Друк
Розділ: Українськ­і Церкви в Україні та в діаспорі

Святогірська Богородиця. Думки вголос на церковне свято Успіння Пресвятої Богородиці 

Як відомо, лавра (греч. Λάυρα — міська вулиця, багатолюдний монастир) — то назва деяких найбільших чоловічих православних монастирів. Як правило, лаври підпорядковані безпосередньо патріархові, а лаври України - митрополитові Київському і всієї України, за виключенням Святогірської, яка підкоряється правлячому архієреєві Донецької єпархії, хоча географічно розташована на території Горлівської єпархії.

Усі три найголовніших православних монастиря – три лаври України сьогодні відмічають свої храмові свята - празник Успіння Пресвятої Богородиці. Бо усі три українські лаври закладені і присвячені як Свято-Успенські.

Це перш за все найстаріший чоловічий монастир України - Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра Київської єпархії. Він був заснований ще в 1051 при великому князеві Ярославі Мудрому афонським ченцем Антонієм, що родом з галицького міста Любеча. З 1992 року настоятелем (священноархимандрітом) Лаври є митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан), резиденція якого знаходиться на території монастиря.

Другий найголовніший православний монастир України - це Свято-Успенська Почаївська Лавра в місті Почаїв Кременецького району Тернопільської області. Ставропігійний чоловічий монастир, який теж безпосередньо підпорядкований предстоятелю Української Православної Церкви блаженнійшому митрополиту Володимиру. Раніше настоятелями монастиря були правлячі Волинські (Львівські, а після 1988 року - Тернопільські і Кременецкие) архієреї. Цей монастир заснували ченці Києво-Печерської лаври, які побігли від навали татар в 1240 році. Перша літописна згадка про цей монастир датується 1527 роком. У 1597 році Почаєвськая лавра знайшла чудотворну ікону Божої Матері, привезену на Україну 450 років тому - в 1559 році болгарським митрополитом Неофітом.

А третя духовна святиня України - то Свято-Успенська Святогірська Лавра в місті Святогірську рідної мені Донецької області, яка підпорядкована митрополиту Донецькому і Маріупольському Іларіону. В миру він - Роман Васильович Шукало. Львівянин за місцем свого народження і виховання, який несе свій чернечий послух в столиці Донбасу місті Донецьку. Нещодавно цей галичанин був обраний до Святішого синоду Руської православної церкви Московського патріархату, постійним членом якого раніше був лише Предстоятель Української Православної Церкви блаженніший митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан). До речі, намісник Свято-Успенської Святогірської Лаври єпископ Святогірський Арсеній (Яковенко) – російський українець: він народився в Карелії, жив і навчався в Воронежі, відбував військову службу на Нижегородчині.

Святогірськая лавра є духовним центром і головною святинею Донбасу. Розташований монастир на високому правому березі Сіверського Дінця (це т.з. Святі гори). Окрім наземних будов тут є крейдяні печери, де жили і живуть ченці. Обитель заснована ще в XVI столітті на березі Сіверського Дінця і була одним з найбільших монастирів Російської імперії. А перші ченці оселилися тут в XIV або XV століттях (за деякими даними, навіть в XI столітті). Засновником Святогірськой чернечої общини вважається преподобний Іоасаф. Перша письмова згадка про місцевість «Святі гори» відноситься до 1526 року. Зустрічається воно в записках німецького посла Сигизмунда Герберштейна. Кам'яний Успенський собор – на честь свята Успіння Пресвятої Богородиці побудований в цьому монастирі на початку XVIII століття. А у 1787 році по указу імператриці Катерини II Святогірський монастир був скасований, а села, що належали йому, землі і угіддя відібрані в казну. У 1790 році новим власником Святогір’я став князь Таврійський Григорій Потемкин, добре відомий як гетьман козацького війська «Грицько Нечеса». У скасованому стані обитель знаходилася майже 57 років.

У 1844 році по указу імператора Миколи I Святогірський монастир був відновлений по чину і статуту Глінськой пустелі Курської єпархії. За наступних 70 років він досяг небувалого розквіту, ставши одним з найбільших в Російській імперії. У цей період не раз піднімалося питання про привласнення Святогірської обителі статусу лаври. Монастир був відомий чудовими видами і притягував багато богомольців. Перед першою світовою війною в обителі знаходилося близько 600 ченців.

До 1918 року обитель іменувалася Святогірська Успенська пустель Харківської єпархії. У 1922 році монастир був ліквідований, а на його місці утворений Будинок відпочинку для трудящих Донбасу. Настав час остаточного розорення монастиря. Святогірська обитель була знов відкрита тут лише через 70 років - в 1992 році. Тоді монастирю віддали розграбований Свято-Успенський собор, що був споганений більшовиками і перетворений на кінотеатр.

