lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 Щоб сади вишневі не цвіли...

Бібліотека української літературиПолемічні замітки стосовно ситуації навколо єдиного в російській столиці державного закладу української культури

Прес-служба «Українці Москви» повідомила про руйнування єдиної на всю Росію Бібліотеки української літератури. Дійсно, від роботи  звільнено вісім співробітників і серед них  засновника бібліотеки. На звільнені місця прийшли і приходять кадри дуже далекі від української літератури і культури. За нетривалий час існування навколо єдиного на всю Російську Федерацію осередку української культури сплетено вже стільки інсинуацій, що подиву гідно. Хочеш чи ні, але вже віриш, що акції «мєстних чиновників» навколо української бібліотеки входять в плани влади і спецслужб на культивацію в російському суспільстві страху і послуху та реалізації гасла патріотів «Росія – для русскіх». Все то бридко і гидко. У третьому тисячолітті християнської цивілізації в Росії практикуються ординські порядки. Значна частина читачів, переконанних, що бібліотека знаходиться під наглядом спецслужб, перестала відвідувати бібліотеку, а частина, відвідуючи бібліотеку, ухиляється заповнювати на себе будь-які бібліотечні формуляри.

Тому так, що крім зачистки кадрів самої бібліотеки, в Москві уже є факти звільнення з роботи (з державної служби) окремих її читачів. Чиняться такі звільнення під виглядом скорочення штатів, через відкритий тиск та погрози, під нашіптування про засилля хохлів і жидів. Ось як це виглядало, в одному з виконавчих органів уряду Москви: «Пишіть заяву про звільнення і не скаржтесь. Ми з Прокоф’євим (А. І. Прокоф’єв - начальник управління кадрів мерії Москви) зітремо вас у порох і змішаємо з гавном. А потім скаржтесь хоч в ООН». Або: «Пишіть заяву на звільнення інакше ми вас доведемо до інфаркту – у вас же хворе серце». Запитую у звільненного: «Чому ж так немилосердно ставляться до людей? І де був колектив, робоча комісія?». На що співрозмовник відповів: «В департаменті склалася сімейна команда. Як у пензенському колгоспі,: все керівництво,  і голова і комірник - родичі. У них державна служба на фамільно-сімейному підряді. Як і в уряді Росії. Хіба ж у такому департаменті можна апелювати до закону!». Ось  в таких умовах вимушені працювати, жити і задовольняти свої культурні потреби українці  Москви, справні платники податків, законопослушні громадяни Росії, які навіть самим фактом організації національних заходів  вносять вклад в формування позитивного іміджу російської столиці. А тому дивно, що проти бібліотеки організуються злорадні дії.

Інколи гадається, що всі оті ксенофобські і українофобські інсинуації чиняться з яких-небудь банальних причин. Може бути, що патріоти-сексоти, нашіптувачі, кляузники таким чином вирішують свої меркантильні діла: комусь потрібно заняти чуже місце, комусь – влаштувати на роботу свого родича чи знайомого, а хтось (що теж водиться) боїться свідка своїх зловживань на роботі. Багато з «місцевих» просто не люблять більш толкових, знаючих, професійних, таких, хто береже свою гідність, особисту незалежність. Крім того, отримавши індульгенцію з самих федеральних верхів на організацію патріотичних дій, патріотити самодурствують. На порядку денному в Російській Федерації – закон про заборону приймати в деякі органи людей з подвійним громадянством. Можна бути певним, що цей закон в мерії Москви, в департаментах, в префектурах, в управах будуть виконувати завзято, «с головокружением от успехов».

Спочатку думалось, що і в бібліотеці української літератури всі катаклізми стали наслідком свавілля окремих напатріотизованих, не надто освічених чиновників. Сьогодні на державній службі в Росії таких чимало. Гадалось, що собака зарита в звичному вже російському бюрократизмі. Якийсь новоспечений чиновник, вирішив за рахунок української бібліотеки свої сімейні діла. Написав довідку «куди слід», залякав владу «помаранчевими шкаралупками під березами» і напустив їдкого диму аж у міжнаціональні відносини. Зверху відреагували: директором бібліотеки призначили свою людину, правда, без будь якого знання української літератури, не згадуючи вже про володіння українською мовою. 

Ось на підставі «довідки» того маніакального чиновника в спецслужбах Росії завели і тримають в трезорі важливу справу про «помаранчеві шкаралупи». Пишуть доповідні. Шлють директиви «Газпрому» і послу Чорномирдіну. В бібліотеці проводять «зачистку». В свою чергу, стривожені читачі бібліотеки пишуть листи в газети, до призидента та його намісників, до парламенту та до уряду. Ті листи отримують високі чиновники в урядах Москви і Росії і чешуть потилиці. Але, міркують, щоб не втратити нинішні дуже високі оклади (грошове утримання, платню), «косять» від тих скарг, відписуються. Нащо воно їм, якщо в ділі замішана ФСБ і ГРУ? Згідно з детективною комедією, вони мали б думати, що та бібліотекарша – спеціальний агент ФСБ чи ГРУ з особливим дорученням. Правда, думалось: як сприймати керівників московської культури, що вперто тримають на посаді  професійно непридатну людину? І щоб цій  людині було надано карт-бланш на нищення української бібліотеки. І чиниться так, як в тайзі,  де закон - тайга. Але ж, то - в Росії…

За короткий час новопризначена директорша встигла «сприяти» звільненню з роботи вісьмох працівників, прилаштувала в бібліотеку своїх: одного - на роботу столярем, потім дочку, яка з-пів року на роботі не була (та й що б вона робила) та ще одну свою знайому на посаду музикального (?) працівника. Навряд, чи з метою пропаганди української музики і співу, бо раніше українському хору (під керівництвом Вікторії Скопенко) директорша вже відмовила надавати приміщення для проведення репетицій. В приміщенні бібліотеки стали проводитись вірменські поетично-музикальні вечори та музикально-поетичні вечори бардів з Москви та з Підмосков’я. Ліквідовано історичний теоретичний семінар та клуб любителей історичної книги при бібліотеці. Про історію України і про українську культуру українцям стали розповідати люди дуже далекі від української історії і культури. Все це засвідчило, що йдеться вже не проосто про хибне розуміння гуманітарних потреб українців Москви і  ролі одного-однісінького вогнища української культури в величезній Федерації, де проживають мільйони і мільйони українців.

Річ у тому, що сценарій-комедія про дурнів і дороги – одне, а у влади своє на умі. При нагоді запитую у чільного чиновника комітету по культурі міста Москви: «Хто ж це у вашому комітеті до таких дурниць додумався?». На що чільний чоловік відповів: «Не втручайся ти в їхні справи. Там у них все не так просто». Керівна людина натякає на ФСБ. А це свідчить, що керівництво департаменту і мер Москви Юрій Лужков знають про  інсинуації навколо бібліотеки української літератури. Знають і федеральні чиновники. Знають і надають процесу ліквідації бібліотеки зелене світло. І це діється при кричущому диспаритеті в забезпеченні гуманітарних прав українців в Росії в порівнянні з тим, як задовольняються гуманітарні права росіян в Україні. Видно, що у них своє на умі. Їм важить, щоб перед входом в їхнє шатро всі схиляли голови. Такий у них менталітет.

В Російській Федерації, практично, нічого не робиться для підтримки української культури, книги в Росії. Хіба можна порівнювати наявні витрати на культурні потреби українців в Росії з витратами в Україні на російську культуру? У нормальній країні подібне становище до єдиного закладу культури багатомільйонного народу, що проживає в ній, могло б викликати сором в інтелігенції та й більш широкого загалу населення. А що бачимо в Росії? Бешкети молодих людей, які ніколи не тримали в руках української книги, проти української бібліотеки. В Росії немає жодного українського періодичного видання. Знову ж, уряд нормальної країни зробив би все, щоб таке видання було. А що бачимо в Росії? В нормальній країні для мільйонів своїх жителів (платників податків і виборців) вже давно були б організовані теле- і радіопередачі, книговидання, тощо. А в Росії борються навіть з зачатками самоорганізації такого життя (як кажуть, братського народу). Адже літературні вечори, лекторії, концерти, що проводились в бібліотеці, були для українців Москви і Росії як духовна терапія. Люди приходили в бібліотеку і відчували тут куточок рідної домівки, атмосферу батьківщини. Та й рівень проведення різних заходів в бібліотеці був настільки високим, що мало яка московська бібліотека була і є здатна на заходи такого рівня. Хіба повинні керувати бібліотекою і працювати тут люди, яким все українське чуже і вороже? 

Якби в Москві і в Росії в кожній бібліотеці були українські книги, в кіосках продавалась українська преса, на телебаченні і на радіо велись україномовні передачі (як в Україні ведуться російськомовні), то, мабуть, питання роботи окремої спеціалізованної бібліотеки української літератури та її комплектування кадрами не виникало б. Але ж, в Росії не так. І тому важливо, щоб єдина бібліотека виконувала не тільки роль притулку для українців, але й проводила науково-методичну роботу з громадами, випускала літературну періодику. Кому ж це робити, як не професійно підготовленим кадрам. Але, як видно, ні Мінкультури РФ, ні департамент культури міста Москви такої перспективи не бачать. Під мурликання про «оранжєвую революцію» вони мстять українській культурі, українській книзі, українським працівникам бібліотеки.

Для українців в Росії немає національної преси, шкіл, книг, бібліотек, театрів, тощо. Кажуть, що українці не бажають все те мати (мовляв, всі ми – один народ), але цинічно замовчують про анонімні телефонні погрози і, як знаємо, вбивства активістів українських громад та журналістів. Ось така деталь. Якщо комусь з українців (тут, у Москві) прийде в голову принести на роботу запрошеня чи то на концерт українського хору, чи на літературний вечір в бібліотеку – вважайте, що вслід таким «щирим українцям» обов’язково хто-небудь буде сичати: «націоналіст», «хохол», «бандерівець». Нерідко, з усіма кадровими наслідками. Один з керівників української громади Москви, відомий вчений, спеціаліст найвищої кваліфікації в своїй галузі так сказав: Загрожують, і не тільки по телефону. А у нас є діти, внуки...” 

Тому йдеться про інше. Порушення гуманітарних прав українців в Росії – давно незаперечний факт. Тут нічого не вдієш. Поки грім не гряне все буде так. Але, у зв’язку з триваючим порушенням прав українців в Росії, варто б через газету поставити питання Петру Симоненку, Наталії Вітренко, Віктору Януковичу та іншим т. з. стійким і непохитним друзям Росії, загалом, партіям комуністів, прогресивних соціалістів, регіонів: Чому названі партійні лідери і партії не вважають за потрібне потурбуватись життям українців в Росії? Адже вони ставлять в основу своєї політики дружні відносини України з Росією, українського і російського народів. Як можуть т. з. «проросійські сили» кидатись гаслами про права «російськомовних» людей в Україні і нехтувати правами українців в Росії? І що то за політики? Чи може вони звичайні маріонетки? Можна б запитати у російськомовних письменників України: А ви, дорогі інженери людських душ, чому води в рот набрали? Чи може ви обмежені в своїх правах читати і писати російською мовою в Україні? Чому жодного разу не було чути вашого голосу на захист гуманітарних прав ваших земляків в Росії, шанувальників рідної для них української мови, літератури, традицій? А ви, хто народився в Росії, живете сьогодні в Україні і маєте змогу користуватись вашими правами на російську мову, книгу, ЗМІ, чому соромитесь звернутись зі своїм словом до владних структур Москви, Російської Федерації на захист прав українців в Москві і в Росії? Чи вам, може, звично і вигідно підло цькувати спецслужби – старі і нові – на  тих у кого в руках українська книжка?  Чи для вас все ще мало соловків та сандармохів для української культури і голодоморів для українців?.

Втім, що б з того? Он як ЗМІ РФ навчилися брехати. І ніякого стида чи сорому. Як каже у таких випадках посол РФ в Україні Віктор Чорномирдін «Докажіть!».

У такому ставленні російської влади до українського життя в Росії є ще одне пояснення. В сучасній Україні політичні сили, підприємці, влада не розуміють ролі своєї діаспори в Росії. Звідси, значною мірою, проблеми українських політиків, бізнесу і влади на теренах Росії. Паритетність в гуманітарній сфері для міждержавних відносин – не порожній звук. За роки «дружби» простори Московщини та Півночі, Поволжжя, Уралу, Сибіру, Далекого Сходу, власне, прирощених до Московії земель, а ще – Кавказу, Казахстану і т. і., встелені вихідцями з України. І це стосується не тільки українців, але й білорусів (якщо говорити про слов’ян), не згадуючи народи Кавказу та Середньої Азії, приреченних тут на рабську працю в нео-Гулагах. В одній з передач на радіо «Свобода» представник Узбекистану заявив: «Весь час тільки й чути: «русские, русские», а скільки на фронтах загинуло узбеків – ні слова» 

Як на мій погляд, українцям Москви, при такому ставленні до українців та української культури, потрібно відмовитись від показного «московского гостеприимства» і від, як його називає академік НАН України Петро Толочко, «великодушия России». Українська бібліотека могла б функціонувати в Українському культурному центрі на Арбаті і утримуватись на кошти України. По суті, там потрібно лише приміщення для книгосховища та один-два працівники. Адже в Культурному центрі бібліотека існує. В книгарні можна було би проводити і передплату на українську періодичну пресу. Та милостиня, що її дає на українську культуру Москва і Росія, українцям не потрібна. Вона ображає. Вона потрібна більше самій Москві для пропаганди свого «великодушия». А коли немає в тому щирості, то ситуація глуха і безперспективна. Краще не приймати оте «подаяние», що вже давно стало кісткою в горлі Обійдемося. Щоб на «нєт» і «суду не було». Микола Гоголь був геніально пророчим: таке побратимство – козакам на шкоду (епілог повісті «Страшная месть»). Україна повинна дбати про українське духовне життя в Україні, клопотатися тим, щоб голос України досягав розсіяних у діаспорах українців і щоб їхні голоси «лилися до Києва» (так у «Слові о полку Ігорєвім»). Щоб голоси українців з діаспор вливалися в українське море. Культурно Україна належить до Європи вільних народів. Головне у цій ситуації – не уподібнюватись варварським звичаям та обичаям поповичів Москви.

Що ж до українців в Росії і в Україні сущих, то потрібно бути реалістами: від величезних природних ресурсів Росії залякувачі мають велику стиру. Їм би зберегти все прихвачене, все створене за рахунок голодоморів, репресій, ГУЛАГів, висилок і вербовок. Все, що оборонили мільйони загиблих в «отечественних війнах» і на «стройках века». Тому так настирно культивують страх і розводять патріотизм і патріотів. Голодному патріоту кидають кістку, він її гризе і гарчить. Ото й є сучасний «російський патріотизм». В контексті «Жахливої кари» Миколи Гоголя і потрібно розглядати сприймати розвал Бібліотеки української літератури в Москві.

Олександр ВІННИЧЕНКО, 

Москва

13.11.2007

http://www.uvkr.com.ua/ua/analytics/sady_vyshnevi.html

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка