Друк
Розділ: Українськ­і Церкви в Україні та в діаспорі
Митрополит Московсько-Богородський Адріан
Митрополит Московсько-Богородський Адріан

Розмова з головним редактором «Xpress» Олександром Гвоздиком

Від редакції. Чи варто говорити, яку помітну роль відіграє церква не тільки у духовному, а й політичному житті сучасного світу, а тому від процесів, що відбуваються в її структурах, так чи інакше залежить життя кожного з нас. Між тим, не тільки ті хрещені українці, які згадують про Церкву лише на Різдво та Пасху, а й ті, що регулярно відвідують богослужіння, навряд чи зможуть відповісти, чим, скажімо, Українська Православна Церква Київського Патріархату суттєво відрізняється від Української Православної Церкви Московського Патріархату. Чи які історичні корені живлять сучасне православ'я. І майже нічого не відомо їм про життя українських церков за кордоном. З проханням заповнити ці інформаційні пробіли ми звернулися до Митрополита Московсько-Богородського Адріана, який представляє Українську Православну Церкву Київського Патріархату на території Московської області Росії.

- Владико Адріане! В лютому цього року відомий московський політолог Станіслав Бєлковський заявив про необґрунтованість рішення Московського Патріархату, прийнятого у 1943 році за ініціативи і диктату Йосипа Сталіна, про перейменування «Российской православной церкви» в «Русскую православную церковь» і претензій МП називатися спадкоємцем православної церкви Русі. І дійсно, спадкоємцями православ'я Русі є також (і мабуть в першу чергу) й українські православні церкви. Адже першою православною структурою на території тодішньої Русі була саме Київська Метрополія, утворена у 988 році у складі Константинопольського Патріархату?

- Так, як свідчить історія, у 988-му році, у Києві, а не у Москві, якої тоді ще й близько не було, в двох річках Почайні та Дніпрі при Великому князеві Київському Володимирі (старший онук Великої княгині Київської Ольги), відбулось святе Хрещення всього руського народу, тобто українського. Але, оскільки древня Руська Православна Церква мала свій адміністративний центр у Києві, то й Митрополит Київський знаходився тут, і звідціля керував всією Церквою, яка мала кордони однакові з державою, від польської Вісли до Волги й від Чорного моря до варягів. Тому й була повна назва нашої Церкви: Руська Православна Церква Київської Митрополії. Але оскільки вона була донькою Вселенської Церкви, то й належала до Константинопольського Патріархату.

- Тож виходить, що сучасні Українські Православні Церкви Київського Патріархату, Московського Патріархату і Українська Автокефальна Православна Церква є правонаступницями древньої Руської Православної Церкви Київської Митрополії?

- Звичайно ж. Київська Русь і Україна, це є древні назви нашої єдиної держави. І невипадково, що наші предки називали Києво-Руську вітчизну Країною, Вкраїною і Україною, оскільки кияни, будучи високоосвіченими людьми, направлялися до всіх древніх міст Київської Русі, які формувалися великими Київськими князями та їх синами: Ярославль - великим князем Ярославом Мудрим, Суздаль і Володимир - великим князем Володимиром Мономахом, а Москва була народжена великим князем Юрієм Долгоруким і так далі.

Й тому, із Києва до цих та інших міст, як до Великого Новгороду та Нижнього, до Турова (Білорусь) та Смоленська, Твері і Ростова направлялися священнослужителі для звершення хрещень та богослужінь, а також архієреї, у якості керуючих єпархіями, ченці, літописці, переписувачі церковних книг, архітектори по будівництву соборів, храмів, монастирів і палаців та інші діячі творчості і державності. І ось, коли вони поверталися до Києва, то вони не говорили, «направляємось до Києва», а до Країни, Вкраїни або до України. І ці вислови появились ще в ХІ-му столітті за існування Київської могутньої Русі, про що й писали літописці. Тому й зараз Україна, український народ, українське суспільство, українська свідомість, українська історія, освіта, культура, наука, мистецтво належать до історії Київської Русі, як до європейської частини світу і її цінностей.

- Але подальша історія - це історія руйнації тогочасної духовної єдності…

- Так, на жаль, українцям завжди заважали жити в спокої, в мирі і в злагоді. Хоч би взяти українське середньовіччя козацько-запорозьких часів, коли Україну роздирали між собою Варшава і Москва, а Київ весь час був осторонь, бо ці названі столиці завжди вирішували долю України і українського народу без його участі. Тому й не сподобався Петру І та всьому Кремлю український Гетьман Іван Мазепа, який боровся за звільнення України від московського гніту.

А скільки зла завдали нашій Вітчизні кримські татари і турки. Адже ж кримські татари не є корінним населення Криму, оскільки вони там поселилися після участі в татаро-монгольському нашесті, тобто з XV-XVIII-го століть. Крим завжди належав нашим предкам: скіфам, сарматам і киянам, а не Москві, хоча в середині XVIII-го століття Катерина ІІ своєю волею і без згоди українців, приєднала Крим до Росії. І тільки Микита Хрущов у 50-ті роки ХХ-го століття повернув знову Крим Україні, виправивши історичну справедливість. А вже у 80-ті роки ХХ-го століття, дружина Михайла Горбачова - Раїса Горбачова, татар знову повернула до Криму.

Тепер візьміть початок ХХІ-го століття. В чому ж змінилось ставлення іноземців до України? Майже ні в чому. Москва залишилась на своїх старих імперських державних позиціях, на базі «Руського миру», а польську Варшаву замінили інші західноєвропейські країни, такі як Німеччина і Франція. Саме вони робили і роблять перешкоди нашій Україні у входженні до Євросоюзу, а при президентові Ющенку заблокували прагнення України до НАТО, щоб не забезпечити їй безпеку від агресивних держав. Ці та інші країни не дають Україні вийти на арену, як рівний партнер з рівним членом. І це було за часи президентства і Леоніда Кравчука, і Леоніда Кучми, і Віктора Ющенка, і теж саме відбувається й за часи президентства Віктора Януковича.

З одного боку, Євросоюз бажає єдиної євросистеми в своїй політиці. І разом з тим, Європа не допомагає Україні бути з усіма рівною державою. Навпаки. Багато з представників цих країн бажають розбити український народ не тільки на політичні клани або національні різні партії, але й зацікавлені у розбраті православного українського народу.

Чомусь Німеччина має дві основні релігійні християнські конфесії: католицизм і лютеранство, але вони є національними Церквами цієї країни. Вони між собою нічого не ділять, бо живуть, як цивілізований народ. А ось в Україні православних майже 90%, але замість єдності, у нас якась постійна релігійна боротьба, нав'язана ззовні, бо українці живуть не по-християнськи і щось постійно ділять… Ділять, звичайно ж, земне, а не духовне, тимчасове, пусте, матеріальне, гниле, затхле і т. д. Бо до небесних скарбів їм не дотягтися, оскільки не вистачає в них віри в Бога, і боязні Його, а також терпіння, любові, витримки, поваги один до одного. Роз'єднує їх соціальне положення: я ж багатий, а ти бідний. Хоча цей же сучасний «багатий» архієрей, чи священик, чи новоспечений політик або бізнесмен чи корупціонер, вчора були теж бідняками, «попрошайками», а сьогодні вони вже стали мільйонерами і навіть, мільярдерами за рахунок грошей парафіян - жертводавців або вкрадених матеріальних державних цінностей та від продажу своєї душі і совісті.

- Вже не перший рік лунають заклики до об'єднання Українських Православних Церков Київського Патріархату, Московського Патріархату і Української Автокефальної Православної Церкви у єдину Помісну Православну Церкву. Як ви до цього ставитеся?

- Предстоятелі Українських Православних Церков по різному ставляться до необхідності в об'єднанні названих Церков в єдину. Бо деяким з них заважає, деяких лякає імперська православна Москва. А лякає тим, чим не залякала у свій час, весною 1992-го року, Предстоятеля УПЦ Митрополита Київського Філарета. Влітку 1992-го року навіть, так званий Харківський Собор УПЦ, на чолі з Митрополитом Никодимом (Руснаком, нині спочилим) не зупинив розвиток Української Православної Церкви Київського Патріархату. І так, вже пройшло більше 20-ти років, а УПЦ МП все топчеться на одному місці. Тільки одні словата вимоги до УПЦ КП у якомусь там покаянні з-за виходу її зі складу РПЦ МП.

Вони «забувають», як відбувалось у 1945-му році, по вказівці Й.Сталіна приєднання українських греко-католиків до РПЦ Московського Патріархату. Воно було без ніякого покаяння і без перехрещування. Особливо, духовенство УГКЦ приймалось в сущому сані. А тепер, на початку ХХІ-го століття УПЦ МП хоче жити незалежно від Москви і разом з тим, живе по московським земним канонам, боячись її проклять і анафем.

Де це бачене було у світі, щоб одновірці воювали між собою тільки з-за одних імен своїх Предстоятелів? Хіба не є для нас, українців, повчанням слова святого апостола Павла, який писав в своєму Першому Посланні до Коринфян, глава 1, стихи 10-13: «Тож благаю вас, браття, Ім'ям Господа нашого Ісуса Христа, щоб ви всі говорили те саме, і щоб не було поміж вами поділення, але щоб були ви поєднані в однім розумінні та в думці одній! Бо стало відомо мені про вас, що між вами є суперечки. Кожен говорить: я ж Павлів, а я Аполлосів, а я Кифин, а я Христів. Чи ж Христос поділився? Чи ж Павло був розп'ятий за вас? Чи в Павлове ім'я ви хрестились?»

Так і в Україні. Одні кажуть, що вони «філаретівці», інші кажуть, що вони «сабоданівці», треті твердять, що «алексіївці», а четверті, що «кирилівці». Але ж Патріарх Алексій ІІ вже помер, і про нього всі забули, а Христос є вічним Богом і Небесним нашим Архіпастирем. Та хіба ж ми можемо забути 90-й рік ХХ-го століття, коли Московська Патріархія обирала собі нового Патріарха після смерті Патріарха Московського Пимена. Спочатку члени Синоду обрали Митрополита Київського Філарета місцеблюстителем Московського Патріаршого престолу, і всі думали, що він й буде Патріархом Московським.

Потім, на Помісному Соборі стикнулися три перші члени Священного Синоду РПЦ МП в боротьбі за цей престол: Митрополит Ленінградський Алексій (Рідігер), Митрополит Ростовський Володимир (Сабодан) і Митрополит Київський Філарет. Тобто у виборах Патріарха Московського приймали участь один естонець і два українця. Але обрати треба було одного з цих трьох. Що ж відбулося потім між ними? Один став Патріархом, другого поставили керуючим справами РПЦ МП, а потім перевели до Києва для боротьби з Митрополитом Філаретом, а третього «розіп'яли» і прокляли, оголосивши йому так звану «анафему», яка до нього та до всієї УПЦ КП так і не приклеїлась, як це було в IV-му столітті зі святителем Іоанном Золотоустом у XVI-му столітті з Митрополитом Московським Філіпом, з видатним вченим греком Максимом. Або як це сталося в кінці XVІІI-го століття з Митрополитом Ростовським Арсенієм (Мацієвичем), якого «синодали» прокляли на своєму Святійшому Синоді РПЦ під диктовку Катерини ІІ і відправили його, як простого «мужика», навіть і не як ченця, до естонських земель на каторгу. Так російська імперія розправилася з Митрополитом українського походження, який чесно служив російському народу і Святій Церкві.

Зараз Патріархом Московським є Кирил (Гундяєв). Він в останній час веде свою церковну лінію більш зважену і обережну по відношенню до України, щоб не нашкодити і не завдати глибоких болючих ран православним українцям, які ще з далекої старовини є членами Христової Церкви, тобто з І-го століття після Різдва Христового, завдяки першому апостолу Христа Спасителя, Андрію Первозваному.

- Що собою є Українська Православна Церква в Росії, яка її структура, підпорядкування, і як складаються стосунки між нею та РПЦ?

- Нам, українцям в Росії, не все подобається в стосунках РПЦ МП до Української Православної Церкви, як і те, що в Україні РПЦ МП всім керує: і Церквами і Державою. Але все одно ми віримо і сподіваємося, що прийде благодатний час і для України, і для українців у діаспорі, бо обов'язково будемо мати свою Помісну Православну Церкву, яку наші православні предки мали до 1686-го року. Але й кожна сучасна Помісна Православна Церква виборювала собі автокефалію, боролися за неї грузини, болгари, серби, румуни, росіяни, греки, албанці, поляки та інші православні народи. Звичайно, що Руська Православна Церква Київської Митрополії не зовсім була незалежною Церквою, оскільки входила до складу Константинопольського Патріархату, хоча мала набагато більше прав і свобод, ніж УПЦ має зараз, будучи у складі Московського Патріархату.

Сучасна УПЦ не є автономною Церквою, а лише напівавтономною у складі РПЦ МП, хоча більшість її архієреїв мріють про свою автокефалію і незалежність від РПЦ Московського Патріархату. Про це мріяли і цього добивались українські архієреї 20-х років ХХ-го століття, які належали до РПЦ МП: Архієпископ Катеринославський Агапіт (Вишневський), Єпископ Кременецький Діонісій (Валединський, майбутній Митрополит Польський і Варшавський) та багато інших…

- Що собою є Українська Православна Церква в Росії, зокрема, Московсько-Богородська єпархія, яку Ви очолюєте, і як складаються стосунки між нею та РПЦ?

- В Російській Федерації парафій Української Православної Церкви (КП) зовсім мало, хоча українська діаспора в Росії налічує декілька мільйонів людей. Реєстрації Статутів українських парафій майже по всій Росії штучно гальмуються, будинків для звершування богослужінь УПЦ КП не надається в жодному регіоні РФ, в тому числі й в Москві. Та і в Україні усі міські і державні адміністрації у всьому допомагають лише РПЦ Московського Патріархату.

Щодо Московсько-Богородської єпархії з центром у м. Ногінську Московської області, то тут ситуація у порівнянні з іншими регіонами Росії дещо краща завдяки тому, що я, коли був обраний народним депутатом Московської обласної та Ногінської міської рад, зміг відкриті 24 храми. Більшість з них - приміщення колишніх радянських установ, колгоспів, радгоспів, тому велику роботу довелося зробити, аби їх відремонтувати і добудувати.

Наймасштабніші з цих робіт були проведені в Богоявленському соборі і частково в Свято-Успенському та у Свято-Тихвінському храмах.

Але, після нашого переходу у 1997 році до УПЦ Київського Патріархату, на всіх цих храмах з'явилися листівки з таким змістом, як наприклад, оця: «Вниманию прихожан! Миряне, посещавшие раскольничий храм «Киевского Патриархата» по ул. Советской Конституции, 17 и принимавшие там «таинства» являются отпавшими от Святой Православной Церкви, и могут буть допущены до Таинств в ее храмах только после принесения покаяния на исповеди». Ось таке упереджене відношення «братерської» РПЦ Московського Патріархату до своїх же одновірців українського походження в Російській Федерації.

Керує цими діями у Ногінську колишній мій ставленик з Іванівської області Михайло Ялов, який раніше був прислужником при одному із тамтешніх сільських храмів, а потім, з прибуттям до Ногінська і згідно мого прохання, Митрополит Крутицький і Коломенський Ювеналій рукопоклав його в сан диякона та ієрея. Тепер цей Михайло Ялов, захопивши восени 1997-го року наш Богоявленський собор з комплексом будівель, насолоджуючись чужою працею, «керує» всіма «вдячними» священнослужителями УПЦ МП, які до цього часу звершують богослужіння в Ногінському району: від часів мого керівництва Ногінським благочинням до сьогоднішнього дня, 22-го березня 2013-го року.

Зараз, у Ногінську, поряд з нашим Свято-Троїцьким храмом Московська єпархія РПЦ МП з обох сторін від нас побудувала два храми: на честь святого свящ. муч. Константина (300 метрів) та святої блаженної Матрони (800 метрів), де постійно йде масова агітація й атака проти нас. Ось один з прикладів: фото, на якому диякон Михайло Ялов (він - праворуч біля дверей) і священик Сергій Дворецький, якого я теж готував до священства, стоять на колінах перед дверима Богоявленського собору, щоб продемонструвати свою зневагу до Української Православної Церкви під час богослужінь, які звершувались в цьому соборі.

Один із керівників Московської Патріархії в архієрейському сані в дружелюбній формі відповів мені письмово, коли я скаржився на деструктивну політику Московської єпархії РПЦ МП в Ногінському регіоні. Він писав, що ми знаємо про вашу велику будівельну діяльність у м. Ногінську та його районі, але для того, щоб зняти ці листівки з усіх храмів, вам треба знову повернутися «додому», тобто до РПЦ МП.

А інший відомий архієрей РПЦ МП, звершуючи Божественну літургію в Богоявленському соборі м. Ногінськ в своїй проповіді радісно заявив, що «…ми уже навсегда покончили с украинской нечестью». Цей вислів пролунав не тільки по Ногінському районі був поширений місцевим телебаченням та газетами, але й по всій Московській області. Та хіба ж церковні діячі і дійсні богослови, які шанують Христа Спасителя, можуть кидатися таким вульгарними словами? Вони борються проти свого ж народу в одній країні. А чому ж ці церковні «мислителі» не воюють з тими релігійними і державними особами та течіями, в країнах, де щодня фізично вбивають християн?

- Як стався Ваш перехід до УПЦ КП і як Ви стали Митрополитом?

- 1993-го року, мене, на той час архімандрита і настоятеля Богоявленського собору м. Ногінська, було запрошено на зустріч зі Святійшим Патріархом Київським Володимиром (Романюком) та Блаженнійшим Митрополитом Київським Філаретом до Запоріжжя, де відбулась велика Всеукраїнська прес-конференція. На ній прозвучала пропозиція про прийняття мене до складу УПЦ Київського Патріархату з наступною хіротонією у Києві в єпископа Дніпропетровсько-Запорізького (Україна) та Богородського (Москва і Російська Федерація). Таким чином, моя архієрейська хіротонія відбулась 6-го лютого 1994-го року у Свято-Володимирському кафедральному соборі м. Києва. Весною 1995-го року Святійшим Патріархом Київським Філаретом я був піднесений до сану Архієпископа, а у 2002-му році підвищений до сану Митрополита, за що я завжди щиро йому дякую. У 2011-му році в жовтні місяці, під тиском невеликого оточення Патріарха, був виведений зі складу Священного Синоду, але не жалкую про це.

Чому? По-перше, мій перехід до Української Православної Церкви Київського Патріархату був цілком свідомим. Впевнений, що нічого корисного не зробив би ні для України, ні для її Церкви, залишаючись у складі УПЦ Московського Патріархату. По-друге, якби я був би до цього часу у складі Священного Синоду УПЦ КП, то нічого вільного і критичного не висловив би на адресу кар'єристів і ворогів УПЦ КП. Зараз же я маю можливість час від часу висловлювати свої власні судження про ті чи інші моменти життя Українських Православних Церков в Україні, в тому числі й в середині УПЦ Київського Патріархату.

- Останнім часом багато говорять про реформацію церкви в Росії…

? 16-го вересня минулого року в Росії відбулася науково-практична конференція: «Реформация: судьба Русской Церкви в ХХІ веке». Важливою складовою частиною церковної реформації, на думку її учасників, повинна стати парафіяльна реформа в Росії, а також повернення сучасній Руській Православній Церкві Московського Патріархату досталінської назви, яку вона мала з 1589-го року, тобто «Російська Православна Церква Московського Патріархату». А ще точніше, вона називалась «Православная Российская Церковь». (Див., наприклад, «Акты Святейшего Тихона, Патриарха Московского и всея России, г. Москва, 1917-1943, составитель М.Е. Губонин).

В цій реформі Організаційний комітет Конференції, на чолі зі Станіславом Бєлковським пропонує сучасній РПЦ МП надати автокефалію УПЦ Московського Патріархату… Таким чином, в Російській Федерації хоч і поступово, але, як кажуть, духовний «лід» почав «розтоплюватися», і патріаршій Москві нічого не залишається робити, як відпустити Україну, надавши можливість православному українському народові отримати статус автокефальної Церкви з умовою в об'єднанні в ній трьох Українських Православних Церков: УПЦ КП, УПЦ МП і УАПЦ.

Хоча, Московській Патріархії пора вже замислитися, що в умовах диктату вона ніколи не отримає своїх імперських успіхів, оскільки ще Президент України Л. Кучма писав, що Україна - це не Росія. РПЦ МП пам'ятає, як їй було приємно приєднати до себе Закордонну Російську Православну Церкву у 2007-му році при Митрополиті Нью- Йоркському Лаврі (Шкурло) та Патріархові Алексії ІІ. Так само і українцям набридли міжконфесійні конфлікти трьох Православних Церков в Україні, і вони теж мріють про церковне примирення, діалог і об'єднання всередині своєї країни в єдину Церкву.

- Які Ваші прогнози щодо подальшого розвитку подій і об'єднання українських церков ?

- На це запитання я відповім словами відомого російського філософа і мислителя Олександра Івановича Герцена, який писав, що «…із іскри розгориться полум'я». Цей вислів можна використати і у церковно-богословському житті Святійшого Патріарха Київського Філарета, який з «нуля» сформував велику, на всю Україну Помісну Православну Церкву, яка зараз налічує більше 40-ка архієреїв, більше 5 тисяч священнослужителів і парафій. Він очолив будівництва багатьох соборів, храмів і монастирів. Сформував духовні учбові заклади, як середні так і вищі. Сам здійснив переклад церковно-богослужбової та богословської літератури з церковнослов'янської мови українською (біля 30-ти томів), а також є одним із поважних людей в Україні.

Все це говорить про те, що в УПЦ Київського Патріархату є велике майбутнє, і воно не за горами, а тут, в Україні, навіть за умов президентства В.Ф. Януковича і премьєр-мінстра М.Я. Азарова Ми бачимо, що В.Ф. Янукович із проросійського діяча в Україні перетворюється в національного українського Президента. Його зустрічі із керівництвом Російської Федерації стали зовсім іншими, а ніж декілька років тому.

Навіть Українська Православна Церква Московського Патріархату міняє своє ставлення до національних та історичних істин по відношенню до церковної самостійності в Україні. Коли влітку 1992-го року до церковної влади УПЦ МП до Києва (після Митрополита Філарета) прибув Митрополит Ростовський і Новочеркаський Володимир (Сабодан), то він і вся його команда тоді дуже ревно виконувала вказівки Московської Патріархії: як відноситись до Митрополита Філарета і до всіх його послідовників - ворожо і з ненавистю. Вони не називали його по достоїнству, а просто, по громадському імені - Михайло Денисенко.

А тепер, сам Предстоятель УПЦ МП Блаженнійший Митрополит Володимир, особливо після своєї тяжкої хвороби, став очолювати групу зі своїх архієреїв, які підтримують його у створенні незалежної від Москви Української Православної Церкви. Хоч це було з успіхом здійснено ще Митрополитом Київським Філаретом у листопаді 1991-го року на Помісному Всеукраїнському Соборі. Але, на жаль, у Москві весною 1992-го року це рішення Собору було задушено, а ініціатора проклято.

Про ставлення УПЦ МП до Патріарха Московського говорить навіть календар УПЦ МП за 2013-й рік, в якому немає навіть його портрета, а є тільки портрет Предстоятеля УПЦ Митрополита Володимира з архієреями Церкви. Це по-перше.

По-друге, зовсім недавно веб-сайт «Релігія в Україні» (посилання див. нижче ? прим.ред.) надрукував статтю (21.03.2013р.) «В УПЦ заперечують чинність анафеми на Гетьмана Івана Мазепу і моляться за його упокій» та «Помісна Церква» про те, що «…відбулось на території Ужгородської Української Богословської Академії імені святих Кирила і Мефодія та Карпатського Університету ім. Августина Волошина. Уповноваженим Української Православної Церкви з питань вищої освіти і науки, професором, Архімандритом Віктором (Бедєм), відбулась заупокійна літія за великим благодійником Церкви, Гетьманом України Іваном Мазепою».

По-третє, звертаю вашу увагу на інтерв'ю від 18.03.2013-го року, на сайті «Релігія в Україні» - «Управделами УПЦ митрополит Антоний: мы настроены на диалог с УАПЦ и с УПЦ КП». В інтерв'ю, яке він надав кореспонденту газети «Комсомольская правда» (посилання див. нижче ? прим. ред.) йде мова про те, що керуючий справами УПЦ МП Митрополит Антоній (Паканич) підкреслює, що УПЦ налаштована на діалог з УАПЦ і з УПЦ КП. На питання до Митрополита Антонія, чому з Київським Патріархатом не розпочався навіть початок цього діалогу, той відповів: «В памяти многих рядовых членов нашей Церкви еще живы конфликты 1990-х годов, борьба за храмы, столкновения между общинами, в том числе попытка захвата Киево-Печерской лавры. Это значительно осложняет подготовку диалога. Кроме того, между нашей церковью и Киевским патриархатом существуют серьезные разногласия относительно возможных путей преодоления раскола. Наша Церковь настаивает на том, что все, кто сознательно разорвал связь с мировым православием, должны принести покаяние и возвратиться в церковное общение. Однако Киевский патриархат не признает своей вины в случившемся церковном разделении. Но, несмотря на эти сложности, мы верим, что Господь откроет нам пути к преодолению церковного раскола в Украине».

Митрополит Антоній трішки говорить неправду. Він мабуть «забув», як Митрополит Київський Філарет в ювілейному 1988-му році, будучи Головою комітету по урочистостям отримав від української влади, тобто від В. Щербицького частину Києво-Печерської Лаври і в ній він звершував богослужіння. Тому, не Митрополит Філарет хотів захопити Києво-Печерську Лавру, бо вона й була йому підлегла, а вона була захоплена тисячами міліціонерів, які прибули із Москви та з України в той день, коли новий Предстоятель УПЦ МП прибув до Києва у якості Митрополита Київського, тобто у липні 1992-го року.

А тепер про розрив УПЦ Київського Патріархату зі світовим православ'ям, про що висловився Митрополит Антоній (УПЦ МП). Він, очевидно знову «забув» і про цей факт, що Російська Православна Церква Московської Митрополії теж була відірвана від світового православ'я з-за того, що самовільно об'явила про свою незалежність, й тому 141 рік не була визнана, з 1448-го до 1589-го років. Тоді як УПЦ Київського Патріархату не визнана світовим православ'ям всього 21 рік.

І все ж таки ця заява Високопреосвященнійшого Митрополита Антонія повинна зіграти величезну роль у об'єднанні трьох Православних Церков в Україні. На неї дав свою позитивну оцінку, - від імені Святійшого Патріарха Київського Філарета, - Архієпископ Чернігівський і Ніжинський Євстратій (Зоря) в своїй статті від 19.03.2013 року «Як ви нам, так і ми вам: УПЦ КП сказала своє слово». Вона була надрукована на сайті «Помісна Церква» (посилання див. нижче ? прим. ред..). Він пише, що «Для того й існує діалог, щоби не повертатися до минулого, не розпалювати ворожнечу, а шукати шляхів примирення і порозуміння. Образи минулого не повинні визначати всі наші сьогоднішні вчинки. Не виправдовує відсутність практичних кроків у діалозі й різниця у позиціях сторін. Якщо різниці немає - тоді й діалог не потрібен, бо є однодумність. Призначення ж діалогу - зближувати тих, хто має різні думки, шукати точки дотику, дати можливість почути одне одного».

Також і на веб-сайті «Релігія в Україні» була передрукована ця стаття під назвою: «Ми готові зустрітися у діалозі з УПЦ (МП) хоч завтра» (посилання див. нижче ? прим. ред..). Зрозуміло, що не все у питанні діалогу залежить від владики Антонія, чи митрополита Володимира, чи навіть цілої УПЦ МП. Важливу роль у цій справі відіграє Московська патріархія, яка, судячи з дій, є категоричною противницею порозуміння між нашими Церквами, бо марно сподівається на приєднання УПЦ КП до Московського Патріархату на його умовах.

«Тому ми також найбільшу надію у справі подолання церковного розділення покладаємо не на людей, а на Бога» - підсумував Архієпископ Євстратій.

На завершення я хотів би сказати, що непорозуміннями у церковній справі в Україні керує не Бог, а диявол-сатана, якому не потрібні в Церкві ні мир, ні злагода, ні спільність, ні повага один до одного, незалежно від земної юрисдикції: московської чи київської. Бо у всьому повинен керувати наш Творець Неба і Землі, Бог в Тройці: Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Святий. Тільки тоді ми будемо мати право називати себе єдиним українським народом, продовжуючи будувати одну Помісну Українську Православну Церкву і одну українську Державу.

Олександр ГВОЗДИК, Xpress

Передрук: Сумський інформаційний портал «Xpress» http://xpress.sumy.ua/interview/sumy-svit/5450 та http://xpress.sumy.ua/interview/society/5490.

Веб-сайт «Релігія в Україні» http://www.religion.in.ua/news/ukrainian_news/21220-v-upc-zaperechuyut-chinnist-anafemi-na-getmana-ivana-mazepu-i-molyatsya-za-jogo-upokij.html;

http://www.pomisna.in.ua/2013/03/mazepa.html;

www.religion.in.ua/news/vazhlivo/21158-upravdelami-upc-mitropolit-antonij-my-nastroeny-na-dialog-s-uapc-i-s-upc-kp.html;

Стаття від 19.03.2013 року «Як ви нам, так і ми вам: УПЦ КП сказала своє слово», надрукована на сайті «Помісна Церква»: www.pomisna.in.ua/2013/03/dialog.html;

Інтерв'ю для газети «Комсомольская правда»: www.kp.ua/daily/140313/384056.

Стаття «Ми готові зустрітися у діалозі з УПЦ (МП) хоч завтра», надрукована на сайті «Релігія в Україні»: www.religion.in.ua/news/vazhlivo/21203-arxiyepiskop-upc-kp-yevstratij-mi-gotovi-zustritisya-u-dialozi-z-upc-mp-xoch-zavtra.html

Богоявленський храм у часи його реконструкції
Богоявленський храм у часи його реконструкції
Диякон Михайло Ялов (він - праворуч біля дверей) і священик Сергій Дворецький стоять на колінах перед дверима Богоявленського собору, щоб продемонструвати свою зневагу до Української Православної Церкви
Диякон Михайло Ялов (він - праворуч біля дверей) і священик Сергій Дворецький стоять на колінах перед дверима Богоявленського собору, щоб продемонструвати свою зневагу до Української Православної Церкви
Митрополит Адріан звершує чин постригу над послушницею Іраїдою
Митрополит Адріан звершує чин постригу над послушницею Іраїдою

На світлинах: Митрополит Московсько-Богородський Адріан. Богоявленський храм у часи його реконструкції. Диякон Михайло Ялов (він - праворуч біля дверей) і священик Сергій Дворецький стоять на колінах перед дверима Богоявленського собору, щоб продемонструвати свою зневагу до Української Православної Церкви. Митрополит Адріан звершує чин постригу над послушницею Іраїдою.