Людмила Горай:  «Для того, хто сам прикрашає своє життя, немає похмурих днів»

Серед тих, хто  не тільки привіз  з собою на Камчатку культуру, мову і звичаї України , але й зробив  чималий внесок в культуру Росії, слід згадати члена Клубу імені Івана Франка у Петропавловську-Камчатському, талановиту  майстриню художньої вишивки Людмилу  Францівну Горай.

Сьогодні вона,  учасниця  и лауреат багатьох  виставок декоративно-прикладного мистецтва, - член Камчатського відділення Творчого Союзу художників Росії,  її ім’я –у переліку визначних діячів культури на сайті міста Петропавловськ-Камчатський, а її багаторічний внесок у пропаганду української культури відзначений почесними грамотами  Міністерства культури й туризму України і  Української Всесвітньої Координаційної Ради.

«Техніка вишивання хрестиком - складний і кропіткий вид рукоділля. У наше комп'ютеризоване століття незвично бачити багатогодинну роботу ручного вишивання візерунків на полотні. І все ж - таки, коли бачиш плоди цієї праці, стає зрозуміло, для чого це потрібно  в наші дні. Ніякий фотошоп і комп'ютерна графіка не замінять собою цю рукотворну красу, де в кожен стіжок вкладена частинка душі майстрині …  У якийсь момент проблеми із здоров'ям заставили знайти віддушину, щоб відволіктися від проблем. Художня вишивка хрестиком - народне мистецтво, дуже поширене в рідній Україні - захопило її повністю, вносячи новий зміст в життя Людмили Горай. За власним визнанням, вона сама прирекла себе на каторжну працю. Вишивання хрестиком воістину стало її хресною дорогою у прямому й переносному значеннях», - так писав у 2007 році на сайті «Кобза» про свої враження від робіт Людмили Горай українець Камчатки Олександр Кришталь.

Людмила  Францівна Горай народилася 5 жовтня 1955 року  в селі Заможне на Житомирщині, в сім'ї, де було 9 дітей. Мати Ольга Кузьмівна - займалась вихованням дітей, рукоділлям, приймала замовлення на дім. Батько - Франц Гвідонович  працював  ветеринаром. «Місце народження (українське Полісся – Ред.), - згадує Людмила Францівна, -   дуже гарне: потоплені в лісовій зелені міста і села, полотна колосистої пшениці і голубого льону…».

У 1970 році Людмила закінчила школу і за порадою батька вступила до Бучацького ветеринарного технікуму Тернопільської області, хоча з дитячих років мріяла стати вчителем. Мрія ця збулася через кілька років.  Життєві обставини змусили шукати щастя на Камчатці, куди у грудні 1978 року переїхала вдвох з малолітньою донькою. Працювала в підсобному господарстві Анапкинського рибозаводу, а у 1980 році вступила до Камчатського педагогічного інституту, який закінчила в 1985 році, отримавши диплом вчительки російської мови і літератури. Перебравшись у Петропавловськ-Камчатський, стала працювати за новою професією в одній з місцевих шкіл  і одночасно вести там гурток рукоділля, з якого вийшло вже чимало молодих майстринь. У 2008 г. була прийнята в Творчий союз художників Росії. У травні 2017 року в художньому музеї Петропавловська–Камчатского відбулася її перша персональна виставка. 

 «Мене привезли в Ільпир (селище на Камчатці – Ред.) , коли мені було два роки і через місяць виповнилось три, -  згадує  Таїса Медвецька-Горай, дочка Людмили Францівни. - Зараз я підраховую – це ж мамі моїй було 23 роки. Зовсім дівчинка. А у цієї дівчинки вистачало сил і мене по заметілі в дитсадок занести, і на роботу бігти, і пічку топити, і воду з колонки носити. Ще й злим пліткарям роти затикати. Адже одна, молода, з дитиною на руках, захисту немає. А пізніше звикли, поважати стали. Ні одні збори не обходились без мами, тому що тільки з нею могли вирішити будь-яку проблему.

Мама належить до тих натур, які віддають себе справі без останку, не залишаючи сил ні на повноцінний сон, ні на відпочинок. Її руки не знають спокою. Їм завжди щось треба робити. Маленькі, з опухлими пальцями від безперервної праці, невтомні «золоті» ручки, готові не тільки  витворити шедевр, чи то вишивка, чи макраме, випалювання по шкірі, а й прийти людям на поміч».

Сама ж Людмила Горай колись своє життєве і творче кредо визначила коротко і афористично: «Для того, хто сам прикрашає своє життя, немає похмурих днів».

На додаток до усього вищесказаного – фрагменти з невеличкої книжечки автобіографічних спогадів Людмили Францівни «Духовна естафета далеких предків», виданої у  Петропавловську-Камчатському у 2007 році. Вона не тільки доповнює  її образ, а є ще й надзвичайно цікавим документом життя, побуту і культури селян українського Полісся минулого століття:  

«..Моя бабуся Віцентина увiйшла дружиною  в дім мого дідуся Гвідона Романовича, де не було матері, а був батько і шестеро дітей. Коли сідали їсти за стіл, то всі забували за бабусю Віцентину, яка весь час була за роботою по господарству, або в полі.  Коли її до обіду приводив мій дідусь, а її чоловік, всім треба було по ложці відсипати в тарілку бабусі Віцентині…

Добре пам’ятаю свою бабцю Віцентину: висока, худорлява жінка, волосся зачесане гладенько, ззаду зібране в пучок. На плечах гарна хустина з китицями. Весь її одяг з тонкої натуральної тканини: щоденна – батист і майя, вольта, муслін. Святкова: креп-жоржет, крепдешин, креп-гранат. На великі свята: панбархат, спiдницi із тафти, костюми із бостону.  Такий же одяг зараз і у її доньки Стасі, яка проживає у Львові.

Я завжди любувалась мереживом, рюшами, оборками в її одязі. З дитячих літ я розуміла якість і красу тканини.

А мій дідусь мав гарні козацькі вуса. Добрі сяючі  очі, спокійні по характеру. Він плів кошики для збору врожаю яблук, бараболі. А також корзиночки для освячення паски. Він робив дуже гарні речі із лози. Я ними вже в 5-6 років любувалась. Можливо тому, що одного разу він мені сказав, плетучи корзину: «Ох, старенький я, змучуюсь, умру, напевно, скоро». Мені його стало дуже жаль і я запитала: «Дідусю, а коли Ви помрете?». Він дуже на мене образився за це питання, напевно, бо довго розповідав всім рідним цю історію.

У бабусі в господарстві були рогачі, горшки, піч, а також часто була картопля з пригорками, яку всі так любили. Приїхав якось зі Львова їх син Місько і згадує: «Підгадав я, коли мама варить сніданок, приїхав і біжу з автобусної зупинки так, щоб встигнути «пригорки картопляні» поїсти. Встиг».

У діда і бабці на господарстві були: жорна, для помолу зерна на муку. Ступи – для маку. Маслянки, цеберки – все дерев’яне і дуже гарне. Дім стояв біля джерела, криниці, де росли плакучі верби. Сад пречудовий. І антонівки яблука, і зимові червоні, що просто горіли на гілках після обсипання листя. Груші – дулі, яблука – білий налив, сливи: білі, жовті, просто сливові…

Це була дуже гарна садиба польських господарів, вони були католиками. Свої традиції вони навчили шанувати дітей і онуків. Святкувались всі католицькі свята. Наприклад, пам’ятаю добре, що в перший день Різдва діти з хлібом на рушниках і з подарунками приходили до батьків. Всі сідали за великий святковий стіл в світлиці і пригощалися дуже смачними святковими стравами: копчена шинка, домашня ковбаса, холодець, сальтисон, голубці… все дуже смачно, ситно, багато. Самі пекли хліб. Щоденно: картопля, кисле молоко, сало з цибулею, яйця, сметана в борщі... Все готувалось на один раз. Ніколи їжа не підігрівалась, холодильників не було. Діти вийшли в життя здоровими, сильними і здоров’ям, і духом. На другий день різдвяних свят гостей приймали в себе мої батьки, а на третій йшли в гості до друзів.

Часто моя бабуся забирала мене ночувати до себе. Вона навчила мене «Отче наш» по-польськи. Я ніколи не чула, щоб вони з дідусем сварилися. Говорили завжди тихо, ходили в гості тільки разом.

Людина і тінь – це мої дідусь і бабуся. Вони були дуже гарними людьми. Пам’ятаю, як бабця слухала радіо. Особливо любила слухати Нечуя-Левицького «Кайдашева сім`я», про те. як посварилися баба Палажка з бабою Параскою. Скільки разів слухала, стільки разів і сміялася весело-весело.

