Вулкани і море - то герб Камчатської областіПро першу подорож до українців Камчатки

Камчатка — півострів на північному сході Азії в межах Російської федерації. Омивається на заході Охотським морем, на сході — Тихим океаном і Беринговим морем. Довжина — 1.200 км. Ширина до 450 км. Площа 370 тис. кв. км. Вузьким перешийком (до 100 км) з’єднується з материком…

«Коротка географічна енциклопедія»

Місто серед вулканів

Коли двомоторний Ан-26 відірвався від бетонної смуги аеродрому в Магадані, до мене знову повернулися віра і впевненість у своїх силах. Тричі перехрестившись, я подумки звернувся до Бога: «Господи, допоможи мені пройти і цю дорогу. Будь милосердним до мене, бо я йду до людей не зі злом. Я прагну, щоб вони стали добрішими і ближчими один до одного…»

За минулі роки в різні часи і в різних регіонах колишнього СРСР та України я здійснив 23 піших та лижних походи, з них 18 — одиночних. Ця 24 експедиція теж не буде легкою прогулянкою. Щоправда, цього разу я не планую багатокілометрових складних переходів, але якщо раптом виникне така необхідність, то готовий і до цього, бо в моєму рюкзаку є намет, спальний мішок, карти, компас та інше спорядження.

Невідомість попереду — одне з найцікавіших людських відчуттів. Принаймні для мене…

А тимчасом літак вже піднявся над землею і весь Магадан видно, як на долоні. Я багато разів зміряв його ногами і тому без карти легко «впізнаю» всі великі й маленькі вулиці. Блискучими золотими банями світиться новий Свято-Троїцький кафедральний собор, споруджений на місці колишнього Магаданського обкому партії. Колись там була площа Леніна, а тепер — площа Соборна. Неподалік Колимської траси, на сопці Крутій, видніється «Маска Скорботи» — потужний монумент Ернста Неізвєстного пам’яті репресованих у сталінські часи. Ніби іграшковими здаються з висоти великі морські кораблі, що пливуть з Охотського моря в бухту Нагаєва. Саме туди з портів Находка і Ваніно плавучі тюрми-пароплави майже 30 років поспіль регулярно доставляли «ворогів народу» на так звану «перековку», а точніше — для добування на Колимі золота й уранової руди…

Невдовзі земля зникає за горизонтом, і тепер під крилом нашого літака тільки вода, вода і вода… Але якщо рухатися невпинно по прямій, то навіть найширше море теж, зрештою, має кінець. А де закінчується вода, там обов’язково починається суша…

Земля Камчатки сильно відрізняється від території Колими. Там, ніби величезні стада мамонтів, овальні сопки з наїжаченими, ніби щетина, гостроверхими модринами. А тут навпаки: гостроверхі кам’яні гори із засніженими вершинами і біля них внизу — кучеряві листяні ліси. В долинах — прямокутники оброблених полів, сінокоси і на зелених луках, ніби розсипана ряба квасоля, череди корів. А внизу вже й Петропавловськ-Камчатський. Дістаю з планшетки карту і відшукую на ній Авачинську губу. Ось вона, схожа на велику медузу. А на її східному березі майже на 30 кілометрів з півдня на північ тягнеться вузькою різнокольоровою стрічкою Петропавловськ-Камчатський. Навколо нього, ніби величезне намисто з перлин, сліплять очі білосніжні конуси високих вулканів. Відшукую на карті їхні назви: Корякський, Авачинський, Козельський, Вілючинский, Мутновський, Горілий, Опала, Жупановський… Велике місто, в якому майже 200 тисяч жителів, стоїть, ніби гігантський корабель, посеред тих вулканів, які здалеку схожі на гостроверхі евенкійські чуми з голубуватим димком над вершинами.

Дивна картина, ніби декорація до якогось фантастичного кінофільму…

Географічна назва «Камчатка» у мене чомусь ніколи не пов’язувалася з вулканами, гейзерами або ведмедями-рибоїдами. Це слово передусім асоціювалося з останнім рядом шкільних парт, на яких сиділи хлопці-другорічники, які вже мали б навчатися у сьомому або восьмому класі, а вони все ще протирали штани у п’ятому. Такі учні — «камчадали», як правило, були високими на зріст, мали міцне здоров’я, курили цигарки і до початку уроків або за перерву вміли дуже швидко списувати домашні завдання у відмінників і хорошистів…

Ясна річ, що цих «знань» для мене було замало, а тому перед поїздкою на далекий півострів я перечитав багато різної географічної літератури. Навіть розшукав у бібліотеках надзвичайно цікаву книгу учасника Великої Північної експедиції (1733—1743) Степана Крашенинникова під назвою «Описи землі Камчатки». На таємничому півострові майбутній академік-географ прожив серед аборигенного населення майже 4 роки, він пройшов по «вогняній землі» пішки, на лижах і на собачих упряжках понад 5000 кілометрів…

Але одна справа прочитати про маловідомий край, і зовсім інша — побачити його на власні очі…

Зустріч з Євгеном Ханіним

Наш літак приземлився в аеропорту біля районного центру Єлізово, за 30 кілометрів від Петропавловська-Камчатського. Отримавши в багажному відділенні свій рюкзак, піднявся на другий поверх аеровокзалу і довго набирав з телефонів-автоматів кілька номерів, які були в мене в записнику. Але жоден з них не відповідав. Почало сутеніти. Відшукав найдешевший готель і поселився в найдешевший номер: треба було економити кожну копійку, бо попереду ще дуже далека дорога…

На другий день історія з телефонними дзвінками повторилася і щоб якось «зачепитися» за когось з керівників української діаспори — поїхав зранку до Петропавловська-Камчатського. Поки автобус неспішно долав дорогу, густий туман швидко й щільно закрив яскраве сонце — враз потемніло. Потім почався сильний вітер з дощем. Різко похолодало. Вийшов на зупинці в центрі міста. Неподалік билися потужні хвилі, але самого океану не було видно через дуже густий туман. Довгенько блукав по вулицях між будинками, аби зустріти когось і розпитати, як добратися до редакції газети «Правда Камчатки». Нарешті побачив хлопця з дівчиною, схожих на закоханих студентів; зайшовши в під’їзд будинку, вони накреслили мені на аркуші паперу план, як дійти до редакції. З тим аркушем, ніби з компасом, я йшов у густому тумані і відшукував вказані орієнтири…

Різне траплялося зі мною під час далеких мандрівок, але щоби ходити вдень безлюдним містом з папірцем у руці — такого ще не було…

Поки я пив гарячий чай, головний редактор «Правды Камчатки» Сергій Кашин (до речі, його батьки родом з Луганщини) розшукував голову правління національно-культурної автономії українців Камчатки Віктора Манжоса. Нарешті подав мені телефонну трубку і я почув приємний чоловічий голос:

— Я зараз у відпустці на Кубані. Зранку їм кавуни, а під вечір п’ю холодне пиво… Вітаю вас з прибуттям на Камчатку і бажаю успіху. Працюватимете з моїм заступником Євгеном Сергійовичем Ханіним. Скучати він вам не дасть. Записуйте його координати…

І справді Євген Сергійович Ханін виявився цікавою, енергійною і романтичною людиною. Йому вже пішов сімдесятий рік, а міцний, ніби гарний білий гриб. Тільки в чорному береті. Народився Євген Сергійович у Луганській області, ріс на Донеччині, Тернопільщині і на Львівщині. Мріяв у дитинстві про море і після школи пішов працювати матросом у Чорноморське пароплавство — плавав на кораблях «Георгій Сєдов» і «Адмірал Макаров»… Коли зрозумів остаточно, що море — його стихія, вступив до Вилківського морехідного училища. Як одному з найкращих випускників, Сергію Ханіну екзаменаційна комісія запропонувала престижне направлення — в Одесу на китобійну флотилію «Слава». Але він відмовився, і разом зі своїми друзями поїхав на далеку Камчатку, «щоб побачити світ і пожити серед вулканів». Швидко просувався по службі і в 21 рік став капітаном морського риболовецького траулера «Семипалатинськ», а в 24 Євгена Ханіна призначили капітаном-наставником і капітаном флоту одного з найбільших риболовецьких колгоспів на Камчатці. Це був наймолодший капітан флоту в тодішньому СРСР. І свою відповідність цій посаді наш земляк підтверджував 10 років…

Нині Євген Сергійович очолює Камчатський крайовий комітет профспілок праців­ників культури і, незважаючи на свій солідний вік, продовжує займатися дельтап­ланеризмом і підводним плаванням з аквалангом. Крім цього він ще й художник, фотолюбитель, різб’яр по дереву, пише вірші і вміє добре грати на багатьох музичних інструментах. Любить землю. «Я ж українець, а тому не можу жити без саду, городу і квітів, — пояснює причину свого захоплення мій співрозмовник. — На тій земельці мої троє дітей виросли, а тепер і онуків привчаю розуміти й відчувати природу. Дуже жаль, що моєї дружини вже немає. Скільки ми з нею походів зробили по камчатській тайзі! Скільки разів зустрічали разом схід сонця!..»

У Євгена Сергійовича Ханіна є ще одне захоплення, точніше — любов. Це — український самодіяльний театр «Мрія», який він організував 10 років тому і керує ним і сьогодні. У тому театрі Євген Сергійович і режисер, і актор, і декоратор. У самодіяльному колективі багато талантів, і коли ставиться п’єса «Назар Стодоля», «Наталка-Полтавка», «Під червоною калиною», «Сім ложок, сім мисок» або інші, на сучасну тематику, у залі для глядачів — жодного порожнього місця. Зайняті навіть ті, де можна стояти, адже тільки в Петропавловську-Камчатському нині проживає понад 20 тисяч наших земляків.

— Що для вас, Євгене Сергійовичу, Україна з цієї величезної відстані, з цієї не­ймовірної далини?

І чую відповідь:

— Україна для мене — це моя моральна і духовна основа, це мій життєвий фундамент. А Камчатка — це нове явище для мене, це загадкова територія для пізнання нового світу. Я люблю ризик… Землетруси, цунамі, тайфуни, шторми, тумани, виверження вулканів… Я не просто звик до цих явищ, це стало потребою моєї душі. Це освіжає мене від буденщини. Спокій — не для мене…

Адмірал Завойко — Герой з України і перший губернатор Камчатки

Цілу ніч свистів вітер і за вікном крізь густий туман не було видно дерев. Тільки автомашини з ввімкнутими фарами зрідка пропливали по вулиці, ніби якісь підводні чудовиська з вогняними очима. Але Камчатка — примхлива і весела дама водночас, бо вона не терпить одноманітності. Вранці сонце освітило вершини білосніжних вулканів — і вони стали рожевими, ніби їх замість проміння хтось обсипав пір’ям з фламінго. Океан засинів, дерева зазеленіли крізь рештки туману, ніби вимальовувалися під проявником на величезних аркушах кольорового фотопаперу. І люди… Всюди з’явилися люди в яскравому одязі…

— Нашу екскурсію по Петропавловську-Камчатському, — сказав мій гід Євген Сергійович Ханін, — я розпочну ось з цього пам’ятника, на якому стоять відлиті з бронзи святі апостоли Петро і Павло. Саме їхніми іменами було названо два кораблі Другої Камчатської експедиції під командуванням видатного мореплавця і відкривача нових земель Вітуса Беринга, які пристали до цього берега 17 жовтня 1740 року. Саме той день і вважається днем народження міста Петропавловська-Камчатського. До речі, наше місто простяглося кількома вулицями вздовж узбережжя Авачинської губи майже на 30 кілометрів, оскільки розростатися вшир йому не дають зі східного боку — океан, а із західного — круті гори…

Проїхавши трохи містом, Євген Сергійович підвів мене до пам’ятника, на якому я прочитав: «Пам’яті загиблих при відбитті англо-французів 24 серпня 1854 року», і сказав:

— Подивіться, он там, праворуч, братська могила захисників Петропавловська, а ліворуч — братська могила англійських та французьких моряків. Керував обороною губернатор Камчатської області майбутній адмірал Василь Степанович Завойко, ім’ям якого названа вулиця в нашому місті, півострів і селище на ньому та одна з найкрасивіших бухт Авачинської губи.

Пізніше співробітники Камчатського державного об’єднаного музею на моє прохання надали мені різні матеріали, які розповідали про незвичайний шлях цієї людини. Я виписав тоді, зокрема, і такі рядки з автобіографії Василя Степановича Завойка: «Я народився у 1810 році 15 дня липня в Малоросії Полтавської губернії у селі Прохорівка. Батько мій був дуже суворо-строгий, а мати ніжно-лагідна. Вони мали обмежений достаток, і тому я з малих років знаю, що таке нужда…»

Сім’я Завойків жила біля Дніпра і місцеві діти купалися в ньому до холодів. Одного разу Василько заліз у човен, наполовину витягнутий з води, і спробував відштовхнутися від берега. Швидка течія підхопила плоскодонку і понесла вниз все далі й далі від Прохорівки… Подумали, що хлопчик загинув, а він залишився живим: через кілька днів малого мандрівника привів до батьків старий чоловік з придніпровського села, яке було далеко-далеко від Прохорівки…

Пізніше у Василя було ще кілька подібних «експедицій» по Дніпру, але знаючи потяг хлопчика до плавання, його вже не оплакували як загиблого. Переконавшись остаточно, що з сина не вийде ні священик, ні лікар — батько відвіз його у 1819 році в Миколаїв в штурманське училище. Там він і потрапив у свою стихію…

У 1821 році Василя Завойка зарахували в гардемарини Чорноморського флоту і вперше відправили в море на бригу «Мінгрелія». Чотири кампанії прослужив на бойо­вих кораблях. І після завершення практичного курсу 25 вересня 1826 року був підвищений у мічмани з призначенням у 14-й флотський екіпаж Балтійського флоту.

В 1827 році 17-річний моряк бере участь у Наваринській битві разом з Нахімовим, а потім під його командуванням служить на корветі «Наварин». Невдовзі після отримання звання лейтенанта, Василь Завойко на кораблі «Америка» здійснює кругосвітню подорож, під час якої потрапляє на Камчатку. В 1837 році на корветі «Николай», тепер вже зрілий і досвідчений моряк, вдруге припливає на півострів Камчатка. Його приваблює сувора природа цього незвичайного краю з холодними і гарячими річками, з вогнедишними вулканами і руйнівними землетрусами, з тріскучими зимовими морозами і спекотними літніми днями… Тоді й з’явилася вперше думка про те, щоб залишитися на Далекому Сході і прослужити тут бодай частину свого життя. Мрія збулася. У 1840 році Василь Завойко повінчався в Санкт-Петербурзі з Юлією Врангель. Через кілька місяців вони разом відбули на Далекий Схід. Їхали переважно верхи на конях. Дорога була дуже далека, важка й небезпечна…

У різних місцях величезної Російської імперії довелося служити вихідцю з України, але після царського указу 2 грудня 1849 року про створення Камчатської області першим губернатором Камчатки і командуючим Петропавловським портом було призначено капітана 1 рангу Василя Степановича Завойка.

Про кипучу діяльність начальника Камчатки засвідчують швидке і якісне облаштування Петропавловського порту та зміцнення оборонних споруд берегової артилерії навколо нього. Завдяки енергії Завойка в Петропавловську було збудовано млин, хлібопекарню, ливарний заводик (на ньому відливали навіть дзвони для камчатських церков), лікарню, аптеку, цегельний завод, магазини, пошту і ферму на 200 дійних корів. Щоб служиві військового гарнізону та цивільне населення не хворіли на цингу — В.С.Завойко зобов’язав кожну міську сім’ю висаджувати щовесни не менше 10 пудів картоплі, вирощувати капусту і моркву. Він, як усі його підлеглі, власноручно біля свого будинку розкорчував ліс, перекопав землю і посадив картоплю, капусту і моркву. Старші сини губернатора Завойка теж мали по три грядки, на яких вони саджали, сіяли, пололи і поливали різну городину. Земля давала врожай, і він рятував людей від тяжких недуг і смерті…

У 1854 році в Європі розпочалася війна і, щоб послабити вплив Росії в північній частині Тихого океану, Англія і Франція послали з’єднану ескадру кораблів з конкретним бойовим завданням — захопити Петропавловський порт на Камчатці, знищити військовий гарнізон і заволодіти однією з найкращих гаваней світу… Про це губернатору Завойку стало відомо заздалегідь і всю свою кипучу енергію він спрямував на зміцнення передових оборонних рубежів. Працювали всі, крім дітей і тяжкохворих…

І ось 18 серпня 1854 року з Тихого океану в Авачинську губу ввійшла англо-французька ескадра з 6 кораблів, озброєних 212 гарматами. На борту в них було 2,5 тисячі моряків та десантних підрозділів. Командував бойовою ескадрою англійський адмірал Девід Прайс, а його заступником був французький контр-адмірал Февріє де-Пуант

На семи батареях Петропавловського порту було тільки 42 гармати, а чисельність гарнізону разом з екіпажами фрегата «Аврора» та військового транспорту «Двіна» — 916 чоловік.

Англійські та французькі офіцери уважно розглядали в підзорні труби береги портового містечка, маючи надію побачити білий прапор капітуляції. І раптом перша батарея оборонців, яка стояла на вузькому перешийку невеликого півострова, відкрила вогонь. Залп виявився вдалим — ескадра противника повернула в бік порту, але звідти відкрили вогонь гармати з фрегата «Аврора»…

Атака з ходу не вийшла. Кораблі відійшли до півострова Крашенинникова і стали на якір. Один з офіцерів англо-французької ескадри зробив у щоденнику такий запис: «Передбачали, що Петропавловськ здасться при перших пострілах, і не розраховували, що він може оборонятися».

Після ретельної підготовки 20 серпня розпочався повторний штурм Петропавловська, але після запеклого артилерійського двобою кораблі так і не змогли прорватися до берега. І тільки 24 серпня після жорстокого артилерійського бою з кораблів було висаджено на крутий берег Нікольської сопки майже 900 англійських та французьких десантників. У червоних і синіх мундирах вони вперто лізли на гребінь гори, щоб через нього увірватися в місто. Але губернатор Завойко, який особисто керував боєм, вчасно зрозумів стратегічний задум нападників, і потаємно від ворога зосередив на вершині Нікольської сопки значні сили з моряків і солдатів. Коли англійські та французькі десантники, втративши багато сил, майже видерлися по крутому схилу на вершину гори — звідти вдарили рушничні залпи і кілька сот оборонців пішло в штикову атаку… Крики й хрипіння, дзвін металу й команди, прокльони і стогін...

Англійські та французькі десантники, не очікуючи навальної атаки оборонців Петропавловська, бігли й котилися з Нікольської сопки, ламаючи собі шиї, руки і ноги. А з бокових засідок їх поливали свинцем з рушниць мисливці та рибалки…

Паніка на березі перекинулася і на ескадру: кораблі противника поспішно знімалися з якорів і відходили на рейд. А за ними на ботах і на десантних суднах втікали налягаючи на весла ті, хто лишився живим…

Шестигодинна битва завершилася повною поразкою англо-французів і того ж дня, 27 серпня, ескадра противника залишила Авачинську губу. За цю блискучу перемогу губернатор Петропавловська В.С.Завойко був нагороджений орденом Святого Георгія 3-го ступеня. Отримали високі нагороди та підвищення у званнях і чинах й інші оборонці Петропавловська…

У листопаді 1855 року за особливі заслуги в Сибірському краю В.С.Завойка нагороджено ще одним орденом — Святого Володимира 2-го ступеня, а також надано особливі пільги: аренду землі по чину, 1200 карбованців на рік і право проживати там, де забажає…

Вийшовши у відставку у званні адмірала, Завойко повертається на Батьківщину — в Україну. В селі Велика Мечетня він споруджує великий будинок для всієї своєї родини, східці на другий поверх у ньому нагадують корабельні трапи. Старий адмірал сам копав в родючому чорноземі ями для фруктових дерев і сам саджав улюблені яблуні.

Він кілька разів пробував вирощувати їх і на Камчатці, але там яблуні не приживалися…

Перший священик Камчатки

Коли я дізнався про почесного громадянина Петропавловська-Камчатського, настоятеля храму святих апостолів Петра і Павла отця Ярослава, то записав у свій план: «Зустрітися обов’язково!»

І нарешті сьогодні разом з Євгеном Сергійовичем Ханіним та активістом української діаспори в Петропавловську-Камчатському Миколою Задніпряним ми поїхали в храм, де отець Ярослав хрестив немовлят, малих дітей, підлітків і дорослих… Кожного з них привела сюди своя життєва дорога. Плач і сльози маленьких дітей. Радість і надія в очах дорослих… Сріблясті блискітки краплин святої води в повітрі і сяйво золотистої ризи на високому священику з чорною бородою та орлиним профілем. Після цього обряду починаємо розмову:

— Отже Ярославе, яке ваше прізвище в миру? Звідки ви родом? Хто ваші батьки? І як ви потрапили на Камчатку?

