lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 «Поет на березі Океану»
Друк
Розділ: Бібліотека української літератури

Василь БаркаПро літературні читання до 100-річчя від дня народження Василя Барки (Очерета)

В Бібліотеці української літератури в Москві 21 та 22 липня вшановано пам`ять видатного українського поета Василя Барки, 100-річчя якого від дня народження нині відзначається в Україні, де народився поет, і в Америці, де, перебуваючи в еміграції, він понад півстоліття жив і творив свої досі не осягнуті в повній мірі літературознавчою наукою твори: грандіозний чотиритомний строфічний роман «Свідок», двотомну драматичну поему «Кавказ», численні збірки поезій, романи «Рай», «Жовтий князь» та чимало інших книг. Слід зазначити, що майже всі видання барчиних творів є в фонді БУЛ, а поміж них і дві безцінних книги — з його дарчими автографами, які письменник адресував українській громаді Москви.

«Поет на березі Океану» — так багатозначно названо ювілейну книжкову виставку, що відкрилася щойно в одній із бібліотечних зал. Відкриття цієї небуденної експозиції було поєднано з літературними читаннями, що їх провів заступник директора БУЛ, член Спілок письменників України та Росії Віталій Крикуненко, який, до речі, ще з початку 1990-х років досліджує творчі дебюти поета, здійснені ним під час перебування на Кубані, де юний Василь Очерет (справжнє прізвище письменника) активно виступав у місцевій українській пресі наприкінці 20-х та на початку 30-х рр. минулого століття. Дослідник представив результати свого пошуку — численні тексти віршів Очерета, які побачили світ на шпальтах кубанських та ростовських видань, а потім і в виданих в Харкові збірках його поезій, що їх привітав був і Павло Тичина, надрукувавши в журналі «Червоний шлях», де працював у відділі поезії.

Гості бібліотеки ознайомилися з матеріалами про життя та творчість поета, а також подивилися художній фільм, знятий за мотивами роману Василя Барки «Жовтий князь», в якому автор вперше дав епічну картину трагедії Голодомору-33.

Ювілейна виставка в БУЛ діятиме до кінця місяця, а будь-які книги, представлені на ній, можуть бути потім видані для прочитання відвідувачам бібліотеки.

Віталій ГРИГОРЕНКО.

Подаємо добірку барчиних текстів та згадок про молодого автора, віднайдених Віталієм Крикуненком у різних виданнях Північно-Кавказького краю двадцятих-початку тридцятих років минулого сторіччя, з лаконічними коментарями дослідника.

Василь Очерет: забуті сторінки

Ці робочі записи супроводжували мої пошуки творів молодого поета Василя Очерета та відгуків про нього на сторінках видань тодішнього Північно-Кавказького краю. Дещо на цю тему опубліковано мною в історико-літературних нарисах «Міст до Атлантиди» (журнал «Дніпро»), в збірнику «В поисках идентичности» про діаспорну літературу, що його видав Інститут світової літератури Російської Академії наук. Віднайдені ж поезії В. Очерета друкуються за нових часів уперше. Свого часу з професором А. Погрібним я передав дещо з цих текстів авторові в Америку, і, розказували мені, Василь Барка був дуже розчулений такою неочікуваною «мандрівкою в молодість». Й написав мені листа, в якому прохав розповісти про долю його літературного побратима з Кубані Федора Прийми, який став згодом відомим російським літературознавцем. На жаль, невблаганна смерть перервала наше листовне спілкування. Спілкування ж зі Словом великого Поета триватиме завжди…

Віталій Крикуненко

З книги Ю. Тарана «Українська література Північного Кавказу...» (видана в Ростові-на-Дону 1932 р.):

Очерет Василь. 1908 р.н. Студент Кубанського педінституту. Пише з 1928 р. вірші. Був студійцем «Плугу». Тепер член Краснодарської Асоціації АПП`у. Автор віршів і новел, кіноповісті «Кривавий монастир».

Друкувався у журналах «Червоний шлях» (Харків), «Новий шлях» (Краснодар) та ін.

З літературно-художнього альманаху українських секцій ВОКП`у та КАПП`у «Поступ» (№2-3, 1931), Видання Центровидаву народів СРСР Північно-Кавказька крайова філія, Ростов над Доном. Тираж 1500 прим.

В номері друкуються вірші В. Очерета «Доки» (поезія порту, Красноліт (Механічний цех).

В попередньому числі «Поступу» у рубриці «Над чим працюють українські письменники Північного Кавказу» повідомляється, що «В. Очерет — написав поему про Кавказ».

ДОКИ

Врізається спіненим півкругом в порт

пароплавів юрма, нагнувши закурені труби.

Гранатами воду на гранітах грубих

розриває норд, несамовитий норд.

Починає порт кранів гру хитру.

Золотий Республіки хліб — закордонний вантаж.

Огнем синім, моря пожежа, наснаж

над площами палуб подих вітру.

Бий між сухожиллям доків старим,

перебудови пульс, темп, такт, ритм!

Вже струни рельс, пальці шпал

врізалися в груди горба.

До низин серце моторів везуть вагони

По залитому з жил червоних.

Бий між сухожиллям доків старим,

перебудови пульс, темп, такт, ритм!

На камінь котить канонада,

здається, гір ланцюг розірве вщент.

Блідими колами у кратер пада

й випалюється цемент.

В гряді споруд, в рудій стіні

граністим сковом кам`яній!

Гарматні пальці Пан-Європа

об нього поламає в суглобах...

... Порт — у море розбурхані двері.

Порт — на згір`ях вузол артерій.

Вже нових вокзалів перебіг

пасмом каменю, шпал, рель ліг.

Ковані під батарейний постріл,

в праці ковані слова перемог,

радісні, блискучі, залізні, гострі,

обвиті жилами, — в грудях несемо.

З міст у степи, з степів у міста несуть вагу

залізниць блискавиці, соші моря глибокі.

В ритм країни включають і свій гул,

вітром забризкані, закуті в дим,

проспівані кранами доки.

КРАСНОЛІТ. МЕХ. ЦЕХ»

Провів різець свої розмірені нитки,

свої на вал навиті пасма,

і тихо сунеться станина плазма,

стискаючи стежки свої стрункі.

Ретельно, як орач, невтомно, як боєць,

проводить супорт

різцем тонку і точну нитку борозни.

З-під нього стружка сипле скупо,

блискуча стружка із валів драних.

До краю під різцем доходять вальці,

гребінка завертає путь назад.

І будуть знов несхильну вісь держать

жорстокі, стійкі, невпросимі пальці.

Аж до крицевої своєї смерті

у глибині вогненних лон

багато сот, багато сот пшеничних тонн

валам нарізаним розтерти.

Колгоспні буйні колоски

свій чуб під крилами комбайнів зложать

(ряди коліс — мов табуни баскі,

А дерево руде — винтівок ложа)...

Колгоспні буйні колоски

важуче зерно віддадуть,

і пробіжить воно залізну путь

туди — де над млином димлять гудки,

де вал, як сонця брат, кружляє,

де сипле борошно, як сніг,

де пес скажено на шківи побіг,

побіг, як кінь, що не зазнав ще стаєнь.

Аж до крицевої своєї смерті

у глибині вогненних лон

багато сот, багато сот пшеничних тонн

валам нарізаним розтерти.

З млина вантажені вагони

біжать за ліхтарем паровика.

Так по біючих жилах вбігає кров червона,

щоб в мідних м`язах тверднула рука.

Виводить армії моторів

Республіка — ударний цех майбутніх радісних віків.

І кожен і моторів рух в собі прискорив,

вихровий рух обмотаних якорів.

Лягає пасмом весняного світла

стальна розмірена рілля.

І вал її ритмічно нахиля,

і стружка падає тонка, поблідла,

і сунеться блискучий вал в кінець,

і заверта гребінка путь його під тихий тупіт,

і борозну тонку врізає супорт

ретельно, як орач, невтомно, як боєць.

(Опубліковано в №2-3 журналу «Поступ» за 1931 р.)

ІДУТЬ ІЗ СПІВОМ, КРИКОМ...

Ідуть із співом, криком

Огняні бурі...

Звенять долоні вікон —

Огняні бурі...

Скажу малим великим:

— На світлянім дощі

Цвітіть, як сонячники!

Огняні бурі..

Не всім ще в очі блиски,

Ой, скільки в світі мук,

Аж падай жовкне листя.

Огняні бурі...

Хто в дні, що в кров обмокли,

Для себе лиш живее, —

Хай буде тричі проклят!

Огняні бурі...

(«Червона газета», 5 червня 1929 р. Вірш надрукований під псевдонімом В. Очеретько на Літературній сторінці з підзаголовком «Творчість Північно-Кавказьких кубанських) пролетарських і селянських письменників. Чітко простежуються впливи поезії Павла Тичини).

Станція Енем

З півдня листя верб у лети,

верб, що в шумі вічнім.

Шум-прибоєм очерети

подались на північ.

І на схід струною

путь залізна нап`ялась.

Так давно,давно йдуть

коні з криці — чорна масть.

А недавно смерть каскади

кидала на степ.

Де тремтить-іскрить вода, дим...

Кров... — де клен росте.

Напис на могилі — з цегли.

В зелені кущів Енем.

Прибігає кінь крицевий

і на схід ізнов жене.

В вічність імена тих перших,

що за волю... В вічність.

Шум-прибоєм очерети

все біжать, біжать на північ.

(«Червона газета», 7 листопада 1929. Вірш супроводжує статтю «Паростки літературного письменства». В цьому огляді літературної творчості читачів відзначається вправність, грамотність творів... Очерета)

АНАПА

Упав бурун, мов синій келеп

На граники замшілих скель.

Аж вітер на папері пляжу стеле

Шумливу акварель.

Аж шумовиння піни бризка

На ями ніш, на спокій стін.

Майнула видноколу риска

В південну далечінь.

За видноколом стежить вежа.

Сіде волосся у легенд.

Напнувся соняшний брезент

Над буруванням, над безмежжям.

Без краю вежами сідіє місто

На камінистому столі.

Із пляжу попливли огнисто

Шумливі фарби попливли.

(Надруковано на Літературній сторінці «Червоної газети» 23 лютого 1930 р.)

КАЛИНА

Зацвіла моя калина,

Зацвіла.

З нею разом і долина

Ожила.

Линуть вітри цілуватись

Звідусіль.

Клени хочуть нахилятись

Зняти бриль...

(Надруковано на Літературній сторінці «Червоної газети» 30 березня 1930 р.)

Кіннота справа! Сніп рушниць.

Поблискують затвори.

На південь линуть табуни пшениць,

А їм назустріч море, море...

Камінні темні брили хмар

Насунули із півдня.

І вибухнув, як залп, удар,

Коли спахнула смуга мідна.

І ми побігли до горбів

І кинулись в атаку,

Де по вибоїстій різьбі

Повзли кремезні танки.

...Сіон докінчує свій круг,

За рубіжем — окопи.

І буде залп і блиски смуг

І крик атаки по Європі.

(Вірш змушує замислитись. Що це? Видіння, візія, пророцтво — війни? Надруковано в Літературній сторінці «Червоної газети» 9 серпня 1930 р., в одній добіці з творами О. Розумієнка, І. Луценка, П. Оліянчука, Ф. Прийми, М. Чайки. Настроєм, темою, художнім, версифікаторським рівнем вірш В. Очерета вигідно одрізняється від переповнених комуно-колгоспним пафосом творів інших авторів сторінки).

МОДЕЛЬНИЙ ЦЕХ

...Під вальці дошка кострубата вже біжить,

Змітають стружку вихором ножі,

І вибіга легка, прекрасна, ловка

Обстругана метким ножем шальовка...

По міді рук напнулась синя гілка.

Стежками ліній пробіга стьожкова пилка.

Побожеволіли станки токарні,

Замовлення,

В цеху — замовлення ударні.

...Модель — про металічні речі думка точна,

Зформована урочно.

Модель — про металічні речі радість,

Запалена на верстаті.

(Надруковано в журналі «Червоний шлях», № 6, 1931 р.)

ШЛЯХИ

I куди шляхи твої, Кубань, біжать,

куди з імли віків сідіють,

куди ти арміями хат,

під сонцем — ярий циферблят! —

іти волієш?

Куди шляхи твої біжать.

Не в царство чорне, де вельможні

на німця поведуть і поведуть на брата...

Хіба не йшли, стискаючи залізні ножні,

щоб дріт колючий різати і рвати

і падать під огнем, і падать під огнем і проклинать.

Ні-ні... лиш не туди. Куди ж шляхи твої біжать?

II

На берагах граніт рубають міни,

Щоб били пульсами машини,

Щоб світло плескало в льохи.

З усіх річок безмежної країни

говорять хорами турбіни

куди біжать твої шляхи.

Там Тихий Дін — твій брат —

вигранює грунти нового краю.

Я знаю, знаю, знаю,

куди твої шляхи, Кубань, біжать.

III

Залізна прижене кіннота,

копнувши землю крикне, загуде.

І борозни, мов струни — перша й сота

напнуться на пригірклий степ.

А межам не шуміть чубами,

як не бряжчать кайданами рабу.

Нехай колоссями шумлять комбайни

у коллективному степу!

Туди, туди твої шляхи біжать.

Хлюпніть, мов море, ниви,

мов океан, хлюпніть жита!

Нехай весь степ у колективі

перебудовує життя!

В комуні сивітимуть старі, ростимуть юні.

І вчує юрма гір сідих ходу залізну.

Твої шляхи, шляхи твої, Кубань, туди

— до комунізму.

ПІСНЯ КОЛЕКТИВІВ

Не копитом б`є кіннота

за садами на горі —

Грима трактор у роботі

од зорі і до зорі.

Не дрібні селянські ниви,

не вузький селянський клин.

Виростають колективи

під лункі пісні машин.

Дні у злиднях, дні у муці

хмарою колись ішли.

З кров`, з криком революцій

шлях трудящих до землі.

Землю крає й крає криця,

щоб шуміло море нив.

Буде жито золотиться,

жати вийде колектив!

(Надруковано в збірці «Великим коллективом». За редакцією М. Лола. Видання Кубанської округової комісії для українізації (українська секція КАПП`у), 1930 р., березень. Тир. 3000 прим. В цій же збірці вміщено поезії Омеляна Розумієнка, Федора Прийми, Олекси Кирія, Тимоша Іващенка, Р. Чобітька, нарис Л. Доброумова «В стародавньому козацькому степу»).

Журнал «Подъем» (№:, 1930)

Цікаве співставлення двох кубанських поетів — О. Кирія та В. Очерета, що належали до двох різних літературних поколінь. Ось про Кирія: «Пишет приблизительно с 1908-1909 г В предисловии к своей книге «Збірка поезій», изданной им самим в 1926 г., читаем: «Чим більше минає часу, тим дужче люблю рідне село, лину туди, ниє кожну мить серце, що не бачить погляд отих маленьких похилих хаток, шумливих лісів, зелених лугів, журливих верб...:

Млосно, У думах встають

Рідні поля дорогії.

Всі ці будинки і люди —

Все осоружне, чужеє...

Хочеться в степ...

В місті один загубивсь...

И в разговоре со стеблем посолнечника искренне сознается ему в своих мыслях:

Мабуть, і він, як і ,

Мріє про рідну Вкраїну...

Все в ньому бачу село...

Теоретически автор (на думку оглядача «Подъема» — В.К.) безграмотен».

І далі — штрихи до творчого портрета іншого поета. «Резко отличается от Кирия В. Очерет. Ему всего 22 года. Он пишет с 1920 г. Пришел в КАПП еще не определившимся, со стихами, в которых наряду с шахтами стояли древняя Греция и Рим. И только по мере влияния коллектива, организации он перешел к стихам о «гидростанции», где отмечал, что наше сегодня:

Моторами оре поверхню вод,

бо то не трус, не шторм, не грози дальні.

Гримить магнесний наступ електральні

на чорнорукі порухи злигод...

(«Новим шляхом», №4, 1929).

Он пишет о революционном Энеме, затем — «Сигнал» (из жизни студенческого коллектива):

Ввібравши сонця,

незабаром йдемо у двір.

Од кроків луни тротуаром —

мов кулі в тир.

Тверда хода, хода з ударом.

І вірний зір...

(«Новим шляхом», №5, 1929).

В. Очерет пришел в КАПП технически и теоретически хорошо грамотным. Его стихи по сравнению со стихами остальных членов укрсекции КАППА наиболее четкие, наиболее «полнокровные». Но в некоторых местах еще заметно влияние украинского поэта-академика П. Тычины. Например, в стихотворении «Шляхи»:

«Хлюпни нам море, свіжі лави...» (у Тичини — В.К.)

и

«Мов океан хлюпніть жита» (у Очерета — В.К.).

Очерет все время усиленно работает над собой и над выработкой своего собственного стиля».

Як вигідно цей сповнений професійного зацікавлення творчою особистістю поета, доброзичливий відгук російського критика відрізняється од зловісних інвектив-рескриптів, що невдовзі обрушилися на Василя Очерета зі сторінок харківської всеукраїнської «Літературної газети» та краєвої «Червоної газети» (Ростов над Доном.)

27 березня 1932 «Червона газета» друкує погромницьку статтю «Хибними шляхами», підписану промовистим псевдо Г. Північний. Розглядаючи видану 1931 р. в Харкові (вид-во «Література і мистецтво») збірку поезій Василя Очерета «Шляхи», рецензент з вульгаризаторських позицій звинувачує автора в «наскрізь перекрученому розумінні історії нашої пролетарської революції, зловісне пророкування перспектив її розвитку (вірш «Війна»), віщування фатального кола подій, вічности імперіалістичних воєн:

«В війні родився мир з каїновим карбом».

Далі Г. Північний необачно цитує рядки цього вірша, що засвідчують безумовний літературний талант молодого поета й успішно засвоєні ним уроки провідних майстрів української та світової літератури.

Над хуторами, де простерла пальці хмара чорна,

Немилосердний розітнувсь акорд,

Що зливсь із дул, як кров з надрізаних аорт,

Як смертний хрип з надрізаного горла.

Копита землю рили й тупотіли тупо,

Поки залізний смерти звір не вжерсь, не впивсь

Кривавою фантастикою вбивств,

Поки із черепів не виросли зловісні купи.

Тоді стяглась петля проклятого трактату,

В війні родився мир із каїновим карбом —

Так без кінця і вовчій крові й вовчим фарбам

Значити тих, кому життя дала вовчиця-мати.

Пильне око замовного рецензента вбачає «дрібно-буржуазний символізм у світогляді й творчій методі В. Очерета», й критик ілюструє ці ідейні хиби віршами «Смерч» та «Кубань колгоспна». Далі звинувачення поета, який перебуває «під міцним забралом ідеологічно-творчих засад дрібно-буржуазного символізму», з естетичної площини переноситься в розряд політичного присуду з належною в такому випадку рекомендацією: «Перед Очеретом стоїть питання якнайрішучішого ідейного і творчого переозброєнння — опанувати марксистсько-ленінський світогляд, діалектичний матеріалізм художнього методу пролетарської літератури...»

Важливо зазначити, що ця публікація в «Червоній газеті» з`явилася майже водночас із ще більш звинувачувальною рецензією на книгу «Шляхи», що побачила світ 10 березня 1932 р. в «Літературній газеті» (Харків). «На правому фланзі» — саме там, судячи з назви рецензії Д. Войналовича, — визначалося місце талановитому українському поету з Кубані. Що означало це в системі тодішніх ідеологічних координат, і якими «оргвисновками» загрожувало — вже було добре відомо. Критик розпинав автора «Шляхів» за те, що в збірці, бач, «немає жодного слова про партію, комсомол», а сам поет «проводить свою лінію «позапартійності», «навмисне пропускає питання сьогоднішньої класової боротьби». Висновок рецензента однозначний і звучить як вирок: «Такі пісні... нам зайві».

Невдовзі Василь Очерет стане недрукованим автором, його ім`я надовго зникне з газетних та журнальних сторінок, аби вже потойбіч Океану заговорив мовою зрілого поета-філософа Василь Барка. І його почує світ.

Підготував Віталій Крикуненко

Додаток:

Василь Барка — непрочитанная легенда

Штрихи к портрету поэта

Василь Барка не дожил нескольких месяцев до своего 95-летия. И еще при жизни стал легендой. Современный Сковорода: чудак (думали одни), святой (полагали другие), заокеанский отшельник... Последние 32 года жил среди горной природы в башне "Верховина", переданной ему в пользование Украинским Братским Союзом рабочих, где и создал большинство своих произведений.

Писал совершенно оригинальные стихи и прозу — 20 томов!

Многое в Украине еще не издано. Но одну книгу Барки сейчас знают едва ли не все украинские школьники — повесть "Желтый князь". Это первое в мире литературное произведение о Голодоморе 1933 года. Книга, написанная полстолетия тому назад, пришла в Украину только в 1991-м. А в бывшем СССР многие смогли прочитать ее в переводе на русский язык, сделанном Лесем Танюком. Книга опубликована сначала на страницах журнала «Дружба народов», а затем вышла и отдельными изданиями. Автор "Желтого князя" сам пережил Голодомор на Кубани. И чудом выжил....

Сегодня в Украине уже защищено несколько диссертаций по творчеству Василя Барки, его произведения изучаются в школах и вузах. И, словно сам Океан (так называется одна из этапных книг поэта), его глубокие, наполненные философичностью и лиризмом, тексты — грандиозный строфический роман в четырех томах «Свідок для сонця шестикрилих», двухтомная драматическая поэма «Кавказ», эпическая поэма «Східний степ», романные полотна, литературоведческие эссе и другие произведения таят в себе еще множество открытий для любознательного читателя, и наша Библиотека предоставляет ему такую возможность: многочисленные книги из ее фонда Вы видите в этой экспозиции.

Украинские поэты, которые носили имя Василь, как правило, жили нелегко и часто умирали рано. Стус, Чумак, Эллан, Симоненко или Василь Вышиваний (принц Габсбург), который тоже писал стихи… А Василь Барка жил долго.

Настоящая фамилия его — Очерет. Он родом с Полтавщины, из села Солоница. Отец Василя воевал две войны в казачьих частях царской армии. После ранений и контузий осел дома. Дом его стоял в уединенном месте, над Ромодановским шляхом. Это тот шлях, где разбойничал Чипка в романе Панаса Мирного ”Хіба ревуть воли..?”. Там действительно места ненадежные: старому Очерету иногда приходилось по ночам отстреливаться от разбойничьих ватаг. У него было трое сыновей. Старшие оба инженеры. Иван потом принял сан священника, а Александр делал впоследствии аэрофотосъемку побережья Ледовитого океана. Меньший, Василь, по окончании педтехникума учительствовал на Донбассе. Оттуда после конфликта с партийным начальством бежал на Кавказ. Там учился в Краснодарском пединституте на филологии, где в те времена было создано украинское отделение. В Краснодаре познакомился с красавицей -черкешенкой (адыгейкой) Натхо Довлетхан. Поженились в 1932-м, в следующем году родился сын Юрий. Натхо писала пьесы, стала директором театрального техникума, училась на режиссера в Москве, играла в театре в Майкопе.

Как поэт Василь Очерет дебютировал в конце двадцатых годов, участвовал в деятельности украинских литературных объединений на Кубани, печатался в выходивших тогда в Ростове-на-Дону, Краснодаре украинских периодических изданиях, а также в харьковских и киевских журналах. В 1930 году издал в Харькове сборник стихотворений ”Шляхи” («Дороги»). Сначала в газетах Украины, а затем и в северокавказской прессе автора обвинили в идеологических срывах, а затем книгу назвали классово враждебной вылазкой. Начиналась эпоха «закручивания гаек», молодой писатель, будучи вполне правоверным советским интеллигентом попробовал исправиться, издал еще один сборник, тоже раскритикованный, после чего как поэт замолчал на десять лет. Кстати, тогда же, в начале 30-х гг. прекратили свое существование и украинские издания на Кубани, закрылись украинские школы, прекратило свое существование украинское отделение Кубанского пединститута, который закончил Василь Очерет. Печататься было практически негде, и Василь уходит в преподавательскую и научную работу, готовит кандидатскую диссертацию о стилистических особенностях ”Божественной комедии” Данте, которую с блеском защитил в Москве накануне войны.

Когда началась война с Гитлером, Василь пошел в ополчение, хотя по состоянию здоровья мог и не идти. Как затем вспоминал поэт в своей автобиографии, ополченцев поспешно присоединили к регулярной армии, но не вооружили. Немцы расколошматили их часть. В ночь на 10 августа 1942 года раненый Барка очутился на оккупированной территории. Дороги назад не было: Сталин тогда объявил врагами солдат, которые не по собственной воле остались по ту сторону фронта.

В начале 1943 года Василь Очерет в последний раз видел свою семью: его мобилизовали на работу в Германию. Именно там, в охваченном пожарами и разбомбленном Берлине, поэт опять начал писать стихи. В том аду он поверил в Бога и проклял свою предыдущую веру в коммунизм. Потому Барка любил перефразированный афоризм Сковороды: ”Мир поймал меня — но не удержал!”

По окончании войны попробовал нелегально перейти французскую границу, за что французы посадили его в тюрьму. Впрочем, ненадолго, потому что «нарушитель» поразил их, настолько он глубоко знает и любит их литературу. В конечном итоге в начале 1950-х поэт оказался в США. Работал кем придется и — писал.

Долго собирал материалы о Голодоморе 1933 года, которому сам был свидетелем. В 1963 году издал повесть ”Желтый князь”. Впоследствии в престижном издательстве ”Галлимар” вышел французский перевод. Этот роман стал в современной Украине хрестоматийным. В то же время читатели, которые пережили 1933 год, отмечали, что персонажи Барки кажутся им слишком разговорчивыми, тогда как Голодомор в действительности был страшен еще и тем, что люди немели — они молчали, потому что не было сил говорить.

Очевидно, все объясняется тем, что писатель стремился в своем романе выговорится. Украинский поэт из США Богдан Бойчук вспоминает, как в начале 1990-х Барке предложили издать в английском переводе его роман ”Рай”. Но роман нужно было немного сократить. Барка взялся за это — и ”сокращенный” вариант оказался на сто страниц большим, чем до того. Впоследствии он еще ”коротил” тот роман, пока вместо одного тома не стало три. Вообще он любил произведения из трех частей — потому что так делал его любимый Данте.

Еще Бойчук вспоминает, Барка был эрудированным, его было любо-дорого слушать, когда он говорил о мировой культуре, о Данте, которого цитировал на древнеитальянском языке. Но когда заходила речь о Боге, Барка делался многоречивым и горячим, сердился и кричал: ”Вы представляете себе Бога, будто он директор какой-то промышленной компании! А Бог совсем не такой!” — и принимался долго и скучно объяснять, какой именно.

Можно думать, что Бойчук преувеличивает. Но можно и поверить. Потому что как-то в журнале ”Сучасність” вышла небольшая рецензия Барки на книгу шаржей и эпиграмм. В той книге был шарж и на самого Барку. Он не обиделся и корректно написал, что ”в шарже на Барку есть проявление какой-то сверхсильной интеллектуальной загадочности”. Это заняло всего три строки. О других вмещенных в той книге шаржах тоже написал по три строки. Но вдруг зацепился за то, каковы на вид ангелы, архангелы, херувимы  и серафимы, — и об этом в маленькой рецензии написал почти 70 строк.

Барка, не будучи склонным к точным наукам, сам себе выдумал и физику, и химию, и математику. Он варил чай из песка и считал это полезным, потому что такова была его собственная ”химия”. Увлекшись оптикой и преломлением ”вредных для зрения солнечных лучей”, решил носить темные очки. Одних показалось мало — нацепил еще одни, а затем и третьи. Дужки трех очков мозолили уши, поэт подкладывал на уши газету и имел таким образом экстравагантный вид. А затем это закончилось, и до конца жизни он не носил очков.

Или еще: он любил рис. А женщин избегал, жил затворником. Одна почитательница иногда приходила и готовила ему голубцы. Как-то она застала Барку за тем, как он их разрушал: капустные листья выбрасывал, а рис промывал под краном.

— Что вы делаете?!

Барка покраснел:

— Простите, но я такого не ем.

Деликатность не позволила ему сказать об этом раньше.

Некоторые близко знавшие его люди считали, что сам поэт интереснее своих стихотворений. Однако сейчас, оставаясь с поэзией Барки наедине, они открывают в его поэзии не только личность Василя Барки, но еще и огромный непознанный ранее мир.

За три года до смерти Барка пережил инсульт, после чего речь его стала неразборчива. Но он, как и раньше, любил поговорить, хотя понять что-то его собеседникам было уже тяжело. Те, кто знал поэта, просто слушали, зная, как ему важно проповедовать.

Василь Барка жил идеей ”белого монашества” — то есть служил Богу сам, вне монастыря. Знал несколько языков, а писал только по-украински, что тоже было подвигом, ведь в Америке нельзя рассчитывать на большие тиражи украинских книг.

Хроника жизни Василя Барки

1908, 16 июля — Василь Очерет (Барка) родился в селе Солоница Лубненского уезда на Полтавщине
1927 — после педтехникума учительствует в Седьмой Роте, шахтерскому поселке на Донбассе
1928 — переезжает на Кавказ, учится в Краснодарском пединституте
1932 — вступает в брак с адыгейкой Натхо Довлетхан. Через год родился сын. В настоящее время Юрий Очерет — завкафедрой французского языка Адыгейского пединститута. Не виделся с отцом с 1943-го по 1993-й

1943 — мобилизован в Германию как гастарбайтер. С 1950 года живет в США
1963 — выходит повесть ”Желтый князь”
2003, 11 апреля — умер в Нью-Йорке, похоронен на украинском православном кладбище в Баунд-бруке, штат Нью-Джерси

После смерти поэта его огромное литературное наследие, удалось сохранить и разместить в Украинской вольной академии наук в Нью-Йорке. Многое уже переправлено в Украину. Из 20 его поэтических книг, романов, повестей, сборников эссе, переводов, литературной критики кое-что переиздано в независимой Украине. Появились многочисленные статьи и книга о Василе Барки ("Портрет", автор — Николай Верн-Француженко; это большая, солидная работа, в которой представлены обстоятельная биография Василя Барки, перечень его произведений и их оценка литературоведами)...

Творчеству Василя Барки присущи глубокая христианская религиозность, частые ссылки на Библию, для издания которой он приложил немало сил. Им выполнена языковая редакция, литературная обработка "Апокалипсиса", и сделал это поэт на основании древнегреческих источников. Иллюстрированое издание украиноязычной «Библии» с участием В. Барки появилось в 1963 году в Риме. В поэзии Василя Барки часто находим библейские мотивы, мастерски используемые для высокохудожественного отражения событий из истории украинского народа, в частности трагедии Большого голода.

Поэзия Василя Барки — это отражение его глубокой христианской религиозности и этики, это язык его сердца. Поэтому и основные приметы его характера — это необыкновенная доброта и скромность, гуманность и набожность, толерантность и почитание мысли другого человека, безоговорочное признание учения Библии.

С точки зрения обычного читателя Поэзия Василя Барки — это узорчатый ковер, часто непостижимого вида, это вышитые рушники, вытканные разноцветными нитями-словами. Озвучение, музыкальное оформление, мелодичность и чистота выражения, композиция новообразований, как следствие творческого процесса, собственная интерпретация языка народа — это составные компоненты многосложной поэзии Барки.

В послесловии к сборнику стихов "Білий світ" говорится: "Поэзия Барки — это сплошной перевод действительности на язык сердца". И дальше: "В поэзию Барки надо вчитаться и главное — вслышаться, и тогда ми увидим мир его глазами, и станем от этого наверняка душевно более богатыми, содержательнее, глубже, светлее». Быть в духовном общении с В. Баркой — приятно. Подчас кажется, что его всесторонние знания всего, чем богато человечество, не имели границ. А потому каждый разговор с ним облагораживает Человека, Читателя».

По материалам Библиотеки украинской литературы в Москве)

Океан, що  розділив  поета і його Батьківщину

Жовтий князь

На світлинах: Василь Барка. Океан, що розділив поета і його Батьківщину. Роман «Жовтий князь».