28 листопада 2003 року Святогірському монастирю були остаточно передані з ведення Славяногорського історіко-архітектурного заповідника і санаторію «Святі Гори» житлові і господарські будови. 9 березня 2004 року Священний Синод Української Православної Церкви прийняв рішення про привласнення монастирю статусу лаври. 12 липня 2008 року відбулося прославляння Собору святих отців, тих, що в Святих Горах на річці Дінці просяяли. З числа ченців, що жили і трудилися в монастирі, 17 були прославлені Українською Православною Церквою в лиці святих. Вже у цьому році 7 липня братією монастиря були знайдені мощі першого настоятеля Святогірської пустелі після її відновлення в 1844 році архімандрита Арсенія (Мітрофанова) і подвижника і прозорливця преподобного Ісаакія (Головіна).

Оскільки за радянських часів Святогірську лавру перетворили на профсоюзний будинок відпочинку, то в ньому відпочивали і лікувалися донецькі шахтарі. В тому числі мій батько Дмитро Андрійович Ішков та дід мого чоловіка Андрія Бондаренка -  Прокоп Миколайович Дерека. Мабуть вони і не підозрювали про подальшу долю цього санаторію, який знов став православним монастирем. Відроджена обитель була лише 17 років тому. А статус лаври привласнений їй був тільки 5 років тому - в 2004-му. Тут були проведені грандіозні реставраційні і будівельні роботи, які проходилі за підтримки Фонду духовного відродження Донбасу «Святогорье». Свято-Успенська Святогірська Лавра – це наймолодша лавра України.

Ми до неї поїхали разом з моєю старшою сестрою Лідією Алтуховою. Вона розповіла мені, як 29 липня Святіший Патріарх Кирил прибув в Донецьк. Причому прилетів він на літаку нашої самарської авіакомпанії з величезними літерами «Самара» на фюзеляжі. Патріарх вперше побував з візитом в Донецьку – місті нашого дитинства. Тут він освятив Спасо-Преображенський кафедральний собор Донецької єпархії. За словами сестри, до головного собору міста віряни почали збиратися вже опівдні. Люди прийшли з гарним настроєм, принесли повітряні кульки, квіти, прапорці, плакати «Кирил - наш Патріарх!» та «Ваша Святосте, ласкаво просимо в Донбас!». Було багато паломників, що приїхали з усієї Донецької області.

Ввечері у соборі Першоієрарха зустрічали священнослужителі Донецької єпархії у червоному великодньому облаченні. Поруч стояли курсанти Донецького військового ліцею в білосніжній парадній формі. Коли Святіший Патріарх наблизився до собору, в небо злетіли тисячі зелених повітряних кульок із зображенням патріаршої символіки.

Благословивши вірян, Предстоятель Руської Православної Церкви очолив чин освячення Спасо-Преображенського кафедрального собору. Владиці співслужили Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир, митрополит Донецький і Маріупольський Іларіон, єпископ Горлівський і Слов'янський Митрофан, єпископ Макіївський Варнава. Першоієрарх прочитав молитви, окропив святою водою вівтар і стіни собору і поклав святий антимінс на престол.

Після богослужіння Святіший Патріарх відвідав нижній храм в ім’я преподобного Сергія Радонезького, де йому вручили в дар ікону Божої Матері «Новодворську», написану в XIX столітті, унікальну ручку Tibaldiс із зображенням Чудотворця Миколая, а також міні-дзвіницю з дзвонами, відлитими на Донецькому металургійному заводі. Оглянувши комплекс собору, Святіший Патріарх поїхав, а люди ще довго не розходилися. Молилися, ділилися враженнями від побаченого, від слів Патріарха.

Дуже багато людей ми з сестрою побачили в Лаврі. 30 липня сотні представників духівництва на чолі з митрополитом Київським і всього України Володимиром і тисячі мирян вишикувалися уздовж стін Свято-Успенської Святогірської лаври, яка також вперше зустрічала патріарха Московського і всієї Русі. В минулому році сюди збирався приїхати покійний Патріарх Московський Алєксій ІІ. Ось з яким листом він тоді звернувся до моїх земляків – православних донечан: «Сердечно вітаю всіх вас, в безлічі присутніх сьогодні в серці православного Донбасу, Святогірській Свято-Успенській Лаврі, щоб молитовно прославити Преблагословенную Владичицю нашу Богородицю і поклонитися Її чесному і чудотворному образу. Святогірськая Лавра – це справжня перлина нашої Церкви. Краса фізична тут з'єдналася з красою духовною, створеною молитовним подвигом преподобного Іоана Затворника та інших преподобних святогорців. Все тут зводить душу до Бога і налаштовує на молитовний лад.

Але ще відносно недавно на цьому святому місці панувала мерзенність запустіння. У своїй диявольській злості на Церков Христову її гонителі піддали обитель страшному розграбуванню і нарузі, а її насельников вигнали, а деяких і позбавили життя. На довгі роки тут припинилися богослужіння, завмерло чернече життя. І лише в 1992 році Святогірський монастир був відкритий знов.

За ці роки невсипущими тщанієм і турботами Блаженнійшого митрополита Київського і всієї України Володимира, Високопреосвященнейшего митрополита Донецького і Маріупольського Іларіона, старанними молитвами насельників монастиря, жертовною допомогою благочестивих мирян, обитель знов повстала в своїй минулій пишності. Хотілося б з вдячністю відзначити подвиг будівельників, тих, що за настільки нетривалий термін відродили цю красу.

У 2004 році вирішенням Священного Синоду Української Православної Церкви Святогірському монастирю був по праву привласнений статус Лаври, і в цьому рішенні міститься висока оцінка праць його воссоздателів. Знаменно, що святкування на честь чудотворної ікони Святогірської Божої Матері збіглося з річницею 1020-ліття Хрещення Русі. Одним з плодів цієї видатної події є духовна єдність народів, що вийшли з купелі святого рівноапостольного князя Володимира.

Можу із задоволенням свідчити, що жителі Донбасу є ревностними поборниками цієї єдності і гідними восприємниками священної спадщини наших благочестивих предків. Я добре знаю і високо ціную вашу синовню любов, вашу беззавітну відданість Святій Руській Православній Церкві, ваше тверде протистояння богопротивному гріху розколу. Закликаю вас і надалі, покладаючись на волю всевишнього Бога, не ослабляти ваших молитов про світ і благоденствування Православ'я на Україні.

Моїм давнім бажанням серця було відвідати Донбас, побачити побудований в Донецьку величний Никольський кафедральний собор, помолитися у святинь Святогірської Лаври, поклонитися святим мощам її подвижників. Господь не судив цьому бажанню сповнитися тепер, бо по наполегливих радах лікарів я вимушений раніше терміну завершити свій візит на Україну і перенести відвідини Донбасу на пізніший час. Але в моїх молитвах я з вами, тими, що здійснюють любов'ю сьогоднішнє світле свято».

Донецька земля і Свято-Успенська Святогірська Лавра цим літом зустрічала вже нового предстоятеля Руської Православної Церкви. На священнослужителях був одяг блакитного кольору, відповідний богородічним святам, - цього дня наголошується торжество на честь Святогірської ікони Божої Матері. Миряни також були в святковому світлому одязі. Сотні з них стояли на сходинках головного храму обителі - Успенського соборуі, де патріарх Кирило незабаром очолив Божественну літургію, молебень і хресний хід. Тисячі паломників зібралися в лаврі та її околицях в очікуванні патріаршого богослужіння ще з вечора. Багато хто провів ніч просто неба, оскільки місць для нічлігу для всіх у примішеннях не вистачило. З ночі групи паломників чергували уподовж дороги на перехрестях, зустрічаючи патріарха і архієреїв, що з'їжджалися на свято в лавру.

Служба в Успенському соборі напередодні закінчилася близько півночі за київським часом, а вже в чотирі години ранку богослужіння почалося в іншому храмі Святогірської обителі. За порядком на території лаври і в її стінах, окрім міліції, стежили сотні козаків Святогорського козачого полку. З вечора в лаврі панувала незвичайно жвава, радісна атмосфера. Зустріч патріарха супроводилася нестихаючим колокольним передзвоном.

Святійший Патріарх Кирило очолив Божественну літургію в Успенському соборі - з нагоди відзначення 30 липня дня Святогорської ікони Пресвятої Богородиці. Предстоятель Руської Православної Церкви звернувся з Первосвятительським словом до віруючих. «Я звертаюся до вас, до тих, хто силою своєї віри зберіг єдність Церкви тут, на Українській землі. Низький вам всім уклін і патріарша вдячність від всієї Руської Православної Церкви за ваше мужнє стояння у вірі, за вашу вірність Господові і Спасителю!" - після чого низько поклонився народові. Звертаючись до віруючих, його Святейшество далі сказав, що вірить в зцілення національного життя України. Він сказав, що як Патріарх зробить все, щоб народ України возз'єднався, щоб політичні і національні протиріччя зникли, а єдина Церква Христова знов знайшла силу і можливість прийняти в свої материнські обійми всіх своїх вірних чад. «Ми проситимемо Бога на колінах, щоб Він милість Свою преклонив Україні, щоб Він об'єднав Церкву, народ». Після закінчення Літургії в обителі відбувся хресний хід з чудотворною Святогірською іконою Божої Матері.

Десятки тисяч вірних збиралися на зустрічі з предстоятелем Руської Православної Церкви не тільки на Донбасі, але і в Києві, а особливо в Почаєві. І ці зустрічі з Патріархом Московським відбулися в робочі дні, в літню спеку, без підтримки можновладців…

Викажу своє бачення причин такої людської підтримки його пастирського і паломницького візиту в Україну. Перший Президент України Леонід Макарович Кравчук якось сказав: "Хто не шкодує про розвал Радянського Союзу, в того немає серця. Хто бажає відновлення СРСР, в того немає розуму". На погляд деяких із тих, з ким мені довелося зустрітися і говорити на Донеччині і в Києві, для багатьох православних віруючих в Україні Руська Православна Церква, що і сьогодні діє в межах колишнього СРСР, в чомусь уособлює собою ту духовну єдність, що була у народів колишньої країни рад. І московський патріарх для мільйонів вірних РПЦ в Україні – то їх дорогий, рідний духовний батько-архипастир.

Моя племінниця в Києві Наталка Шамрицька порівняла приїзд московського патріарха Руської православної церкви до України – члена Співдружності Незалежних Держав з візітом британської королеви до якоїсь із сьогодні незалежних країн, а раніше - домініонів, колоній і протекторатів Британської імперії, що зараз є добровільними членами Співдружність націй (до 1946 року – Британської співдружністі націй), де проживає 1,8 млн. жителів Землі. Навіть такі колишні колонії як Індія, Південно-Африканська Республіка, Пакістан та Нігерія визнають британського монарха як «символ вільної асоціації незалежних держав-членів Співдружності і главу Співдружності». А в 17 незалежних державах, таких як Канада, Австралія, Нова Зеландія, монарх Великобританії нинішня британська королева Єлізавета ІІ і до сього дня є і де-юре главою держави, але при цьому не виконує ніяких формальних функцій.

В Україні згідно Конституції реально є свобода совісті і можливість демократичного вибору церкви. За даними дослідників десь приблизно 9 мільонів православних віруючих підтримують Українську православну церкву Московського патріархату, а більше 5-х мільйонів – Українську православну церкву Київського патріархату. Ще 27 жовтня 1990 року Українська Православна Церква Московського патріархату набула нового канонічного статусу. Було ліквідовано екзархат в Україні, УПЦ отримала незалежність і самостійність в управлінні, яких не мала і за часів Петра Могили: свій Синод, свій бюджет тощо, а з цього року – і свій церковний суд. І нарешті офіційно і значною частиною духовенства заговорила українською мовою. Предстоятель Української православної церкви митрополит Київський і всієї України єдиний в православному світі отримав високий тітул «Блаженнійшого», що в католицизмі є повним синонімом слова «Святіший». Але московський патріарх залишається главою УПЦ МП і це рішення підтримують мільйони українських православних вірних. Як в незалежних державах Співдружності націй таким главою залишається королева Британії. І цей її статус підтримують громадяни і парламенти цих незалежних країн.

Ось такі думки і асоціації в мене визвала моя літня поїздка до матері і рідних на батьківську землю українського Донбасу та паломництво до двох Свято-Успенських лавр – Святогірської і Києво-Печерської. В Почаївську вже не змогла поїхати, бо через візит Патріарха до 17 серпня всі паломницькі маршрути десь за місяць були закриті.

Лариса БОНДАРЕНКО.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її. 

Свято-Успенська Святогірська Лавра.

Третя лавра України.

З сестрою Лідою під скульптурою Святогірської Богородиці.

Під Свято-Успенським собором.

Антон Чехов теж був паломником в Святих горах.

Шеврон козака Святогірського козачого полку.

Над символом Донецька «Шахтарем» - золотий купол православного храму.

Зустріч в Донецьку з літака «Самара» на червоній килимній дорожці.

Предстоятеля зустрічають вірні із старої столиці Донеччини – Бахмута.

Хресний хід з іконою Богородиці Святогірської.

А це люди зустрічають предстоятеля РПЦ біля памятника Володимиру Хрестителю в Києві.

Десятки тисяч вірян зустрічали свого патріарха в Почаївській лаврі.

На світлинах: Святогірська Богородиця. Свято-Успенська Святогірська Лавра. Третя лавра України. З сестрою Лідою під скульптурою Святогірської Богородиці. Під Свято-Успенським собором. Антон Чехов теж був паломником в Святих горах. Шеврон козака Святогірського козачого полку. Над символом Донецька «Шахтарем» - золотий купол православного храму. Зустріч в Донецьку з літака «Самара» на червоній килимній дорожці. Предстоятеля зустрічають вірні із старої столиці Донеччини – Бахмута. Хресний хід з іконою Богородиці Святогірської. А це люди зустрічають предстоятеля РПЦ біля памятника Володимиру Хрестителю в Києві. Десятки тисяч вірян зустрічали свого патріарха в Почаївській лаврі.

Додатки

Успіння Пресвятої Богородиці

Прадавній, загальний і глибокий культ Пресвятої Богородиці у Східній Церкві виявив своє особливе значення передусім в нашому літургійному році. Наш церковний рік не тільки багатий на різні Богородичні празники, але він також ними починається і завершується, його відкриває празник Різдва Пресвятої Богородиці, а замикає Її славне Успіння, що в наших літургійних книгах має таку величну назву: "Успіння Пресвятої славної Владичиці нашої Богородиці і Присно Діви Марії".

Хоча празник Успіння нагадує нам про сумну подію смерті, і все ж таки він належить до радісних празників. Богослужіння празника Успіння повне радісних і веселих пісень. В цей день Церква радіє, бо Пресвята Богомати з тілом і душею перейшла з туземного життя до життя вічного, вічної слави Свого Сина, та що з Її Успінням ми одержали в небі могутню Заступницю і Покровительку. Тож погляньмо на Її чудесне Успіння та на установлення празника Успіння.

Чудесне Успіння Пресвятої Богородиці

День смерті Пресвятої Богородиці зветься в нашій Церкві Успіння, бо Її тіло після смерті не зазнало зітління, але разом з душею було взяте до неба. Ми не маємо історичних даних, як довго Божа Мати ще перебувала на землі після Христового Вознесіння, ані коли, де і як Вона померла, бо про це Євангелія нічого не згадує. Основу празника Успіння творять священна традиція Церкви від апостольських часів та узгоджена позиція святих Отців і Вчителів Церкви першого тисячоліття християнства.

