ЗакордонецьЇї Клуб української культури ім. Івана Франка на Камчатці присвятив Дню словянскої писемності і культури та ювілею поета Леоніда Закордонця 

Хоч і пізнав би я всі мови
І ангелів, і всіх людей,
А якби я не мав любови,
Був би, як кимвал той твердий,
Був би, як мідь гучна й пуста,
Й мертві були б мої уста.
Іван Франко

Травень місяць багатий на свята - це: День Перемоги, День МатеріІ, а 24 травня – День словянскої писемності і культури. Ми не можемо сьогодні не згадати тих, завдячуючи кому (св. Кирил та Мефодій) ми можемо спілкуватися кирилицею з дорогими нам людьми, які проживають так далеко від Камчатки - на рідній Україні. А зустріч відбулася тому 11 травня, що саме в цей день - ювілей поета Леоніда Олексійовича Закордонця, з яким ми познайомилися через його вірші, даровані нам вже давно і які ми встигли вже полюбити. Та почали свою травневу зустріч все ж з слов'янської писемності, якій ми зобов'язані своєю культурою. Адже писемність - одна з найважливіших складових частин людської культури, та спочатку було Слово.

Найперший алфавіт  створили фінікійці - жителі невеличкої країни на березі Середземного моря. На основі фінікійського алфавіту з'явився грецький. Від грецького письма виникли алфавіти Заходу, в першу чергу латинський. Чим більшою ставала Римська імперія, тим ширше розповсюджувався по світу латинський алфавіт. Ним користувалися в Англії, Франції, Італії, Німеччині.

Едіта Познякова

А як же  виникла слов'янська писемність? В IX віці, слов'янські князі звернулися до Візантійського імператора  Михайла з проханням: "Земля наша хрещена, але немає в ній вчителів. Пришліть нам вчителів, які б пояснили нам розум книжних словес". Імператор відправив до слов'ян двох братів-священиків, яких ще називали салунськими братами - Кирила та Мефодія…

В 842 році із Салуні розумний, освічений, розсудливий хлопчик Костянтин, який мріяв вчитися в Константинополі, волею випадку був запрошений до царя Феофіла, щоб стати товаришем і вчителем його спадкоємця - чотирьохрічного Михайла.

На царській Раді було вирішено, що спочатку Костянтин  буде сам вчитися у міністра Фотія і Лева Математика. Щоб одержати вищу освіту в той час необхідно було вивчити сім наук: граматику, риторику, філософію, арифметику, музику, географію, астрономію.

І коли болгари попросили у Візантії прислати священика то послали Костянтина, бо краще нього ніхто не знав мову слов'ян. Костянтин поїхав туди, розповів про Бога, рай, пекло, хрестив людей в святій воді. Хотів залишити їм свої книжки, але в тому не було сенсу, адже писані вони на грецькій мові.

Ось тоді  у нього і появилась думка про створення саме слов'янської писемності, причому він зробив так, що Михайло був певним, що це його волею створюється така розумна справа. Пізніше Костянтин вирішує їхати до брата Мефодія, щоб разом перевести книжки, найбільш необхідні для просвіти слов'ян.

Геннадій БарковВ 863 році Кирил і Мефодій поїхали в Моравію й перевели на слов'янську мову найбільш необхідні місця церковних книг - це: молитва "Отче наш" із Євангелія і початок Євангелія від Іоанна "Спочатку було слово…"

Тяжко довелось Костянтину і Мефодію. Мефодія хотіли забити, на Костянтина писали доноси. За  черговим доносом Костянтин відправився в Рим до Папи Римського. Та Римський Папа Андріан не тільки не сварив їх, а й допомагав. Римський Папа вперше в історії визнав, що слов'янські книжки також можуть просвіщати народ. Над слов'янськими книгами, привезеними братами, він відправив молебень, і після молебню ці книжки стали священними.

Учнів із слов'янських земель, яких привезли Костянтин і Мефодій, Папа Андріан висвятив в сан служителів церкви і тепер вони одержали право вчити свій народ грамоти. Самому Костянтину він пожалував сан епіскопа, після чого Костянтин прийняв монашество і взяв, як було необхідно, нове ім'я - Кирил.

-Я впевнений, что кожен народ повинен говорити і писати на рідній мові, - доводив Кирил.