— Оскільки я не монах, то і в мирському, і в церковному житті моє прізвище Левко, а звати — Ярослав Степанович. Родом з села Верхня Стинова Стрийського району Львівської області. Всього, чого я досяг у житті, завдячую Богу і своїм віруючим батькам. На мою радість вони ще живі. Батько Степан Миколайович і тепер потроху допомагає настоятелю в церкві, а мама Ольга Олексіївна здебільшого вдома, бо вона інвалід і їй тяжко ходити. З нашої великої родини вийшло 12 священиків і всі вони пройшли свій тяжкий шлях, бо при комуністах кожен віруючий був людиною третього сорту. Я щасливий від того, що жив і виховувався серед віруючих: з трирічного віку прислужував у вівтарі, роздавав свічки, а коли освоїв азбуку — читав під час богослужіння Книгу діянь Апостолів… У школі навчався на «відмінно». Паралельно із загальноосвітньою закінчив і Республіканську фізико-математичну школу. Займався спортом, бо мріяв стати льотчиком. Але під час армійської служби в радіотехнічних військах зрозумів остаточно, що моє місце не в повітрі, а на землі, бо звідси можна досягти вищого неба, ніж на літаках. Подав документи на вступ до Московської духовної семінарії. Тоді, в 1981 році, і з 158 бажаючих було прийнято на навчання тільки 9 претендентів. У тому списку було й моє прізвище… Оскільки семінарію я закінчив на «відмінно», то мав право без екзаменів йти на навчання в Духовну Академію. Проте вирішив, що вже прийшла пора випробувати себе в ділі. Розподілили мене в Іркутськ. Місто це обжите, воно має глибоке історичне коріння. Службу я правив у кафедральному соборі на березі ріки — красуні Ангари. Але в глибині душі я відчував, що це — не моє місце. Пішов на аудієнцію до тодішнього архієпископа Іркутського й Читинського Хризостома і попросив його: «Владико, дайте мені можливість випробувати свої сили там, де мені буде найважче»… Він пильно подивився на мене і сказав: «Благословляю вас, отче, на Камчатку. Там до 1917 року було 32 церкви, 60 каплиць і 45 церковно-приходських шкіл, а в нинішньому Петропавловську-Камчатську діяла учительська школа і вище початкове училище, вони були організовані при сприянні Православного Камчатського Братства, створеного ще в 1907 році ієромонахом Нестором. Але після революції комуністи всі церкви й каплиці зруйнували, а православних священиків — розстріляли або репресували. На тому далекому півострові вже 68 років не ступала нога православного подвижника. З Божою допомогою протоптуй там перші сліди…»

На Камчатку з Іркутська я прилетів 19 листопада 1985 року. На той час у Петропавловську-Камчатському вже була невеличка громада, чоловік з двадцять православних віруючих, які збиралися в малесенькій хатинці, щоб помолитися Богу. Читали Псалтир, Євангеліє… Ці люди стали моєю найстійкішою опорою. Але треба було розширювати географію спілкування з іншими жителями, а робити це було нелегко, адже довжина Камчатського півострова з півночі на південь — 1200 кілометрів. Ширина — до 450 кілометрів. А вся територія Камчатської області становить 472,3 тисячі квадратних кілометрів… Щоб добиратися до найвіддаленіших містечок і селищ, придбав стареньку «Ниву» і вирушав на ній на кілька тижнів у далеку дорогу. Крім купелі, ікони та інших церковних речей взимку клав у багажник їжу, туристичний примус «Шмель», паяльну лампу, солдатський казанок, теплий спальний мішок з оленячого хутра, сокиру, компас, карту… Прилаштовував у салоні між сидіннями лижі. Зупинявся на ніч у тайзі й, розпаливши вогнище в затишному місці, варив куліш з салом або юшку з риби. Милувався білками, які стрибали з дерева на дерево. Спостерігав за дятлами. А потім, розчистивши сніг до землі, вкривав її гілочками з ялин і кинувши зверху шматок старого паруса, розстеляв спальний мішок. Постіль готова. Іноді довго не засинав, бо дивився на зоряне небо і думав про земне життя й інші — космічні світи. Коли мороз сягав за 40 градусів — дерева або крига на річках лопалися, і лісом котилася гучна луна, ніби хтось стріляв з карабіна або рушниці… Ті поїздки по Камчатці й ночівлі під зоряним небом я згадую і тепер, як найщасливіші й найцікавіші у моєму житті.

Цілих 9 років молодий священик один на весь величезний півострів ніс до людей слово Боже, хрестив їх, сповідував, причащав, вінчав, відспівував покійників, освячував житла… Щомісяця хрещення приймали від 700 до 800 людей різного віку. А в селищі Ключі, яке стоїть біля підніжжя найвищого вулкану Камчатки Ключевської Сопки, він за 2 дні охрестив 1007 немовлят, дітей, підлітків і дорослих. Приходили тоді на хрещення й старі та тяжко хворі, хто відчував: земне життя вже закінчується — і прийшов час збиратися в інший світ… А всього за 22 роки отець Ярослав похрестив понад 110 тисяч людей. Цей період можна назвати наймасовішим хрещенням жителів Камчатки за всі 300 років православ’я на далекому півострові…

У 1989 році, отримавши з величезними труднощами в міської влади невеличкий клаптик землі, отець Ярослав разом зі своїми парафіянами розпочав спорудження першого на Камчатці православного храму святих апостолів Петра і Павла. Щоб прискорити будівництво, купив списаний самосвал, сам його відремонтував, сів за кермо — і два з половиною роки, не припиняючи церковної служби, возив бетон, шлакоблоки, цеглу, метал і ліс. Сам завантажував і сам розвантажував будівельні матеріали. Разом з робітниками зварював арматуру, тинькував стіни… Іноді не було жодної копійки, щоб заплатити за машину бетону або за кілька десятків електродів. Але знаходилися люди, які вкладали свої власні кошти в спорудження храму. Хтось оплачував вартість тільки однієї ікони для іконостасу, хтось кілька квадратних метрів підлоги, а один мандрівник з Німеччини запитав у священика: «Скільки коштує рама з вітражем для отого вікна вгорі?» Отець Ярослав назвав суму і той турист з чужої країни дістав гаманця, відрахував потрібну кількість дойчмарок і сказав: «Тепер я знатиму, що на далекій Камчатці біля берега Тихого океану стоїть красива церква, а в ній є і моє вікно, крізь яке з неба йде світло до людей…»

Перша служба в новому храмі відбулася 6 січня 1992 року — Різдвяна. А на Великдень того ж року перший храм у Петропавловську-Камчатському був названий іменами святих Первоверховних аспостолів Петра і Павла й урочисто освячений у присутності багатьох жителів обласного центру.

Саме за визначний вклад у духовне відродження Камчатки протоієрею Ярославу Левку в 2000 році місцевою владою було присвоєно звання «Почесний громадянин міста Петропавловська-Камчатського». А жителі півострова обирали його своїм депутатом до Камчатської обласної Думи…

Нині на Камчатці несуть свою службу 22 православних священики, там зареєстровано 46 парафій. Щороку збільшується кількість нових храмів і каплиць у різних містах і селищах півострова: Єлізовому, Усть-Камчатську, Хайрюзовому, Нижньо-Камчатську, Тигілі, Палані, Паратунці… Незабаром у Петропавловську-Камчатському відкриється новий кафедральний собор Святої Живоначальної Трійці. До речі, автор проекту цієї величної споруди наш земляк з Івано-Франківська Олег Лукомський.

— Отче Ярославе, чи є серед ваших прихожан українці?

— Є. І їх багато. Україну вони не забувають. Мову свою пам’ятають. Мене, як і моїх земляків, всі ці роки тягне до рідної землі. Коли я вилітаю з Камчатки туди, за Урал, то завжди намагаюся заїхати додому на Львівщину. І якщо побуду два-три дні в Україні, то ніби знову народжуюся на світ…

— А як ви відновлюєте свої духовні й фізичні сили?

— Мені в цьому допомагає Бог. Я майже ніколи вранці не снідаю, а вчора не було можливості й пообідати, бо всі 11 годин стояв на ногах у церкві. Було 5 покійників, 3 вінчання і багато хрещень. Їздив у лікарню до тяжко хворих. Господь дає мені сили на все. Але якби раптом сталося чудо і в мене був тиждень вільного часу, то я поїхав би по Камчатці. Я знаю дуже гарні місця. Харіусів наловив би, вогнище запалив, юшку зварив. Сала, як у дитинстві, на прутику підсмажив. Грибів назбирав. Природа — це теж храм, але тільки для тих, хто її розуміє…

— І останнє запитання: ви щаслива людина чи ні, отче Ярославе?

— Відчуття щастя — це не постійне явище в людському житті. Але хто має високий духовний рівень, той, на моє переконання, значно щасливіший за того, хто орієнтується тільки на матеріальні цінності. Я віддаю всі свої сили служінню Богу. У мене є дружина, дві доньки і син. Я виховувався і живу серед віруючих людей. В українського філософа Григорія Савича Сковороди є такі слова: «Коли твердо йдеш шляхом, яким почав іти, то, на мою думку, ти щасливий». Мені здається, що це сказано і про мене…

Зимові запливи Віктора Годлевського

Серед найвідоміших спортсменів-екстремалів Петропавловська-Камчатського обов’язково називається й прізвище нашого земляка Віктора Годлевського. Його захоплення цікаве тим, що цей високий і міцний чоловік не просто любитель моржування. У нього значно вищий рівень пілотажу, бо Віктор Годлевський — директор Камчатського центру «Зимове марафонське плавання». Як правило, він плаває взимку в крижаній воді значно довше і на більші відстані, ніж інші любителі звичайного моржування. «Заробляю гроші на рекламі, адже посада в мене громадська, а тому за неї не платять жодної копійки», — пояснює жартома наш земляк своє «чемпіонство».

— Цікаво, а чому ти захопився саме марафонським зимовим плаванням? — запитав у Віктора Годлевського під час нашої зустрічі.

— Бо відчув, що саме цей своєрідний вид спорту найліпше підтримує і загартовує моє здоров’я. А мій життєвий девіз такий: «Краще я буду допомагати людям, ніж сам буду хворим і чекатиму допомоги від інших». Здоров’я — це така дорога річ, яку неможливо купити ні за які гроші, а тому для його підтримки мені не жаль особистих зусиль…

— Які були найпам’ятніші зимові запливи?

— Це, передусім, 85-кілометрова марафонська естафета від бухти Руської вздовж берега нашого півострова до Авачинської бухти (Озерновська коса). У цьому запливі брали участь 10 любителів-спортсменів не тільки з Петропавловська-Камчатського, а й з Києва, Москви, Татарстану… Тоді науковці з Новосибірська, Москви та інших міст Росії проводили медико-біологічні дослідження щодо впливу дуже холодної води на людський організм. Під час того запливу від бухти Руської до Авачинської губи я встановив рекорд — плив у крижаній воді (+1оС) 22 хвилини. До речі, ця естафета тривала безперервно 2 доби. Час від часу ми змінювали один одного і — вперед, вперед і тільки вперед… Були в нас 2 марафонські зимові 18-кілометрові запливи через Авачинську губу від мису Козак до набережної Петропавловська-Камчатського. В останньому з них брали участь 2 жінки. Девіз зимового запливу такий: «Людина здатна на більше, ніж вона знає про це сама!» Ті 18 кілометрів ми подолали за 6 годин — і цей результат занесено в «Книгу рекордів Росії»…

— А чому ти, Вікторе, поїхав з України на Камчатку?

— Після закінчення Житомирського культпросвітнього училища я кілька років працював у Радомишлі художнім керівником і директором районного будинку культури. А потім мене запросили працювати інспектором відділу технічного контролю на Житомирську фабрику музичних інструментів. Тоді це підприємство випускало такий чудесний електробаян, який, образно кажучи, заміняв цілий оркестр. Мені страшенно захотілося купити той чарівний інструмент, але щомісячна зарплата в мене була 120 карбованців, а баян коштував аж 1852 карбованці. І в 1981 році я поїхав на Камчатку, щоб заробити грошей на той «оркестр». Їхав сюди на 3 роки, а залишився, мабуть, на все життя. У мене 12 років рибальського стажу. Побував у Сінгапурі, в Перу, на Кубі, в Ірландії, на Фіджі, в Індії, у Ванкувері, в Австралії… Багато разів бував у Японії. Але останні 8 років у море вже не ходжу, роблю тільки зимові марафонські запливи. І тримаюся берега, бо тут — моя сім’я. І робота судовим приставом теж тут…

Шевченкове коріння на Камчатці

Переглядаючи підшивку місцевої україномовної газети «Батьківщина» (її видає національно-культурна автономія наших земляків), побачив такий заголовок: «Земля поповнилася нащадком великого генія». Ось початок цієї статті, який написала Едіта Познякова — голова Клубу української культури при обласній бібліотеці імені С.П.Крашенинникова, що в Петропавловську-Камчатському.

«В музеї Шевченка в Україні висить стенд «Велика родина», на якому є всі нащадки великого сина українського народу Тараса Шевченка — поета, художника, мислителя. В рік 190-річчя з дня народження Шевченка «Велика родина» поповнилась.

Вельмишановне панство, прошу знайомитись: Яна Лисенко, вона народилася 31 травня 2004 року в місті Єлізово Камчатської області»…

Далі Едіта Познякова знайомить читачів газети із генеалогічним деревом великої сім’ї батьків Тараса Григоровича Шевченка, у якій крім нього було ще п’ятеро дітей — Марія, Микита, Катерина, Ярина і Йосип. Так от, саме від Йосипа (Тарасового брата) і тягнеться одна з гілок Шевченківського родоводу, яка розбрунькувалася аж на Камчатці. Батько маленької Яни — офіцер міліції Андрій Лисенко — і є одним з нащадків Тараса Григоровича Шевченка. Про це, зокрема, засвідчують різні документи, які зберігаються в родині Лисенків…

Я зателефонував меру міста Єлізово Миколі Михайловичу Піскуну (він теж родом з України) і попросив його допомогти мені зустрітися з сімейством Лисенків для фотозйомки. Але невдовзі вияснилося, що Андрій і його дружина Людмила разом з маленькою донькою Яною полетіли у тривалу відпустку на «материк»…

Корякське «Менго» Олександра Гіля

Якось, повернувшись пізно ввечері в готель, я ввімкнув телевізор і побачив на екрані красиву жінку в корякському національному костюмі, яка чистою українською мовою співала нашу українську пісню «Ой, у гаю при Дунаю…» Хто ця таємнича незнайомка?

