Бесіда з керівником Клубу української культури в Петропавловську-Камчатському Едітою Позняковою (Мочевус)
«Переді мною – стосик газет, книжок, сценаріїв. У них, власне, й відбилося те, що зробила для розширення обріїв рідної культури на Камчатці Едіта Мирославівна Познякова упродовж багатих на творчі здобутки двох останніх п’ятиріч. Понад десяток зверстаних нею на домашньому старенькому комп’ютері поетичних збірок, статті, сценарії, редакторська робота – це, мабуть, чималий шмат нервів, енергії, здоров’я... Та звершене, пережите – не тільки у стосі книжок. Створений нею Клуб української культури при обласній бібліотеці ім. Крашеніннікова об’єднав різних за віком і фахом людей. Клуб акумулював у собі енергію багатьох неординарних особистостей… Стрижень єднання цих людей – талан Едіти Познякової. Позитивне поле, що струміло від цієї жінки, притягувало людей щирих, талановитих, небайдужих. Її енергія розбурхувала сонний, буденний плин часу». Так у 2006 році писала про керівника Клубу української культури у Петропавловську-Камчатському активістка Клубу Світлана Кривуця. Сьогодні більш детально про зроблене для української діаспори за 20 років свого життя на далекому півострові Едіта Мирославівна погодилася розповісти в інтерв’ю кореспонденту «Кобзи».
- Едіта Мирославівна, наші читачі у циклі «Українці Камчатки» мали можливість багато цікавого дізнатися про Клуб імені Івана Франка завдяки альманаху «Україна на Камчатці» і Вашій допомозі у підготовці матеріалів цього циклу, але ми майже нічого не знаємо про Вас, ініціатора і керівника Клубу. Будь ласка, розкажіть, звідки Ви родом, хто Ваші батьки, де Ви навчалися, як і коли опинилися на Камчатці, ким і де працювали?
- Мій тато – Мирослав Мочевус - галичанин. Його рід із запорізьких козаків. Він був за професією інженер, майстер на всі руки. Дуже любив музику, грав на багатьох інструментах і завжди співав українські пісні і вчив нас грати і співати, створював на добровільній основі струнні оркестри, хори.
У 1934-му його забрали до Польської Армії. Служив в м. Каліш – одному із найстаріших міст Польщі. Там і одружився із моєю мамою Маріанною Хойнацькою, там народились мої брати (світлої пам’яті) і сестра Мирослава. В 1945-му батьки повернулися в Україну до Зборова Тернопільської області, де в 1947 році народилася вже і я. Тож не випадково Клуб української культури ім. Івана Франка носить ім’я великого сина Галицької землі. А вже в 1950 році ми всією сім’єю, як переселенці, переїхали в Миколаївську область, де я закінчила 10 клас в м. Снігурівці. В 1964 році повернулися до Зборова і тут закінчила 11 клас. Далі -Тернопільський педагогічний інститут, фізико-математичний факультет, а пізніше вчилася у Вільнюсі на програміста.
На Камчатці працювала довгий час ведучим програмістом, згодом - викладачем інформатики, завідуючою кафедри інформатики і математики Камчатської філії Московського університету споживчої кооперації, доцент. Керівник авторизованого учбового центру «1С» ТОВ «Денвер».
- Як прийняли Вас українці Камчатки?
- На Камчатці опинилась в травні 1988 року разом з чоловіком і сином Васильком, якому тоді було 4 роки. Через 10 місяців ми залишилися тільки з сином на чужині… Не було роботи, не було грошей, не можна було влаштувати Василька до дитсадочку… Я була у відчаї. Саме тоді переконалась, що Господь любить і допомагає через людей, яких він нам посилає. А люди на цій далекій від України землі напрочуд доброзичливі, чуйні, добрі, серед яких дуже багато українців. Коли в неділю, а особливо у свята ідеш вулицею, то з вікон лунають українські пісні. Спочатку не могла зрозуміти, де я, чи не в Україні? Через цих прекрасних людей я отримала поміч, роботу, дитсадок і розуміння…
- Коли і як виникла ідея створення Клубу? З чого все починалося і як далі розвивалося?
- На теренах програмування я зустрілася з Нілою Висоцькою. Клубом української культури ми стали називатися, дякуючи саме її україномовним віршам. Ніла Василівна привела мене в Камчатське літературне об’єднання «Земля над океаном», де познайомила зі своїми друзями-поетами, письменниками, які стали і моїми друзями… Я люблю не тільки вірші, а ще й музику. По вівторках (цей день був вихідним у музиканта Валерія Кравченка) ми збиралися у мене вдома, де було піаніно. Це були неповторні зустрічі з високоосвіченими талановитими поетами, музикантами, художниками, які розвіювали в мені смуток. Я могла з ними говорити рідною мовою, читати вірші українських поетів, а вони вміли слухати…
У 1994 році Ніла Висоцька виїхала з Камчатки в Україну, в м. Ірпінь. Звідти вона висилала мені свої україномовні вірші, а пізніше і вірші своїх друзів-поетів. При творчих зустрічах в обласній бібліотеці я почала читати ці вірші, бо всі знали Висоцьку і любили її поезію. В 1997 році ми з Кравченком вже презентували нами видану книжку поезій Висоцької «Суть». Якось я дзвоню в бібліотеку, щоб дали мені зал для зустрічі і чую, як Оля Чайкіна передзвонює Тетяні Діковій і каже: «Клуб української культури просить зал». Ось тут я і вхопилася за цю назву. А ім’я Івана Франка клубу присвоєно 8 лютого 2006 р.
- Хто були ті люди, які долучилися до роботи Клубу?
- Клуб, який став центром українського життя у Петропавловську-Камчатському, зосередив кращі мистецькі, творчі сили камчатських українців та людей інших національностей, різних за віком, фахом, світоглядом, вірою, національністю. Його активна діяльність протягом тривалого часу стала можливою лише завдяки керівникам Камчатської крайової наукової бібліотеки ім. академіка С. П. Крашеніннікова - Беллі Івановій, Тетяни Діковій, Ользі Чайкіній.
Першими почесними членами Клубу були: заслужений артист Росії піаніст Валерій Кравченко, письменник і журналіст Віктор Кудлін, поети Євген Сігарьов, Геннадій Барков, Володимир Нечаєв, Валентина Могилевська, а також поет Валерій Сергєєв, колишній політв’язень Святослав Поліщук, колишня актриса театру ім. І. Франка у Києві , заслужений працівник культури РФ Галина Скрябіна (Колодій), культпрацівник Віктор Омельченко, президент Камчатського відділення Творчого союзу художників Росії, член правління фотоклубу «Камчатка» Володимир Бондаренко, заслужений працівник культури РФ, скрипаль Лев Зіневич, коваль, член Союзу ковалів Росії Віктор Шаповалов, співачка Емма Шаповалова, актор драмтеатру Валерій Поета, заслужений артист України Василь Смішко, співачка Валентина Черкаська, заслужений артист Абхазії Віктор Чуб, співачка Анастасія Коптєва, вишивальниця, член Творчого союзу художників Росії Людмила Горай, вертольотчик, голова профспілки льотчиків цивільної авіації Камчатки Валентин Пилипчук, керівник українського аматорського театру «Мрія» Євген Ханін, голова Петропавловськ-Камчатської міської думи Іван Данкулинець.
Поміж постійних членів клубу також були Лідія Плюшко, Антоніна Ходосова, Лідія Перевалова, Світлана Кривуца, Наталя Діденко, Наталя Березіна, Оксана Петрук, Віра Петрова, Сергій Котов, вчительки українського недільного классу Валентина Вишньова, Марія Сидорик та Ольга Глек, журналіст Олександр Кришталь, а також Іван Пашкевич, Евген Герасименко, Ніна Виговська, Світлана Бондаренко, Юлія Єременко, Алла Лобко, Надія Сивашенко, Раїса Горбунова, Валентина Дорошенко, Тетяна й Катя Кудряшови, Ольга Мазур, Христина Гуляк, Ганна Воронова, Михайло Глек, Юрій Мазур, Валентина Волотова. Не можу не згадати і наймолодших учасників Клубу, учнів українського недільного класу. Це - Євген Герасименко, Оля Левчук, Роман Петрук, Андрій Вишньов, Артем Годлевський, Тамара Боргун, Настя Діденко, Софійка Улозовська, переможці Міжнародного конкурсу з української мови ім. Петра Яцика Юля Сидорик і Антон Вишньов, призер крайових змагань з гірськолижного спорту Настя Іванова, чемпіонка Росії з джіу-джітсу Ксеня Островщук.
- Клуб імені Івана Франка збирав тільки українців?
- Ні, до його діяльності долучалася й інтелігенція неукраїнського походження. В різні часи в роботі Клубу брали участь гітарист Микола Красильников, солістки Камчатської хорової капели Наталя Білозьорова, Тетяна Марар, тріо Камчатського камерного оркестру Олександр Гільов, Юрій Кравченко, Сергій Бичков, художники Олександр Зоркін, Віктор Трішкін, Володимир Соколов-Ширшов, Олександр Чипізубов, директор видавництва «Білий шаман» Артур Бєлашов, барди Вадим Шкотін, Сергій Паламар й Анатолій Федоров, працівник адміністрації області Наталя Баришева, працівниця бібліотеки Галія Намжилова, професор Валентин Улітін та інші.
- Якою була тематика зустрічей в Клубі?
- Останніми роками (2006-2008) майже щомісяця відбувалися зустрічі, присвячені різним темам - подіям з історії України, свята – вечори, присвячені українській та світовій класичній музиці, українській пісні, українським традиціям, поетам: Т. Шевченкові, Лесі Українці, І. Франкові, В.Колодію, сучасним поетам: Н. Висоцькій, Д. Кулиняку, Л. Закордонцю, С.Антонишин, Л.Костенко… Проводились тематичні свята «Родова хата», «Республіка козаків», «Гей, Січ іде, красен мак цвіте!» (до дня заснування УНР 14 грудня 1918 року), «Чорнобиль – остання пересторога людству», «Пекучий попіл» (до 70-річчя Голодомору), до дня Конституції України, Дня матері, Великодня, Різдвяні свята тощо. Це – далеко не повний перелік…
- Крім зустрічей, тематичних вечорів Клуб займався, наскільки мені відомо, ще й видавничою діяльністю…
- Так, нами було видано книжки українською мовою про репресованих українців і про членів Клубу: «Я юності не знав» С. Поліщука, «Історія України в історії однієї сім’ї» Ніни Баланчук, «Духовна естафета далеких предків» Людмили Горай, а також збірки поезій камчатських українців, зокрема, Ніли Висоцької, Валентини Могилевської, Тетяни Салтикової, Валерія Сергєєва, Лідії Плюшко, Сергія Котова, Галини Скрябіної.
У 2006-2008 видали три випуски альманаху «Україна на Камчатці», який став переможцем конкурсу на найкраще україномовне закордонне видання світового українства в 2008 році. Випустили DVD диски «Україна на Камчатці», «Чорнобиль. 20 років з дня трагедії», «День Конституції», «День незалежності України», «Республіка козаків», «Духовна естафета далеких предків», які зробив фотохудожник Володимир Бондаренко за власний кошт, використавши фотоархів Клубу, а також відеоархів зустрічей в Клубі, який вів мій син Василь Позняков.
- Які ще українські справи виникали вже не в Клубі, але як продовження його діяльності поза стінами бібліотеки Крашеніннікова?
- Завдячуючи Валентину Пилипчуку, з 2002 року в м. Петропавловську-Камчатському на базі середньої школи № 7 вдалося організувати український недільний клас. А так як Валентин Макарович був активним членом Клубу, то ми тут же запросили наших учнів до Клубу. Вчителі Оксана Петрук, Марія Сидорик, світлої пам’яті Валентина Хворостяна, Валентина Вишньова, пізніше Ольга Глек навчали дітей української мови, літератури, звичаїв українського народу та його історії - саме такі завдання ставив перед собою і Клуб.
21 вересня 2000 року в Північно-Східному регіональному управлінні Міндруку Росії як окреме видання нами була зареєстрована газета «Батьківщина» - перша україномовна газета за всю історію Камчатської губернії. Два перших номери вийшли під версткою Бориса Павліченка та його дружини Олени Бувайло. Наступні повністю готувала я. Була і редактором, і сама набирала тексти, і сама робила верстку. Газета виходила завдяки безкоштовній праці ентузіастів. Для друку в типографії (1000 примірників) кошти давали спонсори.
Із 2003 року редактором газети «Батьківщина» став Олександр Кришталь. Саме тоді Україна надіслала нашій громаді кошти на видання газети. На жаль, з 2005 року фінансування припинилося, проте громада продовжувала видавати «Батьківщину» за кошти передплати та дякуючи спонсорській допомозі українців Камчатки. Із 2006 року газету очолив журналіст Станіслав Малий, який одночасно є редактором газети «Рибак Камчатки».
- Наскільки Клуб був вільним у виборі тем для вечорів?
- Теми я вибирала сама. Тут я була непохитна перед людьми різних поглядів, відверто маніфестувала і обороняла власні переконання, користуючись джерелами перевірених авторів, а особливо істориків, одним з яких був Данило Кулиняк, який проживав в Ірпені і забезпечував мене правдивими історичними матеріалами з історії України. Сценарії зустрічей у нас не повторювались.
У нас не було членських внесків, обов’язкового відвідування, обов’язкової участі в зустрічах. Були тільки реальне бажання, власна воля і любов. Я старалась звільнити людей від усього, що становить примус. Перед кожною зустріччю в Клубі я зверталася з такою молитвою до Бога: «В ІМ’Я ОТЦА І СИНА І СВЯТОГО ДУХА. Боже, дай мені розуму, сили і здоров’я провести цю зустріч на честь і славу Твою, на честь і славу моєї Батьківщини-України. Хай на цю зустріч прийдуть люди тільки з Любов’ю. Дай мені , Боже , не образити, навіть випадково, ні однієї людини. Амінь».
- Як складалися Ваші, як керівника українського Клубу, стосунки з місцевою владою?
- Нормально, незважаючи на те, що тодішній керівник НКА українців Петропавловська-Камчатського Віктор Манжос доводив, що Едіта Познякова «львівська націоналістка-петлюрівка» (в 2003 році я офіційно вийшла з членів правління НКАУ) і заборонив друкувати мої статті в газеті «Батьківщина». Але головний редактор Станіслав Малий все одно їх друкував. У жовтневому номері за 2006 рік розмістив навіть одразу три моїх матеріали, помістивши мій портрет на першій сторінці з таким супроводом: «Едіта Познякова, яку ви бачите на цьому знімку, відома українцям Камчатки як громадський і політичний діяч, а також і як активний помічник «Батьківщини». ЇЇ матеріали неодмінно цікаві, актуальні і привертають до себе щирість автора, намагання висвітлити життя нашої діаспори, знайти важливі та цікаві факти. В сьогоднішньому номері ми публікуємо три статті Едіти Мирославівни. Викликані вони тим, що автор побувала в Україні, а це найкращий «допінг» для творчості».
Так от після тих мерзотних обвинувачень на мою адресу від Манжоса мені поставили наглядача - працівника адміністрації області Наталю Баришеву, розумну і добру людину, їй всі наші зустрічі дуже подобались. На ці зустрічі часто приходив і голова Петропавловськ-Камчатської міської Думи Іван Данкулинець. У владі були розумні люди, а ось свої ж українці-яничари, перевертні, які працювали лише на себе паплюжили тих, хто щиро й безкорисно віддавав себе українській культурі і мові. Через це з НКАУ вимушені були потім піти крім мене такі активісти камчатської діаспори як Олександр Кришталь, Валентин Пилипчук, Галина Скрябіна, Валентина Волотова та інші…
- Чи стикалися Ви в Росії з проявами українофобії?
- Доводилось … Якось перед святкуванням Дня слов'янської писемності мене запросила до Владики Ігнатія, щоб я поділилася своїм сценарієм. Там були і члени Клубу Скрябіна Галина, Валентин Улітін і представники з навчальних закладів – культурна еліта, чоловік 20. Всі сиділи за великим круглим столом. Я навпроти Владики – так вийшло, думаю, невипадково. Почалось засідання і раптом крик Владики: «День славянской письменности на украинском языке – никогда!». Далі тиха мова, і знову крик, і знову в мою сторону: «Никакого украинского языка!..». І щось в тому ж дусі … Я піднімаюсь і кажу: «А что украинский язык уже не славянский? Да и отмечаем мы его в Клубе украинской культуры». Далі почала пояснювати, що День слов'янської писемності і культури святкують також у Білорусі, Болгарії, Сербії, Македонії та у ряді інших країн. У відповідь знов обурення Владики. Мене вразила ще й така його фраза: «Я не националист!» Я піднялася, стала збиратися, а він ще сильніше став кричати. Тоді я повернулась до нього і, дивлячись йому в очі, сказала дуже голосно: «Да, вы не националист! Вы - шовинист! И ваш шовинизм безобразен! Здесь мне делать нечего!». І пішла... Мене трясло. Я йшла пішки три зупинки поки не заспокоїлася.
Для мене націоналіст – це той, хто захищає культуру і мову нації, а ще її історію. Для росіян же, таких як той священик, націоналіст – це щось на кшталт фашиста…
Пізніше мені сказали, що присутні теж обурилися. І, якщо раніше вони робили все для церкви безкоштовно, то тепер сказали - плати. І першою це сказала Галина Скрябіна, яка багато писала сценаріїв для Владики і проводила їх заходи безкоштовно.
- Відколи Вас та інших активістів почали відтирати від керівництва Клубом, хто цьому сприяв і до чого це призвело?
- Голова НКАУ Віктор Манжос так зумів переконати в негативній діяльності Клубу пана Михайла Гориня, який приїхав у 2003 році до Петропавловська-Камчатського з делегацією, що той навіть не прийшов на зустріч із Клубом та політв'язнем сталінських таборів Святославом Поліщуком. Зустрівся тільки з учнями і викладачами недільного класу. А Святослав Максимович заради цієї зустрічі втік із лікарні, бо лікар його не відпускав. Прийшли на зустріч з Клубом тільки прес-секретарка УВКР Світлана Остапа і Вахтанг Кіпіані. Виступ Вахтанга Кіпіані пам’ятаю як сьогодні. То були «живі» вісті з України. Його виступ був дуже правдивим, на часі, зігрів нас.. Через підступи Манжоса Святослав Поліщук так засмутився, що йому потім стало погано, та лікар відмовився його лікувати за непослух. В результаті - інфаркт. Про все це я невдовзі написала п. Гориню, але відповіді не отримала. Пізніше у 2006 році на форумі УВКР в Києві він покликав мене порозумітися і подарував свою книжку «Листи з-за грат» з автографом: «Шановній Едіті Позняковій щире вітання з днем народження і найкращі віншування щастя, довголіття, творчих успіхів у громадській діяльності на славу Україні і її нації щиро від автора 8.02.2006 підпис. РS. Дискутуймо і шануймося, бо цього вимагає ідея самоутвердження».
Я у грудні того ж року написала листа прес-секретарці УВКР Світлані Остапі: «Надзвичайно вдячна за лист. То мені додало сил і смирення, яке мені так зараз потрібне. Бо ж після Вашого від’їзду пан Манжос розпочав проти мене «кампанію», став ганебно брехати в очі, заявляючи авторитетно на правлінні НКАУ, що пан Горинь сказав йому, щоб він Познякову, тобто мене, не дай Бог не допускав близько до української діаспори. Це збудило в мені свого роду бунт… А свого заступника В. Пилипчука звинувачує в тому, що йому не довіряє УВКР в особі його голови М. Гориня…
Ще більш шкода, що книгу «Злочин» презентовану головою УВКР Михайлом Горинем громаді українців Камчатки, яку одержав Віктор Манжос, не довелось прочитати ні одному із українців Камчатки, навіть його заступникам. Я не змогла зробити її презентацію, обіцяну Вам, бо п. Манжос книгу нам не дав, хоч має два екземпляри, і сам нічого не зробив.
Та все ж вшанування пам’яті жертГолодомору вдалось організувати. Хоча подзвонила В. Волотова з подачі п. Манжоса, до вчительки класу, в якому ми провели «День пам’яті жертв Голодомору» Марії Сидорик зі страшним звинуваченням її в неправомірних діях. І що вона не має права запрошувати Познякову до класу без дозволу Правління, бо то клас Правління, а не її і т.п.
Зрештою я дійшла висновку, що мушу поділитися з Вами, шановна п.Світлано. Бо я мовчу, навіть друзям-росіянам не розповідаю про цю поведінку п. Манжоса, бо сором за таких «керівників»…Я не вмію так сказати про свою любов до України, як це зробили Стус та Симоненко, та «співаю» свою пісню, як вмію, лишаючись вірною своїм переконанням, своєму «я». Вірю, Господь зі мною і Україна також!»
- Чи відомо вам щось про сьогоднішнє життя української громади на Камчатці?
- Трохи відомо Пана Манжоса переобрали… Головою української діаспори на Камчатці став Віктор Годлевський. Він був активним членом Клубу української культури, його дружина часто набирала статті в газету «Батьківщина», за що я їй дуже вдячна. Їхній син, Артем Годлевський, не відмовлявся ніколи від активної участі в зустрічах в Клубі, завжди в українському строї, гарно говорив українською і гарно декламував.
- Коли Ви повернулися в Україну? Чи підтримуєте зв’язки з колишніми членами Клубу і тими, хто залишився на Камчатці?
- В Україну я повернулася у вересні 2008. Рік прожили з сином у Криму, де познайомилась з українкою Валентиною Шевченко. Та коли ми розмовляли з нею українською мовою, бабусі в трамваї на нас нападали, як ворони. Тоді ми замовкали і молилися - це їх заспокоювало…
У пошуках більш комфортного україномовного середовища переїхала до Кременця (Волинь), але там священики Московського патріархату почали обзивати мене розкольницею…Я навіть писала з цього приводу статтю. Пізніше вдалося купити нежитлову квартиру в Тернополі. Щоб перевести її в житлову треба було дати хабар в тисячах доларів, а у нас таких грошей не було. Син сам зробив ремонт і поїхав ще на три роки на Камчатку, щоб підзаробити грошей. Куди я не зверталася за допомогою щодо законного переводу приміщення у житлову квартиру, ніхто не допоміг. Тож прописані ми з сином зараз у моєї сестри в Кременці, а живемо тут, у Тернополі. Як не прикро усе це,та все ж живу на своїй рідній землі.
Зв’язки підтримую із камчадалами Володимиром Бондаренком, Антоніною Ходосовою, Світланою Кривуцею, Лідією Плюшко, Валерієм Кравченком… В Україні - з Марією Сидорик, Оксаною Петрук, Валентином Пилипчуком…
- Ви завжди були активним пропагандистом української поезії як класичної, так і сучасної. Коли народилося це палке кохання до поезії? Чи не пишете самі вірші?
- Поезія – моя любов з дитинства. Моя мама все згадувала, як я ще в першому класі читала вірші на сцені найголосніше і найвиразніше. Всі роки навчання у школі була ведучою свят. Голос мала сильний. Без мікрофону, стоячи в хорі, оголошувала номери, читала Шевченка, а хор співав… Приїхала на Камчатку і почала шукати вірші про Камчатку, а в обід друкувала їх на своєму комп’ютері. Якось це побачила Ніла Висоцька, прочитала ці вірші і каже: «Це вірші Валентини Могилевської, хочеш познайомлю тебе з нею?». Так я попала в літературне об’єднання «Земля над океаном», де Нілині друзі стали і моїми добрими друзями. Сама віршів не пишу…
- Чим живите сьогодні, що зігріває Вашу душу на схилі прожитих літ?
- Незважаючи на вік і хвороби, від громадського життя не відійшла. Приєдналась до «Просвіти», готувала і готую презентації, слайд-шоу…Проводила зустрічі в краєзнавчому музеї Тернополя, де директором працює людина-патріот, який сприйняв мене і надавав приміщення безкоштовно. Разом з Нілою Висоцькою спонукали ректора Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії ім. Т. Шевченка відкрити кімнату-музей Михайла Вериківського – українського композитора, педагога, диригента, професора, фольклориста, музично-громадського діяча. Багато презентацій робила до 200-річчя Шевченка, до 80-річчя Голодомору в Україні, до річниць Чорнобильської трагедії. Часто в Тернопільському педагогічному університеті, який я закінчила.
14 лютого цього року в день 80-ліття Ніли Висоцької презентувала її книгу «Ірпінь невичерпний». Є готова презентація книга Данила Кулиняка – поета, прозаїка, публіциста, історика, еколога - «Підводний материк». В презентаціях мені допомагають мої подруги – щирі українки Анна Савка, Марія Замойська, за що я їм безмежно вдячна. Планували провести цю презентацію 2 квітня в день народження Д.Кулиняка. Сподіваємося, що карантин колись закінчиться, і ми це зробимо.
- З огляду на свій нелегкий, але яскравий життєвий шлях, щоб Ви побажали читачам «Кобзи»?
- Незважаючи на будь-які труднощі, будь-які виклики долі, «іди й співай», як писав Павло Вірин, «і не питай, де край. Іди співай, й твоє тобі віддасться». До цього додам: «Іди і співай КОЖЕН СВОЮ ПІСНЮ». Як сказав інший поет - Леонід Закордонець: «Любіте Світ! І до його цвітіння додайте неповторні пелюстки…»
Розпитував Олександр Гвоздик
- З активістами Клубу В.Кравченком (ліворуч) і Л.Зінкевичем З активістами Клубу В.Кравченком (ліворуч) і Л.Зінкевичем
- Літературно-музичний вечір за участю ансамблю «Ласкаво просимо» Літературно-музичний вечір за участю ансамблю «Ласкаво просимо»
- З головним редактором газети «Батьківщина» О.Кришталем З головним редактором газети «Батьківщина» О.Кришталем
- Учасники святкування Великодня в Клубі імені І.Франка, 2007 р. Учасники святкування Великодня в Клубі імені І.Франка, 2007 р.
- З учасниками святкування Дня захисту дітей З учасниками святкування Дня захисту дітей
- Зустріч, присвячена творчості поетів Ірпеня Зустріч, присвячена творчості поетів Ірпеня
- Зустріч у Петропавловську-Камчатському з гостями з УВКР (2003 р.). Крайня ліворуч – Світлана Остапа, у другому ряду в коричневому светрі – Вахтанг Кіпіані Зустріч у Петропавловську-Камчатському з гостями з УВКР (2003 р.). Крайня ліворуч – Світлана Остапа, у другому ряду в коричневому светрі – Вахтанг Кіпіані
https://kobza.com.ua/batkivshchyna-p-kamchatskyj/6233-nepovtorni-peliustky-doli.html#sigProGalleriad952dd6e49
На світлинах:
1. Керівник Клубу української культури імені І.Франка Едіта Мирославівна Познякова (Мочевус). Тернопіль, 2019 р.
2. З активістами Клубу В.Кравченком (ліворуч) і Л.Зінкевичем
3. Літературно-музичний вечір за участю ансамблю «Ласкаво просимо»
4. З головним редактором газети «Батьківщина» О.Кришталем
5. Учасники святкування Великодня в Клубі імені І.Франка, 2007 р.
6. З учасниками святкування Дня захисту дітей
7. Зустріч, присвячена творчості поетів Ірпеня
8. Зустріч у Петропавловську-Камчатському з гостями з УВКР (2003 р.). Крайня ліворуч – Світлана Остапа, у другому ряду в коричневому светрі – Вахтанг Кіпіані