Авачинський вулкан

Про другу поїздку до краю гейзерів і дихаючих вогнем гір на березі Великого океану

У 79 році нашої ери під час виверження Везувію загинув римський вчений Кай Пліній Секунд (Пліній Старший). Він заплатив життям за спробу вивчити умови дії грізного вулкана в безпосередній близькості до нього. Пліній Старший написав «Природничу історію» в 37 книгах. Декілька книг цієї праці були присвячені географії.

Ф.С. Марков. «Літопис»

РОЗГРОМЛЕНИЙ УСТЬ-КАМЧАТСЬК

Першу посадку, якщо дозволяє погода, літак з острова Беринга робить на материку в райцентрі Усть-Камчатськ. Поселився в маленькому напівобдертому готелі і трохи перепочивши, пішов оглядати це містечко. Враження від побаченого було найгнітючішим: майже все в ньому було розбите й зруйноване, ніби після бомбардування. Один чоловік пояснив: «Наше місто після розвалу Союзу було розморожене взимку, а тому з холодних будинків люди втікали хто-куди. Всі підприємства позакривалися — безробіття… Молодь спивається і не хоче жити. На кладовищі щодня по кілька похоронів…»

Так і не зробивши жодного знімка, я повернувся в готель…

НЕВДАЧА В КЛЮЧАХ

Рано-вранці я виїхав з Усть-Камчатська на автобусі в селище Ключі, щоб звідти добратися до Ключевської Сопки (4688 м.) і сфотографувати цей найвищий вулкан на Камчатці. Але в Ключах люди сказали, що «ця мадам зараз у паранджі». Це означало, що Ключевська Сопка огорнута димом від лісових пожеж. А коли відкриється — невідомо…

У селищі Ключі все вкрито чорним вулканічним пилом, який постійно викидає в повітря гігантський вулкан. Люди кашляють від нього, а собаки — чхають. Вода в струмках чорна, ніби нафта… Ну що тут сфотографуєш?

І вийшов у мене, зрештою, такий результат, як у тому прислів’ї: «Заробив на сіль до оселедця».

Буває й таке…

ЗНАЙОМСТВО З ФОТОГРАФОМ КАРПУХІНИМ

Мені нарешті пощастило — тепер я не один, а вдвох. По дорозі до Кропивного познайомився в автобусі з фотографом-пейзажистом Сергієм Карпухіним. Живе він у Підмосков’ї. Після закінчення геологічного інституту працював у Сибіру та на Крайній Півночі. Тепер займається фотозйомкою пейзажів для настінних календарів та фотоальбомів. Здійснив одиночні експедиції по Евенкії, Якутії, Приполярному Уралу і Східних Саянах. На Камчатці Сергій запланував пройти пішки два маршрути в безлюдному районі, де бере початок ріка Авача.

Разом із моїм несподіваним супутником швидко добралися автостопом від Кропивного до райцентру Ессо і поселилися на кілька днів у маленькому готелі. Вдвох було і цікавіше, і веселіше.

ДОЛИНА ГЕЙЗЕРІВ

Туди я планував потрапити обов’язково, але не зміг побачити це диво природи, бо 3 червня в Долині Гейзерів зійшов потужний сельовий потік і її закрили на невизначений строк для відвідування туристів. Але в Інституті вулканології і сейсмології (він у Петропавловську-Камчатському) я зібрав найцікавіші та найсвіжіші дані про цей унікальний куточок природи в Кроноцькому заповіднику. Ось деякі з них.

Долина Гейзерів була відкрита на Камчатському півострові геологом Тетяною Устиновою в квітні 1941 року. На сьогодні у світі відомо лише чотири гейзерні поля: в Ісландії, Новій Зеландії, Йєллоустонському парку (США) і на Камчатці. Що являє собою Долина Гейзерів? Це великий гірський каньйон шириною 4 кілометри, глибиною 400 метрів і довжиною 8 кілометрів, по якому протікає ріка Гейзерна. У долині зосереджено понад 40 великих і середніх гейзерів. У кожного гейзера своя періодичність і характер виверження. Найпотужніший гейзер — Великан, у нього стовп киплячої води при виверженні викидається вгору на 30 метрів, а потужність — понад 20 тонн води за одну хвилину. Всі великі гейзери мають свої назви, які відображають їхні характерні особливості. За кольором наземної частини гейзерита — Жемчужний, Сахарний, Малахітовий грот і Розовий конус. За формою — Сідло, Конус і Щель. За звуками при виверженні — Сковорідка, Пічка, Коварний.

Після відкриття Долини Гейзерів її відвідали понад 30 тисяч екскурсантів з усього світу. Зокрема й знаменитості — президенти, космонавти, прем’єр-міністри, артисти, бізнесмени, мандрівники… На фоні камчатських гейзерів і водопадів були відзняті кадри пригодницького кінофільму «Земля Саннікова»…

Які наслідки природної катастрофи, яка сталася 3 червня 2007 року? Величезна маса каміння й ґрунту, внаслідок зсуву з висоти 791 метра за 2,5 хвилини пройшла руйнівним валом майже 2 кілометри по долині струмка Водопадного (притоку ріки Гейзерної) і утворила на ній у вузькому місці насипну греблю, внаслідок якої з’явилося велике озеро. Під селем зник 30-метровий водоспад і оригінальний гейзер Факел, який викидав струмінь киплячої води й пару прямо з кам’яної скелі. П’ятиметровий шар ґрунту й каміння поховав, мабуть назавжди, і гейзери Первенець, Малахітовий грот, Малий і Великий та гарячі джерела з цілющими водами…

Якою буде Долина Гейзерів після цієї природної катастрофи — покаже час…

СМЕРТЬ ВІТАЛІЯ НІКОЛАЄНКА

Ще в Києві, задовго до поїздки на Камчатку, я запланував обов’язково зустрітися з науковим співробітником і чудовим фотографом Кроноцького заповідника Віталієм Ніколаєнком, дід якого був родом з України. Але несподівано сталося лихо: під час фотозйомки бурих ведмедів у Долині Гейзерів Віталій загинув. Загинув від лап і зубів ведмедя, до якого він підійшов з фотокамерою занадто близько… У нього тоді були для захисту сигнальний вогонь і газовий балончик. Але це не зупинило і не могло зупинити звіра, адже за словами цього фотографа «коли ведмідь нападає, то летить як ракета».

У Петропавловську-Камчатському я випадково дізнався, що незадовго до смерті Віталія Ніколаєнка вийшла його книга «Камчатський ведмідь», ілюстрована унікальними авторськими фотознімками. Мої пошуки цього видання в книгарнях нічого не дали і тому я звернувся за допомогою до місцевих журналістів. Через три дні книга, яка стала відразу рідкістю після виходу її в світ, була у мене в руках…

Не буду описувати фотознімки — їх треба дивитися. Виявляється, ведмеді, як і люди, бувають веселими, сердитими, втомленими, закоханими, розчарованими і злими…

Ось один із записів Віталія Ніколаєнка в польовому щоденнику: «17 жовтня. Все живе наповнене очікуванням снігу. Трави полягли. Дерева давно оголилися від листя, річка обміліла. Звірі поховалися. Тільки птахи зрідка потрапляють на очі… Вночі приходять морози.

Проснувся рано. Глянув у вікно. Великан (найбільший гейзер у Долині. — М.Х.) погасив зорю…

Увечері спостерігав зірки: небо — мій Ермітаж»…

А ось слова Віталія, адресовані ведмедю Добрині, біля якого він сфотографувався з відкоркованою пляшкою шампанського: «Добринюшка, ми зустрічаємо з тобою незвичайний Новий рік… Доля подарувала мені радість спілкування з тобою. Ти був добрий до мене і поблажливий, за що я кланяюся тобі»…

А це уривок з опису камчатського бурого ведмедя:

«Камчатка славиться трьома визначними творіннями природи: вулканами, гейзерами і ведмедями.

Камчатський бурий ведмідь — один із семи підвидів бурого ведмедя (Ursus arctos Linnaeus), найбільшого наземного хижака, який водиться на території Росії…

Своїми розмірами він набув слави найсильнішого звіра серед ведмедів Росії і тому він конкурує з бурими ведмедями острова Кодьяк і півдня Аляски. У російських підвидів вага тіла коливається: до Уралу — від 60 до 400 кг., у далекосхідному регіоні — від 100 до 600 кг. і, дуже рідко, до 800 кг. (Примор’я, о.Сахалін, Камчатка). Є свідчення, що в середині XX століття на Камчатці були впольовані два звіра вагою до 900 кг. Один на річці Паужетці, другий — на річці Камчатці. Саме про таких суперваговиків складали міфи предки камчатських аборигенів, які жили тисячоліттями в тісному сусідстві з ведмедями і становили з природою єдине ціле. Називали таких ведмедів «Кайним-Кутх» — Ведмідь-Бог або, іронічно, — «іркуйєм», що означає «нечепура», або «той, що волочить по землі штани»…

Про свою 30-річну дослідницьку діяльність у Долині Гейзерів Віталій Ніколаєнко написав так: «Мені пощастило: з усіх різновидів людського щастя доля нагородила мене нероздільністю роботи і життя, коли сенсом життя стає захоплюючий труд».

Фотозйомка ведмедів у дикій природі не раз закінчувалася для фотографів смертю. Для підтвердження цього — загибель іркутського студента-біолога Гудрітіса, який не раз ходив по слідах за ведмедями-шатунами. Після однієї з таких зустрічей у тайзі з клишоногими від слідопита залишилися тільки кирзові чоботи… Хроніку загиблих людей від ведмедів на Камчатці поповнив і японський фотограф Мічіо Хошіна…

«Якщо ви бачите мене на знімку майже поруч з ведмедем, — писав Віталій Ніколаєнко, — не думайте, що це дружба. Це просто терпимість цього звіра до мене. Інші цю терпимість не виявляють, і від них треба триматися подалі».

Багато ведмедів, з якими Віталій жив багато років у Долині Гейзерів, завдяки своїй зовнішності та повадкам мали імена: Корновухий, Добриня, Красавчик, Ключник, Темнолапка, Сирітка, Драний… Жоден натураліст світу на залишив для науки і для людей таких «живих» фотознімків, як «король Долини Гейзерів» Ніколаєнко. На них найрізноманітніші епізоди з їхнього життя: пора кохання весною, коли все живе тягнеться до живого, ігри ведмежат, полювання на рибу, відпочинок у теплих джерелах, старість в одинокості. І смерть…

«Якщо боятися — нічого путнього в житті не зробиш!» — таким був девіз Віталія Ніколаєнка. Переслідуючи в одиночку браконьєрів, які незаконно полювали в Долині Гейзерів на ведмедів, Віталій отримав кулю в ногу. Після браконьєрського пострілу московські хірурги вкоротили кістку на 7 сантиметрів, а потім розтягували її за допомогою апарата Ілізарова. Від інвалідності Ніколаєнка врятувала не тільки майстерність столичних хірургів, а й його унікальна наполегливість: щодня Віталій проходив десятки кілометрів по складному маршруту і це зцілювало, зміцнювало і відновлювало поранену ногу краще, ніж будь-які ліки…

Як натураліста-ведмежатника і фотографа-анімаліста, Віталія Ніколаєнка запрошували за кордон з доповідями на наукові конференції та симпозіуми. Його фотовиставки експонувалися в Чехословаччині, США, Японії, Франції… Добре розуміючи, який «новий порядок» створюють у заповідниках «нові росіяни», Віталій Ніколаєнко створив і став першим головою Ліги захисту камчатського бурого ведмедя «Добриня». З доповіддю про необхідність підвищення рівня охорони природи його запрошували, зокрема, і на міжнародну конференцію в Японію.

Читаю рядки написані рукою людини, якій заздрили багато фотографів світу: «Долю наперед не взнаєш. Знімаю і спостерігаю ведмедів уже більше 20 років. Поки що Всевишній мене оберігає. Ти ж знаєш, яка велика пристрасть отримати інтересні, рідкісні кадри»…

Того грудневого дня фотограф-дослідник йшов по слідах ведмедя, який збирався залягати в барліг на зимову сплячку. Біля вільхових заростей Віталій ввіткнув лижі в сніг, скинув рюкзак і пішов по слідах могутнього звіра далі, як по мінному полю…

Коли Віталій двічі не вийшов на радіозв’язок, до його хатинки в Долині Гейзерів прилетів вертоліт. Тоді мисливці-слідопити і встановили всі деталі трагічної події.

Останній кадр Віталія Ніколаєнка був таким: тінь людини на снігу, яка тримає в руках фотоапарат, і ведмідь, який мчить до неї, «як ракета»…

«Якщо боятися — нічого путнього в житті не зробиш!»

Цього девізу Віталій Ніколаєнко дотримався до кінця…

СЕЛИЩЕ ЕССО. СОПКА ПІОНЕРСЬКА. ОЗЕРО ІКАР

Лісиста долина, де знаходиться райцентр Ессо, найсонячніше місце на Камчатці. «Не заходьте, будь ласка, в магазин у купальних костюмах та в плавках. Штраф — позбавлення купання в басейні з теплою водою на 3 дні. Будете купатися тільки в холодній». Такі доброзичливі написи — застереження можна побачити на дверях майже кожного тутешнього магазину або кафе. Оскільки вода в той басейн, що посеред селища Ессо поступає з гарячих джерел, то люди купаються в ньому не тільки влітку, а й взимку.

Несподіваний і такий факт. В селищі Ессо, де проживає приблизно 2500 мешканців, ніхто не заготовляє на зиму дрова, не завозить вугілля чи балони з газом. Тут всі житлові адміністративні будинки, тваринницькі ферми і теплиці обігріває гаряча вода, яка йде на поверхню з глибин Землі. А в теплицях, крім овочів, місцеві жителі збирають протягом року по два врожаї винограду…

Завдяки тому, що тодішній директор Логінов не розграбував після «перебудови» місцевий радгосп і не дав зробити це іншим, тепер в Ессо, як і  раніше, є великі стада корів та оленів, вирощуються свині, дає хороші прибутки велика птахоферма. У модернізованому господарстві працює чимало місцевих жителів і вони отримують пристойну зарплату. Оскільки в Ессо приїздить багато туристів, то для них (на вибір) пропонуються не тільки сучасні готельні комплекси, а й затишні приватні будиночки — готелі. Є навіть кінні та піші маршрути, сплав на байдарках по гірських річках…

Селище Ессо ще називають Ноєвим ковчегом, бо в ньому живуть люди різних національностей: евени, коряки, ітельмени, росіяни, є чимало і наших земляків — українців. На кожному подвір’ї багато різних квітів. Люди в Ессо дуже привітні та доброзичливі. За три дні в цьому селищі я не зустрів жодної п’яної людини і не почув жодної лайки. Після розгромленого Усть-Камчатська та почорнілих Ключів на душі було таке відчуття, ніби я потрапив в якусь іншу країну…

Разом з мандрівником-пейзажистом Сергієм Карпухіним ми піднялися на сопку Піонерську, звідки відкрився чудовий краєвид на широку долину, посеред якої уздовж річки Бистрої розкинулося в обрамленні високих гірських хребтів красиве селище. Коли людина дивиться з такої висоти на прекрасну землю — їй хочеться злетіти в повітря.

А ночували ми з Сергієм не тільки в готелі, а й на березі озера Ікар, посеред якого невеликий острівець з багряними березами нагадував формою крила птаха.

— Я побував у різних місцях, але такого селища, як Ессо, не бачив ніде. Тут все не так, як в інших місцях Росії, — сказав про побачене Сергій.

Ессо, Ессо, Ессо…

Слово «ессо» евенською мовою означає назву північного дерева, яке в Україні називають модриною.

Рядки із записів-побажань жителям України, зроблені в моєму щоденнику земляками в селищі Ессо

Шановні співвітчизники!

Користуючись таким несподіваним і таким приємним випадком, передаю всьому народу України свої найкращі побажання. На Камчатці я з 1987 року. Чудовий край! Але разом з тим скучаю, пам’ятаю і люблю свою батьківщину — Україну. Родом я з села Красне Гусятинського району Тернопільської області.

Щиро бажаю, щоб Росія і Україна жили в мирі, злагоді й дружбі. Інший шлях, я в цьому переконаний, не відповідає інтересам обох народів. Маю надію, що керівники цих країн прислухаються до побажань громадян України і Росії.

Бажаю всім щастя, миру і злагоди!

Спасибі журналісту Миколі Івановичу Хрієнку за те, що приїхав до нас з благородною місією — зблизити земляків-українців, які живуть по обидва боки Уралу.

З повагою

Володимир Жолондек,

голова Бистринського районного суду.

Селище Ессо на Камчатці.

25 липня 2007 року

Писати не можу, бо недобачаю, а тому скажу словами. Я жила в селищі Мліїв Городищенського району Черкаської області і проробила там у колгоспі 25 років за палички, які ставив бригадир за трудодні. На Камчатку мене привіз 4 лютого 1976 року син Микола, бо він служив тут у моряках. Мій чоловік помер від горілки, бо пив її багато. Тому я й поїхала на чужину, щоб прихилитися на старість до сина. А вийшло те, що вийшло: саме в сьогоднішній день, 26 липня, рік тому втонув мій син Микола. Ловив рибу — і втонув. А ще раніше він поховав двох своїх синів, двох моїх онучків дорогих — Сергійка і Славика. Оце сьогодні піду в церкву та поставлю свічки за упокій душ мого сина та його діток.

Немає такої ночі, щоб я думками не була дома, в Україні. Там мені з своєї печі і дим був не гірким, а тут навіть небо не таке і сонце світить не так. На чужій стороні своя рідна земля миліша не вдвоє, а в сто раз. Хай у тих людей, що живуть по всій Україні, доля буде кращою, ніж у мене. Бажаю їм всього доброго.

Коли повернешся додому, вклонися від мене в бік нашого селища Мліїв. Якби було знаття, то привіз би ти мені звідти жменю землі, я б носила її з собою до кінця життя… Дай Бог тобі пройти цю важку дорогу. Хай дочекаються тебе діти й дружина. Живи і за мого сина Миколу…

Це сказала

Гладка Горпина Федорівна 1926 року народження.

Я не живу, а тлію в цьому Ессо, воно аж на Камчатці.

26 липня 2007 року

Радий зустрічі з колегою-журналістом, якого шляхи-дороги привели до цього чарівного місця.

Родом я з Ананьїва Одеської області. Україну я любив і люблю. Але в мене така натура, що мені хотілося помандрувати по землі й побачити побільше світу. Тому ще до армії поїхав піднімати цілину в Північний Казахстан — три роки працював у зернорадгоспі імені Вільямса в Кустанайській області. А після солдатської служби теж кілька років заробляв копійку в бавовнярському радгоспі «Байрам-Алі», що в Туркменії. З 1979 року — на Камчатці. Працював у Собольовому заступником редактора районної газети «Рыбак Камчатки», відповідальним секретарем Усть-Большерецької райгазети «Ударник». В 1989 році приїхав в Ессо на вибори редактора районної газети «Новая жизнь» і саме тут став першим виборним редактором на Камчатці. Зараз на пенсії, займаюся городництвом і лікарськими травами. У відкритому ґрунті вирощую картоплю (іноді з 1 відра збираю 7 відер), чорну й червону смородину, полуницю. Під вікном у затишку росте й квітне щовесни яблунька. У двох теплицях, які обігріваються підземними гарячими водами, крім різних помідорів та огірків вирощую кілька вишень та виноград різних сортів — Волове око, Ізабелла, Дамські пальчики… Протягом сезону, з лютого по грудень, виноградна лоза в теплицях виростає до 7—8 метрів, а врожай з неї збираємо двічі на рік.

В Україну я вже не повернуся, хоч і хочеться. Поговорив з Миколою Івановичем на рідній мові, випили по чарці-другій — і на душі стало радісніше. Як добре, що ця несподівана зустріч трапилася в моєму житті. Передаю привіт усім землякам в Україні. Хай вам щастить, друзі, на рідній землі!

Борис Говійний,

найстаріший журналіст Камчатки, який живе в Ессо.

27 липня 2007 року

ЗОЛОТО ОРЕСТА СІЧИНСЬКОГО

Трішки теорії та «філософії»… У кожній роботі, а дослідницький маршрут — це передусім різнопланова і напружена робота, бувають різні обставини. Від психологічної стійкості мандрівника залежить те, як він переборює труднощі і настільки результативно використовує позитивні моменти…

Але все-таки найголовнішими є три фактори: особиста безпека завдяки зменшенню рівня ризику, швидкість руху по запланованому маршруту і якість набору текстового матеріалу та якість фотозйомки. Якщо не буде виконана хоча б одна з цих трьох умов — буде провал…

Для мене особисто набір журналістського матеріалу — це найголовніше у проходженні запланованого маршруту. Навіть вище особистої безпеки, оскільки від смерті, як кінцевого результату людського життя, не може врятувати ніхто і ніщо. Це обов’язково станеться з кожним, коли прийде наш час...

Хто усвідомлює невідворотність смерті, тому, на мій погляд, легше жити… Але облишимо ці роздуми…

Коли я повернувся з Ессо в Петропавловськ-Камчатський, то таким «позитивним моментом», як швидкість руху, для мене став Орест Михайлович Січинський — голова ЗАТ «Артіль старателів «Камчатка». Мандрівник по духу, цікавий співбесідник, успішний підприємець і патріот України… Таку коротку характеристику можна дати цій людині.

Цікавий і такий факт: Орест Михайлович жодного дня не навчався в українській школі, але чудово розмовляє нашою мовою і пише без граматичних помилок. А суть ось у чому. В 1949 році всю сім’ю Січинських енкаведисти примусово вислали з Сокальського району Львівської області в Якутію на золотодобувний приїск «Ленінський» — він за 5 кілометрів від знаменитого «золотого» міста Алдан. Там, у Якутії, Орест Січинський закінчив школу і поїхав складати вступні екзамени на радіотехнічний факультет Львівського університету. Набрав необхідну кількість балів і був зарахований на денне навчання, навіть відбув восени на колгоспних полях «трудову практику». Але на заняття в студентську аудиторію керівництво факультету його не допустило, бо прийшла таємна вказівка згори: «Січинського Ореста Михайлович, 1945 року народження, відрахувати з Львівського державного університету імені І.Франка, як неблагонадійного»…

— І цим рішенням радянська влада назавжди перекреслила в мені радянського патріота, бо незважаючи на виселення нашої сім’ї з України в Сибір, я вірив у справедливість тодішнього ладу…

Кілька років Орест Січинський добував золото в Іркутській області в районі міста Бодайбо, а з 1980 року — на півдні, а пізніше і на півночі Камчатки. Був і рекорд: в 1989 році артіль старателів «Камчатка», якою керує Орест Михайлович Січинський, намила протягом сезону 719 кілограмів золота. А за всі минулі роки артіль «Камчатка» добула понад 10 тонн дорогоцінного металу. Це, образно кажучи, тисячі квартир, десятки лікарень, сотні кілометрів доріг і багато врятованих людських життів за допомогою високотехнологічних операцій та дорогих ліків… А можна за це золото побудувати лише один атомний підводний крейсер з ядерними ракетами, які одним залпом знищать мільйони людей на планеті Земля.

Все залежить від того, на які цілі використано це золото…

Щодня зранку Орест Михайлович заїжджав на своєму «джипі» за мною на вулицю Рибаків у гуртожиток музичного училища (я жив там, щоб не платити великі гроші за готель) і ми їхали по заздалегідь складеному плану на фотозйомку, або на зустрічі з цікавими людьми. Побували і в незвичайних місцях далеко за Петропавловськом-Камчатським: на цілющих Малкінських джерелах з гарячою і холодною водою, на білосніжних ромашкових луках і на рожевих, аж до горизонту, природних плантаціях квітуючого іван-чаю, дивилися, як у прозорій річковій воді пливуть з моря на нерест сріблясті лососі. А одного разу побачили й таку картину. Оті білосніжні ромашки і рожеве полум’я іван-чаю ніби пливуть-переливаються хвилями під вітром, вгорі — зоране довгими і сріблястими борознами синє бездонне небо, а попереду — величезний конус Вілючинського вулкану з сліпучо-білою верхівкою і зеленого кольору реактивний красень-літак «Боїнг», який ніби на моє спеціальне замовлення велично пливе над цією красою…

Класична картина Камчатки для фотозйомки!

Я бачив, якими очима дивився на цей пейзаж мій супутник і тому запитав його:

— Оресте Михайловичу, за що ви любите цей край?

— За те, що на Камчатці почуваєш себе людиною на землі. Тут лишилося ще багато недоторканої природи. Від’їдеш за кілька кілометрів від Петропавловська-Камчатського, і можна пити чисту воду з річок, дихати цілющим повітрям і лежати на неотруєній землі. В Україні цього вже давно немає. Там абсолютна меншість людей, яка має багато грошей, захопила більшість найкрасивіших земель, побудувала на них величезні приватні будинки, заховалася від світу божого за високими залізобетонними парканами і живе, як у зоопарку, під охороною…

Я хоч і маю немалі гроші, які заробив своїм трудом, але жити так не хочу і не буду. Але помирати поїду додому — в Україну. Мої батько і мати теж повернулися перед смертю з Якутії в своє село на Львівщину. Я теж хочу бути похованим біля них. Саме на тій землі, де я народився і без провини був покараний вигнанням з неї на чужину…

СПОГАДИ ПРО ВАСИЛЯ СТУСА

Після нашого знайомства з О.М.Січинським я підписав йому журнал «Неопалима купина», в якому була надрукована моя розповідь про перший етап журналістського проекту «Українці за Уралом». У ній, зокрема, був і розділ під назвою «Там, де добував золото Василь Стус», в якому розповідалося про 3-річне заслання українського поета-правозахисника на приїску імені Матросова, що знаходиться в Тенькінському районі Магаданської області. Тоді, під час моєї подорожі від Уралу до мису Дежнєва на Чукотку, я не тільки побував у селищі Матросово, а й спускався в золотодобувну шахту, де з 5 березня 1977 року по 11 серпня 1979 року добував золото Василь Стус.

Лише через кілька днів (так склалися обставини) завдяки Січинському я познайо­мився з колишнім директором приїска імені Матросова Всеволодом Войтовичем. Приємний на вигляд чоловік. Відвертий. З гумором і самоіронією. Родом з села Бондарі Овруцького району Житомирської області. Після закінчення 10 класу поїхав на Донбас «копати» вугілля, але робота під землею не сподобалася і він разом із групою шахтарів поїхав на Далекий Схід. Проте обставини склалися так, що замість Хабаровська опинився у Верхоянську в Якутії. Там закінчив університет і став гірничим інженером. Тривалий час працював у Певеці на Чукотці, а звідти в 1975 році був переведений на Колиму директором приїска імені Матросова. На цій посаді перебував аж до 1987 року…

— Цікаво, Всеволоде Степановичу, коли і за яких обставин ви познайомилися з Василем Стусом?

— Це було, якщо мені не зраджує пам’ять, весною 1977 року. Але мене спочатку ознайомили з судовими документами Стуса в районному відділі КДБ в Усть-Омчузі. Установку дали чітку і ясну: створити для Стуса найтяжчі фізичні й моральні умови, щоб змусити його написати покаяння перед радянською владою і опублікувати те покаяння у пресі в обмін на дострокове звільнення із заслання.

— І які засоби застосовувалися для такого фізичного і морального терору?

— Особисто з мого боку ніяких, бо я був не секретарем парткому, а директором складного і небезпечного підприємства. У мене на першому місці був виробничий план, а не боротьба з дисидентами. Це — перше. І друге. Як виявилося, Василь Стус був не з тих людей, на яких можна їздити верхи. На роботі, під землею в шахті, він працював добросовісно, але тільки-но «пропікало» по радіо, що вже 15 година (зміна в шахтарів тривала з 9 ранку до 15 години дня), він кидав роботу і йшов до кліті, щоб підніматися на поверхню. Якщо траплялося так, що не вистачало захисних респіраторів — Василь відмовлявся спускатися в шахту. Сідав на ослін у ламповій, простягав свої довгі ноги і попереджував: «Якщо спробуєте заганяти мене в шахту без захисних засобів — оголошу голодування!» І всі знали: якщо Стус так сказав, то він так обов’язково і зробить. Цей чоловік ніколи не кидав слів на вітер.

— А яке враження склалося у вас про Василя після особистих зустрічей?

— Суперечливе… Це була людина високих гуманітарних знань, яка володіла кількома мовами, добре орієнтувалася у світовій літературі, глибоко розбиралася в політиці. Але за все це, точніше за свій протест проти тодішнього курсу КПРС, Стус був покараний 5 роками тюрми і 3 роками заслання з тяжкою фізичною роботою в шахті. На підсвідомому рівні я розумів, що така міра покарання не відповідає складу злочину, адже не було вбивства, грабежу, зґвалтування, розбою або зради Батьківщині… На моє прохання Василь читав мені свої вірші. Він ходив по кімнаті — і від нього віяло сильною енергетикою. Але вірші Стуса були важкими для мого сприйняття. Я закривав очі, слухав свого земляка і мені здавалося, що я рухаюся по чорному тунелю до світлої цятки, яка розміром менша за копійку… Іноді здавалося, що я знаходжуся в затонулому підводному човні, з якого немає виходу на поверхню… Але у Василя були і світлі, надзвичайно тонкі речі. Ось послухайте один вірш з його «Палімпсестів»…

На колимськім морозі калина

зацвітає рудими слізьми.

Неосяжна осонцена днина,

і собором дзвінким Україна

написалась на мурах тюрми.

Безгоміння, безлюддя довкола,

тільки сонце і простір, і сніг,

і котилося куль — покотьолом

моє серце в ведмежий барліг.

І зголілі модрини кричали,

тонко олень писався в імлі,

і зійшлися кінці і начала

на оцій чужинецькій землі.

— А статті Артеміди Супряги під назвою «Друзья и враги Василя Стуса», надруковані в районній газеті «Ленинское знамя» ви пам’ятаєте?

— Звичайно пам’ятаю. Ці статті писалися на замовлення КДБ. А обговорювали їх на загальних зборах нашого селища в будинку культури. Перед цим парткомівці з райцентру понакручували робітників у бригадах, щоб вони врізали, як слід, по Стусу. Все робилося для того, щоб його життя було ще нестерпнішим і він написав покаянного листа для преси… Саме тоді в Матросово приїхала до Василя його дружина, її, якщо не помиляюся, Валентиною звали. Вона була тоді на тих зборах у вишитій білій блузці. Тендітна. Красива. Темноока. Василь слухав-слухав ті виступи шахтарів про якісь бульйонні кубики для нього з-за кордону, про те, що Стус хоче розпалити війну між СРСР і США, а потім піднявся й сказав дружині. «Пішли звідси на свіже повітря. І вище голову, Вальок!..»

Такі люди, як Василь Стус, не відступають назад ні на крок. Він і в шахті працював з останніх сил, бо після того, коли в нього вирізали виразку шлунку, здоров’я стало слабким для важкої роботи під землею, а легшої не давали — вимагали написати отого покаянного листа для преси…

— Що ви ще пам’ятаєте про Василя Стуса?

— Був один випадок, але мені соромно розповідати про нього…

— Говоріть. Ви, судячи з усього, не з тих людей, які бояться власної тіні.

— Точно не пам’ятаю коли саме, але одного разу я привітав Стуса з Першотравнем чи то з жовтневими святами. Привітав, щоб якось підтримати його своєю увагою, як директор. А він глянув на мене таким поглядом, ніби ножем полоснув по обличчю, і сказав з притиском: «Ви самі святкуйте своє свято — без мене!» Я тоді без всяких провокаційних думок сказав нашим керівникам шахти у своєму кабінеті: мовляв, привітав сьогодні Стуса зі святом, а він мене ледь подалі не послав… І що ж ви думаєте! Невдовзі мене викликали в КДБ, щоб скласти протокол про цей випадок і я його підписав. А коли в Києві після Колими був ще один суд над Василем Стусом, мене по цьому епізоду офіційно викликали на той процес. Я не полетів до Києва, бо був хворим, але письмове пояснення про те привітання зі святом змушений був написати на вимогу КДБ. Воно, мабуть, і тепер зберігається у судовій справі Стуса. Такий дріб’язковий випадок — і такі роздуті наслідки: з мухи зробили слона...

— І останнє запитання. Як ви, Всеволоде Степановичу, оцінюєте радянську систему тепер, на цьому етапі життя?

— Найкращу оцінку їй дав Солженіцин у своєму «Архіпелазі ГУЛАГ». А я, як маленька людина, розповім тільки про одну ситуацію з мого особистого життя. Коли я ще працював на Колимі директором того рудника імені Матросова, то купив ліцензію на відстріл лося. Ну і сталося так, що за виробничими клопотами я не поїхав вчасно на полювання і не встиг її реалізувати до кінця строку. Проте пізніше все-таки вполював «свого» лося, але з простроченою ліцензією. А характер, скажу чесно, у мене такий, що де б я не працював — у мене обов’язково є не тільки друзі, а й вороги. Ну в Тенькінському райкомі партії і стало відомо від моїх «доброзичливців», що я вполював лося з старою ліцензією. Тоді був 1987 рік — розпал горбачовської перебудови. Кожен партійний чиновник аж із шкіри вилазив, щоб вислужитися і втриматися на своєму кріслі. Результат мого полювання на лося з простроченою ліцензією, яку я купив за свої гроші, такий: виключення з партії, зняття з посади директора рудника і 4 роки позбавлення волі. Але умовно… Ви знаєте, я за своє життя добув на Чукотці та на Колимі стільки золота для Радянського Союзу, що з нього можна було б відлити не одного, а трьох лосів у натуральну величину. Мені ж за цю роботу, точніше за того лося, перекреслили все життя і викинули на смітник. Радянська система була такою, що навіть нормальних людей, навіть своїх активістів робила своїми ворогами. Тому вона, зрештою, і розвалилася без Денікіна та без Гітлера…

Василь Стус відчув тиск цієї системи на своїй шкірі раніше, а я — пізніше… Різниця тільки в тому, що на нього тиск був смертельним…

ТУПИК ПІД ЗАПОРІЖЖЯМ

Незадовго до моєї поїздки на Камчатку журналіст з Вінниці Віктор Мельник передав мені ксерокопію давньої газетної інформації:

УКРАЇНСЬКІ ПОСЕЛЕННЯ НА КАМЧАТЦІ

(Від власного спец. кореспондента)

Сьогодні криголам «Літке» залишає Петропавловськ, де стояв майже тиждень, давши спочити команді й набравши свіжої води, вугілля тощо. Цими днями будемо у Владивостоці. Бувши в Петропавловську, розпитував про стан українських поселень на Камчатці. На малоприступному західному узбережжі Камчатки є села такі українські: Запорозьке, Опала, Болини тощо, а на річці Камчатці — Чорний Яр, Березовий Яр, Каменка, Гранево тощо. Живуть добре, вважаються за кращих господарів на Камчатці; живуть з рибальства, полювання, переважно на соболя, та зі скотарства, мають також городи. В долині річки Камчатки робляться вдалі спроби взятися до рільництва. В більшості сіл українці зберегли мову, родинний та хатній побут.

Микола Трублаїні.

Газета «Вісті» за 5 жовтня 1929 р.

Для мене було новиною, що прекрасний дитячий письменник (автор пригодницьких книжок «Лахтак» і «Шхуна «Колумб») Микола Трублаїні працював кореспондентом Всеукраїнської газети «Вісті», яка видавалась у Харкові. В 1926 та в 1929 роках Микола Трублаїні здійснив дві великі журналістські подорожі. Першу — по Далекому Сходу від Забайкалля до Владивостока, а другу, на криголамі «Літке», вздовж узбережжя Чукотки, Камчатки і Сахаліна. Всі публікації Миколи Трублаїні у тодішній українській пресі про ці подорожі на «край світу» зібрав і видав окремою книжкою під назвою «Великим сибірським шляхом» вінницький журналіст Віктор Мельник

Але повернемося до згаданої інформації Миколи Трублаїні в харківській газеті «Вісті» за 5 жовтня 1929 року, яку я щойно процитував. Прочитавши її, заступник голови національно-культурної автономії українців Камчатки Євген Ханін сказав: «З усіх сіл, які називає Трублаїні, залишилося тільки Запоріжжя, а всі інші — зникли. В Запоріжжі живуть і наші земляки-українці, село знаходиться в красивому місці, біля гирла річки Озерної. Це — західне узбережжя Камчатки, воно омивається Охотським морем. Від Петропавловська-Камчатського до Запоріжжя приблизно 400 кілометрів. Засноване воно весною 1907 року вихідцями з України. Про історію цього села я дам вам усі необхідні документи…

На другий день під вечір я вже був на протилежному боці півострова і зупинився на ніч у рибалок в селищі Октябрському з думкою про те, щоб завтра вранці виїхати в Запоріжжя. Звідси до нього лишалося трохи більше 100 кілометрів. Але не так сталося, як гадалося. Вночі пішов сильний дощ, з моря наповз густий туман і пробиватися далі стало неможливо, бо річки вийшли з берегів, а мостів на них не було…

Чотири доби тільки дощ і туман. Дощ і туман. Дощ і туман… Ніби галюцинація. Ніби хворобливий сон у напівзабутті…

Іноді я одягав гумовий плащ, гумові чоботи, гумовий рибальський капелюх і ніби чеховська людина у футлярі, виходив на берег Охотського моря, сідав на борт човна і слухав, як шумлять майже невидимі хвилі. Одного разу вони викинули на пісок напівживого дельфіна і на нього з туману налетіли ненажерливі чайки. Гострими й міцними дзьобами вони, ніби швайками, вмить виклювали дельфіну очі і на голові прекрасного створіння зачервоніли дві рани, схожі на дві роздавлені вишні…

Іноді, тамуючи подих, я ходив по цьому напівпокинутому селищу і розглядав почорнілі будинки, пам’ятник Леніну з відбитим носом, сміттєзвалище біля нього (воно диміло навіть у дощову погоду) і невеликий заводик, який перемелював риб’ячі голови й кістки на борошно. Те сміттєзвалище і той заводик «видихували» нестерпний сморід, який просочувався всюди, ніби невидима отрута…

Оскільки погода була «не льотна», то всі в Октябрському були п’яні й опухлі — крім дітей, котів і собак… Ніде в інших місцях я не бачив такого запустіння в людських душах. Мешканці цього селища ловили рибу, пили горілку, їли і спали… Знову ловили рибу, пили горілку, їли, спали і розмножувалися, тільки не таким способом, як амеби чи інфузорії. І так з року в рік…

На цьому туманному березі майже ніколи не буває сонця, але тут завжди багато риби і вона, як наркотик, здавна заволоділа людьми…

Вперше за всі мої попередні подорожі дощ і туман збили мене з курсу і я не знав, що мені робити далі… Але вичерпавши повністю свої чотири дні, які я виділив на поїздку до Запоріжжя, прийняв тверде рішення: повертаюся назад у Петропавловськ-Камчатський. Крапка.

МАНДРІВНИК ЮРІЙ ШУМИЦЬКИЙ

Влітку 1980 року, коли Москва готувалася до проведення Олімпійських ігор, газета «Комсомольская правда» надрукувала цікавий матеріал про кореспондента радіостанції «Тихий океан» Юрія Шумицького, який ішов пішки з Владивостока до Москви на ту Олімпіаду. Матеріал Василя Пєскова в «Комсомолке» називався просто і ясно — «А он все идет…»

Скажу чесно, що я по-доброму заздрив тоді своєму колезі-журналісту, який за один календарний рік не тільки пройшов пішки 12 тисяч кілометрів майже через весь Радянський Союз, а й записав на магнітофонні касети розмови-інтерв’ю з багатьма цікавими людьми, свої враження від побаченого і пережитого в дорозі…

І ось тут, у Петропавловську-Камчатському, я несподівано почув по обласному радіо репортаж, який вів журналіст Юрій Шумицький. Через годину-півтори ми сиділи за його робочим столом у редакції і неспішно вели розмову…

Як виявилося, у Юрія теж є українське коріння, бо його дід Іван Митрофанович Шумицький був родом з Чернігова. Але в 1905 році (тоді Іван ще був підлітком) разом зі своїми земляками він вирушив на Далекий Схід. Ця далека і небезпечна дорога розтяглася аж на три роки. Щоб прохарчувати себе і свої сім’ї, чернігівці разом з місцевими селянами весною сіяли в землю зерно, а під осінь збирали з ними врожай, отримували свою долю і на возах, запряженими волами, вирушали далі…

Місце для постійного проживання наші земляки обрали аж у Приморському краї на березі річки Шмітовки. Там дід Юрія Шумицького співав українські пісні не тільки за святковим столом, а й у Владивостоці в оперному театрі, водив поїзди машиністом, вирощував виноград, яблука і вишні…

Саме добра пам’ять про свого діда Івана Митрофановича, який пройшов з далекої України на Далекий Схід, і була поштовхом для журналіста Юрія Шумицького теж пройти цю величезну дорогу, але в протилежному напрямку…

Земля велика, а світ — тісний. У студентські роки Юрій Шумицький навчався на факультеті журналістики Далекосхідного університету разом з добре відомим тепер в Україні журналістом Віталієм Абліцовим, з яким я познайомився на Півночі ще в ті часи, коли він відбував заслання в Евенкії…

Коли Юрій записав телефони Віталія Абліцова, то дістав карту України і показав пальцем на Чернігів: «Для мене це місто — нерозгадана таємниця, яка притягує до себе, ніби магніт. Наступного літа у мене буде довга відпустка, і я, нарешті, поїду в Чернігів: спробую розшукати там своїх родичів»…

На прощання ми потисли руки і в мене на душі було таке відчуття, ніби я знав цю людину все життя…

СХОДЖЕННЯ НА АВАЧИНСЬКИЙ ВУЛКАН

Від Ореста Михайловича Січинського можна чекати будь-якої несподіванки. Але, принаймні, не такої, як сьогодні зранку. Він сказав: «Авіаквиток до Хабаровська для вас я вже взяв — це спонсорська підтримка вашого проекту від нашої артілі. Виліт 15 серпня, а сьогодні ще тільки 9 число. За цей час у вас є можливість піднятися на Авачинський вулкан. Я вже домовився про все з Олександром Печенем — це дуже відомий провідник туристичних та альпіністських груп на Камчатці. Він буде супроводжувати на Авачу якусь поважну даму-альпіністку з Москви і якщо вас зацікавить ця пропозиція — він візьме з собою і вас»…

Я довго сидів за столом і уважно розглядав карту Авачинського вулкану. З таким сходженням я раніше ніколи не стикався і тому не міг прийняти конкретне рішення…

Після тривалої паузи Орест Михайлович поклав переді мною білий аркуш паперу, на якому чорним маркером були написані такі слова: «Важко дочекатися зручного випадку, але дуже легко пропустити його. Паблій Сір, древньоримський поет». Трохи нижче на цьому ж аркуші паперу я написав таку відповідь: «Я згоден на це сходження. Але трохи побоююся, щоб по дорозі до вершини не загубити свої штани. Проте рішення остаточне».

Під вечір після 50-кілометрового автомарафону по лісових і гірських дорогах Орест Січинський зупинив свій «джип» біля туристського приюту «Три вулкани» і побажавши нам успіху, поїхав назад. А ми, троє, залишилися: директор Камчатського експедиційного клубу «Берінгія»і водночас наш інструктор-провідник Олександр Печень з Петропавловська-Камчатського, молода дівчина-альпіністка Женя Авдєєва з Москви і я, мандрівник-одиночка з Києва. Мимоволі ми уважно подивилися один одному в очі, ніби оцінюючи, хто чого вартий…

Увечері, біля металевої пічки-буржуйки, в якій палахкотіли й потріскували дрова, Сашко Печень прочитав нам «романтичну» лекцію про вулкани.

— Землю Камчатки прикрашають понад 300 вулканів, з них 29 —діючих. Серед них і наш Авачинський вулкан, висота якого 2751 метр. Останнє його виверження було в 1991 році. Будемо мати надію, що наша Авача не проснеться саме тоді, коли ми піднімемося на його вершину… До речі, назва «вулкани» походить від імені давньогрецького бога вогню Вулкана, оскільки при виверженні магми з надр Землі на поверхню викидаються схожі на полум’я розжарені гази, вулканічні бомби, розпечені до червоного кольору гірські породи й каміння…

Підкинувши дров у пічку, Сашко продовжив:

— А на земній кулі налічується майже 600 діючих вулканів. Вони групами або поодинці розкидані по різних країнах і континентах. Їх можна побачити в Азії і в Європі, в Африці і Південній Америці. Вчені визначили чотири вулканічних пояси: Тихоокеанський, Середземноморсько-Зондський, Атлантичний і Східно-Африканський. До Тихоокеанського поясу належить майже 70 відсотків вогнедишних гір планети. Розташовуючись ланцюгами, вони охоплюють Тихий океан, утворюючи так зване «Вогняне кільце Землі». До цього кільця входять і наші вулкани на півострові Камчатка та Курильських островах. Найвищий з них Ключевська Сопка — 4688 метрів. Це — 4 місце серед найбільших вулканів світу…

Звечора ми ретельно підготували все необхідне для сходження, проте рано-вранці Сашко дав відбій: надворі було так тихо, що хоч мак сій, але ж туман стояв такий густий, що його, здавалося, можна було різати ножем…

Після обіду з’явилася видимість — і ми зробили тренувальне сходження на гору Верблюд. Оскільки я вперше потрапив у незнайомі умови, то Сашко навчав мене правильно ходити і дихати, підніматися і спускатися по вулканічному шлаку, пояснював основні правила безпеки, визначав рівень моєї технічної та фізичної підготовки…

І тільки на третій день, коли надворі було ще темно, наш інструтор дав команду: «Вперед! Ми стартуємо раніше за всіх, бо в нас багато часу забере фото- і відеозйомка. А спуститися ми мусимо обов’язково сьогодні, щоб пан Микола не спізнився на літак»…

Коли ми вже піднялися високо-високо на гірський гребінь, то в бінокль звідти було видно, як з базових таборів виходять ланцюжками групи японських, німецьких, і польських туристів…

У горах йти набагато важче, ніж по рівнині. Але за це є особлива винагорода: чим вище піднімаєшся вгору, тим сильніше відчуваєш себе крилатим птахом. Краса навколо — неймовірна. Червоні й жовті квіти. Блискучі росинки на стеблинках трави. Розмальований білими сніговими смугами, ніби зебра, Корякський вулкан. А навколо нього, ніби навколо Сатурна, сріблясте кільце з туману. Ще далі — Петропавловськ-Камчатський на узбережжі Авачинської затоки. А ще далі, аж до горизонту, Тихий океан. Грандіозна картина Землі…

Чим вище, тим сильніше потріскує у вухах. Чим вище, тим важче й важче дихати. Як я вдячний тепер самому собі за те, що півтора місяця до старту з Києва, незважаючи на неймовірну спеку, пробігав щодня по 3 кілометри. Якби не спорт у молодості і якби не спеціальні фізичні навантаження в зрілі літа, то не бачив би я в свої 58 років цієї краси, як своїх вух без дзеркала…

Ще на початку сходження у мене виникла тема сьогоднішньої фотозйомки — «Люди і вулкан». Які різні вирази облич у туристів, які ще лізуть «туди» і які вже спускаються вниз! Ті, хто піднімається до вершини, окрилені, а хто вже «скочується» вниз — щасливі, що її досягли. Яка цікава фотозйомка! Які сюжети!.. Ось пролунав крик-попередження «Камінь!» — і всі завмерли в напруженому очікуванні: звідки з’явиться небезпека?..

Я повністю, до останньої клітини знаходжуся в своїй журналістській стихії і ця фотозйомка для мене в таких незвичайних умовах мабуть дорожча за власне життя…

А ось одна група туристів вже спускається вниз так і не досягши вершини, бо в ній хтось отримав серйозну травму. В іншій команді комусь стало погано від отруйних газів у повітрі і тепер там вирішують: що робити далі? Час від часу на кам’яних брилах виблискують під промінням сонця металеві таблички, на яких вигравірувані імена загиблих…

Навіть тоді, коли вулкан спить, він все одно збирає данину з тих, хто хоче заглянути в його кратер…

Після відпочинку розпочався найважчий етап підйому на крутий конус вулкану. Тут вже ніщо не росте. Ландшафт такий, як у фантастичному кінофільмі про інші планети. Округлі частинки викинутого з-під землі шлаку (вони за кольором і формою схожі на керамзит) випорскують з-під ніг і ти «буксуєш» на місці, ніби на тренажері. Ця передфінішна ділянка маршруту має іронічну назву — «З легким паром!..»

На цій висоті важко дихати і добре відчуваєш, як б’ється серце…

Останні десятки метрів допомагає подолати альпіністська вірьовка, яка звисає з вершини. За неї хапаються так, як хапаються потопаючі за соломину. Точніше — за рятувальний круг…

Ще трохи. Ще одне зусилля. Ще один ривок — і через 9 годин після старту ми всі троє на вершині Авачинського вулкану. Підходжу до гостроверхих скель, схожих на червоний фортечний мур, і обережно заглядаю вниз. Саме туди, звідки під час недавнього виверження вилітало розжарене каміння з вулканічними бомбами і з надр Землі виливалася розплавлена лава…

Там, у великій западині, яку вчені називають кальдерою, з круглих отворів і тріщин вириваються їдкі гази і пар, схожі на дим. Ніби розкриті морські раковини або зубасті пащі динозаврів світяться жовто-зелені воронки і заглибини в скелях у кристалах сірки. То тут, то там щось кипить і булькає у чорних ямах, ніби у величезних казанах. Порода під нашими ногами така гаряча, що ніде поставити рюкзаки…

Чудове, ну просто ідеальне місце для пекла! Не треба ні дров, ні вугілля та й до неба ближче…

Тут довго затримуватися не можна, бо сірководень та інші отруйні гази згубно діють не тільки на людину, а й на фотоапаратуру. Швидко фотографуємося з Державним прапором України. Беру на згадку кілька невеличких вулканічних бомбочок і пославши на прощання повітряні поцілунки вершині вулкану, «скочуємося» вниз. Невдовзі насунувся такий густий туман, що не видно своїх ніг. А до вершини ще піднімалися дві групи.

Боже, допоможи їм залишитися живими!..

Камчатська область

Рядки із записів-побажать жителям України, зроблені в моєму щоденнику земляками в Петропавловську-Камчатському

Вже скільки років пройшло… А коли чую пісню про Україну, то в моїй уяві вимальовується широкий степ. Високі кургани. Жовті соняхи. І біла квітуюча гречка або золотисте пшеничне море… Це милі для мого серця краєвиди моєї Батьківщини, бо народився і виріс я в степовій Херсонщині — у селі Партизани Нижньосірогозького району. Тут, на Камчатці, немає такого далекого горизонту як там, бо навколо зубчасті гори і людський зір впирається в них, як у стіну…

Я виступав і виступаю з багатьох сцен колишніх республік Радянського Союзу та в різних країнах світу. І всюди обов’язково включаю в свій репертуар українські пісні — «Кохана», «Черемшина», «Очі волошкові», «Дивлюсь я на небо», «Два кольори»… Коли звучать ці пісні — у залі абсолютна тиша. І я щасливий від того, що своїм скромним трудом прославляю свою Батьківщину і зміцнюю дружбу трьох братніх слов’янських народів — України, Росії і Білорусії.

Передаю щирі вітання моїм землякам на сонячну Херсонщину. Бажаю українському народу життя в достатку, миру, щастя і благоденства.

Віктор Чуб,

Заслужений артист республіки Аджарія, соліст ансамблю пісні й танцю Північно-Східного

прикордонного управління ФСБ Росії. м.Петропавовськ-Камчатський. 27 липня 2007 року

Моя мала батьківщина — село Верхня Стинова Стрийського району Львівської області. В Україні я виріс, а в Росії живу і віддаю всі свої сили служінню Богу. Мені й до цього часу не віриться, що Україна і Росія — це дві різні країни. Правда, коли проїжджаєш через кордон, то митний контроль протвережує дуже швидко. Там не до ілюзій…

Хочу побажати Україні і її жителям справжньої самостійності. Не плазувати ні перед Сходом, ні перед Заходом і не бути наймитами ні в тих, ні в інших. Виберіть собі гідних правителів, за яких не буде соромно ні вдома, ні на світовій арені.

Мені, як священику, дуже боляче за те, що Київ — колиска Православ’я — перетворюється в духовну мерзенність і запустіння: будуються іновірні молитовні будинки, негри з Африки навчають слов’ян, як їм треба молитися і як поклонятися Богу. Та й між самими православними в Україні мало миру. Опам’ятайтеся! Пригадайте притчу про блудного сина…

Бажаю всім моїм землякам миру, любові, благополуччя і, найголовніше, розсудливості.

Згадуючи Україну, сам не знаю чому, перед моїми очима вимальовується тризуб. Можливо тому, що в дитинстві та в юності ми потайком малювали цей знак-герб, відчуваючи водночас і небезпеку, і гордість за своїх предків.

Господи, бережи Україну і багатостраждальний народ її.

З любов’ю

протоієрей Ярослав (Левко),

настоятель храму святих апостолів Петра і Павла, почесний громадянин Петропавловська-Камчатського. 28 липня 2007 року

На Камчатку я приїхала ще в 1972 році з міста Славути Хмельницької області, щоб заробити грошей, працювала на будівництві маляром-штукатуром. А коли добавилися за три роки всі грошові надбавки до зарплати, то стало жаль їх втрачати. Тому й залишилася на Камчатці, щоб не отримувати копійки за таку ж важку роботу в Україні…

Так і розділилася моя душа на дві частини: одна тут — серед камчатських гір, а друга там — серед прекрасних лісів Хмельниччини…

Я вже на пенсії. Живу в приватному будинку, маю біля нього трохи землі та ще невелику дачну ділянку. Вирощую картоплю (тут немає колорадських жуків), смородину, полуницю, є теплиця, багато різних квітів. Років п’ять тому привезла з Славути і посадила біля свого будинку маленький каштанчик. Він росте, а я — старію. Це єдине таке деревце на все наше місто. Люди приходять, ніби на екскурсію, щоб подивитися на той каштанчик. Він вже скоро почне цвісти. Прижився у мене і виноград та жасмин з України. Тим, хто живе тут у першому поколінні, навіть ця дуже красива земля буде чужою до смерті. А хто народився і виріс на Камчатці, то вона стає йому рідною, бо до неї людина звикає з дитинства.

Передаю всім своїм шкільним друзям і родичам привіти від мене і бажаю їм здоров’я.

Боже, дай кращого життя Україні!

Фаїна Холод,

учасниця українського самодіяльного театру «Мрія» та українського хору в Петропавловську-Камчатському. 28 липня 2007 року

Добрий день, моя люба і моя мила Україно! Як мені хочеться хоч на мить туди, де жовтий степ, а над ним — блакить неба… Де квітують весною вишневі сади, а влітку, вночі, такий ніжний запах матіоли, який наповнює любов’ю та ніжністю і серце, і душу…

Україно! Звертаюся до тебе мовою моєї рідної матері і рідного батька. На Камчатку я приїхала 4 червня 1979 року разом з чоловіком, який отримав сюди направлення після закінчення Одеського морехідного училища. І відтоді я живу на цьому півострові вже 29 років, але не стала яничаркою для своєю Батьківщини. Там, на Харківщині, мої батьки поховані, там живе моя рідна сестричка Олена і рідний брат Іван. Там багато моїх родичів і друзів. Хіба ж я можу їх забути і зрадити своєму серцю і своїй пам’яті?!

Наша українська діаспора — це моя маленька Україна тут, на Камчатці. А наш прапор — прекрасні українські пісні. Дуже дивний, але правдивий факт. Їх співають майже всі народності Камчатського півострова. Зокрема і Катерина Гіль — заслужена артистка Росії із знаменитого корякського ансамблю «Менго». Коли слухаєш, як тонко і соковито виконує вона українську народну пісню «Ой, у гаю при Дунаю», то здається, що ця чарівна й красива жінка народилася і виросла не в камчатській тайзі, а серед широких степів України…

Люблять всі жителі Камчатки, незалежно від національності, і п’єси нашого самодіяльного українського театру «Мрія». Серед них — «Назар Стодоля», «Сім ложок, сім мисок», «Під червоною калиною», «Сорочинський ярмарок»…

Я виконувала в цих п’єсах різні ролі — і під час перевтілення в сценічні образи ніби проживала перед глядачами ще кілька нових життів. Це дивне і неповторне відчуття: показувати сучасникам минуле свого народу.

Хай летять з далекої Камчатки білими журавлями мої вітання сестричці Олені, брату Івану на Харківщину та моєму дядечку Петру Павловичу Феленку в село Кременчуки Хмельницької області. Я згадую добрим словом усіх тих, з ким пройшло моє дитинство і юність.

Запах матіоли — то ніби золотий ключик до моєї пам’яті про дорогих людей…

Валентина Дорошенко,

член правління національно-культурної автономії українців Камчатки,

координатор міжнаціональної творчої групи «Співдружність» при адміністрації Камчатської області.

м.Петропавловськ-Камчатський.

30 липня 2007 року

P.S. Спасибі від усіх українців Камчатки тим спонсорам, які допомогли журналісту Миколі Івановичу Хрієнку добратися в наші краї. Нам, українцям Далекого Сходу, такі зустрічі дуже потрібні. Це живий зв’язок між живими земляками по обидва боки Уральських гір.

(Зараз на Камчатці — вечір, 19 годин 35 хвилин, а в Україні — ранок. Доброго дня вам, добрі люди!)

Шановні друзі! Важко писати на рідній мові, бо мені вже 62 роки, а з них в Україні я прожив дуже мало, бо після війни батьки були депортовані в Сибір і школу я закінчував у Якутії.

Але Україна в моїй душі завжди на першому місці, бо там я народився, туди поїду і помирати…

Бажаю нашій Україні розвитку промисловості і розквіту в духовному житті. Відроджуйте рідну українську мову, бо лише мова (і тільки мова!) є найголовнішою національною ознакою людини.

Безродним Іваном можна прожити всюди, але таке життя ні в кого не викличе поваги…

Щастя тобі, Україно, а народові — злагоди і миру.

Будьте здорові тілом і духом!

Орест Січинський,

голова ЗАТ «Артіль старателів «Камчатка», де працює 90 відсотків українців.

м. Петропавловськ-Камчатський. 30 липня 2007 року

Я родом з Черкащини, але з 1995 року живу на «краю світу» — в Петропавловську-Камчатському. Бажаю Україні успіхів у економічному зростанні і примирення між політичними партіями для головної мети — зміцнення економіки та підвищення життєвого рівня простих людей.

Передаю вітання своїм родичам і друзям, які живуть у Корсунь-Шевченківському районі Черкаської області.

З повагою до України і українського народу

Володимир Задніпряний,

індивідуальний підприємець. м. Петропавловськ-Камчатський. 5 серпня 2007 року

Після закінчення в 1980 році медінституту в місті Донецьку, я приїхала за розподілом на Камчатку і відтоді працюю тут на посаді судового лікаря морського риболовецького флоту. Побувала в Лімі, Перу, на Алясці, в Новій Зелендії, США, Японії, Південній Кореї. Але завжди відчувала, що найдорожче для мого серця — моє село Яськівці Деражнянського району Хмельницької області.

І за те, що я маю улюблену роботу, що вмію рятувати людей від смерті і повертати їм втрачене здоров’я — вдячна тільки Україні.

Спасибі тобі, моя Батьківщино за все це, як рідній матері… Я побачила весь світ — і не розлюбила тебе…

Олена Скорик,

судовий лікар морського флоту «Камчатрибпрому».

м. Петропавловськ-Камчатський,  (Різниця з київським часом — 10 годин). 7 серпня 2007 року

Харків, Сахалін і Камчатка. Це найголовніші для мене три точки на земній кулі. У Харкові я народився і ріс, на Сахаліні закінчував школу і навчався у морехідному училищі, а на Камчатці працюю вже понад 30 років. Дружина моя Олена теж з України, але я зустрів її і полюбив вже тут, на Камчатці. На цьому півострові народилися і два мої сини.

А в Україні живе моя мама, шкільні друзі, родичі. І тому в моїй душі Україна і Росія об’єднані в одне ціле…

Бажаю моїм українським друзям і рідним здоров’я й можливості побувати на Камчатці — побачити вулкани, гейзери, ведмедів і дуже цікавих людей…

Анатолій Третяк,

земляк-пенсіонер і ваш симпатик.

м. Петропавловськ-Камчатський.

7 серпня 2007 року

Дорогі земляки! З великою радістю зустрівся з вашим посланцем — журналістом Миколою Івановичем Хрієнком. Спасибі йому за розповіді про сучасну Україну та за українську рідну мову.

Після війни був голод і моя мати вивезла мене з Хмельниччини на Далекий Схід у Приморський край. Як я тоді сумував і журився за Україною! За довгі роки життя і в Примор’ї, і на Камчатці мені багато разів снилися квітуючі вишневі сади. Тепер, на жаль, вони сняться мені все рідше й рідше… Але я завжди пам’ятаю про свою рідну й любиму Україну. Я горджуся тим, що народився на землі Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка і радий, що ніколи не осоромив її своєю роботою і своїм життям…

З великим задоволенням слухаю або дивлюся всі концерти з участю українських артистів — і наших, і приїжджих. Дуже люблю співати за столом пісню про рідну матір — «Пісню про рушник», який ніби простеляється від берегів Тихого океану до берегів Дніпра…

Від усієї душі бажаю рідним землякам здоров’я, щастя, удачі й благополуччя.

З повагою

Микола Піскун,

мер міста Єлізово Камчатської області.

9 серпня 2007 року

Ця зустріч з київським журналістом несподівана, як виграш у лотерею…

Мені дуже приємно звернутися до Вас, мої земляки, зі словами вітання і побажання всім здоров’я, добра і людського щастя.

У селі Бондарі Овруцького району Житомирської області, де я народився і виріс, живуть мої три рідні сестри — Олена, Єва і Маруся. А ще одна сестра, Аня, померла в минулому році, я їздив на її похорони. Батько й мати теж поховані у нашому селі…

Україна виростила багатьох талановитих і геніальних людей, яких знає весь світ. Багато з них пройшли через пекельні муки, але не зрадили свій народ. Серед них і поет Василь Стус, якого я добре знав. Такі сильні особистості, як він, залишають глибокі сліди не тільки на колимських снігах, а й в історії народу та в душах багатьох людей…

Хай процвітає Україна! Її народ давно заслужив на краще життя.

З повагою

Всеволод Войтович,

колишній директор золотодобувного

рудника ім. Матросова на Колимі,

де в 1977—1979 роках був на засланні Василь Стус.

м. Петропавловськ-Камчатський.

10 серпня 2007 року

Дорогі брати-українці, друзі, однокласники! Шановні вчителі і викладачі Кременчуцького вертольотного училища!

На Півночі є щире і добре побажання: «Достатку!» В це слово вкладається поняття не тільки про матеріальне благополуччя, а й про все те, що Вас оточує — хороші діти, багата Батьківщина, добре сусідство. Хай все це буде у Вас і приносить Вам тільки радість! Мир Вам, земляки!

Володимир Сушко,

колишній пілот вертольота МІ-8, народний майстер. (Мої вироби експонуються в Оружейній палаті в Москві та в Луврі (Париж). м. Петропавловськ-Камчатський. 13 серпня 2007 року.

Дорога  на вулкан  йде  над хмарами

На світлинах: Авачинський вулкан. Дорога на вулкан йде по над хмарами.

Микола ХРІЄНКО.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка