lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 «Не зреклися мови й роду»

Свою книгу представляє Борис КозаренкоПро презентацію книги Бориса Козаренка до 100-річчя українського села Миронівки, заснованого в 1909 році в Кокчетавському повіті Казахстану

В історико-культурологічному клубі «Родичі - Велика сім`я», що діє при Бібліотеці української літератури, відбулася презентація книги московського вченого-астронома, кандидата фізико-математичних наук, автора сорока наукових праць, члена московського Товариства української культури «Славутич», давнього читача БУЛ Бориса Івановича Козаренка. Втім, зазначені наукові титули та заслуги автора до теми цієї книги мають лиш побіжний стосунок: адже йдеться не про монографію чи збірник помережаних «зоряними інтегралами» та математичними формулами статей, а про надзвичайно особистісну, сповнену влучними життєвими спостереженнями і особливим ліричним щемом книгу «Не зреклися  мови й роду», що її Борис Іванович присвятив 100-річчю рідного йому українського села Миронівки в Казахстані.

Дехто, може, пам`ятає, як у недавні дев`яності гучно відзначалися подібні ювілеї українських першопоселень в Канаді чи Сполучених Штатах Америки: в українській пресі, по радіо, телебаченню з`являлося тоді чимало публікацій на цю тему, проводилися наукові конференції та урочисті вечори… Чи ж так часто та послідовно відстежуються і велелюдно згадуються «круглі» дати, пов`язані зі східною діаспорою українською, котра, як відомо, свого часу чимало зробила для освоєння євразійських обширів Сибіру, Далекого Сходу, посприяла економічному та культурному розвою Казахстану та республік Середньої Азії?

Ось саме в такі лютневі дні сто років тому споряджалися до далекої подорожі з південних сіл Київщини (Сквирського повіту), з Катеринославщини, з Бахмутського повіту, що на Донеччині, у пошуках кращої долі переселенці, поміж яких були й Грицеві (так називає себе в автобіографічній оповіді автор) діди з родинами — дід Козаренко й дід Радчук. А перед тим сільська громада спорядила на Сибір ходаків: Лигушу Дениса Прокоповича, Грицевого діда Козаренка Івана Степановича і дідового родича Гурка Мирона. Ходакували на кошти громади і прописали свою громаду в Кокчетавському повіті. Вдаючися до поодиноких зацілілих архівних свідчень, до спогадів та переказів односельчан, автор напрочуд зримо та конкретно відтворює столітню минувшину першопочатків рідного села.  «Виїздили з України 8 (21) березня 1909 року, їхали всі три брати, везли з собою батька й матір. Землю продали по 150 карбованців за десятину. Плата за проїзд переселенцям зменшувалась наполовину. Везли з собою лобогрійку, кам`яний коток, трьохлемішний букар, віялку, парокінний віз, збрую, усі хатні речі: столи, скрині, ліжка, лавки, колиски, діжки, силу гарбузячих ємкостей. Їхали в товарних вагонах, добре пристосованих до далеких переїздів, з подвійними нарами. Родина з 22 осіб взяла в дорогу п`ять мішків і дві великих діжки сухарів. Пересадок у дорозі не випадало, їхали через Харків, Пензу, Челябінськ до Петропавловська…»

А вже з Петропавловська «стелилася дорога у 120 кілометрів. Козаренки пересувалися на двох парокінних санях, на своїх і найнятих. Дорослі йшли пішки, на возах лежали хворі прадід, прабаба й діти. За собою тягли пару корів, куплених у Петропавловську, тягли також куплених коней і волів. У дорозі коні без вівса  покоростявіли, похворіли й подохли, у вози впрягли волів. До болю різав очі блискучий сніг, і, здавалося, білому морю не буде кінця. Їдеш, їдеш, а наче стоїш на місці. Через двадцять верств в`їхали в березовий гай і відчули, що близько є люди, бо потягло з димарів, завалували собаки. На гавкіт собак повиходили мешканці аулу, вони запрошували змучених подорожніх у землянки і юрти, пригощали бараниною і чаєм. «Кушать нада, сіла будіт», — казали вони… Перша зустріч з казахами справила приємне враження на роки, якщо не назавжди. З отаких зустрічей починалося кунацтво.

На прибулих чекало кілька примітивних землянок, зроблених ходаками. Тільки розвантажилися, трохи влаштувались, як зірвався ураган. Жінки й діти в плач: «Вертаймося додому.» Дві доби шугав сніг, а потім враз потепліло, побігла вода, розлилася річка і затопила все навкруг.

За пару тижнів виїхали в поле. Радість яка! Тепло, аж земля парує! Помолилися, поцілували землю: «Куме Іване! Зі святом вас! Прислухайтеся, земля дише» — «І вас здоровлю, куме!» Вже темно, а плугатарі в полі. Спішать зорати, щоб потім взятися за сівбу. А люди прибували аж до червня…»

Подаю ці розлогі витяги з тексту, аби читач відчув ще й добру літературну мову літописця Миронівки, і його неабияку спостережливість до земних деталей (дарма що астроном!), й загалом добротворчу тональність оповіді, в якій немало й сумних, трагічних сторінок, бо ж нелегкою була доля переселенців, багатьох Грицевих земляків-ровесників.

Не претендуючи на узагальнення, автор на прикладі свого рідного села все ж зумів частково відтворити й драматичну соціологію минулої радянської епохи, і демографічні процеси, зміни в етнографічному, побутовому, мовному середовищі українських поселень, зокрема, у так званому Сірому клині (південно-західний Сибір, частина нинішнього Казахстану). Зміни, які відбувалися, на жаль, не на краще: адже на протязі минулих десятиліть його Миронівка, як і багато інших українських сіл, їх мешканці значною мірою втратили властиву їхнім дідам та прадідам національно-культурну ідентичність, мову, традиції та звичаї.

Україна - Росія - Казахстан — це, якщо дозволити собі таке геопоетичне порівняння, наче грандіозний Бермудський трикутник, в якому за минулі принаймні півтора століття відбулося чимало майже пасіонарних з`яв і нарощування української людності (і такі демографічні зміни зафіксували тодішні переписи населення), а з тим і потому (як свідчать ті ж переписи) — та ж українська людність у статистиці кудись щезала…

Йдеться, звісно ж, і про масову міграцію, переселення українських селян, які, починаючи  ще з середини позаминулого сторіччя відбували на схід імперії освоювати нові землі, розорювати цілину, розбудовувати сільське господарство, роблячи  неабиякий внесок у розбудову Російської держави, й про неупинну асиміляцію їх нащадків…

Очевидно, це неозора й непроста тема для російських, казахських, і, звичайно ж, українських дослідників, які мають глибоко вивчити чимало проблем і висвітлити їх в належному масштабі.

Й ось, звертаючись до безлічі джерел — матеріалів етнографічних експедицій, архівних покладів, призабутих мемуарів тощо, вони втраплять на джерело неабиякої повноти,  строге, чисте й чесне в своїй непростій правді, й поетично дзвінке, душевно наснажене…

Цим джерелом стане, вже є сповідально-відкривавча, змістовна, до того ж щедро проілюстрована автором книга Бориса Козаренка «Не зреклися мови й роду», яка розповідає про історію українського села, загубленого в неозорих степах Казахстану. Бо ж є в цій розповіді стільки інформації (нехай би це автор, як математик порахував у мегабайтах!) — що вистачить, як справедливо зазначено передмові до «Не зреклися мови й роду» письменником Іваном Шишовим, на цілий легіон і демографів, і етнографів, і фольклористів, і мовознавців…

Присутні на презентації голова Товариства української культури «Славутич» професор Василь Федорович Антонів, представник товариства казахської культури Хайдар Кумарбаєв, читачі Бібліотеки української літератури Віктор Васильович Захожій, Микола Федорович Редько, Борис Олександрович Вакка та інші відзначали, що в особі московського астронома, народженого в степах Казахстану, ми маємо й талановитого письменника, який ненастанно поглиблюючи свої знання української літератури та мови (української ж бо школи не закінчував), досконало володіє літературним письмом. І то, мабуть, природно, що вчуваються в окремих сторінках виразні впливи, скажімо «Зачарованої Десни» Олександра Довженка (змалювання рідного материного городу), або українських класиків дев`ятнадцятого століття й самого Миколи Гоголя (опис базарування-ярмарку — такі собі Сорочинці в азійських степах!) — головне, що в кожному епізоді, в кожній деталі своєї оповіді автор промовляє власне, вистраждане слово, доносячи до нас чимало справжніх лексичних і фразеологічних знахідок, описів побуту,  звичаїв, традицій миронівців. Так, багато в чому утрачених, але з появою цієї чудової книги начебто й заново відроджуваних силою вдячної пам`яті справжнього  сина свого народу, своїх батьків, свого села…

Невдовзі в Миронівці, де помалу відроджується українське культурницьке життя (створено Товариство української культури, діє Музей історії села) розпочнуться святкові заходи з нагоди прибуття туди перших поселенців з України. І книга миронівця «Не зреклися мови й роду», що побачила світ і презентована у Москві, безумовно, додасть цьому святу і додаткового духовного виміру — в слові і часі. Цікаво, що наслідуючи приклад Бориса Івановича та за його сприяння, свою книгу до сторіччя Миронівки, видав також у Москві й старший брат Анатолій Іванович Козаренко, який живе в Калінінградській області. Його документальна повість «Записи по просьбе внука», що являє собою щиро написану родинну хроніку, також поповнила фонд російської україніки Бібліотеки української літератури в Москві.

На думку учасників презентації, такі видання мають бути знані і в Україні, й добре було б, аби якесь видавництво, зваживши, скажімо, на безумовну історико-культурну та й педагогічну цінність книги Бориса Козаренка «Не зреклися мови й роду», випустило її в світ належним накладом для ширшого кола читачів. До речі, дякуючи авторові за цей подарунок, представник товариства казахської культури в Москві Хайдар Кумарбаєв висловив побажання, щоб повість про українське село Миронівку була перекладена й на казахську мову та побачила світ у Республіці Казахстан. Бо це чесна книга, яка не тільки відкриває, але й по-справжньому зближує народи.

Віталій КРИКУНЕНКО,

ведучий клубу «Родичі - Велика сім`я». 3 лютого 2009 р.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Презентація автором книги «Не зреклися мови й роду».

 Слово має керівник московського Товариства української культури "Славутич" професор Василь Антонів

Від засідання до засідання клубу ширшає коло "Родичів...", бо ж багато нас є!

На світлинах: Свою книгу представляє Борис Козаренко. Презентація автором книги «Не зреклися мови й роду». Слово має керівник московського Товариства української культури "Славутич" професор Василь Антонів. Від засідання до засідання клубу ширшає коло "Родичів...", бо ж багато нас є!

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка