lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 Міст до Атлантиди
Друк
Розділ: Бібліотека української літератури
Кость Скоромець
Кость Скоромець

Вірші, листи, спогади Костя Скоромця

«ПРИЙНЯВСЯ У ЗЕЛЕНІМ КЛИНІ...»

Присвячуємо цю збірку 100-річчю від дня народження українського поета з Приморського краю Костянтина Івановича СКОРОМЦЯ (1910-1992), його світлій пам`яті

ПОСВЯТА

Віталій КРИКУНЕНКО

ЗЕМЛЯКАМ У СВІТАХ ДАЛЕКИХ

Спасенний буде той, чий дух не гине

Удалині від прадідівських нив,

Хто серце мов окраєць України

В собі не зчерствив і не розкришив,

Хто рідне слово зеренцем калини

Проніс аж ген до хінських берегів,

І там прийнявся, у Зеленім Клині,

Щоб український корінь не зотлів.

В мордовських нетрях, у колимській глині -

Відтятий корінь, витоптаний злак...

Спасенний буде той, чиї могили

В світах стоять високо, як маяк.

Від Соловецьких ям до Сахаліну -

Підземний стогін, мученицький схрон.

В мерзлоті вічній видко Україну -

За ешелоном глибне ешелон,

За поколінням покоління глибне

У землю ту, холодну, ніби лід.

О, Сірий Клине, Малиновий Клине!

Пощо клинцюють український рід!

Пощо ховаєм слово солов`їне?

Пощо втрачаєм зерня золоте?

Спасенний буде той, чий дух не гине

В розсіяннях, в Росіях і будь-де.

Одісея Костя Скоромця

Повість у листах

Від укладача

Недарма ж кажуть: світ тісний. Де та Україна, а де Далекий Схід, але й там і там зустрічаємо: Ромни, Хорол, Київку... І там - краяни, земляки, українці... Чи всім вдається в неймовірній далечі від землі предків зберегти своє коріння, мову, пісню?

Втім, хіба хто може з певністю відповісти за всіх?

«У кожного - своя доля...», як сказав наш пророк.

І, мабуть,кожен відповість за себе.

Як от і Кость Іванович Скоромець - один із тих, хто українським коренем своїм прийнявся у Зеленім Клині...

Отже, йому слово.

Коротенько про себе

Народився на хуторі Реп`яхівка поблизу Анастасіївки Роменського району Сумської області 17 травня 1910 року.

В дитинстві вчасно не отрима шкільної осіти. Навчався усього дві зими з трьох класів. Протягом усього життя займався самоосвітою. Багато читав. Працював головним бухгалтером, економістом.

Вірші складав з дитинства. Десь із 10 років один мій вірш без мого відому був надрукований у журналі «Наймит», що виходив у Харкові. Туди його надіслав уповноважений Робземлісу.

В 1928 році поїхав на Далекий Схід як переселенець. Відірвався од українського «красного письменства» та українського оточення. Віршів не друкував. Графоманничати було ніколи. Цікаво було б закінчити тим, чим життя розпочинав. Хочеться надрукуватися.

Тепер я вже старий дід, ветеран війни та праці. Маю урядові нагороди.

Додаю одного вірша.

В далеку осінь

Осінь творе чари -

Входе в листопад.

Суне небом хмари

Аж на стріхи хат.

Ріллями з-за гаю

Лізе старий млин,

Кличе-переймає

Журавлиний клин.

Їх не вабить ряска,

Ні озим зелена.

Журавлі ті з казки,

З книжки Андерсена.

Вітер по діброві

Жовтий лист трясе,

Хлопчик чорнобровий

Ходе, скот пасе.

Щось воно на думці

Мріяло хлоп`я.

І носило в сумці

Твори Кобзаря.

І під дуб в сухеньке

Вмоститься хлоп`я...

Там читав Шевченка

І корів пас я.

Кость Скоромець

1925-1982

с-ще Погранічний, Приморський край

Із цього ось листа, датованого 15 вересня далекого вже 1989 року, й розпочалося моє заочне знайомство з українським поетом із далекосхідного селища Погранічний. Власне, адресував він це своє послання раді з питань української літератури Спілки письменників СРСР, де я працював тоді й саме завершив роботу над підготовкою поетичного збірника «Венок России Кобзарю», що невдовзі й побачив світ у московському видавництві «Советская Россия» накладом 50 тисяч примірників. В книзі тій були зібрані твори поетів з усієї Росії, які відгукнулися на запрошення стати авторами унікальної антології ліричних свідчень поваги та любові до Кобзаря з нагоди 175-річчя від дня народження Т.Г. Шевченка.

На жаль, далекосхідний наш кореспондент Кость Скоромець припізнився зі своїм відгуком на опубліковане в пресі запрошення до участі в збірнику, тож його зворушливий віршований спомин про пастуше дитинство з «Кобзарем», залишився тоді ненадрукованим.

Мене ж одразу вельми зацікавила особистість та певно що непроста творча доля українського автора з Примор`я. До того ж - і земляка: я ж бо теж, як і Кость Іванович, родом із Сумщини. Відповів йому, зав`язалося листування.

Не знаю, чи приносила ще коли з такою регулярністю російська пошта українські вірші до Москви з-понад далекого Амуру. Захотілося підтримати творчий ентузіазм колишнього «плужанина», який, ніби здійснюючи мандрівку в молодість, бажав «закінчити тим, чим розпочинав». Та ще й з такою юнацькою охотою «надрукуватися»...

Й листування, що започаткувалося між нами, засвідчило: ні, таки не відірвася наш земляк, попри десятилітні та тисячокілометрові відстані, од українського красного письменства та рідної мови. В його листах - і влучні посилання на творчість сучасних наших письменників, і глибоке вболівання за відроджувану культуру України, а ще - вірші, вірші, вірші...

Радо взявся задопомогти Костеві Івановичу здійснити його природне бажання побачити свої твори надрукованими. Надіслав добірки його поезій та розповідь про автора в сумську обласну газету, а ще - до журналу «Україна», до тижневика «Вісті з України», на Українське радіо. Поезії Костя Скоромця, завдячуючи тоді ще рясним тиражам періодики, доситьстрімко вийшли на багатотисячну аудиторію. Читачів та радіослухачів в Україні до сліз розчулили вірші поета з Зеленого Клину. До нього полетіли десятки й сотні листів зі зворушливими відгуками. Про цю лавинну пошту з давно покинутої ним України зі здивуванням, а ще - й з ледь прихованою радістю писав мені Кость Іванович.

В тих його листах - особисте тісно переплелося з історією українського роду в Зеленім Клині, на берегах Уссурі та Амуру, Тихого океану, куди ще в позаминулому столітті масово прибували перші українці-переселенці, руками та розумом яких значною мірою освоювався цей неозорий та багатий край Росії.

«Питаєте, як же я потрапив на Зелений Клин? А розгорніть-но томик Степана Васильченка та й знайдіть там його оповідання «На чужині». Читайте його так, наче то мій до Вас лист. Бо ж Васильченко ніби все там за мене оповів - коротко, правдиво та сильно. Пам`ятаю, йде мати селом, а я, за її широку спідницю тримаючись, волочуся, навсібіч роздивляюсь та розпитую:

- Мамо! То чому через одну хату пустки стоять із забитими вікнами? Мати відповідає:

- Господарі на Зелений Клин поїхали.

- А за чим вони туди поїхали?

- За землею та волею.

- І надовго?

- На віки- вічні...

- І що в тому Зеленому Клині знайшли?

- Там у горах землі багато - хоч подавися; там у лісі-тайзі дерев - хоч повісся; а річок та озер - хоч утопися.

- А я, мамо, коли виросту, туди поїду?

- О, не дай Боже. Тримайся рідного краю, синку!

Ось за таких обставин я вперше й почув про Зелений Клин.

Слід сказати, що від односельців до 1925 року ніяких вістей із Зеленого Клину в нашу Реп`яхівку не було. Пошта працювала кепсько: то громадянська війна, то розруха. Я ж на той час підріс уже, грамоту вивчив, сількорити пробував. Землі моїм батькам після революції залишили всього дві десятини... То ж і задумуватися почав: де собі хату будувати, коли одружуся, як відділитися од брат та розполовинити оті дві десятини.

Аж ось і новина на всю округу. Дід Рогаль отримав листа з Зеленого Клину від зятя свого Тихона Лободи. Привіз він того листа до хутора волами з Перекопівки. Бабі віддав. Обоє неписьменні. Хто їм прочитає? Тож і згадали старі про мене, грамотія. Годі слів дібрати, щоб оповісти, як я того листа дідові з бабою читав, а вони слухали й плакали... Прочитав , а затим ще й одвіт під дідову диктовку відписав. Та й шум же зчинився через оті листи на обидва боки. Посипалися вістка за вісткою з Зеленого Клину. Йдуть до мене неписьменні люде, несуть розпечатані конверти, а я все - читаю й відписую.

У Зеленому Клині земляки зустріли мене як родича-гостя. Освоївшись, трохи згодом повернувся на Вкраїну, оженився на коханій дівчині, забрав з собою матір та родичів та й поїхав на Зелений Клин...»

Виявилося, - назавжди.

На час його духовного повернення в Україну - а саме так Кость Скоромець сприйняв улаштовані «через Москву» публікації його поезій на рідній Сумщині, а потім і в Києві - Костеві Івановичу вже виповнилося вісімдесят. За довгі роки зріднився він із далекосхідним краєм, пізнав та полюбив його людей, сувору й незвичну для хлопця з Надсулля екзотичну тамтешню природу, історію, місцеві традицї та звичаї, серед яких всюдисущий, як і вишивані рушники в хатах та на сільських цвинтарях, як характерний м`який акцент у вимові вже й далеко не першого покоління переселенців,-український слід. Глибокий, як борозна, проорана тут колись першопоселенцями.

Однак, як і та ж борозна, слід той, коли його не поновлювати новим засівом, губиться в неозорості просторів перетолочених-перемежованих. Втратиш, загубиш - то й спробуй, знайди тепер ту першу стежку, якою увійшов до тамтешнього українського села...

Однак, вичитуючи з листів мого далекосхідного кореспондента неперебутній смуток та ностальгію, переймався й почуттям його тихої гордості. Нарікаючи інколи в своїх листах, гірко, мабуть, зітхаючи, на те, що «зник той Клин і карти з ним», Кость Іванович таки й пишався в душі тим, що немалий внесок в славну історію Примор`я, колишнього Уссурійського краю зробили та й продовжують робити українці. Це ж про них, земляків, його розлогі нариси в газеті «Знамя Октября», що тоді виходила в Погранічному районі, а ще - все нові й нові вірші. Так, так, вісімдесятилітньому пенсіонерові, ветерану війни та праці на схилі літ привітно й знадливо усміхнулася українська Муза, супутниця його юначих літ на Роменщині.

Моя надіє. Цвіт розмаю,

Тебе я згадую й молю.

Скажи мені, бо я не знаю,

За що я вік тебе люблю,

- ці сповнені інтимного темпераменту рядки, адресовані загадковій роменській мадонні своєї юності, Кость Іванович писав навесні 1990-го...

Отримуючи пухкенькі конверти, вчитувався в прості та щирі, нехай в чомусь художньо й недовершені, зате ж які зворушливі рядки. Сприймав їх тоді й зараз розцінюю як безцінні свідчення духовної закоріненості та стійкості наших земляків, переселенців, які щедро обдаровували далекий край своєю працелюбністю, піснею та сердечною приязню до тамтешніх людей.

Й Кость Іванович - один з носіїв тієї пам`яті, що мала б бути успадкована й молодшими поколіннями. Адже все те - історія їхнього ріднокраю.

...Гай-гай! Як давно те діялося! У двадцяті роки минулого сторіччя виходила на Далекому Сході крайова україномовна газета «Соціалістична перебудова», яку, до речі, також редагував наш земляк - роменчанин Євген Бруй, і до якої дописував за колишньою сількорівською звичкою Кость Скоромець. Тоді ж, наприкінці 1920-х - на початку 1930-х років, в Зеленому Клині, в селах, де переважало українське населення, відкривалися українські школи, хати-читальні. З Української Радянської Соціалістичної Республіки туди приїздили вчителі, надходили підручники, художня література, газети та журнали. Це допомагало бодай частково задовольнити національно-культурні запити переселенців, а зрештою, й сприяло їх призвичаєнню до життя в нових умовах.

Та невдовзі, згадував К.І. Скоромець, газету «Соціалістична перебудова» Сталін «під ніж пустив», позакривалися й українські школи. Роки сталінських репресій вщент винищили осередки українського культурного життя на Далекому Сході, так само, як і на Кубані, в Поволжі чи в Казахстані... Хоча у ті ж двадцяті роки там працювали й українські літератори, була й ненамарна спроба утворити всеросійську організацію українських письменників «СіМ» («Село і місто») з центром і навіть власним видавництвом у Москві.

Й тим дорожча для нас оця поодинока іскорка - поетична творчість Костя Скоромця, яка, не зважаючи ні на які історичні струси та життєві незгоди, зберегла в собі тепло та світло рідного слова, українського родинного вогнища.

«Уклін вам доземний, земляче з Зеленого Клину!» - писала 26 серпня 1990 року сумська обласна газета «Ленінська правда».

Й тоді ж, розповідаючи про поїздку по Примор`ю української письменницької делегації, звідомляв читачів, що поміж наших земляків-переселенців не втрачено потяг до рідної мови, культури та книги. Й подумалось: а добре було б, якби Сумщина та й інші українські землі згадали про ті ешелони дітей своїх кревних, що за різних часів відбули розбудовувати економіку Далекого Сходу. Як приємно було б їм, нашим землякам в різних поколіннях, відчути увагу до себе з предківської землі - України.

І, гадалося, не обов`язково для цього оголошувати чергову кампанію по організації культурного шефства (стільки ж бо таких кампаній спливло за водою, не полишивши й сліду!). Ні, певно, було б простіше й доцільніше просто згадати про своїх призабутих родичів, односельців, зав`язати з ними листування. І, скажімо, для початку зібрати громадою бібліотечку та й надіслати її до шкільних, клубних книгозбірень тих населених пунктів, де ще, як то кажуть, компактно проживають наші дорогі земляки. Звісно, до цієї справи, - мабуть, наївно уявлялось тоді, - могли б долучитися і органи народної освіти та культури, адже й радянські закони передбачали дбання про задоволення культурних запитів національних меншин, які проживали поза межами своїх титульних республік.

«Ви не маєте адреси для того, щоб започаткувати таке листування? - То з дозволу К.І. Скоромця подаємо його адресу: 692580, Приморський край, селище Погранічний, вул. Сун-Ят-сена, 12...»

Так, можливо, дещо необачно завершувалася перша моя розповідь про Костя Івановича в українській пресі, що супроводжувалась публікацією добірки його віршів - «Зелений Клин», «Прощання з матір`ю», «В голодний рік».

«Необачно», бо ж саме звідтоді, як писав він мені, поштар ще довго ходив на вулицю Сун-Ят-сена вельми переобтяжений конвертами з українськими штемпелями...

А сам Кость Скоромець мусив тепер відривати час од невідкладних творчих справ (за моєю пропозицією писав спогади й «реставрував» свої давніші поезії) і клопотів домашніх для написання відповідей десяткам своїх розчулених кореспондентів в Україні.

Втім, повернуся до нашого з ним листування. Переді мною стосик Скоромцевих послань, з яких вимальовуються-постають напрочуд лагідний, а з тим пройнятий вимогливістю характер, мінливий настрій, вболівання та сумніви тертого в життєвих бувальцях автора, епізоди його життя, в яких, певно, відбилася й доля цілого покоління. Містяться в тих листах колишнього «плужанина», відірваного від питомого літературного грунту ще наприкінці двадцятих років, й цікаві міркування та відгуки стосовно українського письменства, долі українського слова…

Подаю уривки з епістолярію Костя Скоромця в хронологічному порядку, зберігаючи особливості стилю автора.

«Я б послужив хорошим гідом...»

Шановний товаришу і добрий земляче Віталій Крикуненко!

Лист з Москви із СП СРСР став для мене приємною несподіванкою. На цю адресу я нічого не писав… (Справді, К.І. Скоромець адресував свого першого листа з віршем для збірника «Венок России Кобзарю» раді з питань української літератури, мабуть, вважаючи, що вона існує окремо від Спілки письменників - В.К.).

Лист цей мені приємний, теплий і дружній. Він мене збентежив. Спасибі Вам за листа з офіційною відповіддю та задушевними побажаннями. Я радий, що Ви спустилися з високості офіційного олімпу до каламутного видавничого самопливу й звернули увагу на мій коротенький віршик, як на кинуте в грунт зернятко, що годне буде ще й дати проріст!

Мене аж підмиває писати цього листа в ліричному тоні. Розігнатися отак сторінок на вісім, та я розумію тверезо, що мені його слід писати по-діловому коротко.

Листи, що дали початок нашому спілкуванню, я писав на дві адреси. Один коротенький від 15.09.1989 року в Москву з поданням вірша для «Венка Кобзарю». Іншого, великого листа, я надіслав того ж року в київський журнал «Вітчизна», сподіваючись, що там його використають в рубриці «Рідна мова» чи якій іншій, а мені дадуть відповідь по суті. Той мій розлогий лист був написаний на тему «Зеленого Клину», йшлося в нім і про давню тутешню українізацію, й про асиміляцію українців, і про книжкову торгівлю у нашім краї українськими виданнями.

Мені здається, усе те мало б зацікавити редакцію, але чомусь відповіді з Києва так і не одержав.

А з тим, можливо, той мій другий лист і послужив поштовхом для приїзду групи письменників до Зеленого Клину. Те письмо, мабуть, було завезене Вам у Москву, як предмет для обговорення такої подорожі, мені й тут трохи жаль, що я не одержав відповіді по суті. Жаль, що письменники тоді поїздили по ближчих містах та передмістях й повернулися додому. Михайлівка, де вони були, від мого посьолка Пограничного на віддалі всього вісімдесят кілометрів. Можна було б зі мною зустрітися, я б послужив письменникам хорошим гідом. Пособив би більше зібрати цікавих матеріалів для сюжетів про життя українців у Примор`ї. Жаль, що після повені, яка завдала нам клопотів тої осені, письменникам не можна було дістатися в тайгові села Ромни, Київку та в степові Полтавку, а, може, й у Прилуки. Там би вам про Зелений Клин понарозповідали. Й на власні очі багато цікавого й ще живого українства побачили б.

В листі Ви запитуєте, чи є в мене ще вірші? Так, є. Було й більше написаного українською, але те, що «не тягнуло» до художнього рівня, я знищив. Залишив тільки два цикли - «Струмок» і «Зелений Клин». Це все, як на мій погляд, краще, з написаного мною українською мовою. З радістю можу Вам дещо з того надіслати. Не знаю, скільки надсилати, щоб не переобтяжити. Надсилаю - десять. З десятка віршів, мабуть, вже можна якось зміряти й художній рівень, й скласти враження про особистість поета. Вірші ці написані в різні часи. Більшість - в роки масового літературного руху, що його я застав ще в Україні, - в пору незабуваємого «плужанства», що ним завідував «папаша» Сергій Пилипенко, а помічником у нього був поет Андрій Панів. Була така в Україні «Спілка Селянських Письменників». Ці добрі люди нас, сельських хлопців, селькорів, охоче брали до себе в червоне красне письменство. Учили нас, щоби ми вірші писали - так як Тарас Шевченко, а не так як Михайль Семенко чи Хлєбніков. Ось на тому рівні й дібрані в цикли мої вірші. Хотілося б, щоб, як дійде до друкування, то опублікували Ви ті вірші під назвою «Зелений Клин».

Думаю, що мої вірші були б для українського читача цікавими. Допоможіть мені їх підготувати до друку. Позбавити їх текст від мовних огріхів. Не засуджуйте їх за помітну автобіографічність.

Щодо «спогадів» про моє життя. Воно, як побачите, простежується у віршах. Тут, у Пограничному та в окрузі, я знаний як літописець нашого району. Мене охоче друкують і читають в районній газеті. Пишу для неї оті свої «мемуари» російською. Щоб не вважали мене хвальком, додаю дві газетні вирізки. Так би мовити, зразок товару для замовника.

Українською мовою такі великі тексти мені писати в прозі вже важкувато. Українську граматику в школі поганенько вчив, а за шістдесят з гаком рочків на чужині й призабув. «А хто мову забуває, того Бог карає, чужі люди цураються, в хату не пускають…» За що ж мене Бог карає? Не пустили, бач, в «Венок Кобзарю». Обнадіює все ж те, що вірша того, мною до «Венка» надісланого, Ви таки запропонуєте комусь надрукувати в Україні. А там редактор під сукно покладе й забуде. Жди його ласки. А мені вже 80 літ у травні стукне. А за цією круглою датою - безодня й тьма.

Дорогий Віталій (не знаю, як Вас по-батькові!). Я цього разу закругляюся. Попереду передчуваю хорошу переписку з земляком. Будемо перепитувати один одного про Ромни та Суми, й про земляків наших: Алешка, Сайка, Ключину, Івана Бойка, Бориса Антоненка-Давидовича, і Затуливітру кісточки переберемо... Згадаємо й Євгена Бруя, котрий у Ромнах газету «Радянське життя» редагував, а 1931 року в город Хабаровськ переїхав під час українізації й став тут відповідальним редактором першої української газети «Соціалістична перебудова». Перші номери газети випустив, а далі Сталін її під ніж пустив. Спом`янемо і живих, і мертвих. Отримавши десяток моїх віршів до передачі їх в редакцію самі й почитайте та напишіть мені, чи то воно зерно, чи полова…»

Принагідний додаток-коментар

У поданому листі Кость Іванович згадує про поїздку українських письменників в Примор`я, що відбулася в жовтні 1989 р. Власне, мені довелося бути ініціатором й організатором тієї незабутньої літературно-мистецької експедиції на Далекий Схід, профінансованої Спілкою письменників СРСР, в секретаріаті правління якої я на той час працював. У моєму архіві збереглися чернетки підготовлених мною документів, які уможливлювали задуману акцію. Ось проект відповідної постанови секретаріату СП СРСР.

Слушали: О проведении Дней украинской литературы в Приморском крае (зазначу, що спершу планувалося охопити цією акцією ще й Хабаровський край та Амурську область, однак, реалістично зваживши всі організаційно-фінансові можливості, вирішено було, що «для початку» доцільніш обмежитися Примор`ям).

П о с т а н о в и л и:

1. Исходя из задач дальнейшего развития межнациональных связей в области духовной культуры, а также учитывая наличие больших групп украинского населения, компактно проживающего на территории Приморского края, поддержать предложение совета по украинской литературе СП СССР о проведении

в октябре с.г. н территории Приморского края Дней украинской литературы в Приморье.

2. С целью более полного уяснения и удовлетворения культурных запросов украинского населения, компактно проживающего на Дальнем Востоке, предусмотреть:

- включение в состав творческой группы специалистов по этнографии, фольклору, лингвистике;

- комплектование библиотечек украинской литературы (совместно с СП Украины и объединением «Укркнига»);

- рассмотрение совместно с органами культуры народного образования на местах возможностей открытия в школах факультативов по изучению украинского языка, культуры, истории Украины, распространения в регионе украинской периодики и художественной литературы.

3. Поручить ВЦПХЛ (Всесоюзний центр пропаганди художньої літератури, колишнє Бюро пропаганди художньої літератури при СП СРСР) оплатить командировочные расходы 15 участникам Дней с проездом Киев-Владивосток и обратно.

4. Просить партийные и советские органы Приморского края, Приморскую краевую писательскую организацию о содействии в организации и проведении Дней украинской литературы.

5. Разрешить Финансово-бюджетному отделу оплатить транспортные расходы, связанные с перемещением участников Дней по территории Приморского края из расчета: автобус ПАЗ на 10 дней.

6. Поручить АХО приобрести авиабилеты участникам Дней, а также заказать гостиницы и транспорт (автобус) на время пребывания их в Москве.

7. Редакциям «Литературной газеты», «Литературной России» обеспечить освещение Дней украинской литературы в Приморье

Збереглася й написана мною чернетка листа на ім`я першого секретаря Приморського крайкому КПРС Волинцева О.А., надісланого на його ім`я від імені секретаря правління СП СРСР Юрія Миколайовича Верченка.

Глубокоуважаемый Александр Аврамович!

Исходя из задач дальнейшего развития межнациональных связей в области духовной культуры, а также учитывая наличие значительных групп украинского населения, проживающего на территории Приморского края, Союз писателей СССР, по согласованию с Приморской краевой писательской организацией (тов. Князев Л.Н.) планирует осуществить в октябре с.г. Дни украинской литературы в Приморье.

Предполагаемое количество участников до 15 человек. Командировочные расходы берет на себя СП СССР.

Просим Вашего согласия и поддержки.

С глубоким уважением

Секретарь правления СП СССР Ю. Верченко

До складу делегації ввійшли Анатолій Михайленко - головний редактор журналу «Україна», Петро Перебийніс - головний редактор журналу «Київ», поети Михайло Шевченко, Леонід Горлач, Антоніна Цвид, Юрій Сердюк, Анатолій Логвиненко-Славута, гуморист Павло Добрянський, критик Віталій Коваль, фольклорист Олекса Мишанич (Інститут фольклору та етнографії), кобзар Микола Литвин, актор і поет Григорій Булах.

Зустрічав нас в аеропорту і був турботливим гідом по Владивостоку інструктор Крайового комітету партії Валерій Михайлович Марков, цікавий для нас як завзятий краєзнавець. Зокрема, він багато оповів нам про сталінські концтабори, що знаходилися в районі Владивостока. З початку 1930-х років місто стало транзитним пунктом для сотень тисяч людей, оголошених «ворогами народу». В.М. Марков показав нам місце неподалік станції Вторая Рєчка, де розташовувався один з найбільших пересильних таборів. Й досі частина тієї території була огороджена вже майже зотлілим дерев`яним парканом, поснованим колючим дротом. Звідси в`язнів відправляли далі - на Колиму.

Від станції, проминаючи Малоруську вулицю (вона не збереглася), колона зеків виходила на вулицю Обласну до ...японського крематорію, й звідти потрапляла до пересилки.

Протягом восьми років Владивосток був головним транзитом ГУЛАГу на сході країни.

Валерый Михайлович показав нам пароплав «Кулу», яким в`язнів доправляли в Колимські табори. Те судно стояло перед нами на причалі в бухті Золотий Ріг - геть облізле, зіржавлене, однак велике й страхітливе...

Владивостоцька пересилка була постійно переповнена. Інколи в ній перебувало водночас до 200 000 ув`язнених. Росіяни й українці, білоруси й німці, естонці, таджики, євреї, латиші... Справжнісінький Вавілон.

Бараків для такої маси людності не вистачало, заповнювалися горища, а новенькі часто розташовувалися поміж бараками, аби хоч якось зігрітися на холоднім пронизливім вітрі, що дув з океану. Людей косили хвороби, холод і голод.

Щодень команда «ЗК» - близько двохсот чоловік - ходила під конвоєм за зону копати ямища й ховати померлих. Покійників возили гарбами - в кожнім возі стосами височезними. При виїзді із зони мало не кожного лускали по черепу дерев`яною колотушкою - чи не заліг, бува, поміж мерців хто живий?

Невдовзі після війни на пустищі, поруч з колишнім пересильним табором було закладено Морський городок.

Саме тут, - продовжує розповідь Валерій Михайлович, - десь таки тут має бути могила поета Мандельштама. В тому, що вона у Владивостоці, краєзнавець не має сумніву. «Промацуючи буквально кожен метр Морського городка, я буквально облазив всі вказані мені свідками місця поховань, що знаходяться поблизу Саперної сопки. Відомі три величезних братських могили, де знаходиться прах сотень тисяч людей, які розділили з поетом гірку долю. Нині на місці яру, куди було скинуте тіло поета, стоять будинки, що започатковують вулицю Вострецова, поруч - будівля середньої школи №51.

...А зовсім недаво, - продовжує наш гід, - я дізнався, що існує й така легенда: поет деякий час мешкав неподалік Владивостока у якоїсь бабусі, похований на тихому сільському цвинтарі. Очевидці стверджують, що бачили старий похилий хрест на могилі поета напівстертим написом: «О.... штам».

...Завдячуючи В.М. Маркову, українські письменники жадібно пізнавали місто, славну й драматичну історію Владивостока. Однак хотілося й швидше вийти «на люди», поспілкуватися з місцевими українцями.

Однак тут відчувалася певна стриманість наших господарів. Чомусь ніхто не поспішав організовувати для українських гостей аудиторії, вкрай неохоче відгукнулися на їхній приїзд у Примор`я місцеві преса, радіо й телебачення.

Більше того, в перші дні відчувалась певна настороженість до письменників з України: а що як ото рухівці сюди, в «край нашенский», понаїжджали?!

Хтось із гостей зауважив у новинах місцевого телебачення нечемно кинуту коментатором репліку: «Жовтоблакитники!». Була фактично зірвана запланована зустріч в місцевому «Меморіалі». Будинок кіно, в якому мав би відбутись велелюдний літературний вечір за участю українських письменників, виявився раптом «зачиненим на ремонт».

Отже не все виявилося таким уже інтернаціонально-дружньо й братерськи налаштованим, як то уявлялося мені з досі ще зореносної Москви та друзям-письменникам з приголомшеної Чорнобилем та окриленої Народним Рухом за перебудову України.

Втім, схоже, що перестрахувальники таки швидко отямилися, зрозумівши, що гості прибули таки не «агітувати за Рух», а просто по-людськи відвідати родичів-українців, спробувати налагодити з ними належні культурні зв`язки, з`ясувати, чим можна допомогти їм у справі задоволення таких природніх національних духовних запитів. Пригадую протокольну зустріч із партійним очільником краю Олександром Аврамовичем Волинцевим, кремезним симпатичним з вигляду чолов`ягою, в якому (прізвище про те ж промовляє!) вбачали ми й українські корені. І не помилилися: признався господар високого кабінету в крайкомівському хмарочосі неподалік славетної бухти Золотий Ріг щодо природного свого українства. Однак і стриманість виявив належну партійному функціонерові, який хоча й перебудовується, згідно з настановами горбачовського ЦК, однак лінію в національному питанні витримує ще ту - генерально- доперебудовну. На запитання щодо підтримки освітніх чи то культурних запитів місцевих українців відповіь в нього одна: та ніхто ж не проти, от тільки запитів тих особливих і не видно... А так, звісно, - можна б: і книги українські продавати, як купуватимуть, і школи чи бодай класи українські чи то з викладанням української мови та історії спробувати відкрити, якщо туди батьки дітей своїх віддадуть.

Щ й ще раз нагадувати першому про те, що свого часу створювалися місцевою владою в краї й українські школи, й газети видавалися українськомовні, й вистави у місцевому театрі йшли гості тактовно не стали: не той тепер Миргород, й Амур-річка не та...

Після врочистого відкриття Днів, що відбулося в Будинку актора 10 жовтня, учасники відбули в поїздку по краю - до Михайлівського району, до Спаська-Дальнього й дісталися аж ген до озера Ханка. У тій мандрівці було чимало зворушливих зустрічей з українцями Зеленого Клину, про які докладно розповів у своїх репортажах на сторінках журналу «Україна» Анатолій Михайленко, а поети Михайло Шевченко, Петро Перебийніс, Леонід Горлач та інші - в поетичних публікаціях.

До посьолка Погранічного, де на українських письменників, як з`ясується, таки чекав їх колега-«плужанин» Кость Іванович Скоромець, на жаль, не дісталися...

«Україна обласкавить мене на схилі літ...»

Шановний тов. Віталій Крикуненко!

Одержав Вашого другого листа від 29.03.90 р. Щиро дякую за продовження переписки. Спасибі.

Насмілюся з перших рядків висловити щодо Вашого листа свої зауваження. Мені здається, не варто Вам змінювати свій перший намір - надрукувати мій «шевченківський вірш» на Вкраїні милій. Я Вам надіслав десяток віршиків, аби Ви їх оцінили безсторонньо й мали можливість ними «монополірувати», як вам видасться зручно… Від себе послав ще три вирізки газетних з моєю прозою, щоб Ви могли скласти собі повніше уявлення про особистість автора та його творчість.

Ви не сповістили мені своїх безсторонніх міркувань щодо якості, але, судячи з того, що збираєтеся всі мої одинадцять віршів використати в публікаціях у сумській і роменській газетах та ще й у журналах - це ж добре! Для мене чудово!

Але й, здається мені, краще вчинити простіше. Скромніше й швидше. Гарні журавлі в небі, однак синиця в руках - краще. До речі, одне іншого не виключає.

Мені б хотілося, щоб до мого 80-річчя (17.5) мою «Далеку осінь» я міг побачити надрукованою в Україні. Цим Україна обласкавить мене на схилі літ, як свого блудного сина. Мені здається, що я на цю ласку заслуговую.

Ескіз до картини

Щодо, як Ви просите, «додаткового матер`ялу для публікацій»? Спробую в цьому листі викласти коротко, а в наступних розвинути детальніше свій ескіз до картини «Зелений Клин».

Про українську газету в Хабаровську та її відп. редактора Є. Бруя. Я так розумію і знаю. Царські чиновники України не визнавали - називали її Малоросією. Не визнавали й української мови, вважали її всього-на всього діалектом. Й це при тому, що в нас були уже твори І. Котляревського, Т. Шевченка, Квітки-Основ`яненка, П. Куліша та ін. Вже показали себе на повен зріст такі великі майстри слова як О. Олесь, В. Винниченко, Ст.. Васильченко, М. Вороний… Були журнали «Основа», «Рідна хата», «Сніп» і «Молодик» та ін.. видання, був театр, - але не було до самої революції українських шкіл.

Тож після революції й розпочалась українізація в Україні, на Кубані і на Далекому Сході.

В Україні українізація почалася 1917 року й завершилася фактично в 1929-му після зустрічі в Москві українських літераторів зі Сталіним. Щось там пробував робити на Кубані Луначарський, але крім словоблуддя там нічого не вийшло з самого початку. Всіх обставин я не знаю.

Коли я переселився в 1927 році на ДВК, секретарем Далькрайкому ВКП (б) був українець т. Перепечко, а головою Крайвиконкому -т. Буценко. Це той самий Буценко, який довгі роки нижче Петровського Г.І. підписував укази як секретар ВУЦВК. А Перепечко входив до складу «робітничої опозиції». Виступав проти Сталіна. Командармом був т. Федько.

Куди ділися Перепечко й Буценко - не знаю, а т. Федько стоїть в граніті у місті Ромни на вокзальній площі - пам`ятником. Судячи з усього, ці земляки й доклали руки для українізації Примор`я. За тих часів засновані українцями села в нашім краї були здебільш однорідні за національним складом населення. Тож українізацію в ДВК (Далекосхідний край - В.К.) починали з тих сіл, де жили майже самі українці (Чернігівка, Київка й Ромни). Сперш назбиралося по всьому Примор`ю всього 6 чи 7 районів. Українізовували районні газети (де вони були), початкові школи, лікнепи, вивіски сільрад. Справа ускладнювалася тим, що не було чітких інструкцій, не було грамотних кадрів, навчальних посібників та словників і багато ще іншого, чого ця справа дуже потребувала. Через те, звісно, виникали всілякі курйози. І сміх, і гріх, і словоблуддя, що обурювало жителів тих сіл.

А ще до з`яви тут української преси в краєвому центрі (Хабаровську) російська газета, розрахована на село, «Ленинский путь» потіснилася площею й віддала добру половину українцям. Українські сторінки редагував Григорій Кардаш, й туди я зі своєї тайгової глушини став надсилати свої дописи. Всі вони були надруковані. На мене звернули увагу як на активного селькора. Після кожної публікації я став одержувати листи Кардана. Він ретельно розбирав мої тексти. Вчив мене, щоб я писав грамотно, по-діловому, не плів, за його висловом, пустих «нісенітниць». Помалу я виходив і на художній рівень. Надрукували моє перше далекосхідне оповіданнячко «Спробний виїзд», поперед заголовка жанр виставили - «малюнок». Запрошували у кожнім листі редакційнім «писати ще». А ще як селькорові висилали мені завдання й тематичні плани газети. Отож була в мене перспектива стати українським літописцем далекосхідного українського життя… А тут ще в краєвій (головній) газеті «Тихоокеанская звезда» вичитав, що за постановою бюро крайкому буде виходити українська також краєва газета «Соціалістична перебудова». Й редактором її призначений Євгеній Бруй (а прізвище ж це я знав ще з роменської газети «Радянське життя», де він був за відповідального редактора). Послав якось я своє чергове українське оповіданнячко «З фронту хлібозаготівлі» в «Ленинский путь», й невдовзі отримую відповідь од Кардаша, й він сповіщає чемно: оповідання моє трохи підкоротили, а вже надруковане воно буде в новій газеті «Соціалістична перебудова» у першому номері.

Я чекав надходження нової газети - вона в нас усе не з`являлась, скоро припинила пошта приносити й «Ленинский путь». Читаючи ж «Тихоокеанскую звезду», зі здивуванням спостеріг, що з її сторінок зовсім зникла рубрика, під якою раніше друкувалися повідомлення про українізацію, та й взагалі в текстах пощезали будь-які згадки про неї. Відчув тоді: щось тут не теє… Написав Кардашу: в чім справа? Одержав відповідь: по дзвінку Сталіна з Москви припинили українізацію в Далекосхідному краї. Газету «Ленинский путь» закрили, а газета «Соціалістична перебудова» застрягла в друкарні. Весь тираж її з моїм оповіданнячком «З фронту хлібозаготівлі» пішов під ніж. «Українізація» стала словом забороненим.

Зняли з посад Поперечка і Буценка. Вслід за ними й командарма Федька. Куди подівся Є. Бруй - не знаю. З півроку потому ім`я Гр. Кардаша ще з`являлося в газеті «Известия» - там він друкувався як спецкор по Далекосхідному краю. Й потім зник. Так само не відаю нічого про долю Поперечка й Буценка, а Федька вже в сімдесяті роки побачив гранітного у Ромнах на вокзальній площі... Все.

На цьому я закриваю тему.

Й переходжу до розповіді про себе, грішного...

Зазнавши сількорівського азарту, я вже вважав себе й словотворцем. Хоча й застерігав себе, що віршами не проживеш, на хліб не заробиш, та й за низької грамотності моєї літератора путнього із мене не вийде. Однак при всьому цьому на дозвіллі писав, як то кажуть, до шухляди (хоча ніякої шухляди як і письмового столу, звісно, в мене тоді не було). Довго не міг писати по-російськи. Вірші не виходили зовсім. По собі роблю висновок, що людина як особистість має розвиватися на грунті рідної мови, на рідних традиціях. Добре було б, щоб українці, які живуть за межами України, мали можливість з дитячих літ навчалися в школі хоча б рік-два рідній мові, читали українські книжки, співали українських пісень, і при цьому, звісно, вони мають добре знати державну мову. Російську мову.

Й ще мені інколи здається, що в моїй скромній особі ненька-Україна могла б мати гарного поета. Якби воно сталось... А, можливо, й ні?

Тема Зеленого Клину цікава, і все ж сьогодні вона, так би мовити, неперспективна. Для українізації немає підстав. Але не можна доходити до такого стану, що рідна співуча українська мова у нашім краї стає мертвою. Бо хто мову забуває, того Бог карає..

Дуже жалкую, що не зустрівся з групою українських письменників, які побували у нас в Примор`ї. Як жалкую й з того, що мій вірш не потрапив до «Венка России Кобзарю»... Адже ту мою мініатюру можна читати й при бажанні малювати прочитане, або вирізати гравюру, а як захочеться - то й співати на свій мотив. Я колись перечитував «Вінок Кобзарю», який присвячувався ювілею Шевченка в 1914 році. Ще живі, здається, були Леся Українка, Гнат Хоткевич і М. Старицький. Пригадується мені, що в тім «Вінку» поміж українських віршів були надруковані й вірші російською мовою селянського поета-самоука Спиридона Дрожжина, Івана Бєлоусова... Мені до болю не пощастило. Не сунься, мовляв, хохол, зі своїм українським рилом в наш калашний ряд...»

Від укладача

Тут маю знову вдатися до коментаря. Згадана в листі делегація українських письменників, поїздку яких на Далекий Схід мені доводилося організовувати, відбулася ще до мого зазнайомлення з Костем Івановичем. Звичайно ж, українські письменники не обминули б його увагою - адже й справді їх маршрути пролягали за якихось сотню кілометрів од Погранічного, що для тих країв - зовсім не віддаль. Причина невходження вірша Скоромця до укладеного мною збірника вже пояснювалася (рукопис книги вже був у друкарні), але й прикрі переживання, навіть образу, яку затамував автор, теж легко зрозуміти, якщо взяти до уваги й загальний контекст цього листа. Хоча, звичайно, московські видавці «Венка России Кобзарю» й на думці не мали завдавати образи українському авторові з Далекого Сходу. Навпаки, й мені як укладачеві, і редакторам з видавництва «Советская Россия» також було вельми прикро, що його твір до книги припізнився.

Далі в цьому листі Костя Івановича - Постскриптум:

«Вісім сторінок списав і всього, що Вас цікавить, - не розповів.

1. Останнього разу в Ромнах і Анастасіївці я був у червні 1979 року. На той час там у мене були родичі. Тепер їх немає. Ровесники повмирали.

2. Порівняно рано рак звів до могили мого троюрідного брата Івана Івановича Скоромця. Непересічного керівника колгоспу імені Калініна (парторга, голову, бригадира свинокомплексу і комплексної бригади).

3. Не стало двоюрідного брата Ониська Скоромця - дивака, сільського умільця, слюсаря і олійника, й мірошника колгоспівського млина. Хата його пусткою стоїть не проданою... Вона дісталась у спадок синові - Олександрові Онисимовичу Скоромцю - він постійно проживає в Леніграді, доктор мдичних наук, професор кафедри інституту імені Павлова. Автор багатьох товстих підручників з нервових хвороб та нейрохірургії. Щорічно у травні він приїздить до батьківської оселі і замість відпочинку ремонтує домівку, провітрює її й та батьківська хатинка перетворюється в авторитетний лікувальний заклад. Земляки та землячки не дають Сашкові одпочити. Валкою йдуть до нього за консультаціями - аби він від недуг вилікував. Сашко перевдягається в білий халат і лікує всіх уважно й безплатно. Він, як і в дитинстві, молодець, і бабусь старих величає тітками Устями, Улитами і Марусями, а вони його кличуть просто Сашком.

4. Перед останнім днем мого там перебування я востаннє знов обійшов усі околиці Анастасіївки. Прощався з рідними місцями. Пройшов обніжками, де бігала Олена, а я над шляхом пас вівці, перейшов руду долину з іржавою водою, де тяжко стогнала перепілка, коли я з дитинством прощався навік.

Увечері (перед дорогою!) я, утомлений, вийшов ще походити широкими анастасієвськими вулицями, поблукати останній раз у сутіні ніким не поміченим. Вже й ніч. Тиша.Тілки в небі, у надхмар`ї, то губляться, то знову виринать дві зорі, наче дівчата переморгуються... Й раптом неподалік у провулку під тополею заграла гармонь, вдарив рясно бубон й заспівала сурмою горлянка якогось підпилого парубка:

Вона дівка багатенька,

Спідниченька коротенька -

По коліна, а то й вище...

Придивися - кому блище?

Лунає з провулку, з моєї юності, як тепла хвилька накочується, оця чаштушечка-говорушечка пошленька, й я дивом дивуюся, як вона без автора за півсотні літ вижила, ніким не записувана, не друкована жила, перегулькувала з однієї гулянки на іншу, з одних вуст в інші. З пам`яті в пам`ять переходила й у місцевім фольклорі, бач, лишилася. Нерукотворним пам`ятником стала мені, автору. Безіменному сільському поетові, ущипливому сатирику й сількору далеких комнезамівських, а потім і непівських й передколгоспівських ще часів. Пам`ятник єдиний ефемерний, залишений на моїй милій батьківщині!

Вранці рано я поїхав першим автобусним рейсом на Ромни.Тамував у душі млосне передчуття, що я сюди вже не приїду.

Зелений Клин... Світ мені тут таки зійшовся клином. Й це не красиві слова - це бувальщина. Так було.

Втім, повертаюся до теми обставин від`їзду переселенців з України. Я вже згадував, що Степан Васильченко про те добре написав у своїм оповіданні. Є і в Буніна правдиве оповідання про те, як в Уссурійський край наші люди прямували - назва його «На край света». То був, так би мовити, перший ешелон на Зелений Клин. Він увічнений в українських назвах далекосхідних сіл, що я їх називав уже.

Другий ешелон (1927-1930 рр.) був характерний тим, що наші земляки рушили туди в масовому порядку червоноармійськими комунами. В пам`яті моїй залишилися назви їх першопоселень тутешніх - нині вже неіснуючих комун: «Червоний українець», «Червоне козачество», «Червоний прикордонник»... То були все переселенці з частин Примакова й Котовського.

Минулося - й сліду не стало...

Третій ешелон (це вже 1940 рік) - приїхали глави сімей, поставили собі хатинки. А невдовзі мусили залишити перевезені туди свої родини й вирушили на фронти. Багато з них потрапили і в Сталінград... Неподинокі їхні дружини повиходили заміж за людей чужих, зайшлих. Поміняли прізвища, подекуди народили косооких українців (у нас в районі такі живуть густенько в селі Українка).

Четвертий ешелон (1952-1955 рр.) - це вже з`явились відщепенці-українці з Ворошиловграду. Нарід шахтарський, тертий. Тепер уже щорічно ми приймаємо по 40-50 сімей, яких вже й за українців не приймеш: ані за мовою, ані за звичаєм.

Зелений Клин лишається лиш в пам`яті, і то в небагатьох...

З повагою К. Скоромець

8.5.1990 р.

Погранічний

«Що з пам`яті зринає, розмислу потребує...»

Шановний тов. Крикуненко Віталій!

Мене знічує незнання Вашого отчества для офіційного звертання в листі і в особистім тоні переписки. Пропишіть, будь ласка! Воно мені треба для ввічливості.

Щиро дякую за ювілейну телеграму. Вона надійшла вчасно й послужила добру службу. Розвіяла туманець ілюзорності ювілею мого 80-річчя й надала скромному районному торжеству суспільну значимість в розумінні моєї творчості. Моє спасибі Вам, Віталію

Привітальна телеграма від «Совета по украинской литературе» з Москви справила в районі резонанс. Райком і Райвиконком нагородили мене Почесною грамотою, редакція - привітанням на своїх сторінках та цінним подарунком. Місцеве міжрайонне відділення Союзу журналістів СРСР відзначило «Дипломом кращого у професії». Нащадки померлих спеціалістів сільського господарства району - героїв моїх нарисів у місцевій газеті - тепло відгукнулися про мої мемуари з часів колективізації за участю їхніх батьків та матерів. Ті відгуки редакція райгазети частково надрукувала й усі передала мені...

Та найприємнішим було для мене те, що місцеве радіомовлення запропонувало мені прочитати (вперше!) українські мої вірші слухачам району. Й було на те читання багато відгуків, в яких люди зазначали, що читав я для них «понятним язиком». Розуміли, отже, без перекладача!

На моє 80-річчя з`їхалися мої дорослі сини з невістками та онуками. Побілили мою холостяцьку хату, пофарбували підлоги та віконниці - батьківська домівка одразу повеселішала. В квітучому садку заусміхалася ясними вікнами. В хаті задзвеніла жіноча руська мова з різними акцентами. Мої невістки - то цілий інтернаціонал. Одна - мордовка, друга - білоруска, третя - росіянка, а четверта з Донбасу - напівукраїнка з молдаванкою, з дівочим прізвищем Макуха...

Онуки мої мене розуміть і по-українськи, й по-руському.Однак активного інтересу до «рідної» дідівської й батьківської мови не виявляють. Книг українських не читають. Слухають залюбки старовинні українські пісні та збирають записи модної музики в стилі «рок» та «панк-рок». Співати самі не вміють. Станцювати гопак або бариню - також уже нездалі. А тіпатись, як на дискотеці з тріском «рок-панк-року» діда соромляться. Ще совісті не загубили.

На прикладі й свого роду роблю висновок: якщо за найближчого часу в початкових школах з обов`язковим російським навчанням не введуть (хоча б на 1-2 роки) викладання «рідної мови» для нащадків українців-переселенців до Зеленого Клину, вони, ці нащадки, швидко асимілюються, й співуча українська мова у наших краях стане мертвою. У порівнянні з двадцятими роками, які я застав, тут вже не зустрінеш романтичних захоплень українськими виставами, художнім читанням... - все щезає, як і пам`ять про Зелений Клин.

Мені б хотілося, щоб українські газети й товсті журнали періодично давали цикли про літературне життя українців, які жили і живуть у Примор`ї. Щоб і сюди приїздили частіше українські театри й концертні групи, щоб була торгівля українськими книжками. Важливо, щоб і Росія й Україна більше знали про український внесок в історію далекосхідного краю «нашенського».

От, скажімо, й про такі факти. В роки громадянської війни на Далекому Сході (і в Примор`ї) розгорнувся потужний партизанський рух. Українські селяни, переховуючись у тайзі, організовували загони червоних партизан, відстоюючи вільні приморські землі від японських та інших загарбників. Червоних партизанів очолив кубанський козак-українець Гаврило Матвійович Шевченко. Українці-переселенці появу його бойового загону пов`язували з іменем поета Тараса Шевченка, власне це й послужило початком легенді про Гаврила, в основі якої - його виняткова особиста хоробрість, геройська козацька вдача. В особі Гаврила Шевченка селяни-переселенці з України, можливо, не без політичної наївності, вбачали образ борця за землю та волю. Й вірячи йому, охоче йшли до партизанського загону воювати з інтервентами. Цей чоловік відомий у Примор`ї, а що про нього знає Україна? Гаврило Шевченко був репресований і загинув у таборах. Посмертно реабілітований. Батько його жив у нашому селищі, де нині стоїть пам`ятник славному козакові Гаврилу Шевченку.

Українські літературознавці давно могли б зацікавитися й таким фактом: у загоні червоних партизан був поет Костя Рослий, який писав вірші українською та російською мовами. Настільки мені відомо, Рослий потонув у морі 1926 року.

Невже усе це не цікаво для української преси?

В перший рік свого виходу на пенсію я зібрав дещо зі своїх спогадів та з півдесятка українських віршів і надіслав їх до редакції журналу «Дніпро». Рецензував усе те поет Андрій М`ястківський. Розхвалив мої писання. Пообіцяв рекомендувати редколегії для друкування. А трохи згодом я одержав відповідь, що редколегія мої твори не прийняла, знайшовши в них схоже щось із «апологетикою націоналізму». Редактором «Дніпра» був Ю. Мушкетик...

В одному з попередніх листів Ви запитували: чи було в газеті «Соціалістична перебудова» щось про українське літературне життя у краї? Цього я гаразд не знав. Як на мою думку, воно тоді не встигло там розвинутися, навіть народитись. Кріпка сталінська рука задушила те життя в першому номері української газети заодно з моїм україномовним оповіданнячком «З фронту хлібозаготівель».

А чи були взагалі спроби створення літературних українських видань? Не знаю. Але мені довелося бачити примірник української газети (сатиричної) «Блоха», яка на початку двадцятих років видавалася у Владивостоці. Запам`яталось таке гасло «Блохи» на першій сторінці: «Виходе - коли хоче й кусає - кого схоче».

Хто її видавав - того не знаю.

...Відгуло в моїй хаті, як у вулику, ювілейне торжество. Рідня роз`їхалася в свої далекі гнізда. Батьківська хата спорожніла. В закутках двору знаходжу забуті іграшки, що ними гралися мої онуки та правнуки. Душу стискує смуток самотності, наче я повернувся з власного похорону. Чим його вгамувати? Ніщо вже не миле. Тепліє, щоправда, непроминуща думка-сподівання про літературу. Що се? Графоманство чи не зужиті ще, не використані сповна сили таланту, доля якого не склалася?

Душевний біль цей глушу літературними забавами.

Розум та серце на такі забави ще охоче відгукуються, думки й почуття просяться на чистий аркуш паперу. Сідаю, записую, те, що з пам`яті зринає, розмислу потребує.Образи, рими, спогади... Написане правлю, закреслюю, і все те стає тяжкою, однак і захоплюючою творчістю, нечаяною радістю й працею, що приносить задоволення і по-своєму заспокоює стривожену й перед цим сковану смутком душу.

Життя прожите. Нагадують про себе старечі болячки, поборює лінь, залишають сили. Та всупереч цьому всідаюся якомога щільніше до столу й віддаюся писанню. Пишу про пережите і передумане.

Бентежить мій розум тема Зеленого Клину...

Вона ж майже не відображена в українській літературі.

Живе у далеких світах одірвана гілка українства й посилено асимілюється. Ловиш себе на думці, що не оповісти цього з належною повнотою - така широка й глибока і мало звідана ця тема. А водночас розумієш: якщо не розкажеш того, що сам бачив і спізнав, то воно може й щезнути з пам`яті людської, забудеться одна з яскравих сторінок української історії. Наприкінці дев`ятнадцятого століття та на початку двадцятого одні поїхали в зелену англійську Канаду, інші - в не менш далекий, зате ж ніби свій - російський Зелений Клин. Й що ж маємо на рубежі століття двадцять першого? В канадській чужині українська мова й культура ще живе, і підтримується, і вивчається. А вдома, у великій зрідненій Росії переселенці з України свою мову та культуру забувають й щезають помалу, вироджуються, як от і лісові тутешні люди удеге.

Цікава й непроста ця тема.

Хочеться хоча б у чорнових начерках записати все так, як було, у жанрі хроніки й в окремих новелах, поєднати ті новели однією сюжетною розповіддю про наш Зелений Клин. Можна бути впевненим, що в українській літературі з`явилась би пізнавальна книга.

Повістування те розпочати б із часів та подій, описаних Степаном Васильченком у його нарисі «На чужину». Почати з розлуки хутірської дівчини-наймички із кріпаків і парубка з безземельного двору козацького. Змалювати правдиво їх розлуку, їхню печаль.

Повторити й той трагічний момент, коли сільська громада розірвалась на дві частини. Одні рушили в далеку дорогу, інші кинулися в село - видимо, Перекопівку.

Та описати хоча б розпачливу а з тим і обнадійливу посадку в задимлений пароплав. Його прощальні гудки до рідного українського берега, відхід в неозоре море, бездонне й солоне, як ті селянські сльози.

А якою страшною, оповідали старі переселенці, була морська качка в Середземному морі. Дехто з тих, хто зроду моря не бачив, вмирали, не стерпівши випробувань подорожі через півсвіту.

А ще змалювати словом світанкову красу погожого океану десь біля екватора. Де український півень, що, наче на тину, всівся на корабельних реях, й радісно кукурікає на всю Індонезію, так само, як і вдома на Полтавщині.

А скільки звабливості й загадковості відкривалося землякам нашим в красі далекосхідної природи, коли пароплав з першими переселенцями, нарешті, заходив до бухти Золотий Ріг. Й знову гучно лунають корабельні гудки, але тепер - привітальні й радісні: «При- плив-ли-и-и!!» Й гудки ті салютові будять напівдикі околиці бухти, прибережну тайгу, здіймають на крило хмари птахів: бакланів, лебедів, гусей і чайок...

Описати б і ті випадки трагедій, які траплялися за тривалого плавання. І складність вивантаження з пароплава на непристосовані причали вцілілої після мандрівки худібки, збіжжя та всілякого сільськогосподарського реманенту...

А чого варта ота мить виходу переселенців на пустельний берег, де солдати вкопали високого стовпа з розвішеною на нім великою картою краю, на зеленому полі якої було позначено не більше десяти населених пунктів - прикордонних постів. Зате карта та вже рябіла номерами майбутніх сіл та дєрєвєнь. Тут же, на березі Тихого океану, іще неіснуючим поселенням давалися рідні назви українських славних міст -Київка, Полтавка, Чернігівка, Хорол, Прилуки, Ромни... А то й за прізвищами або за іменами найавторитетніших прибульців - старост: Михайлівка, Іванівка, Павлівка... А ще - називали нові поселення в честь багатьох сіл та хуторів, звідки приходили океаном і суходолом наші переселенці.

Край ще не мав спеціальної назви й прибутні люди назвали його Зеленим Клином - таку назву либонь і підказала ота зелена карта, що мов чарівний екран, вбирала в себе не просто їх зацікавлені погляди, але й найкращі сподівання...

Й залунала в тім краю українська мова, а з нею - й українські толоки, українські весілля, українські пісні та молитви й плачі...

Опиши тільки правдиво й небайдуже оцей приїзд поселенців - і вийде хвилююча велика книга.

Принагідні посилання

Готуючись до згадуваної поїздки з письменницькою делегацією на Далекий Схід, я побував у Ленінській бібліотец, де віднайшов рідкісну книжечку В. Ілліча-Світича «Дальне-восточная Украина»і (Київ, 1905). Власне, був це відбиток статті з журналу «Киевская старина», фрагменти з якої навести тут вельми доречно.

Автор розповідає саме про ту частину південно-уссурійського краю в Приморській області, що заселена переважно вихідцями з України - Чернігівської, Полтавської, Київської, Волинської, Подільської губерній.

Українці в різних кутках Далекого Сходу складали незрідка більшість населення, але до 1917 р. їх там начебто й не було. Місцева адміністрація не випадково три слов`янські народи позначала одним терміном - русскіє. Не випадково приамурський генерал-губернатор П.Ф. Унтербергер, нехтуючи всіма етнічними уявленнями, писав, що "переселенцы для дальневосточных областей выбирались в основном из Малороссиии", и "ими предполагалось создать на месте стойкий кадр русских землепашцев, как оплот против распространения жёлтой расы".

Разом з тим більш передбачливі представники офіційної російської науки, схоже, мали застереження щодо такої етнічної нівеляції-уніфікації слов`янського населення Далекого Сходу. Такий підхід до проблеми зафіксував, зокрема, А.П. Георгієвський у своєму фольклорно-діалектичному нарисі "Росіяни на Далекому Сході". "Если поставить вопрос, какая из трёх традицій - украинской, великорусской и белорусской является наиболее сильной и устойчивой в Приморье, то на этот вопрос трудно определённо ответить". Сам же він відзначав, що "великорусское культурное влияние здесь менее замечено, нежели украинское» (Георгиевский А.П. Русские на Дальнем Востоке. Владивосток, 1929, с. 9).

Час заснування «далеко-східної України», за словами Ілліча-Світича, порівняно недавній, - років сорок з чимось тому - співпадає з початком російської вільної колонізації краю й, слід гадати, зумовлений звільненням селянства від кріпацтва.

За Уралом, в Сибіру, українець, що шукав ліпшої долі, зустрів неозорі простори, неабияке привілля, однак сибірська дрімуча тайга, холодна зима, сувора природа не припали йому до серця... й він рушив далі, й, пройшовши весь Сибір, зупинився на Уссурі. Тут і клімат, і грунти, й ліс, листяний, а не хвойний, як сибірська тайга, й синява неба, й порівняно тепла зима, віддалено нагадувала тому першопрохідцеві Україну. Посіяв - зібрав урожай... За першими переселенцями потяглися родичі, сусіди, знайомі. Утворювалися хутори, села.

З 1861 р.до 1883 р. - діставалися на Далекий Схід - через Сибір неісходимий - возами, а то й пішки.

З 1883 р. до 1900 р.- морями-океанами - пароплавом, що відбував із Одеси.

З 1900 р. - щойнозбудованою залізницею.

Центром «далеко-східної України» (автор визначає площу тих українських поселень - 120 000 квадратних верст) слід вважати повітове місто Приморської області Нікольськ-Уссурійськ (спершу Нікольське - «велике малоруське село»). Головна й найдавніша його вулиця - Ніколаєвська, за свідченням автора, й досі виглядає як вулиця українського села: уздовж неї, по обидва боки, вишикувалися білі мазанки, місцями й досі ще вкриті солом`яними стріхами... «І ставок, і млинок...» А ось із вишневим садком - кепсько, не приживався.

Поміж слов`янського населення південно-уссурійського краю, не рахуючи козаків, що переїхали з Уралу та Дону, а також частково з-за Байкалу, українці настільки переважали, що сільських мешканців міські жителі назагал називали не інакше як «хохлами».

Разом із жменькою рідної землиці переселенець з України привіз з собою і бджолу, яка легко пристосувалася до місцевих умов й розмножилася до такої міри, що в Нікольську-Уссурійську було засновано свічний завод.

Привезли з України й добірне насіння соняшника. То ж тепер, проїжджаючи залізницею мимо далекосхідних українських сіл, повсюди бачиш соняшникові плантації. Те ж соняшникове насіння, як і там, в корінній Україні, залишається поміж переселенців найпопулярнішою сільською лакоминкою: його залюбки лускають старі й молоді разом з насінням гарбузовим, віддаючи йому перевагу навіть перед кедровими горішками, що в Сибіру відіграє ту ж роль, що й соняшникове та гарбузове насіння в Україні.

Розвиток торгівлі та комерції в краї захопив і українців. Та, подібно до селянського хлопця, що його взято в «москалі» й від чого той незрідка себе чомусь вивищувава над селюками-сіромами, й соромився, через глупоту свою, рідної мови, засновники торгівельних фірм незрідка поспішають приховати своє походження, зректися власної національності, якщо не замінити, то хоча б переінакшити, спотворивши, свої прізвища, внаслідок чого на магазинних вивісках Павлюк, приміром, перетворюється в Павлюкова, Рябошапка або Рябоконь - в Рябошапкіна чи Рябоконева й т.п.

Тамтешній же базар в торгівельний день, - продовжує В. Ілліч-Світич, - в тому ж Нікольську-Уссурійську - у всьому нагадує яке-небудь містечко в Україні; та ж маса круторогих волів біля селянських возів, наповнених мішками борошна, круп, сала, свинячими тушами, різною домашньою птицею, ковбасами смаженими; ті ж дядькки й парубки в свитках з відлогами й без них; ті ж молодиці та дівчата з намистами на шиях, а останні - й з пучками стрічок у косах, в запасках і плахтах - весело, з жартами, продають і масло, й сметану, і сир, і крашанки, й мед. Всюди чутно жваву українську розмову, і в теплий сонячний день легко можна уявити, що знаходишся де-небудь в Миргороді, Решетилівці або в Сорочинцях часів Гоголя. Однак для цілковитої ілюзії не вистачає оного надзвичайно характерного аксесуару малоросійських базарів, відсутність якого, зазначає автор, безпомилково свідчить про матеріальний достаток населення. Маються на увазі жебраки. Тут на базарах немає жебраків малоруської національності, - закінчує свої нотатки В. Ілліч-Світич.

Тут люди сподівалися одержати землю й волю, - продовжує свого листа Кость Скоромець. - Заїжджай до будь-якого села, отримуй 100 десятин землі й живи, як тобі бажається. Працюй і живи.

Але для освоєння 100 десятин потрібна була сила й, крім грошей, роботящі руки. Їм належало «перелоги орать».

Вчитися належало багато чому, й вправність і кмітливість потребувалися на новому місці, в незвичних умовах. От, приміром, учорашньому хуторянинові з Реп`яхівки треба було навчитися корчувати ліс. Навчити поважати себе хижих звірів, відлякувати їх подалі. Самому собі будувати хату. Боронитися від китайських розбійників-хунгузів. Рятуватися від незнаних у погожій степовій Україні тайфунних злив та бурхливих повеней. А під час засухи - й боротися з страшними лісовими пожежами...

Війна з Японією одірвала від господарських справ мужчин. Виконувати чоловічу роботу змушені були жінки. Висмоктувала силу з незміцнілищ ще переселенських сіл і перша світова війна. А вже революція та громадянська війна додали своїх трагедій і жертв. Дядьки та хлопці з українських сіл поголовно йшли в сопки в загони червоних партизанів. Партизанська війна у Примор`ї краще за всіх показана в книзі «Закривавлений серп» Ст. Шилова. На жаль, книга ця несправедливо забута й не перевидавалася. Автор помер 1954 р. у Москві.

Мирний період НЕПу. Бурхлива колективізація. Перетворення колгоспів у радгоспи. Озлидніння сіл у далекосхідній глибинці. Відхід молоді з села. Й у всьому тому -долі українців-переселенців. Цеж яка сага про те все може бути створена!

А які цікаві були люди в нас, про декого вже згадував. Додам ще. В нашім Пограничнім служив у прикордонному загоні прославлений Микита Карацупа. В Сучані жив партизанський поет, теж українець, Костя Рослий. На його слова начальник політвідділу дивізії П. Парфйонов написав партизанський гімн («По долинам и по взгорьям). !937 р. Парфйонов також був репресований, пісню ту приписали Алимову ще й проголосили народною.

Ось короткий перелік фактів, за якими можна написти історичну розповідь про Зелений Клин.

Та проминули мої кращі роки, втрачаю сили й напосідають старечі хвороби...

На цьому закінчуватиму листа. Вірю Вашим обіцянкам, що мої вірші Ви випустите, як ластівочок з Зеленого Клину. Приблизно в яких виданнях вони з`являться й приблизно коли?

Читаю українські газети й дивуюся, що Іван Федорович (йдеться про поета-депутата І.Ф. Драча - В.К.) забув застереження мудрого Гр. Сковороди: «нехай тому мозок рветься, хто високо в гору пнеться». Покинув мікрофон в шевченківську криницю, там він розмок в поетичній заумі - і рідна мати не пойме, й подався в «Рух» чи то в атамани чи гетьмани, а він голомозий, з чого ж він «оселедець» одростить, а без «оселедця» в Україні гетьманів не було.

Прощайте. Пишіть. Жду.З повагою К. Скоромець

P.S. Чогось мої рідні росіяни в Москві розворушились, ображеними себе завідчували... З`ясувалось, що в них, бачся, нічого не було свого. Не було своєї Академії наук, останкінської телевежі... Нема свого Кремля Московського. Треба привезти їм в Москву полтавського терну, полину і лободи, щоби з того бур`яну вони собі Кремль збудували та свого царя Бориса на престол посадили.

Чим це пахне - не знаю!

Боюся, що через той гармидер знову мої вірші недрукованими залишаться.

5 червня 1990 р.

Погранічний

Шановний Віталію Григоровичу!

Іще раз сердечно дякую Вам за те, що Ви виволікли мене на схилі літ з приханкайської трясовини графоманства, й дали можливість «з своїми ярмами й волами» виїхати на орбіту всеукраїнського письменства, а тему Зеленого Клину зробити національною. Маю надію, що я в цій темі забутим не залишусь.

Спасибі Вам, Віталію, що Ви у зв`язку з публікацією привітали мене телеграмою, поділяючи зі мною спільну радість.

Прошу вибачення, що я в першу декаду осені впадав у нудьгу й зневіру, й мав навіть у сумніви щодо Вашої щирості до мене: «Утішає старика з обов`язку ввічливості...». Таки не вірилося мені, що буде обіцяна вами публікація в журналі «Україна».

...Пишу, і в голову мені приходить аналогія з поетом Степаном Руданським. За життя в нього було опубліковано всього вісім віршів, а вже посмертно А. Кримський й І. Франко вибрали для друкування на вісім томів. Ви, за моїми підрахунками, вже опублікували вісім моїх віршів.

З чим у житті дідько не жартує, то ж, може, й після мого кінця дещо знайдеться в Скоромця. Чи виявить хто-небудь інтерес і до моїх писань?

Та я здраво розраховую на Ваше обіцяння, якщо не клятву. Допоможіть мені видати всього-навсього маленьку першу й останню книжечку «Зелений Клин», а в гіршім випадку (якщо ту назву обережні видавці «зарубають») - назовіть її «Зорі з берега Уссурі». Я Вам поодинці й у комплекті надіслав уже зо три десятка віршів. З них можна укласти цю книжечку, вона стане організуючою думою про Зелений Клин, про екзотику, природу й трудові внески українців у освоєння й розвиток краю.

Сюди ж придалися б і мої спогади-роздуми з «Перших днів у Зеленому Клині».

У мене ще є й краєзнавчі нариси - надруковані і в чорновиках. Можливо, й їх варто використати?

Напишіть.

З повагою К. Скоромець

5 серпня 1990 р.

Погранічний

Образа на улюблену «Вітчизну»

Шановний тов. Віталій Крикуненко!

...Вчора мені пошта принесла сьомий номер «Вітчизни» В ньому я прочитав «Зелений Клин» - тільки не мій, а Михайла Шевченка. Прочитав - і опустив руки. Все ясно, мої вірші «Вітчизна» забракувала і навіть свого рішення мені про це не повідомили. Хвалили, хвалили, і мої «хороші» вірші виявилися поганими.

Що ж, нічого не вдієш!

Скажу тільки, що цикл Михайла Шевченка видався мені невдалим.В тих віршах, як на мій погляд, немає душі, щирості, приморського колориту й самої історії Зеленого Клину...

Пропала моя тема і назви моїх віршів, написаних рідною мовою за довгий мій вік...

P.S. Принагідно зауваження щодо вірша М. Шевченка (можна передати авторові). Кронштадтка ніколи не була українським поселенням. Вона заснована 1902 р., перші поселенці були росіяни, вихідці з Брянської області, з територій, які в роки переселення належали до Чернігівської губернії. Добра половина населення в цій Кронштадтці були колодязниками, ходили по селах і копали колодязі. Хліба сіяли мало. Ходили в лаптях.

З повагою К. Скоромець

26.08.1990 р.

Погранічний

Дорогий Віталію!

Листи з відбитками газети одержав. Спасибі за радість. Після відправлення Вам листа від 26 серпня, десь через три дні надійшла мені бандероль із Сум, в ній екземпляр «Ленінської правди» з надруковано там Вашою розповіддю «Земляк із Зеленого Клину» та віршами моїми. Працівник редакції Науменко Микола Михайлович в коротенькому листі признається, що він мені двічі земляк - оскільки народився по сусідству з моєю Роменщиною, в Недригайлові. Вважає за щастя, що має можливість мені подякувати за Вашу розповідь, а мене - за хороші вірші мої. Всі читачі, пише земляк, сходяться на думці, що вірші - хороші.

Я й піддаюся цим лестощам. Вірші хороші? Дивуюся, чому ж тоді мій «Зелений Клин» «Вітчизна» не надрукувала під однією рубрикою, яку «націоналізувала» в мене для Шевченка. Мій «Зелений Клин» попереду Михайлових віршів був би доречним, нехай би і в одній з ним добірці, оскільки він глибоко розкриває тему... А так вірші Михайлові - то імітація про «Клин» і «муті-путі».

Давайте розберемо програмного вірша М. Шевченка. Поет він грамотний й не без таланту... Але ж навіщо оці вигадки й метафори задля метафори. Візьмімо перший чотиривірш:

Вмочу ув океані ноги,

Прислухаюсь до води.

Зелений Клин приглухлий стогін

Докочує мені сюди.

Ось це «ув» на слух неприємне. «Приглухлий стогін» - не зрозуміти, хто його жене. Мав би «докочувати» океан, а тут навпаки - Зелений Клин. Після четвертого рядка поет до Зеленого Клину власне й не повертається. Він перевтілюється в закоханого й знаходить на березі океану кохану з сумнівною репутацією й послухайте, що вона чинить, а поет черпає ласку з іншої любовної казки:

І огортає плечі тепло,

І закриває очі вмить.

І раптом чую - серце стерпло,

І не болить, і не щемить.

Німе, мов зв`язане, тріпоче

Й само не може угадать,

Хто це такий мені на очі

Дві теплі руки наклада.

Хто це такий бентежно диха

І гріє руку у руці,

Хто так шепоче тихо-тихо

І завмирає на щоці?

Це жінка, зустрінута поетом за невідомих обставин, а що робить ліричний герой в цьому «Зеленому Клині»:

А я шукаю й не дістану, (!)

І не знайду ніяк на звук

Ані її тонкого стану,

Ані її налитих рук.

Вона шепоче: ні, не треба,

Мене нема - лиш біль і щем.

Я не сама хилюсь до тебе,

Я тільки... духом і плачем.

А далі - наша приморочка-українка, не видно - хто вона? Доярка, рибачка, звіробійка? Затаскана жінка аж на березі океану скаржиться поетові - «духом і плачем»:

Мене взяли краї похмурі,

Мене заплутали в лозі,

Я тричі втоплена в Уссурі,

Стократ згвалтована в тайзі.

Стократ убита у роботі,

Стократ окрадена в піснях.

Стократ врятована в скорботі,

Стократ відроджена у снах.

Стократ відліплена у глині,

Стократ пробилась крізь бур`ян.

Я доповзала на колінах

На шлях назад - на океан.

І тут не втямиш, кого ж слухати - й заперечує.

Ти лиш постій і лиш послухай

І показатись не проси.

Але в ім`я святого духу

Мій дух з собою пронеси!

До любовного альбому - це, мабуть, гарно, а для Зеленого Клину не годиться така імітація. Це, мабуть, хороші вірші, але до чого ж тут Зелений Клин? Скоріше жінки з нашого краю зможуть образитись, що поет отак про них встругнув й навіщось «стокрот згвалтував в тайзі».

Є в цьому вірші й рядки, що я їх цілком приймаю. Так! Приморські жінки-українки справді «стократ окрадені в піснях!». Української пісні вечорами вже майже не почуєте. Її інколи приводять до сільського клубу на сцену художньої самодіяльності, уже прив`язану на мікрофонний шнур, один раз доярки заспівають та й забудуть. Вона - українська пісня - вимушено проживає в п`яних застіллях. А мали б і радіо, й телебачення, й філармонія і театри берегти тут нашу пісню, в якій живе душа українська, віддана поколіннями переселенців далекосхідному краю.

Я розумію, що Ви мені й Михайлові друг. Бажаю, щоб Ви залишалися другом тому, кому істина дорожча. Ви пишете, що Михайло мені дороги не перебігав, і що «він поет хороший і постарався написати як умів».

... Вся моя образа не на Михайла, а на мою улюблену «Вітчизну, якою я всі шафи заповнив й читаю цей журнал ще з часів Юрія Яновського, п`ю з його сторінок українську поезію, тамую тугу за рідним краєм. Я чотири рази за все своє життя написав до «Вітчизни», надсилаючи туди свої твори, й жодного разу «Вітчизна» не відповіла на голос із Зеленого Клину...

І звісно, якби Ви мене не висмикнули з глушини Пригранічного, я б, як та іскорка, згас непомітно... Бажаю Михайлові добра. Нехай пише свою гарну лірику, але для того, щоб написати щось варте про Зелений Клин, нехай ще раз приїде в Примор`я надовго й з нами, приморцями, не менше пуду солі з океанської води висмокчить.

Рецензію я думаю на Михайла написати розлогу й самокритичну. Й ще хочу поміркувати щодо тих загинайлів та заумників у сучасній українській літературі, які забувають (якщо знали!), що наша поезія вже пережила й символістів, і кубістів, і пан-футуристів... Царство їм небесне! Нехай згадають. А молоді сучасники нехай би подумали, що вони пишуть не для себе ребуси, а творять таки для читачів. Якщо вони справді письменники, а не розважальники вузького кола бенкетуючих під час чуми.

Дай Боже, Віталію, щоб Ви мої вірші таки прилаштували і в інших журналах.

Що стосується нарисів з історії Зеленого Клину, життя тутешніх українців-переселенців - то боюсь, що я вам наобіцяю понад те, що можу зробити.

Справа в тому, що наш район (назва селища вже за те промовляє) - прикордонний. Готувався до війни з японцями й усі старі архіви були вивезені до Томська або в Тобольськ. Те, що в районі є в архівах, хоча й до нас налізло достобіса китайців, зберігається в у відповідному відомчому режимі.

Щодо всього Примор`я у мене архівних матеріалів дуже мало. Крім пам`яті та спогадів...

План нарисів я складу й Вам надішлю. Але сам того плану вже, мабуть, не здійсню. Бо ж у пересуванні своєму обмежений куцим радіусом.

Пишіть. Бувайте здорові.

Ваш земляк Кость Скоромець

P.S. Ви мої вірші, мною надіслані, пропісочте належно й готуйте до друку. «Поки горять мої карії очі, дайте пожить, дайте пожить!..»

13.09.1990 р.

Погранічний

«А як там роменці? Чи згадали...»

Дорогий Віталію!

Я домовився з райгазетою «Знамя Октября» - вони обіцяють Ваш нарис «Земляк з Зеленого Клину» надрукувати в перекладі російською. Ще й у примітках від редакції розкажуть, що у нас нині є українського в районі.

Друге. Надсилаю Вам цю ж газету, в якій надрукована моя пісня «Партизанськими стежками». Вийшло так, що редакція на восьмому році спромоглася її опублікувати в першопочатковому варіанті. Зробили од себе погану правку. Порівняйте тексти, позначте мої помилки в рукопису й зробіть зауваження. В якому вигляді чи, вірніш, варіанті пустити його в світ? Річ у тім, що я віддаю перевагу рукописному варіанту. До того ж, саме на ці слова написана музика композитора із Опішні Наталії Дарнєвої.

Коротше кажучи, маю примусити редколегію, щоб вона публічно відновила мій текст... Сподіваюсь, Ви мене в цьому підтримаєте або скажете, що я старий упертий бик, і я вгомонюся. Й ще, до Вашого «Земляка...» редакція збирається дати три мої пісні російською мовою замість тих віршів моїх українських, які були додані до Вашого нарису...

Третє. Готую, як Ви просили, план нарисів про Зелений Клин. Вважаю, що це мають бути розповіді про те, як починалося українське переселення на Далекий Схід суходолом - через Сибір та морем-океаном - через Одесу, як складалися долі переселенців та українського життя в нашім краї.

Боюся, втім, понаобіцяти Вам понад те, що зможу зробити. Писатиму Вам грішною своєю російською, бо нею написані й ті нечасті публікації, що трапляються у нас на сю тему. А Вам вже доведеться все те розгорнути українською...

А як там роменці? Чи згадали добрим словом діда Скоромця? Чи надіслали Ви в роменську райгазету мої вірші?

Пишіть!

Ваш земляк Кость Скоромець

16 вересня 1990 р.

Погранічний

Про міжреспубліканське головотяпство

Дорогий Віталію!

З привітом і добрими побажаннями пишу цього листа. З вдячністю за все те, що Ви для мене зробили й збираєтеся робити - дякую.

Мені знов неприємності в житті. 25 вересня пішов передплатити на 1991 рік газети й журнали, й головне - українські «Вітчизну» та «Україну», а начальник нашого Пограничного відділення «Союзпечати» т. Шадько підписку на українські журнали не прийняла. Пояснила мені, що на 1991 рік вона має каталог тільки на російські видання, а республіканських каталогів - немає.

На запитання «Як бути?» рекомендує звернутися ...в Київ (це ж мало не десять тисяч км.!), й там в агентстві «Союзпечать» мене мають підписати... Сумно виходить: говоримо про підтримку національної культури українців за межами сущими, а на ділі гірше, ніж раніш було. Ні книги не купиш, а тепер і газети не випишеш!

...План для укладання нарисів про Зелений Клин зайняв у мене 36 сторінок шкільного зошита в клітинку. З них 27 сторінок - історичний матеріал «Перші дні в Зеленому Клині». Сподіваюся, цей матеріал, скомпонований в нарис-новелу, Вам сподобається. Там буде фігурувати середина Зеленого Клину: Спаськ_Дальній, Чернігівка, Жариково, Хорол, Прилуки та інші приханкайські села. Вам тільки доведеться переписати все те українською й знайти видавця.

Й знов жалкую за українськими журналами, які вже недосяжними робляться... Отак все в мене й складається: я в гору, а чорт за ногу! Написав у «Вітчизну» - вони не відповіли. Подав пісню до райгазети - вони все переінакшили. Надіслав до «Венка Кобзарю» свою квітку вплести віршем - спізнився...

Раніш було так, що передплатити українську пресу не складало ніяких проблем. Дрібничковий клопіт - зайшов на пошту й підписався. А тепер тут якесь міжреспубліканське велике головотяпство.

Жду відповіді. Пишіть

Ваш земляк із Зеленого Клину Кость Скоромець

26.09.1990

Погранічний

P.S. Нарис таки вимучую. Втрачаю зір, роки беруть своє.

«Нарис про Зелений Клин потрібно дати»

Шановний Віталій!

Закінчились мої клопоти з передплатою на українську пресу. Двічі писав у цій справі в редакцію «Вітчизни». І в київську «Союзпечать». Ніхто не відповідав на листи. Життя прожив на Далекому Сході - такого не було. Й ось, нарешті, 13 листопада з місцевої «Союзпечати» одержую листівку: приходьте, приймемо передплату. Встиг таки передплатити на 1991 рік і «Вітчизну», й «Україну». Залишилося отримати людську відповідь з «Вітчизни» Чи в ній така мода нині на листи не відповідати?

Надіюсь у наступнім році одержувати наші журнали й побачити надрукованими свої вірші. Вірю, що Ви їх туди «проб`єте»!

Й хоча я старію та хворію, все ж працюю над нарисом з умовною назвою «Перші дні в Зеленому Клині».

Перший розділ про одісею до океану в далекому минулому. Намагаюся охопити історію проникнення й росіян на Далекий Схід. Одних посилань на цю тему в мене - на вісім сторінок. Про завойовників-козаків Сибіру та Амуру, про землепрохідців купців, мандрівників та авантюристів, закупівельників золота та хутра. Й про тих, що в історії замовчувані. Це - втікачі, каторжники, старовіри-розкольники. Вони поступово родами пересувалися з місця на місце й діставалися аж до Аляски та Командорських островів. Сюди втікали фанатики-сектанти, духобори-молокани й фармазони. Услід за ними йшли схимники-старовіри та християнські місіонери, засновували свої скити та монастирі. Тут на свій ризик осідали царські купці й ханські, торговельні агенти та слуги китайських імператорів. Й відбувалося це заселення поза всякими законами, бо й влади певної часом на тих землях не існувало. Так тривало аж до половини вісімнадцятого століття, до появи тут служивих царських людей, дипломатів, військових чиновників та інших представників офіційної Росії. Офіційні відкривачі раніше відкритого - Хабаров, Атласов, Буслаєв, Берінг, Крузенштерн, Невельськой, Муравйов-Амурський та інші, а ще - й Вінюков, і Арсеньєв, і прапорщик Комаров. Згадаємо і російську допомогу китайським імператорам в придушенні боксерського повстання. А потім пекінський мирний договір між Росією та Китаєм. Нашу оренду Порт-Артуру й колонізацію Манчжурії та мирний «отвод» границі Далекого Сходу. На опис повної одісеї росіян на схід знадобився б не один том, й, зрозуміло, що обійти цю тему не можна.

В другий розділ пропонував би включити все, що стосується українського переселення та утворення Зеленого Клина. Звідси й узагальнено-умовна назва - «Перші дні в Зеленому Клині». Це історико-художній нарис, в якому слід згрупувати спогади спершу автора, а потім - від імені оповідача з числа перших поселенців Омельченка Корнія Євдокимовича, тайгового пасічника, вихідця з Анастасіївки на Роменщині.

Піде мова про появу перших поселенців-українців з числа тих, хто був покараний каторгою, та увільнених після двадцятип`ятилітньої рекрутчини солдатів. Потім про перші партії переселенців, що діставалися сюди «навколо світу» із Одеси - пароплавами «Америка», «Манчжур», «Гридень», «Гиляк», «Москва» та ін. Все це оповідається також од імені пасічника діда Омельченка.

Мова йтиме про те, як швидко виникали згадувані вже великі села з українськими назвами. Змальовуватимуться українські побут і традиції, що яскраво постали в далекому краї. Як у тайзі зазвучала наша мова, залунали наші пісні. Як українцями з привезеного ними насіння культивувалися тут нові сорти сільськогосподарських рослин - і соняхи, й пшениці, і, звісно, мальви та чорнобривці. Як з`являлися край світу вишневі садочки біля побілених хат, а садиби з клунями й грядками були достоту такими ж, як і в Україні, протягом століття, та ще й зараз українське подвір`я легко впізнати у нас за тими ж ознаками... Не обминути й тему, як зберігалися родові традиції та дотримувалося в сім`ях те, що росіяни називають «целомудрие».

Всі епізоди звірялися з офіційними публікаціями в пресі та з доступними архівними матеріалами.

Нарис у чорновиках лежить на моїм столі. Заковика в тім, що написаний він російською мовою, тож для українського читача співавторові доведеться його перекладати.

Чекаю, що Ви порадите.

Впевнений, що такий нарис про Зелений Клин потрібно дати. Прояснити, що за цією романтичною назвою криється. А це ж і доля культури українців, які асимілюються раніше тих своїх земляків, що осіли в сусідній з нами - через Тихий океан - Канаді.

Й ще я відбираю кращі свої вірші про Зелений Клин, які можна було б видати невеликою книжечкою. Маю надію, що Ви до цієї книжечки й передмову написати не відмовитеся. Може стати нею й Ваша стаття, надрукована в сумській газеті. На прикладі моєї біографії показати б, задля чого українських дітей у Росії потрібно хоча б у початкових класах вчити предківській мові, й государственному язику, звичайно теж. Бо хто мову забуває, того Бог карає...

Мені здається, що такий нарис вніс би ясність в романтику і в реальність життя нашого в Зеленому Клині. Допоможе хоч трохи словом ситуацію в національному питанні спрямувати. Вберегти українську мову від повсюдної асиміляції. Цікаво й, може, повчально, було б співставити нас і з канадськими українцями?

Чекаю, що ви, Віталію, порадите й чим допоможете Зеленому Клину.

З рідної Сумщини продовжую одержувати відгуки на Вашу публікацію. Й усі пишуть, що враження від моїх віршів - найкращі.

От тільки мої земляки-роменці - журналісти й краєзнавці щось відмовчуються... А мені прикро! Адж саме в роменській газеті «Радянське життя» в середині 1920-х років було надруковано мого першого дописа - маленький фйлетон під назвою «Одчайдушний нарід» за псевдо - К. Сумний.

Житя вирує й піниться - й боязко мені, що волею долі я втеряю Вас, Віталію, з виду. І Ваше шефство надо мною для користі Зеленого Клину, як та іскра, вгасне, й вірші мої лишаться недрукованими.

Піддержуйте мене за руку!

Жду одвіту, як справи в Москві й на Україні.

З повагою Кость Скоромець

22.11.1990 р.

Погранічний

«Сьогодня почула та й гарну ж передачу про вас...»

Шановний і дорогий і добродій Віталію Крикуненко!

До мене з ефіру не доходила радіопередача «Далекий Схід, якого ми не знали». По-моєму, вона прозвучала в обідню перрву 16 листопада. Ви мене не попередили, і я про неї не знав і не чув. Можу тільки здогадуватися про зміст. Дещо узнаю з листів, що до мене попливли після передачі саме з 22 листопада. В перший день мені пошта принесла зразу шість листів. І все від галичанок, всі від одиноких бабусь-пенсіонерок, в яких і гроші є, і дозвілля багато, і в душах живе нещасливе кохання, незабутнє «перше кохання» - і тліє, і блисне, і вибілену подушку підогріває. Сниться воно і ночами, чогось сниться й не спиться?

Ті листи до мене стандартно починаються з того, що «сьогодня почула та й гарну ж передачу про вас, і ваші хороші, та такі ж гарні вірші. Слухала, як заворожена, й одразу сіла Вам цього листа написати».

Нижче пише дільне: мовляв, єсть у неї українські книги, для дорослих і дітей. Знаходяться такі, що й костюми для спектаклів чи для ансамблю українського дістати намовляються. Уточнити адресу просять, а то вони по радіо не дослухали. Й справді, прізвище моє наперекручували. Пишуть і Сковорец, і Скоронец, і Скоринець... А вулиця моя стала Ким-ір-сена. Що наплутали то наплутали, а письма все ж доходять. Хвалять в них свою Коломию, Львів та Луцьк та ін. Запрошують в гості подивиться, як цвітуть каштани й дніпровська хвиля б`є.

А під кінець, після «діяспори» та «вільної України» просять, де можна почитать мою книгу з віршами. Просять присилать автографи. Й навіть хоч яку записочку, мною написану. І під кінець вже переходять на стиль «дівочого кохання» і наче забувають реальність - пишуть мені «цілую і обіймаю» й так далі. Я попадаю в скрутне становище. Мені ж треба по существу одписувати в листах, і цілувать і обійматися.

А письма ті щодня йдуть, тільки встигай читати. Марічки стараються, а мені хоч секретаря наймай. А останніми днями до галичанських Марічок прирівнюються і наші лівобережні, ну ці обережні. Є з Херсона, з Донецька, з Харкова, жду з Полтави.В цій групі і дядьки є. З цими кореспондентами я сам обережний. Треба ж знать, як їм відповідать, а то вони Іванові нажалуються і Горинь не розбереться.

Я всіх моїх кореспонденток жалію. Якби на моє місце об`явився Михайло Шевченко, так він би всіх кореспонденток стократ згвалтував, стократ утопив в Уссурі і всіх без розбору засчитав у «Діяспору». І він би дав понюхать, як пахне лимонник.

Я серйозно задумався, як мені буть. Листи ж ідуть та й ідуть. З їх треба ж вибрать все дільне. Треба зробити якийсь огляд. Всім дати відповідь. Мене ж люди ждуть. І от на перший раз рішив на кождого кореспондента зарання заготувати конверт. А по темі всім кореспонденкам написати одного вірша, щоб його можна було і читать, і співать, як пісню. Думав багато ночей і за одну добу написав таки «Марічку». Мені здається, то непогано буде, як я «Марічку» віддрукую на машинці під копірку в багатьох екземплярах й розішлю всім адресатам. Й будуть мої бабусі на дозвіллі «Марічку» читать, співать і онуків нянчить, за своє кохання-дівування споминать. Сам я свою «Марічку» налаштував на мотив пісні:

«Ой там за горами, де сонце сіда,

Ой там моя мила голубка літа...»

І, як бачите, сюрйозна «Марічка» вийшла.

Може, її й надрукувати можна буде. Як Ви думаєте?

Буквально я її писав про жінку-галичанку, а на самім ділі я мав Галичину як гвалтували і австровенгри, і поляки, й наші визволяли. Сидіти б їм за пазухою нашої великої наддніпрянської України, так ні - соваються! В багатьох конвертах мені з листами й львівську газету «Вільну Україну» присилають.

Читаючи мою «Марічку», Ви здумайте, як Остап Вишня давав на одному літературному вечорі одвіт робітничій молоді на запитання «Существует ли любовь?..» Остап тоді опинився в скрутній ситуації. Стоячи за трибуною, задумався він. З хвилину роздумував, схиливши лису голову на бильця трибуни. Мовчав, мовчав, й нарешті так сказав:

Забув, їй-Богу забув, але щось було приємне й чисте. Ось і я в такому (подібному) становищі опинився. Молоденькі галичанки перед війною підростали і мріяли про «це» приємне і чисте, а їм вона («любов») дісталась із кігтів беркута...

Вони, мої старенькі ровесниці, з того покоління, що «не дожили, не долюбили...»

Мені здається, що вони зрозуміють мою «Марічку» - буквально. А ті що стають визволителями - поймуть символічно. В ній єсть і текст і підтекст.

Як Ви про «Марічку» думаєте?

Наступного тижня районна газета «Знамя Октября» має пустити в світ Вашу статтю «Земляк із Зеленого Клину» в перекладі російською мовою. Вони мене привикли «зажимать».

Жду од Вас, Віталію, листа з відповідями на всі мої запитання в попередніх письмах.

Щось-то мовчите? Боюся, що загублю ниточку зв`язку?

«І в мої чудові вірші

Загорнуть лойову свічку».

З повагою до Вас К. Скоромець

29 листопада 1990 року

Погранічний

P.S. А листи йдуть та йдуть. І всі мого одвіту ждуть.

Дорогий Віталію!

Надсилаю нашу районку, в якій надруковано Ваш нарис про мене. Мені довелось його довго пробивати. Й все ж вважаю, що віддавши в переклад Ваш нарис (вірші мої українські також російською переклали), я зробив добру справу: російські читачі краще взнали, що ж то є Зелений Клин.

З того потоку листів-відгуків, що йдуть мені з України, дізнаюся, що 16 й 13 грудня Київське радіо передавало й нарис про мене, й мої вірші. Слухачі в листах називають ті вірші «задушевними» й «чудовими». Мені б хотілося й самому почути ту «зворушливу» передачу - хоч б у запису. Я надіслав на адресу Українського радіо запит, щоб надіслали мені плівку й надіюся на вас. Що Ви надішлете мені чорновики свої.

Так, цією передачею Ви мене виставили на всю Україну як українського поета з Далекого Сходу. Це для мене авансова честь, її маю виправдати. Адже багато хто з отих слухачів запитує тепер в листах: а чи є у Вас ще вірші, де їх можна почитати? Виходить, добірка в журналі дуже доречна була б. Чекаю такої публікації. Тоді я, може, й виправдаю сподівання радіослухачів. А так, пробачте, я ніби фальшива Мельпомена.

Читаючи листи із України...

Скоро перший потік відгуків зупиниться, й Ви пишете мені, що було б добре зробити їх невеличкий їх огляд. Тож маю стати тут не просто літератором, а й аналітиком-політиком. Ох, важка шапка Мономаха! Втім, думаю, видюжу.

З першого погляду деякі листи здаються пустими забавками, а вчитаєшся - й бачиш, що то «сумки, повні сердець». В них вичитую не тільки собі компліменти але й сподівання народні. З Лівобережжя їх менше (є з Києва, Дніпропетровська, Дніпродзержинська, Херсона, Донецька...) Основний потік - з Галичини, Буковини та Волині (Львів, Коломия, Луцьк, Івано-Франківськ, Чернівці й ще багато міст і сіл). Першими відгукнулися гуцулочки, Марічки (я про те писав уже) - ті бабусі-пенсіонерки, що вже бавляться онуками, в них багато вільного часу, й їм, як щирого кохання, хочеться листування. Вони перед війною себе берегли для своїх лицарів, легінів - хотіли святого кохання солодшого за мед, а одержали тую «любов» часом гвалтовно, брудно, по-звірячому. Справжня їх любов асоціюється з романтикою Галичини. Галичани тягнуться до діаспори, до незалежності, не дуже то й зважаючи на історичну реальність - й можуть опинитися в становищі «Марічки» в крові на голій долівці. Я своїм коресподенткам дякував і вкладував текст вірша-пісні «Марічка». В тих листах незрідка й ділові пропозиції - хочуть прислати мені культтовари, книги й навіть вишиваний рушник чи сорочку.. Є й такі, що присилають вирізки з газет, із яких більше дізнаюся про українське сучасне бурхливе життя, а одна бабуся пропонує цілу підшивку газети «За вільну Україну». А ще надходять мальовничі листівки з янголами та колядками різдвяними. З міста Ровно надіслали листа жінки з проханням допомогти в збиранні коштів на будівництво собору та православної церкви у тому місті.

Тут мені, мабуть, треба бути вже не тільки поетом, але й дипломатом та політиком, щоб і петлюру не перепетлюрити і бандеру не перебандерити.

Та головне для мене в цих листах - це, мабуть, те, що знов і знов мої радіослухачі запитують: «А де почитати Ваші вірші?»

На цьому закінчую свого листа й жду відповіді без банальних вибачень.

З повагою до Вас Кость Скоромець.

Погранічний

18.12.1990 р.

«Думаю, що іще повоюю...»

Дорогий Віталію!

Прости, що висилаю рукопис у чорновому вигляді.

Я захворів, та ще розболілися очі. Ліве ледве бачить. Тому я вирішив надіслати рукопис недоварений. Щоб ти, поки в мене будуть процедури лікувальні, її прочитав, а потім, якщо треба буде, повернеш мені на доопрацювання.

Я все думаю, що іще повоюю. А якщо ж із «дальних мест писем не придёт», то в тебе залишиться матеріал, який комусь ізгодиться. Хороший він чи поганий - напиши. Хотілося б, щоб він тобі припав до серця й ти його з рук своїх без друку не випустив.

Судячи з листів моїх кореспондентів у Львові й Києві, мене хочуть бачити королем,а з мене король все ж голий! Всі майже запитують, де вас друкують? Де ваші вірші (кияни кажуть «гарні», а львів`янки - «файні») можна почитати, а що я їм скажу - король бо голий!

Отже чекаю хоч б маленької добірки в українському журналі. Жду «Україну» зі своїми віршами.

«Венок России Кобзарю» мені вже надійшов, лежить на видному місці на столі.

Львів`янка Даців обіцяла мені до Дня Перемоги надіслати вишиту сорочку й шаровари широкі як море, то ж доведеться мені на празник пофорсить: «Гоп, кумо, не журися - українці не перевелися!». Словом з такої радості у свої 82 дідові належиться перед росіянами станцювать навприсядки. Дай Боже тільки дожити!

Про повне видання своїх «сочинєній» уже не мрію.

І все ж сподіваюся підготувати невеличку збірочку українських віршів. Але реальною справою це стане після того, як з`явиться журнальна добірка.

Я все життя читав «Вітчизну», пердплачував завжди її. Ну чому ж вона мене не любить? Не пойму. Останній раз у зв`язку з передплатою два листи послав й редакція знов не відповіла!

За останні роки в «Вітчизні» я майже не знаходжу поезію, щоб вона мене ну якщо не заворожила, то хоча б запам`яталася. Хіба що крапкою наприкінці довжелезного вірша, в якому - жодного розділового знака. Й навіщо тоді там ота крапка? -запитується, якщо ви такі нігілісти й новатори, то й обійдіться без неї. Невже оце новаторство? А мені здається давно-давно вже перейдене, згадаю хоча б Михайля Семенка з його футурами з хутора...

Ну це, Віталію, нехай буде поміж нами. Як у нас на Роменщині казали: «У нас старий не мовчить, один ходе та й бурчить».

До побачення, дорогий Віталію.

З повагою Кость Скоромець

15.01.-1991 р.

«Хотілося б щось робити в спілці з добрими людьми...»

Дорогий Віталію!

Сповіщаю, що перехворів, покололи мене й пігулками вволю нагодували - й організм ніби впорався, переборов. Якби це в пору молодості, усе було б, як з гуся вода, а в моєму віці хвороба додала ускладнень і підвела ближче до рокової риски.

Жалію, що в хвилини відчаю одіслав Вам не переписаний рукопис і вам доведеться його перелопачувати. Додав Вам роботи.

Все ж мене утішає те, що рукопис у Вас і Ви маєте фактичний матеріал про Зелений Клин. А то багато хто з молодих українців не знають, що таке Зелений Клин - навіть наш редактор районної газети «с недоумением» дав заголовок «Земляк о земляке», «забувши», що йдеться саме про далекосхідного українця з Зеленого Клину.

Публікації з України я, за Вашою порадою, терпляче чекаю.

Щодо листів моїх Марічок. Перший вал пройшов. Деякі кореспондентки пишуть мені вже втретє. Мою «Марічку» вони розкумекали як притчу. Декотрі буквально прочитали в тому вірші історію свого кохання нещасливого. Й «беркутам» дісталося. Відзначають, що у мене «материнське серце»: мати за дівочу честь, мовляв, так вступається. А деякі інші Марічки з Західної України сприйняли мій вірш як попередження про дорогу в Сибір. Продовжують надсилати газети - «За вільну Україну» й «Галичину». Пишуть бабусі уже не тільки про те що «не долюбили, не дожили», але й переходять часом до злободенних тем - до політики, церковних справ, просять женьшеню й т.ін.

Поміж Марічок є й вельми поважна за посадою. За діло мене критикує й нахвалює, це Тетяна Шевченко з Херсону, яка назвалася начальником управління юстиції. Надіслав ділового листа режисер і голова якогось кооперативу творчо-виробничого, зовуть його Шиленко Борис - він у Києві зняв кінофільм про отамана кошового Івана Сірка й заліз у борги до своїх спонсорів. Питає, як би приїхати до нас показати тут свого Сірка й зняти що-небудь із життя Зеленого Клину - й у такий спосіб розрахуватися за борги Київським заводам-спонсорам. Я передав того листа до райвідділу культури, там пообіцяли узгодити питання з краєвим керівництвом і відповісти по суті.

Одна ще молода щира україночка зі Львова напросилася вислати мені гуцульський костюм, я спершу віднікувався, а тепер згодився - вислав розміри. Покрасуюся, сфотографуюся й передам той дарунок до районного музею.

А в іншому діловому листі працівники одного київського дитячого садочку пообіцяли надіслати бібліотечку для найменшеньких читачів Погранічного книжки ті будуть призначені для нашого селищного дитячого садка.

На радіопередачу відгукнувся з Кременчука працівник нової міської газети т. Усик. Він «надихнувся» тією передачею про поета з Зеленого Клину й попросив у мене для своєї газети кілька віршів і автобіографію. Теж мають мене за земляка близького, адже Кременчук і Лохвиця - це й наше Посулля. Батьківщина наша мила!

Суми на передачу відгукнулися ще новими листами, а ось із Ромен - жодного. Знов прикро стає на душі за земляків моїх найближчих...

До мене надходять новини зі Спаська-Дальнього. Там організували центр української культури. Хоча, крім декларації такої урочистої, ніяких конкретних відомостей про його роботу не знаю.

У Владивостоці - передали по радіо - заснувалося якесь українське товариство під кураторством якогось Попова - для пропаганди української культури та вивчення історії заселення Зеленого Клину українцями. З тим товариством я зв`язку не маю.

Не маю зв`язку й з краєвою письменницькою організацією, яку після звільнення Льва Князєва очолив українець із прізвищем Тицький. Він начебто закінчив Київський університет,пише російською.

Розвернутися мені, налагодити активні контакти з тими організаціями вже здоров`я не дозволяє. Хоча в душі й хотілося б щось робити в спілці з добрими людьми.

Відлуння «Сонячних кларнетів»

Минулого тижня, сидячи в своїм кабінетику, почув із кухні, що хтось по радіо говорить українською мовою. Я підійшов, став слухати. Говорив той чоловік про ювілей Павла Тичини. Читав і згадував його «Сонячні кларнети». Й усе це було мені знайоме до болю. З аркушика, відірваного од настінного селянського календаря я хлопчиком читав «На майдані коло церкви...», а потім якось в Анастасіївській сільраді побачив свіженьку малесеньку книжечку «Сонячні кларнети», й починалася вона, пригадую, так: «Ні Зевс, ні Пан, ні голуб-дух...» Я, тоді вже сількор, випросив почитати ту книжечку у секретаря М. Шарого. Були там вірші надзвичайно близькі та зрозумілі мені - і про зайця, й про зозулю, що все кувала «Ку-ку», й про те, що осінь в гості матері гостинці несе... Віршів було всього зо два десятки. Я їх напам`ять вивчив (книжку ж треба було повертати) - й так у мою душу на все життя увійшли вірші ніжного лірика Павла Тичини.

Для мене це були хвилюючі хвилини. Павло Тичина за часів моєї юності вже гучно заявив про себе в літературі, і як захоплено сприймав його вірші неумиваний хутірський хлопець Кость Скоромець! Одного вже немає - йому 100, другий - не поет, а просто хлопчик - йому вже за 80. Я ще згадав, Віталію, що Ви писали про свою зайнятість підготовкою до ювілею Тичини в Москві, й десь прочитав, що входите в ювілейну комісію - і мені здалося, що з тію радіопередачею в мій дім увійшов і ваш голос? Чи це так? Я переконав себе, що так. Напишіть.

Компоную книжечку віршів своїх, вона буде обсягом трохи більшою за «Сонячні кларнети» й, певно, не така глибока за філософським задумом. Але відберу для неї все краще.

Не знаю, чи побачу я таки свою книжечку з віршами про Зелений Клин. Адже бачу, як трудно, й дуже нудно пробиватися в друк, в журнали!

«Біда сліпуче зазирнула в очі... Сумую в самоті»

Напослідок опишу один випадок з мого самотнього життя. Це сталося зовсім недавно, першого березня. Вдень я впорався у справах по домівці, зо три години просидів над своїми віршами, перед заходом сонця ліг і заснув. Прокинувся, було вже темно, у мене на веранді були наготовані дрова й вугілля. Я хутко розпалив плиту й вийшов зачинити віконниці. В дворі відчув запах вугільного чаду. Зайшов до хати готуватися до сну. Й тут раптом щось мені повеліло вийти ще раз у двір переконатися, чи все благополучно... Зазирнув до повітки з вугіллям. Й побачив, як на купі його горить-жаріє багаттячко. Я швидко схопив відро води, залив вогонь. Біда, велика біда зазирнула сліпуче мені в очі (повітка ж та стоїть впритул до моєї хатини). Не згорів, але не міг заспокоїтися, не міг збагнути, від чого загорілось вугілля. Самозапалювання ? - Те неможливо.

А 5 березня на нашій вулиці неподалік приблизно в той же час вечірній загорівся будиночок також одинокої бабусі. Коли приїхала пожежна машина, вогонь вже виривався з вікон - витягли звідти бабусю мертвою, зарізана була вісьмома ударами ножа - в живіт, горло і в серце.

Отже, вогонь був замислений і проти мене, а здійснено хижий задум на цій бабусі, в якої залишалося 54 рублі від пенсії.

Бабуся та була розумниця й добра, син у неї кандидат наук. Другий - інженер. Й ось міліція шукає - не може розкрити злочину. А напроти мене живе сусід, вже двічі сидів у тюрмі за поножовщину. Три роки ніде не працює.

Цим печальним закінчую листа.

Чекаю одвіту і совіту.

З повагою Кость Скоромець

14 березня 1991 р.

Погранічний

Дорогий Віталію!

Те, що «Україна» не друкує моїх віршів довго, а , може, й зовсім не збирається їх друкувати, наводить мене мимоволі на думку, що написані вони таки на «низькому художньому рівні», як оцінювала колись мою творчість поетеса Ганна Чубач... Вона модна, високохудожня, я ж старий та примітивний. То чи варто тратить, куме, сили - чи не краще вже спускатися на дно? «Не будити того, що відмріялось»...

Боюся, що мною опанує такий моральний стан, опинившись у якому, старий чоловік видасться собі вже геть безсилим. Й заспокоюватиме себе тим, що «воно все мені вже й не потрібне» і зупиниться. Це страшно, але що вдієш?

З повагою до Вас Кость Скоромець

20 березня 1991 р.

P.S. Пишіть хоч коротко. Чекаю. Сумую в самоті.

Бажаю успіху в проведенні ювілею П. Тичини

«...можете судити: хто я і що я»

Дорогий Віталію!

З почуттям виконаного обов`язку надсилаю Вам свою рукописну збірку поезій «Зелений Клин».

За все своє прожите в цім краї життя я зріднився з такою назвою, але якщо раптом з якихось редакторських міркувань вона не підійде то я згоден її замінити на «Зорі на Уссурі» або «З берегів Уссурі».

Маючи тепер мої рукописи - прозові начерки «Перші дні в Зеленому Клині» та цю збірку, Ви, нарешті, з усією повнотою й об`єктивно можете судити: хто я і що я. Й чи варто з моєю писаниною мати клопіт.

Мені ж здається, що мені не соромно буде надрукуватися рідною мовою Й буду пишатися з того, що відпрацював Ваш аванс - «Поета з Зеленого Клину».

А то ж мене й не перестають перепитувати: «Де ж ваші вірші почитати?».

Розумію, що Ви дуже зайняті непростими зараз проблемами в Спілці письменників, підготовкою до наступного з`їзду СП СРСР, безліччю інших і творчих справ, що Вам, може, й не до мене.

Тому я Вас не турбую частими листами й відповіді жду з нетерпінням.

Подробиці про своє життя залишаю для наступних листів.

З вітанням і повагою Кость Скоромець..

15 квітня 1991 р.

Погранічний

Здрастуйте, дорогий Віталію!

Шлю з далекого Примор`я вітання вдячності й добрі побажання.

Щойно перехворів. Відходжу. Листи колишнім потоком-Черемошем від Марічок моїх вже не пливуть. Заспокоїлися. На зміну їм стали писати любителі політики та літератури й злісні графомани. Видно, все ж таки, та давня радіопередача й вірші Скоромця зачепили багатьох за живе.

З`явилися й ділові кореспонденти. Запитують, де б дістати жень-шень або лимонник, хутра на комір і таке інше. Інші збирають гроші на будівництво православного храму, тепер уже в Луцьку. Із Житомира з лікарні звертається молода жіночка Нелля Василюк зі скаргами на долю, що потрапила в зону чорнобильського опромінення, й вже ніщо її не радує, бо не може стати матір`ю. Зауважу, що вона слухаючи про мене радіопередачу ще до захворювання, записала адресу, й довго згадувала рядки з моїх віршів, і довго збиралася написати відгук, і тільки в травні одіслала того листа, вже з лікарні. Признаюся, її безхитростне письмо зворушило мене сильніше, ніж чорнобильскі оповіді Ю. Щербака та В. Яворівського, що їх я читав у «Вітчизні». А чим я її утішу, ту чорнобилянку? Хвора жінка вірить в силу мистецтва...

На мою адресу пошта чомусь приносить й листи, адресовані в Спаськ-Дальній для організованого нещодавно там українського культурного центру, з яким я, на жаль, не можу спілкуватися.

Переглядаю одержані мною за передплатою номери «України», чекаючи сподівану публікацію, й мимохіть, як той парубок, задивляюся на щедро подану там живу натуру - красу тілесну українок. Вони- в чім мати народила. Мовляв, знайте наших материкових і діаспорних дівчат та молодиць: у них стегна, як в Дідони, дебелі, рожеві, як соком налиті. Лона широкі, двома долонями не затулиш. А перса, Боже мій, які перса! По відру молока можна надоювати й продавати на ринку за купони! Показав я раз моїм сусідам старикам чучмекам, вони язиками причмокують: як би до таких українок дірватись. Дуже спокусно намальовано! І якщо така діаспорна українка не схопить СНІДу й ненароком родить козака (чи москалика?) та й полишить його сиріткою при живій нені в лікарні, то хіба не припишуть те дитя чого доброго до приплоду «русскоязичних»?

Публікують в «Україні» красу жіночу діаспорну й діаспорних поетів з Канади та Америки, а Зеленому Клину - й досі зась.

Може, почує мене редактор, й красунь наших зодягне якщо не в плахти щільненькі, то хоч би в льолі благенькі, й згадає, що є на світі українська діаспора і в ній свої поети не тільки на Заході, але й на Сході.

Агов!

З повагою К. Скоромець

20.05.1991 р.

Погранічний

Дорогий мій Віталію!...

Тішу себе тим, що обіцяного й три роки ждуть - в тім Вашої вини не вбачаю. Від Вас жду й вирізки з газет «Вісті з України», «Молодь України», куди Ви також надіслали мої вірші. Цих видань я не одержую й навіть не бачив їх. Чи скорі вони будуть на публікацію віршів старого діда -патріарха з Зеленого Клину? Чи як і та «Вітчизна» за публікаціями поетів із діаспори західної довго ще не згадають українського поета з найдальшого краю Росії?

Я в Українського радіо просив надіслати мені плівки минулорічної передачі. Мені на листа вже й вдруге не відповіли. Тож змісту передачі я й досі не знаю. Хіба що уривчасто з тих листів, що й досі надсилають мені радіослухачі. Оце від одного з кореспондентів дізнався, що вів ту передачу диктор Савчук, який навіть в антрактах читав мої вірші про лелек, і про комсомольців, і про дівчат під вербами.

В цьому конверті надсилаю Вам вірша «Журавлі». Погляньте його, будь ласка й напишіть свою думку, чи варто подавати це до друку?

Ще раз дякую вам за все добре.

З повагою до Вас

Кость Скоромець

14.07.1991

Погранічний

Дорогий Віталій Григорович!

Дякую за теплого обнадійливого листа. За книжечку Вашу «Сонячний годинник». За намір побувати в наших краях, провідати земляка діда Скоромця.

Сердечна від мене Вам подяка за все добре, що Ви для мене зробили й обіцяєте. Вірю Вам.

Змовчую про ті події, що відбуваються в нашій країні: у Москві, в Союзі письменників СРСР та в Росії. Події ці мене дуже бентежать. Свої політичні висновки я замовчую. Я побоююся, що Вас потеряю з виду. Союз може реорганізуватись. Україна стає незалежною. Про мої сумніви я готовий писати багато, бо багато прожито мною й відчуто, але для цього, мабуть, потрібне не звичайне, хоча й щире, як у нас, листування, а інші жанри.

Писатиму коротко.

Пишу про своє життя. Минуло вже дві декади чудової Приморської осені. Дощі минули. Тепло. Сонячно. Золота пора прив`ядання, що спонукає до роздумів про минущість життя, про вічне.

При всьому тому треба не забувати про будні. Готуватися до зими: запасатися паливом та харчем. Втеплити домівку, почистити сажу, вставити другі рами, а головне зібрати врожай з присадибної ділянки Посушити, засолити, законсервувати. Я ж доживаю свого довгого віку. Й потрібно до останнього подиху самому про себе турбуватися й менше надіятися на черги біля порожніх прилавків магазинних. Живу одиноким у своїй хаті, хворію в умовах самообслуговування. Старішаю Багато сумую в роздумах та читаю. Для спокою душі пишу прозу й вірші. Це й справді тамує болі і душі й тіла!

Минулого разу майже експромтом надряпав вірша «Куди не кинь -Зелений Клин». І, недоношеним, всунув його в конверт з листом до Вас. Поспішив по-дурному. Тому в цьому конверті висилаю Вам другий варіант. Він більш досконалий і Ви його прийміть, а попередній знищіть.

Прошу Вас великодушно, на дозвіллі Ви перечитуйте мої вірші, виправляйте мої огріхи проти граматики. Так Ви виконаєте свій редакторський обов`язок мого збірничка «Зелений Клин». Що слабке - повертайте мені, я те або дотягну або ізничтожу. Вийде цікава книжечка про Зелений Клин, в якій у ясних прозорих образах, без зауму й псевдоноваторства буде подана читачам цікава й поетична інформація про наш чудовий край.

А якщо ж мене в цім ніхто не підтримає, то залишиться в забутті усе, відтворене мною -

...і вода, і зерно,

безсніжна зима без простуди.

Жаль, осиплеться ряска на дно

і Зеленого Клину не буде.

То ж нехай вже без малого столітній поет із Зеленого Клину деб`ютує книжкою в українському письменстві. Й книжка така не може бути не помічена в нашій рідній Україні, та й Росії теж. Й може, вона більше скаже за українську душу в тутешній діаспорі, аніж досі хто сказав чи проспівав. Мабуть, і те буде, що вірші мої прорвуться через похвалу (моїх кореспондентів) в зуби модних критиків з чиновників, українських псевдоноваторів, кривляк і заумщиків. Й нехай вони на старому мнясі зуби не точать!

З прозою моєю Ви вчиніть так, як вам зручно. В розумінні жанру, чи перекладу чи співавторства та ілюстрації. Матеріал мій достовірний, історичний. З нарисів про перші дні в Зеленому Клині сучасний читач матиме уявлення, що то є Зелений Клин. В мого редактора при публікації перекладу перекладу Вашого «Земляка із Зеленого Клину» виникло здивування й нерозуміння цієї назви. Сама вона - мордовка, а чоловік її, секретар редакції - українець, й ось, бачте, ніхто не знав, що таке Зелений Клин.

Я вважаю, що з нарисів «Перші дні в Зеленому Клині» читачі увійдуть в курс, як майже водночас з канадійськими далекосхідні українці з`явилися в нашому краї, й як багато доброго зробили вони для його розвитку, услід за уссурійськими козаками. Українці в Канаді стали фермерами-стодесятниками, а наші земляки од фермерів Канади відстали через розкулачення, їх змусили перейти в колгоспи, розпорошили по таборах та будовах Сибіру, а землекористування звели до особистої присадибної ділянки не більше 0,50 га. Це кардинальне питання я тільки заторкую, то ж важливо розвинути цю тему в наступних нарисах.

З повагою до Вас

К. Скоромець

16.09 -1991 р.

Погранічний

«Мушу мій борг повернути»

Здрастуйте, дорогий Віталію Григорович!

Довгожданого листа Вашого отримав й одразу ж сідаю писати відповідь.

Вітаю з 1992 роком, що вже не забариться. Бажаю Вам усього хорошого й доброго - щастя та долі. Успіхів у творчих починаннях для себе й для мене.

Ще раз дякую, що дали моїм віршам хід до читачів, на всеукраїнську літературну орбіту мене, старого, вивели. Чи ж це не успіх? Інший літератор фоліант не один у світ випустить, а його труд читачі й не згадують, а тут на десяток віршиків - ціла картотека позитивних відгуків. Авансом хвалять? Маючи совість, мушу мій борг, таким щедрим авансом отриманий, людям повернути. Постараюся з Вашою допомогою.

Ваш лист сьогоднішній посутній й з тим дипломатичний. Його треба й за рядком і поміж рядками прочитати. Остерігаєтеся Ви старика в душу поранити Чого гріха таїти - Єльцин од України «обіженную» Росію відділив. Тепер у Росії, бач, своя Академія наук, телебачення своє та радіо, і театр Большой - нарешті свій, а то ж було, що все те чортові хохли та прочії русскоязичні собі через центр перебрали...

А тепер спохопився, за фалди Кравчука вхопився, держить - не здумай мені всерйоз відділяться!

Мені здається, що Україна цього разу стала вже незалежною. З цього випливає, що збереться ваш письменницький з`їзд Союзу СРСР, якого вже не буде, й самрозпуститься. Й ви, як руді миші, розбредетеся під свої стріхи. А це для моєї з Вами справи чи добре буде?. Дай Бог, аби Ви в таке місце попали, щоб діло було до душі та щоб зв`язок наш не урвався. Зелений Клин - наша спільна тема.

Тепер стосовно прози та поезії. Свої пропозиції та міркування я Вам уже викладав, й додам дещо в наступнім листі. А взагалі-то я Вам у всьому довіряю. Казав бабі дід: «Роби, стара, як краще, погано воно само буде...»

Я автор вельми самокритичний. Ви ось заслужено хвалите мої вірші. Я ж, поки пишу - радію творчій удачі, а як написав уже - розчаровуюся: не те! В мені тоскно бринить таке відчуття, що свого кращого вірша яще не написав.

Й ще новина. До мене через плітки дійшла вістка, що у Владивостоці на пароплавах гостює група українських письменників на чолі з Михайлом Шевченком і Миколою Луківим. Точно не стверджую, бо ні газети, ні телерадіо нічого про це не повідомляли. Над спаським земляцтвом нібито Михайло Шевченко шефствує. Там вчителька також на прізвище Шевченко в школі веде уроки української мови. Вивчають мову двічі в тиждень 26 українських дітей і 4 росіян. Гарна новина.

До побачення!

З повагою до Вас

Кость Скоромець

20.12.1991

Погранічний

Принагідні додатки

Крім згадуваної вже праці В. Ілліча-Світича про «далекосхідну Україну», в книжкових надрах Ленінки (нині - Російська державна бібліотека) мені, готуючись до поїздки в Приморський край, вдалося віднайти ще одне прецікаве й рідкісне видання - невеличку книжечку «Далекий Схід і його заселення» (Київ, 1909), зазначений на титулі автор - «Ів. Франко». Наведемо характерні уривки з цього цікавого й подекуди вражаючого прозірливістю автора нарису про освоєння Далекого Сходу, зокрема, й українськими переселенцями.

Останніми роками уряд російський завзявся думки погоїти суспільні болячки між іншим тим, щоб той «лишок» населення, котрий не має до чого прикласти рук у своїй вітчизні, переселити на «вільні» землі в Сибір та на Далекий Схід. В літературі відомого напрямку сей спосіб вітано як найліпший, пророковано йому тривку й гучну долю...

Придивімося ж ближче до того, що виходить з переселенням на Далекий Схід.

(І далі автор критично роглядає поточну ситуацію з урахуванням також і китайського розселення на Північ. Мовиться про величезні природні багатства краю - В.К.). І разом з тим - «на жаль, переселенська справа, в теперішньому її стані, не дає добрих наслідків (хоч розрослась ніби-то широко). Переселенець їде сюди, зовсім не знаючи ні краю, ні обставин життя, ні того, як тут треба хазяйнувати. На нових місцях, не найшовши того, про що він гадав, переселенець кида землю, передаючи її китайцям або корейцям, а ні - наймає наймитів: «живе паном», каже він, жартуючи, про себе, а сам шукає легкого заробітку в городі. Досить значні заробітки, багато вільного часу, що наш переселенець не знає, як ужити, завдяки своїй некультурности, завдяки тому, що немає розумних забав, тратяться до останку на п`янство. І от - в цім благодатному краї, серед трудолюбних китайців та корейців, виростає п`яна Україна. Уряд заселив увесь Уссурійський край людьми з України, але нічого не зробив, щоб хоч якнайменше ознайомити нашого простого селянина з новим краєм, навчити його потрібного ремества та промислу. Потрібні - селянські технічні школи, курси рибальства; треба мандруючих учителів ремества; треба скинути всякі заборони щодо одкривання шкіл, курсів, читання...

Хіба тільки тоді наш новоселець в Уссурійському краї бодай почасти добуде змогу хоч як-небудь вести боротьбу з китайцями та японцями, - що на початкову технічну освіту свого народу дають величезні кошти, і звичайно побивають нашого переселенця на кожному кроці...

Наш земляк Янковський, сам взірцевий хазяїн і тамошній старожил, пише ось що про наших переселенців:

«Людина не може вискочити з своєї власної шкури. Наші полтавці, чернігівці та козаки оддали тутешньому краю од всього щирого серця все те знаття, яке принесли з дому. Де-які з них добрі звіролови, інші - порядні хлібороби, треті - кушніри та стельмахи, але всі вони не пішли в своїй праці далі тих зразків, які бачили в своїх дідів. Їм не можна докоряти за те, що вони не вміють зібрати багатства там, де японці та американці на протязі сотні літ роблять золото з хутрів, м`яса, риби, по-хижацькому руйнуючи наші країни, не дбаючи про будучність чужого краю, коли теперішність дає їм сотні міліонів доларів. За 14 літ в 60-70-х роках минулого століття американці добули в Охотському морі на китоловнім промислі 360 міліонів рублів.

Про корейців Яновський пише: «Вони вирубали впень ліси, розорали їх на ниви. Тепер ті ниви ослабли й корейці кочують з місця на місце, і знову викорчовують, і знову виснажують землю... І спиняться в сій комашачій роботі, мабуть, аж тоді, коли все обездолить так, як обездолили свій рідний край, лишаючи нам після себе безполодну пустиню. З кожним роком вітри стають різкіші, ширяться грудні й горлові хвороби, вивітрюються ниви, збільшуються снігові заноси, морози, вимерзає хліб».

А що ж робить переселенський уряд?

Коли треба було закріпити одібрані від Кримської орди Херсонські та Катеринославські степи, що з давніх часів належали нашим запорожцям, то російський уряд зігнав з сих степів запорожців,, віддав чужинцям: німцям, то що... Тепер дві третини тих степів належить до німців, а нащадки колишніх їх обладарів шукають собі притулку по чужих країнах...

(Далі автор подає порівняння - як колонізуються нові землі в США, Японією, Китаєм, Росією. Порівняння, як то кажуть, не в нашу користь).

Все це говорить багато про що. Коли народ, не зважаючи на всякі політичні та економічні перешкоди, міг залюднити й значно підняти культуру в тім краю, що має урядову назву «Новоросія», то се завдяки двом обставинам: перше всього - народ, що заселяв ті степові простори, мав у собі під боком ту опору, якої він не має, заселяючи далекий «Зелений Клин», одірваний од тієї опори десятьма тисячами верст... Друге: тодішні наші сусіди були далеко слабші культурою, через те боротьба з ними скінчилася нашою перемогою. На Далекому Сході такої перемоги сподіватися не можна. Китайці, японці, американці, без всякого порівняння, сильніші від нас культурою, а коли не від нас власне, як цілого народу, то принаймні від тих одиниць, що мандрують в ті далекі краї і лишаються там одірваними од рідного грунту.

...Людина, що змалу до літ дорослих набірається з рідного йому джерела науки і знання, не переживає такого душевного ламання, як той чоловік, що мусив черпати та усвоювати науку з чужих джерел. Та людина увіходить в життя цілою, не покаліченою і більше має сили для боротьби життєвої.

Проти таких суцільних, не покалічених людей, з многовіковою культурою, маючи під собою і в самих собі твердий духовний грунт, - кого висилає на боротьбу Росія?..

І далі, поміркувавши про пригнічення культури української за царату, про денаціоналізацію й т.д., автор продовжує: Що ж він, народ наш, робитиме, коли стикнеться з людьми більшого духовного гарту, такими як китайці та японці ...не в бою на війні, а в мирній культурній боротьбі на далекій окраїні, де й умови життя інші, де й край суворіший, де навіть тієї найменшої піддержки немає, яку, свідомо чи несвідомо, дає своя рідна народна маса, коли вона буває поблизу? Як боротиметься наш полтавець чи подолянин, коли через те, що в його нема найменшого найпотрібнішого знання, він стоїть не то що безоружний, а навіть - як безрукий?

Той «Зелений Клин» міг би стати нам другою Україною, а для Росії - другою «Новоросією». Наш український народ міг би завоювати сю країну силою плуга, як завоював колись тією ж силою широкі чорноморські степи. Ми могли б завоювати своїм плугом для європейської культури береги Великого океану, а на йому ж мають невдовзі відбуватися величезні світові події.

Наш земляк, відомий учений економіст Ілля Мєчников, в кінці своєї капітальної праці «Цивилизация и великие исторические реки» каже, що хто матиме в своїх руках береги Великого Океану, той держатиме ключі од тих світових подій.

Та либонь не нам судилися ті ключі; все, спогадане вище (зокрема, й денаціоналізація українців-переселенців) вирвало їх. Хтось інший візьме ті ключі. Земляки ж наші, що оселились на «Зеленім», на «Сірім» та на інших «клинах»... муситимуть скніти в злиденному житті, коли не тонути в морі монгольськім».

Погодьмося, що за століття, яке минуло з часу появи наведеної публікації Ів. Франка, окремі його думки та спостереження й донині не втратили своєї актуальності. Важлива думка, яка могла б стати в пригоді й нинішнім російським державникам - дбати про збереження національно-культурних коренів переселенців, що не дозволить перетворити їх в перекотиполе, знов і знов зірване вітром історії з насиджених місць, а сприятиме вростанню поколінь в нові грунти, зрідненню із цією землею, що, безперечно, помножуватиме й силу та вкоріненість багатонаціональної Російської держави на цих теренах.

Бо ж хіба хіба не свідчення такої витривалості й стійкості духовного первня - життя та творчість російського громадянина-патріота й українського поета з побілякитайського Погранічного Костя Скоромця?

Історична доля, суспільно-політичні обставини не були надто прихильними до українства в східній діаспорі: мало пригадаємо прикладів державної підтримки та розвою тут української культури, шкільництв, друку тощо.

І все ж минуле століття, зокрема, радянська епоха позначені хоча й призабутим, однак цікавим досвідом спроб сприяти збереженню та розвитку національно-культурної самобутності сотень тисяч українських переселенців, що складали значний відсоток місцевого населення, зокрема, й на Далекому Сході. Дещо про те повідав у своїх листах і Кость Скоромець, який згадав про засновану 1932 року крайову україномовну газету «Соціалістична перебудова», що в ній молодий український поет не без підстав побачив для себе неабияку духовну підтримку, сподіваючись писати для неї кореспонденції , вірші й поеми. Тим сподіванням, як ми знамо, не судилося збутися: Сталін газету «під ніж пустив»...

Вже наприкінці минулого століття мені довелося гортати ветхожовті сторінки «Соціалістичної перебудови», й у них, наче в чарівному свічаді, віддзеркалювалося тодішнє українське життя краю.

Гадаю, що цікаво буде пройтися тими сторінками й нашим читачам.

Тож почнемо з першого числа газети, що з`явилася друком 9 березня 1932 р. в Хабаровську (адреса редакції: вул. Карла Маркса, 17). Читаємо у вихідних даних: орган Далеко-Східного крайкому ВКП (б), Далкрайвиконкому та Крайпрофради, тираж - 5000. Тимчасово виконуючий обв`язки редактора - Ф.Г. Страшко.

На першій сторінці, як і належить в день народження, - привітання: від китайської газети, від газет «Тихоокеанская звезда», «Комуніст» (орган ЦК КП (б) України, від Г. Петровського та від секретаря Далькрайкому ВКП (б) Бергавінова С.А., який, зокрема, наголосив: «Організація краєвої української газети на Далекому Сході є один з прикладів здійснення послідовної ленінської національної політики...» Тут же друкується й постанова Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету: «Україна бере шефство над українськими районами Далекого Сходу». Зазначається, що секретаріат ВУЦВК цілком поділяє «заходи братерської РСФ республіки і далекосхідних організацій, що накреслили цілу програму, як перейти на обслуговування трудящих українців Далекого Сходу, що становлять близько 24% усієї людності краю, їхньою рідною мовою. Шефами над дев`ятьма українськими районами Далекого Сходу визначені Харків, Київ, Дніпропетровськ, Полтава, Одеса, Суми, Сталіно, Запоріжжя, Херсон.

В цьому ж номері під промовистим заголовком «Активно боротися за новий український театр на Далекому Сході» - від краєвого укранського пересувного театру газету вітають його директор Барабаш, художній керівник Чмільов: «Сподіваємось, що українська газета буде активно допомагати в справі створення нового ревоюційного українського театру на Далекому Сході, спроможного своєю роботою підсилити ентузіазм трудящих-українців на фроті соціалістичного будівництва...»

А в одному з наступних випусків газети читаємо, що «Український Державний Пересувний театр ДСК проїздом з Чернігівки до міста Свободного зупинився в Хабаровську і дав кілька вистав у Будинку Оборони. Виставлено дві п`єси - «Диктатуру» Микитенка та «Козака Голоту» в обробці Лопатинського, згодом друкуться рецензія на нову виставу цього театру - «Плацдарм».

Інші публікації газети свідчать про наявність у краї не тільки театрального, але й літературного українського життя.

В №8 за 1 травня побачила світ «Літературна сторінка», де йде мова про необхідність об`єднати літературні кадри, що є серед української людності краю (про те свідчать вірші, нариси, оповідання, які надходять до редакції газети).

13 липня в «Соціалістичній перебудові» з`являється «Літературний куточок», де друкуються вірші П. Табачнікова та Ю. Вайдмана з Хабаровська, критичні нотатки В. Баска «Про творчість наших початківців» (аналізуються твори Шевченка з Хорола, Притуляка з Волочаївки, Коломійця (Ханка), М. Лісового, Гнатенка (Владивосток) та інших місцевих українських авторів.

Поступовому формуванню літературного середовища, до якого міг би органічно вписатися й наш Кость Іванович Скоромець, на початку тридцятих років сприяли й поява не тілки краєвої, але подекуди й районних україномовних газет, осередків розповсюдження української книги, відвідини Далекого Сходу письменниками з України. Так, 27 березня «Соціалістична перебудова» повідомила, що Хабаровський центральний книжковий магазин продає українські книги, зокрема, твори І. Ле, Л. Первомайського, В. Винниченка, А. Головка та ін. А в №11 від 23 травня газета порушує проблеми видання української книги в краї. «Зараз при ДальоГІЗі є три національні сектори, що видають національну літературу - український, корейський і китайський... Але дуже важко з кваліфікованими кадрами: український сектор зовсім не має штатного робітника-перекладача користується випадковими. Звідси - і якість роботи. Найболючіше питання - видання підручників для українських шкіл. З підручниками ДальоГІЗ минулого року не справився. Є загроза, що й цього року буде те саме, - тривожаться автори статті Іващенко та Шевченко.

То ж надія - на книги з України. В статті М. Львівського «Українську книжку в маси» читаємо: «Укркниготорг за угодою з Далькрайсоюзом уперше 1931 р. надіслав з України до Далекого Сходу велику партію української літератури - художню, сільськогосподарську, соціально-економічну тощо - на суму понад 100 тис. крб. Але розпорядитися, розповсюдити цю літературу Книгоцентр ДСК не може. Автор вказує на недоліки в роботі книгарень, пропаганді української книги та періодики акційним товариством «Союзпечать» та іншими партнерами.

Як прикметну подією в духовному житті краю подає газета приїзд в ДСК 8 квітня 1932 р. «бригади українських письменників та наукових працівників у складі: Аніканов - голова делегації, член Всеукраїнської асоціації пролетарських письменників (ВУСПП), Багмут - письменник, членЛокаф, Обідний - член ВУСППу й спілки комсомольських письменників «Молодняк», Басок - комсомольський поет, член спілки «Молодняк», Цапір - комсомольський поет, Перегуда - письменник та кінорежисер і Владімірський - науковий працівник інституту сходознавства ВУАМЛІНУ... Делегація прибула для допомоги краєвим організаціям в справі національно-культурного будівництва... обміну досвідом роботи. Делегація має своїм завданням: проведення масової агітаційної роботи на місцях із більшим числом української людності, допомога українській газеті... допомога українським культурним установам ДСК політично-економічною, художньою й особливо навчальною літературою, допомога молодому українському театрові ДСК тощо. Центр ваги своєї роботи делегація переносить в райони, села, колгоспи, підприємства. Літературним продуктом роботи бригади мають стати створені в процесі роботи книги, статті, нариси. Делегація пробуде в ДСК 2 місяці...» Цікаво, що вже невдовзі на сторінках «Соціалістичної перебудови» (30 травня, 8 червня), «Ханкайський ударник» (4 червня) з`являються публіцистичні й поетичні твори українських письменників І. Багмута та В. Баска.

В газеті «Ханкайський ударник» (№2, 24 травня 1932 р.) Василь Басок опублікував вірша «Приханкайська весна», що передає ентузіастичні почуття молодого поета з України, який уперше на власні очі побачив Далекий Схід:

Велика країна,

Широкий простір:

Ліси і долини,

І скопища гір.

Звелись вал за валом

І сопками вдаль,

Де піниться шквалом

Ханкайська вода,

Де пустоші голі

На многі літа -

В країну монголів,

в дрімучий Китай.

...Збігалися люди

З китайських доріг,

Стрічали, як чудо,

Похід тракторів.

І сопки, і гори -

Дичавість глуха.

В нас гуркіт моторів,

В них давня соха...

За сопки ген сині

Сховались ліси.

В Ханкайській низині

Ударний засів...

Іван Багмут розповідає про враження від поїздок в українські райони краю - Ханкайський та Хорольський, де письменники «обслідували» стан українського шкільництва. Так, в Хорольському районі, - повідомляв автор статті, - 23 українських школи. В переважній більшості з них працюють так звані «українізовані» учителі, що закінчили короткотермінові курси українізації. Мови вони не знають і викладання йде на якімсь жахливім жаргоні. Читають український підручник, а пояснення дається російською мовою, учня примушують переказувати прочитане і розмовляти російською мовою. Унаслідок дитина не знає ні російської, ні української... Унаслідок затримується розвиток дитини. Унаслідок незадоволення проти такої школи у батьків, протест проти українізації. Така постава шкільної справи в багатьох українізованих школах є просто дискредитація українізації, - слушно підсумовує свої спостереження письменник, з іронією зазначаючи при цьому, що районне начальство «задовольняється солідною цифрою українізованих шкіл у зведеннях».

Наступна публікація Ів. Багмута в «Соціалістичній перебудові» - живий динамічний письменниький діалог з керівником Ханкайського району - також зачіпає гострі питання, пов`язані з підтримкою української освіти та культури в краї. В краї, що його, як зазначав у своєму офіційному виступі голова Далькрайвиконкому А.І. Буценко, «крім росіян, заселюють 42 тис. китайців, більш я 400 тис. українців, 180 тис. корейців, 64,5 тис. народів Півночі». В цілому українські переселенці складали на ті часи 25 відсотків загальої людності ДСК, - свідчила «Соціалістична перебудова» (№38, від 7 листопада 1932 р.), проживаючи «компактними масами переважно в зерновій (Амурській) і сільськогосподарській Приморській смузі». Діяло 394 українських сільрад. «В українських районах, де до 1929 р. не було жодної української школи, тепер утворено 1078 шкіл першого ступеня...Нині вже 52,5 тис. дітей вчаться в школах своєю рідною мовою. Не менші успіхи має ДСК в організації української середньої школи. Якщо 1931 р. було всього 42 середні школи, де навчання відбувалося українською мовою, і ці школи охоплювали 1689 чол. Дітей, то тепер у краї 219 комплектів середніх шкіл і охоплюють вони 8, 8 тис. учнів. Окрім того утворено 25 ФЗС та ШКМ із загальним числом учнів до 30 тис. чоловік; організовано український технікум, український відділ агропедінституту». Далі газета повідомляє, що за постановою крайкому ВКП (б) і Крайвиконкому організовано український «переїздний театр». В ряді районів «пресу переведено на українську мову».

Всі ці успіхи, - рапортує «Соціалістична перебудова», - стали можливі лише внаслідок величезної допомоги, одержуваної ДСК від трудящих Радянської України, які шефствують над українськими районами ДСК. Цю допомогу край дістає у вигляді надсилання з України кадрів працівників, літератури. Завдання зміцнити кадрами, культурно допомогти українським районам ДСК, взяте на себе радянською Україною, успішно нею виконується...»

Втім, «Кадри треба готувати на місці» - слушно наголошувала газета. Адже за постановою Далькрайвиконкому від 10 червня 1931 р. «з 809 вчителів масових шкіл, що обслуговуватимуть українську людність ДСК 1931-1932 навчального року, Україна мала дати 200 та 37 викладачів для шкіл підвищеного типу, а решту Край ВНО мало підготувати на місці, тобто в самому ДСК». На здійснення цієї постанови Крайвиконкому краєвий відділ народної освіти відкрив окремий український педагогічний технікум у м. Спаському, що готує вчителів для масових шкіл, та український відділ при Благовіщенському агропедінституті, що готуватиме викладачів для шкіл підвищеного типу й технікумів.

На час появи тієї публікації в Спаському педтехнікумі навчалося 140 студентів, при українському відділенні агропедінституту - 14. Але, стверджує автор (І-ко) «це аж ніяк не задовольнить потреби на українські педкадри для ДСК. Потрібно 1265 учителів». Для вирішення проблеми пропонується створити «український навчальний педкомбінат: окремий український агропедінститут, педтехнікум та зразкові школи першого і другого ступеня при них».

Читаючи ці та інші, нехай і занадто наснажені публіцистичним пафосом, газетні свідчення тих далеких часів, глибше розумієш і оптимістичну налаштованість молодого українського переселенця, вчорашнього «плужанина» з-під Ромен Костя Скоромця, що мав намір сповна розвивати й реалізувати свій творчий потенціал на сторінках далекосхідних українських видань, які з`являлися на його очах, і, поманивши юного автора рідномовністю своєю, невдовзі зникли назавжди, як фата моргана...

Не сталося. Невдовзі, вже 1933 року, на Далекому Сході, як і в інших масово населених українцями регіонах Росії, припинився вихід україномовних газет, позакривалися українські школи, щезли з полиць книгарень та книгозбірень українські видання... Й чинилося те згідно з постановою ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1932 р.: всі українські культурницько-просвітні установи на території Російської Федерації підлягали ліквідації. Тож починаючи з 1933 року, як авторитетно зазначає російський дослідник, кандидат історичних наук Вячеслав Чорномаз «місцеві українці були позбавлені таких інститутів етнізації, як національна школа, преса, професійна культура (література, театр та ін.), що спричинювало катастрофічні масштаби асиміляції українського населення Далекого Сходу».

Тільки сильні характери, національно стійкі та витривалі натури могли протиставити тій навальній нівеляції внутрішній духовний опір, особистий ресурс мовно-культурного спадку своєї етнічної батьківщини. І тим - посильно зберегли, продовжили українську культурну традицію в далекій діаспорі. До таких хранителів належить і Кость Скоромець.

Десятиліттями не маючи належного й необхідного для розвитку і підтримки поетичного таланту літературного середовища, позбавлений можливості друкувати свої рідномовні твори, Кость Скоромець продовжував плекати в собі рідне слово, писати українські вірші.

Сьогодні вони, нарешті, приходять до читача цією збіркою. Назвати вміщений тут поетичний доробок ми вирішили дещо інакше, ніж пропонував Кость Іванович й, певно, він прийняв би саме таку назву, в якій поєднано дві ріки його долі - українську Сулу, на берегах якої минали дитинство та юність, й далекосхідну Уссурі, хвиля якої омиває землю Зеленого Клину, що навіки вже прийняла в себе колишнього «плужанина» з хутора Реп`яхівки.

Віталій Крикуненко,

член Спілок письменників Росії та України,

лауреат премії імені А.П. Чехова,

лауреат Міжнародного фестивлю слов`янської поезії «Поющие письмена»

Кость СКОРОМЕЦЬ

ВІД СУЛИ ДО УССУРІ

ПОЕЗІЇ

Доля наймита

Ще десь сонце за горою,

А я вже не сплю -

Йду за плугом борозною.

Чужий лан орю.

То віл в борозну не схоче,

То ярмо обвисне -

Ще не в силі парубочій,

Пнусь - чепіги тисну.

І на спині і в чуприні

Виступає піт.

Весь день ходять воли сірі -

Я за плугом вслід.

1925 р.

Хутір Байрак

Мотиви струмка

За кущиком терну

З латаття крізь квіт

Струмочок з-під дерну

Пробився на світ.

Каміння ламає.

Вирує в пісок.

То шлях свій шукає

Маленький струмок

В провалля зривався

Потоками з круч,

Та сил набирався

Від грому і туч!

Стікав у ярочки,

Вільхові гаї,

А витік в садочку

У нас на селі.

Вирує струмочок

В леваді край тину,

Де мати синочка

За руку водила.

Дитя ще не знало

Ні змісту, ні слів,

Та серцем сприймало

Струмочків мотив.

«До моря з застою

Русельце снайти,

Щоб в повінь рікою

Пороги пройти!»

Тут мати набрала

В цеберце води:

«Синочку, - сказала, -

Сам ніжками йди!»

Ступало не скоро

Удатне дитя,

Мов знало, що вгору

Іти - я к в життя!..

А мати в задумі,

Зіпершись на тин: -

Чи син не забуде

Струмочків мотив?

1926-1971р.

Хутір Реп`яхівка

З перона

По обрію сопки

Мов тамбуром шиті -

Розписані тонко,

Промінням сповиті.

На сопки і гори

Не скажеш могили,

Що з вітром говорять

В степах України.

Земля соковита

Поросла тайгою...

Не спечно тут в літо

І свіжо весною.

К землі припадаю

Зеленого Клину.

Прийми - я благаю -

Приблудного сина.

1927 р.

Ст. В`яземська

Передчуття

Як осінь настане і в хмарах ключами

У теплі краї полетять журавлі,

А вітер із яру дихне холодами,

І вихор рвоне по ріллі.

Промчить по ріллі та по мокрій стерні

До синього в золоті гаю -

А квіти з обніжків кивають мені,

І сохнуть і тихо вмирають.

Та ж я не сумую, щось серцем віщую.

Заорану стежку шукаю в село.

Бо молодість зріє і серце радіє:

Не все ще пожовкло, не все відцвіло.

1928 р.

Хутір Реп`яхівка

Ровесницям

Ото ж так виграє соловейко в саду,

Що й верби схилились до плоту.

А я, як і вчора, сьогодні не йду

Туди до дівчат, на колоду.

Дівчата про мене там плещуть брехню

Та ріжні видумують страхи -

Мов я не курю й самогонки не п`ю,

Читаю - готуюсь в монахи.

Жартуєш-моргаєш - в коморю не йде,

Дотепно обнять не уміє.

А стане балакать - таке наплете,

Що в світі він все розуміє...

Ой, ви дівчата! Мої подружки,

Хороші мої цокотухи!..

Готуйте своїм молодим подушки,

А я й справді мрію про друге!

Ото ж позавчора я в волость ходив,

Мене там підтримують хлопці,

Щоб молодь села згуртував в колектив,

Та й вас записать в комсомольці.

Не знаєте ж ви: що віджив своє неп,

Що степ уже трактора просе...

Відкриєм читальню і школу, лікнеп

І річ поведем за колгоспи.

Отож з каганцем до півночі й сиджу,

Допис готую в газету...

А ще по секрету я вам розкажу,

Що мрію про долю поета!..

Вже з Харкова пише приятель Іван,

Він учиться там і працює,

Що ходе він часто на збори «Плужан»

І скоро мій вірш надрукує.

Нехай усю ніч виграють солов`ї,

Схиляються верби на воду -

Дівчата! Хороші! Пробачте мені,

Що я запізнивсь на колоду.

1928 р.

Хутір Реп`яхівка

Прощання з матір`ю

- Ой, мамо! Старенькі вже, мамо, -

Чом же вдосвіта встали так рано?

Каганця засвітили зпівночі.

Чом сумні та заплакані очі?

- Ой, мій сину, найменшенький сину!

Я ж для тебе все склала в торбину:

Трішки солі в рушник положила.

Всеньку ніч біля тебе сиділа.

Всеньку нічку молилася богу,

Щоб простив тебе бог у дорогу!...

Ти ж бо виріс у мене без тата.

Щойно виріс - тісна стала хата!

Та ти ж виріс такий чорнобровий.

А Чого ж мов глухий до любові?...

Там дівчата співають під тином,

А для тебе світ сходиться Клином?

І припала руками до сина

-

А ті руки сухенькі та в жилах.

Стільки діла вони поробили -

Від того такі теплі та милі.

Скроні гладить і плаче, небога:

Що ж сказать тобі, сину, в дорогу?...

Знайдеш землю в Зеленому Клині,

То й мене не забудь на Вкраїні.

Так сказала і витерла сльози -

Бо вже віз прогримів при дорозі.

1929 р.

Ст. В`яземська, Приморський край

Лілея

Моя надія. Цвіт розмаю...

Тебе я згадую й молю.

Скажи мені, бо я не знаю,

За що весь вік тебе люблю.

Та, мабуть, не діждусь одвіту...

Для тебе я давно чужий.

В Сулі ти квітнеш, я ж - край світу

Понад Амуром сам не свій.

1929-1990 рр.

Хутір Реп`яхівка пос. Погранічний

На руїнах рідного хутора

Знайти б слова - поему б склали.

Тут був початок і кінець...

Жили в степу - біди не ждали.

Туливсь до шляху хутірець.

Крута долина, вся зелена,.

Житами стежка навпростець.

Обніжком бігала Олена,

А я край шляху пас овець.

Я ще не мріяв про коханку

І про дівчат не розумів...

Будила мати мене зранку,

Щоб швидше ріс і пас корів.

Хаток рядок... Садки над яром...

І клунь солом`яні стіжки.

Ніхто не гріб чужого даром,

І не жалівсь на труд тяжкий.

Співали вечором дівчата

Над ставом так, як солов`ї...

Їх хлопців цар забрав в солдати,

Смутними стали матері.

Тоді дівчата в тісних хатах

Ховатись стали на печі.

Вночі лякав їх птах проклятий.

Біду наврочили сичі..

1929 р.

Хутір Реп`яхівка

В землянці над Амуром

У нахаби обличчя у шрамах,

Ніс прибитий... А він мене вчть:

«Скоромець! Хильни склянку із нами,

Нехай серце твоє не болить!

Й не спогадуй свою Україну,

Стежку ту, що до школи вела.

Й позабудь хуторянку-дівчину,

Бо до шлюбу вже з іншим пішла...»

А землянку трясе хуртовина.

В грубці полум`я аж гоготить.

Пий, земляче... Моя Україна

І напутить мене, і простить.

1929 р.

ст. В`яземська

Спомин про село моєї долі

З рясту цинкові крівлі заблискали -

Із-за сопки з`явилось село,

Що мене манівцями неблизькими

Молоденьким в тайгу привело.

Ще б гулять було дома з хутірськими дівчатами,

В гай по проліски ще б походить.

Влізти в прийми до тещі багатої

Чи в коморю до дівки уже дохожалої

Походить - й сухарі посушить.

Чи знайду в цім селі земляка незнайомого,

Що хоч на ніч на скрині примостить постіль

Й допоможе добиться притулку законного:

Мати хату, роботу, і хліб свій і сіль?

Схочу - тут перелоги оратиму.

Схочу - вірші вкраїнські складатиму.

В риму кращі слова підбиратиму

На стерні та на свіжій ріллі.

Свою землю - свій Клин тут оратиму,

І свою українку кохатиму

Й не покину її у сльозах та журі...

Так чого ж іще кращого треба мені?

Й чи знайду своє щастя в тайговій глушині?

Й щойно луки пройшов, повз сіна до загону,

Молодиці й корови притисли до плоту

Й закричали: «Як хочеш в нас жить по закону,

Йди в колгосп наш і будь счотоводом!»

1930-1991 рр.

с. Отрадне-Погранічний

На новосіллі

Ночі на Уссурі,

З вечора похмурі -

Стелються тумани

Понад берегами.

В хмарах тліють зорі,

Як в дворі курище.

Не стелюсь в коморі -

Ляжу на горищі.

З хмари місяць вийде,

Тінь розчеше чорну,

А милий не прийде,

Мене не пригорне.

Легіт ледь повіє,

Пахнуть з кедра стружки.

В гратку не влітають

Ні комар, ні мошки.

Батько вже дрімає,

В постіль лягли й мати.

Милого немає -

Буду ніч не спати.

Комарі стихають,

Ледь димить курище.

Серпик зазирає

До мого горища.

Небом пропливає,

За ним линуть зорі.

Він того й не знає,

Яке в мене горе!

Серпик круторогий!

Чарівниче-брате,

Висвічуй дорогу

До нас в нову хату.

...Там десь над Сулою

Повний місяць сходе.

Милий до другої

Вже в світлицю ходе.

Та постіль постеле,

Хитра - скраю ляже

Й милого до себе

Рушником прив`яже.

Скоро місяць зійде

Аж за сопки вищі...

Хто ж до мене прийде

В гості на горище?

1930-1991 рр.

В Амурській затоці

В Амурській затоці

Все з ночі стогнало,

Здіймалися хвилі,

У скелі кресали.

А зринуло сонце,

Хмари прорвало -

І котиться низько,

Так сяє, так гріє

І райдуги з бризків

Над хвилями сіє.

Побігли по хвилях

Біленькі барашки,

Лиш берег у піні

Ще схлипує важко.

То сонце задкує

До сопок на плечі.

А сосни на скелях

В тінь кутає вечір.

Ущух і стих вітер -

Морський розбишака.

На промисел риби

Спішать кавасаки...

Ідуть в море люди -

В цю ніч улов буде.

1956 р.

Владивосток

Удегейка

«О, дай мені кори, березо!»

Лонгфелло. Із пісні про Гайявату)

Із хащі вибрів на сухеньке.

Упав на берег - й не встаю...

Аж гульк: з-за мису удегейка -

Жене оморочку свою.

Пройшла каміння на порозі,

Крізь вир проскочила - і там

Пливе, дикунка, в цій пірозі...

Пливе дівчина? Чи шаман?

Її оморочка легенька

З живиці, берести й кори -

Пливе пов берег мій близенько,

А я молюсь: пливи! Пливи!..

А на красуні косоокій

Старий в орнаменті башлик...

А глянь: транзистор висне збоку,

І сумка з хрестиком для лік...

Їй, мабуть, досі сняться чум і річка

І ця тайга, що вся шумить...

Та вже сама не дичка, а медичка -

До хворих в стійбище спішить.

А я лежу - то ж так втомився:

Не в силі й голову звести.

Вона ж підбігла - заходилась

Мене як хворого спасти.

А я дививсь їй в очі карі

І як просив?.. Не тямлю сам... -

Щоб в нічку темну плить нам в парі

В колгосп до стійбища Сілан.

1962 р.

Ст. В`яземська

Сосни могильні

За сопкою сопка з вершиною в тучі -

По гребеню камінь згромадивсь у кучі,

Як в царстві Бохая на місці кумирні.

Ростуть-зеленіють лиш сосни могильні.

Їх засуха в`ялить, їх бурі ламають,

Та соснам байдуже - до скель припадають!

І знизу здається, що в сяйві під сонцем

Схилились не сосни - дівчата ждуть хлопців,

Що прийдуть з Імана, і разом з Сучана -

Дівчата їх стрінуть, пов`яжуть їм рани.

То ж хлопці хороші, та ще й партизани.

В кущах в буреломі і високо в кронах

Чатують, злітають - чи крук? Чи ворона?

Життя на кордоні тече як годиться.

Тут мокро і тихо. І близько гряниця.

З першої просіки

Вслід нам гнались мошва та комарики

Не лякав їх багать наших дим.

Ми йшли в гору під кронами- хмарами,

Де Дерсу з «капітаном» ходив.

Тут пройшли й старовіри-христосики,

Що в тайзі свого бога знайшли.

Ми ж рубали сокирами просіки,

Щоб машини за нами гули.

На узвишшях з високими кедрами

По завалах, де гнив бурелом -

Ми щодня зустрічались там з вепрами,

Тигр мигтів нам грайливо хвостом...

Край став рідний з високими сопками!

Край зелений - в житті нашім клин...

Ех, пройти б знов стежками-дорогами,

Де колись молодими пройшли.

1970 рік

Ст. В`яземська

В пограниччі

Тут сопки в тумані,

А небо на соснах.

І, як на екрані,

Приплюснуте сонце.

Замкнулися віти

В густих буреломах.

Й здається, що вітер

Заплутався в кронах.

З торішньої глиці,

Що вислалась мохом,

Росою водиця

Сочиться під ноги.

Крук каркнув бентежно -

Озвалась синиця.

Ідіть обережно:

Тут близько гряниця.

Напрямок шукаєм

До скелі крутої.

Й усе примічаєм.

І руки - на зброї.

Погранічний, Приморський край

В голодний 33-й рік

Під час гостювання тітці Серафимі присвячую...

Потонула в ярах Реп`яхівка.

З серця вирвався жалібний крик.

Тяжко стогне в траві перепілка...

Я з дитинством прощаюсь навік.

Ой, кричала тоді перепілка.

Ой, куди ж перепелик мій зник?

Я ж знайшла ще зерна трохи в пілку -

Підмела занехаєний тік.

А на хуторі грому погрози,

Чорні тіні удень і вночі -

Назлітались та й вигребли просо

З усіх ямок - круки чи сичі!..

Пливуть в житі порожні оселі,

В бур`янах заростають садки,

Дітки никають скрізь невеселі,

А до шляху по свіжих могилах

Лізуть з терну низенькі хрести.

Ой, не плач, перепілко, не бийся,

Не жди сина назад в деревій.

До людей він крізь грози пробився,

А сюди повернувсь сам не свй.

1964 р.

***

Край наш гарний тайгою і сопками,

Цілиною й мережками нив.

Обійти б збадьорілими кроками,

Як колись молодим ісходив.

Ще б з ружжом та й гайнуть за фазанами,

З перекатів линків половить,

Досхочу насмоктатись «нарзаном»,

Що з-під скель із джерел жебонить.

Ще б залізти на сопку найвищу

І, як дівчину сосну обнять,

Й там постоять над прірвою-урвищем

Й довго слухать, як кедри шумлять.

І спастися... Вітчизні признатися -

В тій любові, де сліз не сховать:

З милим краєм навік розпрощатися -

Й на Вкраїну вернутись вмирать

1988-1991 рр.

Погранічний

Глибокий слід

Я й досі не забув: діброву,

Дуби край шляху вікові.

Пастушку босу чорноброву

І срібні роси на траві.

Там серце в райдугах сіяло,

Й в тій незавершеній красі -

В тумані дівчини не стало,

Що слід свій виткала в росі...

Над яром зріла дика груша.

Колючий терен, кислий глід. -

Те все, як скарб, я взяв у душу

Й привіз сюди - в Далекий Схід.

Привіз сюди в краї похмурі

І не розвіяв по тайзі.

І не втопив в стрімкій Уссурі,

У приханкайській тій грязі.

Як клином клин не вибив клином -

Те що сюди приніс в душі.

Я жив тут щирим України сином,

І сповідь - ось вона - мої вірші.

Травень 1990 р.

Пограничний

Куди не кинь...

Куди не кинь -

Зелений Клин!..

Води й рослин

Навалом.

Поля й поля!

А ще в міжгір`ях

Є непоорана земля,

Що спить, як в двір

Чужий підкинуте

Дитя...

А скільки тут

Левад і лук,

Що ждуть до себе

Теплих рук -

І орача, і коваля,

На кім вік держиться земля

Та ще і сопочки

Між нив

До себе ждуть

Робітніх сил:

Волів, і тракторів, і рала,

Щоб й тут

Постало рясно сіл

Й земля намарне не гуляла...

Куди не кинь -

Зелений Клин.

З руїн і ям,

Де був бохайський храм -

Велінням бога й далай-лам

Зник з пам`яті людей-джурджень...

Проте і досі тут росте

Легендами обвіяний жень-шень,

Який бохайці

Та китайці

З молитвами копали тільки вранці,

І то лиш в певний божий день.

Тепер в тайговому селі

Молитви інші та колядки.

Бабусі в фартушках й малі

Помічники - хлоп`ята та дівчатка

Висаджують женьшень в землі,

Як той часник на грядки.

І ще у нас в тайзі

Лимонник дикий є.

Ніхто його там звісно що не сіє.

Та знають всі, що зернятка лимонника жовтенькі

Дають нам чудодійну силу.

І той мудрець великий,

Хто корінці приносить в сад

Й лимонник дикий

Прищеплює - готує дивні ліки...

А ще - в нас родять хміль і виноград,

Достоту так, як в Україні ниньки.

Куди не кинь -

Зелений Клин!

Аж ген до океану...

Тут жить би й жить -

Ходить в тайгу чи в поле...

Та серце все ж чомусь щемить,

Мов смертну чує рану:

Бо в тім Зеленім Клині

Все менше й менше України,

Й все більше болю...

1991 р.

Землепроходці

Між сопок низеньких

Є й гори високі,

А сонце косеньке,

Як Спасове око,

Пірнає в міжгір`ї,

І гріє, і світе...

Діди з України

Дійшли тут «край світу».

Земля дідам снилась, -

Пливли й кораблями,

Аж тут зупинились

З своїми волами.

Раненько вставали,

Тайгу корчували,

І ниви вузенькі

Де змога орали.

Самі як уміли

Хатки будували...

В толоці спішили

І хлопці й дівчата,

Щоб перші весілля

Було де справляти.

Насіяли жита

І рису, і проса -

Бо хто вміє жити,

В чужих хліб не просе.

Супряг наприймали

(Рідня - будь здорова!)

Вона ж і украла

У нас рідну мову.

Та ми й не журились -

Живем же ми вдома!

Сватів не цурались -

В тайзі жить не тісно,

Свати й умудрялись -

В дівчат вкрали пісню.

Край світу, до моря

Просікли гостинці -

І здумали з горя,

Що й ми українці...

Ох, вернуть би мову

Та пісню чудову -

Тоді б по-другому

Вели б ми розмову.

Бо ще десь в океані

Є скелі в тумані.

Ми б там всіх супрягів

Послали ... к «японой мамі».

V-1992 р.

Фрагменти із поеми

1. Зелений Клин

Між сопок ниви зеленіють.

Хатки. Садочки ронять квіт.

Тут давні села не старіють

В свою вже повну сотню літ.

Асфальт, як стрічка, ліг в долину

До верб таких, як на Десні.

Здається, люди з України

Сюди все в сопки привезли.

Тут є Чернігівка, Прилуки,

Хорол і Київка, й Ромни...

Це все нагадує онукам,Звідкіль їх прадіди прийшли.

Сидять бабусі, спочивають,

Своє дитинство споминають.

Як морями кораблями

Круг світу ледь не рік пливли

З своїми ярмами й волами

Сюди, в Зелений Клин, прийшли.

І як край річки, на узліссі

На таганках їх вогник тлів,

Як будували хати в лісі,

Зігнавши з лігвищів звірів.

І як по стернях України

В Одесу ледве йшли воли,

А в селах сестри голосили -

Тоді ж навік прощалися вони!

А тепер у нас і так буває:

Приходить з школи внуків син

І діда сивого питає:

«Де ж, діду, ваш Зелений Клин?»

А дід сердитий скаже жартом:

«Згорів той Клин і карти з ним».

1962 р.

Приморський край

2. Родиме коріння

Лишилась мати на Вкраїні,

В Зелений Клин поїхав син...

Чи він прижився на чужині?

Чи то як в воду канув він?

Листів писати мати не уміла.

Не вмів писати їх і син.

І Бога мати, засинаючи, просила:

Хоча б у снах з`являвсь до неї він…

Було, гадала сидячи край хати,

Як той Зелений Клин знайти?

І де ж того коня придбати,

Що б міг її до сина відвезти?

Стара сама до себе говорила.

Бо пошта рідко вкрай тоді ходила.

То ж так було та все давно пройшло.

Тепер з Чернігівки й Полтавки

Гудуть автобуси в Хорол.

Літак в крайнеба, наче в склянку,

Вписавсь і громом пропоров.

І вище й вище в синє небо,

Як жук, над хмарами летить.

Кому в Москву? Чи в Сочі треба? -

Сідайте! За півдня домчить.

От мати й прилетить, і скаже сину:

Чи це я в казці? А чи, може, в сні?

Чи я в Зеленім Клині, а чи на Україні... -

Такі ж бо верби, як і на Десні...

3. Пам`ять

Не відшукати тут могил козачих -

В могилах орачі поховані лежать...

Чи хто за хліборобами заплаче,

Коли не стало в краї козачат?

Тут стали забувати Україну-неньку -

Мовляв, предківське слово й мова не для нас!

Уже якщо й згадає хто Шевченка -

То футболіста й гол його та пас...

Й російську пісню склали тут, як казку -

Слова мажорні, не сумні -

Про партизанські ночі Спаська,

Про волочаївськії дні.

Дзвениь по радіо з фіру руська річ.

Мені воно ні холодно, ні жарко,

Та іноді ще серце защемить,

Коли акцентом кучерявляться слова

З тайгового села вкраїночки-доярки...

1980 р.

Приморський край

На тирлі

Туман в діл лягає,

Як марля в колиску -

В тайзі умирає

І мова і пісня.

Та мова - чудова

Й чарівна та пісня -

Кому не відома?

Кому ще не звісна?

Висвистують сойки,

Глухар гуде басом...

Корови на дойку

Бредуть самопасом.

Тумани зникають

І вже стає жарко,

Коли під`їжджають

На тирло доярки.

Повісьте «Волинку»

На голий дубочок -

Нема ж українки

До співу охочої...

Ввімкніть патефони

На всі мікрофони.

Естраді всі раді -

А спів наш в загоні...

Усілись дівчата

На росних пеньочках,

Щоб зняти узори

Для лиштви в сорочку.

До хрестика хрестик,

До ниточки - нитку,

Ще рильце і пестик -

І, бачте, вже квітка!

Корови спинились

І наче говорять:

Доярки спізнились,

Нас довго не доять.

А хвалена Лиска

Знайшла свою Гальку,

Й так тулиться близько, -

Їй Богу, аж жалько.

Як неньку, любенько

Доярочку нюха,

А Галя легенько

За вим`ячко чуха.

Бурунять в дійницю

Дві цівки медові -

Бере молодиця

Рекордні надої.

Коров-рекордисток,

Доярки, кохайте,

Давайте їм їсти -

Смачненьким вгощайте...

Ще й жменькою солі

Та хліба окрайкою.

Лишь не пригощайте

«Московською лайкою»...

1992 р.

В Забайкаллі

(Із циклу «Зелений Клин»)

Аж ось вже й славне Забайкалля -

Де миють золото в горах.

Наш потяг жме, впритул - проваллям.

Гудком ще більший наганяє жах.

Гримить, трясе, вагонами гуркоче,

По стиках рейок: трах та трах!

Чи він у прірву падать хоче,

Чи вдаль таки проскочить по мостах?

Ось потяг вирвався з тунелю

Й з розгону - в ще темніший вліз.

Гуркоче так, мов обвалились скелі...

Аж раптом - сонця блиск й зелений ліс.

Безхмарне небо променисто сяло.

І танув на ялинах й скелях сніг.

В вагоні веселіше стало,

Розмова ожила і пирскав сміх.

Знавці знайшлись і дещо розказали

Про таємниці Забайкальських гір...

А ми до вікон ближче посідали,

Вдивлялись пильно у вікно

Й наскельні написи читали,

Що кимсь начертані давно.

Рядки криві із «мати-перемати»...

Й чиїсь навскіс без прізвищ імена...

То ж тих синів, що так чекала мати,

Доки й сама в могилу не лягла.

Вони отут у кайданах ходили,

Довбали кайлами граніт.

Віддавши цій землі останні свої сили,

Надії і прокляття, труд і піт...

А все ж вони тунелі тут пробили

В Зелений Клин, на океан...

Самі ж лягли тут без могили -

Їх кісточки дощі обмили,

Сховали трави та туман.

Марічка

Передмова

Після публікації в сумській обласній газеті «Ленінська правда» нариса Віталія Крикуненка «Земляк із Зеленого Клину» і радіопередачі Українського радіо «Далекий Схід, якого ми не знали», до мене хлинув з України потік відгуків-листів. Кількістю вже до двохсот. Більшість їх із Прикарпаття. Й здебільш кореспондетки мої молодиці та бабусі пенсіонерки, які вже няньчать онуків. Вони хваляь мої вірші і висловлюють охоту до листування з українцями Зеленого Клину. В їхніх листах, зокрема, почувається жаль, що вони в свій час входили в пору першого кохання не так, як їм мріялося. Війна все перемішала. І перше романтичне кохання часто підмінялось грубим насильством.

Вони недожили, недолюбили.

Я узагальнив цей лейтмотив і відповів усім своїм кореспонденткам - Людвигам, Яринам, Анничкам (переважно з іменами галичанок, які я узагальнив - «Марічкою»).

На цю тему я написав вірш «Марічка», який теж став відповіддю на зворушливі письма моїм кореспонденткам.

Н що автор встиг уже одержати й інтимні підтвердження: Що правда то правда. Воно трохи і так і не так зо мною було».

Не дожили. Не долюбили.

Автор

Де Черемош-річка,

Де гори Карпати,

Там живе Марічка -

Одинока Мати.

Вітер з гір подує -

Марічка сумує.

З полонин повіє -

Марічка старіє.

Вийде до Бистриці,

Плаче молодиця.

Плаче, тоді плаче,

Чк ніхто не баче.

А як переплаче,

В душі не зрадіє,

З своїм щирим серцем

Нічого не вдіє.

Хоче взяти човен -

Човен, води повен.

В човні без весельця

Задубіло б серце.

Пішла б вийшла в гори

На вузеньке поле...

І там в неї горе -

В бур`яні все в полі...

Кукурудзу споле,

А з ким поговоре?..

Лиш сонечко баче,

Як Марічка плаче.

Нудиться, скучає,

Мій лист дожидає.

А той їй не пише -

Навіть не згадає.

Він зайшов - і вийшов,

Як злодій, із хати...

Беркут, беркут хижий!

Став на силу брати.

Беркут, беркут хижий!

Що він з нею діє?

Вона ледві дише,

А він гірше зліє.

Сонечко сідало.

В кошару йли вівці...

Марічка лежала,

В крові на долівці.

Хоч вона від нього

Дитя не рождала -

Довго в свою хату

Й милих не пускала.

Човен без весельця

Я ще повожу.

А «як до її серця

Кладку проложу»?

Як їй дам пораду?

Сам не свій ходжу.

Мабуть, я тут сяду

Й вірш їй напишу.

В небо не полину.

Землю я люблю.

Посаджу калину.

Біль перетерплю.

Поживу ще в дочок,

Погостюю в сина,

І піду в садочок

Під свій кущ калини...

А їй пошлю листочок

З Зеленого Клина.

1990 р.

Погранічний

Подарунки

(Святковий жарт)

Ой, гоп! ..Не журися -

В мене друзі завелися,

І в Київі ще й у Львові

Молодиці чорноброві.

Вірші мої полюбили -

Подарунки мені зшили.

По розміру підганяли

І сорочку й шаровари.

Даців Ганна не забула -

Костюм зшила, як в гуцула.

Тепер я в Зеленім Клині

Шаровари маю сині,

Шовком вишиту сорочка,

Золота в ній оторочка.

Ой ти Асю! Люба Ася,

Де ж ти в Львові узялася?

Клин Зелений полюбила -

Для поета костюм зшила.

Дозволь Асю (я жартую!)

В лоб, як дочку, поцілую.

1991 р., 8 березня

Погранічний

Пейзаж

Тайга щезає, відступає

За перевал Сехот-Алінь -

Мов сором дівчина ховає

В зачісках кедрів та ялин.

Ріденько світяться берези,

На ладан дише й родедрон.

Черемхи скорчились над плесом

І берег в небо обернули дном...

Погранічний

Розмова з китайцем

Ти у мене про все не питай -

Язика розпускать не годиться!

Пам`ятай: тут ваш близько Китай,

Та між сопок петляє гряниця!

Заходь в хату. Заваримо чай.

За столом ми не будем свариться!

Дикунами бродили тут Ван і Бохай,

А ми з ходу посіяли добру пшеницю.

Ви нам ставили хати й церкви,

А ми вам проганяли хунгузів.

І так довго - у злагоді і без війни

Розуміли друг дружку, як друзі.

Не заводили лайку і глум.

І як жаль, що як бздун,

Вам і нам навоняв Мао-Цзе-Дун

Й дав понюхать, чим пахнуть комуни...

Тепер будем сусідами жить і дружить,

Гострих сварок не буде між нами.

Ви як «ході» до нас будете в гості ходить,

Знайте нас українцями, а не «хохлами».

Х. 1991 р.

Погранічний

З берега Ханки

Віталію Крикуненку

Я милуюся з берега Ханкою.

Весь в напрузі вдивляюсь вперед.

Бо в цю мить буду в мріях з коханкою

В хисткім човні плисти в очерет...

Лиходії тут бралися висушить озеро -

В мул загнали немало машин.

Тільки лиш - не поспіли до осені.

І вся праця звернулась на клин.

Грає плесо - хвилюється, піниться.

Лиже камінь, гойда очерет.

Куди ж мить одчайдушна поділася?

Почекай! Не старій! Ще помрій! Ти ж поет!

Що було - все в піску полином поросло.

Земля пухом тут ляже на груди...

Жаль, осиплеться ряска на дно

І Зеленого Клину не буде.

IX. 1991 р.

Погранічний

Портрет

Анатолію Михайленку

Українок малюйте як є -

Затіняйте лиш тіло, що роде,

Бо в Чорнобилі горе своє

З ума-розуму матір ізводе.

Мати ж краща Сусанн і Солох,

Не випучує тіло «хороше».

І дитяток, до горя, успіла народить лише двох...

Народилось і третє... Ой, Боже!

Та недовго жило. Прийняв його Бог...

Лікар жінці в біді чи поможе?

Щоб у рідний свій край їй вернуться в життя,

До пуття, щоб ще третє родилось - хороше.

Щоб в віках пребули її рід і сім`я

Хліборобського чесного роду,

Щоб в Чорнобиль докупи зібралась рідня,

І на Прип `ять дівчата ходили щодня

Й у відерцях приносили чистую воду.

Мати ж хоче ще жить, і родить і робить.

Та сама вже на ліжку немічна лежить

І голенька, як свічечка, гасне -

Так змалюйте ж портрет. На весь світ покажіть:

В українки все тіло і руки - прекрасні!

IX.1991 р.

Погранічний

Журавлі

Відлітають з озер журавлі.

Путь-дорогу в людей не питають.

Ще з гніздечок до черги привикли, малі,

З тими чергами й вдаль відлітають.

Журавлі ви мої, журавлі -

Не нагадуйте чергу й мені!

Десь їх жде і вода і зерно,

І безсніжна зима, без остуди...

Жаль - осипалась ряска на дно,

І Зеленого Клину не буде.

Відлітайте, мої журавлі,

Вам низенький уклін до землі!

Журавлі ви мой молоді -

Не карбуйте свій слід на воді,

А лишайте його на землі,

Щоб назад ним летіть по весні.

Журавлі ви мої, журавлі,

Примічайте свій слід на землі!..

Ще в лимоннику спить кабарга,

Набирається мускусних сил,

А прокинеться - вних поплига,

Корм обнюхає рильцем смішним.

Журавлі ви мої журавлі

Й хлібороби вас ждуть на селі!

Коли ж сонце нам вигріє день,

З Ханки зникнуть сніги і морози,

Вийде з сопок назустріч олень,

А з дна озера зринуть лотоси.

Знову в плавнях на теплім зелі

Затанцюють мої журавлі.

На корч стане копитом рогатий олень

І заграє в дуду стоголосу.

З грунту виткнеться корінь жень-шень,

Загойдаються в лонах лотоси.

І тоді біля Ханки в шовковій траві

Свайби будуть справлять журавлі.

Але жаль, що в гніздов`я свої

Не вернулись старі журавлі.

Журавлі ви мої, журавлі,

Моя черга без вас на землі.

Червень 1991 р.

Погранічний

ВІРШІ КОСТЯ СКОРОМЦЯ

В ПЕРЕКЛАДІ РОСІЙСЬКОЮ МОВОЮ

Зелёный Клин

Куда не кинь -

Зелёный Клин.

Воды, травы -

Навалом!

И есть поля!

А в междугорье

Невспаханная спит земля… -

Как будто на чужом подворье

Ребёночка оставил кто-то.

А сколько здесь

Левад, лугов -

Ждут тёплых рук,

Ждут пастухов!

Земля у ног.

Земля - вокруг.

Быков ведите!

Дайте плуг!

Чтобы житом-пшеницей

Да всякой пашницей

Даже самая малая

сиротливая полоска

украсилась.

Жэнь-шень

Стою среди руин и ям.

Здесь был бохайский древний храм;

По воле бога,

Далай-лам

Не стало племени джурджень.

В тайге вождя витает тень.

В тени - таинственный жень-шень..

Его бохайцы и китайцы

Копали с трепетом… - и в ранцы,

И то лишь в тайный, божий день.

Теперь у нас в селе

Полтавские поют колядки.

Бабуси в хусточках терновых,

Девчата в джинсовых обновах

Жень-шеня чудо-корешки

Высаживают в грядки.

Воспоминания бабусь

Средь сопок нивы зеленеют.

Сады меж хат роняют цвет.

Борщи под рушниками млеют…-

И так уже за сотню лет!

Асфальт покрыл те первопутки,

Что прадедов сюда вели.

Полтавский чернозём с обувки

Здесь наши предки соскребли.

Калину с вербой посадили,

Чтоб стало так, как на Десне.

Подсолнухами осветили

Простор в таёжной глубине.

Вокруг - Черниговка, Прилуки,

Хорол и Киевка, Ромны…

И всё напоминает внукам,

Откуда предки их пришли.

…Сидят бабуси, почивают,

Преданья детства вспоминают:

Как полуденными морями

Вкруг света плыли чуть не год

Отцы их - с ярмами, быками,

Зерном отборным да плугами,

И как прощальными гудками

Рыдал в порту их пароход…

Как возле чащи на опушке

Заночевали у костра.

Ночь помечтали об избушке,

А хату строили с утра.

И вспоминалась Украина.

Стерня колючая в полях.

Сошёлся свет Зелёным Клином

Здесь - на амурских берегах.

………………………………..

Теперь и так у нас бывает:

Придёт из школы внуков сын,

И деда звонко вопрошает:

«А где же ваш Зелёный Клин?»

А дед загадкой отвечает:

«Сгорел тот Клин и карты с ним».

С перрона

И вот я на тропке,

Ведущей до хаты.

Осенние сопки

Наряжены в плахты.

Простился я с клёном

В родной Украине.

Здесь встретит с поклоном

На взгорке - рябина…

Ветвями колышет

И грозди качает.

Здесь всё меня слышит,

И всё привечает.

К земле припадаю

Зелёного Клина.

Прими, - умоляю, -

Приблудного сына!

Первая просека

Налетали комарики с мошкою,

Пробиваясь к костру через дым.

Подымались мы в горы дорожкою,

Где Дерсу с «капитаном» ходил.

Шли здесь и староверы-христосики,

Что в тайге себе бога нашли.

Мы ж - топориком высекли просеку,

Чтоб машины за нами пошли.

Под скалою, увенчанной кедрами,

Средь завалов, где сгнил бурелом,

Ежедневно встречались мы с вепрями,

Тигр однажды махнул нам хвостом…

Я сроднился с тайгою и сопками,

Где прописан я просекой был.

Ах, пройтись бы дорожками-стёжками,

Тех, что в молодости исходил!

Удэгейка

«О, дай коры своей, берёза!»

(Г. Лонгфелло. Из песни про Гайявату)

Из чащи выбрел…Телогрейка

Упала плеч. Сам - чуть живой.

Вдруг слышу плёскот: удэгейка

Плывёт в оморочке борзой.

Прошла все камни на пороге,

Водоворот… - и сквозь туман:

Что за виденье в той пироге?

Дивчина то? Или - шаман?..

Её оморочку-лодчонку,

Просмоленную бересту

Несёт вдоль берега… Вдогонку

Помчался бы хоть на плоту!

Да захворал, знать. Занедужил.

Вот и шепчу: «Плыви ко мне..!»

Сейчас мне просто лекарь нужен.

Потом я буду - на коне!

Плыви же..! Будь ты хоть и мавка…

Сняла, в орнаменте, башлык -

Меня заметила чернявка,

И челник к берегу приник.

Смотрю: висит транзистор сбоку,

И сумка с аленьким крестом…

Вот так в тайге я ненароком

С сердечным встретился врачём.

Лежу. Подняться нету мочи.

Все силы чаща отняла.

Дивчина - ахает, хлопочет:

Укол, таблетку… - и спасла.

Я проглядел ей очи карие.

Просил… И как - не знаю сам -

В оморочке уплыли в паре мы

В колхоз, что в стойбище Силан.

1962 г.

Перевел с украинского Виталий Крикуненко

Замість післямови

Поет із Зеленого Клину

Тільки сьогодні нам вповні відкривається архіпелаг української духовності в діаспорі. І тим дорожча для нас оця поодинока іскорка - творчість Костя Скоромця з селища Погранічного Приморського краю. Чарівна іскра, яка, незважаючи на жорстокі життєві тайфуни, не згасла, зберегла в собі тепло та світло рідного слова, пам'ять родинного вогнища.

На його пам'яті - благотворний для тисяч і тисяч далекосхідних українців час, коли на берегах Амуру відкривалися рідномовні школи та хати-читальні, почали виходити українська газети. Щоправда, недовго тривав цей духовний ренесанс у тайговій глушині, бо вже з 1933 року, згадує Кость Іванович, краєву газету «Соціалістична перебудова» Сталін «під ніж пустив», позакривалися й українські школи, а українська інтелігенція була репресована. На брунькування поетичного слова вдарили наглі приморозки репресивних погроз та неминучих підозр... І то на цілих півстоліття! І все ж самодіяльний поет не зрікся рідного слова, а продовжував мережити рядки, в яких жили пам`ять про Україну, що її він покинув у ранній юності, залюбленість у Зелений Клин, в ту далечінь російську неозору «краю нашенского», де

Між сопок ниви зеленіють.

Хатки. Садочки ронять квіт.

Тут села давні не старіють

В свою вже повну сотню літ...

Не маючи літературного середовища, можливості друкувати свої твори і, таким чином, «досягти свого зросту і сили», Кость Скоромець від часів своїх творчих дебютів у середині 20-х років і до сьогодні залишається багато в чому початківцем, поетом-аматором. Бо є вона, його творчість, щирим документом української душі, яка і в уссурійських нетрях не втрачала свою провідну зорю - рідну мову, глибоку пам'ять і щиру любов до матері- Вітчизни:

Я й досі не забув діброву,

Дуби край шляху вікові,

Пастушку босу чорноброву

І срібні роси на траві,

- пише поет, згадуючи рідну Роменщину. І щемлива тута за безповоротно втраченим краєм, за яром, де «зріє дика груша, колючий терен, кислий глід», раптом осяюється гордістю за те, що все це він

«привіз сюди,

в краї похмурі,

і не розвіяв по тайзі».

Зеленого Клину вже не віднайти на мапах, але він назавше залишається в духовній біографії і географії народу, сини та дочки якого належали до першопрохідців цього краю. І один з літописців його - 82-літній поет із далекого прикордонного селища аж ген біля Китаю.

Хочеться вірити, що і Клин, і Кубань, і Поволжя, Казахстан, Сибір, де живуть мільйони українців, ще відгукнуться до матері-України новими поетичними голосами. Бодай, як ті далекі Австралія та Канада чи ближча Пряшівщина.

Кость Скоромець зараз працює над укладанням власної поетичної збірки, яку мріє видати в Україні. Відомо, яка це сьогодні непроста річ. Потрібен спонсор-благодійник. Тож звертаюся до тих читачів, хто б міг зарадити справі, допомогти коштами для видання книги Костя Скоромця.

Віталій КРИКУНЕНКО,

член Спілки письменників України.

м. Москва.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

(надруковано в газеті «Вісті з України», 1992 р.)

На світлині: Кость Скоромець.