lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 'Збереження історико-культурної та духовної спадщини зарубіжного українства ХІ-ХХІ-го століть'
Митрополит Адріан
Митрополит Адріан

Заклик Митрополита Адріана (УПЦ КП) до Х Світового Конгресу Українців у м. Львові

Моя тема освітлює матеріали про життя нашого українського народу протягом з Х по ХХІ століття, тому й вступ її я розпочинаю розкривати з самого рання існування нашої країни, святої Православної Церкви та її культури і богослов'я.

Як всім відомо, що саме у Києві відбулось Хрещення українського народу, на той час руського, у 988-му році, архієреями і духовенством з Візантії та Болгарії.

І вже при сині великого князя Володимира Ярославі Мудрому, було поставлене питання про обрання Митрополитом Київським свого кандидата, руського, священноінока Іларіона. Він став першим руським Митрополитом, ігноруючи договір з Константинопольським Патріархатом про керівництво Київською Митрополією Руської Православної Церкви лише на чолі Митрополита грецького походження.

Тому, бажання свободи і незалежності своєї Держави і Церкви вже було покладено нашими древніми предками, що й повторилось у 1917-1921-му та у 1989-1992-му роках, коли утворилась незалежна Помісна Українська Православна Церква Київського Патріархату.

Треба сказати, що на Русі велику роль зіграла Києво-Печерська Лавра зі своїми училищами та майстрами в будівництві храмів, соборів, монастирів і палаців.

Особливу роль зіграли історики-літописці, серед яких важливе місце мав преподобний Нестор Літописець, який по переданню сповістив своїм сучасникам і нащадкам про проповідь святого апостола Андрія Первозваного на землях Русі-України з Великим Новгородом та на Смоленській землі.

Звичайно, що говорячи про Православну Церкву в Україні, необхідно сказати й про життя Греко-Католицької Церкви в західній її частині, яка, хоч і знаходиться у складі Римо-Католицької, але вона існує в нашій державі, до якої належать брати і сестри - українці у Христі.

Згідно історії, у Львові завжди процвітали віросповідання не тільки православне, чи католицьке або греко-католицьке, але й григоріанське (Вірменської Церкви), юдейське та представників інших релігійних віросповідань.

Треба сказати, що і в наш час ці названі Церкви є в дружніх стосунках і в молитовних відносинах між собою, що підкріплюється постійними зустрічами Предстоятелів УПЦ Київського Патріархату Святійшого Патріарха Філарета з Предстоятелем УГКЦ, Верховним Архієпископом Святославом (Шевчуком) та з кардиналами Римсько-Католицької Церкви.

Ці ж самі братерські стосунки православних українців з греко-католиками є і в Канаді, і в США та в інших країнах, особливо в Російській Федерації, де православні і греко-католики знаходяться в однакових умовах, які не мають жодних релігійних прав і громадських свобод для вільного сповідування своєї віри.

Тому ми й зібралися тут для того, щоб обговорити питання не тільки релігійні, але й національні, патріотичні, мистецькі та про великого кобзаря українського народу - Т.Г. Шевченка, ювілей якого у 2014-му році будемо відмічати 200-ліття з дня його народження.

Місто Львів завжди було прославлене українськими гуртками, братствами та учбовими закладами, що невільно розширювалось і популяризувалось й за кордоном, наприклад у м. Вільно (Литва), де велика кількість православних українців проживала в цьому місті, які вболівали за долю українського краю.

Тому й у Вільно було сформоване одне з найбільших і найвпливовіших православних братств українського середньовіччя.

Адже всі митрополити Київські і всієї Руської Православної Церкви Константинопольського Патріархату з Х по ХVII століть окормляли православних людей як в Україні, так і в Білорусі, і по всій Прибалтиці. До Київської Митрополії належала Смоленська єпархія та Псково-Печерський монастир, оскільки до 1654-го року смоленські землі належали Литві, а пізніше Польщі.

Про це свідчить архіпастирська діяльність святого священномученика Макарія, Митрополита Київського і всієї Русі - України , який, повертаючись з Прибалтики до України був замучений татаро-монголами під час звершення ним Божественної літургії в одному із храмів на шляху до України.

Але про дружбу російського народу з руським, тобто українським, свідчить творча спадщина московського книгодрукаря Івана Федорова, який був змушений тікати в західні землі України, щоб зберегти своє життя і друкарську діяльність разом зі станками та спеціальними приладами, оскільки Московські митрополити і велика кількість духовенства, не маючи жодної освіти, переслідували його й вважали Івана Федорова за сина диявола, поставивши питання про його анафематствування.

Тому й прийшлось Івану Федорову знайти для себе спасіння у Львові і у Острозі, де його прийняли з обіймами, як брата у Христі, а не диявола. Тут йому вдалося надрукувати перші книги: Біблію, Євангеліє, Псалтир, Часослов, Молитовник та інші церковно-богослужбові книги. Це була друга половина ХVI століття, коли в Росії царював Іван Грозний.

Тому, тему про анафеми своїх співвітчизників керівники Московської Митрополії, а пізніше й Патріархії Російської Православної Церкви ніколи не залишали в спокої, бажаючи покарати видатних діячів Церкви, суспільства, науки і мистецтва, в тому числі й українського Гетьмана Івана Мазепи, до якого Росія немала жодного відношення, а тим більше, права. Бо Україна вступала в союз з Москвою у 1654-му році на рівних, а не на окупаційних умовах. Окрім того, цей союз підписувався не у Києві, столиці Україні, а в маленькому містечку, на його околиці, у Переяслав-Хмельницькому, про якого співвітчизники мало що знали.

Щось подібне у 2004-му році в районному центрі Сєвєродонецьку Луганської області, відбувся сепаратистський «з'їзд» антиукраїнських сил, щоб обговорити питання про приєднання Східної частини України та Криму до Росії.

Це був проект екс-губернатора Харківської області Є.П. Кушнарьова та Голови Центральної Виборчої Комісії України С.В. Ківалова (Ректора Одеської національної юридичної академії та пізніше народного депутата ВР України, молдаванина за походженням) при Президенті Л.Д. Кучмі.

Тому, повертаючись до української історії, Московська слов`яно-греко-латинська академія була сформована у Москві в 1687-му році за ініціативою випускника Києво-Могилянської Академії (1630) поета і письменника Симеона Полоцького та професорів названої Академії.

Треба сказати, що дві українські Академії в Острозі і у Києві зіграли велику роль в житті всього православного люду слов'янського походження. Бо там навчалися не тільки українці, білоруси та росіяни, серед яких був і Михайло Ломоносов, але й серби, болгари, поляки та інші представники з братських слов'янських країн.

В Острозькій академії, яка була заснована у ХVI столітті Острозьким князем Костянтином , викладали дуже сильні педагоги-вчителі. Навіть в один час викладав майбутній Патріарх Вселенський (Константинопольський) Митрополит Кирило (Лукарис).

Що стосується Росії в середньовічні часи, то в неї не було жодного учбового закладу, навіть училищ. І ось, завдяки українським випускникам двох Академій, в Росії з'явились не тільки училища, але й вищі учбові заклади. Наприклад, у Тобольську Митрополит Іван (Максимович) , українець за походженням, сформував знаменитий Університет.

А Митрополит Ростовський Дмитро (Туптало), теж українець, у Великому Ростові сформував друкарську майстерню, завдяки якій й було надруковане ним житіє святих в 12-ти томах. Він зібрав і упорядкував послідовно всі житія святих, згідно церковного календаря. Цим зібранням до цього часу користується весь християнський світ. Треба сказати й про Гетьмана України Пилипа Орлика , вірного сподвижника Івана Мазепи, який у 1710-му році склав Конституцію України, чим ми пишаємось до цього часу, бо в жодній країні до нього не було нічого подібного із законотворчого процесу. Змістом цієї Конституції користувався і Петро І, хоча ніде не посилався на першоджерело, а видавав її за свою.

Та й багато інших прикладів можна навести про значення присутності українців в Російській державі. Хоч би взяти Гетьмана Івана Мазепу, який для православних українців у Москві, в так званому «Хохловському провулку» побудував більше десяти храмів і свій знаменитий Палац, який зараз використовується ОМОНівцями м. Москви.

Був і видатний Митрополит Рязанський Стефан (Яворський, 1658-1722) , українець за походженням, якого після смерті Патріарха Московського і всієї Росії Адріана (1700-й рік) Петром І був призначений Місцеблюстителем Московського Патріаршого престолу. Але він так і не дочекався Помісного Собору, щоб стати Московським Патріархом, оскільки Петро І замислив скасувати патріарший устрій в Росії, щоб бути єдиним самодержавником. Та й трішки раніше, так зване «об'єднання» України з Росією відбулось у 1654-му році, а в 1686-му Руська, тобто Українська Православна Церква Київської Митрополії Константинопольського Патріархату була насильницьки приєднана до Московського Патріархату. Зверніть увагу на ці дуже важливі дати. Але це «з'єднання» Української Церкви до Москви, було не добровільне, а примусове, яке здійснилось лише через 32-ва роки після так званого об'єднання Росії з Україною, тобто в 1686-му році при зрадливому Митрополиті Київському Гедеоні (Святополку-Четвертинському), хоча до нього українське духовенство, як архієреї, так і священнослужителі тримались єдності і не давали Москві можливостей їх розтоптати. Цю боротьбу очолив Митрополит Київський Сильвестр (Косів).

Тому, церковну «перемогу» над Києвом Російська Православна Церква отримала лише завдяки заміні Предстоятеля Київської Митрополії проукраїнського напрямку на промосковського.

Говорять, що Петро І відкрив вікно з Європи до Росії, але не навпаки. Бо як росіяни, так і українці до цього часу не мають права без ВІЗ виїжджати закордон. Тоді як іноземці, і в день, і вночі прибувають до України без ніякого дозволу і ВІЗ. Тому й довелось Петру І будувати свій С.-Петербург на кістках запорозьких козаків, а не на «кістках» іноземців. Про це відомий молодий український поет Л.В. Кисельов присвятив свого вірша стражданням запорозьких козаків-мучеників у Санкт-Петербурзі:

«Еще мальчишкой удивлялся дико:

Раз все цари плохие, почему

Царя Петра зовем Великим?

………………

Шевченко правильно писал:

«Это тот первый, который распинал нашу Украину,

Не Петр, а те голодные, босые

В болоте основали Петроград.

Этими голодными и босыми,

Как раз руководил иностранец А.И. Остерман».

Я хотів би сказати ще пару слів про сучасне перебування православної української діаспори в Росії, яка не має не тільки типових храмів, шкіл, училищ та вищих учбових закладів, але й приміщень і окремих будинків для звершення богослужінь українською мовою. Міські владоможці по всій Росії відмовляють у виділенні земельних ділянок для будівництва храмів і наданні приміщень.

Українці в Росії не мають ні газет, ні журналів, ні хвиль на радіо, ні каналів на телебачення.

Тому ми, українці в Росії, дивуємось українській владі і всім Президентам України без виключення, які за 22-а роки її незалежності жодного разу не ставили питання перед Кремлем про рівне ставлення керівників РФ до українців з корінними росіянами. Адже російська діаспора в Україні має дуже великі привілеї.

Хоча, я дуже хотів би підкреслити велику допомогу Президента РФ В.В. Путіна, який у 2002-му році зобов'язав керівництво міста Ногінська підключити до нашого будинку Свято-Троїцького храму Богородської єпархії УПЦ КП, та жіночого монастиря з Центром «Братство» всіх комунальних послуг, як опалення, електроенергію, воду, газ та інші необхідні послуги для цивілізованого існування. Тому ми до цього часу йому дуже вдячні. І надіємось, що нинішній Президент РФ В.В. Путін й надалі буде нам у всьому допомагати, зобов'язуючи владоможців забезпечувати віруючих УПЦ КП всіма необхідними засобами для достойного і людського існування.

Звичайно, що в Росії більша частина духовенства є українцями в РПЦ МП, але вони забиті і залякані радянськими та російсько-імперськими репресіями. Інші ж змирилися й здружилися з матеріальними благами, які їх задовольняють і збагачують, щоб не думати про духовне, національне, історичне і про все рідне українське. Інші ж стали яничарами по відношенню до своїх співвітчизників - українців. Це такі, як благочинний Івантєєвського району та м. Корольова в Московській області українець за походженням з західної частини України - протоієрей Іван Монаршек. Такі як він, готові й батька продати чи здати на посміховище.

Ще треба підкреслити, що у м. Ногінську Московської області в храмах УПЦ КП основна частина віруючих є росіянами, а мільйонна кількість українців з Москви та з інших районів області не поспішають до своєї Церкви. Правда, в цьому 2013-му році наші храми навістили студенти зі Львова та з інших міст України і США під проводом Голови Пушкінського українського осередку в Московській області пані Тетяни Ключникової.

Часто буває на богослужіннях Богородської єпархії УПЦ КП в Ногінську українка з Москви, пані Катерина Марійчук.

Особливо нам було приємно, коли на Святу Пасху нічного богослужіння прибула Голова Українського Конгресу Росії, пані Любов Дяченко.

Але взагалі українці в Росії є дуже пасивними і заляканими людьми в церковному розумінні слова. А якщо і є віруючі серед них в Росії, то їх повністю влаштовують храми РПЦ Московського Патріархату, забуваючи, що й Московська Митрополія Російської Православної Церкви не була визнана світовим православ'ям 141 рік з 1448-го по 1589-й роки. Але вона жила, процвітала й урочисто торжествувала в своїй любій російській країні.

Так і Україна має свою Помісну УПЦ Київського Патріархату. Її ще не визнало світове православ'я, бо пройшло з 1992-го року всього 21-н рік, а не 141-н, як це трапилось з Московською Митрополією Російської Православної Церкви. Тому за цей довгий час наша УПЦ КП стане самою найбільшою й канонічною Церквою у світі. Це видно із підготовки до ювілею 1025-ліття з Дня Хрещення Київської Русі, коли в них приймає саму активну участь Президент України В.Ф. Янукович та всі Предстоятелі Українських Православних Церков. А що стосується УПЦ МП, то Блаженнійший Митрополит Володимир з домовленістю Президента України направив до Константинополя запрошення на ці урочистості Всесвятійшого Патріарха Вселенського Варфоломія.

Треба сказати, що 29-го серпня 2013-го року в Інтернеті був розміщений відеофільм про життєвий і церковний шлях Патріарха Константинопольського Варфоломія, в якому показані умови його праці і служби на території Туреччини, громадянином якої він є.

Аналізуючи зміст цього відеофільму, хочеться сказати, як нелегко керувати Вселенському Патріарху Варфоломію православ'ям світу, коли він сам знаходиться в дуже тяжких умовах. А тут, наприклад, ми з проблемами в Україні чекаємо від нього якихось автокефальних результатів.

Так чи не повинні ми самі знайти в собі національні, моральні і духовні сили, щоб зуміти об'єднатися на території своєї країни і створити одну Помісну Православну Церкву, а Вселенський Патріарх завжди нас підтримає.

Але ми впевнено віримо, що дуже близький час, коли навіть при сучасній владі на чолі з Президентом України В.Ф. Януковичем та Прем'єр-міністром М.Я. Азаровим Україна буде мати свою єдину Українську Православну Церкву з центром у Києві. Це особливо продемонстровано на останній зустрічі у Москві М.Я. Азарова та Прем'єр-міністра РФ Д.А. Медведєва, згідно статті Саїда Халмурзоєва «Україна і Росія розійшлися на віки» від 29.08.2013-го року на російському веб-сайті «Утро. ру» (посилання див. нижче ? прим.ред).

В кінці своєї статті він пише: «Если же Кремль решит устроить Киеву показательную порку, невзирая на правила ВТО и прочие условности, у последнего может найтись адекватный ответ и в этом случае. Одним из наиболее слабых мест России в ее отношениях с Украиной является Черноморский флот, на который и может обрушиться вся ярость украинского руководства» .

Треба сказати й про зміну своїх думків й Президента Білорусі Олександра Лукашенка по відношенню до Росії і особливо до РПЦ Московського Патріархату. Згідно російського православного журналу «Православный огонь»:

«В пятницу, 26 июля 2013 года некоторые СМИ распространили информацию о том, что Президент Белоруссии Александр Лукашенко высказался о необходимости реформирования Православной Церкви… начиная от церковного языка и заканчивая продолжительностью служб, - отмечает сайт пресс-службы Президента Республики Беларусь. «Я - сторонник, чтобы нашу Церковь постепенно реформировали, начиная от церковного языка (старославянского), потом очень длительные молебны, проповеди, а ведь много старушек, и они просто не выдерживают», - передает РИА «Новости» слова Лукашенко».

Також він розпочав висловлюватися й про отримання автокефалії своєю Білоруською Православною Церквою у відриві від РПЦ Московського Патріархату, особливо у свої передвиборчі часи на президентство Білорусі.

Ось як змінюються часи і існування українського народу на своїй Батьківщині і в розсіянні по світу. А що стосується тяжкого стану українців в Росії, то очевидно все це накопичилось після сталінських та хрущовських репресій і всяких інших переслідувань українців в Україні і в Росії, в часи СРСР та російського імперіалізму.

Зовсім інший стан українців в Канаді, в США, в Південній Америці, в Австралії та в інших західних країнах.

Наприклад, у Нью-Йорку (США), офіційно існують декілька десятків різних українських організацій. Також і в Торонто (Канада), де по всій Канаді українців мешкає біля двох мільйонів людей, які живуть вільно і незалежно від інших релігійних організацій. Вони мають свої православні храми, лікарні, школи, благодійницькі старечі будинки, в яких живуть старші люди українського походження з окремими кімнатами, кухнями та санвузлами.

Мають вони в цих будинках і свої храми. До дідусів і бабусь в Україні ці цивілізовані умови не швидко прийдуть. Майже десятки років треба чекати, коли наші немічні старенькі люди будуть мати умови в будинках людей похилого віку кращі, а ніж у себе вдома. Бо там є поряд Церква, медики, постійна гаряча страва і нові друзі.

Я знову хочу повернутися до українського середньовіччя, до кінця ХVI-го початку ХVІI-го століть, де до Києва прибув багатий юнак з Молдавії і з європейською освітою, який став ченцем, а трішки пізніше й намісником Києво-Печерської Лаври. Це був Петро Могила.

Він сформував при Лаврі школу, а потім зумів об'єднати Лаврську школу з Києво-Братською в єдиний вищий учбовий заклад, який дуже швидко сформувався в учбовий університет за назвою: «Києво-Могилянська Академія». Вона ні в чому не поступалася іншим ВУЗам за кордоном. Петро (Могила) направив кращих випускників цих шкіл до навчання за кордон, де вони отримували вчені ступені, а повертаючись до Києва ставали професорами названої Академії.

Все це відбувалось завдяки наміснику Лаври, архімандриту Петру (Могилі), який був обраний і поставлений Митрополитом Київським і всієї України. Навіть польський король Владислав IV був його кращим другом в архієрейській і державницькій справі.

Тому, коли римо-католицька пропаганда по Україні, особливо у ХVІ-му столітті була направлена на окатоличення українського народу через унію, то було багато захоплено греко-католиками православних храмів. Саме Митрополиту Петру (Могилі) вдалось відібрати у них велику кількість храмів, соборів і монастирів, особливо у Києві, за допомогою Польського короля Владислава IV.

Протягом ХІ-го - ХVІI-го століть народи Київської Русі отримали своє постійне поселення, як в Білій Русі (Білорусь), так і в Московському князівстві.

Треба сказати, що в цей період в названих регіонах формувалась своя міська мова зі своїми діалектами: українська, російська і білоруська. Але головною церковною мовою в цих нових країнах була церковнослов'янська.

Хоча, Білоруська Церква зажди належала до Київської Митрополії Руської Православної Церкви Константинопольського Патріархату, в тому числі Смоленська єпархія та Псково-Печерський монастир з православними околицями.

Тому історична, культурна і духовна спадщина українців закордоном завжди зберігалась в нашому народі, де б він не проживав.

А ось, коли представники цих країв міняли своє місце проживання і переселялися в іншу частину Русі чи Росії, то такі переселенці називалися і до цього часу називаються українською діаспорою, як і росіяни в Україні.

Розділ про церковно-хоровий розвиток в Україні, в Білорусі і в Росії

Оскільки одна церковна мова, церковнослов'янська, вживалась по всіх трьох утворених країнах, то й церковно-хорова музика була майже єдиною, за виключенням міських обіходних восьмигласних наспівів, як: київський, московський, болгарський і грецький, який треба було опановувати кожній частині колишньої Київської Русі.

Але великий реформуючий розвиток хорового співу в Україні, в Росії і Білорусі опанував багатоголосся. Спочатку був портесний спів, який мав навіть 24 партії в одному такті і в одному церковно-хоровому творі.

Засновником цього партесного багатоголосся був українець, Микола Дилецький (1630-1690). Все це було відповіддю на польське хорове багатоголосся та оркестрове і органне звучання в католицьких костелах, які часто переманювали наших православних молодих талантів до своєї католицької віри.

Після партесного співу з'явилась хорова поліфонія, яка прийшла з Італії завдяки тим композиторам, які прибували до України, як Джузеппе Сарті у 1784-му році. Він був запрошений на посаду головного хормейстера С.-Петербурзької придворної капели. Були й інші італійські композитори, які досягли в нашій країні великої популярності. Саме вони стали вчителями в музичних школах при храмах в Україні.

В одному тільки містечку Глухові, що на Сумщині, була загальновідома хорова школа. Там і народилися два видатних композитори: Максим Березовський, мученик за часів Катерини ІІ (1745-1777) і Дмитро Бортнянський (1751-1825), який у славі і величі прожив своє творче музичне життя. Обидва вони, але в різні роки після Глухівської хорової школи, продовжували навчання у Придворній капелі Санкт-Петербурга, після чого навчалися в Італії. Максим Березовський був направлений на навчання в Болонську музичну академію, де він став Академіком музичного мистецтва.

Під час навчання в академії з Максимом Березовським одночасно навчався і австрійський молодий композитор Вольфганг Амадей Моцарт. По завершенні названої академії М. Березовський захищав свою наукову дисертацію оперою «Демофонт» у 1773-му році.

Імена М.С. Березовського і В.А. Моцарта були викарбувані золотими літерами на спеціальній дошці й прибиті на одній із стін Болонської академії. Композиторів залишали в Італії, але душі їх тяглися до своєї Батьківщини.

Та тільки В.А. Моцарта чекала слава, а нашого М.С. Березовського ? безслав'я. Всього через чотири роки після Болонської академії наш геній загине. Йому було всього 32-а роки від народження.

Катерина ІІ, російська цариця, видала спеціальний наказ, щоб не висовувати «малороса» Максима Березовського ні на жодні музичні посади у С.-Петербурзі.

Адже сам її фаворит, Г.А. Потьомкін-Таврічеський, обіцяв М. Березовському посаду Ректора Катеринославської (нині Дніпропетровської) консерваторії, яку він повинен був сформувати, але гірко й смертельно обманув молодого нашого національного композитора.

Твори М. Березовського були заборонені і навіть знищувались у С.-Петербурзі, в Москві і по всій Росії. Тільки в Україні вони мали популярність і зберігались у патріотів, прихильників хорової творчості М. Березовського.

Його знаменитий церковно-хоровий концерт на псалом царя Давида №70, стих 9: «Не отверзи мене во время старости…» ледве зберігся до нашого часу.

Не краща доля спіткала і іншого українського композитора ХVIII-го століття, киянина, Артема Лук'яновича Веделя (1667-1708), твори якого до цього часу лунають по всіх храмах, соборах, монастирях і Лаврах Українських Православних Церков і навіть Російської Церкви Московського Патріархату.

Особливо Пасхальний Канон та постове тріо «Покаяние отверзи ми двери Жизнодавче». Також і його знаменитий хоровий концерт «Доколе Господи забудеши мя до конца» на псалом Царя Давида №12 та багато інших творів, які виконуються не тільки під час богослужінь, але й в концертах та в інших виступах.

А.Л. Ведель після закінчення Києво-Могилянської Академії і маючи рідкий красивий теноровий голос, був запрошений до Москви, де працював головним хормейстером в Синодальному хорі.

Також і український церковний композитор, протоієрей Петро Турчанінов був найкращим учнем і вірним другом композитора Артема Веделя.

На жаль, за патріотизм до Української Батьківщини А.Л. Веделя спецслужби Росії насильницьки посадили до Кирилівської божевільної лікарні м. Києва, де він промучився біля 9-ти років. Йому не давали ні пера, ні чорнила, ані паперу, щоб він більше нічого не писав і не виступав проти царського самодержавства. Адже Артем Ведель був дуже національною і релігійною людиною.

Лише за три дні до смерті у 1808-му році його відпустили до рідного будинку, де його зустрів батько з гіркими сльозами.

На бажання Артема, прибув до нього священик, його духівник, знаменитий протоієрей отець Іоан Леванда (1734-1814), щоб причастити Святих Христових і Животворчих Таїн. Після Причастя Артем Ведель відійшов у вічність до Бога. Хоронив любимого композитора весь Київ на Щекавицькому цвинтарі.

Ось як одна людина в особі Катерини ІІ зробила стільки зла для України і всього українського народу. Вона, після Петра І та Анни Іванівни, знищила наших предків духовно, морально і фізично.

Український народ через паралізацію Збройних Сил України - Запорозького козацтва, був заживо похований, а деякі козаки самі повтікали із Запорозького краю.

Останнього ж кошового Січі Петра Калнишевського на 85-му році життя було відправлено до Соловецького монастиря, де він у підземеллі промучився ще 25-ть років. Йому було 110-ть років після звільнення. Проживши ще два роки, наш великий український мученик завершив своє земне, але блаженне життя. Він був похований на монастирському цвинтарі на 112-му році життя. Могили його ніхто не знає, але в радянський час була знайдена плита, на якій було викарбовано на металі, прізвище, ім'я та по-батькові Кошового. Його святе ім'я було канонізоване УПЦ Київського Патріархату у 2008-му році.

Не залишила Катерина ІІ і українських повстанців руху «Коліївщина» на чолі з Іваном Гонтою та Максимом Залізняком. Перший був підло «пригощений» російськими спецслужбами, а потім зв'язаний відправлений до Варшави, де його 14-ть днів четвертували, тобто різали по тілу смуги шкіри, а на 15-й день відрубали голову.

Максима ж Залізняка було відправлено на каторгу до Сибіру.

Так розправлялися з українцями війська російської імперії. Особливо під час більшовизму, коли більше 20-ти мільйонів ? одні були відправлені до Сибіру, а інші знищені в штучному голодоморі і в запланованому більшовиками геноциді. Тому, більшовики замість українців до України направляли з Росії і Середньої Азії тюремщиків та інших різних сил антиукраїнського духу на Донбас, до Миколаєва, Херсону, Криму та до інших місць нашої багатостраждальної Вітчизни, нащадки яких зараз в Україні продовжують гнобити наш народ і нашу Батьківщину, особливо сміючись і знущаючись над національною українською мовою.

А тепер ми повертаємось знову до другої половини XVIII-го початок XIX-го століть й пригадаємо про українського композитора Дмитра Бортнянського (1751-1825), який, як і М. Березовський після Глухова був запрошений до Санкт-Петербургу до навчання і прийняття участі у Придворній капелі.

Ним створені 35-ть великих церковно-хорових концертів, які складаються з поліфонії та фуги. Є в нього сотні хорових церковних творів, які до цього часу популярні, особливо «Херувимська пісня» №7. Цей твір часто виконується на урочистих архієрейських богослужіннях.

Особливий хоровий стиль Д. Бортнянського був сформований на основі багатих традицій вітчизняної української музики, багатоголосного партесного співу та поліфонії М. Березовського і А. Веделя.

Я мав можливість прослухати всі ці концерти Д. Бортнянського у Предстоятеля УПЦ Канади, Блаженнійшого Митрополита Юрія (Каліщука). Це був той хоровий запис, в якому в молоді роки брав участь сам Владика Юрій.

У творчості Д. Бортнянського присутній монументальний концертний стиль, який досягав надзвичайного розквіту. На відміну від композитора М. Березовського, життя якого заставляло піднімати трагедійні теми, Д. Бортнянський навпаки писав свої хорові твори у світлих мажорних тонах. Хорові концерти Д. Бортнянського поклали початок визволенню української церковної хорової музики від впливу італійського хорового стилю. Його церковно-хорова творчість надала великої слави композитору Дмитру Бортнянському.

Велику роль в церковно-хоровому українському і російському мистецтві зіграв також Михайло Іванович Глінка (1804-1857), який постійно прибував до України, особливо до Глухова, щоб підбирати талановитих хлопчиків з гарними голосами для придворної С.-Петербурзької хорової капели.

Велике значення в хоровому і взагалі, в музичному мистецтві, зіграв українець за походженням, композитор Петро Ілліч Чайковський (1840-1893). Його музична діяльність пройшла в Московській консерваторії, а життєва діяльність в московському обласному містечку Кліну.

Розділ про художників України, які проживали в Росії

Особливу роль в художній творчості у якості художників в Росії зіграли українські митці. Один з них ? Ілля Репін (1844-1930). З поміж інших, він написав дві знамениті картини: «Запорожці пишуть листа турецькому султану» та «Бурлаки на Волзі».

Ці художні полотна на всі століття існування наших народів показали вольовий і сильний характер українського козацтва та українського народу, і разом з тим, нещасних росіян - бурлаків на Волзі.

І навпаки, один з братів художників російських Віктор Васнєцов приймав саму активну участь у розписі Свято-Володимирського кафедрального собору м. Києва, також і російський художник Михайло Врубель був запрошений до цієї важливої художньої справи у розпису собору.

Тепер цей Свято-Володимирський кафедральний собор є кафедрою Патріарха Київського і всієї Руси-України.

Значну роль у розвитку художнього мистецтва зіграв і наш великий Кобзар - Т.Г. Шевченко (1814-1861).

Розділ про українську та російську поезію і письменництво

Велику роль зіграли і українські письменники та поети, які своєю творчістю зуміли об'єднувати дух українського і російського народів.

Так, наприклад, російський поет-декабрист Кондратій Федорович Рилєєв (1795-1826) так щиро любив Україну і український свободолюбивий народ, що присвятив йому свої думи, поеми, в яких возвеличив українське козацтво та Гетьманів України Богдана Хмельницького і Івана Мазепу в поемах «Наливайко» та «Войнаровський», як наслідок впливів «Історії русів».

Поема «Войнаровський» прославила самого Андрія Івановича Войнаровського (1680-1740), який був засланий до Сибіру, як носій українських національних ідеалів, а також за піднесення Гетьмана України Івана Мазепи на п'єдестал героїзму (згідно веб-сайту «Вікіпедія»).

Відомо, що А.І. Войнаровський був близькою ріднею Івана Мазепи.

Ось уривок з поеми К.Ф. Рилєєва «Наливайко».

«Не говори, отец святой,

Что это гpex! Слова напрасны:

Пусть грех жестокий, грех ужасный...

Чтоб Украине родной,

Чтоб только русскому народу

Вновь возвратить его свободу, -

Грехи татар, грехи жидов,

Отступничество униатов,

Все преступления сарматов

Я на душу принять готов.

Итак, уж не старайся боле

Меня страшить. Не убеждай!

………………..

«Пора! - мне шепчет голос тайный. -

Пора губить врагов Украйны!»

Мне ад - Украйну зреть в неволе,

Её свободной видеть - рай!..

К.Ф. Рилєєв

Необхідно згадати й знаменитого вченого українця Сергія Павловича Корольова, який народився у 1907 році в Житомирі, а помер як син України і великий вчений, у Москві 1966 року. Сергій Корольов був радянським вченим, конструктором і організатором випуску ракетно-космічної техніки та ракетної зброї в СРСР. Він був засновником практичної космонавтики. Видатна фігура XX століття в галузі космічного ракетобудування та кораблебудування.

Хоча у 30-ті роки ХХ-го століття він був репресований і відправлений до Сибірської каторги, але завдяки страшній фашистській війні був звільнений Й. Сталіним, якому було доручено виготовляти зброю нового типу.

Великої уваги заслуговує й великий український патріот і політичний державний і національний діяч - Петро Юхимович Шелест (1908-1996).

Незважаючи на його політичну кар'єру у якості першого секретаря ЦК КП України, він все своє свідоме життя віддав її історії, національному просвітництву і культурі, за що був Кремлем покараний і відправлений до московської домашньої в'язниці.

В своїй книзі «Україно наша радянська» , Київ, 1970 він писав про Україну: «Спинимось коротенько на історичній минувшині України. Минуле, сучасне, майбутнє… Вдивіться в класичні обриси Софії Київської (ХІ-те ст.), вчитайтеся в письмові пам'ятки, вслухайтеся в українські народні думи, в сумні і ліричні українські пісні… і вони вам розкажуть про наших далеких предків - східних слов'ян, про їх мужність і відвагу, волелюбність і непокору, про їх походи до воріт Цареграда і про «матір городів руських» - древній Київ, від якого і бере свій початок могутня держава - Київська Русь, що стала колискою трьох братніх народів: українського, російського та білоруського. Висока культура Київської Русі… відігравала важливу роль в історії Західної Європи, Сходу і Візантії… А Запорозька Січ відіграла велику прогресивну роль в історії українського народу. Про демократичний устрій Січі дав підставу Карлу Марксу назвати її «християнською козацькою республікою». Дух козацтва розливався по всій Україні… Січ була осередком високої освіти… але її історія грубо фальсифікувалась і спотворювалась польською і російською дворянською історіографією, що козаки ображались як гультяї, розбійники, злодії. Таким лжеісторикам дуже влучно відповів Т.Г. Шевченко в поемі «Холодний Яр»:

………………………

Брешеш, людоморе!

За святую правду-волю

Розбійник не стане…

………………………..

Я дуже хотів би в цій доповіді розмістити висловлення російських друзів П.Ю. Шелеста, які писали російською мовою спогади про нього та про страшну історію України в часи СРСР (згідно веб-сайту «Вікіпедія»).

«В то время, 1932-1934 годы, на Украине был страшный голод. На селе вымирали от голода семьями, даже целыми деревнями. Во многих случаях было даже людоедство… Это было просто преступление нашего правительства, но это стыдливо умалчивается…» - П. Е. Шелест.

«Наиболее весомыми примерами вклада в культуру Украинской ССР при непосредственном участии П. Е. Шелеста являются: Историко-культурный заповедник на Хортице, музей народной архитектуры и быта Украины в Пирогово, многотомник «История городов и сел Украинской ССР», дворец культуры «Україна».

«П. Е. Шелест лично защищал Николая Винграновского и Ивана Драча от обвинений в национализме. Выступал с критикой Е. А. Евтушенко в еврейском национализме».

«Его вдова рассказывала, что в их семье всегда говорили на русском языке, но перед кончиной Пётр Ефимович вдруг стал бредить на украинском». (Он всегда был тайным украинцем).

«В 1991 году он приветствовал провозглашение независимости Украины, а в 1993 году впервые после отставки смог приехать в Киев, о чём давно мечтал и что ему было запрещено после отстранения от должности. Он приехал и имел публичные выступления, вызвавшие большой интерес».

Умер П.Ю. Шелест в Подмосковье 22 января 1996 года, а 13 июня 1996 года его тело было перезахоронено на Байковом кладбище в Киеве.

Автор нескольких книг. На основе его воспоминаний были изданы: «…Да не судимы будете». Дневниковые записи, воспоминания члена Политбюро ЦК КПРС» (М., 1995) и «"Справжній суд історіі ще попереду". Спогади. Щоденники. Документи. Матеріали» (Киев, 2003). Сочинения: «Історичне покликання молоді». - К., 1967. (Второе изд. 1968) «Україно наша Радянська» - К., 1970.

Але, незважаючи на вигнання П.Ю. Шелеста з України до Московської обласної домашньої в'язниці, в чому брав участь і Л.І. Брежнєв, все рівно треба сказати, що за час керівництва державою СРСР Л.І. Брежнєвим, доля Православної Церкви стала набагато впевненішою, більш вільною і незалежною, як було навпаки при Микиті Хрущові, не говорячи про жорстокі часи Й.В. Сталіна.

Будучи родом з Дніпродзержинська Дніпропетровської області (Україна) він багато корисного зробив для цього краю, в тому числі і розпочав будувати метро у м. Дніпропетровську.

Треба нагадати й про екс-Президентів України Л.М. Кравчука, Л.Д. Кучму та про В.А. Ющенка , які по-своєму внесли важливий вклад у розвиток і будівництво незалежної і суверенної Української Держави.

Л.М. Кравчук дуже гаряче у свій час підтримав народження, а вірніше відродження національної Помісної Української Православної Церкви з центром у Києві, а не у Москві.

Л.Д. Кучма теж весь час мріяв про Помісну УПЦ і незалежність від Москви. За його ініціативи і згідно його фінансової допомоги був повністю відновлений Манявський скит, що на Івано-Франківщині (належить до УПЦ КП). Він навіть написав свою книгу за назвою «Україна - не Росія».

Ось як пишуть про його книгу:

«Автор делится своими взглядами на историю Украины, на события XX века и последних лет, излагает свою точку зрения, почему Украина не может быть Россией, о различиях в украинском и русском национальных характерах, о разных взглядах на культурно-историческое прошлое и взаимных претензиях».

На презентации книги в Москве Леонид Кучма сказал: «У нас на повестке дня стоит задача, о которой в этой книге я сказал, перефразируя выражение известного итальянца: создать украинца. Опасность не вернуться к своему украинству актуальна для миллионов граждан Украины. Российские интеллигенты делятся на тех, кто желает нам удачи в восстановлении и развитии украинства, и на тех, кто не желает нам этого. О таких было когда-то сказано, что русский демократ кончается там, где начинается разговор об Украине».

Кучма об украинцах и русских:«Среди русских я чаще, чем среди украинцев. Я встречал людей, тяготившихся своим делом и потому делавших его плохо, - пишет Президент Украины, который много лет был директором "Южмаша" в Днепропетровске, флагмана ракетостроения СССР. - Не от неумения делать хорошо, а от отвращения». Русские больше живут «по понятиям», тогда как украинцы в массе своей предпочитают закони и порядок. Долгая жизнь под крышей одной империи, где русский человек жил с ощущением, что вся она, его родина, привела к печальному финалу: из всех наций бывшего СССР титульная оказалась самой «необщинной». А в конечном счете и менее оптимистичной, чем те же украинцы.

Кучма о Хмельницком и Мазепе «Если Хмельницкий - символ преемственности украинской государственности от Киевской Руси до наших дней, то Мазепа олицетворяет для нас Альтернативу. В глазах многих он уравновешивает Хмельницкого, исправляет крен. Отношение к Мазепе как предателю в наши дни - это анахронизм. Это может свидетельствовать о некоторой душевной незрелости. Хорошо, что наш Национальный банк (с которым я часто бываю не согласен по другим поводам), поместил портреты двух этих людей на гривны. У нас люди все еще ведут борьбу против памятников и портретов. Но деньги никто рвать в знак протеста не будет. Видя Мазепу и Хмельницкого в своих кошельках вместе, наши люди привыкают терпимее относиться к своей истории, к ее творцам. Да, пожалуй, и друг к другу».

Митрополит АДРІАН (УПЦ КП)

Стаття Саїда Халмурзоєва «Україна і Росія розійшлися на віки» від 29.08.2013-го року на російському веб-сайті «Утро. ру» http://www.utro.ru/articles/2013/08/27/1140035.shtml

Передрук: Офіційний сайт Митрополита Адріана http://www.eparhija.com.ua/index.php?newsid=325

Митрополит Адріан і Архієпископ Петро завершують молитвою та привітанням роботу Х-го ювілейного Світового Конгресу Українців у Львові 22-го серпня 2013-го року
Митрополит Адріан і Архієпископ Петро завершують молитвою та привітанням роботу Х-го ювілейного Світового Конгресу Українців у Львові 22-го серпня 2013-го року
Видатний український композитор Максим Березовський
Видатний український композитор Максим Березовський
Святе ім'я Петра Калнишевського було канонізоване УПЦ Київського Патріархату у 2008-му році
Святе ім'я Петра Калнишевського було канонізоване УПЦ Київського Патріархату у 2008-му році
'Запорожці пишуть листа турецькому султану'
'Запорожці пишуть листа турецькому султану'

На світлинах: Митрополит Адріан. Митрополит Адріан і Архієпископ Петро завершують молитвою та привітанням роботу Х-го ювілейного Світового Конгресу Українців у Львові 22-го серпня 2013-го року. Видатний український композитор Максим Березовський. Святе ім'я Петра Калнишевського було канонізоване УПЦ Київського Патріархату у 2008-му році. 'Запорожці пишуть листа турецькому султану'.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка