Друк
Розділ: Українськ­і Церкви в Україні та в діаспорі
Митрополит Богородський Адріан (Старіна)
Митрополит Богородський Адріан

Деякі думки про долю Православних Церков в незалежній Україні

Дорогі архіпастирі, отці-священнослужителі, брати і сестри у Христі!

На ці роздуми мене, Митрополита Адріана, надихнули дякі церковні події, які відбуваються до цього часу у всіх, як в Українських Православних Церквах, так і в Російській Московського Патріархату. Коли дивишся, читаєш чи слухаєш когось із захисників своєї православної юрисдикції, хочеться вголос сказати одним, щоб вони воду не мутили, іншим сказати правду в вічі, щоб не обманювали людей своїми гарними богословськими словами про канонічність та благодатність і навіть про автокефальність, чекаючи від своїх вірних парафіян, незалежно від їх соціального положення, якоїсь винагороди - матеріальної, фінансової чи моральної.

Не випадково журналіст Віталій Портніков писав на веб-сайті «РІСУ», http://risu.org.ua/ від 20-го вересня 2011 року, що «релігійна ситуація в Україні не нормальна, бо пройшла проста зміна обрядовості: з комуністичної на православну, але не відбулося повернення до християнських цінностей у суспільстві…А ті цінності, які повинні супроводжувати віру, виявляються нікому не потрібними».І, на жаль, такими принципами, ідеями керуються у себе дома не хто-не будь, а українці, для яких Україна є любою Вітчизною. Наш український народ любить розділятися по релігійним, політичним і соціальним ознакам. Забуваючи, що любов до країни буває тільки там, де є згода в сімействі, і єдність не заради своєї тимчасової посади, а для єдиної Помісної Української Православної Церкви і держави.

Є в Українських Православних Церквах представники й інших народів, серед яких багато чесних і порядних священнослужителів, але невелика кількість є й таких, які на чужому нещасті будують своє щастя. Знаходячись в чужій для них країні по мові і по духу, вони не рахуються з нашим корінним народом, його історією, культурою, мовою і державною незалежністю. Про таких Митрополит Черкаський і Канівський Софроній в своєму інтерв'ю від 14.09.2011 року, відповідаючи на запитання кореспондента Юрія Стригуна (веб-сайт «Релігія в Україні»), «Як ви ставитеся до відверто проросійських єпископів вашої Церкви Одеського - Агафангела, Тульчинського - Йонафана й Уманського - Антонія» влучно відповів: «Для них України немає й не буде. Вони відчувають себе росіянами. Вони не хочуть чути назву Українська Церква. Мовляв, в Україні проживають представники багатьох народів. Дозвольте, кажу, а як же тоді Руська Церква? Хіба ж в Росії не живуть чуваші, мордвини і представники інших національностей? Але ж Церква то Руська! У Сербії Церква Сербська, а в Грузії - Грузинська. Що цікаво, за автокефалію в нас ніхто не агітує. Зате противників - хоч греблю гати. Я люблю тих, хто любить Україну. Своєї позиції не приховую ні від кого. Слава Богу, 20 років уже стоїть незалежна Україна. Значить має бути й Українська незалежна Церква. Нічого злого в цьому немає і вішати ярлик націоналістів ні на кого не треба. Просто я люблю цю землю, мене годувала молоком мати-українка».

Від себе додам, що у таких людей, як у Митрополит Одеський Агафангел, взагалі загасла свічка сорому і боязливості перед Богом. В останні роки, за часів Президента Віктора Ющенка, церковні діячі трьох Українських Православних Церков дуже «розгомонілися» між собою, наносячи душевні рани один одному. Це явище особливо було помітне у 2008-му ювілейному році, коли Україна відмічала свою національну і духовну дату на честь 1020-ти річчя Хрещення Руси-України. На це свято прибули Патріархи Константинопольський Варфоломій та Московський Алексій ІІ. Кожен із них мав свою внутрішню ціль: Патріарх Вселенський мав на увазі, що він прибув на це свято, як на своє власне, оскільки Київська Русь прийняла святе Хрещення від Візантії та Болгарії ще з 988-го року. Патріарх же Московський, мав на увазі інші дати, коли Київська Митрополія була розділена ще й на Московську в середині ХV-го століття, а потім насильницьки приєднана до Московської Патріархії в 1686-му році. Московська Митрополія Російської Православної Церкви тоді самовільно вийшла зі складу Київської Митрополії Руської Православної Церкви Константинопольського Патріархату, проголосивши себе незалежною. Таким чином, наші громадяни повинні знати на історичному прикладі, яка є для України Мати-Церква, а яка є мачухою для нашого народу. Згадаймо про те, що РПЦ МП є правнучкою Київської Митрополії, від якої народилась спочатку РПЦ Московської Митрополії, а пізніше утворився й Московський Патріархат у 1589 -1593 роках. Яке це було утворення і які були вжиті силові структури, щоб в ці роки отримати статус патріархійної юрисдикції, ми знаємо, бо на цю тему написано дуже багато літератури.

І ось, на початку вересня 2011 року на Фанарі, в Стамбулі, відбувся Собор, на якому прийняли участь 4-ри Патріархи Східних Помісних Православних Церков (Константинопольський - Варфоломій, Александрійський - Феодор ІІ, Антиохійський - Ігнатій IV та Єрусалимський - Феофіл ІІІ), а також п'ятий Предстоятель Кіпрської Церкви - Архієпископ Хризостом, який чітко поставив питання перед першими Патріархами світу про свою древність по диптиху від Московського Патріархату. Нагадаю що і Грузинська Православна Церква народилась на одинадцять століть раніше від Російської, тобто ще в IV-му столітті.

Які будуть наслідки цього Собору, покаже час, але те, що всі п'ять Предстоятелів древніх Церков, будучи координуючою церковною владою, до якої зобов'язані прислухатись решта Предстоятелів пізніших за часом Церков світу, прийшли до єдиного знаменника, то це факт. На цьому Соборі ставилось питання про дотримування своєї канонічної території. Про це на веб - сайті «КІРІОС» від 04.09.2011-го року http://kyrios.org.ua/church/church-and-the-world/2353-patriarhi-chotiroh-najstarshih-tserkov-svitu-ukrayina-ne-e-kanonichnoju-teritorieju-rpts.html написано: «Патріархи чотирьох найстарших Церков світу і Предстоятель Автокефальної Церкви Кіпру закликали Російську Православну Церкву дотримуватися своєї канонічної території. Через події, які недавно мали місце в Православній Церкві, Собор наголосив на необхідність для всіх православних Церков поважати і суворо дотримуватися географічних кордонів своїх юрисдикцій "в тому вигляді, як вони визначені Священними канонами та Томосами про заснування цих Церков".

Цими словами пентархія натякнула на невизнання канонічного статусу УПЦ МП в якості "невід'ємної частини" Московського Патріархату, оскільки в Томосі про автокефалію Православної Церкви в Польщі, виданому в 1924 р., Константинопольський Патріархат констатував, що ніколи законним чином не відмовлявся від своєї юрисдикції над Київською Митрополією. Стосовно ж всієї Московської Патріархії та її канонічних кордонів Константинопольський Собор дотримується Томосу 1589 р., згідно з яким територія нинішньої Україна не входить до складу Московського Патріархату».

Довідка: Пентархія - (від грец. пятивластя) - система верховенства в Християнській Церкві п'яти Патріархів (Риму, Константинополя, Олександрії, Антіохії, Єрусалиму), при першості Риму, що відбулося після IV Вселенського Халкідонського собору (451 р.), коли був встановлений Єрусалимський патріархат. Пентархії надавали глибоке символічне значення, уподібнюючи п'ятьом пальцям руки, п'ятьом людським почуттям...».

Треба сказати, що зараз Патріарх Константинопольський Варфоломій, будучи Вселенським, отримав велику моральну підтримку з боку Євросоюзу та Сполучених Штатів Америки у подоланні тиску з боку турецької влади, на яку завжди впливала кремлівська Москва заради проштовхування своєї Московської Патріархії РПЦ на перше місце серед всіх Православних Церков, доводячи, що Москва є третій Рим; другий Рим, тобто Константинополь, отримав поразку і не може бути першим серед перших.

Таким чином, цей дух і атмосфера засідання п'яти ведучих керівників східних Православних Церков в одному із стамбульських кварталів Вселенського Патріарха на Фанарі, надають нам великої снаги і щирої національної впевненості всьому православному українському народу. Але на жаль, наші люди ніяк не можуть зібратися, щоб подібно як це зробили свого часу естонці чи поляки, румуни чи болгари, а також серби, чи греки навести церковний лад в своєму українському Домі і отримати єдину помісну церкву.

Але хто буде наводити цей порядок в Українських Православних Церквах? У 90-ті роки церковними лідерами були Митрополит Іоан (Боднарчук УПЦ) та Предстоятель УАПЦ в Україні і в США Патріарх Мстислав (Скрипник), Єпископ Володимир (Романюк), пізніше Патріарх УПЦ КП (1993-1995 рр), а з осени 1991-1992-го років з УАПЦ об'єдналась і УПЦ КП на чолі з Блаженнійшим Митрополитом Київським і всієї України Філаретом.

Він як ніхто мав всі важелі для організації справи по від'єднанню Української Православної Церкви від Російської Московського Патріархату. Чому? Тому що, будучи Ректором Московської духовної академії і семінарії з 1964-го по 1966-й роки мав можливість не тільки вчити викладачів та студентів, але й самому знати всі закони і рішення, як Апостольських, так і Вселенських та Помісних Соборів. По-друге, він був першим членом Священного Синоду РПЦ Московського Патріархату. По-третє, він був обраний в 1990-му році, після смерті Московського Патріарха Пимена (Ізвєкова), місцеблюстителем Московського Патріаршого Престолу. По-четверте, протягом перебування на посаді Екзарха України в Російській Православній Церкві Московського Патріархату, Митрополит Філарет мав постійні виїзди за кордон для участі в засіданнях, семінарах, конференціях, де необхідно було мати великий кругозір і енциклопедичні знання, особливо з історії Християнської Церкви та всіх Помісних Церков, щоб захищати на той час РПЦ МП. Йому тоді не раз задавали питання про історію розколу в Російській Православній Церкві Московської Митрополії з середини ХV-го по кінець ХVІ-го століть, тобто до часу Бориса Годунова, при якому Московська Митрополія не була визнана жодною Вселенською Церквою протягом 141-го років. Тільки «мудрість» Б. Годунова дала можливість Російській Церкві отримати Томос від Вселенського Патріарха про возведення РПЦ Московської Митрополії до рангу Патріархії.

Митрополит Філарет з цим питанням успішно справлявся, знаючи в досконалості догматичне богослов'я, пастирське, порівняльне, основне та моральне. Московська Митрополія РПЦ була неслухняною щодо Вселенської і східних Патріархатів, але ж Таїнства і обряди, канонізації святих і богослужіння відбувались згідно уставу Православних Церков. Вони були законними і звершувались по традиціям встановлених в древніх Церквах. Тому, стоячи перед фактом необхідності захисту своєї рідної Української Православної Церкви, Митрополит Філарет мав всі підстави, щоб довести Помісному Собору РПЦ МП у Москві, весною 1992-го року, можливість надання УПЦ статусу Помісної. Але для того, щоб це питання поставити перед Священним Синодом РПЦ Московського Патріархату та на Помісному Соборі у Москві, необхідно було зібрати у Києві свій Помісний Собор Української Православної Церкви, який і відбувся з 1-го по 3-тє листопада 1991-го року.

Між іншим, на веб - порталі «КІРІОС», http://kyrios.org.ua/church.html від 18 вересня 2011-го року, писалося, що: «УПЦ КП вибрала правильний та історично обґрунтований шлях до автокефалії українського православ'я» (за словами Митрополита РПЦ Іларіона). Це було сказано у світлі нещодавніх подій в Стамбулі, які без сумніву сколихнули весь православний світ та примусили Московську Патріархію активно «заворушитися». Мова йде, нагадаю, про Саміт пентархії і прийняті на ньому рішення, згідно яких Україна не є канонічною територією Російської Православної Церкви. Не залишилась осторонь цього питання і сама РПЦ, але захопившись апологією своєї церковної політики, невільно обмовилась, що УПЦ КП вибрала таки правильний і історично обґрунтований шлях до здобуття автокефалії. Згаданий вище Голова Відділу зовнішніх церковних зв'язків Російської Православної Церкви Митрополит Іларіон (Алфєєв) на прес-конференції сказав: «…в історії Православ'я не було чіткої процедури надання автокефалії і, як правило, її оголошувала та чи інша Церква, а потім вже кілька десятків років по тому її незалежність визнавалася Константинопольським Патріархатом та іншими автономними Православними Церквами». З його слів фактично випливає, - пише веб-портал «КІРІОС», - що проголошення Патріархом Філаретом незалежної від Москви Української Православної Церкви - є правильним кроком на шляху до офіційного визнання автокефалії українського православ'я і це підтверджує історичний досвід. Проте Митрополит згадує і про другий шлях, до автокефалії: «Або ж одна Церква могла надати автокефалію інший. Так Константинопольський Патріархат надав автокефалію Елладській, Болгарській, Сербській церквам, а Московський Патріархат - Церкві Чеських земель та Словаччини, а також Православній Церкві в Америці. Польській Православній Церкві автокефалія була надана двічі - спочатку Константинополем, а потім Московською Патріархією».

Було б доречним згадати, як Російська Православна Церква здобувала свою помісність і в який, аж ніяк не зразковий, спосіб відбулося проголошення Московської Патріархії. На останок Митрополит Іларіон зазначив, що в питанні автокефалії у Православній Церкві існував повний безлад, який після Всеправославного Собору може закінчитися. Проте постає питання: чи вигідне вирішення таких стратегічно важливих для Православ'я питань Москві? Звичайно ні, адже РПЦ вже втратила контроль над більшою половиною православної України з утворенням УПЦ КП, а якщо ще будуть прийняті норми та порядок надання автокефалії то УПЦ (МП), яка по своїй структурі вже готова до автокефалії, зможе на кінець її отримати. Відтак українське православ'я буде незалежним від РПЦ, а це не дуже збігається з стратегією так званого «Русского мира».

Джерело: http://kyrios.org.ua/church/church-and-the-world/2430-upts-kp-vibrala-pravilnij-ta-istorichno-obgruntovanij-shljah-do-avtokefaliyi-ukrayinskogo-pravoslavja-za-slovami-mitropolita-rpts-ilariona-alfeeva.html

На Помісному Соборі Української Православної Церкви у Києві, з 1-го по 3-тє листопада 1991-го року, під головуванням Блаженнійшого Митрополита Філарета фактично одностайно були прийняті рішення за відділення УПЦ від РПЦ Московського Патріархату за виключенням двох архієреїв: Єпископа Тернопільського Сергія (Генсицького) та Єпископа (нині) Тульчинського і Брацлавського Іонафана (Єлецьких), які були незгідні з цим київським рішенням в угоду РПЦ МП.

Після Київського Помісного Собору УПЦ весною 1992-го року у Москві був зібраний Всеросійський Помісний Собор РПЦ МП ніби то для вивчення київського питання та надання УПЦ статусу незалежної Церкви. Але те, що відбулось насправді у Москві, і які судові рішення були прийняті проти Митрополита Філарета, ми всі знаємо. Москва вимагала від Митрополита Київського Філарета відректися від посади Предстоятеля УПЦ МП. Тому й зараз, 8.07.2011 року, через 19 років на території Києво-Печерської Лаври повторились подібні дії, які відбувались у 1991-1992-му роках в Україні. Архієреї і духовенство УПЦ МП розділились на дві частини. Більша частина відстоює від'єднання УПЦ від РПЦ МП, а менша частина, дотримується проросійського напрямку, відстоює сучасне положення УПЦ Московського Патріархату.

Між іншим, Митрополит Черкаський Софроній (Дмитрук, УПЦ МП), якого називали хохлом, стверджував в своєму вищезгаданому інтерв'ю, на веб - сайті «Релігія в Україні» в статті «Боюся, до автокефалії я не доживу», що нинішнього Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Володимира, ніхто не може зняти з посади Предстоятеля. Навіть, якщо він сам цього захотів би, то Помісний Собор УПЦ не прийме його заяви, оскільки він був обраний по життєво.Тому виникає питання, якщо Помісний Собор УПЦ МП не має права зняти Блаженнійшого Митрополита Володимира з посади Предстоятеля, то яким же чином у Москві 1992-го року, а потім у Харкові під керівництвом Митрополита Харківського і Богодухівського Никодима (Руснака) у підвальній церкві Благовіщенського собору, при свічках вночі був «скинутий» з цієї ж посади Митрополит Київський і всієї України Філарет? Тепер же, після смерті Митрополита Никодима (Руснака) з'ясовується, що і він теж «бажав» Україні мати свою Помісну Українську Православну Церкву, але отриману від Константинопольського Патріархату.

У зв'язку з роботою згаданого Собору в Константинополі, Митрополиту Софронію (Дмитруку) кореспондент задав питання: «Днями Патріархи чотирьох найстарших Церков світу і предстоятель Автокефальної Церкви Кіпру заявили, що Україна не є канонічною територією Московського Патріархату. Чи не означає це, що автокефалію вам можуть дарувати, попри волі Москви?» Він відповів: «Треба, щоб ми звернулися 20 років тому, коли Україна тільки постала, може, і треба було так зробити. А зараз Церква устабілізувалася. Не всі архієреї сприймуть автокефалію». Ось як Владика Софроній лукавить перед своїм співрозмовником. Він твердить, що це питання треба було ставити 20 років тому. А хіба Митрополит Філарет не 20-ть років тому збирав Помісний Собор з цим питанням, але ж такі як Софроній в той час відреклися від своїх рішень у Києві (1-3-го листопада 1991-го року) про від'єднання УПЦ МП від РПЦ МП і вбили народжене «дитя» у вигляді незалежної УПЦ. Тоді цього рішення бажала вся Україна на чолі із Президентом України Леонідом Кравчуком, який висунув гасло: «В незалежній Україні повинна бути і незалежна Церква». Отже, якщо Митрополит Софроній (Дмитрук) раніше воював проти УПЦ Київського Патріархату, яка створена Блаженнійшим Митрополитом Київським Філаретом, то тепер він вже бажає Україні Помісної Української Православної Церкви, але без УПЦ Київського Патріархату.

Про це я говорив в своїй доповіді на Конференції Комісії людських і громадських прав при Світовому Конгресі Українців, яка відбулась у Києві, 20 серпня 2011 року в Залі мистецтв Києво-Могилянської Академії: «В середовищі духовенства РПЦ Московського Патріархату в Україні йде боротьба. Є певна частина архієреїв УПЦ МП, яка бажає відділення від Москви для утворення своєї УПЦ, але знову ж таки без приєднання чи об'єднання з УПЦ КиївськогоПатріархату». (сайт: http://www.eparhija.com.ua/index.php?newsid=137 ).

Приємно відзначити, що той же Митрополит Черкаський Софроній в цьому ж недавньому інтерв'ю на веб-сайті «Релігія в Україні» заявив зовсім по-іншому: «Коли після довгого протистояння об'єдналася Російська Православна Церква із Російською Закордонною Православною Церквою, для мене це була радість. Так само має бути радісно і всім росіянам, якщо об'єднаються Церкви в Україні. Але я вам скажу так: нікому із наших сусідів не потрібна сильна Україна з сильною Церквою. Якби об'єдналися наша Церква з Київським Патріархатом, то за кількістю приходів це була б найбільша православна громада у світі. Після нас були б румуни, а лише після них - росіяни». Ось як святителі різних Українських Православних Церков міняють свої думки. Але нажаль, це відбувається тільки після того як вони скалічили душі мільйонам людей в Україні своєю боротьбою за так зване «канонічне» і «благодатне» ставлення Москви. І тільки через 19 років виявилось, що Митрополит Київський Філарет був правий у всьому, коли задіяв всі Закони і Постанови Апостольських, Вселенських і Помісних Соборів на користь створення єдиної Помісної Української Православної Церкви.

Ми пам'ятаємо як Блаженнійший Митрополит Київський Володимир, особливо в перші роки свого предстоятельства, принижував колишнього свого колегу Блаженнійшого Митрополита Філарета. Але прийшов лікарський час і Митрополит Володимир став на шлях свого попередника у створенні Помісної УПЦ. Відкрито він боїться висловити що Україна історично повинна мати свою помісну Українську Православну Церкву, щоб його «Москва» не анафематствувала!

Тисяча разів від УПЦ Московського Патріархату йшли заклики до УПЦ Київського Патріархату, щоб архієреї, духовенство і віруючі каялись і знову повертались до «Матері - Церкви Московської Патріархії», і лише тільки потім, ця «Матір-Церква» вирішить, що робити з сучасною УПЦ Київського Патріархату. Це попередження стосується і сучасної УПЦ Московського Патріархату.

А хіба ж 19 років у Москві не ставилось це питання про автокефалію в Україні? То навіщо ж лукавити і час гаяти? Треба негайно об'єднуватися в єдину українську силу і розпочати не традиційне гучне «базікання» про об'єднання Українських Православних Церков (УПЦ МП, УПЦ КП та УАПЦ), а створити для цього комісію з чесних однодумців-священнослужителів і працювати на нашу єдність реально.

Тому, я дуже радію що зовсім недавно у Києві, в резиденції Святійшого Патріарха Філарета відбулась зустріч двох Предстоятелів УПЦ Київського Патріархату на чолі з Патріархом Філаретом і Главою УАПЦ Митрополитом Мефодієм по натхненню і за участю колишнього Президента України Віктора Ющенка. Відбулась історична подія! Про це говорив Голова Прес-служби УАПЦ Прот. Євгеній Заплетнюк. Сайт: http://www.youtube.com/watch?v=0p5V6699_iU&feature=player_embedded «…Про спільну заяву Предстоятелів УАПЦ та УПЦ КП» та діалог з метою утворення в Україні єдиної Помісної Православної Церкви.

Але ж і раніше архієреї і духовенство раділи, коли час від часу відбувались дружні зустрічі архієреїв двох Церков чи то на Молебнях, чи то на Панахидах. Особливо зворушливою була атмосфера на похороні сина покійного Патріарха Київського Володимира (Романюка) Тараса Романюка, коли процедуру очолили Предстоятель УАПЦ Митрополит Мефодій та Єпископ Євстратій (УПЦ КП). Тому зустріч двох Предстоятелів свідчить не тільки про церковну співдружність, але й про об'єднання наших Українських Православних Церков в єдину. Тільки хочеться, щоб в цьому об'єднанні не повторилися ті помилки і інтриги, які мали місце у 1992-му, 1993-му, 1995-му та у 2000-му роках, коли відбувались Всеукраїнські об'єднання. Тоді одні об'єднувалися, але один залишався при «своїх» інтересах, а потім мутив воду. Це про таких писав великий пророк Єзекиїль: «…п'єте чисту воду, а останок скаламучуєте ногами вашими».

За це об'єднання трьох Українських Православних Церков (УПЦ МП, УПЦ КП та УАПЦ) багато хто з нас постраждав. Не хотів би про це писати, але коротко нагадаю, що на засіданні Священного Синоду УПЦ КП, 13-го травня 2011-го року зі мною, як з членом Священного Синоду УПЦ КП та керуючим Криворізькою єпархією поступили не по-християнськи, вигадавши плітки, що я, мовляв, хотів перейти до УАПЦ. І ця безпідставна вигадка була покладена в основу рішення Священного Синоду. Як же я просив і благав всіх членів Синоду, не приймати цього рішення, бо в його тексті нема правди. Але Слава Богу за все. Хоч я і постраждав за свою щиру правду і правдиву переписку з УАПЦ, УПЦ МП та РПЦ МП, але, на мою думку, цим я сьогодні придбав зустріч двох Предстоятелів УПЦ КП та УАПЦ, а також проповідь Святійшого Патріарха Філарета «Не говори неправди» та два його Звернення до Президента України Віктора Януковича від 09.09.2011-го року щодо «газового питання» і «Україні потрібне порозуміння», де особливе місце займає розділ «про критику».

Як можна вітати, висловлювати свої дуже гарячі почуття на мою адресу, а потім від своїх же слів і відмовлятися. Тільки Предстоятель УАПЦ, Блаженнійший Митрополит Мефодій підтвердив в своєму листі-спростуванні, що я жодних заяв не писав про перехід до УАПЦ. Не випадково Митрополит Омський і Тарський Феодосій (РПЦ Московського Патріархату) в своєму вітанні на честь мого Дня Ангела (8-го вересня 2011-го року) писав: «И пусть много будет у тебя в эти дни поздравлений, не радуйся им, ибо кругом одна лесть и ложь. Пишут любовь, а говорят зло, улыбаются и кланяются, а за спиной проклинают и нож вставляют. Будь твердый как камень и черствый к их льстивым словам, мой дорогой и верный друг Адриан».

А всі мої неприємності розпочались тоді, коли я вирішив просити керівництво УПЦ КП про розділення створеної мною Дніпропетровської єпархії з майже 220 парафіями. Я дуже боявся, згідно поради одного із архієреїв УПЦ КП, щоб не направили до Дніпропетровщини майбутнього єпископа, а на той час (літо 2009-го року) архімандрита Тихона (Петранюка), родом із Буковини Чернівецької області, знаючи його як не доброго християнина. Але ж де там… саме цим я й посіяв неповагу до себе, бо отець Тихон (Петранюк) завоював велику «повагу» на території Київської Духовної академії, хоч тільки тепер з'ясувалось, що єпископ УПЦ КП Тихон (Петранюк) півроку розшукується Луганською міліцією. Мало цього, проти мене повстав і колишній губернатор Дніпропетровської області В.В. Бондар (людина В.А. Ющенка під час його президентства), якому я не давав вільно жити і спокійно спати своїми листами, оскільки він вислуговувався лише перед архієреями УПЦ Московського Патріархату, а УПЦ Київського Патріархату не допомогав. За те знав адресу і телефони УПЦ Київського Патріархату, щоб вплинути на керівництво Церквою і позбавитись мене. Тепер і він при новій владі якщо не під слідством, то в немилості у нинішнього уряду.

Радіючи відновленню добрих стосунків між двома Предстоятелями Українських Православних Церков, хотілося б до них приєднати і третього - Главу УПЦ, Блаженнійшого Митрополита Володимира, який повинен виявити свою волю так, як у 1991-1992-му роках зробив його попередник, Блаженнійший Митрополит Філарет. Не боячись ніяких проклять і анафем, які йдуть не від Бога, а від людей, які й самі не знають, де вони будуть після своєї тілесної смерті.

Хотілося б також, щоб Предстоятель РПЦ Московського Патріархату, Святійший Патріарх Московський Кирил, за своє життя, подарував Україні незалежність її Православної Церкви, до якої належать УПЦ МП, УПЦ КП та УАПЦ, які об'єдналися б вмить. В такому випадку, Московський Патріарх Кирил отримав би до себе велику повагу не тільки з боку українського народу, але й всього православного світу. Тоді б і в Російській Федерації багатомільйонна українська діаспора отримала можливість мати свої українські православні храми й молитись своєю рідною українською мовою, як це має багатомільйонна російська діаспора в Україні.

Мені було радісно читати звернення Святійшого Патріарха Київського Філарета до Президента України Віктора Януковича, від 9-го вересня 2011року, що були надруковані на сайті УПЦ КП http://www.cerkva.info/ «щодо газового питання» та від цього ж числа «Україні потрібне порозуміння».

В першому зверненні Святійший Патріарх Філарет нагадав Віктору Федоровичу, що «Росіяни в Україні мають і школи і засоби масової інформації російською мовою - в той час, як українці в Росії не мають ні того, ні іншого. В Україні є тисячі храмів Московського Патріархату, які діють вільно і отримують від держави всіляке сприяння - а українських храмів у Росії лише одиниці, і вони постійно потерпають від утисків влади». Особливої уваги треба надати другому зверненню Святійшого Патріарха Філарета до Президента України Віктора Януковича де написано: «Ви стали Президентом України у складний період, отримавши непростий економічний, і політичний спадок. Випробування, які Вам довелося пройти за останні роки, збагатили Вас життєвим досвідом. Проте лише той, на чиї плечі лягає вся повнота найвищої відповідальності за долю держави, може справді зрозуміти, який це важкий тягар… Ви, Вікторе Федоровичу, йдете вірним шляхом. Ви не лише закликаєте любити Україну, але й на ділі показуєте цю любов. І я, і вірні Київського Патріархату, і, впевнений, більшість наших співгромадян підтримуємо Вас у цій боротьбі та бажаємо перемоги...». А в розділі «Критика» в цій же статті, Святійший Патріарх Філарет звертає увагу на відношення людей до критики, завдяки якій в добрих суперечках можна виявити істину. «…в СРСР критикували тільки тих, кого мали звільнити з посади або й взагалі розстріляти. Так і зараз: багато політиків - і провладних, і опозиційних - сприймають з боку інших та використовують самі критику, лише як інструмент знищення. Незгідний автоматично заноситься у категорію ворогів, згідний - друзів. Що породжує і неправдиву критику, і нещире схвалення, які як іржа роз'їдають суспільну довіру. Викривати і критикувати одне одного слід з любов'ю та з бажанням виявити істину, а не заради знищення незгідного чи демонстрації своєї зверхності… Критику ж правдиву слід вислуховувати і бути вдячним за неї, адже вона допомагає бачити хиби й виправляти помилки. Не слід забувати, що у добрих суперечках можна виявити істину».

Святійший Патріарх Філарет говорить про це й в своїх проповідях. Наприклад, в проповіді «Не говори неправди» він говорив, що «Не говори неправдивого свідчення на ближнього твого» (Вих. 20, 16). Бог заповідав нам не говорити неправди. Але ми так привчили себе до неї, що майже і за гріх її не вважаємо - і совість наша мовчить... Лжа - дуже поширений гріх. Куди не підеш, всюди знайдеш її. Вона виходить з одних вуст, а проходить через тисячі. Неправду говорять, пишуть, друкують у книгах, читають, розповсюджують через телебачення, радіо, а тепер уже і через інтернет. Лжа проходить через увесь всесвіт. До неї дуже широкий доступ. Неправда, яку ми часто повторюємо, насамперед вбиває совість, яка спочатку протестує, а потім замовкає… Лжа руйнує не тільки сім'ю і суспільство - вона роздирає саму Церкву… Але Господь карає за лжу і в цьому світі… Іноді ми тяжко хворіємо, навіть невиліковно, втрачаємо майно, приходить одне лихо за іншим. Що це, як не покарання Боже за нашу неправду?... Прожити життя і не згрішити неправдою майже неможливо…, але віруюча людина, яка з дитинства виросла в атмосфері правди, органічно не переносить лжу… Правдолюбця всі люблять, всі поважають і хочуть мати з ним справу, а неправдивого ніхто не любить, його не поважають, від нього всі відходять. Християнин повинен бути правдивим не тільки тому, що треба зберігати добре ім'я, а головне - тому, що цього вимагає Бог і правда Його. Послухаймо ж святого апостола Павла, який повчає так: «...відкинувши неправду, говоріть правду кожний ближньому своєму...» (Еф. 4, 25)».

Цікава ситуація склалася і у Харкові, під час похорон Митрополита Харківського Никодима (Руснака) 17 вересня 2011 року. Скільки разів було написано на веб-сайтах, в газетах і журналах, що на похорони поспішає Віктор Янукович і що відспівування очолить Святійший Патріарх Московський Кирил та Блаженнійший Митрополит Київський Володимир. Але пізніше стало відомо, що останній тяжко захворів на той час. Тоді як на похоронах Митрополита Никодима не було жодної високопоставленої духовної особи з Києва, окрім керуючого справами УПЦ, Голови Синодальної комісії по діалогу з УАПЦ Архієпископа Білоцерківського Митрофана (Юрчука).

Божественну літургію та архієрейське відспівування очолив високий гість із Москви Митрополит Крутицький і Коломенський, керуючий Московською єпархією Ювеналій. Необхідно сказати й про патріарше богослужіння в Луганську, яке відбулось без участі Предстоятеля УПЦ, Блаженнійшого Митрополита Володимира та інших київських впливових архієреїв. Все це говорить про появу демократії і свободолюбства в сучасній УПЦ Московського Патріархату. Тут є і критика, і порозуміння серед єпископату УПЦ. З'являється терпимість до іншої думки. Ніхто не міг подумати про позицію Митрополита Тернопільського Сергія (Генсицького), який в останні роки яскраво захищав ім'я Гетьмана України Івана Мазепу, доводячи, що він був анафематствуваний незаконно і що треба його обов'язково реабілітувати в очах українського та російського народів.

Нещодавно відбулась у Києві ще одна важлива церковна подія. Як повідомив веб-сайт «Киевские ведомости» від 30.08.2011 року мер міста Києва Леонід Черновецький з депутатами Київради прийняли рішення «…про перейменування в столиці України вулиці Урицького на вулицю Митрополита Василя (Липківського), засновника УАПЦ».

Хочеться нагадати багатьом архієреям, священнослужителям, владі і всьому православному народу, щоб обов'язково подивились історично обґрунтований фільм-драму «Раскол», режисера Миколи Досталя. В ньому розкрита дійсність Російської Православної Церкви Московського Патріархату. Головну роль грає фанатик, деспотично налаштований до простого народу та своїх підлеглих, Патріарх Московський і всієї Росії Никон. Так же зневажливо він ставиться й до протопопів, особливо Авакума, Стефана, духівника московського царя Олексія Михайловича, ченців, князів, бояр і бояринь, які сміливо виступали проти його диктату і жорстокості. Ці події відбувались в другій половині ХVII-го століття перед владарюванням московського царя Петра І, сина тогочасного царя Олексія Михайловича. Виникає питання: хто кого розколов? Старо-обрядці, чи ново-обрядці Російської Православної Церкви Московського Патріархату на чолі з Патріархом Никоном, який виступав не як Першосвятитель своєї Церкви, а як кат, «палач», деспот, розпинатель, тиран і знищувач свого рідного російського народу. Не випадково я ще раз нагадую цитату сучасного українського кореспондента Віталія Портникова, який писав про церковні обряди, на які звертають головну увагу керівники Православних Церков, а не «…на християнські цінності в суспільстві..., які повинні супроводжувати віру» (Веб-сайт «РІСУ» http://risu.org.ua/ від 20 вересня 2011 року).

Але ж церковні реформи Патріарха Никона в середині ХVII-го століття були побудовані не на догматичних істинах Церкви, а на обрядових, місцевих, які принесли росіянам стільки страждань, поневірянь і різних катувань (живими в землі закопаних, чи живими спалених). Так і Київська Митрополія Руської (а не Російської) Православної Церкви Константинопольського Патріархату була розколота московськими князями на митрополії, включаючи Московську. І все це творилося без волі Київської митрополії, а тим більше, без дозволу Константинопольського Патріархату.

Сучасна РПЦ і УПЦ Московського Патріархату повинні припинити обманювати народ своїми ілюзорними словами, про те що «благодатність» і «канонічність» тільки у Москві, а не у Києві, де відбулось історичне Хрещення руського, тобто українського народу, а також проповідь святого апостола Андрія Первозваного. Щоб у архієреїв і духовенства на першому місці були милосердя, благодійництво, співчуття до бідних і нещасних людей, а не пошуки багатих корупціонерів і олігархів, від яких чекають дорогих «мерседесів», «лексусів», «крайслерів» та інших тимчасових благ.

Усі ці факти яскраво нагадують слова великого пророка (Єзекиїль, VI ст.. до Р.Х., глава 34), «…горе пастирям Ізраїлевим, які пасли себе самих! А чи не стадо повинні були пасти пастирі? Слабких не укріплювали, а хворої вівці не лікували, і пораненої не перев'язували і вкраденої не повертали, і загубленої не шукали, але керували ними з насиллям і жорстокістю…хіба замало вам того, що пасетеся на доброму пасовиську, а тим часом, решту…витоптуєте ногами вашими, п'єте чисту воду, а останок скаламучуєте ногами вашими». А пророк Єремія у главі 25 писав: «Ридайте пастирі і стогніть, і посипайте себе порохом, вожді стада, бо виповнилися дні ваші для заколення і розсіяння вашого… І не буде притулку пастирям і спасінням вождям стада. Чутно волання пастирів і ридання вождів стада, бо спустошив Господь пасовище їх».

Щось подібне сталося на початку ХХ століття в роки більшовизму, про що преподобний Серафим Саровський після Божого йому видіння, говорив що Господь знищить архієреїв і все духовенство Російської Православної Церкви за відступлення від Заповідей Божих. Це видіння було на початку XIХ століття, а виповнилось воно аж на початку ХХ століття, в 1917-му році. Ось чому багаті архієреї всіх Українських Православних Церков, в тому числі й Російської, повинні задуматися, що корисніше перед Богом - «Лексуси» та «Мерседеси» придбані за гроші бідних парафіян, чи формування і будівництво благодійних будинків для самотніх людей старшого віку, чи безкоштовні їдальні для бідних, нещасних, хворих і голодних людей. У всіх Церквах немає і Православних середніх загальноосвітніх гімназій, ліцеїв тощо. Пора зробити висновки і не чекати кінцевих днів свого життя на землі.

Про пастирство я писав у своїй доповіді, яку оприлюднив на Православному пастирсько-просвітницькому Форумі у Києві, в Київській православній богословській академії (29.07.2010 року). Дивись http://www.eparhija.com.ua/index.php?newsid=60.

На завешення статті мені хотілося б запросити всіх українських християн, незалежно від їх юрисдикції, стати на шлях правди, істини, терпіння заради досягнення давно омріяної єдності українського народу, як у своїй суверенній державі, так і єдиній Помісній Православній Церкві.

Адріан

Митрополит Богородський

м. Ногінськ, Московської обл.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

П’ять Предстоятелів східних Помісних Церков на чолі з Вселенським Патріархом Варфоломієм на Соборі
П’ять Предстоятелів східних Помісних Церков на чолі з Вселенським Патріархом Варфоломієм на Соборі
Помісний Собор РПЦ МП у Москві весною 1992-го року
Помісний Собор РПЦ МП у Москві весною 1992-го року
Святійший Патріарх Філарет (УПЦ КП) і Блаженнійший Митрополит Мефодій (УАПЦ) 14.09.2011р.
Святійший Патріарх Філарет (УПЦ КП) і Блаженнійший Митрополит Мефодій (УАПЦ) 14.09.2011р.
Виступ Митрополита Адріана (Старіна) на Річних зборах СКУ, Київ, серпень 2011 р.
Виступ Митрополита Адріана на Річних зборах СКУ, Київ, серпень 2011 р.
22.08.2011 р.Завершення засідання Річних Зборів СКУ. Зліва направо Л.П.Білоцька, Митрополит Адріан, президент Євген Чолій, С.Скороход, Ірина Ващук
22.08.2011 р.Завершення засідання Річних Зборів СКУ. Зліва направо Л.П.Білоцька, Митрополит Адріан, президент Євген Чолій, С.Скороход, Ірина Ващук
Відбувається чин похорону над спочилим Митрополитом Харківським Никодимом (Руснаком)
Відбувається чин похорону над спочилим Митрополитом Харківським Никодимом (Руснаком)

На світлинах: Митрополит Богородський Адріан. П'ять Предстоятелів східних Помісних Церков на чолі з Вселенським Патріархом Варфоломієм на Соборі. Помісний Собор РПЦ МП у Москві весною 1992 року. Святійший Патріарх Філарет (УПЦ КП) і Блаженнійший Митрополит Мефодій (УАПЦ) 14.09.2011р. Виступ Митрополита Адріана на Річних зборах СКУ, Київ, серпень 2011 р. 22.08.2011 р.Завершення засідання Річних Зборів СКУ. Зліва направо Л.П.Білоцька, Митрополит Адріан, президент Євген Чолій, С.Скороход, Ірина Ващук. Відбувається чин похорону над спочилим Митрополитом Харківським Никодимом (Руснаком), 2011 р.

Додаток:

1) Після цієї статті прес-служба Богородської єпархії УПЦ Київського Патріархату, у Підмосковії, розміщує для читачів нашого веб-сайту прем'єру відеофільма «Раскол» режисера Микола Досталя по сценарію С.-Петербурзького письменника Михайла Кураєва (http://rpsc.ru/news/culture/2011/premera-filma-nikolaya-dostalya-raskol).

«Фильм, основанный на реальных событиях. Фильм повествует о противоречиях в русском религиозном сообществе XVII века. Мы знаем, что было до раскола - Борис Годунов, Иван Грозный, Смута, Минин и Пожарский... Знаем, что было после - Пётр Первый, дворцовые перевороты. А период царствования Алексея Михайловича по прозвищу Тишайший (отец Петра I) - самый малоисследованный, и широкий зритель с ним не знаком. Как говорил Александр Солженицын, «не было бы XVII века, не было бы и 17-го года»… В этом отрезке, с половины XVII века до его конца, произошли: Соляной бунт, Медный бунт; был Степан Разин, но главное - это раскол Русской православной церкви, который стал, можно сказать, переходом от Руси средневековой к России имперской. Об этом трагическом событии и важнейшем этапе истории Руси рассказывает наш фильм».

Пропонуємо веб-сайт, на якому розміщений відеофільм «Раскол» в 20-ти серіях.

http://www.lovekinozal.ru/news/2011-09-06-7762

2) Стаття «Як брати у Христі» http://kobza.com.ua/content/view/3778/31/

Від редакції:

Підтримуємо слушні і патріотичні думки Митрополита Богородського Адріана і бажаємо новому керівництву України волі до вирішення церковного питання. Всі умови здається вже існують.