Бабця часто їздила до Житомира на торги. Дивлюсь, стоїть автобус і багато людей. Бабуся в кінці громади. В автобусi відчинилися двері – диво. Моя бабця сидить на першому сидінні. Рівненька, чистенька, з корзинкою, в якій на продаж: сир, яйця, морква, буряк. А назад йшла 7 км. І несла покупки, перекинувши дві торбини через плече. Все це і я повторюю по життю. Так я ходжу по лісових камчатських доріжках. Добре пам’ятаю лаву в хаті вздовж стіни. Бо, коли бабця приїжджала з гостинцями, то та лава заповнювалась її онуками. А у неї при житті були 21 онук і два правнуки.

Бабця і дідусь ходили до костьолу в с. Покостівку. Всіх дітей і онуків хрестили в костьолі. Говорили по-польськи: «Дзень добрий», «Прошу пані» і т. д і поховані на польському цвинтарі в с. Покостівка. Коли в сім`ї з’явилась моя мама – православна волинянка – невістка бабці, стали ходити до церкви.

Спочатку мій тато жив у Львові, у нього був свій будинок, куди він поселив свою сестру Стасю і брата Міська. Сам поїхав на Волинь. Працював бригадиром тракторної бригади, а мама працювала трактористкою. Була дуже гарна з голубими волошковими очима і русою косою. Заплетені коси тяжкою розкішшю звисали до пояса. І тут написав своїй рідні мій татусь (зі слів тітки): «Знайшов я красуню і життя без неї не мислю». Всі змирились. Маму мою звати Ольгою.

Горда, незалежна, свободолюбива, як вся голубоока Волинь. Вона жила на чужині одна з оравою діточок, яких захищала, учила, проучала, привчала до праці. Батько її дуже любив, ревнував і цінував.

Мама багато працювала. У неї була швейна машинка, на якій вона всіх нас обшивала. Вона ще й знаходила час вишивати рушники. Стояв у домі і ткацький станок. На замовлення виконувала мама роботи: рядна, на підлогу хiдники. Це були полотна і по горизонталі з малюнками і квадратами. Нитки були пофарбовані. Були і прялки, і веретено. Гачками мама в’язала шалі, мережива, блузки і рукавиці.

Батько,  Франц Гвідонович  Горай, екстерном закінчив 11 класів. В м. Чорткові Тернопільської області закінчив ветеринарну школу, в м. Бучачi Тернопільської області – ветеринарний технікум. Писав вірші. Він колекціонував наклейки з сірникових коробок iз зображенням предметів мистецтва і культури, види лікарських рослин, види тварин…Сам шив взуття, робив ремонт. Розводив індиків, гусей, качок і всі - рідкісних порід. Вся садиба була обплетена тином із лози.

Було дві корови, ми їх пасли. Волосся у всіх дітей було біле-біле. Батько гладив мене по голівці і казав: «Волосся у тебе пряме, в різні сторони, як стріха на хаті у Тараса Шевченка»…

Тато весь час щось майстрував то по дереву, то по металу. Рами для вікон, двері, меблі: ліжка, серванти, рамки для світлин… Мене – дитину 5-6 років підводив до нової роботи і питав чи гарно. Я дивувалась, чому він питає тільки у мене, адже є старша сестра Галя. Батько виділяв мене серед дітей, казав, що це моя донька, вона буде великою людиною. На 8 Березня дарував подарунки мамі і мені. Так як за професією він ветеринар, то  відвіз  і мене в ветеринарний технікум, а я так хотіла бути вчителем, та послухала його і чотири роки вчилася в м. Бучачi Тернопільської області. І чотири роки мене зустрічав і проводжав тато на навчання, а коли я була вдома, то ми разом ходили лікувати тварин…

Батька не стало, коли йому було 57 років. Осколок в легенях з війни…Та любов його з нами. Я не змогла нічим допомогти, я навіть не змогла попрощатися, адже я жила на півночі Камчатки в селі Карагинського району  – Ільпир. Занесені, засніжені камчатські окраїни… Місяцями нічого туди не літає. Немає ніякого зв’язку з зовнішнім світом… Я не змогла провести в останню путь і бабцю Віцентину, і дідуся Гвідона Романовича, і хресного Василя, і д. Фелікса, і хресницю Таню – втопилася в 26 років, донька Галі, моєї сестри. Галя сама виховує онуку Ганнусю, яка гарно вишиває.

В сім`ї моїх батьків було дев’ять дітей, залишилось сім. З них п’ятеро дівчаток і всі рукодільниці. І два хлопчики: Валік і Вітя можуть все розібрати і зібрати: велосипед, телевізор, трактор…

В м. Андрушівці Житомирської області живе сестра Галя, котра на два роки старша від мене. Вишила більше ста рушників. І розійшлися ті рушники по людях, бо треба було дітей вчити. Треба було продавати їх. Навіть світлин немає. А жаль. Але говорить, що декілька раз бралася за картину, а вишити її не може. А ось її донька Наталя захопилась вишиванням картин, коли мої побачила. Маючи свій власний будинок, господарство, вона вишиває і рушники, і картини.

Моя донька Таїса цінує рукоділля, любить його і дуже мене жаліє: «Мамо, я стомилась дивитися на твої червоні очі. Відпочинь. Піди на свiже повітря…», - просить завжди мене донька, а в кінці подає мені чай, бо я далі продовжую вишивати, адже вишивка так заворожує, що не відірватися.

Моя мама, Ольга Кузьмівна питає: «Для чого ти посвятила себе такiй працi? Я бачила, я все бачила, але таке захоплення вишивкою зустрічаю вперше. Для чого ти так побудувала своє життя? Приїжджай і я тобі допоможу».

Моя сестра Свєта вчилася в педучилищі в Луцьку і часто приїздила до бабці. Бабця лежала в лікарні і, вмираючи, сказала: «Весь ваш скарб у скрині». Думаю: «Багатство». Приходжу, відкриваю скриню, а звідти полізло полотно, полотно, полотно… Воно зроблене з насіннячка льону і доведене до куска полотна в сім`ї, руками моєї мами і моєї бабці. Ділила сестра те полотно всім порівну. І хоч мені не можна було тоді піднімати тяжкого, бо я хворіла, я все ж притиснула до грудей своє полотно, свій «скарб» і повезла його на Камчатку, де вишила з нього рушники, а також скатертину….

Коли я привезла із Луцька від Свєти полотно і в радості кричу: «Мамо, мамо, подивіться - Ваше полотно!». Мама мені сказала: «Забери, сховай, я на нього дивитися не можу. Це страшна робота, вона забрала все моє дитинство. Я ж завжди хотіла білу тканину, а не сіру».

Заслуга велика мами в тому, що ми всі одержали освіту. Сама вона майже без освіти. До школи лісом треба було йти 7 кілометрів…А вона з 1933 року. Часи тоді були не прості… Та вона всіх нас на своїх пальцях навчила рахунку, з нами робила домашні завдання, своєю рукою притримуючи дитячі ручки, допомагала виводити букви… Після чергових батьківських зборів ми питали в мами, що говорили про нас, а вона: «Говорили, що поганенько  ви вчитеся, можна краще». І тільки,  коли  в 1992 році я  приїхала до сестри в  Караганду, куди приїхала і мама, яка, побачивши, як веде господарство сестра і як вишиває, послухавши мої розповіді про моє життя, вона сказала: «Я така щаслива дітьми. Боже, дітки, які ви всі молодці. Ви все вмієте: і плести, і шити, і вишивати. Все робите гарно і правильно. І ні один із вас не пішов по неправильному шляху». «Мамо, ви ж завжди говорили, що погано, погано, можна краще». « А я це говорила тому, щоб попередити погане, щоб не зіпсувати вас. Ви в мене кращі із дітей і я горджуся вами! Це я говорю тепер, коли ви виросли і у вас вже є свої діти».

За матеріалами альманаху «Україна на Камчатці»


На світлинах:

1. Майстриня української школи рукоділля на Камчатці Людмила Горай

2. Людмила Горай з вихованцями гуртка «Рукоділля»

3. Український рушник роботи Л. Горай

4. Роботи Л. Горай з циклу «Пори року»: «Весна»,  «Осінь»

5. Вручення Грамоти  від Міністерства культури України. Петропавловськ-Камчатський, 2008 р.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка


Пора выбирать — Алексей Навальный

8BE508A2-8376-44DC-A4EC-E84056BEDDB8 w1597 n r0 s