Друк
Розділ: Батьківщина (Петропавловск-Камчатський)

Герб Магаданской областиЛюдське життя — стихія, і тому не хоче йти за планом…

Другий етап журналістського проекту «Українці за Уралом» я мав намір розпочати з Камчатки, але вийшло по-іншому. Після публікацій моїх матеріалів у газетах і журналах про перший етап проекту, який окрім Уральського регіону охоплював ще й Західний та Східний Сибір, Алтай, Хакасію, Далекий Схід, Якутію, Магаданську область і Чукотку, — журналісти Українського телебачення запропонували взяти участь у зйомках трисерійного кінофільму «Українці на Колимі». А для цього мені треба було написати сценарій, використавши в ньому свої недавні публікації.

Добре зваживши все — погодився…

Ця колективна робота на Колимі стала однією з найцікавіших у моєму житті. Разом з режисером творчого об’єднання документальних та художніх фільмів Національної телекомпанії України Олександром Рябокрисом і телеоператором цієї ж компанії Максимом Маковеєм ми виконали за 21 день величезний обсяг роботи: спочатку в Магадані, а потім — на знаменитій Колимській трасі. Проїхали над глибокими урвищами, проповзли по бездоріжжю і пробилися через засніжені перевали на потужному «джипі» 1700 кілометрів. Спасибі водію — магаданцю Геннадію Пруднікову. У нього — блискавична реакція, тверда рука і філігранна точність дій в критичних ситуаціях. А, може, в нього просто щаслива зірка, яка зберегла життя не тільки йому, а й нам…

Ми, зокрема, провели відеозйомку і на золотодобувному приїску «Мальдяк», де в 1939 році відбував незаслужене покарання майбутній конструктор ракетно-космічних систем Сергій Корольов, добралися й до селища Матросово, в якому після мордовських концтаборів відбував 3 роки заслання поет Василь Стус — працював на тяжких роботах у золотодобувній шахті. А в колишньому концтаборі «Дніпровський», де «каралися, мучилися, але не каялися» багато сотень діячів ОУН та бійців УПА, ми відзняли на фото- і відеоплівки покинуті бараки і сторожові вишки охоронців, спускалися в глибокі штольні, де в кам’янистій породі у вічній мерзлоті залишили свої «автографи» кайлами і лопатами незламні українські патріоти…

Там, далеко-далеко в тайзі, у глибокій долині, у тому покинутому після смерті Сталіна тюремному таборі була якась сюрреалістична картина в стилі Сальвадора Далі або Верещагіна. На жовтому  піску — чорна графіка тіней від похилених стовпів і колючого дроту. Глибокі, з чорними тінями, ведмежі сліди, білі людські кістки. Яскраво-сліпуча від сонця, стрімка й безшумна вода в річці. І тиша. Така тиша, ніби тут разом з в’язнями охоронці-конвоїри розстріляли тоді й час. Це місце, де страшно залишатися самому…

Ми бачили, як добувають золото на Колимі і як плавлять цей метал при температурі 1060 градусів. У найдовший літній день, коли на березі Охотського моря евенки святкували хебденек (зустріч Нового року), ми записували виступ українських артистів з Магадана, які співали «Реве та стогне Дніпр широкий». Мороз і жар йшли терпкими хвилями по спині, коли лунав цей твір у виконанні наших земляків. Коли ж після останнього слова завмер останній акорд — замовкло навіть Охотське море. А потім — гарячі людські оплески котилися й котилися хвилями від вдячних слухачів і довго не давали артистам зійти зі сцени…

Земля Колими, як це не парадоксально, давно стала знаковою і «везучою» в моєму житті. Наслухавшись під час служби в армії від мого товариша Ігоря Глухова з Магадана багато цікавих розповідей про той загадковий край, я в 1973 році після другого курсу факультету журналістики Київського університету зібрав грошей і за власний рахунок поїхав туди на літню практику. Потрапив у Ягідне в районну газету «Северная правда», де тоді був редактором наш земляк, колишній партизан-ковпаківець Федір Федорович Божченко. За три з половиною місяці я не тільки об’їздив, облітав і обходив пішки величезну територію Ягоднинського району, а й заробив грошей на авіаквиток від Магадана до Києва, на гарний костюм, черевики, хутряну шапку і справжній сибірський кожух. На тому кожусі ми спали по черзі на підлозі, коли з Ружина приїжджав на сесії і зупинявся у нашій кімнаті в гуртожитку № 4 по вулиці Ломоносова студент-заочник Гена Шкляр. Виручав той колимський кожух і тоді, коли хтось з наших родичів або друзів несподівано приїздив до нас у гості, «щоб побачити Київ»…

Після тієї пам’ятної практики на далекій Колимі у моєму житті сталася крута зміна: з моєї університетської фотовиставки «Репортаж з Далекої Півночі» кращі знімки надрукував дуже популярний на той час журнал «Україна», а республіканська газета «Молодь України» видала в чотирьох номерах мої репортажі з Колими про те, як живуть і працюють там наші земляки. На ті публікації в редакцію газети надійшло багато листів-відгуків і тодішній редактор «Молоді України» Ілля Іванович Ільницький запропонував: «Переводься, Миколо, зі стаціонару на заочне навчання. Беру тебе в штат редакції…» Я так і зробив. Мій крутий поворот з України на Колиму круто змінив і мою особисту долю…

Після тих далеких подій я «назавжди списав у архів моєї пам’яті» побачене й пережите в студентські роки в тому далекому краю. Але сталося несподіване: через 33 роки, виконуючи перший етап журналістського проекту «Українці за Уралом», я пройшов пішки 530 кілометрів від Полюса холоду (він знаходиться в Якутії біля селища Томтор Ойм’яконського району) і по першому снігу вийшов на знамениту Колимську трасу. Майже півтора місяця я їздив і ходив по Колимі в пошуках земляків-українців. Побував у Ягідному, і в моєму маршрутному листі теперішній редактор «Северной правды» Тетяна Лідова поставила майже таку ж редакційну печатку, яка стояла на моїй характеристиці про проходження практики в цій газеті в 1973 році…

Через три місяці, повертаючись додому з Чукотки, я знову потрапив у Магадан і ще сім днів дихав холодним колимським повітрям. Я полюбив це красиве місто з його інтелігентними жителями ще в ту далеку першу зустріч, і коли чую по радіо його назву, то вона звучить для мене, як приємна музика…

Але я, здається, відхилився від теми. За допомогою багатьох земляків (передусім мера Магадана Володимира Петровича Печеного, голови Регіональної української національно-культурної автономії «Колима — Славутич» у Магаданській області Богдана Франковича Пирога, голови ради директорів концерну «Арбат», першого заступника Магаданської обласної Думи Олександра Олександровича Басанського і директора золотодобувної артілі «Кривбас» Сергія Семеновича Базавлуцького) ми, нарешті, закінчили роботу над кінофільмом «Українці на Колимі», працюючи щодня по 14—16 годин…

Крім фото- та відеозйомки я передав у Магаданський обласний краєзнавчий музей, у Ягоднинський музей «Память Колымы» та в історико-краєзнавчий музей селища Усть-Омчуг документальні матеріали про життя й діяльність українського поета Василя Стуса. Вручив працівникам цих музеїв і полотняні мішечки із землею з Географічного центру України в знак пам’яті про наших загиблих земляків на Колимі.

На жаль не обійшлося і без драматичних моментів. На золотодобувному приїску «Мальдяк», де, як я вже говорив, відбував незаслужене покарання С.П.Корольов, незадовго до нашого приїзду раптово помер директор цього підприємства Василь Рідозубов, з яким я зустрічався під час моєї недавньої експедиції. Не змогли ми записати на відеоплівку і спогади довголітнього в’язня Колими Петера Деманта. Він теж відійшов у інший світ…

У журналі «Неопалима купина», де була надрукована моя розповідь про перший етап журналістського проекту «Українці за Уралом», були й такі рядки: «Ніколи не забуду ті круті й засніжені перевали на Колимській трасі, коли важко навантажений вугіллям «КамАЗ» з причепом починає пробуксовувати, колеса «шліфують» обледенілу землю, наша автомашина поволі сповзає з дороги до краю в безодню, і водій-земляк з Дніпропетровщини Володимир Шишенко каже твердим голосом: «Якщо крикну «Стрибай!» не гай ні секунди. Це не прохання і не пропозиція. Це — наказ…» П’ять кілометрів на перевал Лачкалах піднімалися в темряві вісім годин. Скільки тонн вугілля скинули водії зі своїх автомашин з причепами під колеса «КамАЗів» і «Татр»! Скільки разів у темряві лічені сантиметри відділяли нас від прірви! Моє життя повністю залежало від майстерності мого земляка — водія, і я подумки просив Бога, щоб він був до нас обох милосердним… Такий психологічний стан протягом багатьох годин — це не просто страх. Це — неймовірно гостре відчуття і життя, і смерті водночас…»

Під час того рейсу по Колимській трасі ми з Володимиром Шишенком пов’язали вишитий чорними і червоними квітами рушник з Полтавщини на гранітний пам’ятник «В’язням Колими», що височіє на Аркагалинському перевалі. Той фотознімок пам’ятника з українським рушником, біля якого стоїть в сніговій хуртовині наш земляк, був надрукований у багатьох газетах, журналах і настінних календарях, він експонувався, зокрема, і на VIII Міжнародній фотовиставці в Києві. Я відібрав для Володимира Шишенка найкращі фотознімки, а також газети, журнали з моїми публікаціями і в Магадані зателефонував йому додому, щоб домовитится про зустріч. Почувши в телефонній трубці жіночий голос, назвався і попросив: «Покличте, будь ласка, до телефону Володимира Івановича!» — «Його немає». — «Він у рейсі? Коли повернеться?» — «Володя вже не повернеться ніколи, бо він — помер… Рік тому…»

Приголомшений почутим, я кілька хвилин сидів біля телефону і не знав, що робити… Потім знову набрав попередній номер і записавши адресу та прихопивши пакунок для Володимира, поїхав до його дружини…

Ми довго сиділи за столом і красива жінка зі сльозами на очах розповідала, як тяжко помирав Володимир від раку легень… У травні 2007 року йому мало б виповнитися 55 років і після виходу на пенсію Володимир з дружиною збиралися переїхати з Магадану в село Володимирівку, що в Межівському районі Дніпропетровської області. Там чекала їх його старенька мати…

— Володя мріяв відремонтувати батьківський будиночок, посадити молодий сад, змайструвати своїми руками красиву альтанку, обсадити її виноградом і потім, коли дозріватимуть грона, зривати вранці солодкі ягоди губами і слухати, як співають півні. Але мрія не збулася…

Прощаючись, я написав на журналі «Неопалима купина» такі слова:

«Шановній Ользі Олексіївні Шишенко з доброю пам’яттю про Вашого чоловіка, з яким у жовтні 2004 року я їхав по Колимській трасі від Усть-Хакчана до повороту на Матросово. (Біля селища Омчак). Спасибі йому, що я залишився тоді живим… У цьому журналі все описано. Там надруковано і його запис у моєму щоденнику, адресований його мамі Ніні Володимирівні.

З повагою журналіст Микола Хрієнко.

Київ — Магадан. 22 червня 2007 року».

У п’ятницю 6 липня я розпрощався з Олександром Рябокрисом та Максимом Маковеєм у Магаданському аеропорту. Вони полетіли назад на Київ, а в мене попереду було ще 13 тисяч кілометрів дослідницького маршруту по Камчатці, Командорських островах, Сахаліну й Курилах. Тоді я не знав, що мені доведеться вимушено мандрувати ще й по Хабаровському краю — майже півтори тисячі кілометрів…

Такий стан душі, який був у мене після прощання в аеропорту, важко описати…

Але треба було рухатися вперед. І через три дні з того ж Магаданського аеропорту я вилетів на Петропавловськ-Камчатський. Попереду була terra incoqnita — невідома земля…

Магаданська область

Рядки із записів-побажань жителям України, зроблені в моєму щоденнику земляками з Магаданської області

Україна завжди в моєму серці, а тому бажаю моїм співвітчизникам, щоб нас завжди єднали через тисячі кілометрів родинні почуття і були нові зустрічі. Пам’ятайте — на Колимі є ваші надійні друзі. Хай все, що становить справжню основу для духовного та економічного розвитку України і Росії, допомагає нам жити у мирі й злагоді!

Всього найкращого!

Володимир Печений,

мер Магадана.

22 червня 2007 року

Шановні й дорогі мої земляки!

Мені дуже приємно зустрітися у цих далеких краях з київськими журналістами, які роблять добру справу: зближують земляків, які живуть по той і по цей бік Уралу. Таке відчуття на душі, ніби я побував у рідній Україні. Низький їй уклін від нас — українців Колими, а Вам усім — здоров’я і вдачі.

Користуючись нагодою, передаю гарячі вітання моїй мамі Катерині Олександрівні та рідному брату Миколі. Вони живуть у Кривому Розі. Обіймаю їх і цілую…

Сергій Базавлуцький,

директор золотодобувної артілі «Кривбас».

29 червня 2007 року,

Ягоднинський район

Украина для меня — близкая для моей души земля, ведь я вырос неподалеку, в Ростовской области, и даже могу разговаривать по-украински… Склоняю голову перед мужественными патриотами Украины, которые боролись за ее независимость и погибли в сталинских концлагерях на Колыме. О них есть много материалов в нашем музее.

Желаю украинскому народу всего доброго и светлого. А самое главное — настойчивости и уверенности в том, что жизнь станет лучше после достижения государственной независимости, за которую отдали жизнь многие тысячи патриотов…

С уважением

Иван Паникаров,

директор музея «Память Колыми» в пос.Ягодном.

30 июня 2007 года

Так сложилось, что после внезапной смерти директора прииска «Мальдяк» Василия Ивановича Редозубова, который много знал о Сергее Павловиче Королеве и был лично знаком с его дочерью Натальей Сергеевной, я сейчас исполняю обязанности руководителя нашего предприятия. Скажу кратко: если украинский народ дает миру таких людей, как Генеральный конструктор ракетно-космических систем С.П.Королев, — он имеет богатое прошлое, интересное настоящее и будет иметь завидное будущее.

Я русский человек, но от всей души желаю всем жителям Украины: «Пусть Ваши мечты и достойные цели руководства страны будут достигнуты в ближайшие годы».

Вадим Худяков,

исполняющий обязанности директора прииска «Мальдяк».

Сусуманский район.

1 июля 2007 года

На жаль, зараз продається все: жінки, дипломи, дружба і навіть совість. Ніхто не може купити тільки здоров’я. А тому я й бажаю моїм дорослим і маленьким землякам здоров’я, здоров’я і ще раз здоров’я. І на цьому — крапка.

Василь Сердюк,

директор золотодобувної артілі «Чай-Ур’я золото».

Сусуманський район.

2 липня 2007 року

Бажаю одного: щоб Президенти України і Росії знайшли спільну мову в політиці та економіці і це сприяло достатку в житті простих людей обох країн.

Викликає захоплення й повагу громадянська мужність і незламність характеру українського поета Василя Стуса, який 3 роки працював тут, на Колимі, в нашій золотодобувній шахті, відбуваючи заслання після тюрми. Зичу добра й здоров’я дружині поета Валентині Василівні та його синові Дмитру Стусу, які проживають у Києві.

Передаю привіт моїй мамі Валентині Прокопівні, сестрам і племінникам — вони мешкають у Горлівці Донецької області. Добрі побажання від мене і моїй тещі Гончар Галині Якимівні — вона живе в селі Рівне на Кіровоградщині. Може я єдиний зять на всій Колимі, який згадує добрим словом свою тещу. Радий зустрічі із земляками-журналістами. Все!

Володимир Кваша,

головний механік рудника ім. Матросова.

Тенькінський район.

4 липня 2007 року

Колима. Аркагалинський перевал. Рушник з Полтавщини на памятнику В'язням Колими

Бригада будівельників з України в селищі Матросово на Колимі

Монумент Маска скорботи на сопці Крутій біля Магадану

Фрагмент монументу Маска скорботи

Автограф на колимському снігу, де колись ходив Василь Стус

Мер Магадану Володимир Петрович Печений

Настоятель кафедрального собору в Магадані Зішестя Святого Духу на Апостолів отець Сергій Барицький з прихожанами

На світлинах: Герб Магаданської області. Колима. Аркагалинський перевал. Рушник з Полтавщини на пам’ятнику «В'язням Колими» Бригада будівельників з України в селищі Матросово на Колимі. Монумент «Маска скорботи» на сопці Крутій біля Магадану. Фрагмент монументу «Маска скорботи». Автограф на колимському снігу, де колись ходив Василь Стус. Мер Магадану Володимир Петрович Печений. Настоятель  кафедрального собору в Магадані Зішестя Святого Духу на Апостолів отець Сергій Барицький з прихожанами.