Найдавніша записана згадка, що говорить про смерть Пресвятої Богородиці, подана в творі, який у Західній Церкві відомий як "Перехід Святої Марії", а на Сході той самий твір має назву "Слово про Успіння Святої Богородиці". Автор цього твору невідомий. Одні історики думають, що цей твір походить з кінця ІІ-го або початку ІІІ-го століття, а інші ставлять його аж на кінець VI-го століття.

З цього твору довідуємося в подробицях про святе й чудесне Успіння Пресвятої Богородиці. Ось його коротка історія: Три дні перед смертю явився Пречистій Діві Марії архангел Гавриїл і сповістив від імені Її Сина Ісуса Христа час Її переходу до вічності. На день Її смерті в чудесний спосіб зібралися в Єрусалимі апостоли, хоч були розсіяні по різних краях світу. Не було тільки апостола Фоми. Божа Мати виявила бажання, що хоче бути похована в Гетсиманії біля своїх батьків і свого обручника св. Йосифа. Сам Ісус видимо в супроводі ангелів і святих прийшов по душу своєї Пресвятої Матері. Апостоли при співі побожних гімнів на своїх плечах занесли Її тіло до гробу і три дні від нього не відходили. Третього дня прийшов здалека Апостол Фома й дуже бажав ще востаннє поглянути на Пресвяту Богородицю. Коли ж гробницю відкрили, то Її тіла там вже не було, а тільки похоронні ризи. Тепер всі зрозуміли, що Вона воскресла і з тілом і душею була взята на небо.

Від початку VI-го ст. храм Успіння в Гетсиманії починає собі приписувати, що в ньому знаходиться гріб Пресвятої Богородиці. А храм на Сіоні стали вважати місцем її Успіння. Однак по сьогодні історики не висловили нічого певного - ні про місце її смерті, ані про місце її гробу. Одні доказують, що Вона померла в Єрусалимі, інші ж твердять, що в Ефезі, куди і мав її забрати з собою св. Євангеліст Іван Богослов.

Літургійний культ Пресвятої Богородиці починається від Ефезького Собору 431 року, який підкреслив догму про її Богоматеринство. В творах св. Отців до четвертого століття нема нічого про Успіння Богоматері. Св. Епіфан Кипрський (†1403) пише: "Хай досліджують св. Письмо і не найдуть там свідоцтва ані про смерть Марії, ані про те, що Вона вмерла чи не вмерла; ані про те, що Вона похована чи не похована. І коли Іван перейшов до Азії, то також ніде не говориться, чи він узяв з собою Пречисту Діву".

В IV-му столітті починають церковні письменники, на основі передання, писати про останні хвилини життя Пресвятої Богородиці. На Заході пише про це св. Григорій з Тур (†594), а на Сході єрусалимський патріарх Модест (†634), який перший мав проповідь про Успіння, св. Андрій Критський (†712) та св. Іван Дамаскін (†749). Два останні св. Отці мали по три проповіді про Успіння.

Під кінець VII-го і початку VIII-го ст. церковні письменники починають звертати увагу не тільки на Її чудесне Успіння, але і на Її вознесіння на небо з тілом і душею. Найбільш цікаве і речове свідоцтво про Успіння подає св. Іван Дамаскін. Він у своїй другій проповіді про Успіння, посилаючись на до сих пір нам невідому "Історію Євтимія", де говориться, що після того як Пульхерія, жінка цісаря Маркіяна (450-457), збудувала церкву в честь Пресвятої Богоматері у Влахерні, передмісті Царгороду, то хотіла там зложити тіло Пресвятої Богородиці. З цією справою вона звернулася до єрусалимського патріарха Ювіналія (†458), який тоді якраз був на Халкидонському Соборі (451 р.). Він переказав її звернення про те, що після створення гробу для Апостола Фоми там не знайдено тіла Божої Матері. Замість тіла він прислав Пульхерії, похоронну ризу Пресвятої Богородиці. Останнім автором на Сході, що зібрав усю традицію про Успіння, є візантійський церковний письменник Никифор Калліст Ксантопул (†1335). 

У святого Івана Дамаскіна ясно виступає віра в нанебовзяття Пресвятої Богородиці з тілом і душею. В одній із своїх проповідей про її Успіння він каже: "Годилося, щоб Той, Хто зберіг її Дівочість при своїм Народженні, зберіг і її тіло нетлінним після смерті. Годилося, щоб Та, що в своїх обіймах носила Творця як Дитя, перебувала в небесних хоромах. Годилося, щоб Та, що бачила свого Сина на хресті і якої серце прошив тоді меч болів, які Вона не зазнала при Різдві, гляділа на Нього, як Він сидить з Отцем. Годилося, щоб Божа Мати посідала те, що належить до її Сина та щоб усе створіння почитало її як Матір Бога".

В нашому Богослужінні на день Успіння відбивається вся традиція і віра Церкви перших століть у Її чудесне Успіння і нанебовзяття з тілом і душею. "В молитвах вічно чуйну Богородицю — каже кондак празника — і в заступництвах непохитне уповання гріб і смерть не затримали, бо її як Матір Життя переставив до життя Той, Хто вселився в її дівоче лоно". "Ангели творять хор з Апостолами і з острахом глядять на Ту, що від життя переходить до Життя, і яка родила Творця життя". Св. Церква радіє Успінням Богоматері, бо в небі Вона за нас заступається. "Ти в Різдві зберегла Дівочість — каже тропар празника — а в Успінні не оставила світу, Богородице, і перейшла до життя будучи Матір'ю Життя. І молитвами Твоїми визволяєш від смерті душі наші”.

ІСТОРІЯ ПРАЗНИКА

Празник Успіння належить до найдавніших Богородичних празників. Він почався в Єрусалимі незабаром після Собору в Ефезі. Первісне святкування пам'яті Успіння під впливом Ефеського Собору, наголошувало на привілей Її Богоматеринства і тому називалося "Свято Марії-Богоматері".

В одній з похвальних бесід на честь Преподобного Теодосія Великого (†529) говориться, що палестинські монахи щорічно з великим торжеством святкували 28 серпня "Пам'ять Богоматері", це є пам'ять Її Успіння. В Сірії в V-му столітті цей празник мав назву "Пам'ять Блаженної".

В VI-му ст.. цей празник дістає свою теперішню назву: "Успіння Пресвятої Богородиці". В перших віках не всі Церкви Сходу святкували Успіння одинаково. Олександрійський патріарх Теодосій (†567) приписав святкувати Успіння 6-го січня, а празник її Нанебовзяття 9-го серпня. Ефіопська Церква і сьогодні 6-го січня святкує "Успіння тіла нашої Чистої, Святої, Славної Богородиці Діви Марії", а 9-го серпня "Вознесіння тіла нашої Діви Марії, Богородиці на небо". Вірменська католицька церква святкує Успіння в неділю між 12 і 18-м серпня. Інші Церкви празнували його 18 серпня. Цісар Маврикій (582-602) поширив празник Успіння на цілу візантійську державу і приказав святкувати його 13-го серпня, бо тоді він отримав перемогу над персами.

На Заході празник Успіння під впливом Сходу появився дещо пізніше. Він був прийнятий у Римі за папи Сергія І (687-701), а з Риму перейшов до інших країн Європи. Як на Сході, так і тут різні Церкви святкували його в різному часі. Рим ідучи за Сходом святкував Успіння 15-го серпня. Франція 18 січня, Іспанія після Собору в Толедо 656 року 18 грудня. В римському місяцеслові з 7-го віку, що приписують святому Ієронімові, 18 січня сказано: "Смерть Пречистої Діви Марії", а 14-го серпня: "Нанебовзяття". Однак римський календар з 8-го століття має вже тільки один празник Успіня, який припадає на 15 серпня.

У Західній Церкві починаючи від Першого Ватиканського Собору (1869-1870) дедалі більше проявлялись намагання, щоб загальну віру Церкви в чудесне Успіння і Нанебовзяття Пречистої Богородиці проголосити догмою святої віри. Це завдання взяв на себе папа Пій XII (†1958). Він зібрав і проаналізував думки всіх єпископів Католицької Церкви і згрупував їх в Апостольській Конституції "Всемилостивий Бог" з 1-го листопада 1950 року він цілому світу урочисто проголосив: "Владою Господа нашого Ісуса Христа, св. Апостолів Петра й Павла і нашою власною повагою проголошуємо, заявляємо й очеркуемо як Богом об'явлену правду, що Непорочна Божа Мати, Присно Діва Марія, сповнивши свого земного життя, була взята з тілом і душею до небесної слави".

В нашій Церкві з празником Успіння зв'язані ще два інші церковні Богородичні празники: Положення чесної ризи Пресвятої Владичиці нашої Богородиці у Влахерні — 2-го липня, і Положення чесного пояса Пресвятої Владичиці нашої Богородиці в Халкопратії — 31-го серпня.

В Україні є звичай благословити зілля на Успіння. Наш Типік о. Дольницький каже: "Де є звичай, то після Заамвонної молитви або після відпусту Літургії, має бути благословення зілля".

http://promin-lubovi.narod.ru/public/8/pub8st3.htm

В чем секрет успешной миссии Предстоятеля РПЦ в Украину

Патриарший визит Святейшего Кирилла в Украину удался – это очевидно по многим признакам. Достаточно сказать, что было развеяно немало мифов: раскол оказался не таким уж страшным, а число ярых противников Московского Патриархата на поверку оказалось небольшим, особенно по сравнению с весьма значительным числом его сторонников. Одновременно с этим приезд Патриарха совершенно не походил на визит «агента Кремля», и, что еще более важно, поездка Предстоятеля РПЦ не только не углубила существующих в украинском обществе разделений, но, напротив, дала надежду на сглаживание многих конфликтов.

Что же особенно важно: все эти успехи, в том числе дипломатический, стали результатом изначальной установки на паломнический и пастырский, а не политический характер визита.

В течение всех 10 дней патриаршего пребывания в Украине центр ожесточенных споров и зашкаливавших страстей оставался в эфире некоторых телеканалов, в блогах и на страницах газет, а вовсе не на улицах. Единственными, кто пытался сломить эту ситуацию, были две политические группы: Украинская народная партия и националистическая УНА-УНСО, чьи лозунги «Независимой стране – независимую Церковь» и «Геть московского попа!» не меняются с 1990 года. Собрать большой массовки не удалось: в Киеве на протестные митинги и пикеты, сопровождавшие Патриарха, приходило от сотни до трех сотен человек. Больший результат показала Западная Украина, но и здесь самая многочисленная «антимосковская» акция собрала, по некоторым подсчетам, лишь 1,5 тыс. человек. И, как всегда, националистические лозунги и символика преобладали над религиозными.

«Я лично видел, как протестующий, державший плакат с оскорбительной надписью, кланялся при этом проезжавшему мимо Святейшему, – говорит председатель Синодального информационного отдела Московского Патриархата Владимир Легойда. – А еще запомнились брошенные на землю плакаты. Думается, люди серьезные и идейные плакатов бросать не станут…»

Так ли это – можно, конечно, спорить. Однако общая вялость уличных протестов налицо. Недовольные визитом силы предпочли «работать на телевизор», создавая громкие события вроде подачи в прокуратуру заявления с требованием о депортации из страны гражданина РФ Гундяева. Но подобные вызовы самого Патриарха и вовсе никак не затронули, происходя в некоем параллельном с ним медиапространстве.

Впрочем, и в СМИ монополия «антимосковских» настроений и информационных вбросов оказалась нарушена. Благодаря обильным прямым трансляциям у людей появилась возможность услышать, что же Патриарх говорил на самом деле, а не узнать о его словах из предвзятых пересказов ангажированной прессы. Уникальное полуторачасовое выступление на телеканале «Интер» побило все телерейтинги. Даже вечно настроенная против всего блогосфера, и та одарила Предстоятеля РПЦ немалым количеством благожелательных отзывов.

Одновременно с этим в Киеве на Литургию в день памяти равноапостольного князя Владимира пришли, по некоторым подсчетам, около 20 тыс. человек, а в Почаевской лавре собрались не менее 50 тыс. паломников.

В чем здесь секрет? Дело в том, что аполитичность действий Патриарха сама по себе стала «политическим ноу-хау» до предела взвинченной Украины. У монумента жертвам массового голода вместо того, чтобы учить украинцев правильно чтить память погибших в 30-е годы прошлого века земляков, Предстоятель РПЦ «всего лишь» рассказал о том, как в те годы и его семья чуть было не погибла в голодавшем Поволжье...

Давайте помолимся, чтобы Господь дал нам силы по-настоящему любить всех, в том числе и наших врагов, – именно этих слов и ждала Украина.

Разумеется, нынешний успех не снимает всех существующих проблем, разрешить их будет очень непросто, но состоявшийся визит на порядок облегчил эту задачу. Все потому, что Патриарх естественным для Предстоятеля Церкви образом обратился к той общественной силе, которую современные светские политики упорно игнорируют, – к самому обществу, то есть к народу. Во многом поэтому визит и оказался успешным, подтвердив на деле, что, несмотря на границы и политические размежевания, единое общественно-культурное пространство трех наследовавших Киевской Руси восточнославянских народов, о котором не раз говорил Патриарх Кирилл, на самом деле существует.

Алексей Соколов, редактор отдела журнала "Фома".

«НГ-Религии» http://religion.ng.ru/politic/2009-08-19/2_victory.html

Автономный Патриарх.

Политическое значение украинского визита не стоит преувеличивать

Резкие нападки Патриарха Кирилла на либерализм во время его украинского визита выглядели неожиданными, лишь учитывая нынешний статус Предстоятеля Русской Православной Церкви. Подобные заявления он делал, будучи митрополитом и членом Синода – несмотря на свое влияние и публичную активность, будучи лишь одним из видных церковных деятелей. Вспомним другого члена Синода, почившего митрополита Иоанна (Снычева), подписывавшего вполне черносотенные тексты, что, разумеется, не было выражением мнения Церкви. Такое мнение в условиях крайне редкого проведения Поместных Соборов в значительной степени выражает именно Патриарх, который в России – по крайней мере, в послениконовские времена – обычно не склонен к высказываниям, разделяющим паству по политическим мотивам.

Антилиберальные высказывания Кирилла стали главной политической неожиданностью визита (не считая, разумеется, известных, но все же преодоленных проблем с посещением Ровно). Нет ничего удивительного в различии подходов Патриарха и Российского государства к личности Виктора Ющенко – с самого начала патриаршества Кирилла было ясно, что он стремится к автономии в рамках сотрудничества с Кремлем, хочет стать партнером, а не клиентом в этих отношениях. Причем партнером равноправным, имеющим собственные интересы и ресурсы. К последним относится не только моральный авторитет Церкви (вспомним классическую историю про Сталина, интересовавшегося, сколько дивизий есть у Ватикана), но и наличие православных епархий во всех странах постсоветского пространства, что особенно важно в условиях очевидного упадка политических институтов СНГ. Однако, для того чтобы эффективно задействовать этот ресурс, его нельзя разменивать, необдуманно используя в текущей политике. Напомним, что Московский Патриархат продолжает признавать Абхазию и Южную Осетию канонической территорией Грузинской Православной Церкви; он же не включился в российскую кампанию по фактическому бойкоту Ющенко – достаточно сравнить послания Кирилла и Дмитрия Медведева, адресованные украинскому президенту. Если президент высказывает своему визави массу претензий (в том числе и в контексте отношения к поездке Патриарха), то Кирилл предельно дипломатичен и не упоминает ни о каких проблемах, связанных с собственным визитом. Вряд ли он сочувствует Ющенко, поддерживающему дружеские связи с подвергнутым анафеме Филаретом (Денисенко), но стремление «не размениваться» и сохранить отношения со всеми «центрами власти» в Украине диктует Кириллу необходимость определенной автономизации от российской власти. Тем более что в некоторых особо конфликтных случаях (как, например, с Грузией) церковная дипломатия вообще носит эксклюзивный характер за отсутствием иных возможностей.

Вообще, политическое значение украинского визита Патриарха не стоит преувеличивать, как это иногда делают. В Киеве в мероприятиях, связанных с поездкой Кирилла, участвовали тысячи людей, в том числе приехавшие из соседних областей, но не более того. Пришли практикующие верующие (регулярно посещающие храмы), активисты православных организаций. Похоже, что дело не в проблеме авторитета Церкви – просто украинское население «перекормили» церковными торжествами. Только в прошлом году на 1020-летии Крещения Руси они могли видеть и Варфоломея Константинопольского, и Алексия Московского, и Кирилла, который тогда занимался внешними связями Московского Патриархата и запомнился киевлянам своим появлением на масштабном рок-концерте, прошедшем на Крещатике. Да и текущие заботы, связанные с экономическим спадом и социальными проблемами, к нынешнему времени в Украине только увеличились.

Однако негативные характеристики либерализма были адресованы, разумеется, не только украинской, но и куда более широкой аудитории: «В либеральной философии нет идеи греха, каждый человек автономен и создает собственную систему ценностей. Но если нет различий между грехом и святостью, то нет различий и между правдой и ложью». Столь резкое высказывание Кирилла – еще один признак его автономии от государства. При всей сложности отношения современной российской власти к либерализму ее руководящие представители не допускают подобных инвектив, способных вызвать неприятие не только среди избирателей-демократов (количество которых предельно истончилось), но и среди партнеров по G8. Кроме того, значительная часть российской элиты продолжает если не исповедовать немодные ныне взгляды, то, по крайней мере, проявляет к ним сочувственный интерес. Кириллу нет смысла оглядываться на современных американцев и европейцев – последние даже при сверхпопулярном и харизматичном Папе Иоанне Павле II отказали Католической Церкви включить в проект конституции Старого Света скромное упоминание о «христианских корнях» Европы. Конституцию, правда, так и не приняли, но вовсе не из-за сопротивления католиков. Ни покаяния за грехи предков, ни искренние попытки адаптироваться к демократическим реалиям не привели ни к усилению морального влияния Католической Церкви, ни к увеличению числа европейских верующих. Православные же могут еще в меньшей степени рассчитывать на то, что с их мнением будут считаться на Западе. В нынешней России значительно меньше либеральной политкорректности – так что у Кирилла больше возможностей для откровенного высказывания своих взглядов, чем у Бенедикта XVI, вынужденного проявлять сдержанность и все равно подвергающегося резкой критике за свои взгляды, диссонирующие с западным мейнстримом.

Что же до российских либеральных прихожан, то их влияние на церковные дела практически отсутствует, а любые предложения даже ограниченных реформ ведут к обвинениям чуть ли не в ереси. Травмированная безобразиями радикальных обновленцев 20-х годов XX века, Церковь приняла в качестве нормативного консервативный подход к проблемам не только богословия, но и обряда. Кирилл отличается от своих предшественников в этом вопросе лишь тем, что хотел бы модернизировать методы продвижения консервативных идей, которые в исполнении его соратников принимают иногда весьма экзотичный для многих традиционных верующих характер (сотрудничество с байкерами, «анимэ-портреты» святых на Селигере).

Критика Кириллом либерализма носит коренной характер – он не проводит различия между классическим либерализмом и современной его европейской версией. Для Кирилла признание однополых браков и гей-парады являются закономерным результатом развития идеи свободы, не ограниченной религиозной идеей. Антропоцентризм и плюрализм, органически свойственные либерализму, противоречат мировосприятию Кирилла, основанному на безусловном божественном авторитете. Нынешний Патриарх при этом выражает точку зрения, которой давно придерживается церковная иерархия – он только честно и открыто ее высказывает, не опираясь при этом на государственный ресурс. Это дает возможность для серьезного диалога как между сторонниками этого мнения и их оппонентами. Тем более что даже для российских православных позиция Патриарха является хотя и очень значимым фактором, но все же не до такой степени, как в католичестве, где Папа считается безошибочным, когда высказывается ex cathedra.

Алексей Макаркин.

http://religion.ng.ru/politic/2009-08-19/2_kirill.html