Браття досягли своєї мети і збиралися покинути Рим. Та раптово Кирил захворів і скоро помер. Йому було всього сорок два роки. Ніколи ще не бачили римляни, щоб простого священика, що приїхав із далекої країни, який народився  в ворожій Візантії, хоронили так пишно і урочисто. В ті дні в Римі не можна було проїхати верхом. Всі площі і вулиці були забиті людьми. Римляни йшли до храму віддати останні почесті  великій людині… Мефодій продовжив справу молодшого брата з учнями...

 Кирил і Мефодій вважаються засновниками слов'янського письма і той алфавіт, яким користуються до цього часу болгари, серби, росіяни, українці, білоруси називається кирилицею.

Букви кирилиці засновані на традиціях грецького письма, а саме, кирилиця розповсюдилася в другій половині IХ століття в Болгарії і інших слов'янських країнах. Було в ній 43 букви і у кожної своя назва. Після реформи кількість букв скоротилось до 33, спростилися їх назви (а, б, в і т.д.)  Але в пам'яті залишилися прислів'я : Азбука - до мудрості сходинка; Хто знає аз та буки, тому книжки в руки.

Лідія Плюшко

Книжку в руки було  дано камчатським поетам: Геннадію Баркову, Світлані Маковій, Сергію Котову, Ніні Бережковій-Поротовій, Лідії Плюшко

Їхні виступи були адресовані своїм друзям: Сігарьову Євгену та Нілі Висоцькій, а також всім присутнім. Адже завдяки кирилиці, Клуб української культури продовжує спілкуватися з тими поетами, які залишили Камчатку. А зараз час відпусток і  хтось відвезе ці слова адресатам.  Виступи сприймалися присутніми з великою цікавістю. А музикант-гітарист Микола Красільніков не тільки грав віртуозно на гітарі, але й заспівав свою пісню під вдячні оплески, передаючи палкий привіт своєму другу Сігарьову Євгену і всій його сім'ї. Далі книжку в руки  було передано Клубу української культури ім. Івана Франка.

Українська мова, яка сотнями років штучно блокувалася, (до речі, 18 травня 2006 року виповнюється 130 років так званому "Емському" указу російського уряду про заборону українського слова і письменства) розгортається легко, природно. І це особливо відчувається на зустрічах в Клубі української культури. Спочатку українці приходять і навіть бояться  вголос щось сказати рідною мовою, а через деякий час вже самі стають учасниками сценаріїв і дуже швидко оволодівають сучасною українською літературною мовою, бо вона сформувалась на основі народно-розмовної стихії, що визначає її самобутність і задовольняє найвишуканіші смаки.

Микола Красільніков

Чом би й ні, адже вона виплекана інтелігентними силами великого народу - естетично довершена, вишукана, записана, за словами Франка "самостійно між культурні мови". Та найважливішим у нашому ставленні до мови є любов.

Валерій Сергєєв (світлої пам'яті) подарував мені книжку Василя Рубана "Берегиня" - це легенда про походження українців. Саме слова вранішньої молитви українців від найдавніших часів він взяв в свою пісню "Дано-водице": "Дано-водице, омий мої лиця, від гріха, від бруду, від людського осуду". Тут всі учасники зустрічі заспівали цю, вже давно улюблену, пісню.

"Українці крім слів для вітання "Добрий день", "Слава Богу" ще вітаються словом "Тар'я"! Тар'ягн, Триєдиний, або Троян - це ім'я патріарха, родоначальника українського народу…

За новим Законом казання (молитва) рідною мовою - це єдина дорога до спілкуванням з Богом. Відмова від рідної мови - це відмова від цієї дороги, від цієї опори. Гріх тим батькам, які не навчають своїх дітей мови предків, адже дитина не може вибирати, і не давати їй можливості знати рідну мові - це насильство над невинною душею, а це величезний гріх.

Молитва до сну: “Берегине: Ягна-Дивна-Жива, спаси і помилуй мій народ, мою сім'ю і мене твою рідну дитину. Оберігай мене у моїй Вірі від гріха, зради, безчестя і манії. Допоможи мені благополучно прожити і благополучно вмерти. Тар'я! На початку молитви ви просити за цілий народ, отже духовна сила цілого народу приходить вам на допомогу і є опорою вашій душі. А дух цілого народу - це куля… Спілкування з Божистим розумом через молитву і існування зануреним у Віру - ось благо". Василь Рубан "Берегиня"

І знову пісня "Одна калина …" яку майстерно виконав - ансамбль "Ласкаво просимо" Так, книжку в руки було дано поетам, які проживають в Україні, але нам пишуть свої вірші, які члени клубу декламують з великою любов'ю це – Лариса Юхименко, Павло Вірин, Олекса Ющенко, Олександр Борщенко, Ніла Висоцька і, накінець, головному винуватцю нашої зустрічі – Леоніду Закордонцю, який подарував нам свою книжку "Над світом пройдених доріг" і  якому саме  11 травня  - 65 років з Дня народження. Народився пан Леонід  в м. Білогір'ї, що на Хмельниччині. За фахом - лікар. За покликанням - поет. Живе в Ірпені. Член Національної спілки письменників України, Лауреат літературної премії ім. Андрія Малишка. Заслужений діяч мистецтв України. Автор багатьох поетичних книг.

"Спізнився, кажеш...

Джерело із нуртом вдарило без тебе.

Й людської радості крило

Прозорого торкнулось неба.

Не мучся совістю, бо справ

Завжди багато у народу.

Хай ти криниці не копав,

То збережи в ній чисту воду."

Леонід Закордонець.

Учасники зустрічі: Антон Вишньов, Тамара Боргун, Андрій Вишньов (учні українського класу),  Антоніна Ходосова, Юлія Єременко, Алла Лобко, Лідія Перевалова, Наталя Березіна, Наталя Віденко, Валентин Пилипчук, Ольга Гаврилова чудово декламували вірші Леоніда Закордонця. А наші співаки Емма та Віктор Шаповалови, Сергій Котов, ансамбль "Ласкаво просимо" та Лідія Плюшко вітали його з ювілеєм українськими піснями, які підхоплювали всі учасники зустрічі. Та найважливіше в цій зустрічі була любов. Любов до Слова, любов до поезії, любов до пісні! Тож бажаємо нашому ювіляру Любові!

Ласкаво просимо!

А всім, хто знає Аз та Буки, просимо писати, писати, писати і нам те писання обов'язково присилати. А ми, дякуючи кирилиці, будемо знову і знову говорити на рідній українській мові Вашим  Словом!

На світлинах: Ювіляр поет Леонід Закордонець. Поетичну зустріч відкриває Едіта Познякова. Виступають Геннадій Барков, Лідія Сплюшко, Микола Красільніков. Ласкаво просимо!

Едіта ПОЗНЯКОВА,  

керівник та ведуча Клубу української культури ім.. Івана Франка на Камчатці 

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

 

Додатково:

Таке чисте над Києвом небо...

Минає двадцять літ від дня чорнобильської трагедії. Скільки лиха завдала та трагічна ніч: хтось назавжди лишився рідного порогу, хтось втратив чоловіка, батька. На роки розгубилися друзі по світу.

Одним із перших віч-на-віч зіткнувся з наслідками світової біди на той час заступник головного лікаря з медичної частини санаторію "Україна", що у Ворзелі, Леонід ЗАКОРДОНЕЦЬ — 4-го травня 86-го, саме на Великдень, Леонід Олексійович приймав евакуйованих вагітних жінок з дітьми з Прип'яті та Чорнобиля.

Нині Леонід Олексійович Закордонець працює головним лікарем у ворзельському санаторії "Зірка". Він люб'язно погодився поділитися спогадами тих днів.

— Яким пригадується вам ранок 26 квітня 1986-го... Чи не передбачали, не відчували якоїсь тривоги?

— Квітень 1986-го року був надзвичайно теплим. Я щодня їздив на роботу електропотягом з Бучі до Ворзеля. Йдеш молодим лісочком і відчуваєш неймовірну радість, піднесеність...

26 квітня я встав вранці, зібрався, приїхав до Ворзеля. Весняний ліс навіював відчуття леготу, весни, щастя, молодості.

Працював я заступником головного лікаря з медичної частини санаторію "Україна", тобто, вся медицина була на моїх плечах. Пригадую: заходжу до лікувально-діагностичного корпусу, підіймаюся на другий поверх, зустрічаюся з головним лікарем. А головним лікарем був тоді Леонід ЛИТВАК. І ось він мене запитує: "Олексійовичу, чи ти часом нічого не знаєш, нічого не чув?" А справа в тім, роз'яснює, що є телефонограма від Авраменка. Олександр Авраменко був на той час завідуючим Київського облздороввідділу, а за сумісництвом очолював медичну службу цивільної оборони області. Так ось, каже, є телефонограма: не відволікатися, нікуди не від'їжджати, бути на місці. Можливо, будуть проводитися якісь навчання і наш санаторій "Україна" можуть задіяти під шпиталь.

Лише пізно ввечері, коли ввімкнув "ворожі голоси", дізнався про те, що на Чорнобильській атомній стався вибух. Заснути так і не зміг. Невже правда те, що почув?! Як могло подібне статися?! Навіть уявити не міг усієї трагічності, яка нас накрила. Почував себе, мов та дитина, що загралася на залізничному полотні й не бачить наближення швидкого експресу. Кілька днів у незнанні обстановки видалися вічністю. Були миті, коли душа сподівалася на краще: раптом минеться, обійдеться, а раптом?!.

Та вже 27-28 квітня бригади трактористів, бульдозеристів, лікарів, поварів, фармацевтів організовано від'їжджали під самісінький реактор. Складалося враження, що, як завше, хочуть встигнути завершити потрібні роботи до травневих свят, аби святкувати у доброму настрої, без проблем.

Погода стояла суха й сонячна. На термометрі 27-28 градусів тепла. І це в кінці квітня! Щоправда, псував настрій північний вітер-суховій з пилюкою.

І лише через кілька днів, коли повернулися люди з відряджень, дізнаємося правду, що відбулася справді велика аварія, але ж ніхто ніяких розпоряджень так і не дає. Як завше, 1-го Травня всі повинні бути на демонстрації. А напередодні, 30 квітня, я зустрівся з першим секретарем міському партії Ірпеня Миколою ШАПОРЕНКОМ. Від нього й довідався, що питання досить серйозне. Можливо, може статися так, що почнеться евакуація населення Києва та приміської зони. Рішення про евакуацію населення Прип'яті й Чорнобиля вже прийнято. Та про від'їзд сімей партапарату та партактиву й мови бути не може. Інакше серед людей виникне паніка.

— Але ж у вас дружина, діти... Яке прийняли рішення?

— Не дивлячись ні на що, я вирішив: доньок з дружиною обов'язково відправлю на Хмельниччину до батьків. А там як буде. Посада моя не така вже й висока: заступник головного лікаря з медичної частини. Зі своєю спеціальністю, маючи вищу атестаційну категорію, роботу завжди знайду. Хоча, коли говорити щиро, жаль би було прощатися з оздоровницею в якій, прийшовши на посаду після клінічної ординатури на запрошення тодішнього, знаного головного лікаря Володимира БОНДАРЕНКА, вже встиг дев'ять літ відпрацювати, по-своєму "перекраяти" медичну службу, досягти певних результатів, які й понині слугують міцним підмурком у справі оздоровлення людей. А чого була варта гігантська й каторжна праця по створенню відділення на вісімдесят ліжок для хворих, що перенесли гострий інфаркт міокарду. Подібних відділень у колишньому союзі було лише два: одне в Підлипках під Москвою на тридцять ліжок та в санаторії "Зірка", що у Ворзелі, на шістдесят.

...1-го Травня я брав участь у міській першотравневій демонстрації. Ввечері споглядав по телевізору як керівники республіки на урядовій трибуні вітали демонстрантів у Києві. Ніби нічого й не сталося. В душі розгорався смуток, змішаний з тривогою й розумінням нещирості, а простіше — брехні, яка межує зі злочином проти свого народу. Чому ж такий спокій?

По обіді біля аптеки в Бучі (а я неподалік від неї жив) зустрів Володю БЕРЕЗНЯКОВА — завідуючого цієї ж аптеки. З'ясувалося, що він вже встиг побувати біля реактора у відрядженні (через короткий час Володі вже не стане), і він мені повідав усе, що бачив, з чим зіткнувся. Порадив усій родині вживати йод, особливо дітям. Наші діти вчилися в одному класі. Я засмутився його відрядженням. Та Володя лиш мовив: "Від долі не втечеш" . І як у воду дивився.

Ввечері я зателефонував Ніні ЛЯШКО — доньці голови уряду. З Ніною вчився в інституті на одному курсі й залишався в приятельських стосунках. Зокрема, мене цікавили фактичні показники радіації, й що робити з родиною. І вже після розмови, сумнівів у подальших діях, не було. Та й самій Ніні порадив з маленькою Сашенькою поїхати з Києва, незважаючи ні на що. Та їй було важко прийняти рішення, оскільки онук Щербицького залишався в Києві. Бувають випадки, коли рідним високопосадовців буває набагато важче, аніж нам. І хто знає, аби Ніна вчасно залишила Київ, можливо б її й не наздогнала та злощасна невиліковна хвороба, яку часто приносить радіація... Вона була хорошим лікарем й до останнього не могла залишати хворих.

Після зустрічей і розмов я відправив дружину з донечками на Хмельниччину.

— І все ж, коли до вас привезли перших евакуйованих людей із зони, то були здебільшого вагітні жінки з дітьми?..

— Пригадуєте, Великдень того року припав на неділю, 4-го травня. На свята Леонід ЛИТВАК поїхав з родиною до рідні на Вінниччину, а я залишився керувати колективом. Спокій порушив телефонний дзвінок з Києва. Мене терміново викликали до тодішнього, як ми його називали "курортного міністра", Івана ШАЛКОВСЬКОГО. Вже за годину я був у його кабінеті. Одразу ж до діла: "Є рішення. Не виключено, що санаторій прийме евакуйованих з Прип'яті та Чорнобиля. Сам розумієш, яка відповідальність. Не дай Бог збоїв — полетять голови. Негайно їдь на місце й готуйся." На моє запитання, коли слід чекати людей, що за категорія, лиш почув у відповідь: "Ти багато балакаєш, хлопче."

До санаторію повернувся біля полудня. Казкова краса зачаровувала. Алеями прогулювалися відпочиваючі. Але на відміну від інших днів, їхні обличчя були стурбованішими. Кілька людей підійшли до мене із запитаннями: "Що там у Чорнобилі? Бо вже такого наслухалися..." Та що я міг їм відповісти. Відповідав, що проясниться через тиждень-другий. Зайшов до кабінету, дав вказівки черговим по службах і раптом почув за вікнами якийсь галас, шум, гуркіт машин... Підійшов до вікна і... о, Боже, біля санаторію вже стояли чотири ЛАЗи з людьми. З автобусів виходили жінки з дітьми. За мить зі мною сталося щось неймовірне. Я закрився на ключ в кабінеті, ніби мене немає. Сів за стіл — на мить настало якесь отупіння. Переді мною постала непробивна стіна. Я не знав що робити. Злякався так, ніби настав кінець світу. За кілька хвилин цей стрес минув. До дійсності мене повернули голоси людей за дверима. Я підняв телефонну трубку й повідомив усіх чергових, що до санаторію під'їхали евакуйовані. На запитання співробітників: що нам робити, — відповів: треба думати разом.

Відчинив двері, вийшов у хол, який був переповнений людьми, і тут же почув жіночий голос: "Людоньки, та він же п'яний, чи може спав, а ми його розбудили? Давай, начальнику, розселяй нас, бо діти з учорашнього дня не їли. Та й ми голодні." Конференц-зала також була переповнена людьми. На столах, стільцях майоріли пелюшки, колготки, просушувалися ковдри, простирадла... Подібне лиш бачив у фільмах про війну.

— Але ж у санаторії були відпочиваючі. Як ви вирішували питання з ними?

— Так. Санаторій вщерть заповнений відпочиваючими. Жодного вільного місця! Але ж перед нами евакуйовані вагітні жінки з дітьми. І тут зрозумів, що людина може багато, якщо до небес підійме свій дух. Якась неймовірна сила й упевненість оселилися в мені і я вже точно знав, що ніхто крім мене нічого не вирішить. Відпочиваючих зібрав у клубі, роз'яснив ситуацію й одночасно попросив: хто має можливість — виїхати негайно — будь ласка, хто не має такої можливості, залишити санаторій за 2-3 доби. І тут же приступив до запису у санаторно-курортних книжках. Текст й до нині пам'ятаю. "У зв'язку з надзвичайними подіями лікування в санаторії переривається з 5-го (чи з 6-го) травня. Прохання до залізничних та автослужб сприяти власникові цієї книжки в його поверненні додому". Особливих неприємностей не було. Люди збагнули, що сталася біда й усім з неї виходити потрібно разом. Щоправда, без курйозів, як кажуть не буває. Одна жіночка підійшла й запитала:"А хто мені поверне гроші за квиток до театру, який я не використала?" Я дістав з кишені п'ять рублів (трохи більше вартості квитка) й повернув жінці. На що вона подякувала й пішла...

— Та головним вашим завданням було — оточити людей турботою, зігріти теплом своїх душ, зробити все можливе, аби запобігти непередбачуваних наслідків...

— На допомогу прийшли колеги, друзі, знайомі, просто жителі навколишніх сіл.

Терміново викликав завідуючого складом Олександра РОЗГОНА. Він на наш спільний страх і ризик видав дещо з м'якого інвентаря. На пелюшки вирішили розірвати нові простирадла. Як могли почали дезактивацію та переодягання прибулих. Частину одягу надав у борг магазин "Ворзелькурортторгу", за що ми безмежно були вдячні Павлу КОСЕНКУ та Івану ПРИСЯЖНОМУ. А працівники санаторію кинулись по домівках і тут же, повертаючись, несли одяг, продукти, овочі, фрукти... До третьої ночі працювали з колективом, але ніхто й словом не обмовився про втому.

Контингент прибулих виявився складним. Люди різні за соціальним станом, освітою, фахом. Єднало лиш одне: всі жінки були вагітні і майже в кожної діти різного віку. Порадившись, почали їх групувати. Жінка, в якої десятеро дітей — була одна. Жінки, в яких дев'ятеро, восьмеро, семеро... І так до жінок, у яких лише одна дитина. Це полегшувало визначитися з поселенням, роздачею грошей. Бо ж приїхали люди без документів і до касира підходили двічі, а то й тричі... Отож, довелося створити так звані жіночі ради, обрати відповідального.

На базі другого корпусу організували неонтологічне відділення, в яке увійшла й молочна кухня.

— А як вирішували питання, скажімо, де народжувати дітей? Хто ніс відповідальність за це?

— Оскільки більшість чоловіків, евакуйованих вагітних жінок, несли вахтову службу у 30-ти кілометровій зоні, був призначений "батько на громадських засадах". Ним став заступник головного лікаря з культмасової роботи Марко ОРЛОВСЬКИЙ. В його обов'язки входило забирати з пологового будинку після виписки маму з дитям. Народжували жінки не в одному пологовому будинку, а в залежності від стану жінки й від того, як проходила вагітність. Практично співпрацювали з пологовими будинками Києва та Ірпеня. Забирати маму з пологового будинку — то ціла подія. Марко Зіселевич їхав санітарною машиною від санаторію, як і має бути, з квітами та комплектом для новонародженого, а часом й одягом для мами. Медперсонал передавав йому дитину, як батькові, а він, як і належить, вручав персоналові могорич. Зазвичай, це була пляшка шампанського та коробка цукерок. То були пам'ятні й хвилюючі моменти для всіх.

За час перебування евакуйованих вагітних жінок, в санаторії народилося сто дві дитини!

... Скінчилося літо-86. Настала осінь. Дітей шкільного віку влаштували на навчання в місцеву середню школу №5. Та вже у вересні одна за одною почали відбувати сім'ї евакуйованих. Рідко хто прощався без сліз. Шляхи пролягли в усі куточки колишнього союзу. В середині жовтня санаторій залишила остання сім'я. Санаторій осиротів. І, на жаль, надовго. Вже відійшов у інші світи Леонід ЛИТВАК. Більшість вже на пенсії й борються з хворобами. А що ж чиновники? Вони своєчасно здобули "категорії" й "пільги", а про відданих патріотів — ні слова. Ніхто з колективу так і не одержав жодної подяки, не кажучи вже про нагороди чи відзнаки. Натомість на передній план вийшли ті, хто йшов навіть не в другому ряду.

Цікаво, як поживають дітки, які народилися в санаторії "Україна" навесні та влітку 86-го? Чи не хотіли б завітати до свого хрещеного батька на гостину?

Я перегортаю сторінки вибраних поезій Леоніда ЗАКОРДОНЦЯ й читаю:

Цей пташиний заливчастий щебет

Кличе, кличе дітей — і дарма.

Таке чисте над Києвом небо,

Наче лиха і болю нема.

Людмила ЧЕЧЕЛЬ 

Газета "Вісник Чорнобиля"

№ 3 (1411) 21 січня 2006 року

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка