У заповіднику на Командорах заборонений рух транспортуПро вимушену тижневу подорож на Командорські острови

Командорські острови — архіпелаг з чотирьох островів

за 200 кілометрів східніше Камчатки на кордоні Тихого океану і Берингового моря…

«Коротка географічна енциклопедія»

НА «ЯКОРІ» В АЕРОПОРТУ

Острів Беринга… Острів Беринга… Острів Беринга…

Повторіть тричі цю назву вголос — і у вашій душі обов’язково ворухнеться щось таке, як у далекому дитинстві, коли ви читали-перечитували «Робінзона Крузо», «Острів скарбів», «П’ятнадцятилітнього капітана»… Якщо ж ви раптом справді захочете розпрощатися на кілька тижнів з м’яким диваном, подушкою, телевізором і відчути на тому далекому острові під головою — рюкзак, під спиною — тверду кам’янисту землю, а збоку — напнутий вітром, ніби туге вітрило, намет, то майте на увазі: для подорожі з Києва на Командори треба не менше місяця. Вибирайте липень, коли в районі Камчатки найкращі погодні умови. Але навіть цей найсприятливіший місяць для подорожі на Командорські острови не завжди стає гарантією успіху, бо це лише варіант для його досягнення. Принаймні така негативна ситуація у тому ж таки липні складалася для мене в аеропорту «Петропавловськ-Камчатський», коли я записався в чергу на літак до острова Беринга. Згідно розкладу щотижня мало бути два вильоти, а пасажирів попереду мене було вже записано аж на три рейси. Та оскільки я запланував потрапити на острів Беринга хай там що, то керувався філософською настановою французького льотчика й письменника Антуана де Сент-Екзюпері: «Ніколи не втрачай терпіння — це останній ключ, що відкриває двері»…

Оскільки через погодні умови виліт літака вже багато разів відкладався з дня на день, то першими не витримали італійські туристи, за якими були заброньовані всі 15 пасажирських місць. Після них знялися з черги німці, а через кілька днів розпрощалися з мрією побувати на острові Беринга і найтерплячіші — мандрівники з Англії. Ще через два дні диспетчер аеропорту дав нарешті «добро» на виліт до райцентру Нікольське і ми, лише п’ятеро пасажирів, пішли на посадку. Четверо з них були жителями цього райцентру.

Справді острів Беринга відкривається не кожному…

ПОЛІТ

Ще на землі я познайомився з моєю землячкою Ольгою Верютіною — вона разом зі своїм сином-студентом Олексієм поверталася додому з Луганщини, де гостювала під час відпустки в своєї матері. Оскільки я мав намір добратися до могили Вітуса Беринга, то передусім запитав: «Чи є на острові ведмеді?» — «Немає, — відповіла жінка. — Але дійти пішки до бухти Командор і повернутися назад вам буде дуже важко, бо спочатку треба буде перетнути по старій дорозі весь півострів від Нікольського до колишнього села Стара Гавань, а далі доведеться йти тихоокеанським узбережжям по смузі мокрого піску, яка з’являється під час морського відливу. Туди й назад набереться кілометрів 120, а може й більше. Для такого походу треба не менше 6—7 днів. Це при гарній погоді…»

Аж ось, нарешті, наш двомоторний літак Л-410 чеського виробництва злетів у повітря і взяв курс на Усть-Камчатськ, який знаходиться на східному узбережжі північної частини півострова. Попереду майже 600 кілометрів повітряної дороги і близько 2 годин льотного часу…

Зліва в ілюмінатор видно високі гірські системи, помережані меандрами річок глибокі долини, блищать, ніби осколки розбитого дзеркала, озера найхимерніших форм. А біля берега, повторюючи всі його зигзаги, біла стрічка піни від морського прибою…

Яка величезна різниця між тим, що бачиш на екрані телевізора і на власні очі! Те, з «ящика», забувається на другий день, а це врізається в пам’ять на все життя…

Несподівано до мене підходить бортмеханік і показує рукою вниз: «Під нами засніжена вершина знаменитого Кроноцького вулкану. Фотографуйте швидше! Сьогодні рідкісний випадок, коли він повністю відкритий від хмар».

А згодом у легкому голубуватому мареві з’явилася відома на весь світ Долина Гейзерів… Від морського берега аж до горизонту видніється якась фантастична, космічна, інопланетна картина. І кольори неба — від чорно-синього до зеленого і червоного — такі незвичайні для очей, ніби наш маленький літачок раптом перетворився на міжзоряний корабель і ми опинилися в інших світах… Справді, Земля — це безцінний дарунок, який природа зробила людині для життя…

— У зв’язку з тим, — почувся по радіо голос командира екіпажу, — що Усть-Камчатський аеропорт не може прийняти наш борт через раптове погіршення погоди — беремо курс на Нікольське.

Наш Л-410 різко повернув праворуч і від мису Кроноцького пішов прямо на схід. Тепер в ілюмінаторах і ліворуч, і праворуч — тільки море, море і море… Глибина — до 6 кілометрів…

АВАРІЯ

Але на планеті Земля усі відстані не безмежні, тому приблизно ще через годину польоту попереду почав вимальовуватися острів Беринга, схожий на трикутний парус. Я вже знав, що його довжина до 90 кілометрів, а ширина — до 35. Але оскільки я вже твердо вирішив добратися до могили Беринга навіть пішки, то мене в першу чергу цікавить рельєф цього острова. Сопки тут порівняно з Камчаткою низькі і, що найдивніше, на кожній з них плоскі верхівки, ніби вони зрізані гігантським ножем для посадок НЛО. Долини мілкі і майже не порізані руслами річок, а берег переважно рівний — без глибоко врізаних бухт і заток. По такій місцевості справді можна пройти пішки. Але, як кажуть мудрі та бувалі, не кажи гоп — поки не перескочиш…

А під крилом літака вже видніє і райцентр Нікольське. Розкидані різнокольорові будиночки з городами на хвилястій землі, чорні й білі човни на зеленкуватій воді, цвинтар з хрестами та обелісками на могилах, кілька електровітряків на узвишшях і  великі червоно-білі кулі та високі антени — мабуть, якісь системи космічного зв’язку біля військової частини або прикордонної застави…

Після посадки ми вийшли за межі аеродрому, а 15 пасажирів на Петропавловськ-Камчатський чекали, поки літак заправлять пальним і дадуть команду «на посадку». Моя нова знайома Ольга Верютіна підвела мене до чоловіка в чорному костюмі та білому плащі й сказала: «Знайомтесь. Це — теж наш земляк — начальник міліції Алеутського району Олександр Миколайович Орлецький». Я сказав коротко про себе: хто я, звідки і для чого прилетів сюди на острів. У цей час диспетчер подав пасажирам команду сідати в літак, і Олександр Миколайович швидко сказав: «Я лечу на 3-4 дні в Петропавловськ-Камчатський на засідання колегії обласного управління внутрішніх справ. Моя дружина зараз з онуками у відпустці на материку — в Україні. Ось вам ключі від нашої квартири, поселяйтеся і живіть. Вас туди завезе мій колега по роботі Сергій Семенов. Він знає де свіжа постіль лежить, що є у холодильнику і на кухні…»

Я хотів було заперечити, але Олександр Миколайович широко посміхнувся і сказав: «Не беріть дурного в голову, а в руки — важчого за оці ключі та вашого рюкзака. Мені дуже хочеться поспілкуватися із земляком, поговорити рідною мовою, розповісти вам про наш острів, познайомити з цікавими людьми. Прошу вас…»

Я взяв ключі, і ми міцно потисли руки на прощання. На посадку майор Орлецький пішов останнім…

Ми всі, хто щойно прилетів сюди з Петропавловська-Камчатського і хто проводжав звідси в дорогу, стояли внизу (аеродром знаходиться на узвишші) і чекали, поки злетить літак. На цьому острові діє неписане правило: ніхто не їде від аеродрому додому в Нікольське, доки літак з новими пасажирами не підніметься в повітря. Але цього разу вийшло по-іншому. Замість Л-140 в небі на стежці раптом з’явилися всі 15 пасажирів з важкими сумками та рюкзаками і почали спускатися до нас вниз…

А трапилося ось що. Коли літак почав розбіг по злітній смузі, раптово лопнуло переднє колесо — і металева стійка, вткнувшись у землю, зламалась. Хвіст літака підкинуло вгору, але пілоти все-таки зуміли втримати машину. Крім їхньої майстерності допомогла ще й невелика початкова швидкість розбігу…

У цій історії, на мій погляд, є одна цікава психологічна деталь. У всіх п’ятнадцяти пасажирів, які щойно висіли на волосині від смерті, не було радості на обличчях від того, що вони лишилися живими. Тільки прикрість від того, що аварія порушила всі плани. Запаливши цигарку, майор Орлецький весело сказав: «Колегія і без мене пройде, а журналіст з Києва до нас на цей острів прилетів уперше за останні 9 років. Це я стільки часу тут живу. Їдемо додому — і погуляємо від душі…»

Майже до глибокої ночі в квартирі Олександра Миколайовича, образно кажучи, не зачинялися двері. І земляки з України, і його друзі йшли «на вогник», щоб «поговорити з свіжою людиною», поспівати пісень, розповісти мені про свій острів. Які все-таки щирі, веселі й доброзичливі люди живуть на цій далекій землі! І як жаль, що я вже ніколи не буду таким, як вони…

А потім ми всі пішли на берег моря, де в ангарі для яхти місцевий художник, фотограф, мандрівник і мисливець Сергій Пасенюк давно облаштував цікавий музей, картинну галерею і постійно діючу фотовиставку…

На другий день майор Орлецький хоч і трохи пізніше, але пішов на роботу. Пояснив жартома: «Якщо не полетів на засідання колегії, то треба йти в райвідділ і заробляти трудодень, щоб не ставити собі прогул…»

А я записав у свій щоденник: «Якою прекрасною була перша біла ніч на острові Беринга! Мені було добре, як ніколи… Останній шматок сала з Києва закінчився тут — на острові Беринга.»

Після того, коли я вивів погуляти на вулицю Атоса (довговухий мисливський спанієль) і ми по-братськи розсілися на кухні, щоб підснідати, задзвенів телефон і господар квартири Олександр Миколайович Орлецький сказав у слухавку: «Миколо Івановичу, готуйтеся в дорогу. Через годину за вами заїде дільничний інспектор Командорського заповідника Ігор Глушак, який повезе продукти і воду науковим співробітникам спостережницької бази, що знаходиться за Північно-Західним мисом. Неподалік від неї — найбільше на нашому острові лежбище морських котиків і сивучів. А ввечері, коли повернетеся, я повідомлю вам про такий сюрприз на завтра, який вам навіть приснитися не міг. Але це поки що — таємниця…»

У ГАРЕМАХ МОРСЬКИХ КОТИКІВ

До цікавого місця ми вирушили задовго до обіду… Як виявилося, в Ігоря Глушака дід і баба ще в 1904 році переселилися з Київщини на Далекий Схід у Приморський край. У співробітника Командорського заповідника Бориса Тютерева, який теж їхав на спостережницьку базу разом з Глушаком, батько алеут, а мати — українка. У старшого наукового співробітника Камчатського філіалу Тихоокеанського інституту географії Галини Чуян батьки теж були родом з Новгород-Сіверського району Чернігівської області. (Вони в 1943 році переїхали з України в Маньчжурію, що входила тоді до складу СРСР). А Іван Блохін, який нас зустрів на базі, теж виявився наполовину українцем. Щоб підтвердити це, він хоч і з труднощами, але все-таки прочитав напам’ять початок із «Заповіту» Тараса Шевченка. Враховуючи те, що господар бази народився і виріс у Росії, я поставив йому за «Заповіт» п’ятірку. Задоволений такою оцінкою, Іван запропонував мені екскурсію на лежбище морських котиків і після швидкої підготовки до фотозйомки ми пішли вузькою стежкою через високу й густу траву на кам’янистий берег Берингового моря…

Ну як тобі, шановний читачу, описати лежбище північних морських котиків, коли сидиш на узвишші і дивишся на цих незвичайних для нас тварин? Їх тисячі. Їхніми блискучими тілами вкрите все піщане узбережжя, а вода ніби кипить від пірнаючої малечі… І ревіння, ревіння, ревіння… Та писк, вищання, хропіння й хрипіння… Коли заплющиш очі і вслухаєшся в цю какофонію, то здається, що там внизу на величезну отару овець і баранів напали сотні тигрів або кровожерливих левів і вони розривають бідолашних тварин на шматки… Але це лише асоціація…

Ось уривок з розповіді наукового співробітника Командорського заповідника Івана Блохіна, записаний мною на диктофонну касету: «Ми знаходимося біля одного з небагатьох місць у світі, куди кожного літа з покоління в покоління повертаються для продовження свого роду численні стада морських котиків…

Понад півроку ці морські тварини живуть далеко від суші, зимуючи в тихоокеанських водах Японії. Але з першими ознаками весни починається велика мандрівка на північ до рідних Командорських островів — для розмноження. Відстань до берегів кохання понад 4 тисячі кілометрів. Учені ще й до цього часу не можуть розкрити особливий секрет того, як морські котики не збиваються в дорозі серед океанських просторів і, зрештою, знаходять саме той шматок берега, де колись вони з’явилися на світ. Можливо, ці тварини рухаються за вітрами, а може використовують для своєї «навігації» морські течії та міграції косяків риб…

Першими припливають до берегів Командор дорослі самці-сікачі, які досягли 7—8 років. Вибравшись на пустельну ділянку рідного лежбища, вони розташовуються подалі один від одного, займаючи зручні місця біля води для майбутніх гаремів. Кожен сікач люто захищає свою територію від посягання чужаків. Протягом місяця вони, забувши про їжу й пиття, терпляче охороняють застовплені ділянки, очікуючи самочок. І ось, нарешті, серед хвиль заблищали чорні тіла морських «мадонн». Тоді на багато кілометрів лунає ревіння самців, які закликають їх до себе. Але кавалерська галантність сікачів зникає вмить після того, коли самочки починають вибиратися з води на берег. Кожен з них хапаючи непокірних зубами за холку і відтісняючи своїми масивними тушами чорнооких красунь від суперників, намагається загнати їх якомога більше до свого гарему. У найзавзятіших «султанів» таких «наложниць» буває аж до півсотні.

Після успішного завершення боротьби котик-сікач займає найзручнішу позицію на березі і грізним гортанним ревом сповіщає всім суперникам про свої права на захоплену територію і своїх самочок. Але й після цього не настає спокій, бо серед морських «кішечок», як і серед жінок, є чимало «дамочок» легкої поведінки. А котики-сікачі, виявляється, теж, при нагоді, не проти «вскочити в гречку». Тому конкуренція між ними на лежбищі така гостра, а сімейні обов’язки настільки тяжкі, що рідко який сікач здатний брати участь у розмноженні більше одного-двох сезонів. Решту свого життя, яке триває ще років 10—12, вони проводять самітниками на околицях лежбища. Їх вже не хвилює інстинкт розмноження і колишні дон-жуани не звертають ніякої уваги на граціозних самочок, які ніби чорні майолікові статуетки красуються в білій піні прибою. Колись грізні та рухливі сікачі лежать тепер непорушно, наче оброслі мохом старі бочки, викинуті на берег водою…

Ще кілька слів про самочок. Народивши першого малюка, вкритого блискучою чорною шерстю (звідки й назва — чорненькі), мама кілька днів дбайливо опікує своє безпомічне дитинча, напоюючи його жирним молоком. Потім майже на тиждень пливе на харчування в море, щоб відновити втрачені сили. А маленькі котики, поки їхні мами ловлять рибу, збираються окремими групами в найспокійніших і найзатишніших місцях лежбища, утворюючи своєрідні «дитячі садки».

Повернувшись з води на берег, кожна самка серед тисяч новонароджених знаходить тільки своє чадо. В цих пошуках їй допомагає «відчуття свого родильного будинку» — зустріч відбувається саме на тій ділянці лежбища, де чорнооке дитинча з’явилося на світ. Зголоднівши, маленьке створіння покидає «дитячий садок» і повзе туди, де воно народилося. Там його і знаходить любляча мама… То залишаючи, щоб підкріпити свої сили харчами в морі, то відшукуючи на березі дітей, самка вигодовує своє потомство, аж поки в листопаді, коли розпочнуться безкінечні шторми й хуртовини, всі котики не покинуть рідні місця. Вони відправляються в теплі південні води, щоб наступної весни знову повернутися до вічно туманних командорських берегів…»

Повертаючись в Нікольське, у мене в звуковій пам’яті, ніби на магнітофонній стрічці, вчувалося гортанне ревіння незграбних котиків-сікачів, шум моря, пискляве гавкання песців, крик чайок і приємний голос мого провідника Івана Блохіна, який дуже любить свою науку — вивчати життя морських тварин. Таких людей, для яких робота і захоплення — єдине ціле, не дуже багато на землі… Але сьогодні я зустрів саме такого щасливчика…

РОЗСЕКРЕЧЕНА ТАЄМНИЦЯ ОРЛЕЦЬКОГО

Ледь переступивши поріг, я запитав господаря квартири: «Олександре Миколайовичу! Згораю від нетерпіння: який сюрприз на завтра?» Майор Орлецький, незважаючи на свою специфічну й небезпечну професію, був чоловіком з гумором і навіть дещо артистичним. Піднявши вказівний палець договори, він урочисто сказав: «Шановний земляче! Запам’ятовуйте або краще записуйте в блокнот добуті мною неймовірними зусиллями такі розвідувальні дані: завтра об 11 годині дня від Алеутського рибкомбінату відправляються дві бортові автомашини — всюдиходи «Урал». На них студенти-практиканти з Камчатського державного університету імені Вітуса Беринга та учні-старшокласники нашої школи поїдуть на той бік острова в бухту Командор, де знаходиться могила капітан-командора Вітуса Беринга і кількох членів його екіпажу. І найголовніше. Разом з студентами і школярами в бухту Командор поїде лікар з Данії Юахім Томас Руф. Це — потомок Вітуса Беринга в шостому поколінні. Він — вперше в Росії і, ясна річ, вперше поїде на могилу свого предка. Ваше бойове завдання: підготуватися до відповідальної фотозйомки, бути о 10 годині ранку на рибкомбінаті і представитися директору. (Я йому вже говорив про вас). І якщо буде нормальна погода — виїхати в бухту Командор. Туди кілометрів сімдесят. Я повідомив вам усе. А тепер, після трудового дня, запрошую вас на кухню до вечері…»

Я був не просто здивованим. Я був враженим від почутого. Скільки я думав про те, як мені добратися до могили Беринга, і раптом такий дарунок…

ЕКСПЕДИЦІЯ В БУХТУ КОМАНДОР

Вранці Олександр Миколайович пішов на роботу, а я, залишившись один, почав старанно готуватися в дорогу…

Вчора, за вечерею, ми обговорили різні варіанти ймовірних ситуацій і розробили план моїх дій.

Для того, щоб обов’язково виконати поставлене завдання, крім фотоапаратури і фотоплівок я беру з собою рюкзак, намет, спальний мішок і на 5—6 днів харчів. Це необхідно на випадок таких ситуацій. Перша. Якщо з якихось причин обидві автомашини не зможуть подолати бездоріжжя і змушені будуть повернутися назад, то я продовжую шлях пішки. Доходжу до бухти Командор, проводжу фотозйомку на кладовищі і переночувавши, повертаюся в Нікольське своїми силами. Друга ситуація. Якщо обидві або хоча б одна автомашина все-таки добереться до могил моряків, але сильний дощ або густий туман не дадуть змоги провести якісну фотозйомку, я ставлю намет на березі бухти Командор і залишаюся чекати кращої погоди.

«Краща погода» на цьому острові може настати через день-два, а може й через тиждень. Це залежить передусім від небесної канцелярії…

Оскільки наша дорога «туди» й «назад» повністю залежала від океанського відливу й припливу, ми вирушили в дорогу з Нікольського рівно об 11 годині дня. Погода була сира й хмарна. Але проїхавши 20 кілометрів через півострів від Нікольського (воно стоїть на березі Берингового моря) до тихоокеанського узбережжя, де колись було село Стара Гавань, ми ніби вирвалися з якогось похмурого, одноманітного сірого світу і потрапили туди, де світить яскраве сонце. Небо там — голубе, пісок — жовтий, море — синє, квіти — червоні, жовті й фіолетові, а висока трава під подихами легкого вітру виграє хвилями на схилах крутих сопок і кожен листок на тій траві блищить-переливається так, ніби він натертий воском… Просвічуються, схожі на скляні лінзи, викинуті штормом морські медузи. А чайок скільки! Тисячі… Тисячі… Тисячі… Коли вони з криком злітають у повітря, то все перед очима стає білим-білим, а від мерехтіння крил ніби аж паморочиться в голові. Чайки летять в небо все вище й вище і невдовзі перетворюються в химерне марево, схоже здалеку на білі хмаринки з яблуневих пелюсток. А може то не чайки, а тисячі матроських душ піднялися в повітря з глибин Тихого океану, щоб подивитися зверху на земну кулю, яку вони відкривали для себе і для людей…

Від покинутої Старої Гавані обидва «Урали» обережно сповзли з колишньої дороги на тверду смугу піску, яка оголилася після океанського відливу, і повернувши праворуч, взяли курс на південний схід. Ми сидимо на дерев’яних лавках на кузовах автомашин і зверху видно все, як на долоні. Праворуч, ніби велетенські зелені хвилі, видніються округлі схили сопок, всіяні різнокольоровими квітами, а ліворуч — аж до далекого горизонту — дихає, як щось живе і величезне, Тихий океан.

Берег тут завжди безлюдний і тому песці, схожі на худих собак, і білі куріпки з червоними гребінцями не втікають при наближенні автомашин, а розглядають їх з дитячою цікавістю. Я потрапив у дивний для мене світ, і тому теж, мабуть, схожий на тих песців і куріпок, що витягнувши шиї, виглядають з трави… Я не шкодую фотоплівки, бо знаю: таке в моєму житті вже не повториться ніколи…

Несподівано наша автомашина різко зупинилася, і сила інерції кинула нас усіх вперед. Виявилося, що передні колеса просіли в глибокий рівчак, куди хвилі спочатку нанесли морської капусти, а потім замили мокрим піском. І вийшла добре замаскована пастка… Це трапилося неподалік мису Буян, де серед звичайної кам’яної гальки зустрічаються і чудесні камінці-самоцвіти: агати, яшма, сапфіріни, халцедони, сердоліки… Поки водії автомашин відкопували з піску передні колеса і визволяли з пастки «Урал», ми збирали камінці-самоцвіти в прозорій воді і найкрасивіші з них дарували Томасу Руфу на добру згадку про острів Беринга…

«Визвольний процес» нашого «Урала» затягся, і сидячи не уламку якогось човна, я перечитував у своєму щоденнику виписки з різних енциклопедій та документальних книг про знаменитого мореплавця Вітуса Беринга…

Народився він у Данії в містечку Хорсенс у 1681 році. Після закінчення в Амстердамі кадетського морського корпусу Вітус Беринг як перспективний офіцер був запрошений на службу в російський флот. Брав участь в Азовському поході Петра I, в битвах на Балтиці проти шведів, виконував окремі складні доручення…

В 1725 році Вітус Беринг був призначений керівником Першої Камчатської експедиції. За інструкцією, написаною особисто Петром I, кораблі під командуванням Беринга мали пливти вздовж східного узбережжя півострова Камчатки на Північ з метою розкрити давню географічну таємницю: існує чи не існує протока між Азією та Америкою. В 1728 році кораблі експедиції Вітуса Беринга пройшли з Тихого океану в Північний Льодовитий океан і таким чином було доведено на практиці: судноплавна протока між північно-східною частиною Азії і Північною Америкою існує. Для підтвердження цього відкриття було надано детальну карту північно-східного узбережжя нинішнього Чукотського півострова, на якій був зображений східний мис, відокремлений водою від західного узбережжя Америки. В 1778 році супутники англійського мореплавця Джеймса Кука Форстер і Кінг назвали цю протоку іменем Вітуса Беринга.

Але як виявилося пізніше, цю протоку відкрив Семен Дежнєв значно раніше — ще у вересні 1648 року він першим відшукав і першим пройшов по ній на вітрильному судні з Північного Льодовитого в Тихий океан. Цей факт засвідчує так звана «відписка» Дежнєва, яку він чомусь послав з Анадиря в Москву тільки в квітні 1655 року після плавання між берегами Євразії та Північної Америки. Але та «відписка» невідомо з яких причин так і не дійшла до Москви. Її випадково, аж через 100 років, виявив у Якутську в архівах професор історії і географії Ф.І.Міллер. Прочитавши донесення Семена Дежнєва, професор зрозумів: цей мореплавець на 80 років раніше за Беринга обігнув Чукотський півострів і першим у світі пройшов протокою, яка з’єднує Північний Льодовитий і Тихий океан…

Коли про це стало відомо в світі, шведський полярний дослідник Нільс Норшельд у 1879 році назвав той кам’яний мис на Чукотському півострові, про який згадували у своїх донесеннях в різні часи обидва мореплавці, мисом Дежнєва…

Але повернемося до Вітуса Беринга. Після успішного завершення Першої Камчатської експедиції (1725—1730), він очолює Другу Камчатську експедицію, яка тривала з 1733 по 1743 рік. В цій широкомасштабній дослідницькій роботі бере участь 570 моряків, вони виконують різнопланові завдання на кораблях різного типу. Зокрема вивчається можливість мореплавання від Архангельська аж до Камчатки і наносяться на карти обриси берегів Північного Льодовитого океану. Плюс пошуки Північної Америки. Дослідження Курильських островів. Прокладання морських шляхів до Японії…

За географічними відкриттями світового значення Друга Камчатська експедиція отримала в наукових колах більш вагому назву — Велика північна експедиція. За її результати заплатили своїм життям багато моряків. Віддав своє життя за Великі Географічні Відкриття і сам командор — Вітус Беринг…

…Пакетбот «Святий апостол Павло» під командуванням Олексія Чирикова і флагманський корабель «Святий апостол Петро» під командуванням Вітуса Беринга в липні 1741 року досягли берегів Північної Америки та по дорозі назад до Камчатки обидва кораблі потрапили в шторм і загубилися в густому тумані. Цього разу щаслива зірка світила комусь іншому, але не командору Вітусу Берингу... Його напівзруйнований корабель не підкорявся діям команди і страшна океанська стихія крутила ним, як хотіла… П’ять місяців плавання в тяжких північних широтах виснажили моряків так, що вони стали схожими на мумій… П’ять місяців екіпаж «Святого апостола Петра» з 75 моряків боровся за життя свого судна, але з кожним днем мертвих ставало все більше й більше…

Останній місяць походу перетворив корабель у маленький концтабір: ті, хто ще були живими, вже не мали сил витягти з кают на палубу мертвих і віддати їх морю…

І тільки 4 листопада 1741 року на горизонті нарешті з’явилася хвиляста смуга землі. Висока океанська хвиля підняла й пронесла над рифами в бухту напіврозбите судно і ті, хто ще мав хоч якісь сили, ступили на незнайомий берег. Спочатку моряки думали, що це — Камчатка, але оглянувши з високої сопки в підзорну трубу довколишню місцевість, зрозуміли: це невідомий острів, який ще ніхто не наніс на карту світу…

Це була пастка, з якої до весни не вибереться ніхто. Насувалася грізна зима і моряки, підкріпляючись свіжим м’ясом птахів, рибою і відварами з лікарських трав, поспішно споруджували землянки, заготовляли дрова з плавника, розбирали свій напіврозбитий штормом корабель і дбайливо складали весь матеріал для того, аби весною наступного року спорудити з нього менше за розмірами судно і влітку добратися під парусами до Камчатки…

Найтрагічніший день — 8 грудня того ж 1741 року від цинги та інших хвороб помер і командор Вітус Беринг.

Із 75 моряків «Святого апостола Петра» смерть забрала життя 31 члена екіпажу — така данина за географічні відкриття тільки з одного корабля Великої північної експедиції Вітуса Беринга…

В усіх книгах та енциклопедіях, де описано життя і смерть Вітуса Беринга, обов’язково згадується й ім’я Георга Стеллера — німецького натураліста і лікаря з екіпажу «Святого апостола Петра». Саме завдяки його знанням про лікарські трави було врятовано від цинги та інших хвороб більшість викинутих на берег моряків. Але це ім’я відоме передусім тим, що саме цей натураліст-дослідник першим у світі виявив на невідомому острові велику морську тварину, названу пізніше «морською коровою Стеллера». Це було єдине місце на Землі, де водилися такі дивні створіння… Вони були справжніми гігантами, адже кожна морська корова важила до 3,5 тонн. Натураліст Георг Стеллер у своєму щоденнику описує вигляд невідомої раніше істоти такими словами: «Відносно її масивного тулуба, голова в неї була на диво дуже малою, з дуже рухливими губами, при чому верхня була вкрита помітним шаром щетини (білої), яку по густоті можна порівняти з оперенням курчат. Вони, поїдаючи морську капусту, рухалися по мілинах за допомогою двох кукс, схожих на лапи і розташованих у передній частині її тулуба; але на глибокій воді ця тварина проштовхувала себе вперед вертикальними ударами по воді великого роздвоєного хвоста…»

І далі: «Якби мене запитали, скільки я бачив цих тварин на острові Беринга, то я б не забарився з відповіддю: їх неможливо порахувати — вони незчисленні!»

М’ясо у морських корів було дуже смачним, і саме це стало причиною їхньої трагедії. Як засвідчують записи в щоденнику членів екіпажу пакетбота «Святий апостол Петро», перша морська корова була впольована 2 травня 1742 року. Після відкриття Командорських островів на острів Беринга кинулись мисливці за хутром песців і каланів. Останню морську корову Стеллера було вбито в 1768 році.

Мільйони років природа створювала цей шедевр на планеті Земля, а її вінець — людина, поставила жирний хрест на цьому творінні за якихось 27 років після відкриття…

Мої роздуми переривають довгі гудки двох автомашин: нарешті «Урал», який застряв у піску, визволено з полону. І знову нам вітер в обличчя. І знову в небі хмари білосніжних чайок, зелені хвилі з блискучої трави на сопках і синій простір Тихого океану аж до горизонту… Навіть не віриться очам: яскраве сонце тут світить і світить згори, ніби ми раптом потрапили на узбережжя Чорного моря…

А ось вже й мис Командор. Проїхали далі — бухта Командор. Пройшли ще трохи пішки вгору від води і на схилі зеленої сопки побачили хрести на могилах загиблих моряків. Ось серед зеленої трави високий залізний хрест — пам’ятник, а внизу — бронзова плита з відлитими на ній словами:

1681—1741. Великому мореплавцю капітану-командору Вітусу Берингу

від жителів Камчатки. Червень 1966 року.

Трохи далі від берега океану — металевий хрест на могилі й напис:

Беринг Вітус. Капітан бригадирського рангу. 8—XII—1741 року.

Поруч ще одна могила теж із залізним хрестом і на табличці чотири рядки:

Дезельберг Андрес. Штурман. 22—XI—1741 року.

Морський гренадер. 1742 рік.

Хотянцев Микита. Підшкіпер. 8—I—1742 року.

Лагунов Іван. Прапорщик. 8—I—1742 року.

Як відомо із записів у щоденниках живих членів команди Вітуса Беринга на острові разом з командором було поховано 14 померлих моряків. (Інші 17 членів екіпажу знайшли свій останній притулок на дні Тихого океану)…

Місце поховання капітана і членів екіпажу «Святого апостола Петра» було добре відоме: це — узбережжя бухти Командор в східній частині острова Беринга. Підтвердженням цьому став і той факт, що в 1935 році сильні шторми вимили з піску кілька стволів з гармат, які зняли з свого корабля і залишили на березі моряки «Святого апостола Петра». Фотознімки, які зробила тоді в бухті Командор відома журналістка Галина Санько, були опубліковані в багатьох газетах. Але тільки в 1991 році російсько-датська археологічна експедиція розпочала пошукові роботи на місці колишньої стоянки моряків. Крім 7 гарматних стволів було знайдено і розкопано 5 могил. Решту 9 поховань, мабуть, розмив хвилями і поглинув Тихий океан. В одній з тих 5 могил був і прах командора Вітуса Беринга. За описами членів команди «Святого апостола Петра» він єдиний з усіх похованих лежав на дерев’яному щиті…

Несподіваний факт. За черепом Беринга московський професор Зв’ягін відтворив скульптурний портрет Вітуса Беринга. Я бачив його в Алеутському краєзнавчому музеї. Цей портрет немає нічого спільного з тим портретом командора, який надрукований в багатьох енциклопедіях і книгах. Там зображено повновиду людину з довгим волоссям, а на скульптурному портреті професора Зв’ягіна бачимо худорляве обличчя з вольовими рисами… Як виявилося після додаткових пошуків датських вчених, на тому загальновідомому портреті зображено дядька знаменитого мореплавця…

Після фотозйомки я попросив перекладача Жанну Толстенко стати посередником під час мого інтерв’ю з людиною з далекої Данії.

— Яке ваше прізвище? Скільки вам років? Хто ви за професією і ким доводитеся Вітусу Берингу?

— Мене звати Юахім Томас Руф. Мені 64 роки, за професією — лікар-терапевт. Я внучатий племінник Вітуса Беринга в шостому поколінні.

— Ви були раніше в цих місцях? Які у вас відчуття?

— Ні! І в Росії, і на Командорських островах я вперше. Я щасливий від того, що нарешті побував у тих місцях, які бачив тільки в газетах, журналах і книгах. Мої почуття важко описати, бо вони водночас і світлі, і сумні. Я стою на місці трагічних подій, які мають прямий стосунок не тільки до Данії, а й до мене особисто. Місця, які я побачив на острові Беринга, перевершили всі мої уявлення. Це — фантастично!..

— У свою одиночну експедицію «Українці за Уралом» я взяв землю біля обеліска в Географічному центрі нашої країни — він споруджений в селищі Добровеличківка Кіровоградської області. Саме там, до речі, знаходиться чорноземний ґрунт найвищої якості, зразки якого представлено в Парижі у лабораторії, де зібрано колекцію найродючіших ґрунтів світу. Я звертаюся до вас, пане Юахім, з пропозицією в знак поваги до видатного мореплавця Вітуса Беринга розсипати разом зі мною землю з Географічного центру України на його могилі та на братській могилі членів його екіпажу…

— Для мене це дуже поважна і почесна місія, а тому я з радістю погоджуюся її виконати. Повідомляю вам з особливою приємністю про те, що саме в Україні, а конкретно в місті Кривий Ріг, проживав донедавна прямий потомок Вітуса Беринга в шостому поколінні ім’я якого — Ростислав Маслов. Як відомо, в сім’ї Беринга було три сини і одна дочка. Так от, родовід Ростислава Маслова походить від старшого сина Вітуса Беринга. На жаль, Ростислав недавно помер, але в Кривому Розі проживає його син Олександр, а в Канаді — у місті Торонто — мешкає двоюрідний брат Ростислава Сергій Маслов. Я дам вам їхні адреси…

Коли ми разом з Юахімом Томасом Руфом розсипали землю з Географічного центру України на могилі Вітуса Беринга та на братській могилі членів його команди, у мене на душі виникло відчуття, яке важко пояснити. Мені здавалося, що ми знаємо один одного дуже давно і розуміємо один одного по очах, по жестах і навіть по легких посмішках…

Час океанського припливу невблаганно наближався і наші обидва «Урали», давши прощальні сигнали похованим морякам на березі бухти Командор, взяли курс назад — на Стару Гавань і на Нікольське. Якщо не помиляюся, саме в тому місці, де річка Половина впадає в Тихий океан, мотор одного з наших «Уралів» зачхав, загарчав і водій Михайло Багрій, схожий на Тараса Бульбу, сказав з притиском:

— Ну ось і все! «Полетів» клапан циліндра…

Всі швидко пересіли на ту машину, яка залишалася на ходу. Біля колишнього селища Стара Гавань наш «Урал» їхав уже не по піску, а по воді. Смугу відливу знову забрав океан і потужна автомашина, ревучи мотором, вилізла на стару дорогу, ніби плаваюча амфібія…

Через хвилин двадцять яскраве сонце сховалося за хмару. Туман стояв такий густий, що промені автомобільних фар впиралися в нього, ніби в білу стіну. І все, що я бачив сьогодні й фотографував, здавалося тепер сном, фантазією, галюцинацією…

ЗУСТРІЧІ З ОСТРІВ’ЯНАМИ

Начальник міліції Алеутського району Олександр Миколайович Орлецький щодня «виводив мене на вістря журналістської атаки»: організовував мені нові й нові зустрічі з нашими земляками, допомагав транспортом для поїздок у цікаві місця, давав адреси алеутів — старожилів, які після ліквідації поселень Глінка та Преображенське були переселені з острова Мєдний на острів Беринга.

Серед них, зокрема, і найстаріші жителі Нікольського Сергій Ілларіонович Сушков (85 років) та Віра Терентіївна Тимошенко (80 років). Ця охайна, красива й розумна жінка-алеутка з приємністю згадувала свої поїздки в Україну — там у Кривому Розі жили родичі її чоловіка-українця Олександра Тимошенка. Цікавий факт. Батько Олександра був моряком на броненосці «Потьомкін» і після повстання на ньому його відправили на заслання в Забайкалля… Нині у Віри Терентіївни 4 сини і 2 дочки та ще 6 онуків та 2 правнучки з українським корінням… Ця жінка — голова «Клубу старожилів» на острові Беринга. Вона знавець алеутської мови, історії цього народу, його пісень, казок, звичаїв та обрядів…

Ще до польоту на острів Беринга я купив у книгарні в Петропавловську-Камчатському книгу Леоніда Пасенюка «Тихое чудо в океане — Командоры». Тоді я ще не знав, що автор цього видання родом з Житомирщини, проживає в Краснодарі, але так сталося, що він полюбив Командорські острови і написав про них кілька документальних книг: крім названої мною були ще видання цього автора під назвами «В одиночку по острову Беринга» та «Иду по Командорах». (А всього Леонід Пасенюк написав і видав у світ 26 книг).

Так от, на острові Беринга в селищі Нікольське я познайомився з його сином Сергієм Пасенюком. Раніше він 20 років працював на Командорських островах мисливцем-промисловиком на песців та північних оленів. Потім зварювальником по металу, столяром, інструктором по туризму, вчителем малювання в середній школі. Нині Сергій викладає малювання в художній студії в Нікольському, займається, як і батько, письменницькою роботою. Вже вийшла в світ його книга «Соло через Беринговое море» і готується до випуску у Владивостоці авторський фотоальбом «Командорские острова». У ньому зібрані найкращі фотознімки Сергія Пасенюка за останні 30 років…

А його документальну книгу «Соло через Беринговое море» я отримав від знаменитого острів’янина з таким написом: «Журналісту-досліднику Миколі Хрієнку з повагою від командорського бродяги Сергія Пасенюка. Острів Беринга, липень 2007 року».

У тій книзі дуже цікава авторська розповідь про одиночне плавання Сергія на маленькій яхті «Александра» через Берингове море від острова Беринга до міста Сіетла на Аляску й назад додому. Загальна відстань пройдених доріг — 8 тисяч морських миль…

З багатьох наших розмов про різні подорожі мені чомусь найсильніше запам’яталися слова Сергія Пасенюка, сказані ним уночі, коли ми сиділи на березі річки біля вогнища: «Я народився в Краснодарі і 17 років прожив під південним сонцем на березі Чорного моря. Думав тоді, що це — найкраща земля у світі. Та коли побачив острів Беринга, зрозумів: моє місце на цій планеті — саме тут. І час підтвердив: це — справді так. Тепер я вже ніде не зможу жити без цих гір, без океану, без цунамі й туманів. Це — ризик, але він мені подобається, бо він мені просто необхідний. Я щасливий, що не живу на півдні у великому місті на асфальті і після смачного обіду не виколупую з своїх зубів рештки свининки. Хай це роблять інші…»

ФОТОЗЙОМКА ЗЕМЛЯКІВ

На острові Беринга багато українців і чимало з них, побачивши на моїй штормовій куртці напис «Україна», підходили до мене і, приязно посміхнувшись, говорили: «Я ваш земляк. Давайте знайомитися…»

Завдяки тому напису на моїй антарктичній куртці я сфотографував майстра-механіка дизельної електростанції Володимира Шишту з Київщини, а також схожого на Хемінгуея Віктора Каплуновського з Донеччини. Провідного спеціаліста з цивільної оборони Івана Ярошенка з Харківщини, начальника пожежної частини Василя Савчука з Чернігівщини і старшого лейтенанта міліції Сергія Семенова з Криму… Водій «Урала» з Алеутського рибкомбінату Михайло Багрій теж виявився нашим земляком, бо він родом з Миколаївщини…

Який короткий напис — «Україна» — на моїй куртці, і який довгий список земляків, які відгукнулися на нього!..

ЖИТТЄВА ОДІССЕЯ ВЕРЮТІНИХ

Я вже писав, що з аеропорту «Петропавловськ-Камчатський» на острів Беринга мені пощастило летіти із землячкою Ольгою Олексіївною Верютіною та її сином — студентом Олексієм, які поверталися з України після відпустки. Мабуть за те, що я допомагав їм переносити важкі торби з камери схову до літака, Ольга Олексіївна разом із чоловіком Олександром Анатолійовичем запросили мене на вечір у гості.

На столі було все, що забажає душа: парує щойно відварена картопля, гарно пахне смажена риба, милує око нарізане тоненько рожевувате сало, а ще — мариновані гриби, сметана, мед, хліб, огірки, помідори, цибуля… Горілка теж на вибір: або звичайна магазинна, або домашня — настояна на травах. І червона ікра та свіжопросолена червона риба на тарілках. Господар припрошує все скуштувати, а господиня пояснює: «Оце все, крім сала і меду, з нашої теплиці, з свого городу, з нашого господарства або з нашого острова. Тільки мед і сало я привезла з України. Але не думайте, що наше життя тут весь час було тільки з медом. Було й з гірким перцем… Сюди, на Беринга, ми прилетіли з Луганщини в грудні 1982 року. Від першого враження — шок. Біля аеродрому — жодного дерева. І далі по дорозі до селища — теж. Тільки сніг, сніг і сніг навколо, ніби біле простирадло. Нізащо оку зачепитись… Але найважче було тоді, коли розвалився Радянський Союз. Людям перестали платити зарплату, в магазинах — порожньо, почалися перебої з пальним для котельні. Люди виїжджали звідси натовпами. У нашому Нікольському раніше проживало до 2 тисяч мешканців, а тепер — чоловік 700—800 лишилося. А ми витримали все. Корову завели для молока, курей, кроликів, гусей. Навчилися траву косити, шкури обробляти. Я шила і в’язала різний одяг на продаж. Землю розкопали під город, теплицю спорудили. Жили у найважчі роки, як отой Робінзон Крузо на своєму острові… Але біда загартувала нас, як вода залізо. Двох синів виростили. Старший, Віталій, вже закінчив Далекосхідний державний технічний університет і працює в Петропавловську-Камчатському фінансовим інспектором. А молодший, Олексій, ще навчається у тому ж Далекосхідному університеті. Ми тут тепер не виживаємо, а живемо. І всього, що маємо, ми добилися своїм трудом, своїми руками…

Перед тим, як розпрощатися, Ольга Олексіївна одягла вишиту сорочку своєї бабусі Тетяни Іванівни і сказала: «Оце коли походжу в ній, то неначе нових сил набираюся»…

Мені треба було б саме тоді й сфотографувати господиню-землячку, а я відклав це на завтра, щоб краще освітлення було. І вийшло, як у тому прислів’ї: «Не буде так, як думається, а буде так, як станеться»...

Вранці пішов дощ, потім я кудись поїхав. А після обіду Ольги Олексіївни чомусь не було ні в школі, ні вдома… Правду кажуть мудрі люди: «Не відкладай на завтра те, що можна зробити сьогодні»…

ІНТЕРВ’Ю З МАЙОРОМ ОРЛЕЦЬКИМ

Щодня з Олександром Миколайовичем ми прокидалися дуже рано, випускали з квартири Атоса на прогулянку, снідали і розходилися кожен по своїх справах. Я, як правило, працював по заздалегідь складеному плану, а в майора Орлецького, як у начальника міліції Алеутського району, робота здебільшого була стихійна. Пізно ввечері ми зустрічалися на кухні в квартирі, сідали за стіл і обмінювалися новинами. Як приємно тепер згадувати те чудесне вікно, з якого вранці було видно Берингове море, а ввечері в нього заглядав повновидий місяць…

Але сьогодні я вмикаю диктофон і майор Орлецький перетворюється з господаря квартири і начальника міліції в людину, яка дає інтерв’ю журналісту.

— Скажіть, будь ласка, Олександре Миколайовичу, де пройшло ваше дитинство і що тепер пов’язує вас з тими місцями?

— Народився і виріс я в чудесному місті Чернівці, яке ще називають «Маленьким Парижем». Там розпочав свою міліцейську службу в патрульно-постовому підрозділі. Життя круто змінив Чорнобиль: після атомної аварії я півтора місяця служив у Зоні — ніс патрульну службу, а також супроводжував групи колишніх жителів Прип’яті до своїх квартир, щоб вони забрали документи та цінні речі. Через різке погіршення здоров’я був виведений з радіаційної зони, лікувався. Маю офіційний статус учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

— Як тепер зі здоров’ям?

— Поки що живу — і за це спасибі Богу. Чорнобиль не забувається, бо це — частина мого життя. Але говорити про нього не хочеться…

— Були ще коли-небудь у Прип’яті?

— Не був, але туди тягне, як і в Спітак. Там я служив кілька місяців у 1988 році після сильного землетрусу у Вірменії. Тоді я був курсантом Кишинівської середньої спеціальної школи міліції. Чорнобиль і Спітак застряли у моїй пам’яті, як два осколки. Їх звідти не витягне жоден нейрохірург…

— А як ви, Олександре Миколайовичу, потрапили в ці далекосхідні краї?

— Після закінчення в 1990 році Кишинівської школи міліції я поїхав «за романтикою» в Корякський автономний округ, це — північна частина Камчатського півострова. Пропрацював 6 років дільничним міліціонером у найвіддаленішому селі Славутному, а потім служив у кримінальному розшуку та заступником начальника міліції в райцентрі Кам’янське. У 1998 році в квітні місяці приїхав на острів Беринга… Адаптувався. І звик тут жити майже без сонця серед снігів, туманів і вітрів…

— Цікаво, чому вас потягло саме в таке місце?

— Це важко пояснити… Коли я дивився на карту, то мене чомусь найсильніше приваблював острів Беринга. Це внутрішній поклик, який словами неможливо ні описати, ні пояснити...

— Але не розчарувалися, коли з лісів Камчатки потрапили на ці голі сопки?

— Ви знаєте, є такі люди, які можуть жити в тих місцях, де не можуть жити добровільно інші. До розвалу Радянського Союзу в райцентрі Нікольське проживало понад 2000 мешканців. А після тих подій лишилося 730—750 жителів. З них приблизно половина алеути, а решта — росіяни, українці, білоруси… Це люди з сильним характером, з сильним духом. Вони не спилися, не опустилися, а встояли на ногах. У нас, в Нікольському, дуже високий рівень знань у школярів. Випускники навчаються у вищих учбових закладах не тільки в Петропавловську-Камчатському або у Владивостоці, а й у Москві, Санкт-Петербурзі, Іркутську, Новосибірську…

— Яка у вас родина?

— Дружина Тетяна Петрівна родом з Херсонщини. Син Роман навчався у школі в Чернівцях. Коли в 2000 році прилетів сюди на острів Беринга, я його відразу відправив на службу в армію, бо що то за мужчина, якщо він не нюхав пороху. Роман вже одружився і працює, точніше служить по контракту у військовій частині. Його дві доньки — Олександра і Настя — це мої онучки. Я вже говорив вам, що вони обидві поїхали з моєю дружиною в гості в Україну до своїх бабусь, щоб погрітися на сонці…

— Які плани у вас на майбутнє?

— Наступного року мені на пенсію. Календарний стаж міліцейської служби в мене 29 років, а пільговий — вже 49. На Камчатці і тут, на острові Беринга, один рік зараховується за два… Де будемо жити з дружиною — поки що не знаю. Я звик до острова, хоч тут і замкнений простір, як на кораблі. Бувають і крадіжки, і грабунки, і навіть убивства, — не буду ідеалізувати тутешніх людей. Але на острові Беринга — всі свої. Тут діють неписані закони совісті, честі й гідності. Скажу вам щиро: мені хочеться повернутися в Україну, у мене там є своя квартира в Чернівцях. Але ж я тепер формально громадянин Росії і тому став іноземцем у тій країні, де народився і виріс. Це дуже прикре відчуття, але я не з тих, хто ображається. Для мене Україна як була, так і залишається рідною матір’ю, яку не вибирають у житті…

ВИЛІТ З ОСТРОВА БЕРИНГА

Через два дні майор Орлецький повідомив мені свіжу інформацію для роздумів. У п’ятницю з Петропавловська-Камчатського прибуває літак з комісією, яка складе акт про причини недавньої аварії і спеціалісти-авіатехніки замінять деформовану стійку шасі та поставлять нове колесо на Л-410. Всі пасажири з острова Беринга вилетять на Камчатку, а коли буде новий рейс — невідомо, бо метеослужба повідомила такий прогноз: на Командорські острови насувається тайфун, який зіпсує погоду на кілька тижнів.

Щоб подолати ті величезні відстані, які в мене були ще попереду, треба весь час рухатися, рухатися й рухатися. І тільки вперед, вперед і вперед…

У п’ятницю два літаки Л-410 червоного кольору з невеликим інтервалом злетіли з аеродрому острова Беринга і взяли курс на Камчатку. З далеких просторів Тихого океану вже насувалася чорна стіна, і такий швидкий старт літаків був схожим на втечу. Крізь ілюмінатор ще було видно вдалині великий острів Мідний. Колись на ньому жили в селищах Глінка та Преображенське не тільки алеути, завезені туди ще в давні часи з острова Атка, що в Алеутській гряді, а й росіяни та наші земляки-українці. Але в 1972 році острів Мідний залишив останній житель, бо обидва селища було оголошено неперспективними… А в 2006 році після того, коли на перевантажених шлюпках втонуло 12 російських прикордонників, з того острова зняли й прикордонну заставу…

На острові Беринга теж зникли, мабуть назавжди, селища Ладигінське, Саранне і Стара Гавань. Тримається ще тільки Нікольське — центр Алеутського району.

А невеликі острівці Топорков і Арій Камінь завжди були безлюдними. Там, на кам’яних скелях, жили й живуть тільки птахи…

Прощайте, Командори! Прощайте, острови в океані! Прощай, «країна вітрів і туманів»… Я тут вже ніколи не побуваю вдруге, бо людське життя — коротке, а планета Земля — дуже велика…

Алеутський район

Камчатської області

Рядки із записів-побажань жителям України, зроблені в моєму щоденнику земляками на острові Беринга

Так сталося в моєму житті, що народившись у квітучому місті Чернівці, я з особистої волі вже 17 років служу на Камчатці, 9 з них — на острові Беринга. Але я ніколи не забуваю таку чудову, рідну та любиму неньку — Україну.

Дорогі друзі-земляки! Бажаю всім злагоди, щастя, миру та добра, а рідній Україні — процвітання.

Щиро радий знайомству з журналістом Миколою Хрієнком. Він полетить далі розшукувати на делеких берегах і на далеких островах наших земляків-українців, а я буду іноді сидіти за столом один біля вікна на кухні, де ми сиділи вдвох, дивитимуся на море і згадуватиму наші розмови. Такі зустрічі дають енергію і сили для життя…

Олександр Орлецький,

майор, начальник міліції

Алеутського району Камчатської області.

Командори, острів Беринга, районний центр Нікольське.

19 липня 2007 року

P.S. Прошу передати від мене щире вітання через газету, а якщо буде можливість, то і гарну українську пісню по радіо моїй мамі Вірі Іванівні Орлецькій, яка проживає в Садгірському районі міста Чернівці.

Тут, на далекому острові Беринга, де я зачепилася корінням за землю і за каміння, зберігаю, як найдорожчі реліквії, вишиту сорочку моєї бабусі Тетяни Іванівни та рушники, які вишила своїми руками моя мама Катерина Іванівна Баран. Цей дорогий для мене скарб передам у спадок моїм дітям. Хай пам’ятають: їхній родовід бере початок з України!

Коли живу тут, то тягне додому — в Україну, а поїду туди, погостюю, надихаюся травами, садами і хочеться назад, на наш острів, бо тут все стало своїм. І люди, і земля…

Якщо буде щось надруковано про острів Беринга, то прошу моїх земляків передати або відправити те моїй мамочці за такою адресою: 349655 Луганська область, Марківський район, село Кабичівка, вул.Щорса, буд.100 Баран Катерині Іванівні.

З повагою

Ольга Верютіна,

вихователь шкільної групи продовженого дня

в райцентрі Нікольське Алеутського району.

20 липня 2007 року

…Вже 22 роки я живу на цьому острові-кораблі, про який люди в Європі дізналися тільки після смерті на його берегах Вітуса Беринга в 1741 році. Як тоді, так і тепер, тут тільки дощі, тумани, хмари, вітер, сніг і море. І лише 20 сонячних днів на рік. З віком, з прожитими роками мене все сильніше й сильніше тягне додому в Україну. Родом я з селища Глибоке Чернівецької області. Недавно там померла моя мама — їй було 73 роки. Через погоду не зміг прилетіти на похорони. Простіть, мамо, свого сина за це…

Василь Савчук,

начальник пожежної частини в селищі

Нікольське Алеутського району.

21 липня 2007 року

Микола ХРІЄНКО.

Острів Берінга на карті

Берінг Вітус Йоган

Могила Командора

Напівзруйнований корабель на березі

На лежбищі морських котиків

Малеча

Фотопортрет сусіда по острову песця - рибалки

Північні олені серед високої трави короткого літа

Квіти біля водоспаду Федоскино

На світлинах: У заповіднику на Командорах заборонений рух транспорту. Острів Вітуса Берінга на карті. Берінг Вітус Йоган. Могила Командора. Напівзруйнований корабель на березі. На лежбищі  морських котиків. Малеча. Фото сусіда-рибалки. Північні олені серед високої трави  короткого літа. Квіти біля водоспаду Федоскино.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка