lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 Батьківське слово (укр.)
Друк
Розділ: Батьківщина (Петропавловск-Камчатський)
Нашим читачам, безсумнівно, цікаво буде дізнатися про те, чому 26 квітня ц.р. в Клубі української культури при Камчатській обласній бібліотеці ім. академіка С.П. Крашеніннікова відбувся вечір, присвячений саме українському поетові Василю Семеновичу КОЛОДІЮ.

  Д  О  Р  О  Г  А

 

Ні, радості я більшої не знаю,
Як та, щоб із тобою, рідний краю,
Думками й серцем бути назавжди.”

Василь Колодій

 

 

 

 

Нашим читачам, безсумнівно, цікаво буде дізнатися про те, чому 26 квітня ц.р. в Клубі української культури при Камчатській обласній бібліотеці ім. академіка С.П.  Крашеніннікова відбувся вечір, присвячений саме українському поетові Василю Семеновичу КОЛОДІЮ.

Коли ми готували презентацію книги Святослава Поліщука, який є одним із десятків тисяч в’язнів Норильська, Воркути, Кенгіру – для сценарію ми використали вірші Василя Колодія та Данила Кулиняка, в яких була схожа доля с долею Святослава Поліщука. Нас зацікавила їх творчість, адже у них українська національна ідея спрацювала до найвищої міри, як і у мільйонів чесних українців, які торували дорогу Незалежній Україні. Ось з якого вірша почалося наше знайомство:

 

                                        Холодного каменю туга,

 Неволя, самотність, нудьга,

Там - пекло полону , недуга,

А тут від своїх же наруга,

                                        І зір застеляє юга...

 

Коли цей вірш почув Святослав Поліщук, сказав, що він знає Василя Колодія. І що Василь Семенович -  батько Галини Василівни Скрябіної (Колодій), заслуженого працівника культури Росії. Ми ж в свою чергу запросили Галину Василівну прийняти участь в презентації, тобто почитати вірші свого батька.

Галина Скрябіна не тільки з радістю прочитала наші вірші, а й познайомила нас з лірикою свого батька, яка нам дуже сподобалась. А далі вона з любовю дала нам три збірки віршів, хоча, насправді, професор журналістики Василь Колодій видав понад десяти власних збірок та ще й займався в галузі перекладів, які нам, на жаль, невідомі.

Починаючи з вінка сонетів „Доля” і закінчуючи останнім віршем вечора „Володимир”  зал був  заворожений. Заворожений силою українського слова - слова Колодія. Це слово про МАМУ, про КОХАНУ, про ЗЕМЛЮ РІДНУ, про ЛЮБОВ та ЖУРБУ, про МОВУ... про УКРАЇНУ. Було очевидним, що проста, народна українська мова то ті чари, які зачаровують душу тих, хто має щастя страждати за неї, нею жити. Рідна мова – це молитва у хвилину розпачу, гомін діброви, та шепіт берізки з дубом, пісня матері, велич стихій, радість неба, це заклик до життя...

 

Ця зустріч була чи не найкращою з усіх вечорів Клубу української культури. Скрипка Лева Зіневича додала гірко-солодкого смутку, бо ж завинили ми перед її Величністю Українською Мовою. І Василь Колодій говорив нам це кожним своїм віршем, говорив це гордо, ніжно, достойно, люблячи нас! І ми, дякуючи саме цим віршам, відчули велику радість спілкування рідною мовою. Вона полонила нас і простила всі наші плюндрування, невизнання її чи забуття. Вона була з нами.  Дякуємо тобі, Мово, що прощаєш. І тобі, Василю Колодію, що так ЛЮБИВ!. Дійшов до нас і нам передав цю ЛЮБОВ з насолодою і радістю.

 Пропонуємо декілька віршів Василя Колодія з надією, що вони вам принесуть радість, а може „солодкий” сум:

 

 

Опадає жовте листя з клена,
золотом видзвонює в гаю.
Клене, клене, був і я зелений,
в молодість залюблений свою.

 

Розгубив давно колишні скарби,
в цім з тобою ми товариші,
лиш моїх утрат лишились карби
болем незагоєним в душі.

 

Ти весною листя знімеш знову,
кров загарає молодо в гіллі,
я ж сліду давньої любові
не знайду вже, мабуть, на землі.

 

А можливо, станеться ще чудо:
я, потрібний, як життя, комусь,
враз відчую знов тепло у грудях
і, мов клен весняний, розів’юсь.


І тоді вже одцвіту не скоро,
та, відчувши хоч на мить біду,
вже не листям, а під самий корінь,
наче клен підрубаний, впаду.

 

 

Рідна мова

 

Ти у спадщину скарбом лишилась для нас,
і тебе я, мій краю, не мислю без мови.
Нам твою чистоту берегти повсякчас
і недремно леліяти в ніжній любові.


Найдорожча моя – в тобі клекіт грози,
скрегіт криці і ніжність весни солов’їна,
сяйво радуги щастя і смуток сльози –

Вся краса і душа вся твоя, Україно.

 

Без води, що шумить в берегах, і ріки,
хвиль цілющих її уявити нам годі.
Ти крізь наші серця протікаєш віки,
рідна мово, в майбутнє Дніпром повноводним.

 

Чарівних твоїх звуків я повний теплом,
ще ж  бо змалку – як пісню – я чув їх так близько.
Цю любов з материнським ввібрав молоком
від тієї з лози, на вервечках, колиски.

 

Ти сіяєш мені, мов незгасна зоря,
і нащадків зовеш у шляхи світанкові,
ти живеш у вулканних рядках Козаря
і в нещаднім, як правда, Франковому слові.

 

І якщо, наче пасенки, є ще оті,
що тебе відцурались, тупі недоріки,
манівцями до скону блукати в житті
вони будуть отак, жалюгідні каліки.

 

Той, хто мову свою забува без жалю -
так же легко і матір у горі забуде.
Я ж до віку своєї жаги не втолю
й припадаю до тебе і в свято і в будень.

 

Усе пю – не нап’юсь із твого джерела,
де краплини слова – мов живі самоцвіти.
Рідна мово, це ти нас у вись підняла,
нам на крилах твоїх у безсмертя летіти

 

 

Кохають так осінньої пори
ті, вже кому в житті лишилось мало
Ти ні про що мені не говори -
мовчи про тих, кого ти цілувала.

 

І я повірю в цноту молоду,
в уяві, в мрії пристрасній поета
давно тебе я виплекав – оту,
що лиш одна-єдина на планеті.

 

Ти дай мені свої п’янкі уста,
нехай сіяють очі, наче зорі.
У них – минулих днів ще гіркота,
та все тепліш їх промені прозорі.

 

Ти ні про що мені не говори,
цілуй, цілуй – хай шаленіє мрія.
Кохають так осінньої пори,
як в юності кохати не уміють...

 

Едіта ПОЗНЯКОВА,

 

Клуб української культури при Камчатській обласній бібліотеці ім. Степана Крашеніннікова.

 

P.V.A Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.