В гостьовій книзі 1168 записів на сьогоднішній день.
Сторінок: « 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 » |
| Gedz | Додано: Thu Oct 16 19:16:39 2008
Дещо про "письменницький" націоналізм, або як на "українському питанні" (ширше - слов'янському)
закінчується російський демократ.
http://www.grani.ru/Politics/Russia/m.142697.html
Яков Кротов.
Квартирный милитаризм.
"К вам приходят в квартиру и говорят: "Мы у тебя вот это забираем". Вы отвечаете: "А почему вы у меня это забираете, если оно мое?" И ведь вы знаете, что оно - ваше. Что вот этот стул - ваш, и этот стол, и эта кастрюля... И нечто более важное. Например, ребенок. Про все это вы знаете, что оно ваше. А про что-то вы знаете, что оно не ваше. И знаете, почему оно не ваше. Вы, например, справляли юбилей. Одолжили у соседа стулья, кастрюли, вилки, тарелки. Теперь сосед приходит и говорит: "Я это забираю". Вы говорите: "Да-да, конечно". А почему вы это говорите? Потому что вы знаете, что оно не ваше... А теперь представьте себе ситуацию, при которой к вам в дом приходят, что-то хотят забрать, а вы мучительно думаете: "Елки-палки, это мое хотят забрать или не мое? И вообще - что тут мое или не мое? Вот они ребенка забирают... А это мой ребенок или их?".
"Квартира" тут – Россия. Это сравнение Сергея Кургиняна, одного из идеологов российского милитаризма и составляющей его опору вертикали власти.
"Квартира" - последнее прибежище "российского человека" и его первая тюрьма. "Квартира" - идол. "Квартира" - тридцать сребреников. Ради квартиры можно пойти на любое преступление и предательство. Квартира – самый надежный капитал, ярчайший показатель социального положения.
Квартира, наконец, последний псевдоним империи. Кургинян делает вывод:
"Когда Александр Македонский превращал жалкую греческую провинцию в универсальную империю, он имел к этому гораздо меньше оснований, чем мы, имеющие в качестве задела - одну седьмую часть суши. Но он хотел эту империю. И потому она родилась на свет Божий. Так какую идентичность мы восстанавливаем? К какому "нам" апеллируем? Если еще грубее, то почему Цхинвал - "наше", а Тбилиси нет? Не подумайте, что я призываю к походу на Тбилиси. Я просто спрашиваю: где грань между "нашим" и "не нашим"? Какова идентичность? Я вот, например, считаю, что Тбилиси - тоже "наше". Но это не значит, что я буду призывать к ковровым бомбардировкам или к оккупации Грузии. Я сначала тихо и самому себе скажу, что это - "наше". И обосную, почему. А потом буду обдумывать действия".
Кургинян может не торопиться. Задолго до того, как он начал свой путь, компетентные люди тихо сказали "наше" и обдумали действия.
Впрочем, вряд ли о компетентных людях можно сказать "обдумали". Их взяли на работу в компетентные органы, потому что они уже признавали: "Наше – всё". Критерий компетентности – готовность считать весь мир своей квартирой.
Люди, которые поддерживают российские походы на Грузию и другие страны, но при этом возмущаются тем, что их квартиры, возможно, прослушивают или что их выселяют из хороших квартир в плохие, непоследовательны. Нет "квартир". Есть одна, единая и неделимая Квартира.
"Обдумывают" мыслители. Конечно, квартирные мыслители думают, соответственно, квартирно. Классический пример – Солженицын. Ведь его трактат 1990 года "Как нам обустроить Россию" был основан именно на метафоре Квартиры, на платоновско-кургиняновском "припоминании" - что "наше", что "не наше". Воловьи Лужки, разумеется, "наше". А Тбилиси?
Трактат Солженицына любопытен для истории российской военной психологии и тем, что Солженицын популярнее Кургиняна. Хотя именно этот текст знаменовал конец популярности Солженицына. Его ждали, за его возвращение, рискуя, выступали в печати, начиная с о. Александра Меня, а он прислал вместо себя текст и еще четыре года присылал тексты.
Текст Солженицына примечателен тем, что в нем особенно выпукло проявлена особенность новояза как речи, принципиально составленной из взаимоисключающих утверждений. Очень ярко эта речь использовалась Путиным (или "использовала Путина", потому что мастера новояза являются, конечно, его рабами): он говорит постоянно, словно человек с раздвоением личности. Одно высказывание делает "добрый следователь", следующее - "злой следователь".
Если налицо два исключающих друг друга политических высказывания, благоразумно считать главным наиболее опасное. Если президент страны сперва говорит, что не будет повышать налоги, а затем говорит, что будет повышать налоги, то следует верить второму утверждению.
Одновременное произнесение несовместимых слов, конечно, выбивает человека из душевного равновесия. Поэтому им обычно пользуются следователи или политики, которые не зависят от избирателей, а лишь запугивают население. Политик, зависящий (или хотя бы демонстрирующий зависимость) от граждан, остережется по крайней мере устраивать такие "сшибки" в течение короткого времени.
В 1990 году, к примеру, Солженицын говорил, что нельзя удерживать ценой "насилия и крови" разные "окраинные республики". И тут же: "Непрактично существовать государству, вкруговую охваченному другим". Сан-Марино? Лесото? Какая разница, "охвачено" государство одним другим государством или двумя? Возможно, Солженицын имел в виду пресловутый "выход к морю", необходимостью которого оправдывались завоевания России на севере и юге. Вот у Чехии нет "выхода к морю", она "вкруговую охвачена другими" - и... Что "и"? Да то, что разве это страна? Так - пятно на карте.
Очевидно, что боязнь оказаться внутри одной страны рациональна лишь при условии, если эту "одну страну" мыслить как обязательно агрессивную, которая, пользуясь своим положением по отношению к анклаву, будет его душить. Такой по умолчанию и видит русский национализм Россию.
О странах, имеющих "внешнюю границу", Солженицын говорил: "Если они захотят отделяться — запрета не может быть". Но тут же: "Как показало в XX веке создание многих малых государственных образований — это непосильно обременяет их избытком учреждений, представительства, армией, отсекает от пространных территорий разворота торговли и общественной деятельности". Это написал тот же человек, который восхвалял когда-то довольно малую Швейцарию и вообще местное самоуправление. Теперь, оказывается, рационально лишь большое государство - даже для "общественной деятельности".
В 1990 году Солженицын писал: "А еще высится над нами — гранитная громада КГБ, и тоже не пускает нас в будущее. Прозрачны их уловки, что именно сейчас они особенно нужны — для международной разведки. Все видят, что как раз наоборот. Вся цель их — существовать для себя, и подавлять всякое движение в народе. Этому ЧКГБ с его кровавой 70-летней злодейской историей — нет уже ни оправдания, ни права на существование".
Сразу же после возвращения в Россию в 1994 году, уже во время поездки на поезде с востока на запад, Солженицын, однако, заявил, что следует ориентироваться на примирение. Фильм Би-Би-Си воспроизвел сцену, когда кто-то из толпы на перроне кричит Солженицыну, окруженному номенклатурой: "Александр Исаевич, вокруг вас бывшие парткомовцы и гебисты", - а Солженицын примирительно произносит увещание о необходимости единства и т.п. Он повторял эти увещания и позднее, а закончил тем, что незадолго до смерти принял Государственную премию от бывшего сотрудника той самой "международной разведки". В то время как Буковский и Новодворская постоянно требовали закрытия органов госбезопасности, Солженицын писал совсем о другом. Это естественное следствие милитаризма и империализма: тайная политическая полиция для них неплохое подспорье.
Заявления Солженицына о том, что он против милитаризма, против империализма и великодержавного шовинизма, стоят ровно столько же, сколько его заявления о том, что он не антисемит. Солженицын в этом отношении абсолютно типичный представитель того большинства жителей России, которые наполняют Россию шовинизмом, антисемитизмом, милитаризмом.
Милитаризм не там, где призывают к войне, как антисемитизм не там, где призывают бить семитов. Солженицын и к ненасилию призывал, и к миру, хотя в "Как обустроить Россию" цитировал одного-единственного публициста - Ивана Ильина, великого певца милитаризма. Милитаризм там, где призывают к ненасилию, но при этом в качестве крайней меры не исключают и войны. Война - цена слишком высокая, разумеется, и милитарист это понимает, не хочет эту цену платить. Солженицын провозглашает: "Нет у нас сил на Империю!" И тут же добавляет: "И не надо". Но в каком смысле "не надо"? В принципе или пока, тактически; не надо, чтобы воздержаться, поднакопить сил - и тогда уже на Империю?
Милитаризм не в желании войны, а в желании сохранить власть. Декларация "не надо империи" обесценивается тезисом о том, что нет Белоруссии и Украины, что народы этих стран - часть России. "К тем и другим я обращаюсь не извне, а как свой... Да народ наш и разделялся на три ветви лишь по грозной беде монгольского нашествия да польской колонизации".
В двойственности новояза есть "парадокс критянина". Критянин, который заявляет, что все критяне лжецы, говорит ли правду? В логике парадокс есть, в психологии нет. Если один и тот же человек делает два противоположных заявления, следует ориентироваться на то, которое наиболее опасно для окружающих. Если человек заявляет, что он не возражает против распада Российской империи, но тут же заявляет, что украинцы есть часть не Российской империи, а часть русского народа, следует считать, что он против распада империи.
Не квартирный вопрос, конечно, испортил москвичей. Да и нет "москвичей". После 1917 года в России все приезжие (и по факту – Солженицын с Украины, Путин из Питера и т.п., но главное, по духу). Жажда господства испортила квартирный вопрос. Идет экспансия – и вот уже Солженицын, приехавший в Москву с пустыми руками, оставляет потомками квартиру в престижном центре и виллу - все получено не по закону, а по особой милости московского мэра, которого Солженицын и поддержал в 1999 году. Квартиры есть, а счастья и совести нет. Так и с Империей – она есть (хотя куцая), а России нет. Чтобы Россия появилась, Империя должна исчезнуть.
Священник Яков Кротов
версия для печати
14.10.2008 11:45 | | | | Light | Додано: Fri Oct 10 15:01:27 2008
--------------------------------------------------------------------------------
09.10.2008
Степан ХМАРА: «Російська Федерація проводить культурний та етнічний геноцид своїх громадян українського походження»
«Справжнім проявом «любові» Кремля до України та українців» назвав член Правління Української народної партії Степан ХМАРА дії офіційного Кремля, що заборонив проведення меморіальної акції "Незгасима свічка" у рамках вшанування 75-тих роковин Голодомору в Україні 1932-1933 років в російських регіонах. За його інформацією, «федеральна влада здійснює тиск на активістів української громади з метою їх залякування та зриву проведення акції».
«За сприяння офіційної влади, у Російській Федерації відбувається переслідування громадян Росії, котрі є етнічними українцями і виявляють національну свідомість», - повідомляє Степан ХМАРА. Він вважає, що «такі факти дають привід «відкрито говорити, що в Росії почався культурний та етнічний геноцид українців, що проживають в цій країні». «Етнічні українці постають перед вибором, або відмовитися від української культури, мови та історії і спокійно жити, або стати об’єктом утисків та переслідувань з боку влади. Натомість в Україні росіяни не відчувають на собі жодного тиску та дискримінації», – зауважив Степан Хмара. | | | | Light | Додано: Fri Oct 10 14:57:52 2008
Известия: Як позбавити українську еліту антиросійської ренти
Сьогодні,11:58 Сайт Президента
Известия: Росії потрібно поставити
український політикум перед вибором:
Ніяких "і, і". Тільки
жорстке "або - або"
Українська демократія - театр абсурду. Українські політики готові пожертвувати планами, думками і почуттями населення в обмін на місце в "європейській еліті" особисто для себе, пише Віталій Третьяков, головний редактор журналу Политический класс, на сторінках російського видання Известия.
Вважається, що рівень демократії в українській політиці набагато вищий, ніж у російській. Однак будь-кому, хто хоч трохи знайомий зі справжнім станом справ в Україні, зрозуміло: українська демократія по суті є театром абсурду. Запеклі передвиборчі перейми й дискусії в українському парламенті; розпадаються, а потім у тому ж складі знову відроджуються коаліції, а вже тим більше результати виборів не мають майже ніякого впливу на реальну політику ,яку веде влада Києва. Політику втягування України в НАТО, передання російських територій, подарованих Україні Москвою, під юрисдикцію Брюсселя, поступової передачі берегової лінії Чорного моря під контроль США і т.д.
Українська демократія - це політичний клас, який сидить на роздоріжжі історії та географії (тобто на транзиті) або, як люблять висловлюватися в Києві, політикум, який поганить на все горло Москву і очікує багатія Годо, на милість якого цей політикум і готовий здатися. А решта українців, а тим більше росіяни, що проживають в цій країні, є тим тягарем, планами, думками і почуттями якого політикум готовий пожертвувати - в обмін на місце в європейській еліті особисто для себе. Ті з українського політикуму, хто вважає, що у них виникнуть труднощі з входженням в європейську еліту, готові увійти в будь-яку іншу, але з однією умовою: на зароблене ними з 1991 року зазіхати не можна.
Тому в Україні не можна знайти ні політика, ні політичної сили (за одним винятком, але про це нижче), з якими можна домовитися не те що на своїх умовах, але навіть і на умовах компромісу. Бо компроміс по-українськи - це: "що наше - то наше, але й від вашого не відмовляємося". Ця риса національної української політики може подобатися або не подобатися - суть не в цьому. Важливо зрозуміти, що вона є, і саме від цього необхідно відштовхуватися, формуючи нову політику Москви по відношенню до України. Адже й начебто нехитрий Кучма, і відверто антиросійський Ющенко, і хитра Тимошенко завжди дотримувались і дотримуватимуться однієї й тієї ж самої лінії. Важливо зрозуміти, що перехитрити український політикум не можна. Його можна тільки поставити в такі умови, коли він зрозуміє, що, продовжуючи обманювати Росію, він точно втратить більше, ніж придбає. Тобто позбавити український політикум антиросійської ренти можна тільки тоді, коли політичні спекулянти, що сидять на ній будуть відрізані від доступу до самого товару,що називається російсько-українські відносини. Москві потрібно нарешті знайти лінію поведінки, яка відрізняється від банальної віри в те, що час, етнічні родинні стосунки, традиції спільного проживання і газотранспортний бізнес рано чи пізно все розставлять на свої місця. Якщо за 17 років не розставили, то й надалі сподіватися на це нерозумно.
Отже, потрібно позбавити український політикум його головного ресурсу - можливості маневрувати. І перш за все - маневрувати між різними суб'єктами нашої політики. Найдієвіша протиотрута від української здатності маневрувати - поставити політикум перед вибором. Ніяких "і, і". Тільки жорстке "або - або".
За український напрямок російської політики має нести відповідальність одна людина, а її особливі і незаперечні повноваження у цій сфері повинні бути зрозумілі всім як в Україні, так і в самій Росії. Звітувати про свою діяльність ця особа повинна тільки президенту і прем'єр-міністру. Відсутність такої постаті і дозволяла до цього часу українському "політикуму" маневрувати на московському напрямку більш успішніше, ніж нашим стратегіям і тактикам на київському.
Незважаючи на особливості побудови українського політикуму на базі своїх національних особливостей, в ньому є деякі розбіжності. Для нас принципово одне і головне: ставлення до Росії, до росіян і до вступу України в НАТО. Перевірятися це ставлення має і словом, причому публічним, яке має бути виголошене не тільки в Москві,а й у Києві, і в Брюсселі, і, звичайно, діями. Всі, хто знаходиться по той бік цієї червоної межі, повинні бути виведені за межі серйозних контактів з найбільш впливовими особами Росії.
В український напрямок російської політики потрібно залучити кадри вищого професійного, політичного та, що не менш важливо, морального рівня. Набридло, відвідуючи Україну, постійно чути про те, хто після завершення служби в російському посольстві в Києві залишився працювати в тій чи іншій українській фірмі.
Хто має бути основним інструментом оцінки роботи російських дипломатів та інших фахівців в Україні? У даному випадку не тільки Кремль, як для інших країн,а й росіяни, що живуть в Україні.
І ось тут ми природним чином підійшли до тієї частини українського суспільства, з якою Москва повинна мати найміцніший, постійний і чесний зв'язок, - це російські громадяни України, а також їх численні організації, які завжди зазнають утисків зі сторони офіційного Києва та місцевих націоналістів. Російська діаспора в Україні - найчисленніша в світі. І дивно, що вона не має постійних зв'язків з вищими посадовими особами нашої країни. Ця діаспора просто зачекалася, коли саме її відвідає на її рідних землях президент і прем'єр-міністр Росії. Та й просто російських міністрів вона ніколи не бачила на власні ачі та в розмови з ними про свою життя не вступала. А мріє про це, і терпляче чекає цього.
Чекає ця діаспора і того, що Росія порушить нарешті публічно на найвищих міжнародних форумах питання про те, що росіяни, які проживають в Україні, не належать до національних меншин, бо це суперечить і історії, і статистиці, і просто правді.
Для молодих росіян, що живуть в Україні, як і для молодих українців, яким повинні бути без будь-яких обмежень відкриті можливості отримання безкоштовної вищої освіти в Росії, тому що в іншому випадку в нинішніх умовах їхню рідну російську мову і російську культуру зберегти їм не вдасться.
Крім того, необхідна організація, яка б за свій рахунок і регулярно організовувала б відпочинок російських школярів та студентів з України в Росії - в літні, зимові та всі інші канікули. І як мінімум раз на рік слід влаштовувати в Росії фестиваль наших молодих співвітчизників, які проживають в Україні. В Україні залишилося зовсім мало російських шкіл. Менше, ніж у Росії вузів. Кожен з цих вузів міг би взяти шефство над однією з російських шкіл України, закидав би їх підручниками, книгами, фільмами, студентами-стажистами.
Збереглася на українській землі, і значна група тверезо мислячих і чесних експертів, які давно розчарувались і в самому політикумі, і в посулах очікуваного українськими націоналістами Годо. Ці люди повинні отримати можливість у будь-який час жити в Москві, працювати і викладати в кращих московських вузах. Давно пора створити у нас - і саме на основі цих кадрів - Центр українських досліджень, забезпечивши його достойним утриманням. Просто Київського вокзалу вже недостатньо.
Багато чого ще можна, а основне - необхідно зробити для стрімкого зміцнення українського напрямки російської політики. Та ось залишилось тільки мала проблема – немає до кого у Москві звернутися з відповідними пропозиціями, ідеями та проектами. І саме цим користуються українські відверті і запеклі націоналісти, обманюючи своїми компромісами не тільки російську діаспору в Україні, але й російських офіційних осіб і бізнесменів.
|  | | | Фагим Валиев | Додано: Thu Oct 9 06:03:07 2008
Татарстан. «Чужие» у себя на Родине.
8 октября 2008года председатель Набережночелнинского отделения ТОЦ Рафис Кашапов был вызван в прокуратуру города Набережные Челны для предупреждения о том, что ему запрещается ехать в Казань для участия в мероприятиях Дня Памяти татарского народа. Следователь прокуратуры по особо важным делам Галимуллин Рустам Ильдусович заявил ему, что если он выедет из города «тут же будет арестован и посажен в камеру».
Перед Днем Памяти, который отмечается в этом году в Казани 12 октября, спецслужбы Российской империи, находящиеся в Татарстане, приведены в состояние повышенной готовности как будто перед боем. Как написано в газете «Мадани жомга», студенты казанских ВУЗов получают СМС-сообщения на свои сотовые телефоны с угрозой исключения их из учебного заведения, если они будут участвовать в мероприятиях Дня Памяти.
Аналитический центр Набережночелнинского ТОЦ считает, что Московский Кремль боится массовых выступлений нерусских народов Поволжья, Кавказа и Сибири с требованием признания независимости их национальных республик по примеру Абхазии и Южной Осетии.
Несмотря ни на какие происки и угрозы спецслужб активисты Татарского общественного центра г. Набережные Челны, представители интеллигенции, мусульманского духовенства и молодежи поедут в Казань 12 октября на День Памяти.
Фото: http://www.chechenpress.info/events/fotos/tatarstan_2.jpg
Пресс-служба НЧО ТОЦ, Фагим Валиев.
| | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Sat Oct 4 03:07:03 2008
Від Сталіна відмовляються вже й грузини. Але ще залишилася одна країна, де його ще й досі вважають позитивною постаттю.
Музей окупації також був би доречним, оскільки саме Сталін загарбав Грузію, будучи комісаром Червоної армії і членом СНК. Сталін особисто в"їхав на коні на чолі совєтського війська в окуповане Тбілісі. А в царські часи неодноразово грабував банки саме у Тбілісі.
Василь Коломацький
КОБЗА
------------------------------
Грузинские министры назвали Сталина "врагом народа"
В пятницу, 3 октября, на заседании грузинского правительства министры назвали Иосифа Сталина назвали "врагом грузинского народа", сообщает "Интерфакс".
Также чиновники предложили перенести памятник "вождю народов" из центра города Гори в дом-музей Сталина. Сталин родился и провел детство в этом городе, и там до сих пор располагается его дом-музей.
"Мы хорошо знаем, что Иосиф Сталин является одним из основателей СССР и его идеологом, палачом миллионов людей, в их числе и грузин", - заявил министр Грузии по вопросам евроинтеграции Георгий Барамидзе. Коллегу поддержал премьер-министр Грузии Владимир Гургенидзе, который заявил, что разделяет инициативу с переносом памятника. По мнению Гургенидзе, инициатива Барамидзе "очень своевременна".
В беседе с РИА Новости Георгий Барамидзе подчеркнул, что в стране, которая "является символом свободы, недопустимо, чтобы в центре города стоял памятник Сталину, несмотря на то, что он был этническим грузином". Министр не исключил, что в ближайшее время в дом-музей Сталина будет переименован в Музей российской оккупации.
http://www.lenta.ru/news/2008/10/03/stalin/ |  | | | Віце-спікер | Додано: Wed Sep 24 14:31:41 2008
[23.09.2008 16:07]
Жириновський розповів, коли Росія введе війська в Україну
"Якщо власті України почнуть фізичне знищення російського населення або репресії проти нього, Росія матиме право здійснити збройне втручання", - в ефірі телеканалу «Україна» заявив лідер ЛДПР Володимир Жириновський.
«Все залежить від населення Криму і інших, східних, південних регіонів України. Там дуже багато громадян, які або є російськими, або виступають за найтісніші відносини з Росією. Все повинно вирішуватися на референдумах. Можливо, Україна буде нейтральною державою, і взагалі жодних проблем не буде. Адже Саакашвілі сам почав агресивні збройні дії. Якби він не почав, навіть не зважаючи на визнання Косово, Москва б не визнала ні Абхазію, ні Південну Осетію», – сказав він.
«Я не упевнений, що хтось в Києві почне знищувати росіян в Криму, або на Донбасі, або в Харкові... Але якщо хтось бомбитиме Сімферополь, Харків, Донецьк, інші міста, ми захистимо», – відзначив Жириновський.
На запитання українського журналіста, скільки повинно бути звернень від російських громадян, що вони пригноблюються в Криму, для того, щоб Росія здійснила вторгнення, Жириновський відповів:
«Коли два роки тому один ізраїльський капрал пропав у Лівані, ізраїльська армія здійснила вторгнення на територію Лівану і покарала весь Ліван. Загинули тисячі ліванців... Якщо хтось спробує втягнути Україну в НАТО, а населення виступить проти, а над ними знущатимуться, хапатимуть, садитимуть у в`язниці, почнеться перестрілка, то у Росії буде право захистити наших громадян в Україні», – заявив він.
«Ідеальний варіант – для Грузії і України – залишатися нейтральними країнами. Між нами не було б ніяких кордонів, ніякої митниці», – відзначив Жириновський.
| | | | Просвіта | Додано: Tue Sep 23 14:49:37 2008
В Одесі представники проросійських організацій розгромили офіс Просвіти
Вчора, 20:34
otechestvo.org.ua
Мітинг проти Просвіти для Форпосту
закінчився кримінальною справою Сьогодні в Одесі об 11-й годині група молодиків проросійських громадських організацій Родіна і Форпост скоїли напад на офіс обласного об’єднання Товариства Просвіта ім. Тараса Шевченка, що розташований на другому поверсі будинку №11 на Пушкінській вулиці.
Як поінформував голова правління Просвіти Олександр Степанченко, «близько півсотні екстремістів, які прибули до приміщення Просвіти на чолі з лідером проросійської групи Родіна в Одеській міськраді Ігорем Марковим, спершу вигукували антиукраїнські та антисемітські гасла на кшталт Просвіта - не освіта, Просвіта - це УПА, Геть фашистів з Одеси!.
Однак згодом, зауважив Степанченко, «групі молодчиків, поряд з якими стояли особисті охоронці Маркова, цього, очевидно, здалося замало, і найбільш зухвалі хулігани вийняли пістолети й відкрили стрільбу кульками з червоною фарбою по вивісці Товариство Просвіта на другому поверсі будівлі. А після того, як тканину було продірявлено, кульки тріскалися на шибках приміщення, орендованого Товариством Просвіта.
І тільки через півгодини, коли на Пушкінську, 11 прибув черговий наряд міліції Приморського району міста, учасники антиукраїнської акції завантажили в автобус полотнища Форпоста й покинули місце ”шабашу”, сказав Степанченко.
За словами голови обласного осередку Просвіти, «відразу ж було подано заяву керівництву Приморського райвідділу міліції заяву про хуліганський напад на товариство Просвіта з вимогою дати правову оцінку діянням молодчиків проросійських організацій на чолі з депутатом Марковим і вжити запобіжних заходів щодо відвернення подібних антиукраїнських шабашів у майбутньому».
Торкнувшись ймовірних мотивів нападу, Степанченко зазначив, що «це сталося, на мою думку, через безкарність хуліганських витівок екстремістів проросійських груп, що мали місце в облцентрі раніше. Не виключаю також, що напад зумовила стійка позиція одеських «просвітян», які останнім часом стали єдиними послідовними захисниками української мови та культури у зросійщеній протягом десятиліть мільйонній Одесі».
| | | | Дмитро | Додано: Mon Sep 22 14:59:41 2008
Істерія добродійності
У Воронежі в останню недiлю серпня 2008 року пройшов черговий мітинг громадськості на підтримку «миротворчої місії» Росії в Південній Осетії. Цього разу черга проведення його припала на Комітет у справах національностей Громадської палати Воронезької області, - так вирішило керівництво Громадської палати і місцеве відділення партії «Єдина Росія». Напередодні мітингу голова Громадської палати Борис Прасолов заявив всім лідерам діаспор: «Ви повинні зібрати гуманітарну допомогу для Південної Осетії і кожна діаспора відзвітує про це на мітингу, щоб воронезьцi бачили, що всі народи, що проживають у нас, об'єдналися на підтримку Південної Осетії, що постраждала від військової агресії Грузії. Вiд вас потрібна вантажівка з мукою і цукром, наборами канцелярського приладдя... Вас повинні почути». Хтось спробував заперечити, що за короткий час це зробити складно, на що Прасолов висловив завчену словесну тираду, що ллється щодня з московських телеканалів, про «страждаючих дітей», «поранених людей» похилого віку, яким допомога потрібна сьогодні, а не завтра. Вже потім лідер узбецької діаспори Нішон Гульмірзоєв мені сказав, що «ми збиралися організувати збір допомоги, але по-людськи, від душі. А тут, виходить, змагання якесь - ви, мов, повинні більше інших подарувати?!».
Втім, повернемося до мітингу. Офіційний звіт прес-служби Громадської палати свідчив: «Події в Південній Осетії не можуть залишити байдужими жителів Воронезької області. Сповна зрозумiло, що активність проявляє комітет у справах національностей Громадської палати. В суботу комітет провів засідання, а в неділю організував мітинг громадськості в сквері бiля оперного театру, де об'явлено про те, що зібрана вантажівка гуманітарної допомоги для маленького народу, що постраждали вiд агресії.
Примітно, що в стороні від заходів не залишилися представники грузинської історико-культурної організації «Багратіоні». Вони висловлюються за мирне рiшення всіх спірних питань, що виникають на державному рівні. Як підкреслив на мітингу голова обласної Громадської палати Борис Прасолов, не народ Грузії, а керівництво цієї республіки і особисто президент Михайло Саакашвілі розв'язали військову агресію в Південній Осетії, яка привела до багаточисельних жертв серед мирного населення». Переказувати офіційну версію далі, думається, немає сенсу.
Розкажу про інше. На мітинг зібралися усюдисущі «представники громадськості» літнього віку - неодмінні учасники подібних зборів, молодь з «НАШИх» і «комуністичного союзу», зупинялися перехожі. Через якийсь час від цього натовпу відокремилася невелика група людей, усередині якої розпалився чоловік «кавказьської» зовнішності. Він приводив свої аргументи на користь рішучих дій Михайла Саакашвілі. Воронезькі телевізійники тут же втратили інтерес до чергового оратора з мегафоном в руках і перемкнулися на людину з «особливою думкою». Йому дозволили говорити недовго - якісь молоді люди порекомендували «кавказцеві» відійти «в сторонку» і не заважати «волевиявленню народу». Але вечірні новини по воронезьких телеканалах (особисто дивився!) показали, як і очікувалося, лише стареньких з плакатами, що таврують «фашиста Саакашвілі», і офіційних ораторів, що ллють через мегафон вже обридле одностороннє трактування подій.
Не обійшлося і без іншої крайності – представники однієї з організацій прокомуністичної молоді висловлювалися за «адекватні» дії відносно Грузії, закликали «розібратися» як з винуватцями війни, так і з російськими політиками, що допустили її на найвищому рівні. До речі, лідер грузинської общини Воронежа Чичико Хачапурідзе тут був присутній, але так і не ризикнув вийти на трибуну і весь час чогось чекав.
А натовп з черговим оратором розпалювався, особливо після гнівно-викривальних промов представників козацтва і пропрезидентського молодіжного руху «НАШІ». «Ми підтримуємо заклики притягти Саакашвілі до Гаагського трибуналу як винуватця геноциду осетинського народу...», «Ввести економічні санкції проти Грузії...» і тому подібні заклики чулися по-хвилинно. Незабаром громадяни Росії пригадали про велике призначення своєї країни як «збирача земель». Тепер настала черга маленької групки українців пошкодувати про те, що вони з'явилися на цьому мітингу... «Сьогодні - Абхазія і Південна Осетія, а завтра треба повернути Крим і Східну Україну, де сьогодні вимушені жити в умовах тотальної українізації сотні тисяч росіян, - кричав в мегафон черговий «партійний» оратор. – Треба допомогти слов'янським братам в Придністров'ї». Натовп схвально загудів і заплескав в долоні... Дискутувати тут безглуздо. Забиваний в голови пропагандистський міф про «Велику Росію» вже спрацював. Почнемо з того, що «визнання незалежності Абхазії і Південної Осетії» переважна більшість воронезьцiв сприймають як «приєднання до Росії». Про елементарну підміну понять ніхто не хоче і чути... Та і як про це можна міркувати, якщо президент Росії пообіцяв направити 10 мільярдів рублів на відновлення Південної Осетії, а мер Москви Юрій Лужков - знов збудувати Цхiнвал. А як говорять економісти, «кожен вкладений рубль повинен давати віддачу».
31 серпня вмикаю телевізора. Воронезькі вістi: Воронезька область зібрала 56 тон продовольства для жителів Південної Осетії... Залізничники на раді профспілки прийняли рішення перевести одноденний заробіток до фонду відновлення республіки... 5 поранених з Південної Осетії доставили до Москви і з виттям сирен і блималками промчали до лікарні... Російськi регіони один за одним запрошують жителів Південної Осетії на відпочинок... На фестивалі "Русь пісенна, Русь майстрова" у Воробйовцi були представники регіонів Росії (у повідомленні не вказано, з яких) гості з України і Білорусії (знову ж таки, невідомо, з яких регіонів), і творчий колектив з Цхiнвала. За лічені дні, проявивши єднання і організованість, колективи ВАТ «Воронежоблгаз», ТОВ «Воронежрегiонгаз» зібрали більше мільйона рублів для жителів Південної Осетії… Перемикаю... Популярний в Росії телеканал «Звєзда», програма «Служу Росії». Кореспондент в Севастополі. Камера показує севастопольську бухту, а потім - пірс, і голос за кадром: «Після розвалу Союзу, 25 мільйонів росіян виявилися за межами історичної Батьківщини. Але вони залишилися вірні Росії, чекають від неї допомоги...» А в наступному кадрі бадьорі старенькі з партії Вітренко махають росiйськими прапорцями російському військовому кораблю, що входить в бухту: «Народ України виступає протии НАТО і сподівається, що Росія захистить місто російської слави», - продовжує говорити все той же голос.
З 4 вересня в кiнотеатрах Росії демонструється новий росiйський фiльм-бойовик Михайла Поречєнкова «День Д». Сюжет розпочинається iнтригою – колишньому майору-десантнику дають завдання вбити… нi! Не лiдера «Аль-Каiди» або вбивцю-маньяка, а, чомусь, президента Естонiї…
| | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Sat Sep 20 18:44:46 2008
Архівний відеоматеріал про розстріл керівництва Румунії. Страта відбулася у 1946 році, була виконана підрозділом внутрішніх справ Румунії, на основі судового рішення. Дані керівники під час війни були союзниками німців.
Дає ясне відчуття сталінської епохи.
Матеріал важкий для почуттів. Чутливих людей застерігаю від перегляду.
http://video.google.com/videoplay?docid=-8093664066671587742
Василь Коломацький
КОБЗА | | | | Gedz | Додано: Sat Sep 20 14:44:33 2008
Змістовна стаття про українсько-російські відносини.
Передрук з Gazeta.ru
http://www.gazeta.ru/comments/2008/09/17_a_2839228.shtml
================================================================
ТРЕНД
Отторжение Украины
— 17.09.08 12:05 —
ТЕКСТ: СЕРГЕЙ ШЕЛИН
ФОТО: REUTERS
Так называемый «европейский выбор» Украиной фактически уже сделан, и не горсткой начальников, а большинством ее граждан. Российско-украинские отношения в большой степени будут зависеть от того, сделает или не сделает официальная Россия свой «неевропейский выбор».
Кавказская война ускорила очередной политический кризис на Украине и сильно увеличила интерес к этой стране у нас. Интерес, правда, особого рода. Потому что опирается на особые о ней представления.
Не то что бы общепринятые, но имеющие самое широкое хождение. И среди простых людей, и среди знающих. Что это страна, которая сама себя выдумала, страна-неудачница, страна бедная и с потрохами от нас зависящая. Что она безнадежно расколота на пророссийский восток и прозападный запад. Что вся эта ее «незалежность» – историческое недоразумение, которое надо бы исправить при первом подходящем случае. И что этот случай как раз, пожалуй, и настает. Но каким бы очевидным это ни казалось, все-таки спросим:
а что если отношения между Ющенко, Тимошенко, Януковичем и еще несколькими менее у нас известными людьми не так судьбоносны, как кажется им самим? А вдруг Украина, что с ними, что без них, идет своим путем, и этот путь, может быть, еще и не так извилист, как наш?
Начнем, однако, не с различий, а со сходств. Как и у нас, на Украине сейчас скачет инфляция, и валятся акции на биржах. Впрочем, нынче это признак всех непрочных экономик, что встающих с колен, что не встающих. Добавим к этому кошмарные условия для бизнеса (по удобствам ведения предпринимательства Украина в мире на каком-то совершенно позорном месте, чуть ли не хуже нашего) и бедность народа. Правда, бедность более равномерно распределенную, чем у нас. В России коэффициент Джини (чем он больше, тем больше разрыв между бедными и богатыми) равен 41. Почти на уровне латиноамериканских стандартов. А на Украине – 31. Ближе к Европе. Ровно столько, сколько в Румынии, новобранце Евросоюза. Но все-таки
украинский валовой продукт, приходящийся на душу, втрое меньше, чем у нас, если считать его по обменному курсу валют, и вдвое – если по паритетам покупательной способности.
Правда, из этого же вытекает, что конкурентоспособность украинских производителей на внешних рынках заметно выше. И это им очень кстати. Потому что Украина, в отличие от России, должна много продавать, чтобы платить за газ и нефть.
И она продает. За первые семь месяцев этого года экспорт украинских товаров достиг $49 миллиардов (почти $1100 на одного жителя). Российский экспорт за эту же часть года был подороже – около $2000 на жителя. Но ведь больше двух третей из этой суммы пришлось на топливо. Все прочие экспортные поставки, приходящиеся на одного россиянина, потянули где-то на $600. Дефицит своего торгового баланса (не очень большой, но и не очень маленький) Украина довольно успешно покрывает профицитом в торговле услугами (у нас этот сектор дефицитен) и притоком иностранных инвестиций, более устойчивым, чем шараханья инвесторов к нам и обратно.
Получается, что бедная Украина имеет заметно более открытую экономику и более привлекательные товары и услуги, чем мы, разбогатевшие и избалованные халявными нефтедоходами.
Добавим к этому, что украинские изделия (металлы, сельхозпродукты, сладости и прочее) на наши рынки допускаются безо всякой радости, поскольку конкурируют с продукцией тех, кто у нас производят то же самое и весьма раздражены украинской дешевизной. Ну и получают эти товары все, что у нас причитается нежеланным гостям: ограничения, запреты и близкое знакомство с Онищенко.
Поэтому торговля между нами большая (примерно четверть украинского товарооборота и одна двадцатая российского), но сильно раздражающая обе стороны. Ситуацию, с неожиданной для этого политика мягкостью, не так давно обрисовал Виктор Ющенко в интервью одному российскому агентству: «Обратите внимание: наш объем товарооборота с Европейским Союзом примерно 33 миллиарда долларов, с Россией – 26 миллиардов (за 2007-й год – С. Ш.). Немалые суммы. С этим надо считаться. Но когда ты стучишь в одни двери, надо жить с одним уставом. Когда ты стучишь в другие двери, нам говорят – надо другой устав… Как сделать так, чтобы дорога в сторону России не блокировала нам и другие возможности – вокруг этого и формируется наша политика… Цель этой политики – как связать вещи, которые в прикладной сфере, например, экономике, вообще-то и не вяжутся…»
Эта постоянно действующая необходимость связывать несвязываемые вещи и сравнивать устойчивость одних правил игры с причудливостью других – перманентно толкает Украину в экономическом смысле на Запад. И толкает независимо от предпочтений руководящих лиц.
Сохраняющиеся масштабы нашей торговли, скорее, сбивают с толку. Товарообмен велик, и поддерживающие его кредиты тоже. Но это и все. Украинских гастарбайтеров все меньше у нас и все больше в Европе. Украинские накопленные прямые инвестиции в российскую экономику, и без того маленькие, сокращаются и уступают сейчас инвестициям Казахстана и Азербайджана. И обратно: накопленные прямые российские инвестиции на Украине тоже до смешного малы и гораздо скромнее вложений российского капитала в Белоруссию или Армению. Серьезные иностранные инвестиции на Украине – почти все из Евросоюза и до последнего времени продолжали расти, несмотря даже на кризис.
Связи Украины с ЕС, связи на всех уровнях – и деловые, и человеческие – сегодня никак не слабее ее связей с Россией. Одно другому могло бы и не мешать, но официальная Москва то ли уже говорит, то ли вот-вот скажет: «Выбирай – или я, или…»
А если так, то нам не надо строить иллюзий. В том числе и насчет раскола украинского востока с украинским западом. Если точнее, там не два, а четыре макрорегиона: русскоговорящие восток и юг, украиноговорящий запад и двуязычный центр. По многим позициям они расходятся. И по отдельным пунктам можно увидеть именно тот раскол, о котором у нас так любят рассуждать. Например, по поводу членства в НАТО. Но чаще линии раздела проходят иначе, и по многим вопросам раскалывается именно восток.
Начнем, однако, с того, с чем все или почти все на Украине согласны. Например, что Крым России отдавать не надо. За передачу Крыма – от 1% опрошенных в Западном макрорегионе до 5% в восточном и 11% в южном, а в совокупности – 4% (опрос КМИС – Киевского международного института социологии).
Украинское национальное единство – далеко не такая сила, как хотелось бы тамошним патриотам, но уж далеко не такая фикция, как это видится домашним нашим патриотам империи.
Об этом же можно судить и по раскладу в спорах о судьбе российского Черноморского флота (свежий опрос КМИС). Опрошенные сторонники ющенковской «Нашей Украины» и «Блока Тимошенко», вопреки разругавшимся вождям, мыслят одинаково. И те, и другие в подавляющей массе (больше 60%) за вывод флота из Севастополя – либо немедленно, либо в 2017 году. А за дальнейшее его там пребывание после 2017-го – только 8–10%. Зато среди сторонников Партии регионов Януковича по этому пункту как раз и раскол: 41% здесь за оставление флота навсегда, а 36% за его вывод – прямо сейчас или через девять лет.
При этом украинское общественное мнение довольно определенно одобряет состоявшееся в этом году вступление в ВТО: 48% опрошенных считают, что Украина от этого в выигрыше, а 25% – что в проигрыше. Для украинца, в отличие от россиянина, эта тема – не разглагольствования в телевизоре, а вполне житейские плюсы и минусы. Для него ВТО – это открытие Украины Западу, в первую очередь, в Европе, которое реально идет уже не первый год, и наличные результаты которого одобряются двумя третями имеющих свое мнение на этот счет, а молодежью – еще более уверенно.
Примерно в той же пропорции поддерживается и идея о вступлении Украины в ЕС. И эта мысль вовсе не выглядит абстрактной. При том 6–8-процентном экономическом росте, который выдерживается Украиной при всех сменяющих друг друга правительствах, до уровня уже вошедших в Евросоюз Болгарии и Румынии – ей работать лет пять или немного больше. Что же до политических нравов, то даже и они здесь до смешного похожи на тот постоянно действующий скандал, которым была «большая политика» в тех же Румынии, Болгарии или Словакии в 1990-е годы.
Так называемый «европейский выбор» Украиной фактически уже сделан, и притом не горсткой начальников, а большинством ее граждан. И эволюция российско-украинских отношений будет зависеть не столько от очередных смен караула в Киеве, сколько от того, сделает или не сделает официальная Россия тот «неевропейский выбор», на возможность которого то намекают, то вдруг перестают намекать наши высшие руководители.
Сегодня большинство жителей всех без исключения украинских макрорегионов (от 65% в центральном до 48% в восточном) предпочитают такой вариант отношений с Россией: «независимые дружественные страны с открытыми границами без виз и таможен».
И только в двух из них есть многочисленные, хотя и находящиеся в меньшинстве группы, которые предпочитают «объединение Украины и России в одну державу»: в южном (33%) и восточном (45%). В масштабах Украины эта державная идея гораздо слабее, чем идея вхождения в Европу, и даже на востоке силы обеих примерно одинаковы.
Если заставим выбирать, если начнем обводить себя ограждением с колючей проволокой по периметру, то Украина не разделит с нами одиночества. Останется снаружи. | | | | Light | Додано: Fri Sep 19 18:24:40 2008
[19.09.2008 17:48]
Медведєв описав особливе становище Росії: НАВКРУГИ-ВОРОГИ!
"Модернізація - наша щонайперша мета, без цього неможлива сильна Росія", - Про це заявив Президент Росії Дмитро Медведєв на зустрічі з представниками громадських організацій в Кремлі, передає ІТАР-ТАРС. Нові ідеї і розробки, на його думку, "повинні створюватися не тільки в підприємницькому середовищі, але і в сферах науки, освіти, культури".
Президент зауважив, що інноваційний розвиток країни в нинішніх міжнародних умовах є щонайпершою метою. "Без цього просто неможливо створити сильну і впливову Росію", - підкреслив він. За словами голови держави, "ключ до інноваційного розвитку лежить перш за все в свободі".
З цим, за його словами, зв`язана і конкурентна боротьба. "Сьогодні виграє той, хто дає більше свободи для розвитку інтелекту і захищає інтелект від обмежень", - сказав він.
"Завдання розвитку економіки і розширення підприємництва вирішуватимуться в невідкладному порядку, без посилань на те, що країна перебуває в особливому становищі, навкруги - вороги, - обіцяв Медведєв. - Ми свій вибір зробили не для того, щоб сподобатися якимсь державам, це вистражданий вибір нашого народу".
Також Президент РФ додав, що США мають намір надавати Росії підтримку в розвитку суспільства, але якщо «в наших відносинах все піде так, як відбувається зараз, дійде до того, що Вашингтон підбиратиме для РФ президентів», упевнений Медведєв. | | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Tue Sep 16 15:09:01 2008
Стаття про перспективи членства РФ у Раді Європи. Передрук УП.
Чи були дії в Осетії перемогою Росії визначатиметься в політичних колах Європи.
http://www2.pravda.com.ua/news/2008/9/16/81339.htm
Василь Коломацький
КОБЗА
| | | | Light | Додано: Tue Sep 16 09:43:50 2008
У 2008 році виповнюється 300 років Полтавській битві. Читайте про видатного Українського Гетьмана тут:
http://www.mazepa.name/history/krupnicki-2.html | | | | Гость | Додано: Sun Sep 14 23:35:23 2008
Оота на украинскую диаспору в Ростове на дону.Как это было http://74.53.98.162/~sitist/?q=blog/okhota-na-ukrainskuyu-diasporu
Мы закрыли сайт на российском хостинге, сечас регистрируемся на американском , полную версию выложим на www.ukrajnci.ru
Сейчас у нас временный хостинг http://74.53.98.162/~sitist | | | ikava
Місто: Canada | Додано: Sun Sep 14 11:51:13 2008
Ukrainians in Canada and USA http://www.Ukrainianforums.com | | | | Gedz | Додано: Sat Sep 13 21:20:36 2008
18. 18 листопада 1932 р. ЦК КП(б)У і 20 листопада РНК УСРР прийняли постанови з однаковою назвою «Про заходи до посилення хлібозаготівель», які підготувала комісія Молотова. Цими постановами ставилася вимога виконати план хлібозаготівель до 1 січня 1933 р. і створити насіннєві фонди до 15 січня 1933 р. Заборонялося витрата натуральних фондів, утворених в колгоспах, які не розрахувалися з державою. Райвиконкоми зобов’язувалися негайно перевірити ці фонди і призначити в артілях відповідальних за їхнє зберігання. Райвиконкомам було надане право зараховувати до фонду хлібозаготівель всі натуральні фонди колгоспів. Колгоспи-боржники, які видавали аванси за відпрацьовані трудодні або для громадського харчування понад встановленої норми (15% від фактичного обмолоту), повинні були негайно організувати повернення «незаконно розданого хліба» з тим, щоб спрямувати його на виконання плану. Райвиконкомам доручалося організувати вилучення у колгоспів, одноосібників та робітників радгоспів хліба, розкраденого під час косовиці, обмолоту і перевезення. З метою придушення саботажу в управлінських ланках ставилася вимога притягати до суду бухгалтерів, рахівників, комірників, завгоспів тощо, які приховали хліб від обліку (на підставі постанови від 7 серпня 1932 р.) як розкрадачів державного та громадського майна[48].
19. У п.9 Постанови РНК УСРР від 20 листопада вказувалося: «До колгоспів, що припустили розкрадання колгоспного хліба і злісно зривають план хлібозаготівель, застосувати натуральні штрафи порядком додаткового завдання з м’ясозаготівель у розмірі 15-місячної норми здавання даним колгоспом м’яса як усуспільненої худоби, так і худоби колгоспників»[49]. Партійна постанова дублювала цей пункт, додаючи до нього ще й таке: «У колгоспах, які незадовільно виконують план хлібозаготівель, стосовно колгоспників, що мають посіви зерна на присадибних землях, повністю зарахувати все одержане ними з присадибних ділянок зерно в залік натуральної видачі на трудодні з вилученням надлишку виданого хліба на виконання плану хлібозаготівель»[50]. Партійна постанова включала ще один пункт, якого не було в постанові урядовій: одноосібників, які не виконували хлібоздачу, дозволялося штрафувати встановленням додаткових завдань не тільки з м’ясозаготівель у розмірі 15-місячної норми, а й із картоплі (в розмірі річної норми здавання)[51].
20. При цьому партійна постанова наголошувала на тому, що хліб є і що виконанню плану заважають шкідники-комуністи і колишні петлюрівці: «Оскільки у низці сельпарторганізацій, особливо в період хлібозаготівель, виявилася змичка цілих груп комуністів й окремих керівників партійних осередків з куркульством, петлюрівщиною і т.п., що на ділі перетворює такого роду комуністів й парторганізації в агентуру класового ворога і є наглядним доказом повного відриву цих осередків й комуністів від бедняцько-середняцьких колгоспних мас, ЦК й ЦКК КП(б)У постановляє негайно провести чистку низки сільських парторганізацій, які явно саботують виконання плану хлібозаготівель і підривають довіру до партії в рядах трудящих»[52].
21. 21 листопада Молотов, Чубар, Строганов і Калманович звернулися до Сталіна з проханням надати ЦК КП(б)У в особі спецкомісії (генеральний секретар ЦК, голова ДПУ УСРР і представник Центральної контрольної комісії) на період хлібозаготівель право остаточного вирішення питань про застосування смертної кари. Спецкомісія ЦК КП(б)У мала раз на декаду звітувати перед ЦК ВКП(б) про рішення в таких справах[53].
22. Подібні комісії на обласному рівні у складі першого секретаря обкому, начальника обласного відділення ДПУ та обласного прокурора для прискорення репресій було створено відповідно до постанови політбюро ЦК КП(б)У від 5 грудня 1932 р. Суди мали розглядати справи не довше 4-5 діб під безпосереднім керівництвом і наглядом комісії[54]. Аналогічні «трійки» та ОСО були створені в обласних відділеннях ДПУ (наказ ДПУ УСРР від 11 грудня 1932 р.)
Голодомор 1932-1933 рр. в Україні
23. Для того, щоб змусити селян віддати хліб, партійна верхівка застосувала показове покарання: села, які тривалий час не могли розрахуватися з державою, – ставили на так звану «чорну дошку». Вперше цей вираз вжито в щоденнику Кагановича під час його поїздки на Кубань: йшлося про закриття всіх державних та кооперативних магазинів з вилученням усіх запасів, повну заборону торгівлі, колгоспної або приватної, «чистку» від контрреволюційних і куркульських елементів та заборону виїзду з села[55]. В Україні підтримали ідею і вже 6 грудня 1932 р. постановою ВУЦВК і РНК УСРР поставили на «чорну дошку» шість сіл, місцеві органи влади – до 400 сел.
24. Незважаючи на надзвичайні заходи, темпи хлібозаготівель знижувалися. Як писав С.Косіор Сталіну 8 грудня 1932 р., обмолот скирт майже всюди закінчився, і тому українська парторганізація повинна перебудуватися «на виявлення прихованого, неправильно виданого і розкраденого хліба»[56]. Відібрати у колгоспників та одноосібників хліб можна було обшуками і репресіями. Косіор вважав найкращим засобом репресії у вигляді «натурштрафів» („за корову і свиню тепер колгоспник і навіть одноосібник міцно тримаються») і позбавлення присадибної землі[57].
25. Невдоволений діями українських і кубанських керівників, Сталін піддав їх різкий критиці на засіданні політбюро ЦК 10 грудня 1932 р. 14 грудня опитуванням була прийнята таємна постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західній області», якою термін виконання плану хлібозаготівель в Україні було перенесено на кінець січня, а на Північному Кавказі – на 10-15 січня. В постанові стверджувалося, що внаслідок слабкої роботи партійного керівництва колишні куркулі, офіцери і петлюрівці просочилися в керівництво колгоспів, де вони намагаються організувати «контрреволюційний рух, саботаж хлібозаготівель, саботаж сівби». ЦК ВКП(б) та РНК СРСР зобов’язали «рішуче викоренити ці контрреволюційні елементи шляхом арештів, вміщення в концтабір на тривалий термін, не зупиняючись перед застосуванням вищої міри покарання відносно найбільш злісних з них». Постанова вказувала, що «найбільш злими ворогами партії, робочого класу та колгоспного селянства є саботажники хлібозаготівель з партквитком в кишені» і зобов’язала «застосувати сурові репресії, засудження на 5-10 до концтабору, а за певних умов – розстріл»[58].
26. Постанова ЦК від 14 грудня 1932 р. різко критикувала «українізацію». Стверджувалося, що вона проводилася «механічно, без врахування конкретних особливостей кожного регіону, без ретельного підбору більшовицьких українських кадрів, що полегшило буржуазно-націоналістичним елементам, петлюрівцям та іншим створення своїх легальних прикрить, своїх контрреволюційних осередків й організацій». ЦК КП(б)У та РНК пропонувалося «звернути серйозну увагу на правильне проведення українізації... вигнати петлюрівські та інші буржуазно-націоналістичні елементи з партійних та радянських організацій, ретельно підбирати і виховувати українські більшовицькі кадри, забезпечити систематичне партійне керівництво і контроль за проведенням українізації»[59]. Постанова містила вказівку припинити українізацію на Північному Кавказі (детальніше див. пункти 46, 47, 4 , а 15 грудня 1932 р. на адресу ЦК республіканських компартій, крайкомів і обкомів, голів раднаркомів, край- та облвиконкомів надійшла телеграма за підписом Сталіна та Молотова, яка переказувала ще одну таємну постанову ЦК від 15 грудня. Наказувалося негайно припинити українізацію в усіх місцях компактного проживання українців на всій території СРСР. Окрім Північного Кавказу (3.106 млн. українців) це були такі регіони, як Курська (1.3 млн.) та Воронезька обл. (1 млн.), Далекий Схід, Сибір, Туркестан (по 600 тис.).
27. Не сподіваючись на українських керівників, Сталін відрядив 18 грудня 1932 р. на Україну Л.Кагановича і П.Постишева з особливими повноваженнями для вжиття «усіх необхідних заходів організаційного та адміністративного порядку для виконання плану хлібозаготівель». Заступник голови ОДПУ СРСР В.Балицький був відряджений на Україну ще в кінці листопада 1932 р. 20 грудня 1932 р. під час засідання політбюро ЦК КП(б)У В.Балицький вказав, що з початку грудня через повальні обшуки виявлено 7 тис. ям і 100 прихованих амбарів, у яких знайдено 700 тис. пудів зерна[60], звідки випливало, що виконати план такими заходами не вдасться. Проте, Каганович вважав, що необхідно виявити в Україні «підземне пшеничне місто». 29 грудня він примусив ЦК КП(б)У прийняти рішення про вилучення всіх колгоспних фондів, включаючи насіннєві. У свою чергу, Чубар вважав недоліком хлібозаготівель те, що не стягують штрафи натурою[61].
28. На засіданні політбюро Балицький поінформував, що з середини липня до середини листопада 1932 р. за «хлібними» справами було заарештовано 11 тис. осіб, а з 15 листопада по 15 грудня – 16 тис. осіб, серед яких було 409 голів колгоспів і 107 голів райвиконкомів. «Трійка» винесла 108 смертних вироків, ще 100 справ перебуває на розгляді[62].
29. 1 січня 1933 року керівники УСРР одержали за підписом Сталіна таку телеграму.
«Повідомляється Постанова ЦК від 1 січня 1933 р.: «Запропонувати ЦК КП(б)У і СНК УССР широко сповістити через сільради, колгоспи, колгоспників и трудящих одноосібників, що:
а) ті з них, які добровільно здають державі раніше розкрадений і прихований від обліку хліб, не репресуватимуться;
б) щодо колгоспників, колгоспів та одноосібників, які вперто продовжують приховувати розкрадений і прихований від обліку хліб, застосовуватимуться найсуворіші заходи покарання, передбачені постановою ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р. (про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації і зміцнення суспільної соціалістичної власності).»[63]
30. Телеграма примушувала селян здавати весь наявний хліб, а якщо вони цього не зроблять, їх очікують повальні обшуки з метою знайти «розкрадений та схований від обліку хліб». Якщо хліб знайдуть – покаранням за «законом про 5 колосків» буде смертна кара або не менше, як 10 років позбавлення волі, а якщо не знайдуть – натуральний штраф, тобто вилучення м’яса, в тому числі «живою» вагою, та картоплі.
31. На сьогоднішній день зібрані усні свідчення тих, хто вижив, багато з таких свідчень надруковано. Такі свідчення збігаються у фактах. Після телеграми вождя обшуки та вилучення хліба поєдналися в єдину репресивну акцію. Організовані бригади активістів вилучали у колгоспників та одноосібників не тільки хліб, м’ясо і картоплю, а й всі продукти харчування, які були – капусту, квашені буряки, жменю пшона – геть усе, а якщо знаходили вже приготовлену їжу – її знищували. Таким чином активісти самі рятувалися від голоду – частка знайденого залишалася їм. Тритомник Oral History Project on the Ukrainian Famine обсягом в 1734 стор., виданий Комісією Конгресу США із дослідження голоду 1932-1933 років в Україні під керівництвом Джеймса Мейса, переповнений подібними свідченнями з усіх регіонів країни.
32. Як і в 1932 році селяни намагалися виїхати в інші регіони СРСР, щоб здобути продукти харчування. Проте радянська держава організувала справжню блокаду, щоб перешкодити їм виїхати з України. 22 січня 1933 р. вийшла директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б) про попередження масових виїздів голодуючих селян України та Кубані за продуктами. Вона була складена особисто Сталіним. Наступного дня вийшов ідентичний директивний лист ЦК КП(б)У та Раднаркому УСРР за підписом Хатаєвича і Чубаря всім обкомам партії та облвиконкомам, в якому наголошувалося на неприпустимості масових виїздів колгоспників та одноосібників за межі України:
«За прикладом минулого року з деяких районів України почалися масові виїзди селян до Московської, Західної області, ЦЧО, Білорусі «за хлібом». Мають місце випадки, коли села лишають майже всі одноосібники і частина колгоспників. Поза всяким сумнівом, подібні масові виїзди організовуються ворогами Радянської влади, есерами та агентами Польщі з метою агітації «через селян» в північних районах СРСР, проти колгоспів, проти Радянської влади. В минулому році партійні, радянські та чекістські органи України проґавили цю контрреволюційну витівку ворогів Радянської влади. В цьому році повторення цієї помилки не повинно бути. ЦК КП(б)У і РНК УСРР пропонують:
1. Негайно вжити в кожному районі рішучих заходів щодо недопущення масового виїзду одноосібників та колгоспників, виходячи з розісланої по лінії ДПУ директиви Балицького.
2. Перевірити роботу усіляких вербувальників робочої сили на вивіз за межі України, взяти її під суворий контроль з відстороненням від цієї роботи та усуненням усіх підозрілих контрреволюційних елементів.
3. Розвернути широку роз’яснювальну роботу серед колгоспників та одноосібників проти самовільних виїздів із залишенням хазяйства і застерегти їх, що у випадку виїзду в інші райони вони будуть там заарештовані.
4. Вжити заходів до припинення продажу квитків за межі України селянам, які не мають посвідчень РІК про право виїзду або промислових та будівельних, державних організацій про те, що вони завербовані на ті чи інші роботи за межі України. Відповідні вказівки дані по лінії уповноваженого НКШС та транспортного ДПУ.
5. Повідомте не пізніше 6 години вечора 24 січня коротко про фактичний стан із масовим виїздом селян по вашій області.»[64]
33. На залізничних вокзалах створювалися оперативні заслони, оперманеврені групи і фільтраційні пункти. Чекісти, міліція і місцеві активісти контролювали ґрунтові шляхи. За даними ОДПУ упродовж 50 днів після появи директиви було затримано 219.5 тис селян, зокрема в УСРР – 38 тис., на Північному Кавказі – 47 тис., в ЦЧО – 44 тис., в Західній обл. – 5 тис., на залізницях – 65 тис. селян. З числа затриманих 186.5 тис. осіб було відправлено додому під конвоєм, майже 3 тис. засуджено, а решта чекали суду або перебували під слідством у фільтраційних таборах[65].
34. Українські селяни, замучені безперервними обшуками, вилученням продуктів харчування, блокадою, масово голодували. Як свідчать ті, хто вижив, починаючи з лютого 1933 р. голод став жахливим. Якщо до січня вмирали десятками тисяч, то з лютого по травень – мільйонами. За довідкою ДПУ УСРР, за весь період з 1 грудня 1932 р. по 25 січня 1933 р. було виявлено 14 956 ям, 621 «чорна комора» і 1359 інших таємних сховищ, з яких вилучено 1 718.5 тис. пудів хліба[66].
35. 5 лютого постановою ЦК ВКП(б) заготівлі з урожаю 1932 року завершилися. УСРР в цілому виконала двічі знижений план на 83.5%. Загалом було заготовлено 4171.4 тис. т. зерна проти 7047.1 тис. т зерна з урожаю 1931 р. До 1 листопада було здано 136.1 млн. пудів, за листопад-січень 1933 р. – ще 87 млн. пудів зерна.
36. У кінці січня 1932 р. в Україну знову був посланий П. Постишев для підготовки весняної сівби, що на тлі масового голоду та відсутності насіння було проблематичним. Ще 23 вересня 1932 р. за ініціативою Сталіна ЦК ВКП(б) та РНК СРСР ухвалив постанову, згідно з якою відхилялися всі пропозиції надати насіннєву позичку, а радгоспи і колгоспи попереджалися, що вона не буде надаватися ані для озимого, ані для ярового посіву[67]. Тому Постишев 4 лютого заявив, що насіння буде збиратися методами хлібозаготівель. Оскільки у голодних селян хліба не було, партійні керівники встановили нагороду за донос: кожний, хто вказував, де сусід ховає зерно, одержував від 10 до 15% виявленого зерна в якості премії. 17 лютого 1933 р. ці «заходи» були затверджені урядовою постановою[68].
37. У лютому керівництво республіки розпочало допомогу голодуючим, щоб забезпечити сівбу. 19 лютого 1933 р. Постишев отримав згоду Сталіна на розблокування державних запасів хліба обсягом 3 млн. пудів для продовольчої допомоги селянам. Проте масштаби голоду збільшувалися з кожним днем. Тому Постишев вирішив, що не варто годувати непрацюючих. У постанові ЦК КП(б)У від 31 березня 1933 року про хід підготовки до весняної сівби передбачалося: «Запропонувати Київському обкому здійснити наступні заходи у справі організації продовольчої допомоги нужденним колгоспникам та одноосібникам: а) припинити взагалі харчування за рахунок проддопомоги непрацездатних колгоспників або одноосібників, хоч би вони потребували такої допомоги; б) розділити всіх госпіталізованих на хворих та одужуючих, значно поліпшити харчування останніх із тим, щоб якомога швидше виписати їх на роботу»[69]. Селян поділили на тих, хто міг заробляти трудодні, і знесилених голодом, хто не міг працювати. Перші виживали, другі – гинули. Такою була «благодійна» державна допомога.
38. Смертність у першій половині 1933 р. зростала щомісяця. І хоча робота ЗАГСів в цей час була частково паралізована, з березня по серпень 1933 р. вони зареєстрували сотні тисяч померлих[70]. Загалом у 1933 році ЗАГСи зареєстрували в сільській місцевості 1678 тис. смертних випадків, 1552 тис серед померлих становили українці. Ця статистика, однак, залишається неповною.[71]
39. На тлі масового голоду на селі в 1933 Павло Постишев почав наступ на українську інтелігенцію і українську компартію. 1933 рік став роком політичних репресій. Приховати голод і смерть мільйонів людей було неможливо, тому влада намагалася відвести від себе звинувачення, перекинувши їх на «шкідників» – фахівців сільського господарства. У 1933 р. Сталін обвинуватив професорів-аграрників у тому, що вони спеціально «прищеплюють худобі в колгоспах і радгоспах чуму, сибірку, сприяють поширенню менінгіту серед коней та ін.» У березні 1933 р. колегія ОДПУ СРСР розглянула («за списком») справу 75 службовців наркоматів землеробства і радгоспів України, Білорусі та Північного Кавказу. На розгляд справи щодо 75 осіб витратили менше доби. За вироком 35 осіб було розстріляно. Справжній погром було вчинено у харківському сільськогосподарському та зоотехнічному інститутах. Науково-дослідні установи та університети України втратили близько 270 професорів і викладачів.
40. На початку 1933 року почалося фабрикування «Української військової організації», до якої «підключили» трьох письменників — Олеся Досвітнього, Сергія Пилипенка та Остапа Вишню. Перший в Україні позасудовий і закритий «терористичний» процес відбувся в Харкові 3 березня 1934 року. Досвітній, Пилипенко і Вишня обвинувачувалися у підготовці вбивства Постишева, Чубаря і Балицького. Тільки Остап Вишня був «помилуваний» – отримав десять років таборів. Дев’ятьох обвинувачуваних у справі УВО (не завершеній, всього було заарештовано 148 осіб) розстріляли. Були сфабриковані також справи “Польської організації військової» (ПОВ) та “Блоку українських націоналістичних партій».
41. У кінці лютого 1933 р. розпочалася кампанія проти Миколи Скрипника і підтримуючих його комуністів. Скрипник був усунений з посади міністра освіти. Все, що було в Україні пов’язане з літературним відродженням, впровадженням літературних мовних стандартів, створенням нових словників, розвитком театру, історичними дослідженнями, українізацією школи – отримало тавро «скрипниківщини», стало об’єктом політичних репресій, які не переривалися протягом 1933-1934 рр. Були масово репресовані як буржуазні націоналісти люди, які проводили українізацію, – від сільського вчителя до академіка. 13 травня 1933 р. покінчив життя самогубством відомий письменник Микола Хвильовий. У червні 1933 р. на пленумі ЦК КП(б)У Постишев звинуватив Скрипника і його націоналістичний «ухил» у всіх «труднощах попереднього року», звинуватив його у приховуванні у наркоматі освіти «ухильників, шкідників, контрреволюціонерів»[72]. Не витримавши цькування, 7 липня 1932 р. Скрипник покінчив життя самогубством. З його смертю з українізацією і «націонал-комунізмом» в цілому було покінчено (КП(б)У була переполовинена, а політбюро ЦК під час Великого Терору 1937-1938 рр. знищене у повному складі). Був заарештований також інший провідник українізації – нарком освіти Олександр Шумський та десятки комуністів, з ним пов’язаних. 5 вересня 1933 р. Шумського засудили на 10 років виправно-трудових робіт. У листопаді 1933 р. заарештували головного режисера театру «Березіль» Леся Курбаса. У 1934 році були затавровані як «буржуазні націоналісти» й «терористи» першокласні письменники, які складали явище, що отримало потім назву «розстріляного відродження». Загалом ОДПУ в Україні було заарештовано у 1932-1933 роках 199 тисяч осіб (проти 119 тисяч у 1929-1931 рр. і 71 тисячі у 1934-1936 рр.) Так смерть від голоду змикалася з репресіями проти національної української культурної, інтелектуальної, творчої та політичної еліти.
Голодомор 1932-1933 на Кубані
42. Україна серед усіх хлібовиробних районів отримала найбільш напружений план хлібозаготівель у 1931-1932 рр., в свою чергу, планові показники заготівлі хлібу на Кубані у 1931-1932 роках перевищували показники інших 10 округів Північнокавказького краю. Саме тому сільське населення Кубані та України найгірше виконувало план хлібозаготівель і стало об’єктом особливих зусиль партійно-державної верхівки СРСР, спрямованих на викачування хліба. Як зазначалося в рішенні політбюро ЦК ВКП(б) від 1 листопада 1932 р. щодо комісії на чолі з Кагановичем, «основне завдання зазначеної групи товаришів – виробити і провести заходи зі зламу саботажу сівби та хлібозаготівель, організованого контрреволюційними куркульськими елементами на Кубані»[73].
43. Комісія Кагановича одразу запровадила каральні заходи. Постановою бюро Північнокавказького крайкому ВКП(б) від 4 листопада 1932 р. три станиці були занесені на «чорну дошку», а населення попередили, що, якщо воно буде продовжувати саботувати сівбу і заготовку хлібу, то усіх буде вислано на Північ. Натомість станиці заселять старанними колгоспниками, які працюють в умовах малоземелля і на незручних землях в інших краях. Постанова передбачала заходи, аналогічні заходам, вказаним в постанові ЦК КП(б)У від 18 листопада 1932 р.: посилення боротьби з саботажниками, особливо з партквитками в кишені, вилучення раніше розданого за трудодні хліба і введення натуральних штрафів.
44. Погроза Кагановича була виконана: з 4-х великих станиць – Полтавської, Медведовської, Урупської та Уманської – на Північ країни було вислано 51.6 тис. осіб, з інших станиць – не менше 10 тисяч. Їхнє майно і худобу залишили для тих «старанних колгоспників», які мали заселити ці станиці. Фактично що мешканців зазначених станиць, вже замучених голодом, депортували на вірну смерть.
45. Ті, хто відмовлявся грабувати селян і козаків, сам потрапляв під машину репресій. Ще до приїзду комісії Кагановича ОДПУ заарештувало 5 тис. комуністів Кубані, в цілому по краю – 15 тисяч. 4 листопада 1932 р. було прийняте рішення Північнокавказького крайкому – про чистку парторганізацій краю, насамперед Кубані. Впродовж листопада-грудня 1932 р. і в 1933 р. в краї було виключено з партії близько 40 тис. осіб, ще близько 30 тис. членів партії втекли за межі краю[74].
46. Кубанців спіткала та ж сама доля, що й українських селян – повальні обшуки, вилучення продовольства, а після 22 січня 1933 р. – блокада, неможливість виїхати в пошуках продуктів харчування. До цього додалася дискримінація за етнічною ознакою. П.7 постанови ЦК ВКП(б) «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західній області» від 14 грудня 1932 р. вказував, що «легковажна, не пов’язана з культурними інтереси населення, не більшовицька «українізація» майже половини районів Північного Кавказу за цілковитою відсутністю контролю над українізацією школи та друку з боку крайових органів дала легальну форму ворогам Радянської влади для організації опору заходам і завданням радянської влади з боку куркулів, офіцерства, реемігрантів-козаків, учасників Кубанської ради і т.д.»[75].
47. «З метою розгрому опору хлібозаготівлям куркульських елементів та їхніх «партійних» та безпартійних прислужників» ЦК і РНК СРСР серед іншого постановило «негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів «українізованих» районів, а також усі газети та журнали, що видаються з української мови на російську мову як більш зрозумілу для кубанців, підготувати і до осені перевести викладання в школах на російську мову... терміново перевірити і покращити склад працівників шкіл в «українізованих» районах»[76].
48. Наслідком стало повне знищення майже усіх етнічно-культурних форм існування українців на Північному Кавказі: закриття українських шкіл, газет, журналів, інших українських культурних інституцій. До фізичних страждань від голоду на Кубані додалися і страждання моральні, викликані образою честі і гідності мешканців Кубані – етнічних українців, які складали більше двох третин населення Кубані.
--------------------------------------------------------------------------------
[1] Investigation of the Ukrainian Famine 1932-1933. Report to Congress Commission on the Ukraine Famine. – Washington: 1988; Investigation of the Ukrainian Famine 1932-1933 // Oral History Project on the Ukrainian Famine in three volumes. – Washinghton, 1990; Максудов. Потери населения СССР. – Бенсон (Вермонт): 1989; Конквест Р. Жнива скорботи. Радянська колективізація і голодомор. – К.: 1993; Граціозі А. Великая крестьянская война в СССР. Большевики и крестьяне: 1917-1933. – М.: 2001; Куртуа С., Верт Н., Панне Ж.-Л. и др. Черная книга коммунизма. Преступления, террор, репрессии. – М.: 2001. ; Коммунизм. Террор. Человек. – К.: 2003; Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. Док. и матер. в 5 т. – М.: 1999-2006; Сталин и Каганович. Переписка. 1931-1936. – М.: 2001; Davies R.W., Wheatcroft Stephen. The Years of Hunger. Soviet Agriculture, 1921-1933. Palgrave Macmillan, 2004. Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – К.: 1990; Кульчицький С.В.. Ціна „великого перелому». – К.: 1991; 33-й: голод. Народна Книга-Меморіал / Упоряд. Л.Б. Коваленко, В.А. Маняк. – К.: 1991; Даниленко В.М., Касьянов Г.В., Кульчицький С.В. Сталінізм на Україні: 20 – 30-ті роки. – Едмонтон-Київ, 1991; Колективізація і голод на Україні 1929 – 1933. Збірник документів і матеріалів. – К.: 1992; Чорна книга України: Зб. документів, архів. матеріалів, листів, доп., ст., досліджень, есе. – К.:1998; Командири великого голоду. Поїздки В.Молотова і Л.Кагановича в Україну та на Північний Кавказ. 1932-1933 рр. – К.: 2000; Шаповал Ю.І., Золотарьов В.А. Всеволод Балицький: особа, час, оточення. – К.:2002; Голод 1932-1933 років в Україні: причини і наслідки. – К.: 2003; Український Голокост 1932-1933. Свідчення тих, хто вижив. – К.: 2003; Голодомор 1932-1933 років в Україні: Документи і матеріали. – К.: 2007; Розсекречена пам’ять. Голодомор 1932-1933 років в Україні в документах ҐПУ-НКВД. – К.: 2008; Кульчицкий С.В. Почему он нас уничтожал? – К.: 2007; Кульчицкий С.В.. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид: труднощі усвідомлення. – К.: 2008.
[2] Тут і далі йде посилання на номера пунктів Додатку «Короткий опис історичних фактів 1930-1933 років»
[3] С.В.Кульчицький. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид... – С. 183.
[4] Командири великого голоду. – С.209.
[5] Там само. – С. 214.
[6] William A. Schabas, Genocide in International Law. The Crime of Crimes (Cambridge: Cambridge University Press, 2000), “Chapter 3. Groups protected by the Convention». (Quoted in Serbin, The Ukrainian Famine of 1932-1933 and the UN Convention on Genocide, p.5).
[7] Id. at 10 (emphasis added).
[8] Prosecutor v.Goran Jelisic, ICTY (Trial Chamber I), Case No. IT-95-10 “Breko», Judgement of 14 December 1999.
[9] С.В.Кульчицький. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид... – С. 396-415.
[10] Application of the Convention on the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide (Bosnia and Gerzegovina v. Serbia and Montenegro); Summary of the Jadgment of 26 February 2007, p.9.
[11] http://ukrsvit.kiev.ua/us/gazeta/statii.html.vatra2
[12] С.В.Кульчицький. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид... – С. 287-288.
[13] Джеймс Мейс. Політичні причини Голодомору в Україні (1932-=1933 рр.) ..Український історичний журнал, №1, 1995. Доступно в Інтернеті за адресою: http://maidan.org.ua/n/lib/1044901106
[14] С.В.Кульчицький. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид... – С. 264-265.
[15] Джеймс Мейс. Політичні причини Голодомору в Україні (1932-=1933 рр.) ..Український історичний журнал, №1, 1995. Доступно в Інтернеті за адресою: http://maidan.org.ua/n/lib/1044901106
[16] Кульчицький С.В. Нищення для порятунку. // Критика, №3, 2008. – С. 15-17.
[17] Application of the Convention on the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide (Bosnia and Herzegovina v. Serbia and Montenegro); Summary of the Judgment of 26 February 2007, p. 9.
[18] Андреа Грациози. Советский голод и украинский Голодомор. Доступно в Интернеті за адресою: http://www.strana-oz.ru/?numid=34&article=1406
[19] Шаповал Ю.І., Золотарьов В.А. Всеволод Балицький: Особа, час оточення. – К.: 2002. – С. 189.
[20] Голод-геноцид 1932-1933 років в Україні . – С.297.
[21] «Пролетарская правда» від 22 січня 1930 року. (Цитовано за публікацією «Масовий голод як соціальний геноцид». – http:/news.bbc.co.uk/hi/Russian/international/newsid_6161000/6161035.stm)
[22] «Було б нерозумно, якби комуністи, виходячи з того, що колгоспи є соціалістичною формою господарства, не відповіли б на удар цих окремих колгоспників і колгоспів нищівним ударом» (Й. Сталін, 27 листопада 1932 р.)
[23] Сергій Махун. Бійня на «літературному фронті» // Дзеркало тижня, №45, 24-30 листопада 2007 р.
[24] Цит. за працею: Андрій Порт нов. Концепції геноциду та етнічних чисток: західні наукові дискусії. // Україна модерна, ч. 2(13), 2008. – С.99
[25] Цит. за працею: Портнов А. Теорія геноциду перед викликом Голодомору //Критика, №5, 2008. – С.11-13.
[26] Raphael Lemkin's Axis Rule in Occupied Europe: Laws of Occupation - Analysis of Government - Proposals for Redress, (Washington, D.C.: Carnegie Endowment for International Peace, 1944), p. 79 - 95.
http://www.preventgenocide.org/lemkin/AxisRule1944-1.htm
[27] Голод 1932-1933 років в Україні: причини та наслідки. – С.394.
[28] С.В.Кульчицький. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид: труднощі усвідомлення. – Київ: Наш час, 2008. – С.186.
[29] Трагедия советской деревни... – Т.3. – С. 227.
[30] Трагедия советской деревни... – Т.3. – С. 239-240.
[31] С.В.Кульчицький. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид... – С. 195.
[32] Трагедия советской деревни... – Т.3. – С. 420.
[33] С.В.Кульчицький. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид... – С. 200.
[34] Трагедия советской деревни... – Т.3. – С. 362-363, 365.
[35] Сталин и Каганович. Переписка, 1931-1936. – С. 169.
[36] Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – С. 190.
[37] Командири великого голоду. – С.227-228.
[38] Сталин и Каганович. Переписка, 1931-1936. – С. 169.
[39] „Правда», 14 липня 1932 р.
[40] Сталин и Каганович. Переписка. 1931-1936 гг. – С. 205.
[41] Кульчицький С.В. Ціна „великого перелому». – С. 212.
[42] Сталин и Каганович. Переписка. 1931-1936 гг. – С. 241-242.
[43] Кульчицький С.В. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид... – С. 399.
[44] Кульчицький С.В. 1933: трагедія голоду. – К.: 1989. – С. 32.
[45] Кульчицький С.В. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид... – С. 256-257.
[46] Трагедия советской деревни. – Т.3. – С.528-529.
[47] Командири великого голоду. – С.236.
[48] Колективізація і голод на Україні. 1929-1933. – С.548-549.
[49] Там само. – С.549.
[50] Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – С.254.
[51] Там само.
[52] Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – С. 256.
[53] Трагедия советской деревни. – Т.3. – С.548.
[54] Голод 1932-1933 років на Україні. Документи і матеріали. – К.: 2007. – С. 443.
[55] Командири великого голоду. – С.315.
[56] Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – С.282.
[57] Там само. – С. 284, 286.
[58] Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – С.291.
[59] Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – С.291-292.
[60] Командири великого голоду. – С.315.
[61] Там само. – С.317.
[62] Там само. – С. 316.
[63] Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – С.308
[64] Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – С.354. Переклад наш.
[65] Кульчицький С.В. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид... – С. 310.
[66] Там само. – С. 299.
[67] С.В.Кульчицький. 1933: трагедія голоду. – С.41.
[68] Там само.
[69] Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – С.473.
[70] Кульчицький С.В. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид... – С. 340.
[71] Кульчицкий С.В. Почему он нас уничтожал? – С. 154.
[72] Джеймс Мейс. Політичні причини Голодомору в Україні (1932-=1933 рр.) ..Український історичний журнал, №1, 1995. Доступно в Інтернеті за адресою: http://maidan.org.ua/n/lib/1044901106
[73] Командири великого голоду. – С 250.
[74] Кульчицький С.В. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид... – С. 293.
[75] Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – С.292-293.
[76] Там само. – С. 293-294.
| | | | Gedz | Додано: Sat Sep 13 21:16:16 2008
Євген Захаров: Правова кваліфікація Голодомору в Україні та на Кубані
додано: 13-09-2008 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1221291503.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти
http://khpg.org/index.php?id=1221230998
• • •
Висновок. Правова кваліфікація Голодомору 1932-1933 років в Україні та на Кубані як злочину проти людяності та геноциду
джерело: KHPG.ORG
Цей Висновок має на меті довести, що Голодомор 1932-1933 років в Україні і на Кубані має ознаки злочину проти людяності відповідно до Римського статуту Міжнародного кримінального суду (далі – РС МКС) від 17 липня 1998 року та геноциду згідно з Конвенцією «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» (далі – Конвенція) від 9 грудня 1948 року.
Відповідно до п. 1 статті 7 РС МКС «злочин проти людяності»
«означає будь-яке із наступних діянь, які здійснені в межах широкомасштабного або систематичного нападу на будь-яких цивільних осіб, якщо такий напад здійснюється усвідомлено:
а) вбивство;
б) винищування;
в) поневолення;
г) депортація або насильницьке переміщення населення;
д) вміщення до в’язниці або інше жорстоке позбавлення фізичної свободи у порушення основоположних норм міжнародного права ;
є) катування;
е) зґвалтування, обернення в сексуальне рабство, примус до проституції, примусова вагітність, примусова стерилізація або будь-які інші форми сексуального насильства подібної тяжкості ;
ж) переслідування будь-якої ідентифікованої групи або спільноти за політичними, расовими, національними, етнічними, культурними, релігійними, ґендерними, як це визначено в п.3, або іншими мотивами, які повсюдно визнані неприпустимими згідно із міжнародним правом, у зв’язку з будь-якими діяннями, вказаними в даному пункті, або будь-якими злочинами, які підпадають під юрисдикцію Суду;
з) насильницьке зникнення людей;
і) злочин апартеїду;
ї) інші нелюдські діяння аналогічного характеру, які полягають в умисному спричиненні сильних страждань або серйозних тілесних ушкоджень або завдання серйозної шкоди психічному або фізичному здоров’ю.»
Згідно з п.2 статті 7 РС МКС
«для цілей п. 1 статті 7:
а) …
б) «винищування» включає навмисне створення умов життя, зокрема, позбавлення доступу до продуктів харчування і ліків, розрахованих на те, щоб знищити частину населення;
…»
Конвенція ООН «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» (далі – Конвенція) була ухвалена Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1948 року в Парижі і набула чинності 12 січня 1951 року. Ратифікована Президією Верховної Ради СРСР 18 березня 1954 року.
Відповідно до статті 6 РС МКС та статті ІІ Конвенції злочин геноцид визначається як
«наступні дії, вчинені з наміром знищити, цілком або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку:
а) вбивство членів такої групи;
b) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи;
c) навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її;
d) міри, розраховані на недопущення дітонародження в середовищі такої групи;
е) насильницька передача дітей з однієї групи в іншу.»
Згідно із статтею 3 Конвенції караними є наступні діяння:
«а) геноцид;
b) змова з метою вчинення геноциду;
c) пряме або публічне підбурювання до вчинення геноциду;
d) замах на вчинення геноциду;
e) співучасть у геноциді.»
Резюме історичних фактів
Для коректної правової кваліфікації явища Голодомору 1932-1933 рр. необхідно розглянути історичні події в Україні і на Кубані і встановити, чи була політика радянського режиму умисною, чи мала вона етнічний чинник і чи була вона спрямованою на створення масового штучного голоду, наслідком якого була смерть мільйонів людей. Результати численних досліджень голоду 1932-1933 рр. українськими, російськими та іншими зарубіжними вченими[1] можна підсумувати таким чином.
Після завершення суцільної колективізації була введена система, за якою колгосп мусив спочатку розрахуватися з державою за спущеним згори планом («перша заповідь», за виразом Й. Сталіна), а вже потім розподілити між працівниками те, що залишиться, за трудодні. Але плани, які були надані, були нереальними, і в результаті колгоспи не могли розраховуватися за трудодні. Це і зробило хліб на селі величезним дефіцитом. Колгоспники могли сподіватися тільки на те, що зберуть на присадибних ділянках – картоплю, городину тощо, і неохоче йшли працювати в колгоспі, не маючи впевненості, що їхня праця буде оплачена. Дефіцит хліба створювався сталінською політикою «підхльостування» (вираз Сталіна): попередній план, який вже був недосяжним, несподівано збільшувався, щоб мобілізувати на виконання попереднього плану. Це призводило до все більшого дефіциту хлібу і, в кінцевому рахунку, до голоду.
Коли кажуть про голод 1932-1933 рр., необхідно розрізняти три різні типи голодування, кожен з яких окрім схожих явищ мав свої специфічні причини, риси та наслідки, різні за своїми масштабами. Голод у першій половині 1932 року був викликаний невиконанням плану заготівель з урожаю 1931 року і політикою Кремля щодо села у зв’язку з цим невиконанням. Той голод був припинений поверненням з портів частини зерна, яке передбачалося для експорту, а також закупкою зерна за кордоном. У третьому кварталі 1932 року голод повторився внаслідок невиконання плану заготівель врожаю 1932 року. Необхідно підкреслити, що характер голоду в Україні до листопаду 1932 року був такий самий, як і в інших хлібовиробних районах СРСР. Голодну смерть під час голоду першого та другого типів слід розглядати як подію злочину проти людяності.
Голод третього типу був викликаний конфіскацією хліба і будь-яких продуктів харчування, яка проводилася тільки в сільських районах України і Кубані. Ця конфіскація у листопаді-грудні 1932 року була частковою, а в січні 1933 року – повною. При цьому внаслідок заходів, організованих партійним та радянським керівництвом СРСР та УСРР, виїхати в пошуках продуктів або отримати їх ззовні було заборонено. Залишившись без продуктів харчування, селяни вмирали від голоду. З лютого 1933 року ця смерть набула масового характеру: з лютого по серпень в Україні від голоду загинули мільйони, а на Кубані – сотні тисяч селян. За даними демографічної статистики прямі втрати України від голоду 1932-1933 р. становлять за одними даними 3-3.8 млн., а за іншими – 4-4.8 млн. осіб. Масовий голод поєднувався із політичними репресіями проти інтелігенції та націонал-комуністів в 1933 р. і припиненням політики українізації. Голодну смерть під час голоду третього типу та від політичних репресій слід розглядати як подію злочину проти людяності і злочину геноциду.
Для встановлення факту злочину проти людяності та злочину геноциду в Україні і на Кубані необхідно розглянути події 1930-1933 року в сукупності. Короткий опис відповідних історичних фактів подається в Додатку.
Смерть від голоду в період січень-жовтень 1932 р. –
злочин проти людяності
Визначальним елементом для кваліфікації Голодомору 1932-1933 рр. як злочину проти людяності є доведення усвідомленості дій, спрямованих на «створення умов життя, зокрема, позбавлення доступу до продуктів харчування…, розрахованих на те, щоб знищити частину населення» (підпункт (б) п.2 статті 7 РС МКС).
Як згадано в пп. 1,2[2] план хлібозаготівель на 1930 рік вже був завищеним, але керівництво СРСР ще його збільшило з 440 до 490 млн. пудів, і план 1930 року виконували вже навесні 1931 року, вивозячи усі запаси хлібу. Підвищений план так і не вдалося виконати, хоча зібрали 477 млн. пудів хліба, на 127 млн. пудів більше, ніж 1929 р. План хлібозаготівель на 1931 рік, спущений з Кремля згідно зі сталінською політикою «підхльостування», знову значно перевищував можливості України – він складав 510 млн. пудів. На кінець року план був виконаний на 79% (п. 3). Для виконання «першої заповіді» – спочатку виконати план, а вже потім розрахуватися за трудодні – в січні 1932 року за директивами Молотова почали вилучати хліб, що призвело до голоду в першій половині 1932 р. Внаслідок вилучення хлібу декілька десятків тисяч селян в Україні загинуло від голоду в цей період (пп. 4, 5, 6. Тільки у кінці квітня 1932 р. держава почала надавати продовольчу допомогу голодуючим (п. 7).
«Перша заповідь» і «підхльостування» показували, що керівництво СРСР ставилося до села суто функціонально, тобто лише як до джерела хлібопостачання для прискорення індустріалізації. При цьому вироблена в колгоспах продукція вважалося такою ж державною власністю, що й продукція радгоспів. Проте працівники радгоспів отримували заробітну платню, а з працівниками колгоспів повинні були розраховувалися натурою за трудодні. Оскільки весь хліб був зданий державі за планом, і майже нічого не лишилося, колгоспники працювали задарма. За свідченням Косіора, половина колгоспів України не видала за трудодні у 1931 році зовсім нічого.[3]
Г.Петровський і В.Чубар у своїх листах Сталіну і Молотову на початку червня писали про голод на селі внаслідок неможливості виконання нереального плану і необхідність збільшення продовольчої допомоги. Відповіддю була роздратована реакція Сталіна і припинення ввозу продуктів в Україну (пп. 7-9). Незважаючи на прохання української партійної організації зменшити план хлібозаготівель на 1932 р., обнародування на ІІІ Всеукраїнській партійній конференції 6-7 липня промовистих фактів голоду і критики політики на селі, Молотов і Каганович примусили конференцію ухвалити спущений з Кремля нереальний план (п.10).
Обґрунтовуючи необхідність додаткової продовольчої допомоги, і Чубар, і Петровський у своїх листах писали про можливі крадіжки хліба нового врожаю. Чубар попереджав: «Щоб забезпечити себе на зиму краще, ніж торік, почнуться масові крадіжки хліба. Те, що спостерігається тепер, – викопування посівної картоплі, бурякових висадок, цибулі тощо – буде відтворюватися в набагато більших розмірах, у період визрівання озимини, оскільки фондів харчування з відпущених ресурсів пізніше, ніж до 1 липня, не вистачить»[4]. Про те ж саме написав Петровський: «Допомогу треба надати ще й тому, що від голоду селяни зніматимуть недозрілий хліб, і його багато може загинути даремно»[5]. У відповідь Сталін з Кагановичем припинили продовольчу допомогу та ініціювали драконівський «закон про 5 колосків» – постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперативів та зміцнення соціалістичної власності», якою за розкрадання колгоспного і кооперативного майна передбачалася вища міра покарання із конфіскацією всього майна з можливістю заміни на термін ув’язнення не менше 10 років у випадку пом’якшувальних обставин (п.11).
Можна зробити висновок: сталінська політика на селі означала навмисне позбавлення колгоспників та одноосібників доступу до вирощеного ними хлібу у випадку невиконання ними плану хлібозаготівель, що призвело до смерті від голоду частини населення. Ця частина населення була знищена внаслідок свідомої політики радянської держави. Таким чином, смерть частини населення мала місце внаслідок свідомого позбавлення його доступу до продуктів харчування, що й становить собою подію злочину проти людяності. Державна політика хлібозаготівель стосувалася всіх сільських районів СРСР, отже, цей висновок стосується всіх померлих від голоду на території СРСР в цей період.
Голодомор 1932 – 1933 років – злочин геноциду
Об’єкт злочину геноциду
Відповідно до Конвенції, під геноцидом розуміються певні «дії, вчинені з наміром знищити, цілком або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку». Згідно з визначенням Міжнародного кримінального трибуналу по Руанді під «національною групою» слід розуміти «об’єднання людей, які мають стійкий правовий зв’язок, як то єдине громадянство та, відповідно, певні права та обов’язки»[6].
Тлумачення «національної групи» дає підстави розглядати як об’єкт злочину геноциду частину українського народу – сукупність жертв Голодомору та політичних репресій в Україні за період від листопаду 1932 р. до серпня 1933 р. незалежно від етнічної, релігійної та інших ознак.
Разом з тим, елемент знищення групи полягає також у «знищенні значної частини конкретної групи … частина групи має бути достатньо значною, щоб мати відповідний вплив на групу в цілому.»[7] Як свідчить практика діяльності міжнародних трибуналів, для кваліфікації злочину геноциду достатньо, щоб суб’єкт злочину мав умисел знищити суттєву частину групи. При визначенні того, яка частина групи є суттєвою, необхідно застосовувати як кількісні, так і якісні показники. Так, судова палата Міжнародного трибуналу для колишньої Югославії в рішенні у справі Єлісіча (1999 р.)[8] наголосила:
«82. /…/ Обрана мішенню частина групи може бути визначена як суттєва або через умисел завдати шкоди більшості групи, про яку йдеться, або найбільш показовим членам такої групи. /…/ Геноцидний умисел, таким чином, може проявлятися у двох формах. Він може полягати у бажанні знищити дуже велику кількість членів групи, і в такому випадку він становитиме намір знищити групу en masse. Проте, він може полягати у бажанні знищити меншу кількість обраних осіб з огляду на наслідки їхнього зникнення для виживання цієї групи як такої».
Аналіз демографічної статистики, проведений українськими та зарубіжними дослідниками, показує, що прямі втрати українського народу внаслідок Голодомору 1932-1933 років складають за одними даними 3-3.8 млн. осіб, за іншими – 4-4.8 млн. осіб[9]. На період, що розглядається (листопад 1932 року – серпень 1933 року), припадає найбільша частина від загального числа померлих, оскільки в період січня-жовтня 1932 р. від голоду загинули десятки тисяч людей. У будь-якому випадку кількість загиблих від голоду в період, що розглядається, складає не менше, ніж 10% (за іншими даними – 15%) від загальної кількості населення України. Ця частина українського народу є значною і може розглядатися як об’єкт злочину геноциду відповідно до Конвенції про геноцид 1948 р.
Слід підкреслити, що таємні постанови ЦК ВКП(б) від 14 та 15 грудня 1932 р. (п. 26) повністю змінили політику українізації і поклали відповідальність за продовольчу кризу разом із селянами на провідників „українізації”, поклавши початок знищенню українських націонал-комуністів. Репресовані в цей період численні представники культурної, господарчої та політичної еліти (див. пп. 39, 40, 41) мали велике значення для забезпечення розвитку українського народу. Тому в опис групи окрім селян, загиблих від голоду, необхідно включити також всіх загиблих від політичних репресій.
За визначенням Міжнародного трибуналу для колишньої Югославії у справі Боснія і Герцеговина проти Сербії і Монтенегро, «етнічна група» являє собою «культурну, лінгвістичну або іншу явно виражену відмінність притаманну меншині, як всередині держави, так і поза її межами»[10].
Таке тлумачення «етнічної групи» у порівнянні із становищем українців, що мешкали на Кубані, і подіями 1932-1933 років дає підстави розглядати українців Кубані як етнічну групу, яка стала об’єктом злочину геноциду. На справедливість цього твердження вказують такі аргументи.
Політика українізації територій, де компактно проживали етнічні українці була офіційною політикою СРСР. За Всесоюзним переписом 1926 р. на Кубані налічувалося 915 тис. українців, що складало 62% населення. Вони загалом зберегли свою мову і культуру: 729 тис. з них назвали рідною мовою українську. У деяких районах Кубані українців було 80% і навіть 90%[11], а загалом на Північному Кавказі проживало 3,106 тис. українців.
Політика українізації зустрічала підтримку українського населення Північного Кавказу. Число українських учнів, які навчалися в українських школах, зросло з 12% в 1928/29 навчальному році до 80% в 1931/1932 році[12]. Культурно-освітня політика будувалася під керівництвом народного комісаріату освіти УСРР і безпосередньо Миколи Скрипника й фінансувалася з державного бюджету УСРР[13]. Однак таємною постановою ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1932 р. політика українізації була припинена. Українське культурне життя на Кубані було репресоване: усі українські школи і книговидання переведені на російську мову навчання, газети і журнали, що виходили українською мовою, були закриті, втім, як і багато й інших культурних українських інституці. Багато їхніх працівників було репресовано, як ворогів радянської влади (пп. 46, 47, 4. Таємною постановою ЦК ВКП(б) від 15 грудня українізація припинялася також і в інших районах компактного проживання українців.
Склад злочину геноциду
Загалом, масова загибель від голоду мільйонів українських та сотень тисяч кубанських селян була спричинена такими діями партійно-радянсько-господарчої верхівки СРСР:
1. Навмисним насильницьким нав’язуванням нереального плану хлібозаготівель з урожаю 1932 р., незважаючи на протести українських керівників (п. 10).
2. Ухваленням постанови ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 року «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперативів та зміцнення соціалістичної власності» («Про 5 колосків») (п. 11).
3. Директивою ЦК КП(б)У від 29 жовтня за ініціативою В. Молотова та телеграмою В.Молотова та М.Хатаєвича від 5 листопада про посилення репресій (пп. 16, 17).
4. Прийняттям постанов ЦК КП(б)У від 18 та РНК УСРР від 20 листопада «Про заходи до посилення хлібозаготівель», підготовлених комісією В.Молотова (пп. 18, 19, 20) та постанов бюро Північнокавказького крайкому ВКПР(б), підготовлених комісією Л.Кагановича, якими наказувалося вилучати раніше розданий хліб та вводити штрафи натурою.
5. Створенням «трійок» та ОСО, яким надавалося право розглядати «хлібні» справи у прискореному порядку та застосовувати смертну кару (пп. 21, 22).
6. Введення практики поставлення сіл і колгоспів «на чорну дошку» за ініціативою Л. Кагановича спочатку в Кубані (Постановою бюро Північнокавказького крайкому ВКПР(б) від 4 листопада (п. 43)), а потім в Україні (Постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 6 грудня (п. 23)).
7. Повальними обшуками садиб селян в грудні 1932 р. з метою знайти «розбазарений, розкрадений хліб» на підставі постанов від 18 та 20 листопада 1932 р. (пп. 23, 27), посиленням репресій за «хлібними» справами в Україні (п. 2 та на Кубані (п. 45).
8. Ухваленням таємних постанов ЦК ВКП(б) від 14 та 15 грудня 1932 р. про посилення репресій проти «саботажників з партквитком у кишені» та припинення українізації в Кубані та інших регіонах компактного проживання українців в СРСР; цими постановами почалися репресії проти націонал-комуністів (пп. 25, 26).
9. Депортаціями на північ більше ніж 62 тис. кубанських селян за «саботаж» (п. 44).
10. Рішенням ЦК КП(б)У про вилучення насіннєвих фондів від 29 грудня 1932 р., ухвалене під тиском Л.Кагановича (п. 27)
11. Телеграмою Й.Сталіна від 1 січня 1933 року з вимогою здати хліб і погрозою репресій тим, хто цього не зробить (пп. 29, 30).
12. Директивою РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 22 січня, яка встановлювала блокаду голодуючих України та Кубані і вводила заградзагони на вокзалах та ґрунтових дорогах (пп. 32, 33).
13. Урядовою постановою від 17 лютого 1933 р. за ініціативою М.Хатаєвича та П.Постишева, якою збір насіння провадився засобом хлібозаготівель із наданням частини зібраного тим, хто вилучав хліб (п. 36).
14. Постановою ЦК КП(б) від 31 березня 1933 р., якою за ініціативою П.Постишева продовольча допомога надавалася тільки тим, хто був у змозі працювати (п. 37).
15. Політичним репресіям 1933 року проти інтелігенції та націонал-комуністів за ініціативою П.Постишева, кампанія проти «скрипниківщини» (пп. 39, 40, 41).
16. Повним знищенням усіх етнічно-культурних форм існування українців на Кубані (п. 4.
У сукупності перераховані дії означають створення для вищеназваних груп таких життєвих умов, які розраховані на їхнє часткове фізичне знищення, що й становить склад злочину геноциду (стаття ІІ, п. «с» за Конвенцією). Можливо також довести, що ці дії були умисними. Тим самим одночасно буде доведено, що Голодомор 1932-1933 р. є злочином проти людяності, оскільки за даних обставин смерть значної частини населення мала місце внаслідок навмисного позбавлення її доступу до продуктів харчування (підпункт «б» п. 1 статті 7 РС МКС).
Перебіг подій, які призвели до геноциду, коротко можна викласти таким чином. Після того, як нереальний план хлібозаготівель не був виконаний, Сталін поклав відповідальність за це на селян, які, на його думку, саботували збір врожаю, і на українських комуністів, які цьому потурали. Були прийняті партійні та урядові рішення, які вимагали повернути хліб, виплачений натурою за трудодні в рахунок майбутнього врожаю. Вони ж запроваджували натуральні штрафи і дозволяли проводити обшуки з метою вилучення вже розданого хлібу, а також заохочували ДПУ до посилення політичних репресій за прискореними процедурами і використання смертної кари.
Повальні обшуки та інші каральні заходи бажаних результатів не дали, тому селяни отримали на початку 1933 року ультиматум вождя: вони здають хліб добровільно, або будуть жорстоко покарані. Для цього обшуки та натуральні штрафи поєднали в одну каральну акцію – у селян були вилучені усі продукти харчування. 22 січня 1933 р. була встановлена блокада, яка не пропускала селян в пошуках продуктів до більш благополучних районів. Це й призвело до масового голоду і смерті мільйонів людей на селі. Паралельно розвернулася кампанія політичних репресій проти національних комуністичних кадрів та інтелігенції, на яких також покладалася відповідальність за зрив плану хлібозаготівель. Їх оголосили ворогами народу. Українізацію припинили, а українське культурне життя в місцях компактного проживання українців фактично завмерло.
Цілеспрямована насильницька русифікація українців мала наслідком формальне зменшення їхньої чисельності: за переписом 1937 р. 3 млн. громадян РСФСР назвали себе українцями (за переписом 1926 р. їх було 7.8 млн.). З припиненням українізації молодші покоління українців втрачали можливість зберігати свою етнічну ідентичність. Таким чином, стосовно українців Кубані здійснювалась також «насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу» (пункт «е» статті ІІ Конвенції.
Мотив злочину
Конвенція про геноцид не вимагає доведення мотиву суб‘єкту злочину. Разом з тим, встановлення мотивів вчинення злочину може допомогти при визначенні злочинного умислу суб‘єкту злочину.
Ключ до розуміння мотивів створення штучного Голодомору можна знайти в листі Сталіна Кагановичу від 11 серпня 1932 р. Наводимо відповідний фрагмент мовою оригіналу.
« […] 3) Самое главное сейчас Украина. Дела на Украине из рук вон плохи. Плохо по партийной линии. Говорят, что в двух областях Украины (кажется, в Киевской и Днепропетровской) около 5-ти райкомов высказались против плана хлебозаготовок, признав его нереальным. В других райкомах обстоит дело, как утверждают, не лучше. На что это похоже? Это не партия, а парламент, карикатура на парламент. Вместо того, чтобы руководить районами, Косиор все время лавировал между директивами ЦК ВКП и требованиями райкомов и вот – долавировался до ручки. Правильно говорил Ленин, что человек, не имеющий мужество пойти в нужный момент против течения, – не может быть настоящим большевистским руководителем. Плохо по линии советской. Чубарь – не руководитель. Плохо по линии ГПУ. Реденсу не по плечу руководить борьбой с контрреволюцией в такой большой и своеобразной республике, как Украина.
Если не возьмемся теперь же за выправление положения на Украине, Украину можем потерять. Имейте в виду, что Пилсудский не дремлет, и его агентура на Украине во много раз сильнее, чем думает Реденс или Косиор. Имейте также ввиду, что в Украинской компартии (500 тысяч членов, хе-хе) обретается не мало (да, не мало!) гнилых элементов, сознательных и бессознательных петлюровцев, наконец – прямых агентов Пилсудского. Как только дела станут хуже, эти элементы не замедлят открыть фронт внутри (и вне) партии, против партии. Самое плохое это то, что украинская верхушка не видит этих опасностей.
Так дальше продолжаться не может.
Нужно:
а) взять из Украины Косиора и заменить его Вами с оставлением Вас секретарем ЦК ВКП(б);
б) вслед за этим перевести на Украину Балицкого на пост преда украинского ГПУ (или ПП Украины, так как должности преда ГПУ Украины, кажется, не существует) с оставлением его замом председателя ОГПУ, а Реденса сделать замом Балицкого по Украине;
в) через несколько месяцев после этого заменить Чубаря другим товарищем, скажем Гринько или кем-либо другим, а Чубаря сделать замом Молотова в Москве (Косиора можно сделать одним из секретарей ЦК ВКП);
г) Поставить себе целью превратить Украину в кратчайший срок в настоящую крепость СССР, в действительно образцовую республику. Денег на это не жалеть.
Без этих и подобных им мероприятий (хозяйственное и политическое укрепление Украины, в первую очередь – ее приграничных районов и т.п.), повторяю – мы можем потерять Украйну.»
Економічна і соціальна криза, яка охопила СРСР на початку 1932 р., загрожувала радянському режимові. Голод, викликаний розкуркулюванням, примусовою колективізацією, поганою організацією колгоспів та їхньою бідністю; безжалісне і безкінечне вилучення хлібу для експорту, щоб оплачувати зовнішні борги, опір селян, які не бажали визнати «нове кріпосне право» і працювати без оплати; проблеми з індустріалізацією – все це породжувало сумніви компартії у правильності обраного шляху, приховану а іноді і відкриту фронду. Економічна криза могла перетворитися на політичну.
Деякі російські урядовці – О.Смирнов, В.Толмачов, М.Ейсмонт, вважаючи, що Сталін несе відповідальність за провал хлібозаготівель, звинуватили його. 27 листопада 1932 р. Сталін скликав об’єднане засідання політбюро ЦК і президії ЦКК ВКП(б), на якому виступив проти групи Смирнова. Він заявив, що в колгоспи і радгоспи проникли антирадянські елементи для організації шкідництва і саботажу і що значна частина сільських комуністів неправильно ставиться до колгоспів і радгоспів. Сталін закликав застосувати примус, щоб викоренити саботаж і антирадянські явища і підкреслив: «Було б нерозумно, якби комуністи, виходячи з того, що колгоспи є соціалістичною формою господарства, не відповіли б на удар цих окремих колгоспників і колгоспів нищівним ударом»[14].
Найбільшою загрозою для влади Сталіна, на його думку, була Україна. Він був явно стривожений опором українського політбюро ухваленню плану хлібозаготівель, прийняттю закону «про 5 колосків» (див. пп. 15, 16, 17). Сталін боявся союзу «петлюрівців» і Пілсудського і підозрював українських комуністів у зв’язках з поляками. Характерно, що написавши «Самое главное сейчас Украина» він виділив курсивом слова «самое главное». Сталін найбільше боявся втратити Україну, яка за період українізації виростила власну національно налаштовану компартійно-радянську еліту (українці становили абсолютну більшість членів КП(б)У), домагалася приєднання до республіки території суміжних областей Росії та Білорусі, де українське населення переважало, вела там активну політику українізації і могла в умовах кризи скористатися своїми правами і заявити про вихід зі складу СРСР.
Політика українізації на кінець 20-х років вийшла далеко за межі, які було встановлено більшовиками. Українська національна свідомість до того часу набула загрозливих для єдності СРСР масштабів, Україна намагалася проводити самостійну політику, в тому числі й у міжнародних відносинах. Один з лідерів ЦК КП(б)У Володимир Затонський стверджував, що найперша мета українізації – зміцнення Української СРР як державного організму в рамках Союзу РСР[15]. Такий розвиток подій не міг влаштовувати Сталіна та його прибічників. Якби процеси в Україні пішли у цьому напрямку, це вплинуло б на всі процеси в СРСР, оскільки Україна тоді була єдиною національною і державною одиницею, яка могла протистояти натиску Кремля. Тому Сталін пішов на війну з українським селом як соціальною опорою національного державного організму. Він вирішив завдати селу превентивного нищівного удару й ліквідувати загрозу для свого режиму. Як точно висловився Джеймс Мейс у 1982 році, «Сталін бажав знищити український народ як політичний чинник і як соціальний організм»[16]. Саме це було мотивом його злочину.
Кубань була другим, після України, і єдиним районом СРСР, де мешкало більше двох третин етнічних українців. Вона знаходилась під найбільшим впливом України (серед інших регіонів компактного проживання українців). Кубань була також осереддям козацької вольниці, тому козаки були не меншими «улюбленцями» Сталіна, ніж українці. Вони були на вістрі репресій радянського режиму. Як і в Україні, тут був найбільший опір колективізації, тому Сталін невипадково вважав кубанських козаків серйозним джерелом загрози для своєї влади.
Умисел
Визначальним елементом для кваліфікації злочину геноциду відповідно до Конвенції про геноцид є наявність прямого умислу знищення членів відповідної групи в силу їх приналежності до неї. Дії, передбачені положеннями статті ІІ Конвенції, чітко вимагають наявності певних суб‘єктивних факторів, серед яких умисел, як необхідна складова злочину геноциду, є визначальним елементом кваліфікації злочину: «дії визначені у статті ІІ повинні бути вчинені з умислом знищити [захищену] групу цілком або її частину.» [17]
Чи мав Сталін намір організувати штучний голод? У відповіді на це питання погляди вчених розділилися. Одна група дослідників вважає, що масовий голод почали навмисно організовувати ще у 1930 року з метою зменшення життєздатності українського народу, перетворення його на рабів, які будуть покірно працювати в колгоспах і не зазіхатимуть на радянську владу. Друга група дослідників вважає, що політика Сталіна була злочинною, але пояснює виникнення голоду складною політичною ситуацією, бажанням модернізувати економіку, виплатою відсотків по зовнішніх кредитах. Ця група дослідників заперечує прямий умисел організації штучного голоду і не погоджується з кваліфікацією Голодомору 1932-1933 років як геноциду.
На нашу думку, сказати точно, чи мав Сталін заздалегідь розроблений план знищення частини українських селян через організацію штучного голоду, не можна. Тут доречно скористатися підходом дослідника голоду в СРСР Андреа Граціозі, який узагальнює різні пояснення причин Голодомору[18]. Тобто, він стверджує, що голод у третьому кварталі 1932 року був викликаний тими ж причинами, що й голод у першій половині 1931 року – невиконанням завищеного плану хлібозаготівель. А в жовтні 1932 р. Сталін прийняв рішення використати голод для знищення селян України і Кубані, які найбільше опиралися «новому кріпосному праву». Зокрема, усі дії компартійної верхівки СРСР, починаючи з жовтня 1932 р., свідчили про прямий умисел організації Голодомору і проведення політичних репресії проти тих, хто заважав цим планам.
Так, 22 жовтня 1932 р. Сталін надав комісіям Молотова і Кагановича надзвичайні повноваження щодо України і Кубані з метою виконання плану хлібозаготівель. Рішення, ухвалені партійними та радянськими органами за ініціативою цих комісій (пп. 16-22, 43-47), свідчать про намір позбавити селян розданого ним за виконану роботу хліба та вилучити інше продовольство (м’ясо, картоплю) через повальні обшуки і натуральні штрафи. Запроваджувалися жорстокі покарання селян та місцевих функціонерів («саботажників з партквитком в кишені»), які роздавали голодним селянам хліб за трудодні. Сотні їх були розстріляні, тисячі заарештовані і засуджені (п. 2.
Про намір знищити українську «фронду» і покласти на неї відповідальність за умисно організований голод, свідчать також плани ОДПУ та їхня реалізація. Наприкінці листопада 1932 р. Сталін відрядив до України особоуповноваженого ОДПУ Всеволода Балицького із завданням, викладеним в оперативному наказі по ДПУ УСРР № 1 від 5 грудня, де вказувалося, що в Україні «організований саботаж хлібозаготівель та осінньої сівби, організовані масові крадіжки в колгоспах і радгоспах, терор щодо найбільш стійких і витриманих комуністів та активістів на селі, перекидання десятків петлюрівських емісарів, розповсюдження петлюрівських летючок.» Із цього робився висновок про «безумовне існування на Україні організованого контрреволюційного повстанського підпілля, яке пов’язане із закордоном та іноземними розвідками, головним чином, польським генеральним штабом». Закінчувався наказ постановкою завдання: «основне та головне завдання – нагальний прорив, викриття та розгром контрреволюційного повстанського підпілля та нанесення рішучого удару по всіх контрреволюційних куркульсько-петлюрівських елементах, які активно протидіють і зривають основні заходи Радянської влади та партії на селі»[19]. У оперативному наказі № 2 від 13 лютого 1933 р. по ДПУ УСРР В.Балицький уже підбивав підсумки виконання наказу Сталіна: ударно-оперативна група №2 «викрила контрреволюційне повстанське підпілля на Україні, що охопило до 200 районів, близько 30 залізничних станцій і депо, ряд пунктів прикордонної смуги. В процесі ліквідації встановлений зв’язок з закордонними українськими націоналістичними центрами (УНР, «УВО», УНДО) і польським Головштабом».[20] Тобто, ОДПУ надавалася готова стратегія викриття штучно організованих контрреволюційних організацій.
Усвідомлення Й. Сталіним, що «національна проблема, по своїй суті, це селянська проблема»[21], штовхало його на вирішення національної проблеми разом із селянською. Так, почав виконуватися план знищення національної політичної еліти, представники якої були звинувачені у змові із саботажниками-селянами (див. лист Сталіна до Кагановича від 11 серпня 1932 р.). Зокрема, 14 та 15 грудня 1932 р. політбюро ЦК ВКП(б) схвалило дві таємні постанови (пп. 25, 26, 47, 4, які запроваджували особливу національну політику відносно українців (інших етнічних груп це не стосувалося). Згідно з цими постановами відповідальність за продовольчу кризу покладалася не тільки на селян, а й на українську політичну еліту.
20 грудня 1932 р. за пропозицією Кагановича політбюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення домогтися росту поставок зерна, для чого 29 грудня був даний наказ здати всі колгоспні фонди, в тому числі насіннєві (п. 27). Все не можна кваліфікувати інакше, ніж умисне позбавлення селян останніх з належних їм запасів хлібу.
1 січня 1933 р. було послану телеграму «вождя, вчителя і друга всіх селян» (п. 29), яка складалося з двох пунктів. Перший: ті, що добровільно здають державі «раніше розкрадений і прихований хліб», не репресуються. Другий: до тих, хто продовжує його приховувати, застосовуватимуться найсуворіші заходи покарання. Здавати вимагалося весь необлікований хліб. Якщо не здаси, – буде обшук. Знайдуть хліб – смертна кара або 10 років ув’язнення. Не знайдуть – заберуть у вигляді штрафу інше продовольство. Наслідком телеграми було поєднання обшуків з натуральним штрафуванням в єдину акцію. При цьому Сталін був поінформований про результати попередніх обшуків (п. 27) і знав: хліба у селян немає, план заготівель виконати неможливо. Це й був його «нищівний удар»[22], який свідчить про умисел вилучити у селян продукти харчування з метою організації голоду.
Директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 22 січня 1933 р. заборонила виїзд голодуючих в інші райони в пошуках хліба (пп. 32, 33), що також необхідно розглядати як умисні дії з наміром позбавити голодуючих останніх можливостей знайти продукти харчування для своїх родин.
У свою чергу, політичні репресії 1933 року (пп. 39, 40, 41) свідчили про намір знищити політичну та інтелектуальну еліту республіки.
В підсумку, намір знищити селян голодом репрезентують слова другого секретаря ЦК КП(б)У Менделя Хатаєвича, виголошені ним у 1933 р.: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут хазяїн. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система буде існувати завжди. Ми виграли війну!»[23]
Суб’єкт вчинення злочину
Головним організатором та ідеологом геноциду був особисто Йосиф Сталін. Троє його підручних – Лазар Каганович, В’ячеслав Молотов і Павло Постишев – були безпосередніми організаторами голодомору в Україні і на Кубані. Його здійснював також партійно-державний апарат ВКП(б), КП(б)У і Північнокавказького крайкому ВКП(б) (Станіслав Косіор, Влас Чубар, Мендель Хатаєвич, Борис Шеболдаєв, Анастас Мікоян) та репресивно-каральні органи ОДПРУ та ДПУ УСРР (Всеволод Балицький, Генріх Ягода, Станіслав Реденс) і суди.
Безпосередніми виконавцями партійно-державних рішень щодо обшуків і вилучення хліба та іншого продовольства були тисячі місцевих активістів, членів комітетів незаможних селян.
Як це витікає з висновку Міжнародного кримінального трибуналу для Руанди 1998 року – «правопорушник вважається винним, оскільки він знав або мусив знати, що вчинені ним дії зруйнують, частково або повністю, групу»[24] – Сталіна та його підручних слід вважати винними у геноциду. Вони знали про розміри врожаю, знали і розуміли наслідки вилучення продовольства і заборони виїзду селян з регіонів, охоплених голодом.
Наслідки Голодомору 1932-1933 років
Наслідки Голодомору 1932-1933 років в Україні жахливі, вони стосуються «і мертвих, і живих, і ненароджених» (Тарас Шевченко). Окрім мільйонів загиблих від голоду і ненароджених, що само по собі суттєво вплинуло на генофонд і розвиток українського народу, Голодомор боляче вдарив по тих, хто залишився живим. Він негативно вплинув на їхню соціальну та політичну активність, посіяв страх перед владою. Історична пам’ять і психологія тих, хто вижив у 1932-1933 роках, була скалічена згадками про людоїдство, про доноси на сусідів тощо. Ці трагічні події досі відображаються на психології їхніх нащадків.
Голодомор і знищення української інтелектуальної еліти, про які заборонялося знати до кінця вісімдесятих років ХХ ст., призвели до розриву поступовості в інтелектуальному розвиткові українського народу, втрати ідентичності та спільних цінностей. Трагедія Голодомору мала наслідком також неусвідомлений комплекс меншовартості у великої кількості українців.
Постгеноцидне українське суспільство гостро потребує спокійної совісті, вивільнення від психологічних комплексів, свободи від страху. Це неможливо без публічного визнання Голодомору злочином, яке має бути здійснене на правовому рівні. Це є моральним обов’язком нації перед загиблими, це необхідно для утвердження історичної справедливості, укріплення імунної системи українського народу проти політичних репресій, насильства, невиправданого державного примусу.
Зазначимо також, що європейська спільнота наполягає на розслідуванні та засудженні злочинів тоталітарних режимів. У Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи 1481 (2006) «Необхідність міжнародного засудження злочинів тоталітарних комуністичних режимів» стверджується, зокрема, таке:
«Падіння тоталітарних комуністичних режимів у Центральній та Східній Європі не завжди супроводжувалося міжнародним розслідуванням їхніх злочинів. Більше того, міжнародне співтовариство не притягнуло виконавців цих злочинів до суду, як це було з жахливими злочинами націонал-соціалізму (нацизму).
Відповідно, широкій громадськості майже невідомі злочини тоталітарних комуністичних режимів. У деяких країнах комуністичні партії легально існують та все ще активно діють, попри те, що інколи вони навіть не відмежувалися від злочинів, учинених у минулому тоталітарними комуністичними режимами.
Асамблея впевнена, що знання історії є однією з передумов запобігання подібним злочинам у майбутньому. До того ж, моральна оцінка й засудження вчинених злочинів мають велике значення для виховання молодих поколінь. Чітко визначене ставлення міжнародного співтовариства до минулого може стати орієнтиром на майбутнє.
Крім того, Асамблея впевнена, що жертви злочинів тоталітарних комуністичних режимів, які продовжують жити сьогодні, або їхні родини заслуговують на співчуття, розуміння й визнання їхніх страждань.»
Можливості для правової кваліфікації
Голодомору 1932-1933 років як геноциду
Вище ми намагалися довести, що голод в Україні 1932-1933 років має всі необхідні ознаки злочину проти людяності відповідно до Римського статуту Міжнародного кримінального суду 1998 року і злочину геноциду згідно з Конвенцією «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» 1948 року. Встановлені об’єкт, суб’єкт, подія і склад злочину геноциду, його мотив та прямий умисел скоїти цей злочин. Але чи можна застосувати положення цих міжнародних договорів щодо подій в Україні 1932-1933 років і кваліфікувати згідно з цими договорами Голодомор 1932-1933 років як злочин проти людяності і злочин геноциду? Чи діє в даному випадку зворотна сила даних міжнародних договорів? Постають також наступні питання: 1) чи є караними дії, які не визнавалися формально-юридично раніше правопорушенням або злочином; 2) чи застосовується до злочинів, скоєних в 1932-1933 роках, строк давності кримінального переслідування ?
Відповідно до частини 1 статті 7 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року: «Нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь-якого кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії чи бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення згідно з національним законом або міжнародним правом. Також не може бути призначене суворіше покарання ніж те, що підлягало застосуванню на час вчинення кримінального правопорушення». Цей же фундаментальний принцип закріплений в першій частині статті 15 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. А другі частини цих же статтей Конвенції і Пакту стверджують про можливість покарання за правопорушення, якщо на час його здійснення воно вважалось злочином «відповідно до загальних принципів права». Так, у другій частині статті 7 Конвенції 1950 року проголошується: «Ця стаття не є перешкодою для судового розгляду, а також для покарання будь-якої особи за будь-яку дію чи бездіяльність, яка на час її вчинення становила кримінальне правопорушення відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями». Виходячи з цього положення, деякі дослідники дійшли висновку про можливість ретроспективної дії Конвенції про геноцид. Дійсно, масове знищення людей, пізніше назване геноцидом, як й інші злочини проти людяності, кваліфікувалося як злочин цивілізованими націями і раніше. Крім того, згідно з Конвенцією ООН про незастосування строків давності до воєнних злочинів та злочинів проти людяності 1968 р. злочин геноциду не має строку давності. Тобто, що строк давності, встановлений законом, не застосовується до судового переслідування та покарання за воєнні злочини та злочини проти людяності.
Інші правники заперечують можливість застосування Конвенції про геноцид щодо подій, які мале місце до набуття нею чинності. Вони вважають, що взяті за Конвенцією ООН 1968 р. зобов'язання не застосовувати строків давності щодо злочинів проти людяності і, зокрема, геноциду, не свідчать про зворотну дію у часі Конвенції 1948 р., а застосування другої частини статті 7 Конвенції та другої частини статті 15 Пакту є неможливим, оскільки міжнародним співтовариством на той момент такі дії ще не було визнано злочином. Крім того, згідно із статтею 58 Конституції України «ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення». Кримінальний кодекс УСРР 1927 року не відносив геноцид до кримінально караних діянь. Слова «геноцид» тоді не існувало, воно було запропоноване для вжитку автором Конвенції 1948 року Рафаїлом Лємкіним у 1944 році.
Слід відзначити також, що, згідно з вимогою частини третьої статті 3 Кримінального кодексу України 2001 р. «злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом». За частиною другою статті 4 КК України, яка регламентує чинність закону про кримінальну відповідальність у часі, злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння.
Принцип заборони зворотної сили закону, який встановлює кримінальну відповідальність, є одним з фундаментальних принципів права. Цей принцип закріплений статтею 28 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, згідно з якою «положення договору не є обов’язковими для учасника договору щодо будь-якої дії чи факту, які мали місце до дати набрання договором чинності для зазначеного учасника» в тому випадку, «якщо інший намір не випливає з договору або не встановлений в інший спосіб». Конвенція про геноцид 1948 року не містить положень щодо власної зворотної дії у часі, що не дає можливості застосувати її для визнання геноцидом дій, вчинених до набрання нею чинності. Отже, Конвенція 1948 року не може бути застосована для кваліфікації Голодомору 1932-1933 років як геноциду.
Можна зробити висновок, що питання про можливість ретроспективного застосування Конвенції про геноцид 1948 року залишається дискусійним. Проте, Конвенція завжди може бути використана для надання історичної оцінки певним подіям. Така оцінка була надана Верховною Радою України, яка, «визнаючи Голодомор 1932-1933 років в Україні відповідно до Конвенції від 9 грудня 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього як цілеспрямований акт масового знищення людей», прийняла Закон України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні». Статтею 1 цього Закону його було визнано геноцидом Українського народу.
Голодомор 1932-1933 рр. був засуджений 64 країнами-членами ООН у спільній декларації від 7 листопада 2003 р., країнами-членами ОБСЄ у спільній декларації від 3 листопада 2007 року та ЮНЕСКО 1 листопада 2007 року у Резолюції щодо пам’яті жертв Голодомору в Україні в 1932-1933 роках.
Голодомор 1932-1933 років визнаний актом геноциду парламентами Австралії, Грузії, Еквадору, Естонії, Канади, Колумбії, Латвії, Литви, Мексики, Молдови, Парагваю, Перу, Польщі, Словаччини, Угорщини і Чеської Республіки.
3 липня 2008 року Парламентська Асамблея ОБСЄ прийняла резолюцію «Голодомор 1932-1933 років в Україні», в якій нагадала, що «правління тоталітарного сталінського режиму в колишньому СРСР супроводжувалося жахливими порушеннями прав людини, внаслідок чого права на життя були позбавлені мільйони людей» та «віддала данину пам'яті невинним життям мільйонів українців, що загинули під час Голодомору 1932-1933 років внаслідок масового голоду, викликаного жорстокими навмисними діями та політикою тоталітарного сталінського режиму». Парламентаріям було запропоновано вжити заходів відносно визнання Голодомору.
21 листопада 2007 року Президент Європарламенту Ханс-Герт Поттерінг зробив заяву, присвячену Голодомору в Україні 1932-1933 років. ВІн закликав пам’ятати про Голодомор і нагадав, що голод, який призвів до загибелі від голоду 4-6 млн. українців, був цинічно і жорстоко спланований сталінським режимом. «Сьогодні ми знаємо, що голод, відомий, як Голодомор, в дійсності був страшним злочином проти людяності», – зазначив Ханс-Герт Поттерінг.
Парламентська Асамблея Ради Європи включила до порядку денного розгляд доповіді з питання засудження Голодомору як злочину тоталітарного режиму в Україні та на інших територіях колишнього СРСР. Політичний комітет ПАРЄ 26 червня 2008 року затвердив доповідача з цього питання – віце-президента ПАРЄ Олександра Біберая (Албанія). На підготовку доповіді відводиться два роки. Проте Олександр Біберай планує закінчити її значно раніше.
Вищенаведені факти свідчать про увагу світової спільноти до Голодомору 1932-1933 років і розуміння необхідності правової кваліфікації Голодомору як злочину проти людяності і злочину геноциду. Для цього можна було б змінити Конвенцію про геноцид 1948 року, додавши положення про ретроспективну дію Конвенції щодо подій, які відбулися з початку ХХ сторіччя. Злочини тоталітарних режимів в ХХ сторіччі, насамперед, комуністичного режиму в СРСР, потребують правової оцінки, засудження і покарання. Є й інші причини для внесення змін до Конвенції. Її вузькі рамки не відповідають бурхливим подіям другої половини ХХ сторіччя. Нагадаємо, що підписання Конвенції в існуючому вигляді було компромісом західних держав з СРСР, представник якого наполягав на виключенні з переліку жертв «політичних груп». Майже одразу після ухвалення Конвенції науковці критикували її за це, а також за зосередженість на суто фізичному вимірі насильства.
Внутрішнє законодавство деяких країн пішло далі у визначенні геноциду. Так, кримінальний кодекс Франції 1991 року до груп, перерахованих у Конвенції, додає «групу, визначену на підставі будь-якого іншого нормативного критерію»[25]. У зв’язку з цим доречно згадати висловлювання автора Конвенції Рафаїла Лемкіна, який незадовго до її ухвалення зауважив, що «взагалі кажучи, геноцид необов’язково означає негайне знищення цілої нації, виключно коли здійснені масові вбивства усіх представників народу. Цей термін скоріше позначає продуманий план різних дій, спрямованих на знищення суттєвих основ життя національних груп з метою зникнення цих груп як таких»[26].
Інший підхід до здійснення правової кваліфікації Голодомору 1932-1933 років полягає у заснуванні спеціального Міжнародного трибуналу для правової кваліфікації голоду 1931-1933 рр. як злочину тоталітарного режиму СРСР (за аналогією з Міжнародним Нюрнберзьким трибуналом 1945 року, Міжнародним трибуналом для колишньої Югославії 1993 року та Міжнародним трибуналом по Руанді 1994 року). Цей підхід видається більш реалістичним, ніж внесення змін до Конвенції 1948 року. Створення Міжнародного трибуналу для правової кваліфікації голоду 1931-1933 рр. як злочину комуністичного режиму СРСР може бути ухвалене рішенням міждержавних організацій – ООН, Радою Європи, ОБСЄ.
Міжнародний трибунал, якби його було створено, мав би використати результати Комісії Конгресу США під керівництвом Джеймса Мейса із дослідження голоду 1932-1933 років в Україні, Міжнародної Комісії під керівництвом Джейкоба Сандберга з розслідуванню злочинів голоду 1932-1933 років на Україні, архівні документи та свідчення жертв та свідків Голодомору, зібрані за часи української незалежності.
Слід особливо підкреслити, що, хоча Російська Федерація є правонаступницею СРСР, сучасна Російська держава не є відповідальною за злочини тоталітарного комуністичного режиму СРСР. Російський народ був жертвою цих злочинів поряд з українським, казахським та іншими народами та соціальними й політичними групами.
Загальні висновки
1. Смерть десятків тисяч людей від голоду в Україні в період січня-жовтня 1932 р. сталася внаслідок злочину проти людяності, організованого партійно-радянським керівництвом СРСР.
2. Смерть мільйонів людей в Україні від голоду і політичних репресій в період від листопаду 1932 р. до серпня 1933 р. відповідає поняттю злочину геноциду, передбаченого Конвенцією ООН від 9 грудня 1948 року «Про попередження злочину геноциду та покарання за нього», передусім пункту «с» статті ІІ «навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її».
3. Смерть сотень тисяч людей на Кубані від голоду і політичних репресій в період від листопаду 1932 р. до серпня 1933 р. відповідає поняттю злочину геноциду, передбаченому Конвенцією ООН від 9 грудня 1948 року в частині пункту «с» «навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її» та пункту «е» «насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу» статті ІІ.
4. Голодомор став наслідком умисних системних дій тоталітарного радянського режиму, що знайшло історичне та документальне підтвердження, спрямованих на «знищення українського народу як політичного чиннику і як соціального організму» (Джеймс Мейс).
5. Жахливі наслідки Голодомору 1932-1933 років потребують правової кваліфікації Голодомору як злочину тоталітарного радянського режиму СРСР.
6. Можливість застосування Конвенції ООН «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» 1948 року для правової кваліфікації Голодомору 1932-1933 років як злочину геноциду доводиться одніми дослідниками і заперечується іншими. Це питання залишається остаточно невирішеним.
7. Для встановлення правової кваліфікації Голодомору як злочину пропонується також утворити Міжнародний трибунал для правової кваліфікації голоду 1931-1933 рр. як злочину тоталітарного режиму СРСР. Рішення про створення такого трибуналу могло би бути ухвалене міждержавними організаціями – ООН, Радою Європи, ОБСЄ.
Додаток
Короткий опис історичних фактів 1930-1933 років
Врожай 1930 року
1. План хлібозаготівель на 1930 рік для України встановили в квітні 1930 р. у розмірі 440 млн. пудів (при тому, що очікування Укрзерноцентру на врожай склали 425-430 млн. пудів), а в вересні збільшили до 490 млн. пудів. У жовтні ЦК КП(б)У домігся зменшення плану до 472 млн. пудів. Але і цей план не можна було виконати, бо на селі вже не було резервів хліба. 27 січня 1931 р. політбюро ЦК ВКП(б) констатувало заборгованість в обсязі 34 млн. пудів. Сталін зменшив заборгованість до 25 млн. пудів і зобов’язав ЦК КП(б)У оголосити лютий місяцем ударних хлібозаготівель і виконати план[27].
2. Почали сіяти, а план минулого року все ще не вдавалося виконати. На початку травня В.Молотов повідомив, що план урожаю 1930 року повертається до попередньої цифри 490 млн. пудів («підхльостування»). Керівництво республіки було змушене почати знову заготівельну кампанію щодо минулорічного хлібу. Після вивезення всіх запасів Україна виконала попередній варіант плану, який у лютому 1931 р. здавався недосяжним. До 1 червня 1931 р. у селянському секторі (колгоспи та одноосібники) було зібрано 393 млн. пудів з урожаю 1930 року, а загалом по республіці – 477 млн. пудів. Це становило на 167 млн. пудів більше, ніж було зібрано в 1929 р.[28]
Врожай 1931 року. Перша хвиля голоду
3. У плані заготівель на 1931 рік до України висунули ще більші вимоги. Селянському сектору встановили план у 434 млн. пудів, тобто на 41 млн. пудів більше від фактично зданого хліба в 1930 році. Загальний план заготівель визначався в 510 млн. пудів. На кінець 1931 року цей план був виконаний тільки на 79%.[29] До Харкова був відряджений В.Молотов для посилення хлібозаготівель. Як показують звіти партійних керівників, «посилення» згідно з директивами В.Молотова і постановою ЦК КП(б)У від 29 грудня 1931 р. вилилося в обшуки місцевим активом з метою вилучення «розбазареного, розкраденого в колгоспах хліба». До виконання плану колгоспники не могли отримувати хліб на трудодні, тому хліб, знайдений у селян, апріорі вважався розбазареним або розкраденим.[30] Але хліб вилучали незалежно від того, чи виконали колгоспи свої зобов’язання перед державою. Проте план заготівель виконати було все одне неможливо. Станом на 25 червня 1932 року план було виконано тільки на 86.3%.[31]
4. Внаслідок вилучення хлібу в першій половині 1932 року почалося голодування, яке в деяких районах переросло в справжній голод. Подібна картина спостерігалася й в інших хлібовиробних регіонах СРСР, але в Україні голод був більш масовим, оскільки вона, маючи завищений план, гірше його виконувала, тому і тиск був значно сильнішим. Голод забрав життя десятків тисяч людей. Більший масштаб він мав у 1931-1932 рр. тільки у Казахстані – там від голоду загинули сотні тисяч людей.
5. Велика кількість селян у пошуках продовольства покинули свої села. Станом на середину липня 1932 р. за даними ОДПУ з окремих сільських районів України виїхало до половини населення. 21 район покинуло 116 тис. селян[32]. Якщо єкстраполювати цю цифру на загальну кількість районів – 484 – то отримаємо орієнтовну чисельність біженців від голоду – близько 2 млн. 700 тис. селян. Така міграція населення викликала роздратування у партійних лідерів СРСР, але в той час вони ще не перешкоджали масовим виїздам для придбання продуктів харчування.
6. Наведемо свідчення про стан голодуючого села. У квітні 1932 р. до Зінов’євського району (нині Кіровоградська область) приїхав заступник наркома землеробства СРСР А.Гриневич з метою ознайомлення на місці с ходом сівби. У доповідній записці наркому Я.Яковлєву він повідомляв, що район колективізований на 98%, з 1 січня його покинуло 28.3 тис. селян, в тому числі всі кваліфіковані трактористи (загальне населення району – близько 100 тис. осіб). Ті, хто залишився, – здебільшого голодують, хліб у колгоспників вичерпався ще в березні, є випадки опухання від голоду. В районі організовано кілька десятків харчувальних пунктів для дітей колгоспників. Ті, хто працює в полі, мають державну допомогу у вигляді 200 г хліба щоденно, трактористи – 400 г. Запас продовольства для надання харчової допомоги населенню в районних організаціях вичерпується 5 травня. Продуктивні сили району підірвані настільки, що він не впорається із жнивами без допомоги фуражем для худоби і продовольством для колгоспників, без закупівлі додаткової тяглової сили, без поставки тракторів і вантажних автомашин[33].
7. Турбуючись про долю врожаю 1932 р., держава почала надавати допомогу голодуючому внаслідок її політики селу у вигляді насіння, фуражного і продовольчого зерна. 6 березня 1932 р. була припинена хлібозаготівельна кампанія. В кінці квітня повернули з портів 15 тис. т кукурудзи і 2 тис. т. пшениці, які вже мали експортувати. В Китаї, Персії та Канаді для потреб Комітету заготівель було закуплено 9.5 млн. пудів зерна.[34] Наприкінці травня 1932 р. голодуючі почали одержувати сушену рибу, крупи, тюльку та інші продукти. Проте Сталін вважав, що «Україні дали більше, ніж треба» (з листа Л.Кагановичу від 15 червня)[35]. 23 червня 1932 р. було прийняте рішення політбюро ЦК ВКП(б) про припинення завозу хлібу в Україну[36].
8. Роздратована реакція Сталіна і рішення політбюро ЦК ВКП(б) від 23 червня суперечили висновкам, які містилися в листах Г.Петровського і В.Чубаря Молотову і Сталіну про їхні враження від поїздки по районах республіки. Обидва листи надійшли в Кремль з однаковою датою – 10 червня.[37] Григорій Петровський писав, що ЦК КП(б)У винен у тому, що беззастережно погодився на нереальний для республіки план заготівель у 510 млн. пудів зернових. Його реалізація мала наслідком голодування, і багато сіл охоплено голодом досі. Петровський попереджав, що до нового врожаю залишається місяць або півтора, і за цей час голод посилюватиметься, якщо держава не надасть селу додаткову продовольчу допомогу. Влас Чубар у своєму листі вказував, що на початок червня щонайменше 100 районів потребують проддопомоги (замість 61 на початок травня). Через тяжке становище цих районів посівна кампанія виконувалася незадовільно. Чубар просив про надання республіці допомоги в обсязі не менш 1 млн. пудів продовольчих культур. Він пропонував відмовитися від кількісного збільшення завдань і ґрунтуватися на якісних показниках.
9. Сталін відреагував на листи Чубаря й Петровського в листі Кагановичу від 15 червня таким чином: «Перший розводить «самокритику» – щоб одержати з Москви нові мільйони пудів хліба, другий зображає святенника, який віддав себе в жертву «директиві ЦК ВКП», – щоб добитися скорочення плану заготівель. Неприйнятним є ані перше, ані друге»[38]. Українське село у 1932 р. знову чекали нереальний план і нові хвилі голоду.
Врожай 1932 року. Друга хвиля голоду
10. Новий план хлібозаготівель з урожаю 1932 р. для України затвердили 6 липня на ІІІ Всеукраїнській партійній конференції у розмірі 356 млн. пудів, на 40 млн. пудів менше, ніж з урожаю 1931 р. Проте й цей план був завеликим для знесиленого сільського господарства республіки. Політбюро ЦК КП(б)У напередодні конференції висунуло вимогу Молотову і Кагановичу, яких Сталін відрядив до Харкова, зменшити план. Проте дарма українські комуністи намагалися на конференції вплинути на Молотова і Кагановича. Хоча Микола Скрипник прямо говорив, що в селах України вже забрано все, що тільки можна забрати, Молотов і Каганович заявили, що «ніяких поступок чи вагань у виконанні завдань, поставлених партією і радянським урядом перед Україною, не буде»,[39] а партійні сили мусять мобілізуватися для боротьби з втратами та розбазарюванням хліба[40]. Врешті решт українське партійне керівництво здалося, план був затверджений.
11. У липні 1932 р. було заготовлено 2 млн. пудів хліба з нового врожаю (у липні 1931 року – 16.4 млн. пудів). Керівництво ВКП(б) було переконано, що селяни розкрадають хліб. Тому за ініціативою Сталіна 7 серпня 1932 року ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперативів та зміцнення соціалістичної власності», яка отримала народну назву «закону про 5 колосків». За розкрадання колгоспного і кооперативного майна запроваджувався розстріл із конфіскацією всього майна. За «пом’якшуючих обставин» розстріл замінювався на термін не нижче 10 років.
12. Після публікації цієї постанови редакція «Правди» разом з українським компартійно-місцевим апаратом організувала грандіозний двотижневий рейд, спрямований на боротьбу з крадіжками зерна, в якому взяли участь 100 тис. «ударників преси». Вони шукали «підземне пшеничне місто», але безрезультатно[41]. Сталін зрозумів, що примусив українське керівництво взяти до виконання явно нереальний план хлібозаготівель. 24 липня у листі до Кагановича і Молотова він писав, що настанова на безумовне виконання плану правильна, але доведеться зробити виняток для «особливо постраждалих районів України». Але оголошувати про зниження плану він волів пізніше, «щоб сівба озимини пройшла більш жваво»[42]. А селяни не бажали працювати в колгоспах, справедливо вважаючи, що вони знову нічого не отримають за трудодні.
13. У третьому кварталі 1932 року українське село продовжувало голодувати. Про це свідчить, зокрема, статистика смертності, зафіксована місцевими ЗАГСами. За період від березня до червня вони зафіксували 195 411 померлих, а за липень-жовтень – 191 105 померлих[43]. Щоб врятуватися від голоду, колгоспники йшли на такі заходи, як розкриття мишачих нор. Так, селяни в колгоспі «Перемога» Барвінковського району Харківської області ціною надлюдської праці розкрили мишачі нори на площі 120 га. Завдяки цьому вони отримали 17 центнерів доброякісного зерна, в кожній норі було від 2 до 6 кг пшениці[44].
14. Серпнева «атака» на українське село дала державі 47 млн. пудів хліба, у вересні вичавили ще 59 млн. Станом на 5 жовтня з 23 270 колгоспів лише 1 403 виконали план хлібозаготівель. Після кадрової перестановки в українському місцевому керівництві і пленуму ЦК КП(б)У 12 жовтня 1932 р. уся республіканська партійна організація була мобілізована на збір врожаю. Проте станом на 25 жовтня річний план хлібозаготівель був виконаний лише на 39%[45].
15. Не бажаючи визнати крах політики «першої заповіді» і «підхльостування», Сталін усю відповідальність за провал хлібозаготівель поклав на селян. Він вважав, що за умов застосування сили врожай можна зібрати. Для цього він вирішив відрядити до основних хлібовиробних регіонів країни спеціальні комісії з надзвичайними повноваженнями. 22 жовтня 1932 р. політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення відрядити до УСРР на дві декади комісію Молотова, до Північнокавказького краю – комісію Кагановича. Наприкінці жовтня комісії виїхали до місця призначення.
Дії комісії Молотова
16. 29 жовтня 1932 р. на засіданні політбюро ЦК КП(б)У спільно з першими секретарями обкомів партії комісія повідомила про згоду Кремля на зменшення плану. 30 жовтня було прийнято остаточне планове завдання по областях, секторах і зернових культурах. УСРР мала дати 282 млн. пудів зерна: колгоспи – 224.1 млн., одноосібники – 36.9 млн., радгоспи – 21 млн. пудів. Водночас Молотов домігся прийняття директиви ЦК КП(б)У щодо посилення допомоги органами юстиції хлібозаготівлям. Суди зобов’язували розглядати цю категорію справ поза чергою і на виїзних сесіях із застосуванням суворих репресій[46].
17. 5 листопада Хатаєвич і Молотов надіслали секретарям обкомів КП(б)У телеграму такого змісту: «У повідомленнях обласних органів ОДПУ є багато відомостей про розкрадання, злочинне розбазарювання і приховування колгоспного хліба за участю і під керівництвом правлінь колгоспів, і в тому числі деяких правлінців-комуністів, які являють собою насправді куркульську агентуру, що розкладає колгоспи. Незважаючи на це, Центральному Комітету КП(б)У невідомо, що роблять обкоми для боротьби з цими явищами. Відзначаючи неприпустиму бездіяльність судів і прокуратури і пасивність преси щодо відповідних конкретних фактів, ЦК КП(б)У категорично вимагає від обкомів негайних і рішучих заходів боротьби з цими явищами з обов’язковим і швидким проведенням судових репресій та нещадної розправи зі злочинними елементами у правліннях колгоспів на основі відомого декрету про охорону суспільної власності, з висвітленням цих фактів у пресі, винесенням рішень колгоспних зборів, що засуджують ці факти»[47].
18. 18 листопада 1932 р. ЦК КП(б)У і 20 листопада РНК УСРР прийняли постанови з однаковою назвою «Про заходи до посилення хлібозаготівель», які підготувала комісія Молотова. Цими постановами ставилася вимога виконати план хлібозаготівель до 1 січня 1933 р. і створити насіннєві фонди до 15 січня 1933 р. Заборонялося витрата натуральних фондів, утворених в колгоспах, які не розрахувалися з державою. Райвиконкоми зобов’язувалися негайно перевірити ці фонди і призначити в артілях відповідальних за їхнє зберігання. Райвиконкомам було надане право зараховувати до фонду хлібозаготівель всі натуральні фонди колгоспів. Колгоспи-боржники, які видавали аванси за відпрацьовані трудодні або для громад | | | lilo
Місто: Москва (м. Кременчук, Полтавська обл.) | Додано: Wed Sep 10 14:51:00 2008
Хочу привiтатися з уciма вiдвiдувачами сайту. Бiльше спiлкування, адже нас багато, всi ми разом i нас чекае велике майбутне  |  | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Mon Sep 8 04:14:25 2008
Щойно повернувся із Сум, де мав змогу поспілкуватися із місцевою інтелігенцією, восновному творчою. Настрої після Грузії досить категоричні - тільки в НАТО.
Не знаю як подається всередині Росії перемога над Грузією (можу припустити що як суцільний позитив), але в Україні терези помітно схилилися на коримть НАТО.
Василь Коломацький
КОБЗА | | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Mon Sep 8 04:07:32 2008
Віктор Єрофеєв про Солженіцина.
Я рогоджуюся що у Солженіцина не було вишуканості філософа і він був старомодним для 20 століття. Але у ньому була цільність і маса скелі, якою можна було вдарити по комунізму. Як хтось сказав про "Архіпелаг ГУЛАГ": "Ціную за силу удару". Мало хто з письменників написав книгу такої практичної сили. Він був останнім письменником, який був і політиком, і громадським діячем, і учасником історії. До нього подібними були лише Чернишевський і Герцен.
Василь Коломацький
КОБЗА
-----------------------------
Виктор Ерофеев: «Возвращаясь к Солженицыну»
Виктор Ерофеев
8.09.08
Это был последний русский классический писатель. Что я имею в виду? Солженицын по своему этическому и эстетическому составу принадлежит к гуманистической традиции. Он – сложная молекула основных русских ценностей. Он представляет собой сплав писателя и общественного деятеля, критика режима и жертву режима, субъекта и объекта русской истории. Он верит в справедливость. Он готов признать, что человек по своей природе добр, но его исказили, испортили общественные обстоятельства. Чтобы идея справедливости обрела фундаментальную основу, Солженицын находит религиозный знаменатель: вера в Бога для него утилитарна в том смысле, что она оправдывает борьбу с тоталитаризмом. В результате, мы имеем целостную фигуру борца. С точки зрения различных течений философии ХХ века все это – ужасно примитивно, наивно, беспомощно, но с точки зрения борьбы с коммунизмом – это единственно возможная формула писательского существования.
В сущности, Солженицына как писателя создала враждебная ему общественная доктрина. Не будь внешнего врага, ему бы было не о чем писать – его представления о человеческой природе, об истории и самобытности России подчинены идее морального сопротивления злу как обману и насилию. Запад был для него лишь точкой опоры для продолжения борьбы с ненавистным режимом Советского Союза. Запад был ему чужд всегда как вредная для России идеология либерализма. Он не скрывал своего раздражения по отношению к западной жизни, потребительский смысл которой его отталкивал.
За что его нам нужно всем любить?
Ну, прежде всего, за его книгу «Архипелаг ГУЛАГ». Он показал, собрав свидетельства репрессированных людей, что коммунизм враждебен человеку и доказал это на примере всей истории Советского Союза. В результате, в Европе фактически исчез еврокоммунизм, а в России его книга стала идейной предпосылкой для разрушения советской империи.
Cо всем остальным, что написал Солженицын, можно спорить.
В своем романе «Один день Ивана Денисовича», который превратил Солженицына в культового писателя правды, автор возвращается к важной теме русской литературы – к теме «маленького человека»: тот, несмотря на свою необразованность, понимает и чувствует мир лучше, чем образованные люди – интеллигенция. Грубо говоря, здесь мы имеем дело с русским вариантом философии Руссо: природный человек – это единственный человек, инстинктам которого можно доверять. То же самое мы видим и в его рассказе «Матренин двор», где простодушная старуха, героиня рассказа, возводится уже не только в сан праведницы, но, пожалуй, даже святой. Это – славянофильский призыв к возврату к святой Руси, фактически, к мифу, который можно принять только на веру.
Таким образом, Солженицын становится лидером так называемой «деревенской литературы», которая ставит под сомнение всю современную цивилизацию, советскую и западную одновременно. Но героическая судьба самого Солженицына скрывала консервативный смысл его произведений. Он столь мужественно и успешно боролся с советским режимом, который нашел в Солженицыне опасного врага, ибо тоже был за простой народ, как –теоретически - и советская власть, и вместе с тем, против западных ценностей. Против «святости» русского народа советская власть, после смерти Сталина, могла возражать только непонятным мычанием – она тоже верила в исключительные свойства русского народа.
С ельцинскими демократами он не находил общего языка, зато, когда к власти пришел Путин, Солженицын согласился дружески общаться с ним как с восстановителем российского государства и фактически перестал быть критиком его режима. Ценитель Бога и добра, Солженицын замкнул круг традиционных русских писателей. Он не оставил после себя ни литературной школы, ни политических последователей. Он оказался одиночкой. Успешной и трагической одновременно. Его смысл жизни – убийство коммунизма. Все остальное – подробности.
http://www.svobodanews.ru/Article/2008/09/08/20080908000051813.html
| | | | Human Rights Watch | Додано: Mon Sep 1 20:00:38 2008
Правозахисники оприлюднили дані про злочини осетинських ополченців
Міжнародна правозахисна організація Human Rights Watch опублікувала фотографії й точні дані про стан грузинських сіл навколо Цхінвалі, майже повністю знищених осетинськими ополченцями.
Відповідна інформація розміщена на офіційному сайті Human Rights Watch.
«Оприлюднені програмою UNOSAT недавні супутникові знімки підтверджують масову практику підпалів у грузинських селах на території Південної Осетії. Детальний аналіз знімків п`яти грузинських сіл навколо Цхінвалі свідчить про те, що руйнування там є наслідком підпалів, а не бойових дій. «Під час досліджень у регіоні співробітники нашої організації на власні очі бачили, як осетинські ополченці грабують і палять грузинські села. Фотографії з космосу тільки підтверджують масовий характер цієї практики впродовж останніх двох тижнів», - сказала заступник директора Human Rights Watch по Європі й Центральній Азії Рейчел ДЕНБЕР.
Серед знімків присутня карта пожеж у грузинських селах навколо Цхінвалі. З неї виходить, що будинки там горіли, як мінімум, 10, 12, 13, 17, 19 і 22 серпня, тоді як активні бойові дії в цьому районі припинилися ще 10 серпня. Дати знімків пов`язані з тим, що в інші дні цей район закривали хмари.
На сайті опублікована також серія з шести знімків грузинського анклаву, довжиною 9 км на північ від Цхінвалі. На знімках видно, що більшість сіл зруйновано.
Фотографії дають вагомі підстави стверджувати, що більшість руйнувань у п`яти селах (Тамарашені, Кехві, Нижні Ачаветі, Верхні Ачаветі, Курта) було викликано підпалами. На знімках не видно ніяких воронок ні від артилерійського або ракетного обстрілу, ні від бомбардувань. Зовнішні й внутрішні стіни більшості постраждалих будинків стоять, тоді як дерев`яні конструкції дахів обрушилися. Тільки вздовж шосе через Тамарашені є декілька будинків зі зруйнованими зовнішніми стінами, що могло бути викликане обстрілом із танкових гармат. Свідки з числа грузинського населення цього села говорять, що 10 серпня російські танки неодноразово стріляли по будинках.
Співробітники Human Rights Watch спостерігали пограбування Тамарашені й сусідніх грузинських сіл осетинськими ополченцями. Вони також сфотографували догораючі й палаючі будинки в Тамарашені. Жителі сіл Тамарашені, Нижні Ачаветі й Кехві говорили, що осетинські ополченці систематично грабують й палять грузинські будинки. В селі Кехві багато будинків було підпалено ополченцями незадовго до прибуття туди наших співробітників, які на місці сфотографували пожежі.
У розмовах із співробітниками Human Rights Watch декілька осетинських ополченців відкрито визнавали, що будинки підпалюють їхні товариші, щоб грузинам нікуди було повертатися. «Все це лише додає переконливості доказам фактів військових злочинів і серйозних порушень прав людини. У сукупності це має переконати російську владу в необхідності кримінального переслідування за такі злочини», - заявила Р.ДЕНБЕР.
Зокрема, в Тамарашені експерти UNOSAT нарахували 177 зруйнованих або сильно пошкоджених будинків, що становить майже 100%. У селі Нижні Ачаветі зруйновано 87 будинків, серйозно пошкоджено 28 (всього 115); у селі Верхні Ачаветі зруйновано 56 будинків, серйозно пошкоджено 21 (всього 77); у селі Курта зруйновано 123 будинки, серйозно пошкоджено 21 (всього 144); у селі Кехві зруйновано 109 будинків, серйозно пошкоджено 44 (всього 153); у селі Кемерті зруйновано 58 будинків, серйозно пошкоджено 20 (всього 7; у селі Дзарцемі зруйновано 29 будинків, серйозно пошкоджено 10 (всього 39).
| | | | Light | Додано: Mon Sep 1 19:46:01 2008
Росія ніколи не стане цивілізованою країною.
01.09.2008
“Оприлюдненими принципами своєї зовнішньої політики Кремль намагається зберегти обличчя перед світовою демократією. Маючи певний вплив на енергетичнозалежні країни, Росія відчуває себе супердержавою. Ці п’ять принципів не мають нічого спільного з реальною зовнішньою політикою , яку провадить Росії не тільки на пострадянському просторі але й у світі. Росія веде себе як агресор і ніколи не стане демократичною країною”, - казав в інтерв’ю Офіційному сайту Блоку народний депутат – “нашоукраїнець”, член парламентського Комітету з питань бюджету Павло Жебрівський.
Нагадаємо, що згідно з одним із озвучених президентом РФ Медведєвим п`яти принципів зовнішньої політики, Росія захищатиме "життя і гідність" російських громадян, "де б вони не перебували". Рішення про визнання незалежності Абхазії й Південної Осетії Медведєв назвав незворотним.
“Національні утворення у складі Росії - будь вона демократиною країною - заявили б про свою самоідентифікацію і незалежність, а це, звісно, призвело б до розпаду росіійської імперії. Тому Росія ніколи не буде поводити вести, як демократична держава”, – переконаний депутат.
Депутат зауважив, що “видаючи російські паспорта в країнах колишнього СРСР, Росія таким чином намагається здобути собі право втручатися у внутрішні справи цих країн, прикриваючи свої дії захистом російських громадян”. "Для внутрішнього користування у Росії є одні принципи, для зовнішнього, і в першу чергу по відношенню до сусідніх держав, пріоритетними зовсім інші", - сказав Жебрівський. На думку депутата "сусідні з Росією країни сьогодні мають в першу чергу дбати про свою територіальну цілісність і незалежність, адже під приводом захисту своїх громадян, Росія в будь-який час може висунути територіальні претензії до тієї чи іншої країни”. | | | | Петро Шевченко | Додано: Sun Aug 31 22:07:58 2008
За адресою http://www.lysytsya.org.ua/ розпочато публікацію дослідженнь українського історика Богдана Лисиці на тему походження та стародавньої історії українського народу. | | | | !!! | Додано: Sun Aug 31 19:29:37 2008
Захід ударить російську еліту по найчутливішому місцю?
Таємні мільярдні рахунки на Заході мають всі кремлівські високопосадовці… Особисті статки Путна оцінюють у $40 млрд... На Заході знають, як відповісти Росії на агресію...
Володимир Путін
Нарешті західні аналітики звернули увагу на справді чутливе – і вразливе – місце Кремля. На гаманці російських можновладців. А то гнівні філіппіки та полум’яні докори на адресу російських “миротворців”, які вдерлися на територію суверенної країни, стають просто смішними. „Ми вас засуджуємо, – менторствують на Заході, – виконуйте домовленості, не можна бути такими поганими й віроломними, припиніть агресію...” А Вовка слухає та їсть. Оскільки це його анітрохи не обходить, адже бити зброєю все одно не будуть – самі на Заході сказали.
А от якщо за святе візьмуть, за гаманці?
Як пише у „Вашингтон Пост” колишній помічник екс-президента США Джорджа Буша-старшого юрист Девід Рівкін, найефективнішою (додамо – і безкровною) відповіддю на дії Росії в Грузії стане початок перевірки особистих фінансових заощаджень та інвестицій на Заході представників російської правлячої еліти.
Досвідчений юрист радить наглядовим органам США та ЄС провести перевірки бізнес-операцій осіб, близьких до керівництва Росії, які можуть стосуватися цінних паперів, податків та інших економічних операцій. "Повістки, обвинувальні висновки, конфіскація активів, судові рішення та обмеження на пересування вдарять туди, де навіть найгрубіші хулігани відчувають біль – по гаманцю", – пише Рівкін, додаючи, що "уряди США та країн-союзників можуть при цьому зазначити, що ці дії відповідають загальним зусиллям Заходу в боротьбі з приватною і державною корупцією".
Довідка УНІАН. Девід Рівкін є партнером у вашингтонській юридичній фірмі Baker Hostetler. У його офіційній біографії повідомляється, що з 1991 по 1993 роки він працював юристом у Білому домі у адміністрації Джорджа Буша-старшого, а до цього був юридичним радником у Джорджа Буша-старшого, коли той обіймав пост віце-президента США в адміністрації Рональда Рейгана. Рівкін раніше працював у Міністерстві енергетики США, а також у Міністерстві юстиції США.
Щоб оцінити масштаби можливих втрат „безкорисливих великодержавних патріотів”, візьмемо хоча б політичну постать №1 Росії – прем’єра Володимира Путіна (його вірний президент Дмитро Медведєв виглядає постаттю допоміжною). Це при тому, що, як пише світова преса, таємні мільярдні рахунки на Заході мають практично всі кремлівські високопосадовці.
Раніше близькі, а нині опозиційні до Путіна російські політтехнологи оцінюють особисті статки Володимира Володимировича у 40 мільярдів доларів. І хоча значна частина цих гігантських коштів нібито вкладена в акції російських Газпрому та Сургутнафтогазу, західна преса та правоохоронці вже давно придивляються до підозрілої діяльності великого швейцарського нафтотрейдера Gunvor, більшу частину акцій якого, за оцінками експертів, контролює особистий друг і колишній товариш по службі в ПГУ КДБ Путіна такий собі Геннадій Тимченко. Річний прибуток компанії становить 8 мільярдів доларів. Реальна структура власності надійно схована за численними офшорами. Через компанію перекачуються на Захід величезні обсяги нафти Сургутнафтогазу та Роснафти.
У 2004 році Пол Волкер провів санкціоноване керівництвом ООН розслідування й опублікував звіт про зловживання в рамках програми "Нафта в обмін на продовольство". Учасники програми, з`ясував Волкер, перевищували виділені їм квоти, перепродували нафту, а з прибутку недоплачували податки. У числі порушників ті самі офшори Gunvor Іnternatіonal й Gunvor Energy, які скупили близько 3 млн. тонн іракської нафти на суму $500 млн. у Зарубіжнафти. Поміж російських компаній у неї були найбільші квоти. Прибуток з перепродажу бареля іракської нафти доходив до $5, тобто 3 млн. тонн нафти могли принести близько $125 млн. – і цими брудними надприбутками нафтотрейдери, на думку Волкера, потім ділилися з Зарубіжнафтою. Керівництву Gunvor усе зійшло з рук: добре все-таки бути особистим другом Путіна!
Процитуємо авторитетну німецьку газету Die Welt від 12 ноября 2007: „Свої гроші Путін зберігає не лише в акціях трьох згаданих компаній, але і в інших місцях. Як з’ясував американський дослідник Пол Джоял, на таємних банківських рахунках Путіна тільки в Італії та Іспанії перебуває 20 мільярдів доларів США”. Нагадаємо: це той самий Пол Джоял, який проводив розслідування разом із покійним екс-майором ФСБ Олександром Литвиненком, отруєним ізотопом полонію, і який сам ледве вижив, отримавши за підозрілих обставин дві кулі в живіт півтора роки тому в американському штаті Мериленд. Небезпечна, очевидно, це справа – шукати путінські рахунки.
Потрібно віддати належне обережності пана Путіна: надійних документальних підтверджень його тіньових фінансових оборудок практично немає. Лише одного разу трапився прокол. У 2001 році на німецько-швейцарському кордоні за дивних обставин у поле зору німецьких митників потрапили двоє громадян Росії. При огляді в них було виявлено фінансову документацію, що викликала жвавий інтерес. Оскільки стосувалися ці документи невідомих дрібних фірм, у системі яких, проте, крутилася надзвичайна сума – 5 млрд. доларів. У той час стільки "коштував" весь Ощадбанк Росії. Звідки гроші? Чиї? Чисті або для "відмивання"? Чому документи намагалися пронести пішки через кордон? Усе це не могло не зацікавити. Тим паче що, відповідно до звіту німецьких правоохоронців, в одному з цих дивних договорів фігурував Володимир Путін (тоді вже президент РФ) як особа, що має право підпису. У звіті також перераховуються шість банківських рахунків – у швейцарському, іспанському, кіпрському та двох німецьких банках.
Німці й раніше цікавилися постаттю Путіна, особливо діяльністю російсько-німецької фірми SPAG (St. Petersburg Іmmobіlіen und Beteіlіgungs AG – Санкт-Петербурзьке товариство нерухомості та пайової участі), пов’язаною із вкладенням великих грошей у пітерську нерухомість. У дев’яностих роках у відносинах зі СПАГОМ відзначився і Володимир Путін (очолював Комітет зовнішніх зв’язків мерії Санкт-Петербурга), а також інші видні пітерці, котрі з піднесенням Путіна стали його наближеними та зайняли провідні пости в російському бізнесі та політиці.
І щодо того, чи міг президент Путін контролювати якусь комерційну фірму: в інтерв’ю газеті "Комерсант" у квітні 2004 року ще один дуже відомий у зв`язку з пітерським проектом СПАГА, Володимир Барсуков (Кумарін), якого допитували за запитом німецької сторони, зазначив, що "у Путіна таких фірм штук 800 або 1800...”
Як пише іспанська „Паїс”, Кумарін був віце-президентом петербурзької нафтової компанії ПТК у 1998–1999 роках. Ця компанія зробила сильний ривок, коли тодішній заступник мера Санкт-Петербурга Володимир Путін надав їй монополію на забезпечення пальним транспорту мерії.
У червні 2003 року німецьке Міністерство боротьби зі злочинністю повідомило про порушення справи про відмивання капіталів компанією SPAG, пов`язаною з Кумаріним, яка, на думку поліції, мала відношення до організованої злочинності та наркотиків. Консультантом цієї фірми з 1992 по 2000 рік значився Володимир Путін.
У своїй книзі "Гангстери зі Сходу" відомий німецький журналіст Юрген Рот також відзначає зв’язок Кумаріна з Путіни через їхнього загального знайомого Володимира Смирнова – соратника Путіна з 1991 року. Як писав Рот, пізніше Путін забрав Смирнова в Кремль, де той відповідав за управління державною нерухомістю в країні та за рубежем. Потім Смирнов став главою торговельної фірми і почав продавати за кордон збагачений уран, але паралельно з дружніми стосунками з Путіним з 1993 року він також підтримував тісні зв’язки з Володимиром Кумаріним.
У 2007 році Кумаріна, якого вважали „паханом” кримінального угруповання „тамбовських”, арештували правоохоронні органи Росії. А в червні 2008 року іспанська поліція заарештувала всю верхівку „тамбовських” на чолі з наступником Кумаріна Геннадієм Петровим. Починаючи з 1996 року, підприємливі російські мафіозі, яких підозрюють у наявності дуже сильного „даху” в Кремлі, створили справжню злочинну мережу в Іспанії. Як зазначає іспанський слідчий, серед дій, здійснюваних цим "співтовариством", були убивства, торгівля зброєю, здирництво, шахрайство, підробка документів, торгівля впливом, підкуп, незаконні оборудки, контрабанда, наркоторгівля, замовні напади й шантаж.
Чомусь пригадуються висновки „недостреленого” Пола Джояла про таємні рахунки Путіна в Іспанії...
Коротше кажучи, за бажання, правоохоронним і контрольно-ревізійним органам країн Заходу є чим зайнятися. Так, воювати з ядерною державою надто ризиковано. Досить Іраку. Але заморозити тіньові рахунки та сумнівні інвестиції керівників держави-агресора – річ абсолютно реальна. Більше того, це, мабуть, єдиний ефективний засіб остудити гарячі голови в Росії. Адже є досвід санкцій проти Фердинанда Маркоса, аятоли Хомейні, Саддама Хусейна, Олександра Лукашенка та інших сумнозвісних персонажів новітньої історії.
Якщо ж Захід і далі вдаватиметься до пустої риторики, тоді Боже борони Грузію. І Україну...
Микола Писарчук
| | | | Gedz | Додано: Sun Aug 31 14:16:59 2008
Спогади рідних про Ганну Політковську-Мазепу.
Горло стискає спазмом від прикрості та болю...
====================================================
http://www.novayagazeta.ru/data/2008/63/11.html
Рядом с Аней
История семьи в рассказах матери, дочери и сестры
Папа римский награждает отца Анны Политковской Степана Федоровича Мазепу за работу в комитете ООН
Сын Илья, подруги, дочь Вера и Анна
Анне Политковской 4 года. Нью-Йорк
30 августа нашему обозревателю Анне Политковской исполнилось бы 50 лет. Она прожила на год меньше своего любимого поэта Марины Цветаевой, написавшей когда-то в письме Борису Пастернаку: «В Вас ударяют все молнии… а Вы должны жить…»
В Аню тоже ударяли все молнии, и, хотя жить она очень хотела — вы это почувствуете, как только прочтете публикуемые здесь же воспоминания ее дочки Веры Политковской, — никто не мог ее заставить предать закон, сформулированный той же Цветаевой: «Закон протянутой руки». Живя по этому закону, она все время оказывалась там, где была в ней нужда: у койки раненого капитана, у родителей девочки, которую только что похитили и изнасиловали, у заложников в Театральном центре… Да что там перечислять — известно все. Уже есть книга «За что», и если вы ее еще не читали — прочтите. Прочтите, чтобы понять: все, что писала и делала Аня, укладывается практически и в стиль поведения, и в жизненное кредо Цветаевой, которой Анна была больна со школьных лет и о которой написала такую дипломную работу на журфаке МГУ, что просто потрясла легендарного декана Ясена Засурского. Помните: «Отказываюсь плыть вниз — по теченью спин»? Нельзя было так в годы сталинских репрессий: сколько там было «приглашений к смерти» для Цветаевой — и сосчитать-то сегодня невозможно. Так и теперь сложно выжить… Но мы сегодня просто категорически не хотим говорить о тех, кто «золотое перо» России «устранил физически»… Будут для этого другие дни — будут суды и трагическая дата 7 октября. Сегодня же мы говорим не об убийстве, а о дне рождения Ани. И к этой дате только самые близкие ей люди говорят у нас о ней — говорят так, будто собрались за общим столом и вспоминают любимые истории, байки, смешные эпизоды. Они говорят о живой Ане, которая просто стала невидимой. Но она — рядом…
Мама Анны Политковской Раиса Александровна Мазепа:
«Человек держится тогда, когда есть за кого держаться»
Я подъезжаю к родительскому дому Ани, готовлю себя к встрече с пожилым человеком, которому должно быть тяжело ходить и говорить. А вижу тоненькую и стремительную женщину с удивительно молодой осанкой. Я даже не успеваю вертеть головой в сторону ее передвижений — вот она хочет показать мне очередной альбом, вот решила поставить чайник, вот еще почему-то подхватилась и «полетела»…
— Я думаю, — говорит она мне, — Аня сейчас рванула бы в Грузию. Слушаю все по «Эху…», иду на кухню — несу с собой приемничек. Все время слушаю… Не нравится, правда, что они уже и Проханова приглашают. Таких слушать невозможно.
— Раиса Александровна, а Аня свое 50-летие шумно бы праздновала?
— У нее как-то было так, что она специально никогда не приглашала никого. Говорила: кто хочет, тот придет поздравить.
— А приходили?
— Конечно. Школьные подруги с семьями, родня. Набиралось много… А в детстве дни рождения всегда праздновали, и тут уже все соблюдалось — гости приглашались. Аню в школе ребята обожали.
— Она не была конфликтной?
— С ребятами — нет. С учителями — да. Могла им бросить в лицо: «Вы несправедливы!» Учительнице английского делала замечание: «Вы неправильно произносите слово…» А ребята шли к ней как к заступнице: «Ань, смотри, мне занизили оценку!» Шла выяснять… Вот такая была с детства. В этой комнате такое количество набиралось школьников, даже и из параллельных классов! Они и сегодня все здороваются, подходят ко мне. Многие переехали, правда, но из тех, кто остался жить в нашем районе, все, увидев меня, просто бросаются навстречу: «Ой, здрасьте, Раиса Александровна! Как вы? Держитесь?»
— Раиса Александровна, это ваш муж на фотографии?
— Да. Степан. И рядом, видите, тоже в рамочке — Анютка… Я каждый вечер им говорю: «Ну спокойной ночи, ребята» — и только тогда иду спать. А утром встаю и говорю: «Ну, доброе утро, ребятки!» Мы со Степаном давали своим девочкам все, что могли: и на музыку водили, и на фигурное катание. Лена старше Анютки на год и ростом повыше. Поэтому тренеры в Ане больше видели перспектив, активно ей предлагали всерьез заняться, пойти по этой стезе.
— Была бы знаменитая фигуристка?
— Но мы же не для этого их туда отдавали, а для общего развития. В музыкальной школе они тоже обе очень хорошо учились, и учителя говорили, что надо им идти по этому пути. И книг они много читали… У нас тут неподалеку библиотека имени Крупской — сейчас она скукожилась, там банк, ресторан, офисы. Я как увидела это в первый раз, подумала: «Господи, да как же так можно…» Когда я ходила туда с маленькими Леночкой и Анюткой, и потом, когда они сами стали туда бегать, — все это большое здание было отдано библиотеке.
В школе однажды выступала библиотекарь: «Две, — говорит, — самые читающие школьницы — это сестрички Мазепы». Сделала такой вывод по картотекам.
— Фамилия у вас историческая, гетманская…
— Моя девичья фамилия — Нови¬кова. А Мазепа — это мужа фамилия. Когда муж еще был жив, его племянник из Харькова привез книгу свою, она вышла на украинском языке. Он обнаружил, что Степан из этой самой гетманской ветви. Потомок. Ну муж посмеялся: «Почитаю, — говорит, — вспомню украинский язык». Он же в школе в Чернигове на украинском учился. А потом уже доучивался на русском после войны. Вместе со мной.
— Так вы в школе познакомились с мужем?
— В вечерней школе взрослыми уже людьми. Он был на флоте в Керчи, а я — керчанка. Война нам не дала закончить школу, керчан угоняли в Германию. Началась бомбежка, а советские военнопленные, которые строили для немцев укрепления, спрятали несколько человек, в том числе и меня, на подводах под камышами. И вывезли в ближайшее украинское село. А месяца через два, хотя Крым оставался еще у немцев, у Днепра наши прорвались, как раз там, где были мы… Учиться в школе пришлось уже только после войны. И Степану как раз разрешили уходить по вечерам с корабля на учебу. Его взяли в армию 17-летним, он прослужил 8 лет, потому что некем было заменить этот призыв. Срок службы все время продлевали. И только когда уже пришел вызов из института, повезли его на катере с корабля — учиться в Москву. Приехал в МГИМО, а тут уже экзамены идут, и он в один день сдал сразу три. Прямо вот во флотской форме, потому что ведь и переодеваться-то не во что было… И вот он, будучи студентом третьего курса, решил, что нужно жениться. А я не хотела в Москву ехать… Он сказал: «Или — или». Вот так и стали москвичами, здесь и остались.
— В этой квартире?
— Нет, в этой квартире мы с 1962 года: мы ее купили, когда работали в Америке — это первые кооперативы мидовские. Можно было купить, только если ты в Америке сдаешь валюту. Вот мы старались, сдавали — экономили. А до этого мы снимали не квартиру, даже не комнату, а угол. Тогда всем доставалось, но нам, пережившим войну, мирные трудности не были страшны. Главное — живы. Живем — чего ж еще. Вот, это дочка Лены. Вот они так сделали, что они тут все показываются …
(Это Раиса Александровна говорит о цифровой фоторамке — каждую минуту появляются новые фотографии — дети, внуки, правнуки.)
— Не дают вам соскучиться?
— Нет. Человек же держится только тогда, когда есть за кого держаться. А семья у нас такая, что держит. Даже племянник, сын моей сестры, говорит: «Держитесь, потому что вокруг вас все, даже мои дети, — вокруг вас». Дочь моя Лена в Лондоне живет, но звонит каждый день. В мой день рождения, 2 августа, они все друг с другом по телефону сговорились и были здесь полным составом с праздничной едой и напитками. И Лена с Юрой, и внуки все, и племянник с детьми. Его мама — моя сестра — живет в Керчи, каждый год к ней на каникулы мы отправляли наших детей, а она всегда старалась подгадать отпуск к их приезду. А Лена с Юрой — какой опорой они были Анютке после ее развода. Это и внукам передалось: Илья очень бережно и деятельно заботится о сестре Вере и ее малышке — Анечке. Он молодец — для него это святое дело. И на работе его уважают, а в сентябре он будет получать второй диплом. И Аня, и дедушка на этом очень настаивали, потому что первый диплом был не по профилю той работы, которую он выбрал. И вот уже во время сессии, как сдаст экзамен, звонит: «Пятерка!» — и мы все дружно радовались. А теперь мне звонит — ни деда нет, ни Ани. Как всегда — пятерка. Говорю: «Илюш, как бы мама сейчас с дедом радовались!» Отвечает: «Бабушка, если ты еще будешь так реагировать, я не буду звонить тебе с экзаменов!» Обещаю, что не буду так…
— Раиса Александровна, вы могли себе прежде представить, что Аня станет героем, о котором заговорит весь мир?
— Знаете, друзья моего мужа, мидовские ветераны, говорили ему: «Степан, вот ты больше как-то всегда об Анюте печешься, ты что — больше любишь ее?» Нет. Он любил девочек наших обеих одинаково — между ними разница год, мы их и одевали одинаково, как близняшек. И учились обе на отлично, и в один вуз на один факультет одна за другой поступили. Но Аню всегда было жальче. Вот так Степан и объяснил своим друзьям: «Мне ее больше жалко».
— Потому, что она себя совсем не берегла?
— Да, уж сколько мы ее отговаривали ездить в Чечню. Боялись за нее. Она в ответ: «А кто должен? Если не я, то кто?» Боялись за нее. Но и гордились: Степан все абсолютно ее публикации собирал, вырезки делал, надписывал — число, год…
— Это же сколько нужно было вырезать!
— Да, а он все вырезал… Я пока в этих папках не могу разобраться… Она же, если в Москве, так когда к ней ни приди — всегда работает. «Ты во сколько сегодня легла?» — «В три ночи». Ну разве так можно? Ответ: « Надо, надо, надо». Вот надо. Все.
— Что вы чаще всего вспоминаете сегодня, Раиса Александровна? Какой момент в жизни?
— О нас всегда говорили: «Какая красивая семья! Две девочки- принцессы. А папа с мамой такие молодые и так красиво танцуют». На всех конкурсах и вечеринках мы со Степаном танцевали вальс, танго — умели. И всегда получали первые места, какие-то призы — это было самое счастливое время, вспоминаю часто. Девочки наши, когда подросли, всегда шутили: «Мы же думали, что все мужчины такие же идеальные, как наш папа». Он не пил, не курил. Всю душу вкладывал в воспитание детей, а потом внуков. У него не было ни одного седого волоса, когда хоронили. Он же и зуб первый незадолго до этого пошел лечить. А перед операцией моей умер от обширного инфаркта, хотя никогда до этого в жизни у него не болело сердце.
— Вы прожили вместе почти 50 лет?
— 54 года… Юра, зять мой, сказал: «Он умер, идя к любимой женщине…» Я же сначала плохо себя почувствовала. Пошла в поликлинику на УЗИ и вдруг вижу: Аня здесь. «Как ты сюда попала?» «На то, — говорит, — я и журналистка». Она домой позвонила, а ей отец сказал, что я здесь. И вот она сидит в кабинете у заведующей… Выясняется, что срочно меня надо в больницу. Мы домой, чтоб собраться. Степан дочке: «Ань, а может, не надо ее в больницу? Что, так серьезно?» Аня ему: «Да, серьезно, нельзя откладывать». Приехал он ко мне. Морс привез. Врач с ним поговорила. И вот в день операции он мне звонит и говорит: «Ты знаешь чего… Я к тебе приеду». Стала отговаривать…Позвонил второй раз, не надумала ли я, что привезти? Да что же может быть нужно перед операцией? Тем более в больнице, где все есть… Говорит: «Ну я выхожу…» Вот так сказал… Последнее, что сказал.
…А я ждала — уже и посещения заканчиваются, а его нет и нет. Заходит врач, говорит, звонили родственники и передали, чтобы я не ждала мужа, он в пробку попал. Не смог доехать. Я думаю: в какую же пробку, если он на метро собирался? Домой звоню, сюда, а трубку снимает Илюша. И вот только тогда я понимаю, что, если у нас Илюша, значит, с дедом что-то случилось. Говорю: «Илюша, что случилось с дедушкой?» Он: « Бабуль, я точно не знаю. Он в больницу попал, тебе мама потом расскажет». Хотя он первым был там… Вместе с Юрой. Степан же на метро уже проехал, вышел и стал уточнять у женщины, где останавливается троллейбус или автобус, который идет к больнице. Она начала ему показывать, а он стал на глазах у нее оседать… А утром рано, еще градусники даже не разносили, как мне укол пришли делать. И сразу после этого вошли Лена с Аней. И когда я Лену увидела, которая в Лондоне живет, тут я уже все поняла: «Девчонки, дедушка умер?»
— Вас должны были оперировать в этот день?
—Да, тут и врач зашел, говорит, к операции готовы, никаких похорон нельзя… А через две недели, также с утра до градусников, пришли с уколом. Также открылась дверь, только вместо Ани с Леной был Юра. И мои первые им слова были: «Аню убили?»
Отец бы Анюткиной смерти не пережил… Если он меня не пережил…
Дочь Вера ПОЛИТКОВСКАЯ:
«Она мне говорила: знаешь, сколько у меня отпусков? Родишь — будем вместе растить ребенка»
— Два моих слова буквально преобразили маму: «Я беременна». Я ей позвонила сразу, как только сдала специальный анализ крови и убедилась в точности своего состояния. Мама была в этот момент, кажется, на работе, во всяком случае — в делах. Спросила: «Да? А ты уверена? Я перезвоню…» Так буднично, как будто ничего такого важного не произошло. Я даже и не подозревала, что с этого мгновения буду видеть перед собой совсем другую маму. Она приехала ко мне с сумкой, полной продуктов: «Правильное питание. Ты должна есть вот это! Ты бросила курить?»
Я в общем-то никогда не увлекалась такими напитками, как кола или спрайт, но что-то такое она однажды у меня увидела и закричала так, будто это был цианистый калий:
— Как ты можешь кормить ребенка ЭТИМ?
За каких-то два месяца мама успела вырастить на дачной грядке лук, укроп, морковь — чистые продукты, никакой химии, ее внучка должна была питаться только так. Я никогда бы прежде не могла себе представить маму на грядках…
А 6 октября, за день до маминой смерти, была такая ложная тревога — угроза моему плоду. Она никак не подтвердилась, но в тот момент мама, отдавая мне отрывистые приказы: «Лежать! Не двигаться!» — вызывала платную «скорую помощь». По-моему, ей было страшнее, чем мне. Она немного успокоилась, когда мы уже на «скорой» ехали в больницу. Даже шутила: « Ну вот, хоть так я немного проеду по встречной…» Она же свою машину водила очень осторожно, никогда ничего не нарушая.
Было что-то около шести вечера, час пик, огромное скопление машин. «Скорая» всех разгоняла сиреной.
— По пробке с ветерком, — сказала мама.
Еще она мне говорила:
— Знаешь, сколько у меня скопилось отпусков? Я же никогда их не брала. Родишь — и я сразу возьму все. Будем вместе растить ребенка.
Сестра Анны Политковской Елена КУДИМОВА:
«Всем казалось, что она никогда не?плачет, а она темноты боялась»
— Аня вышла провожать меня на порог квартиры. Еще секунда — и, махнув ей рукой, я войду в роковой лифт, не подозревая, что мы видимся в последний раз.
«Лен, а страшно новорожденного взять на руки?» — спрашивает она, прощаясь, о том, что больше всего волнует ее в последнее время, и мы опять вместе радуемся, что вчера вечером опытный врач развеял все сомнения по поводу Вериной беременности.
На этом месте я просыпаюсь в холодном поту, как и вчера, и позавчера, и много раз со дня ее смерти. На этом месте подсознание поставило какую-то зарубку, видимо, чтобы оградить сознание от дальнейшей прокрутки событий. Но сон одолевает, и я снова вижу, как Аня режет на кухне размоченные чернослив с курагой, как ее научили накануне в больнице — готовит «завтрак беременной» для еще спящей Веры.
За 40 минут на кухне, где Аня потчует меня чаем, мы, как всегда, успеваем обсудить целый список тем:
— вчерашние поиски больницы для Веры (подробно);
— непрофессионализм первого врача (коротко);
— «хеппи-энд» дня с консультацией у ведущего специалиста по беременности в Москве (подробно);
— вчерашние вечерние новости по телевизору, которые я не видела, где Путин щеголял в Чечне в
майке с портретом Кадырова-младшего на груди (быстро);
— состояние здоровья и духа нашей мамы после операции (в мельчайших подробностях);
— Анин собственный поход в поликлинику.
Мы говорим быстро и тихо, нам никогда не хватает времени обсудить все, что с нами происходит, и Вера еще спит в соседней комнате. Наш папа с портрета на комоде добродушно внимает нашей женской болтовне. Две недели назад мы похоронили его в такой же погожий солнечный день, как и сегодняшнее утро 7 октября 2006 года. Где-то в глубине души мы верим, что его душа в течение сорока дней живет рядом с нами.
Собственно говоря, я забежала только на минутку, чтобы забрать у Ани мамины вещи в больницу. Сегодня Анина очередь навещать маму, но нужно срочно заказывать двери для ремонта Вериной квартиры, и мы решаем, что поеду опять я, а Аня завтра. После папиной смерти мы каждый день по очереди часами сидим в маминой палате, занимаясь любительской психотерапией.
А над Аней висит, как дамоклов меч, незаконченная первая глава ее новой книги, которую она клялась дописать к концу сентября на даче, где бы никто не мешал работать. Но жизнь развивается по своему сценарию — папина смерть, похороны, мамина операция, сложности беременности у Веры — в общем, не до того. А ведь еще и работа в редакции.
Перечитывая ее статьи, трудно себе представить, что Аня могла чего-то бояться. Из ее материалов рисуется образ этакой бесстрашной «русской бабы», описанной хрестоматийным Некрасовым: «Коня на скаку остановит, в горящую избу войдет». На самом деле Аня с детства боялась темноты, возможно, потому, что к 10 годам у нее стала быстро прогрессировать близорукость. Хотя потом в Чечне ей приходилось без очков, чтобы не вычислил патруль, практически на ощупь, километры шагать в ночи, перебираясь с места на место. Когда я увидела ее после «Норд-Оста», первое, что она мне сказала: «Было очень страшно».
Всем казалось, что она никогда не плачет. Но в очередной раз, разругавшись в пух и прах с Муратовым из-за очередной статьи, она рыдала мне в трубку по телефону, не в силах остановиться от обиды.
Аня часто уезжала в Чеч¬ню, не сообщая об этом родителям, предоставляя им дополнительный день без волнений. Все равно на следующий день после ее отъезда они узнают, позвонив внукам, но это будет потом. И они еще внимательнее, чем обычно, начнут прислушиваться к новостям по радио.
Верина беременность подействовала на нее отрезвляюще. Аня хочет внуков. Она так радовалась и по-доброму завидовала, когда летом увидела мою недельного возраста внучку.
«Лен, а страшно новорожденного взять на руки?» Уже полдень, я тороплюсь к маме, машу ей из лифта рукой, а у нее осталось всего 4 часа…
Галина Мурсалиева
28.08.2008 | | |
|
Гостьова книга 
Директор: Стефан Паняк (Єкатеринбург),