— Це Катя Гіль з ансамблю «Менго», яким керував наш земляк з Харківщини Олександр Гіль — відповів на моє запитання мій незмінний гід Євген Сергійович Ханін. — Олександр Васильович мав звання «Заслужений артист Росії», був почесним громадянином Петропавловська-Камчатського…

— А чому був?..

— Бо він трагічно загинув ще в 1988 році, коли йому було тільки сорок п’ять від роду. Поїхав у відпустку до себе в Краснокутськ на Харківщину — і там сталося те, що сталося…

Пізніше я все-таки зібрав у Петропавловську-Камчатському матеріали про Олександра Васильовича Гіля. У Полтаві він закінчив музично-драматичну студію, а після неї, в Москві, відділення балетмейстерів Вищих режисерських курсів Державного Інституту театрального мистецтва. Працював артистом балету Полтавського музично-драматичного театру, в концертно-естрадному бюро міста Цілинограда (нині Астана, столиця Республіки Казахстан)… А потім був випадок, що круто змінив життя Олександра Гіля: у Москві, на огляді художньої самодіяльності, він побачив виступ корякського ансамблю, який виконував танцювальну композицію «Чайки». Це була любов з першого погляду, якій молодий балетмейстер не зрадив до кінця свого життя… Потрясіння від побаченого було настільки глибоким і сильним, що восени того ж 1965 року він прилітає на далеку Камчатку, в Палану (це адміністративний центр Корякського автономного округу), і очолює там ансамбль, точніше групу любителів-танців­ників. Стратегічна мета в Олександра Гіля така: треба йти далі — від любительства до професіоналізму. Треба створювати академічну школу корякського національного танцю, якої ніколи не було. Але ж є ще живі ті люди, які зберігають у своїй душі національний дух, а в пам’яті — хоча б окремі елементи давніх танців, уривки пісень і мелодій, древні легенди, казки, і перекази, різні обряди і звичаї, справжній старовинний одяг… Як наполегливий старатель-одиночка промиває водою сотні тонн породи, щоб вилучити з неї золоті самородки, так і Олександр Гіль, зустрічаючись у тайзі на далеких стійбищах з оленярами, мисливцями і рибалками — вибирав з їхніх спогадів про минуле тільки найцінніше: саме той «золотий етнографічний матеріал» і став осно­вою для створення академічної школи танцю цього північного народу. Пізніше багатий досвід Олександра Гіля щодо використання пісенно-танцювального фольклору коряків у створенні сценічних постановок почав використовуватись як еталон для творчого розвитку багатьох національних колективів Крайньої Півночі.

Новий Корякський національний ансамбль танцю і балету було названо «Менго». Саме таке ім’я, як розповідається у давній легенді, мала красива й мужня дівчина-корячка, яка боролася зі злими силами і палко кохала юнака на цій суворій землі багато-багато років тому. Ця древня напівзабута легенда ожила балетним танцем і стала початком блискучого злету оновленого колективу і його молодого керівника Олександра Гіля. Ось тільки маленька частинка географії тріумфальних виступів ансамблю «Менго»: Хабаровськ, Париж, Владивосток, Бостон, Чита, Москва, Ленінград, Варшава, Нью-Йорк, Софія, Чикаго, Сент-Луїс, Улан-Батор, Детройт… У 1973 році ансамбль «Менго» отримав першу премію і золоту медаль на X Всесвітньому фестивалі молоді й студентів у Берліні…

Образно кажучи, ті дорогоцінні спогади, зібрані Олександром Гілем в людській пам’яті по далеких оленярських стійбищах, переплавилися під час танців у золоту нагороду…

У 1974 році Корякський національний ансамбль танцю «Менго» стає професійним. Але й це ще не найголовніша вершина. За 13 років своєї наполегливої роботи в ансамблі Олександр Гіль заклав такий міцний фундамент, що й після його трагічної смерті творчий колектив не зупинився і не розвалився… У вересні 1999 року ансамблю «Менго» було присвоєно високе звання — Державного Академічного.

Кілька років тому одна з камчатських газет надрукувала про Олександра Гіля ще й такі рядки: «Він, українець за національністю, заново навчав коряків, ітельменів та чукчів їхньому рідному напівзабутому мистецтву танців. Вже 15 років «Менго» живе без Гіля. Найтяжча втрата не зламала колектив, тому що забути розпочате колись велике діло — було б тяжкою зрадою щодо свого Учителя».

Ну що можна додати до цих рядків?!..

— Менго! Менго!! Менго!!! Де ти, чарівна дівчино, з далекого минулого?! Чи знаєш ти, що твоє життя продовжується в танцях, які полюбив весь світ?! Озовися! Відгукнися! Подай голос серед високих засніжених гір Камчатки, які дихають вогнем…

«Тут живуть тільки ті, що не стоять спиною до вітру»

Оскільки голова міської Думи Петропавловськ-Камчатського міського округу Іван Данкулинець є активістом діаспори в цьому обласному центрі, то заступник голови національно-культурної автономії українців Камчатки Євген Ханін дав мені про нього такі дані. Родом з села Бобовище Мукачівського району Закарпатської області. Закінчив історичний факультет та факультет іноземних мов Одеського університету. Роботу в міліції розпочав з дільничного в Приморському районі Одеси. Після навчання в Київській вищій школі міліції — інспектор кримінального розшуку Камчатського обласного управління внутрішніх справ. Далі — заступник і начальник райвідділу в Петропавловську-Камчатському, начальник міського управління та заступник начальника Управління внутрішніх справ Камчатської області. Кілька разів виконував спеціальні завдання в районі бойових дій на Кавказі. Має державні нагороди. Звання — полковник міліції. Двічі обирався депутатом Камчатської обласної Ради народних депутатів. У 2003 році обраний головою міської Думи Петропавловськ-Камчатського міського округу. Якщо цю довгу назву посади замінити на коротку, то вона звучатиме так: мер міста Петропавловська-Камчатського.

Зустрівшись з Іваном Юрійовичем, я запитав його:

— Ви вже багато років живите і працюєте на Камчатці. Що вас пов’язує з Україною тепер — через минулі десятиліття і через багато тисяч кілометрів?

— Час, це те на нашій Землі, що не можна ні прискорити, ні зупинити. Він йде незалежно від наших зусиль. А з відстанню я борюся тим, що майже щороку буваю в Україні. До Москви лечу літаком, а далі, до Львова, їду поїздом. Потім пересідаю на автобус і через гірські перевали по Карпатах — на Міжгір’я, Сваляву, Стрий, Мукачів. А з Мукачева до мого рідного села Бобовище вже рукою подати… Там мої батьки поховані, там мій рідний брат Василь живе, а рідна сестра Марійка тепер у Тячеві. На зупинках виходжу з автобуса і любуюся Карпатами, людьми і моя душа наповнюється відчуттями рідної землі і рідної Батьківщини…

— А як представлена Україна на Камчатці?

— Дуже вагомо. Тільки в Петропавловську-Камчатському нині проживає понад 20 тисяч наших земляків. Та ще тисяч 5—6 по області. Для них регулярно видається україномовна газета «Батьківщина». Ми вже випустили перший номер альманаху «Українці на Камчатці». При обласній бібліотеці є літературний клуб імені Івана Франка. Є недільний клас з дворазовими заняттями на тиждень, який веде вчителька Валентина Миколаївна Вишнева. П’ятеро колишніх учнів цього класу тепер навчаються у вищих учбових закладах України. Цей факт став хорошим стимулом для вивчення української мови, літератури й історії нашої країни для інших учнів недільного класу, бо з’явилася перспектива отримати освіту в Україні…

— Цікаво, а що для вас Україна тоді, коли ви живете тут, на Камчатці, і не можете вибратися в рідні місця?

— Передусім, це пісні. Я кожного ранку заряджаюся енергією українських пісень. У мене вдома є понад 100 магнітофонних касет і дисків — Ротару, Попович, Зібров, Повалій, Гнатюк… Багато українських книг різних авторів — Коцюбинського, Шевченка, Франка, Лесі Українки, Сковороди, Довженка… Є книги про Запорізьку Січ. Недавно перечитав знову «Історію України» Грушевського, дізнався про невідомі для мене імена в книзі «100 найвидатніших українців». Я не можу жити без України і без українського в собі…

— Вас, Іване Юрійовичу, і до цього часу притягує Україна. То чим же вас примагнітила Камчатка в молодості? Чим вона тримає тепер?

— Я полюбив Камчатку тоді, в молодості, за її красу, за те, що вона схожа на Карпати. Я люблю її гори, вулкани, річки, ліси, чисте повітря… Тут є ще й Охотське море і Тихий океан. Я люблю ці хуртовини і ці скажені вітри. Тут довго живуть тільки ті, хто не стоїть спиною до вітру…

— Ви сказали, що нині на Камчатці постійно проживає понад 25 тисяч наших земляків. А на заробітки сюди їдуть з України?

— Їдуть. Щороку майже 3 тисячі чоловік. Це добре, що люди можуть заробити тут більш-менш пристойну копійку, щоб прогодувати свої сім’ї. Але в цьому є й інший — негативний бік. Заробітчанство на території іншої країни виробляє рабську психологію. І те, що за останні роки з України виїхало на заробітки в Росію, Іспанію, Польщу, Італію, Португалію та інші країни понад 7 мільйонів чоловіків та жінок — треба однозначно оцінювати, як негативне явище. Коли ж керівництво України створить стільки нових робочих місць що й ці заробітчани повернуться додому — то наша країна почне процвітати. Мені хочеться вірити в це…

Сповідь-монолог Емми Шаповалової

— Родом я з Щорса Чернігівської області. Моя мама була репресована після війни, а батько згодом одружився на іншій жінці, яка стала для мене злою мачухою. Той тяжкий період мого життя навіть не хочеться згадувати, бо він — як страшний сон, як справжнє пекло…

Маму випустили з тюрми в 1953 році. Я зустрілася з нею, коли мені вже було 19 років. Але наші шляхи розійшлися… По той бік Уралу — ні в Україні, ні в Білорусії — я так і не прижилася. Поїхала на Далекий Схід, пропрацювала 11 років у Владивостоці в музичній школі. Особисте життя там, на жаль, не склалося… Я чула від людей про таємничу Камчатку, про багатоденні хуртовини, про вулкани і тайфуни, циклони і землетруси на тому далекому півострові. А в мене такий характер: побачу красиву хмару — хочу побувати на ній. Побачу високу гору — хочу піднятися на її вершину… І поїхала я з маленькою донькою на Камчатку. Живу тут вже 35 років. На цій землі зустріла Віктора (він теж родом з України), ми знайшли одне одного. У нього не тільки золоті руки, а й золота душа. Разом землю під сад розкорчовували, разом дачний будиночок збудували, багато різних квітів розвели…

П’ять років тому моя донька тут, на Камчатці, померла при родах… Якби не Віктор, то я, може, і руки на себе наклала б. У нас з ним спільних дітей немає, але він був для моєї доньки дуже близькою людиною. В нього таке серце…

Тут, на цьому далекому півострові між морем і океаном моя душа знайшла нарешті спокій. Тут люди живуть по-іншому, не так, як на «материку». Тут ніхто нікому нічого не винен. Тут ніхто нікого не чіпає. Тут немає пліток і немає заздрощів. На Камчатці живуть так, як хочуть. Тут незалежні люди…

Я не люблю рівнину… Я люблю гори, річки і море. Я люблю дивитися на воду і на вогонь. На небо, на хмари і на зірки… Я з онуком Юрком люблю дивитися на блискучий місяць і на Чумацький Шлях. Я не можу жити без природи. Без землі теж не можу. Я її люблю. Я готова її цілувати. Я відчуваю землю тільки голими руками. Вона зцілює мене…

Камчатська область

Рядки із записів — побажань жителям України, зроблені у моєму щоденнику земляками півострова Камчатки

Україна — перша моя батьківщина, де я народився. Це найкрасивіша територія на планеті Земля, де проживає дуже працьовитий і прекрасний народ, у якого, безумовно, велике майбутнє. В це я вірю твердо і без сумніву.

Бажаю процвітання моїй Україні і щастя її народу, частинкою якого є й моя рідня на Закарпатті. Зустрічі з рідними і друзями, побачення з місцями дитинства відновлюють мої сили для роботи в нелегких умовах Камчатки.

Переконаний, що в майбутньому Україна і Росія, як єдиний слов’янський народ, будуть жити в дружбі. А може і в спільному союзі, бо, на мою думку, тільки разом ми зможемо досягти процвітання…

Іван Данкулинець,

голова Петропавловськ-Камчаткої міської Думи.

12 липня 2007 року

Я народився і виріс у селі Переможенці Корсунь-Шевченківського району Черкаської області. Мої батьки і наша родюча й красива земля дали мені все для того, щоб я виріс здоровою і освіченою людиною. За це я буду вдячним батькам і рідному краю до кінця свого життя…

Сюди, на Камчатку, я вперше приїхав 13 лютого 1985 року під час відпустки в гості до моєї рідної сестри Валі. І відтоді «гостюю» вже 22 роки. Перший мій син народився в Україні, а другий — тут, на Камчатці. Не забуваю рідну мову. І вдома (дружина з України), і на роботі розмовляю тільки українською мовою: кому треба — той зрозуміє. А якщо ні, то нехай вивчає українську мову — від цього не збідніє, а навпаки — тільки збагатиться новими знаннями…

Передаю великий привіт (на жаль, без баночки червоної ікри), моєму брату Василю Задніпряному та його сім’ї. Він живе в Корсунь-Шевченківському. А рідній Україні, як державі, бажаю стабільності. Передусім в економіці та в політиці. Це допоможе вирішити з часом і проблему з українською мовою. А хто не хотітиме вивчати її у своїй країні й надалі або в нього не вистачає на це розуму, присилайте таких до мене на Камчатку — допоможу…

Микола Задніпряний,

заступник генерального директора ТОВ «Дальриббуд»,

член правління національно-культурної автономії українців Камчатки.

м. Петропавловськ-Камчатський.

12 липня 2007 року

Свіжим вітром з України повіяло на мене під час зустрічі з київським журналістом Миколою Хрієнком. Вже пройшло майже 16 років після розпаду СРСР, а зв’язки між українцями, де б вони не проживали, не обриваються, бо пам’ять про свою історичну батьківщину не замулюється в них забуттям…

Моя мама Надія Юхимівна Годлевська проживає в селі Зарудинці Ружинського району Житомирської області. Їй вже 74 роки, а вона ще бере на спину мішок з картоплею та одне повне відро в руки і несе врожай з городу на своє подвір’я.

Дай Боже всій Україні такого міцного духовного здоров’я, як у моєї мами, а фізичного, як у мене. У мене й діти дуже кріпкі, бо в них — українське коріння…

Коли я приїжджаю з Камчатки до своєї мами додому, то допомагаю їй з усіх сил по господарству — город обробити, хату підремонтувати, новий паркан поставити… А під вечір я йду повз березовий гай у поле й милуюся рідною природою, серед якої виріс і бігав босими ногами. Набираю в пригорщу землі і нюхаю її, ніби найпахучішу квітку. У своєму рідному краю я відчуваю запахи землі навіть серед зими, коли вона скута морозом. І в такі хвилини, серед полів і лісів рідної Житомирщини, не втримуюся від радісних почуттів і щасливий кричу: «Я люблю тебе, Україно!!! Ти завжди у моєму серці і в серцях моїх дітей!»

Такі почуття народжуються тільки на величезних відстанях після довгої розлуки…

На Камчатці мене знають передусім як любителя зимового марафонського плавання. Інші наші земляки відомі на півострові за прекрасне виконання пісень, за майстерність золотих рук, за вміння водити в складних умовах кораблі, літаки, вертольоти… Ми, українці, прославляємо нашу Україну і на краю світу, який називається Камчаткою.

Прости мене, рідна українська земля, що я не завжди з тобою…

Віктор Годлевський,

старший судовий пристав Федеральної служби судових приставів по Камчатській області.

м. Петропавловськ-Камчатський.

15 липня 2007 року

Вже 34 роки я живу на Камчатці, а в душі й пам’яті зберігається святе місце для спогадів про своє село Сазонівку на Кіровоградщині, про батьківську хату, про друзів дитинства. І тільки великий-великий чванько може похвалитися тим, що він вже забув рідну мову, Україну і її народ…

Але мені, як і багатьом тисячам камчатських українців, боляче за те, що робиться сьогодні на моїй історичній батьківщині. Хіба для сварок і політичних сутичок з лайками і мордобоєм у Верховній Раді голосували мої родичі, друзі й знайомі за незалежність? Така «незалежність» народу всієї України не потрібна! Проте я, як і всі мої земляки, котрі знаходяться в Росії, вірю в кращі часи, які в українців ще попереду. Не може бути, щоб така талановита нація жила в злиднях на землях, де найбільші у світі запаси найродючіших чорноземних ґрунтів. Це ж парадокс!

Добра вам, милі серцю земляки, здоров’я і кращого життя…

Станіслав Малий,

головний редактор україномовної газети «Батьківщина» і головний редактор обласної газети «Рыбак Камчатки».

м. Петропавловськ-Камчатський.

16 липня 2007 року

Як швидко летить час! Вже пройшло 48 років відтоді, коли я, молоденький випускник Вилківського морехідного училища (Одеська область), разом з іншими друзями-романтиками вирішив поїхати працювати на далеку Камчатку, щоб побачити описані в книгах Жюль Верна грізні вулкани, подивитися в дорозі на весь Радянський Союз. До Одеси з Ізмаїла пливли Чорним морем на кораблі, а далі, до Москви, і ще далі — аж до Владивостока, поїздом. Дивився у вікно вагона — і ніби переглядав фотознімки в підручнику географії: ріка Волга, Уральські гори, Західний Сибір, могутня тайга в Красноярському краї та в Іркутській області, величезне озеро Байкал, високі сопки в Бурятії, величний Амур і Тихий океан. Потім ще цілий тиждень ми пливли з Владивостока на теплоході Японським і Охотським морем до Петропавловська-Камчатського. Багато світу побачив я й тоді, коли рибалив у різних морях Світового океану. Піднімався на вершини камчатських вулканів, спускався з аквалангом у глибини тихоокеанських бухт, літав на дельтапланах…

Різне я бачив і різне пережив за ті минулі роки, але Україну, як першу любов, не забув. Зберіг у своїй пам’яті народні пісні, танці, співучу рідну мову… Через кожні 2—3 роки їздив до своєї мами в село Ременів Кам’янсько-Бугського району Львівської області, де вона працювала вчителькою. (Батько мій пропав безвісти на війні). Тепер у мене вже два дорослі сини і дочка. Є шестеро онуків. Обріс я на Камчатці ріднею та друзями, як старий корабель черепашками. А в Україну тягне — і все! Поїхав у 2005 році в село Велика Плавуча Козівського району Тернопільської області — там я в 1945 році пішов у 1 клас. І розшукав мого друга дитинства Женю Баб’яка. Ох і зустріч була! Цілих 60 років не бачилися. А в райцентрі Козова, де я навчався у 8 класі, теж знайшов своїх дорогих друзів — Надю Божик, Женю Мартиневського, Віру Нечай і Степана Твердуна. Передаю їм і Жені Баб’яку найщиріші вітання, а дівчатам — ще й поцілунок…

Мене хвилюють нинішні проблеми України. Але хочеться вірити, що народ, який дав світові Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка, Олександра Довженка, Сергія Корольова, Павла Поповича та інших видатних особистостей — подолає внутрішню кризу і створить багату і справді незалежну Україну. За цю ідею поклали голови кращі її сини…

Бажаю всім працьовитим, порядним і чесним моїм землякам миру, щастя, процвітання, радості й достатку. Хай над вами вночі буде зоряне, а вдень — тільки сонячне й безхмарне небо! Хай діти ваші ростуть красивими, як соняшники в цвіту!

Євген Ханін,

заступник голови правління національно-культурної автономії українців Камчатки,

голова Камчатського обкому профспілок працівників культури.

м. Петропавловськ-Камчатський.

16 липня 2007 року

Микола ХРІЄНКО.

Білосніжний вулкан над столицею Камчатки

Почесний громадянин Петропавловська-Камчатського отець Ярослав Левко

Директор Камчатського центру «Зимове марафонське плавання» Віктор Годлевський в снігу

Іван Данкулинець отримує від Едіти Познякової її альманах про українську Камчатку

Камчатські нащадки Кобзаря Андрій, Людмила і маленька Яночка Лисенки

На світлинах: Вулкани і море - то герб Камчатської області. Білосніжний вулкан над столицею Камчатки. Почесний громадянин Петропавловська-Камчатського отець Ярослав Левко. Директор Камчатського центру «Зимове марафонське плавання» Віктор Годлевський в снігу. Іван Данкулинець отримує від Едіти Познякової її альманах  про українську Камчатку. Камчатські нащадки Кобзаря Андрій, Людмила і маленька Яночка Лисенки.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка