Друк
Розділ: Батьківщина (Петропавловск-Камчатський)

Клуб української культури імені Івана Франка у Петропавловску-Камчатському (закінчення)

Розповідь про Клуб української культури в Петропавловску-Камчатському буде неповною без згадки про інших його активних членів. Серед них і актор театру драми і комедії в місті Єлізово Валерій Федорович Поета. Народився у Дрогобичі на Львівщині 6 травня 1941 року. Вчився на актора театру і кіно в інституті імені І. Карпенка-Карого в Києві. Із  1972 року – на Камчатці. Друзі пам’ятають його не тільки як талановитого актора, а ще і як чудового театрального художника і поета. До переїзду на Камчатку знявся у двох фільмах на кіностудії ім. О. Довженка - «Ніна» (1971 р.) і одному з перших радянських телесеріалів «Серце Бонівура» (1969 р.).

Колега Валерія Поети Тимофій Мишакін згадує: « Я являлся актером Елизовского народного театра с 1985 по 2010 годы. С 1992 года, когда на малую родину уехал постоянный режиссер театра Петр Михайлович Телюк, мы испытывали стресс и острую нужду в профессиональных режиссерах. Ехать на Камчатку, а тем более работать «за гроши» мало кто изъявлял желание. 1994 год был для нас годом юбилейным, нашему любительскому театру исполнялось 35 лет, и на нашу острую «боль» откликнулся только Валерий Федорович Поэта. А так как времени поставить что-то объемное практически не было, то он предложил нам шутку в одном действии А.Чехова «Юбилей». И мы справились, мы отпраздновали юбилей и порадовали наших постоянных и благодарных зрителей. Валерий Федорович был очень внимательным, скромным и веселым. Никогда от него мы не видели той «звездности», какая присутствует во многих профессиональных актерах и режиссерах. К нам он относился как к равным, он верил в нас, а мы верили в него. И все у нас получилось. Очень и очень жаль, что он ушел из жизни так рано, когда ему бы еще жить, светить и радовать зрителей своими ролями».

Так, Валерій Поета пішов з життя у рік свого 60-літнього ювілею. Камчатський поет Валерій Сергєєв відгукнувся на смерть товариша по Клубу такою віршованою епітафією:

Його сумний і добрий гумор
Ми розуміли не завжди –
Ніхто ж не знав, ніхто не думав,
Що дочекаємось біди.
Так просто: був актор чудовий,
Поет, художник, наш земляк,
Допомогти завжди готовий –
Все просто так, все просто так…
Життя віддав він Мельпомені:
Ним безліч зіграно ролей.
На жаль, не всі здійснив на сцені,
І особлива з них – Еней.
Як мріяв він про «Енеїду»!
І справді, гарний був козак;
Він будував свою Колхіду –
Все просто так, все просто так…
Не встиг… Хай плаче Україна!
Він не повернеться здаля,
Бо прийняла його, як сина,
Камчатська матінка-земля.
Все ж прикро, брате, надто просто
Зникають кращі в далечінь,
Ті, хто прикрасив наш півострів…
То ж, вічна пам’ять! Спи. Амінь.

Роком раніше попрощалися члени Клубу імені І. Франка і з поетесою Тетяною Осипівною Салтиковою. Вона народилася 31 жовтня1953 р. на Львівщині. Після закінчення школи і технікуму радянської торгівлі в Миколаєві поїхала до Києва  працювати в інституті археології. Їздила в експедиції, брала участь в розкопках скіфських курганів в херсонських степах. На Камчатку приїхала у  1977-му році по розподілу чоловіка, того ж року вступила на філологічний факультет Камчатського педінституту. Потім повернулася в Україну і продовжила навчання в Ужгородському державному університеті, який закінчила в 1984 році.

В цей же час вчилася малювати олівцем, аквареллю, маслом у київських художників. Вивчала історію мистецтва. Але чарівний край вулканів і сопок все одно манив Тетяну, і у 1985 році вона знов вирушає на Камчатку, цього разу вже  назавжди.

На початку 1990-х Тетяна Салтикова захоплюється живописом на бересті, самостійно осягаючи секрети роботи з березовою корою. Після першої вдалої персональної виставки  приходить до думки про необхідність відкриття художнього салону, де можна було б виставляти, реалізовувати авторські роботи - свої і учнів, твори інших художників та майстрів народних промислів, і відкриває салон-магазин «Камчатська берізка». «Так, - згадує брат Тетяни Сергій, -  у городян Петропавловська-Камчатського  з'явився перший, майже домашній салон, де завжди можна було знайти недорогий подарунок на будь-який смак, а у майстрів – місце».

У статті на одному з камчатських сайтів, присвяченій життю і творчості  Тетяни Салтикової, знаходимо таку її характеристику:  «Волевой, целеустремленной, ей многое удавалось, но за этой внешней легкостью и благополучием она постоянно ощущала давление внешнего мира и раскрепощалась там, «за прозрачной гранью» реальности, – в «снах цветных»… Ей никогда не удавалась тихая жизнь, не приносила полного удовлетворения и коммерческая, организаторская работа в сало­не. Постоянные деловые поездки в Москву, другие регионы Рос­сии, в Украину, которые  забирали много сил и  не давали полностью посвя­тить себя творчеству, незаметно, исподволь подорвали здоровье. К концу 90-х гг. этот внутренний конфликт явственно обозначился. На этом переломе ее настигла болезнь. Она рано ушла из жизни – всего в сорок восемь...»

Вірші Тетяна почала писати після двадцяти років, але ніколи нікому їх не показувала і ніде не публікувалася. Про них друзі дізналися лише через  рік після її смерті, коли  рукописи і щоденникові записи сестри передав на Камчатку брат Тетяни. Тоді і було вирішено опублікувати посмертно її віршований спадок.  Підготовку рукопису до видання взяв на себе журналіст Віктор Омельченко.

«Мила, рідна Україно, тепле синє небо! Хоч на мить, хоч на хвилину б прилетіть до тебе… Так сталось, що я вже два роки живу далеко від України, - писала Тетяна у передмові до одного з віршів. - Мабуть, відстань змушує задуматись над тим, що в повсякденному житті не ціниться і не завжди помічається. Тільки тут я відчула, що можна так любити, до болю любити рідний край – Україну. І коли мені випадає почути нашу мову, це для мене свято.

Якось по дорозі на роботу я йшла за одною старою жінкою. А вона все розмовляла по-українськи. Та так, наче другої мови вона й не чула, так добре і чисто. І я всю дорогу йшла за нею, як на повідку, і все слухала, слухала. Аж зайшла не туди. Та таке трапляється рідко.

І ось, недавно, випадково дивилась телевізор. Передавали концерт з Києва, присвячений творчості Майбороди. Це був для мене цілий вечір з Україною. З ії мовою, піснями. Я так вдячна за нього! І, мабуть, не тільки я. А і всі мої земляки – українці. Я завжди пізнаю їх по вимові».

Найкраще ж ці почуття до України розкриваються у такому вірші Тетяни Салтикової:

Степ безмежний, степ широкий, чом стоїш ти у мовчанні?

Чи згадав ти давні роки, що спливають, як в тумані.

Чи згадав ти дні далекі, незабутню давнину,

Як вставали наші предки з ворогами на війну.

І тоді земля гуділа, степом мчали коні,

Стріли з посвистом летіли в ковилі червоні.

Розливалися заграви із людської крові,

Назавжди схилялись в трави вої чорноброві.

І тому стоїть в мовчанні степ, як батько посивілий,

Що синів слова останні, їх останнє «краю милий»

Все ще чується старому в гіркім шепоті полиннім.

В небо квіти задивились, як їх очі: карі, сині...

Серед імен активістів клубу імені І. Франка і тих, хто , доклав чимало зусиль до виходу в світ  альманаху «Україна на Камчатці», щира українка, вчителька українського недільного класу при школі №7 в м. Петропавловську-Камчатському Марія Богданівна Сидорик. Родом  з села Незвисько Івано-Франківської області. Закінчила педагогічне училище в м. Жовті Води та Криворізький педагогічний університет. «Перекладач високого профілю. Входить до складу редакційної ради газети «Батьківщина». Хороший вчитель української мови і літератури. Готує учнів класу до виступів  в імпрезах Клубу української культури, надійна і безвідмовна у всілякій культурно-просвітницькій роботі Клубу. Добре слово треба сказати ще й про Юлечку Сидорик, доньку пані Марії, яка не тільки прикрашає Клуб своєю присутністю (завжди в українському строї), а й з любов’ю декламує вірші, є активним учасником життя Клубу», - так згадують маму і доньку Сидорик українці-камчадали. І дякують учням Марії Богданівни,  які приймали участь у роботi Клубу: Роману Петруку, Євгену Герасименку, Григорiю Дорошенку, Христинi Придатко, Володi Копистку, Олi Левчук, Тимуру Кучерову, Серафимі Дерендяєвій, Тамарi Боргун, Дарiї Шкотiній та Катi Федоровій.

А одним з керівників того славного українського недільного класу в місті Петропавловську-Камчатському була Оксана Остапівна Петрук. Народилася в Івано-Франківську, закінчила з відзнакою Прикарпатський університет  ім. Стефаника, здобула спеціальність учителя початкових  класів i музики.  «На Камчатці з 2002  року. Грає на фортепіано i бандурі, пише вірші. Своє життя не уявляє без музики, бо в українську пісню  закохана з раннього дитинства. Свою палку любов до України передає дітям, яких з натхненням готує до участі в більшості культурно-просвітницьких заходів Клубу», - так згадували про неї на Камчатці.

А ось один з віршів Оксани Остапівни, у якому, мабуть, найкраще відображена її любов до рідного краю:

Мені приснилась знову Україна,
Моє дитинство і мій рідний дім,
Зелені вулиці, знайомі магазини.
І все, чим дорожу я до цих пір.

Переді мною зацвіли каштани,
Півонії розкинулись в красі,
У вазочці запахнули тюльпани,
І все це було тільки уві сні.

Переді мною інститут, садочок, школа,
Обличчя рідні, серцю дорогі,
Я чула, як лунала моя мова
І як співали забуті пісні.

Мені приснилась знову Україна,
Мені приснилось, що я там живу,
Коли ж прокинулась, тоді збагнула,
Що все це сон – і витерла сльозу.

На жаль, не маємо достатньої інформації, щоб більш детально розповісти про кожного з членів клубу української культури імені І. Франка, тому звернемося знов до альманаху  «Україна на Камчатці», в якому його редакторка і упорядниця, засновниця і керівник Клубу Едіта Познякова (Мочевус) дає короткі характеристики найактивнішим. А найактивнішим з найактивніших, природно, був її син Василь Позняков:

 «Не пам’ятаю такого вечора в Клубі, щоб зі мною не був мій синок-Васильок. Цікаво, що кожного разу, коли він бачив, як я хвилююся перед вечором, він говорив: «Знову знайшла собі клопіт, а потім голова болить». Та завжди він був поруч. Допомагає в усьому:  робить необхідні закупки, разом зі своїми друзями готує Літературну вітальню, де Клуб проводить свої імпрези, розміщує необхідні  атрибути, забезпечує музикою, відеомагнітофоном, коли це необхідно і, нарешті, наш відеорепортер – це все його робота. І що головне - в кінці кожної зустрічі, він підходить до мене, цілує і каже: «Мамулечко, було прекрасно! Дякую! Яка ж ти в мене молодчинка!». Світлини 1996-97-х років – це все його робота. Пізніше вже підключився Володимир Бондаренко. А відеозаписи – їх десятки! І якби не встановив мені  програмне забезпечення – не могла б я верстати газету «Батьківщина», робити верстку книжок, не могла б зверстати альманах «Україна на Камчатці»...Горджусь ним за його палку любов до рідної землі, за його небайдужість до України. Дякую за те, що розуміє необхідність просвітницько-культурологічної роботи Клубу, допомагає і підтримує всі мої неймовірні задуми».

«Надія Сивашенко. ЇЇ знають усі. Бо так, як вона читає Тараса Шевченка, більше не читає ніхто. Звичайно, приїздить з Єлізово на день раніше до зустрічі в Клубі, щоб допомогти в приготуваннях і словом, і ділом. Людина, на яку завжди можна покластися, яка приймає активну участь у всіх імпрезах, і після її виступу байдужих не залишається. Закінчила Київський університет ім. Шевченка, прекрасно знає культурну спадщину України, її історію. Чудовий співрозмовник і просто багатої душі людина, з якою хочеться і хочеться спілкуватися…».

«В ансамблі є гарна дівчина, яка просто випромінює тепло i сонце,  тому що вона родом із сонячного Кримського півострова, з самого  міста Сімферополя. Це - Наталя Володимирівна Березіна. Мріяла стати  журналістом і співачкою. Перша її мрія здійснилася на Батьківщині,  де вона здобула освіту журналіста, а друга - на Камчатці. Вона працює  журналістом на Третій студії місцевого  телебачення i співає в  ансамблі «Ласкаво просимо» з перших днів його створення».

 

«Олександр Зоркін - художник. Член Клубу з самого початку його заснування. Це його ілюстрації в книжках, які ми видаємо і презентуємо в Клубі. Це книги Святослава Поліщука «Я юності не знав…», Галини Скрябіної «Від серця до серця», Сергія Котова «Я у моря рожден» та інші. Він завжди поруч. Без його доброго слова та сильного плеча мені було б дуже нелегко. Це та людина, яка ніколи не запитає: «Едіта, а що ти з цього маєш?» Бо він сам любить творити. Подивлюся в зал, побачу світлі ласкаві очі і забула про всі страхи - розпочинаю зустріч…»

«Ольга Гаврилова – вродлива україночка, завжди в українському строї. Гордо демонструє красу української сорочки-вишиванки, красу українського вбрання. Вона прекрасно читає вірші, а ще закохалася наша Олечка в пісні на вірші світлої пам’яті Валерія Сергєєва і вивчила їх напам’ять. Має приємний голос і співає ці пісні на всіх зустрічах Клубу, що дає відчуття, що наш улюбленець – Валерій Сергєєв завжди з нами. Всі учасники підхоплюють вже такі рідні, свої пісні, і обличчя світяться від радості доторку до світлої пам’яті. Чоловік пані Олі, пан Михайло, щирий українець, також постійно бере участь у зустрічах Клубу».

«Алла Лобко (Сергєєва) - це людина з відкритим серцем і доброю душею, безвідмовна не тільки для участі в сценарії імпрези, а й завжди допомагає в організації зустрічі. Чудовий підсвічник з п’ятьма свічками, який так зігріває наші зустрічі живим вогнем і його теплом – це обов’язок Алли і її заслуга.

Вона вміє бачити добре в людях і про це вчасно сказати, зробити приємне і поділитися добром…»

«Ольга Афанасьєва. Познайомилась я з цією закоханою в поезію людиною ще коли поетеса Ніла Висоцька жила по сусідству з пані Олею. Це вже більше 10 років. І з того часу вона постійний член нашого Клубу. Допомагає мені в усій кропіткій роботі з підготовки до зустрічі та її проведення. Адже це обов’язково тематична зустріч, присвячена або презентації нового видання, або присвячена одному з найяскравіших представників української інтелектуальної еліти на світових видноколах, як, наприклад, Іванові Франку. Яке то щастя мати таких уважних, добрих і небайдужих людей…Пані Оля завжди запрошує до Клубу всіх українців, з якими її зводить дорога життя. Щира і добра, вона з радістю і любов’ю пригостить чаєм, на зустрічі без уваги не залишить нікого. Пан Юрій, чоловік пані Олі, щирий українець, допомагає пані Олі в усіх її справах у Клубі. Вони завжди разом».

«Лідія Плюшко. Прийшла в Клуб української культури, щоб співати. А співає вона всюди і завжди. З супроводом і без нього, з друзями і сама. Лідія закохана в українську пісню ще з малечку, любов до якої виховала в неї її мама. Бо, коли вона забуває якусь пісню, то дзвонить в Україну до мами, щоб вона їй нагадала. Дякуємо  мамі Ніні Сидорівні Півторак,  яка заочно, але теж з нами на наших зустрічах в Клубі. А також хочемо сказати, що ми гордимося таким вихованням доньки, яка з великою любов'ю пропагує українську пісню. Лідія не тільки співає, вона і сама пише вірші…»

«Валентина Волотова. Любить все, що пов'язано з Україною. Приймає участь в усіх культурних заходах і не тільки як учасник, а як безпосередній творець. Вона не тільки виконує доручене їй якесь завдання, а ще й залучає нових українців і до роботи, і до участі в імпрезі. З її легкої руки до Клубу прийшли такі члени Клубу як Перевалова Лідія, Настя Коптєва, Валентина Вишньова, Алла Бакуліна та інші. Вона, при хорошому настрої, може й сама взяти до рук баян і заграти. Особливо, коли Клуб відзначає День народження своїх почесних членів. Та й не дивно, що пані Валентина небайдужа не тільки до долі української родини, а й до долі  тих, хто живе й працює на границі, присвячує їм всі свої сили... Вона вже більше 15 років працює інструктором по роботі з сім'ями військовослужбовців «Краснознаменного морского  пограничного соединения» м.Петропавловська-Камчатського і вже неодноразово вибиралась на конференції Всеросійської громадської організації «Союз Жінок границі». А також була делегатом Першого форуму матерів Далекосхідного Федерального округу в м. Хабаровську».

«Антоніна Ходосова – людина, яка не думає як бути українкою, просто вона нею є. Насправді, чи задавали ви собі питання: які ми є серед чужих людей, чужих традицій? В Клубі добре проявляється національне обличчя. Зустрічаємось з людьми різних націй і відчуваємо, що різнимося від них. Антоніна вміє оберегти цю іншість. Для цього вона багато працює. Свої слова в сценарії вивчає напам’ять, добре володіє словом, гарно декламує. Та й не дивно, вона сама пише вірші. Якось «малороси» в черговий раз хотіли зірвати зустріч. Підмовили одну із ведучих зустрічі не прийти і при цьому не попереджати мене, а всім учасникам заборонили ці слова брати. Час починати зустріч. Повний зал людей. Волаю: «Хто вміє гарно читати українською мовою?». Мовчання… Підходить пані Ходосова і промовляє: «Давайте, я постараюсь». Читала чудово! Після цього я завжди працюю з нею в парі. Знаю – не підведе!»

З останнього фрагменту розуміємо, що робота Клубу української культури, особливо в останні роки його існування, ускладнювалася в резонанс із загальним погіршенням російсько-українських відносин. Перехід України від декларативної до реальної незалежної внутрішньої і зовнішньої політики дратував Кремль, який сподівався і далі утримувати сусідню державу у сфері свого впливу. Зрозуміло, що наслідки цієї конфронтації, що наростала як снігова куля, першими відчули на собі українці Росії, які, як не прикро, залишилися тоді наодинці, без підтримки своєї Батьківщини. Про цю ситуацію і роботу Клубу в нових реаліях розповідала у своєму виступі на IV Всесвітньому форумі українців 2006 року в Києві Едіта Познякова (Мочевус):

«…Маю сміливість твердити, що найважливіша і вирішальна битва ведеться саме на фронтах культури. Це добре відчуває і Клуб української культури ім. Івана Франка, що на Камчатці, де також іде бій за свідомість і душу нації, за справжню українську культуру… На жаль ми, українці Росії, для національного і патріотичного виховання не маємо можливості використовувати радіо, пресу, телебачення, тому кожну імпрезу в Клубі ми добре обдумуємо, добре готуємо і добре виголошуємо українською мовою, яка є кузнею національної свідомості, а сама зустріч стає уроком нашого національного виховання. Клуб української культури ім. Івана Франка на Камчатці – це наше національне обличчя.

Є велика спокуса відгородитися від усього, що відбувається зовні і жити у колі близьких людей. Справжнім патріотом, українцем, який любить свою націю, бути дуже важко, особливо так далеко від України…Ось де потрібна конкретна підтримка і конкретні координаційні дії з боку Української держави, УВКР, СКУ та інших організацій українців світу.

В Клубі ім. Івана Франка ми стараємось створити передумови для того, щоб творча особистість знаходила духовну, інтелектуальну, естетичну поживу на українському ґрунті. Творча еліта Клубу – це ті, через кого ми запускаємо ланцюгову реакцію національного самоусвідомлення і національної самореалізації. Таким шляхом в Клубі ми творимо молоду еліту. Бо на наших зустрічах учні українського недільного класу не тільки присутні разом із своїми вчителями, а й приймають активну участь і завжди в центрі уваги. Все, про що йдеться на зустрічі, яка завжди спирається на традиційні українські цінності, на історію наших перемог, а також на досвід національних трагедій – це в першу чергу для них, для формування їхнього національного обличчя на основі національно-ідейного світогляду. Саме тут вони вчаться бачити своє національне обличчя, відчути, що різняться від людей інших націй. І, як наслідок, хочуть і можуть оберегти цю «іншість».

Наш Клуб не має спонсорів, ніякої допомоги з боку України. Але є велике розуміння і підтримка з боку камчатської культурної еліти. В обласній бібліотеці ім. Крашеніннікова ми вже давно існуємо, як її живий організм. Камчатка багатонаціональна (на півострові мешкають представники 112 націй і народностей). А тому невипадково тут створено таку організацію, яка називається «Співдружність» - це сукупність національних культурних організацій у єдиній системі, як цілому. Але це саме ті умови, де українці можуть займатися тільки і тільки поширенням українських пісень та танців, і нічого поза цим! При цьому ця організація економічно підтримується місцевою владою, має своїх працівників і кошти, а, значить, має змогу диктувати свої правила…

Щодо НКА українців Камчатки...Ох і нелегко часом сказати правду про Україну, її історію, її народ. А цю правду треба казати не тільки українцям, а й росіянам, бо вони її не знають. Вони не знають про внесок українців у перемогу в Великій Вітчизняній війні, у післявоєнне відродження, про жертви перших п’ятирічок, про підйом Сибіру комсомольцями з України… Що до мене, то я така ж націоналістка, як і Тарас Шевченко: «Боже милий! Як хочеться жити, і любити твою правду, і весь світ обняти!». 

Час би нас, українців, які так далеко від Батьківщини, не трактувати в Україні, як чужинців. Більшість із нас не з власної волі покинули рідний край. Ми боролись і будемо боротися за національне обличчя українця. Оберігати від духовного зубожіння. Захищати свою честь, честь нації. Та хто захистить нас від своїх же яничарів, «братчиків-хохлів», малоросів, які безкарно паплюжать наше обличчя? Ці пристосуванці гарно вміють, там де треба, сказати, що то їх «робота» і навіть отримати орден від Кучми за керівництво РКЦ «Дніпро», який не працює вже 10 років, а в Росії звинуватити за цю ж «роботу» в націоналізмі і ще неймовірно в чому тих, хто має сміливість сказати правду і про Голодомор, і про 8 мільйонів українців, що загинули в Великій Вітчизняній війні…

Ця ситуація давно вийшла за межі нашої діаспори, що боляче відбивається на камчатських українських патріотах, бо це теж обличчя нації! І нам не байдуже, який ореол формується навколо камчатського українця. І не зрозуміло, чому це до цих пір сприймається як дане? Чому така пасивність зі сторони координаційних органів українських діаспор?»

Але Едіту Познякову (Мочевус), як й інших справжніх патріотів, тоді не почули ані українська влада, ані українські всесвітні структури. Між тим, тиск на українців Росії посилювався, через що багато хто з них вимушений був відійти від будь-якого громадського і культурного життя або взагалі виїхати до України. Патріотичне керівництво національно-культурних автономій  у той чи інший нечистий спосіб почали масово замінювати на українців лояльних до російської владі, які поділяли її імперську політику. Так сталося, зокрема, і з Клубом імені І. Франка у Петропавловську-Камчатському, який припинив спочатку своє реальне, а потім навіть і формальне існування.

В силу різних обставин склалося так, що ця 12-та розповідь з циклу «Українці Камчатки» про клуб імені І.Франка, його справи і його активістів виходить у день Світлого Воскресіння Христова. І в цьому вбачається знак того, що ці розповіді не тільки є даниною вдячності тим, хто плекав, пропагував і відстоював в Росії українство, його право на свою мову і культуру. Не тільки слугуватимуть прикладом того, як можна відстоювати свою національну гідність, а й, можливо, стануть початком воскресіння цієї гідності і цієї місії, носієм якої має бути кожний українець за кордоном. І тоді ми обов’язково дочекаємося такого святкування українцями Росії Великодня, яке відбулося у Клубі імені І.Франка 2008 року:

«Зал культурного центру обласної бібліотеки ім. Крашеніннікова переповнений. Не вистачило ніяких додаткових стільців. Стояли, та не залишали зал, прикрашений вишитими рушниками, кольоровими стрічками, гілками верби, квітами…На видному місці - стіл, покритий вишитою скатертиною, на ньому паска, в мисочках - крашанки, писанки… Зазвучали в записі великодні церковні дзвони  і учні українського недільного класу, вбрані в українські вишиванки, у віночках привітали всіх  з Великоднем. Далі розповіли, звідки походить свято Великодня, про народнi  звичаї, читали вірші, грали ігри з крашанками в «котка» та «кидка»…

У передмові до останнього підсумкового номеру альманаху «Україна на Камчатці» за 2008 рік керівниця Клубу Едіта Мирославівна Познякова (Мочевус) писала: «Зроблено багато і хочеться бути  впевненими, що та робота, яка вже більше, як 14 років проводиться в Клубі, коли піде наше покоління, залишиться. Залишаться наші альманахи, де молодь, яка стоїть сьогодні поруч з нами, з часом повернеться до пройденого і захоче зробити щось своє, краще…І що та справа, яку ми розпочали, знайде свій новий початок і піде далі, і зробить більше, зробить краще…І що наша молодь буде доброю і сильною, щедрою на любов до рідної землі, вершитиме прекрасні діла, і наша Україна ще більш помолодіє, натхненна і окрилена щирою любов’ю своїх синів і дочок ...»

Так неодмінно і буде, адже немає такої сили, яку б не перемогли віра і любов, про що більш ніж тисячу років і нагадує нам торжество Христового Воскресіння.

Олександр Гвоздик за матеріалами альманахів «Україна на Камчатці»

Початок розповіді про Клуб української культури імені І.Франка див. на http://kobza.com.ua/batkivshchyna-p-kamchatskyj/6180-ukraintsi-kamchatky-z-arkhiviv-i-spohadiv-chastyna-odynadtsiata.html

На світлинах:

1. Естафета поколінь: активістки Клубу донька Юля і мати Марія Сидорик

2. Актор, художник, поет Валерій Поета. Одна з останніх світлин

3. Тетяна Салтикова

4. Перший помічник у справах Клубу і його відеоператор Василь Позняков

5. Ніхто так проникливо не читав вірші Кобзаря як Надія Сивашенко

6. Вчителі українського недільного класу: Марія Сидорик, Оксана Петрук, Валентин Пилипчук, Валентина Хворстяна

7. Учні українського недільного класу -  неодмінні учасники літературно-музичних вечорів в Клубі

8. Віра Петрова, Олександр Зоркін і Едіта Познякова

9. День Незалежності України в клубі імені І.Франка, 2004 р.

10.Співає Лідія Плюшко

11. Валентина Волотова, Едіта Познякова, Антоніна Ходосова

12. Святкування Великодня в Клубі імені І.Франка, 27 квітня 2008 року. Перший ряд (зліва-направо): Андрій Вишньов, Артем Годлевський, Настуся Діденко, Тамара Боргун, Антон Вишньов. Другий ряд: Лідія Перевалова, Наталя Діденко, Наталя Березіна, Валентина Вишньова, Лев Зіневич. Ліворуч – ведуча Едіта Познякова