Дзвіниця Почаївської лаври
Дзвіниця Почаївської лаври

Про мовно-патріарший відбір вірних в чернечій обителі на землі Галичини

Ти не до патріархату ідеш, а до Бога -, отак не раз зауважувала мені моя добра приятелька Катерина, - людина славна, високодуховна, обдарована Господнім знаком, щодо хисту писати та реставрувати  ікони. Відтак, з Катериною сперечатися не випадало. І дійсно, живучи в портовому місті,  я сама не раз чула від бувалих моряків: - мовляв, за кордоном, якщо помполіт не наступає на п’яти (що траплялося вкрай рідко), то заходили хлопці і старші їх товариші до будь-якого храму, незалежно від його конфесійної спрямованості,  - бігцем поставлять свічку за усіх тих, хто морякує, і за тих, хто чекає, і якось затишніше ставало від  того на душі і довгі рейси не здавалися такими тяжкими та холодними. Будь який храм, у тих, хто - зна яких закордонах, надавав такий духовний притулок і певність. Бо ж Бог один, а  сила його Благодаті не знає меж, і, напевно сам Господь, навіть найменшою мірою, не переймається  фактом «прописки» щодо патріархату… Бо ж написано у пророків: «Справедливість та право – підстава престолу Твого, милість та правда – обличчя  Твоє випереджують…» (Пс. 88. 15)

Почаїв. Багато читала, ще більше чула про цей Господній духовний осередок. Так, Почаївський монастир саме таким і є, яким його малював Тарас Шевченко, яким його в усіх подробицях змалювала у своєму літературному доробку, поемі  «Почаїв»,  наша сучасна українська письменниця Антоніна Листопад – споруджений на горі, - таємничий  і зворушливий у своїй величі, - вірогідно що самим Духом Святим так мальовничо та маєстатно – піднесений. Але, як то не дивно виглядає, але ця духовна споруда, як і 70% інших церков та монастирів в Україні, хоч і споруджена та сумлінно намолена нашими пращурами не десь, у невідомих закордонах, а  на нашій українській землі, однак підпорядкована до  Української православної церкви Московського Патріархату.

Відтак, відчувати себе  хоч найменшою терновою гілочкою свого українського народу на терені Почаївського монастиря , як я була начувана, не зовсім небезпечно. Отже, я внутрішньо готувалася до запитання, яке могло мене поставити перед вибором, - збрехати, чи якось відмовчатись…   І це в святому намоленому місці?!  Однак, очевидним було те, що злукавити таки доведеться, хоч ох, як не хочеться, того робити. Адже Почаїв - то одна з найкращих Господніх обителей. І йтиму я до Бога, а не до слідчого. То чому ж мені доводиться  налаштовувати себе  не на Боже і вічне, а на  те, як уникнути  наглого допиту.

Отже, готуючись до відвідин монастиря, так собі міркувала, що в разі, якщо якийсь монах, чи старший по духовному  чину батюшка, спитає мене про моє ставлення, або духовну приналежність до того чи іншого патріархату, то я, така «мудра», зможу викрутитися. Мовляв, скажу, що це питання суто політичне, а я така недосконала в тій політиці, що і вдаватися до того не хочу, а вірую лишень в Господа нашого, Ісуса Христа та Отця його Небесного в триєдиній благодаті з Святим Духом.

Та на справі виявилося не так, як заздалегідь міркувалося. Бо аби ж то те питання та випало мені почути від монаха, людини більш менш освіченої  та ТОЛЕРАНТНО розуміючої  не тільки демократичність мого особистого вибору, мого вже досить усвідомленого духовного світогляду, а насамперед іще й те, що таке нагле тестування в будь-якому храмі чи монастирі не є етичним, не є поміркованим, а тим паче «обов’язково - принагідним», коли воно спрямоване до будь кого з прочан.

Подаю записку, а вірніше, я проказую, а пише бабця, - монастирська служниця.

Під вовняною кофтинкою «зрадницьки» вигулькує мені вишивана пазушка сорочки. Бабця це миттєво помічає і владно вибухає в мене отим самим дошкульним запитанням: «Якому патріарху поклоняєшся???»

Я, така «мудра», намагаюся їй втлумачити про Бога Отця, Бога Сина і Духа Святого. Та тільки така відповідь не влаштовує бабцю, бо вона тут  не аби хто, а кимось уповноважена особа, а значить виконує доручену їй роботу і її питання окреслене чітко: «Якому патріарху поклоняєшся?» Ну як я їй могла пояснити, що взагалі не вважаю за потрібне «поклонятися» жодній земній  людині, - будь то навіть і сам Патріарх. Бо й навіть Патріарх є лише земним посередником між Богом і людьми…

Адже досконалий тільки Бог, а всі інші, най навіть дуже мудрі та чеснотні, то таки люди, а значить недосконалі і дуже можливо, що й саменькі  обтяжені якщо не відвертими гріхами, то принаймні якимись помилками  або спокусами. Та й, зрештою, чому я повинна тримати такий іспит і вивертати всі схованки душі, звітуючи про свої особисті уподобання або переконання. АЖЕ Я ПРИЙШЛА ДО БОГА, прийшла побути з ним на самоті у його земних оселях. Я долала тисячі кілометрів не задля того, щоби бути  підозрілою в очах вередливої  бабці-служниці. Чому вона, ця бабця,  вважає за особисте право вдиратися до моїх міркувань в той час, як мені хочеться не просто усамітнитися, а й навіть забутися. Я ХОЧУ ВІДЧУТТЯ СВОГО ОСОБИСТОГО ТАЇНСТВА З БОГОМ, як того вправі хотіти кожний, хто приходить до Божого храму. Це, зрештою,  природне органічне право і вибір кожного.

«Нас пасами вміють розписувать гості.

Яким на підносі і хліб наш, і сіль!

Стискаю долоні. Стискається Простір.

Сумні запитання. У житі – кукіль…»

(А. Листопад тут і далі)

Напередодні цього дня мала ще більш невтішне «повчання» від чергового, який спостерігає за порядком на поверсі готельного помешкання. Цього чоловіка вкрай здивувала моя українська мова. Бо ж так і спитав: «А почему вы разговариваете на украинском языке?» - Тому, кажу, що приїхала в Україну і маю за радість розмовляти рідною мовою. Він нагадав мені, що я з Мурманська…

- Ну і що з того?, - кажу я… Це природне явище. А от те, що ви розмовляєте не своєю мовою, - оце якраз, як на мене, більш дивно.

- А я так прівик, - відказує він мені нахабно, з викликом і відвертою ворожістю. Тут мені урвався останній терпець, - хоч я добре пам’ятаю поради пророків, що не можна впадати в нерви, бо то є гріх, але таки вдаюся до різкої розмови на добре вишколеній  російській мові:

- Извольте, - кажу я йому. - Только сумейте так же качественно и грамотно говорить на русском, как это умею делать я. Извольте говорить со мной на языке графа Толстого и Достоевского. Ах, вам это не под силу? Вам это не по зубам? Сожалею и весьма…, ваш русский я оцениваю на паршивенькую троечку третьеклассника, учащегося не совсем благополучной школы. Уверяю Вас, что это вам необходимо совершенствовать ваш русский. Подтяните ваш русский, молодой человек, а в моих знаниях более не сомневайтесь.

Він і надалі «так і різав по - московськи» на своєму жахливому суржику, а я себе розпинала думкою, що такі спокуси до сварки і гризоти може підсунути тільки лукавий, а я, дурна, хоч це і розумію, але таки підпала під волю без п’ятого. Отакі «канонізовані» українські каїни в прислужниках у чужинців, отакі чужі «канони» на нашій не своїй землі.

Вкраїна - перлина. Смарагдова Вічність!

Не можна тримати ріку у руці.

Хіба ж не порушується Канонічність?!

Коли всі канони в чужому вінці…

Я вже мовчу про те, яку міну викликає таке миле гуцульське привітання , як «Слава Ісусу Христу…» Реакція така, наче я до них звернулася, тримаючи в руках автомат Калашникова.

Впало в око будівництво нового розкішного храму. Робітники працюють вдало, з досвідом. Скоро він постане, величний храм – велетень, і додасть кремезного важелю присутності московського «порядку» на теренах Вкраїнської землі.

Були й інші гірко полинні зашпори, які нам «канонізовано» «несли несли з чужого поля та в Україну принесли», про які можна писати ще досить довго. Але не стану того робити. Хіба що наведу тут уривок з поеми «Почаів» Наводжу цілу главу, бо що з неї можна викресати, що відтяти… від історії… від Правди…

Мимо Почаїва

Антоніна Листопад

Літом 2001 року відбувся візит Папи Римського Івана Другого в Україну. В Почаїв його не запросили. Як не запросили і до Києво-Печерської Лаври. Бо всі намолені українські місця окуповані і досі чужинцями з Москви.

Сталось дві тисячі першого літа…

Сталось, бо мусив причалить Пором.

Все, що в майбутнім, - ще можна змінити.

Як помолитись під Божим крилом»

Падає довго легенька пір’їна.

Коротко вісь благовісна гуде.

Все, що було, - то було неодмінно.

Не відмінити нічого. НІДЕ!

Десь водоспад Ніагарський. Сахара.

Наш – Чигирин. Богуслав – вочевидь.

Чи ж то історію можна захмарить?

Кожною буквою в серці блищить.

Дощ на золочені бані не крапнув.

У підземеллі багато води.

Мимо Почаїва ідете, Папо!

Може хоч я зупиню поїзди.

Хоч на раменах. Усе дуже близько.

Подих спинив в собі аж Крем’янець.

Тут же була Коронація Римська!

На Богородиці – Римський Вінець!

Як же тоді озивалися Дзвони!

Як виголошувавсь речитатив!

Світові в Чудо – Чудову Ікону

Клемент Чотирнадцятий освятив.

Архиєпископство. Архиєрейство!

У літописців забракло лубка.

Свято  влилося в Ріку Європейську.

Римська над Святом витала Рука.

Тисячоліття розбавило воду.

Сотню за сотню визбирував Час.

Павле Іване з Вкраїнського Роду!

В Римі - Ви другий. Та перший - у нас!

Соло калинове грали органи.

Аж засвітились поля і ліси.

Вас зустрічали столичні майдани.

Стольники кланялись у пояси.

Священноризництво. Святочернецтво.

Всі  ієрархії – в Святогіллю!

Львів розчинився у Вашому серці.

Молодь кричала Вам:

Папу люблю!

Йшли Україною кроками тихими.

Гучно луна воздала сентимент.

В праведну руку Святого Понтифіка

Гріх свій поклав навіть наш Президент.

Благословення – із папськими знаками.

Випало стільки святої роси!

Плакали люди. Від радості плакали!

Радість сміялась на всі голоси.

Всі – під молитвою. Всі - під Покровою.

Сіялась всюди одна благодать.

З нами вітались Ви нашою мовою.

Святість уміє людей шанувать.

Рвались кордони. Як тонкі канати!

Канонізація. Лоно Святих!

Із Зарваниці прийшла Божа Мати.

Київ вклякнув. І Дніпро аж  затих.

Кожне містечко і кожен присілок

Вас сподівались. Цвіли кунтуші.

Слухалось Слово. Святилося діло.

Все проросло в Українській душі.

Зримість завжди проявляється зримо.

Всюди лишався освячений слід.

- Люди, не бійтеся бути святими!-

- Нам залишився Святий Заповіт.

Священнодійство. І святовсесила!

Все  випрямлялось у дійсність пряму.

- Сонце заходить, щоб діти спочили. –

Ви, як те сонце, засяяли тьму.

Хор піднебесний. Підземні хорали.

Все поспліталось у потиск зап’ясть.

Молоді молодо Ви заспівали.

Мудрість старіти нікому не дасть.

Розуму в Світі ще, Господи, мало.

Ось він приплив у хлібах по воді.

Навіть Вкраїна інакшою стала.

Люди інакшими стали тоді.

Наче побризкали нас еліксиром.

Посеред сповіді. Серед причасть!

Спокій Вселенський.

Молилися щиро.

Щедрість духовна у душі лилась.

Кожен у серце поклав панагію.

Людство добрішало. Серед людей.

Божа людина по Божому сіє.

Боже насіння усюди зійде.

Вічні Канони. Дзвінкі постулати.

Ласка всміхнулась до всіх ластів’ят.

Не святкували такого ще Свята!

Скрізь повторялося Ваше Ім’я.

В маковім зернятку – милість безкрая.

У діє-слові – дієвість сама.

…Тільки Почаїв нічого не знає.

Робиться вигляд, що й Папи нема.

В дикій сучасності – дика об’явність.

Тихо повіяв святий вітерець.

Грішна байдужість ще гірш за ненависть.

Бо збайдужіння усьому кінець.

В розпалі жнив – ще сухе пережнив’я.

Сивий серпанок. І сірий єдваб.

Тільки Почаїв прип’ятий на прив’язь.

Тільки Почаїв мовчав, наче раб.

Гнівились ризи. На сіль. І на сито.

Знову на ситі зостався пирій.

Гостя свого не дали пригостити.

От що то значить господар чужий!

Дуже зухвала у нього долоня.

Він тільки чавить всі наші стежки.

…І не дали поклонитись Іконі.

Вічністю три поєднати ВІКИ.

Ті, що вже з’єднані Часом. Навічно!

Все, що було, - не заміниш в Москві.

З Риму в Почаїв тече Божа Річка.

Павле Іване! Вінок – в корогві.

Правду не вколе ніяка неправда.

Тільки навіщо така духота?!

У Богородність – гримуча досада.

З докором глянула Діва Свята.

Може зіщулилось навіть кропило.

Чаша порожня. А слина густа!

Ділимо Бога. Самі поділились.

Грішні окрайчики. Гріх – дрібнота.

Знову – туман. Не медвяно – молочний.

Терпкість така, хоч встроми долото.

Все, що було, усі знаємо точно.

Що має статись не знає ніхто.

Де і куди переляже дорога?!

Чим переткнеться? Соша - на косі!

Буде все так, як заслужимо в Бога.

Кращі із кращих – такі ж, як усі.

Ця тимчасовість. Це вічне вагання.

Крутимось краплями в колі, як ртуть.

… Інші закони. Інше звучання.

Гірші із гірших.

В найкращість підуть.

Всюди відносність. Аж злоститься вітер.

Всюди - від’ємність. Як в крем’яхах, - крех!

А над Почаївом лайнер, як літо.

Може хоч квітку підкину уверх.

Блискавка має свою блискавичність.

Та не впаде на шовкову ріллю.

Може, хоч гляне на Велич Величність.

Може хоч хвилю сюди прихилю.

Світиться десь Богородична риска.

В гранях себе упізнаємо знов.

В Божому Світі є Божа колиска.

В Божому Світі лиш Божа любов!

Кожного ранку її ми чекаємо.

Кожного  вечора – дзвоник у дзбан.

… А над Почаївом сталося Сяєво.

Низько вклонився йому Ватикан.

Хтось ще помре. Але хтось і народиться!

Знову гукає луна звідкілясь.

Папу впізнала Почай-Богородиця.

Хоч не зустрінулись.

Стріча збулась.

Все, що було, - те було не – од – мін – но!

Пригадалось. Чомусь саме тепер. На першу річницю загибелі «Курська» Володимир Путін приймав парад військ Чорноморського флоту в Севастополі. На десяту річницю загибелі «Курська» батюшка Кіріл з пастирським візитом навідував Україну. Вінки на хвилі крижаного моря спускали вдови та вже досить дорослі діти загиблих моряків-підводників. А як би могла прислужитися траурна панахида в такі часи. І казати годі. Та хто про те подумав? «Дєла партійниє» перш за все. Все йде так, як навчали попередники. Як це пак воно окреслювалося в уставі КПРС? «Дємократічєскій централізм», чи якось інакше?

А до Почаєва їхати потрібно. Бо там таки є всесильна Господня БЛАГОДАТЬ. Бо ченці-схимники, покликані Богом до служіння Йому, свою святу справу роблять сумлінно. Припадаючи і тулячись до стін Почаївської Лаври нам нашу Україну намолюють і старенькі сільські українські бабусі. То потрібно бачити на власні очі. То потрібно відчути. Хоч раз…

Післямова: Готова до закидів про те, що не варто би було політикувати…

Та за свідка і за адвоката мені хай буде сам Господь…

Я не шукала політики. Я шукала усамітнення і Божої Благодаті. То ПОЛІИКА, груба, хижа, чужа та лукава шарпала і ошукувала мене…

Слава Тобі, Боже, за те, що все, що від Тебе, перевершує усе людське та хибне. Дякую Тобі, Боже, за Любов і Благодать.

Наталя ЛИТВИНЕНКО-ОРЛОВА,

раба Божа і раба людська. 22 листопада 2010 р.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Свято-Успенська Почаївська Лавра
Свято-Успенська Почаївська Лавра

На світлинах: Дзвіниця Почаївської лаври. Свято-Успенська Почаївська Лавра.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка