У 2018 році в Москві остаточно знищили Бібліотеку української літератури. Постскриптум

Де-факто БУЛ закрили ще у 2017 році, але вивіски залишалися на своїх місцях. Згодом зникли й вони, залишивши лише плями на фасаді. Закрився і сайт БУЛ… Тим самим була підбита риска під довгою, сповненою драматизму, історією існування цієї унікальної української книгозбірні в РФ.

Приміщення Бібліотеки передано Департаменту спорту російської столиці, де буде розміщено Центр розвитку туризму Москви.

Частину фондів закладу було відправлено до Бібліотеки іноземної літератури, частину викинули.

Ось що написала на своїй сторінці Фейсбук одна із читачок БУЛ Nika Murzikova: «Прощайте, книги, Прощайте, читатели, Прощайте, библиотекари...».

БУЛ – це не лише затишне приміщення на Трифоновській, 61. Перш за все – це неповторна атмосфера, яка там панувала, і в тихій читальній залі, і в залі, де проводились численні культурно-масові заходи, влаштовувались виставки, творчі вечори, концерти.

Як повідомив один із співробітників бібліотеки, після репресій проти колективу, засудження директорки Наталі Шаріної, розшуку слідчими читачів за інтерес до «екстремістської» та «націоналістичної» літератури до читальних залів перестали заходити відвідувачі. Останніх двох бібліотекарів тут звільнили ще 1 березня 2018 року.

«Кобза» писала про БУЛ багато й досить часто: на сайті існує відповідний розділ, присвячений Бібліотеці, і там систематично з’являлись новини з життя книгозбірні на Трифоновській, 61. Були навіть опубліковані два об’ємних релізи, присвячені темі гонінь на цю унікальну установу. Тепер розділ виконуватиме функцію своєрідного віртуального архіву.

Чому закрили єдину в Росії Бібліотеку української літератури? Той, хто, як мовиться, в темі, чудово розуміє причини ліквідації БУЛ і розправу з її директоркою Наталією Шаріною. Хто ж не розуміє всього, що нині діється в Росії (або не хоче цього розуміти), той висуває різні абсурдні версії, на кшталт: влада Москви «кинула око» на чудове приміщення поблизу столичного Ризького вокзалу. Хтось наполягає на офіційній пропагандистській версії, яка лунала з кожного російського телевізора, що, мовляв, у БУЛ засіли українські екстремісти-націоналісти-бЕндерівці і направо-наліво розповсюджують свої  антиросійські ідеї…

Насправді ж – причина проста: путінський режим, що давно і міцно «закусив вудила», почав зачищати весь український простір в РФ. Після війни з Грузією, Путін взявся за Україну. Саме незалежність цієї держави, прагнення її до євроатлантичної інтеграції не могли сприйняти очільник Росії та вся його кремлівська камарилья. Гібридна війна, яку Путін затіяв проти України, передбачає знищення всього українського в самій Росії, адже ідеї свободи, які охопили сусідню державу після двох Майданів, могли негативно вплинути на російське суспільство і загрожувати авторитарній владі, яка засіла в Кремлі, підім’явши під себе російську державу й суспільство в цілому.

В цьому матеріалі ми нагадаємо про історію виникнення Бібліотеки та її повний розгром і зачищення.

З історії Бібліотеки української літератури в Москві

Коли у жовтні 1988 року в затишній московській кав`ярні “У Никитских ворот” на одній із перших зустрічей Українського молодіжного клубу виникла ідея створити українську бібліотеку, ніхто з присутніх не міг передбачити, що через сімнадцять років на її полицях стоятимуть майже 25 тисяч книг, а читачами стануть понад дві тисячі москвичів – українців, росіян, представників інших народів.

Засновники Бібліотеки у 1988 році не знали про те, що в 20–30-ті роки минулого століття в Москві вже існувала Центральна українська бібліотека. У квітні 1991 року, відкриваючи одну з посилок із книгами, одержаними від Наукової бібліотеки Львівського державного університету імені І.Франка, вони несподівано знайшли на одній із книг штемпель – “Центральна українська бібліотека при робітничому клюбі в Москві”. Уважний перегляд виявив ще 8 книг, які свого часу належали до фонду московської української бібліотеки.

Докладна розповідь про історію бібліотеки, очевидно, ще попереду, її вивчення потребує копіткої роботи в архівах, книгозбірнях, пошуку людей, які працювали в ній або були її читачами. Багато цікавого розповів працівникам БУЛ колишній працівник магазину “Українська книга” в 30-х роках, читач Центральної Української бібліотеки В’ячеслав Максимович Ткаченко, який до наших днів зберіг членський квиток «Українського робітничого клюбу». Ці спогади були розміщені на сайті БУЛ. Зараз же конспективно розповімо про вже відоме нам.

«Український робітничий клюб» у Москві існував, очевидно, з 1918 року. Перша згадка про нього, знайдена нами в літературі, – у довіднику “Вся Москва на 1925 г.” (М., 1925) – “Центральный Украинский рабочий клуб, Тверская ул., 37/9, кв.9, зав. Ульяшенко Т.Е.” Ймовірно, що бібліотека при клубі працювала з самого початку його діяльності (принаймні, з 1922 року, як свідчать штемпелі на книжках). Остання згадка про бібліотеку – в книзі “Москва в новых районах” (М., 1936) – “Центральная украинская библиотека, ул. Горького, 37/9, 3 платных библиотечных работника, общее число книг – 11630”.

Звідки надходили книги? Із документів, які збереглися, відомо, що бібліотека купувала їх у різних московських книгарнях, в тому числі й у магазині “Українська книга”, Літфонді СРСР, видавництвах, у приватних осіб. Читачами бібліотеки в різні роки були від 480 до 732 українців, як зазначено у звітах, “осіб корінної національності”. Бібліотека мала до 14 пересувних пунктів на московських фабриках та в клубах.

У 1937 (1938?) році у зв`язку з реконструкцією вулиці Горького (колишньої та вже нинішньої Тверської), будинок, в якому розташовувалися клуб та бібліотека, було знесено. Це збіглося з так званою реорганізацією бібліотечної мережі в Москві, внаслідок якої всі національні бібліотеки були фактично ліквідовані (товариства національних меншин, клуби, театри, газети припинили своє існування ще раніше, очевидно, до кінця 1936 року).

Наша бібліотека стала “бібліотекою № 85 Радянського району Москви з українським відділом”. Із 1938 року вона розташовується в будинку по Великій Грузинській вулиці, 37 (ця будівля також не збереглася). Перетворившись у звичайну московську бібліотеку, вона неодноразово змінювала номер, переїздила з одного приміщення в інше; сьогодні умовно “правонаступницею” Центральної української бібліотеки можна вважати бібліотеку № 47 Централізованої бібліотечної системи № 4 Центрального округу. Там і вдалося нам у 1991 році знайти документи (найдавніші з них датовано 1934 роком), які можуть розповісти про історію та долю української бібліотеки в Москві: статистичні звіти про склад фонду та кількість читачів, інвентарні книги, акти про вилучення книг за так званими списками “Главлита”. У списках – прізвища видатних українських поетів, прозаїків, перекладачів, літературознавців, репресованих радянською системою. Книги цих авторів вилучалися з фондів бібліотек та знищувалися (лише у великих бібліотеках вони збереглися у “спецсховищах” і стали доступними тільки недавно). У книгах, що залишилися в Бібліотеці, викреслено прізвища “неблагонадійних” перекладачів, упорядників, редакторів – Євгена Плужника, Валер`яна Підмогильного, Миколи Зерова, Сергія Єфремова та багатьох інших – тих, над ким, за словами Павла Филиповича, який теж загинув у одному з північних таборів, “мечем дамокловим нависла сувора резолюція ЦК”. Ці книги зараз є мовчазними, але красномовними свідками тієї страшної епохи…

Однак бібліотека, вже як відділ, продовжувала працювати, навіть у такий важкий час, залишаючись осередком української культури в Москві. У 1943 році частину книг на прохання Народного комісаріату освіти УРСР було передано Українському державному університету, який на той час працював у евакуації в місті Кзил-Орда в Казахстані.

Слід гадати, що під кінець 40-х років влада остаточно вирішила знищити будь-які залишки національних осередків у столиці Радянського Союзу. У грудні 1949 року 6408 книг, що залишалися в фонді бібліотеки № 68, було передано до Наукової бібліотеки Львівського державного університету імені Івана Франка. Тепер зрозуміло, чому саме звідти і повернулися до Москви у 1991 році 9 книг Центральної Української бібліотеки.

У Львові близько півтори тисячі книг потрапили до основного фонду університетської бібліотеки, решта – до обмінного. У 1994 році на прохання працівників БУЛ колеги з бібліотеки ЛДУ розшукали та повернули до Бібліотеки української літератури в Москві ті видання, що збереглися.

* * *

Як уже було сказано, ідея створення сучасної української бібліотеки виникла у 1988 році. Чому вирішили розпочати саме з бібліотеки? Можливо тому, що однією з найболючіших проблем українців Росії була і залишається проблема збереження мови, передачі її у спадок дітям та онукам, які ростуть у російськомовному середовищі. Для цього конче потрібні підручники, читанки, художня література – як для дітей, так і для дорослих. А ще давався взнаки брак актуальної інформації про події в Україні, про її політичне, економічне, культурне та суспільне життя. Газети і журнали з України, так як і книги, можна було знайти в Москві за радянських часів із певними труднощами лише у кількох місцях – у Державній бібліотеці СРСР імені В.І. Леніна, відділі літератур мовами народів СРСР Центральної міської бібліотеки імені М.О. Некрасова та невеличку кількість – у профільних галузевих бібліотеках.

Правда, на той час ще було можливим передплачувати українську періодику, що й робили нечисленні ентузіасти. Існував і мав добру репутацію магазин "Українська книга" на Арбаті (це була єдина інонаціональна установа в Москві, яка безперервно працювала протягом майже всього радянського періоду). Але для Москви, де за переписом 1989 року мешкало майже 300 тисяч українців, це була краплина в морі.

Прикметно, що ідеєю створення української бібліотеки захопилась переважно молодь – члени вже згаданого Українського молодіжного клубу (студенти та аспіранти московських вузів, молоді науковці). Це стане зрозумілішим, якщо згадати, що бібліотеки, читальні, як в Росії, так і в Україні, ще за царату були не просто книгозбірнями, але часто-густо центрами культурного життя, а в радянські часи – неформальними клубами і осередками спілкування.

Група ентузіастів звернулася через українські газети та журнали ("Друг читача", "Літературна Україна", “Дніпро” та інші) до видавництв, бібліотек України, до книголюбів та всіх щирих українців із проханням надіслати українські книги для майбутньої бібліотеки. Одночасно вона, за підтримки голови Товариства української культури “Славутич”, льотчика-космонавта СРСР Павла Поповича, попросила Головне управління культури Мосміськвиконкому відкрити в Москві українську бібліотеку. Начальник Калінінського районного відділу культури Москви К.М. Слєсарєва, запросила українців саме до центральної бібліотеки району, що мала гарне приміщення, і досить зручно розташованої. Директорка цієї бібліотеки Т.Б. Рудінова згодилася прийняти українців та українські книги "під своє крило", як виявилось – на довгі роки.

Було прийнято рішення відкрити при Центральній бібліотеці № 122 Калінінського району Бібліотеку української літератури на правах відділу, який очолила Є.Л. Бердникова (Білошицька).

Із жовтня 1989 року почали надходити перші українські книги. Слово "надходити" не дає уяви про той книжковий вал, який пішов з України у відповідь на прохання українців Москви. Щодня (!) БУЛ одержувала декілька, а то й десятки посилок з книгами – від бібліотек і видавництв, культурних товариств, шкіл, від окремих громадян, починаючи зі школярів, які надсилали улюблені книжки та, можливо, не такі улюблені підручники, і закінчуючи бібліофілами з великим стажем, які дарували цілі бібліотеки з власними екслібрисами. Велику кількість книг та періодики було отримано й від українців діаспори – з Австралії, Аргентини, Білорусі, Бразилії, Ватикану, Великої Британії, Естонії, Італії, Канади, Латвії, Литви, Німеччини, Польщі, Румунії, Словаччини, США, Франції, Хорватії, Чехії, Югославії.

Список усіх дарувальників міг би скласти кілька товстих томів. Саме ці дарунки стали основою фонду Бібліотеки.

Урочисте відкриття БУЛ відбулося 17 грудня 1989 року в читальному залі Центральної бібліотеки № 122 Калінінського району Москви на шосе Ентузіастів, 20. У цьому приміщенні Бібліотека працювала до початку 1991 року; потім, до серпня 1993 року, – у бібліотеці-філії № 124 на Ухтомській вул., 21; надалі – у бібліотеці-філії № 147 на Велозаводській вул., 11/1.

Значну допомогу в комплектуванні фонду у 1989–91 роках надали й бібліотеки Російської Федерації. Зокрема, понад 400 книг передав відділ літератур мовами народів СРСР Центральної міської бібліотеки Москви імені М.О. Некрасова. Значну частину видань було отримано з обмінних фондів Російської державної бібліотеки, Державної історичної бібліотеки та бібліотеки Центрального будинку літераторів. Сотні книг та літературно-художніх часописів було передано радою з питань української літератури Спілки письменників СРСР.

У подальшому комплектування фондів Бібліотеки здійснювалось, переважно, шляхом придбання літератури (коштом міського бюджету Москви), а також безоплатної передачі літератури бібліотеками та видавництвами України, дарунків громадських організацій та приватних осіб. Міжнародний фонд “Відродження” у 1997 та 1999 роках передав Бібліотеці велику кількість українських музичних компакт-дисків, а також книжкових видань, що вийшли за його підтримки.

Із 1994 року Бібліотека була постійним учасником найбільшої в Україні книжкової виставки-ярмарку – Форуму видавців у Львові.

* * *

Із 1990 року встановився такий розклад роботи Бібліотеки: перший четвер кожного місяця – огляд нової літератури; другий четвер – зустрічі із гостями з України – політиками, письменниками, журналістами, які на початку 90-х часто приїздили до Москви, народними депутатами колишнього СРСР від України, представниками західної української діаспори. З відкриттям у столиці Росії Повноважного Представництва, а згодом – Посольства України – в Бібліотеці систематично виступали українські дипломати (першим зустрівся з громадою глава дипломатичної місії В.П. Крижанівський). Регулярно відбувались літературні вечори.

Із 1991 по 1995 рік у Бібліотеці щочетверга збирались члени Українського молодіжного клубу, а оскільки відвідування клубу було вільним, то разом із молоддю приходили й люди соліднішого віку. Вільне спілкування за чашкою чаю або кави було неодмінною частиною кожного “клубівського четверга”.

У 1996-2002 роках щонеділі у Бібліотеці проводились заняття окремих груп недільної школи Українського національно-освітнього центру. Діти вивчали українську мову, літературу, історію, а також англійську мову, вчились працювати на комп`ютерах.

Із 1995 року при проведенні заходів систематично використовуються відеопрограми з фонду Бібліотеки.

Пропаганда української книги була б неможливою без проведення книжково-ілюстративних виставок. З 1989 року вони регулярно влаштовувались у приміщенні Бібліотеки; у 1993–97 роках відбувались також у Посольстві України в Російській Федерації. Це, насамперед, виставки нових надходжень до Бібліотеки, а також тематичні експозиції, присвячені пам`ятним датам української історії, українським письменникам та діячам культури.

У 1997, 1999 та 2002 роках на матеріалах фонду Бібліотеки було організовано виставки “Україна книжкова” у найбільшій бібліотеці країни – Російській державній; у 1999 році – “Україна–2000: від чумацького воза до Чумацького шляху” – у Зоряному містечку. Виставки газет українських організацій Росії двічі експонувались у Києві: в 1997 році в Публічній бібліотеці імені Лесі Українки, у 1999 – в Міністерстві інформації України. Деякі виставки в Посольстві України було організовано спільно з іншими бібліотеками Москви: “Історія Козаччини” – з Державною історичною бібліотекою Російської Федерації; "Голодомор–33" – з Російською державною бібліотекою.

* * *

Бібліотека в міру своїх досить скромних можливостей здійснювала видавничу діяльність. Насамперед, це вже відома серія “Палати Мазепи”, яка, незважаючи на фінансові та інші труднощі, видавалась тривалий час. У 1992–93 роках працівники Бібліотеки брали активну участь у підготовці та випуску Інформаційного бюлетеня Об`єднання українців Москви. Із 1997 року щомісяця виходить бюлетень нових надходжень до Бібліотеки, який надсилається до бібліотек та інших зацікавлених організацій. У 2000 році до 100-річчя від дня народження видатної української художниці Катерини Білокур спільно з Інститутом слов’янознавста Російської академії наук та Культурним центром України видано брошуру про її життя і творчість “Краса України”.

Із 1994 року широко використовуються можливості електронної пошти та Інтернету в цілому. У 1994–97 роках споживачам періодично розсилався електронний “Інформаційний бюлетень”, який інформував про заходи, що проводилися не тільки Бібліотекою, а й українськими громадськими організаціями, установами культури. З грудня 1996 року на Web-сторінці Бібліотеки публікуються актуальні тематичні списки видань та аудіовізуальних матеріалів, нових надходжень, створені на основі відповідних баз даних, новини та оголошення, інша інформація.

Слід також зазначити, що кожен читач міг оформити в Бібліотеці передплату на українську періодику з доставкою як додому, так і до Бібліотеки.

У липні 1997 року наказом голови Комітету з культури Москви на базі бібліотеки-філії № 147 Південно-Східного адміністративного округу створено Бібліотеку російської та української літератури. Однак це не вирішило проблем подальшого розвитку української бібліотеки (тим більше, що наказ так і не був остаточно виконаний), зокрема головних: відновлення її статусу як самостійної бібліотеки та надання належного приміщення для її роботи.

Українська громада Москви ще в серпні 1991 року вперше звернулась до керівників Російської держави та її столиці з відповідним проханням. На жаль, і наступні звернення (всього їх було надіслано понад двісті!) довго не давали конкретного результату. Так і не було прийнято в 1993 році узгодженої з багатьма відомствами постанови Уряду Москви про передачу “Палат Мазепи” для розташування Бібліотеки. Лише наприкінці 2000 року після багаторічного листування, клопотань українських громадських організацій Росії та Москви, діячів культури, за підтримки державних органів України, Верховного комісара НБСЄ у справах національних меншин М. ван дер Стула було прийнято постанову Уряду Москви “Про створення державної установи культури «Бібліотека української літератури»“. Таким чином, у травні 2006 року БУЛ отримала нове приміщення на Трифоновській вул., 61.

У цьому приміщенні була власна конференц-зала (з окремим входом), вона налічувала близько 60 глядацьких місць. У ній проходили зібрання клубів при Бібліотеці — «Пісенні вечорниці», клубу-студії «Слово», історико-культорологічного клубу «Родичі-Велика родина», а також зустрічі з українськими поетами й письменниками. Для російськомовних, що бажали вивчити українську мову, при Бібліотеці в квітні 2009 року були створені мовні курси.

Початок кінця БУЛ

Неприємності для Бібліотеки почалися невдовзі після переїзду книгозбірні до нового приміщення. В 2006—2007 роках здійснювався тиск і перевірка працівників бібліотеки, які заявляли про переслідування їх з боку ФСБ.

2007 року Юрію Кононенкові було відмовлено у продовженні трудового контракту − одному з найстаріших і найбільш професійних її працівників, що був одним із ініціаторів її створення наприкінці 1980-х років, автором книги про історію Бібліотеки. Кононенко завідував до того відділом російської україніки. Незадовго до цього з бібліотеки звільнилися семеро співробітників-українців.

Новим директором установи стала Наталя Шаріна. За словами Юрія Кононенка, «вона абсолютно чужа українській літературі людина», яка «не знає ані української мови, ані української культури». Російська влада призначила її саме «для очищення установи від українського націоналізму… Під керівництвом Шаріної з бібліотеки викинули практично всіх колишніх співробітників».

2007 року в Бібліотеці було проведено значне оновлення фондів, внаслідок чого було списано багато українських видань, передусім – періодичних видань українських громад Росії.

Разом із Бібліотекою під переслідування потрапили найбільші об'єднання українців Росії: Федеральна національно-культурна автономія українців Росії (ліквідована 24 листопада 2010 р.) та Об'єднання українців Росії (закрите Верховним судом у травні 2012 р.). Офіційними підставами ліквідації об'єднань називають порушення статуту та політичну діяльність, спрямовану проти офіційного курсу Росії.

2009 року Юрієві Кононенку російські прикордонники не дозволили повернутись додому в Москву з України, мотивуючи порушеннями ним російського законодавства.

18 грудня 2010 року преса повідомила про відкриття кримінальної справи за фактом розповсюдження ксенофобської літератури в БУЛ. Однак пізніше з'ясувалося, що директора Бібліотеки Наталю Шаріну правоохоронці про це не повідомляли і жодних перевірок не було. Правоохоронці також заперечили факт порушення кримінальної справи, адже органи для цього не мали підстав.

21 грудня 2010 року в пресі повідомлялося про здійснення обшуку бібліотеки співробітниками ФСБ Росії, а також вилучення ними низки книжок. Основною причиною вказувався пошук літератури екстремістського та антиросійського характеру. Пізніше інформацію про обшук заперечили у МВС Росії.

23 грудня 2010 року було здійснено обшук та вилучено понад 50 книг для психолого-лінгвістичної експертизи, серед яких книги про митрополита Андрея Шептицького, про ОУН-УПА, діяльність руху «Пора!», а також примірники газет «Нація і держава», «Шлях перемоги» та «Українське слово».

24 грудня 2010 року відбувся новий обшук, у ході якого було вилучено жорсткі диски з комп'ютерів Бібліотеки, а також читацькі квитки. Бібліотеку було опломбовано і закрито.

12 січня 2011 року в Міністерстві закордонних справ України повідомили, що БУЛ відновила роботу в звичайному режимі. У липні 2011 року кримінальна справа була припинена з огляду на відсутність складу злочину.

28 жовтня 2015 року в БУЛ знову провели обшук, поліція підкинула націоналістичну літературу. Під час обшуку було вилучено 150—200 одиниць друкованої продукції, зокрема твори Дмитра Корчинського. До списку «екстремістської» літератури потрапив навіть український дитячий журнал «Барвінок»…

За версією слідства, у 2011-2015 роках директорка Бібліотеки української літератури Шаріна, яка є посадовою особою, у порушення Федерального закону "Про протидію екстремістській діяльності" поширювала серед відвідувачів книжкові видання Дмитро Корчинського, визнані судом екстремістськими матеріалами й забороненими до використання. Також обшук провели вдома у Шаріної.

На думку самої Шаріної, причиною її переслідування став донос, зроблений письменником Сергієм Сокуровим (Сокуровим-Величко), який у 2007—2010 роках працював у БУЛ головним бібліотекарем (заступником директора). «У 2010 році його звільнили, й залишаючи бібліотеку, він пообіцяв мені всілякі неприємності. Про мене він казав, що я „помаранчева пляма“ у бібліотеці. Він винуватив мене в тому, що я замість того, щоб проводити в бібліотеці заходи з нагоди річниці смерті В.І. Леніна, проводжу заходи, пов'язані з Україною», — заявила Шаріна в пресі. Вона припустила, що її арешт є продовженням справи 2010—2011 років. «Нас тоді звинуватили в тому, що ми поширювали екстремістську книжку Дмитра Корчинського. Але ця книжка була видалена з фондів бібліотеки в 2011 році. Вона була визнана екстремістською в 2013 році. У липні 2011 року справа була припинена за відсутністю складу злочину. Тобто, за реабілітуючими підставами», — сказала директорка. Вона також повідомила, що в січні 2015 року співробітників БУЛ викликали на допит у слідчий комітет. «Тоді слідчий якось побіжно сказав, що політична ситуація змінилась…», — зазначила вона.

Неабияку деструктивну роль у гоніннях на Бібліотеку та її керівника, а згодом і ліквідацію установи відіграв такий собі Богдан Безпалько. Він теж колись був співробітником Бібліотеки на посаді заступника директора зі зв'язків з громадськістю, але був звільнений Шаріною «за неналежне виконання службових обов'язків» — був спійманий за переглядом порнографії на робочому місці, але так намагався відстояти своє право це робити, що пішов із Шаріною врукопаш — після чого та подала на нього в суд і Безпалько навіть перебував „у розшуку“ певний час.

Дійсно, у листопаді 2011 року стався інцидент, під час якого Безпалько застосував фізичну силу до Шаріної, конфлікт був перерваний охоронцем. Постраждала Шаріна подала на Безпалька в суд, перше засідання зі справи за статтею «Побої» почалось у червні 2012 року. Безпалько не з’явився ані на це, ані на наступні 10 засідань. 28 січня 2013 року Міщанський суд Москви оголосив його в розшук за систематичну неявку на судові засідання протягом 1,5 років. Але після того, як звинувачений незабаром сам з’явився в суд, ухвала про розшук була скасована. Проте, тривалий час по тому низка видань повідомляла, що він перебуває в розшуку. І ось 19 лютого 2013 року Безпалько з’являється на засіданні ради при президенті РФ з міжнаціональних відносин (у 2012 році Безпалько став керівником однієї з українських організацій — ФНКА «Українці Росії», що у всьому підтримує російський політичний курс).

29 жовтня 2015 року з'ясувалося, що кримінальна справа була порушена на заяву Дмитрія Захарова — депутата ради депутатів московського муніципального округу Якиманка від фракції «Справедлива Росія».

На початку лютого було оголошене про скоре закриття Бібліотеки. Відповідно до рішення Уряду Москви від 20 вересня 2016, фонди Бібліотеки української літератури мають бути передані до Центру слов'янських культур, створеного наприкінці 2016 року при бібліотеці іншомовної літератури ім. Рудоміно.

У березні 2017 року повідомлено про те, що деякі цінні матеріали з ліквідованої БУЛ передані на зберігання до Національного культурного центру України в Москві. Серед них: архіви історії відтворення Бібліотеки; архіви, що реконструюють історію створення в РФ організацій української діаспори; архіви Культурного центру; видання українців Росії — листівки, звернення, газети, журнали (наприклад, газети «Український вибір», журнал «Український огляд»); матеріали про роботу Світового конгресу українців; примірники книг «Убієнним синам України, Сандармох» (2006), видані Карельською республіканською громадською організацією «Товариство української культури „Калина“». «Зберегти це все — наш прямий обов'язок. Тим паче я, наприклад, добре знаю, як по крупинках збиралася ця бібліотека, і скільки туди вклали своєї душі і здоров'я наші українці» — заявив один з активістів, що брав активну участь у роботі.

5 червня 2017 року стало відомо, що Міщанський суд Москви оголосив вирок Шаріній. Вона була визнана винною в «поширенні екстремістської літератури й незаконній розтраті бюджетних коштів» і засуджена на 4 роки умовно (з врахуванням 1 року 7 місяців домашнього арешту), з випробувальним періодом ще 4 роки. Суд повністю визнав вину Шаріної за всіма пунктами звинувачення. При цьому були взяті до уваги пом'якшувальні обставини: колишній директор Бібліотеки нагороджувалася грамотами, не була доти судима і має проблеми зі здоров'ям. Захист Шаріної оскаржив вирок.

У міжнародній правозахисній організації Amnesty International заявили, що Шаріна стала жертвою судового свавілля, а винесений вирок демонструє цілковите презирство російської судової системи до принципу верховенства права.

Те, що залишилось від БУЛ

Наприкінці грудня 2018 року в Центрі слов'янських культур (основа книжкової колекції якого сформована з фондів БУЛ) було оголошено про доступ до каталогу українських книжок. Але за повідомленням одного з українських активістів Москви, в Іноземці в публічному доступі знаходяться лише близько тисячі книг, а решта десятків тисяч видань звалені в підвалі…

Певною мірою радує те, що в Центрі працює українська поетеса, колишній співробітник НКЦУ Олена Марченко. Є надія, що вона в міру своїх можливостей догляне за рештками багатого книжкового фонду БУЛ...

Автор цієї публікації звернувся безпосередньо до п. Олени за коментарем стосовно долі переданого фонду БУЛ. Ось що вона повідомила:

 «Фонд колишньої БУЛ складає основу фонду Центру слов'янських культур Бібліотеки іноземної літератури – це близько 43 тисяч видань. Скільки в публічному доступі − сказати складно, оскільки ми в стані переїзду («з поверха на поверх» — уточнила співрозмовниця. – Авт.).

Усі книги можна замовити, читати в залі, зокрема: художню літературу, книги з літературознавства, мовознавства, художньої культури, історії тощо.

Все збережено, читачі мають змогу знайти потрібне видання в електронному каталозі й замовити».

Доля ключових працівників БУЛ – директорки Наталії Шаріної та її заступника Віталія Крикуненка – невідомі. За чутками, п. Наталя залишила «гостинну» Москву, а Віталій Григорович перебуває на пенсії…

Сумне завершення історії з єдиною на всю Російську Федерацію державної української книгозбірні. Але дуже хочеться вірити, що період кремлівського мракобісся рано чи пізно завершиться, і нищити бібліотеки в Росії перестануть. Тоді БУЛ знову відродиться мов Фенікс, даруючи читачам радість знайомства з українським словом, українською літературою.

Віктор Гіржов, редактор «Кобзи»

Додатково:

Хроніка Бібліотеки української літератури у Москві (другий реліз, 6 квітня 2016 р.)

Інтерв’ю Наталі Шаріної Радіо Свобода


На світлинах: Вивіска БУЛ, яку вже не побачать читачі. Стіни Бібліотеки до зняття букв із назвою установи та після. Стіни Бібліотеки до зняття вивісок і після. Директорка БУЛ Наталя Шаріна під час суду. Працівниця БУЛ Тетяна Мунтян. Читальна зала колись була наповнена українською періодикою. Українські книги залишають затишні стіни БУЛ. Засновник БУЛ Юрій Кононенко. Біля мікрофона заст. директора БУЛ, письменник Віталій Крикуненко. Один із винуватців знищення Бібліотеки Богдан Безпалько. Українофоб і провокатор Сергій Сокуров-Величко.

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка


Пора выбирать — Алексей Навальный

8BE508A2-8376-44DC-A4EC-E84056BEDDB8 w1597 n r0 s