В гостьовій книзі 1168 записів на сьогоднішній день.
Сторінок: « 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 » |
| Василий | Додано: Sun Sep 26 22:11:46 2010
Очень приятные смайлики у Вас при отправки комментария.
Вообще сайт очень здоровский!
Так держать |   | | валерий
Місто: Луганская обл. г. Артёмовск | Додано: Sun Sep 26 10:26:40 2010
незнаю как выслать вам фото вашего коллектива с Любо 2010...  | | | | V.K. | Додано: Fri Sep 24 15:07:09 2010
"Регіони" нацьковують СБУ на фестиваль патріотичної пісні
П'ятниця, 24 вересня 2010
Поділитись: Депутат від Партії регіонів Вадим Колесніченко просить главу СБУ Валерія Хорошковського перевірити законність проведення фестивалю "Гайдамака.UA".
Про це йдеться у зверненні регіонала, повідомляє його прес-служба.
"Під час проведення фестивалю організаторами планується низка концертів українських музичних колективів з яскраво вираженою націоналістичної і ксенофобською спрямованістю", - зазначив Колесніченко.
Також, йдеться у зверненні, плануються "презентації "повстанських книжок", лекції та зустрічі з відомими націоналістично налаштованими музикантами, письменниками, політиками та громадськими діячами, майстер-класи з українських традиційних бойових мистецтв".
"На думку організаторів саме формат вшанування української повстанської та бойової пісні має стати закликом до дії молодих українців, про що свідчить і афіша заходу", - заявив регіонал.
За його словами, "музичні групи, виступ яких планується, відрізняються явно ксенофобською і націоналістичною спрямованістю текстів пісень".
"Фестиваль підбором своїх учасників явно спрямований на розпалювання міжнаціональної ворожнечі і людиноненависницьких настроїв", - вважає Колесніченко.
Він зазначив, що "проведення фестивалю також може бути кваліфіковано як злочин, що підпадає під дію статті 4 Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації".
Колесніченко просить Хорошковського "перевірити на предмет законності проведення фестивалю "Гайдамака.UA" і забезпечити дотримання Конституції, законів" та повідомити його про вжиті заходи.
Крім Колесніченка, лист підписали президент Єврейського форуму України Аркадій Монастирський і глава ВГО "Правозахисна організація "Спільна мета" Руслан Бортнік.
Як відомо, фестиваль повстанської та патріотичної пісні "Гайдамака.UA" пройде 24-26 вересня 2010 у парку Перемоги в місті Ірпінь (Київська область).
Українська правда
http://www.pravda.com.ua/news/2010/09/24/5411039/
| | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Wed Sep 15 06:05:05 2010
Солидарность как повод для разногласий
Александр Лемешевский
В конце августа в Польше отмечают 30-летие создания профсоюза "Солидарность". Подготовка к юбилею проходит в обстановке острых споров между бывшими и нынешними лидерами легендарного профсоюза.
В Польше чрезвычайно популярен 8-минутный компьютерный мультфильм "История Польши", автор которого – наиболее титулованный современный польский мультипликатор Томаш Багиньский. Показать за такой короткий отрезок времени тысячелетнюю историю страны непросто – нужно было выбирать, от чего отказаться. Так вот, такое событие, как создание "Солидарности", автор вместе со своими научными консультантами не счел возможным пропустить.
Вот мнение директора Европейского центра Солидарности, отца-доминиканца Мацея Зембы:
– Это наиболее выдающееся общественное движение в мировой истории и самая большая польская победа. Я всегда говорю, что "Солидарность" – это знак, универсальный товар наивысшего в мире качества.
По словам Мацея Зембы, отмечая даты, связанные с польской борьбой за восстановление независимости, нужно забывать текущие политические раногласия.
На это обращает внимание и всемирно известный польский режиссер Анджей Вайда, который принимал участие в создании "Солидарности" 30 лет назад:
– "Солидарность" не была бы создана, если бы люди, так сказать, с разных сторон, разные люди, не шли в одном направлении, чтобы в конце концов солидарно встретиться. Я поехал на гданьскую судоверфь потому, что тогда занимал пост председателя общества кинематографистов Польши, и мы несколько месяцев до этого начали бороться за то, чтобы наши коллеги-документалисты могли любой ценой запечатлеть на пленку те события. Запечатлеть правдиво и объективно все, что происходило в нашей стране...
То, что 30 лет назад объединяло поляков из разных слоев общества - рабочих Леха Валенсу, Анну Валентынович и творческую интелегенцию Тадеуша Мазовецкого, Бронислава Геремка, Анджея Вайду и других, теперь разделяет многих людей в современной Польше. Через три десятилетия многие из них по-разному смотрят на роль – свою и других людей – в том процессе. Другим стал и сам профсоюз "Солидарность". Он объединяет в 20 раз меньше членов, чем это было в 80-е, но это, пожалуй, нормально – ведь появился целый ряд других профсоюзов.
Чаще в адрес "Солидарности" звучит другое обвинение – в политической ангажированности, поддержке оппозиционной партии "Право и справедливость", возглавляемой Ярославом Качиньским, братом погибшего в авиакатастрофе под Смоленском президента Леха Качиньского.
Иначе как понимать то, что на мероприятия в честь тридцатилетия "Солидарности" в польской Силезии не был приглашен президент Бронислав Коморовский – в прошлом, кстати, также активный деятель "Солидарности"? Ситуацию объяснил представитель силезской "Солидарности":
– Мы не пригласили президента Коморовского. Но перед ним еще столько лет президентства, что наверняка найдется какой-нибудь повод, чтобы его к нам пригласить...
Основные мероприятия, связанные с 30-й годовщиной подписания так называемых "августовских соглашений" между рабочими и властями ПНР, пройдут в самом конце месяца в Гданьске – колыбели "Солидарности".
Шоком для многих поляков было то, что в них не примет участие один из создателей профсоюза, его многолетний лидер и символ борьбы поляков с коммунистическим режимом, лауреат Нобелевской премии мира Лех Валенса. Он говорит, что нынешняя "Солидарность" – это не тот профсоюз, который он когда-то создавал и которым руководил, хотя значок "Солидарности" остается на лацкане его пиджака. В интервью польскому телеканалу TVN24 Лех Валенса заявил:
– Я не говорю, что я не хочу сотрудничать с "Солидарностью". Дело в том, что мы настолько теперь расходимся в мнениях, что я просто не подхожу нынешней "Солидарности". Почему? Ну хотя бы потому, что это профсоюз, а я уже пенсионер. Кроме того, теперь у них примерно полмиллиона членов, а в мое время было 10 миллионов. Разница налицо.
В августе 1980 года, в результате массовых забастовок по всей стране, руководство ПНР было вынуждено пойти на переговоры с рабочими, которые к тому времени заручились поддержкой целого ряда выдающихся представителей польской интеллигенции. В подписанном 31 августа в Гданьске соглашении говорилось о том, что существующие в стране профсоюзы не отражают точки зрения трудящихся и не борются за их права, поэтому нужно создать новый профсоюз, который на самом деле представлял бы эти интересы. На базе соглашения власти позволили официально зарегистрировать "Солидарность". Кроме того, руководство ПНР приняло на себя обязательство ограничить цензуру, восстановить на рабочих местах всех, кто был уволен за участие в рабочих протестах в 1970 и 1976 годах, а также широко обсудить в обществе ряд экономических реформ.
http://www.svobodanews.ru/content/article/2138170.html | | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Wed Sep 15 05:04:28 2010
Інтерв'ю з Гавриілом Поповим про політичну ситуацію в Росії.
Василь Коломацький
KOBZA
----------------------------
http://www.svobodanews.ru/content/article/2157619.html | | | Андрій
Місто: Київ | Додано: Sat Sep 4 21:02:08 2010
...шановні земляки, є чудове українське радіо в інтернеті, www.uhradio.fm заходьте та слухайте українську музику та спілкуйтесь
...всім привіт з України! | | | Aрдрій
Місто: Київ | Додано: Thu Sep 2 18:08:16 2010
Добрий день!
Зовсім випадково в одному з українських журналі побачив посилання на ваш сайт і одразу поспішив його відвідати. Дуже приємно, що є такий сайт, така чудова діаспора, такі люди, які бережуть, відроджують українську культуру в Росії.
Переказую велике вітання всім Українцям Росії.
Слава Україні! | | | | Nur | Додано: Tue Aug 24 20:29:38 2010
Аллах знает о справедливых и несправедливых среди вас.
Когда машина попадает в аварию и разбивается вдребезги, глупо обвинять саму машину, а если происходят природные катаклизмы (жара, засуха, пожары) бессмысленно обвинять саму природу. В первом случае виновата не машина, а тот, кто управляет машиной, а во втором случае виновата не сама природа, поскольку не она сама управляет собой, ею управляют свыше – Всевышний.
Всевышний никогда вероломно и несправедливо не наказывает. Если уж настигает суровая кара Всевышнего, в этом виновны сами люди. Ведь абсолютное большинство людей живут не по законам Всевышнего Аллаха, а против его законов. Кара Всевышнего настигает различные страны и народы, а по масштабам бед и несчастья Россия впереди планеты всей. Это и не удивительно, поскольку на протяжении тысячелетней истории, в Российской империи было столько мерзостей, несправедливостей и преступлений против личностей – уму не постижимо.
Сможем ли мы сегодня с уверенностью сказать: «Наконец-то мы избавились от тяжелого наследия прошлого, покаялись и встали на путь истины»?
Или мы все еще продолжаем наступать на те же грабли, и разбиваем себе лбы. Увы, второе – продолжаем наступать на те же грабли.
Уничтожения народов в течении веков на территории Поволжья, Кавказа, Урала, Сибири не останется без наказания! Результатом перманентного геноцида чеченского народа в течении веков являются сотни стертых с лица земли населенных пунктов, грабежи, террор, убийства сотен и сотен тысяч мирных людей. Возьмем, к примеру, две войны против Чеченской Республики Ичкерии. Было убито около 250 тысяч чеченцев, в том числе более 40 тысяч детей. Но разве же чеченцы виновны в том, что они хотят быть рабами Всевышнего и жить по справедливым законам Аллаха, а не жить рабами Российской империи.
Другой пример. Кому и зачем нужно было отправлять в тюрьму по «террористическим» и «экстремистским» статьям лучших рабов Всевышнего, тем самым навлекать на себя гнев и кару Аллаха?
Горе тем, кто давал преступные приказы «мочить» невинных мусульман и тем, кто пытал, сфабриковал липовые уголовные дела на местах. Они не оставили себе никаких шансов для спасения от вечного адского огня.
«Мы сотворили много джиннов и людей, которые войдут в ад в Судный день,
потому что у них сердца, которыми они не понимают и не проникают в истину, глаза, которыми они не видят знамений Нашей мощи, и уши, которыми они не слышат айатов и наставлений для их разумения. Они подобны скоту. Ведь они не получают пользы от ума, данного им Аллахом. Они даже более заблудшие, потому что скот ищет то, что идет ему на пользу, и убегает от опасностей, а эти не понимают ничего и находятся в полном неведении о пользе и заблуждении.»
(Священный Куръан сура Аль-Аграф 179 аят)
Гамиль Камалетдинов – ветеран труда, отец репрессированного. Татарстан, г. Набережные Челны.
Данная статья была прочитана на очередном общегородском собрании ТОЦ и одобрено единогласно. http://tatar-centr.blogspot.com/2010/08/blog-post_23.html
| | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Sun Aug 15 06:10:08 2010
Шановний пане Юрію!
Я звернув увагу керівників діаспори на Ваше прохання. Далі вирішувати їм.
З повагою,
Василь Коломацький
КОБЗА
| | | Юрий
Місто: г. Владимир | Додано: Wed Aug 11 21:38:49 2010
Меня зовут Юрием Петровичем. Мне 46 лет. Живу во Владимире больше 20-ти лет. Уроженец г. Кривой Рог.
Вынашиваю идею создания фонда
"Содействия российско-украинскому сотрудничеству".
Нужен совет и помощь.
Всех благ.
| | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Sat Jul 31 18:03:26 2010
Про Патріарха Кирила та кириломобіль.
Василь Коломацький
КОБЗА
------------------
Про наш Хресний хід
Звичайно, мені хотілося, аби нас було сто тисяч. Але 10-15 тисяч, яким спасибі за те, що зібралися на Хресний хід, ініційований УПЦ Київського Патріархату, - дуже добрий результат, досягнутий без настирливої реклами, якою всі українські телеканали, особливо Перший Національний, супроводжували візит московського гостя.
Ми зібралися завдяки Інтернету та "циганській пошті". Це до Кирила влада звозила людей безкоштовним муніціпальним транспортом, як це кинулися робити в Дніпропетровську після приголомшливого провалу в Одесі, яка, незважаючи на свою проросійскість по суті проігнорувала візит московського гостя.
Нашим автобусам, що їх парафії та прочани винаймали своїм коштом, влада майже в прямому сенсі встромляла палки в колеса. Незважаючи на цілий тиждень цілування влади з московським Патріархом, біси взяли-таки своє й надоумили чинити хай і дрібні, але перешкоди Хресному ходу.
Та Господь сильніший...
В Україні склалася не парадоксальна, а навіть паталогічна ситуація, коли влада, замість того, щоб боротися за власну національну церкву, як це в різні часи відбувалося в Болгарії, Греції, Грузії, Румунії, Сербії, Росії, як це нині відбувається в Македонії, сприяє не лише збереженню, але й посиленню впливу на Україну закордонного центру. Центру, який лише необізнані люди хибно вважають церковним.
Нова влада де-факто і всупереч Конституції надала статус державної Українській православній церкві Московського Патріархату. УПЦ МП вмонтовується в політичну систему Януковича, має стати одним із стовпів авторитарного режиму і взяти на себе відповідальність за все, що вже зробив і колись зробить Янукович - і не лише за праведне, але й за гріховне.
УПЦ Київського Патріархату тримається винятково на прагненні мільйонів українців мати, як це заведено в усьому православному світі, власну незалежну церкву в незалежній державі, на харизмі, авторитеті, організаційних талантах свого доброго пастиря Святішого Патріарха Київського та всієї України-Руси Філарета, многая йому літа.
Наш 81-річний Патріарх пішки, разом з духовенством та вірянами подолав шлях від Володимирського собору до Володимирської гірки.
Негламурний, непихатий, без пальців "веером". Без бетонної стіни охоронців, без кавалькади кириломобілів, без блокування навколишніх вулиць та провулків. Без черги підлабузних малоросійських чиновників, які казати "Москва" навчилися раніше ніж "мама". Без коштовного годинника, котрий, як іронічно написав один мій коментатор, потребує посиленої охорони - щоб не вкрали.
"Новый русский" Патріарх і поводиться як "новый русский". Іноді здається, коли дивишся на всі ці московські понти, що малиновий піджак Його Святості Кирилу пасував би більше, ніж зелена патріарша мантія.
А наш Патріарх - сама простота. І свою квартиру в центрі Києва, кажуть, продав на золото для раки Варвари Великомучениці у Володимирському соборі.
P. S. Звичайно, я шаную право тих своїх співгромадян, які є вірними РПЦ-УПЦ МП, на спілкування із своїм предстоятелем, людиною безумовно інтелектуальною та харизматичною. Врешті-решт, Кирило, хоч і московський, але все ж таки Патріарх, і його статус потребує відповідної пошани від будь-якого православного.
Але чомусь хочеться, щоб Його Святість не зловживав симпатією частини українців, дотримувався елементарних правил поведінки в гостях, і не думав, що ми такі ідіоти, що не здатні відсіяти полову від зерна, побачити, де грішне, де праведне, відокремити мирське від церковного, а політичне турне - відрізнити від пастирського візиту.
Олег Медведєв, вірний УПЦ КП
http://www.pravda.com.ua/columns/2010/07/29/5259082/
| | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Mon Jul 19 05:24:36 2010
http://www.nkzu.org/article.php?articleID=699
| | | Volodymir
Місто: Україна | Додано: Wed Jul 7 09:27:07 2010
В Україні зникають інтернет-видання…
Вівторок, 06 Липня 2010
В Україні зникають інтернет-видання…
Тільки пішли чутки про можливі реєстрації та перереєстрації та інші утиски, як почали зникати з мережі інтернет сайти, що дозволяли собі критично висловлюватися про владу та події в Україні.
Першою ластівкою 1 липня став сайт «Музеї України».
Без попередження і пояснень було відлучено від ефіру сайт журналу Музеї України. Чергова провокація у дусі відсутності цензури і свободи преси? Вже кілька днів редакція не може зрозуміти, хто то зробив... Особливо, враховуючи кілька публікацій про мільйонні подарунки, зроблені нашими владоможцями на міжнародних аукціонах...
Ситуація досить дивна. І знакова...
Звертаємося до журналістської спільноти за підтримкою!
Редакція єдиного музейного часопису МУЗЕЇ УКРАЇНИ
http://www.museum-ukraine.org.ua/
А сьогодні 5 липня після 19:00 зник з мережі інтернет козацький журнал «Сурма»…
Коментарі зайві. Хто наступний?
Свобода слова в Україні продемонстрована в повній красі, а редактори сайтів можуть пишатися тим що вони перші. | | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Wed Jun 9 08:00:16 2010
А це щось! Вітаю крок російського керівництва і представників творчої інтелігенції! Супер!
Культура поверх бар"єрів!
Василь Коломацький
КОБЗА
-------------------
Польские СМИ: Анджей Вайда получит Государственную премию РФ
Выдающийся польский кинорежиссер Анджей Вайда удостоен Государственной премии России - за достижения в области борьбы за права человека.
Об этом сообщило во вторник польское издание Polityka.pl со ссылкой на близких режиссера. Они заявляют, что Вайда отправляется в Москву, где 12 июня состоится вручение награды.
Недавно по российскому телевидению был показан фильм Анджея Вайды "Катынь" - о трагической судьбе польских офицеров, расстрелянных сталинским НКВД в 1940 году в лесу под Смоленском.
http://www.svobodanews.ru/archive/ru_news_zone/20100609/17/17.html?id=2065909
Read more: http://www.svobodanews.ru/archive/ru_news_zone/20100609/17/17.html?id=2065909#ixzz0prmSfDxC
| | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Sun May 9 18:25:59 2010
КУДИ ЛЕТИТЬ УКРАЇНА?
У грудні 1990 року маршал Моїсеєв з трибуни Верховної Ради роздавав компліменти українцям, аби якось втримати їх у складі СССР: «Юноши из Украины составляют основу нашей армии. Им прежде всего доверяем сложнейшую боевую технику, которая принадлежит к стратегическим ядерным силам. Значительную часть офицерского корпуса составляют также украинцы, поскольку характеру этого народа присущи такие черты, как честность, ответственность, талантливость, хозяйственность, доброта и забота о людях. В трудную минуту на них можно всегда положиться».
Через десять років у московському журналі «Молодая гвардия» (№1-2, 2010) появилася расистська, сповнена патологічної ненависті до українців стаття Сергія Родіна «Сокровенная тайна украинства». Автор стверджує: «В низших расах воплощаются духи тоже низших душевных качеств, то понятно, почему «украинцы» отличаются обыкновенной тупостью ума, узостью кругозора, глупым упрямством, крайней нетерпимостью, гайдамацким зверством и нравственной распущенностью. Подобный набор негативных черт, усугубляемый низким нравственным и интеллектуальным уровнем, и породил в «украинцах» патологическую и совершенно необъяснимую ненависть к своим единоплеменникам, родному языку, своей вере, культуре, традициям».
Чи не спонукали/надихнули Сергія Родіна до написання цієї маячні публіцистичні «размишлізми» Дмитра Табачника? Відмінність лише в тому, що неповноцінними Табачник наразі вважає галичан. Але, як знати, можливо згодом візьметься за волиняків, закарпатців, подолян, поліщуків?..
Та ми наразі не про це. Ми про те, що застереження Миколи Міхновського, висловлене на початку XX століття, на превеликий жаль, не втратило своєї актуальності й зараз: «Над нами висить чорний стяг, а на ньому написано: смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації!».
Які механізми й сили можуть консолідувати українське суспільство? Що слід вчинити, щоб відновити генетичну здатність українців до самоорганізації? Безумовно, потрібні особистості. У політиці, в науці й культурі. Але ситуація в Україні особлива. Постколоніальна, «Дослідження в Інституті психології ім. Г. Костюка АПН України та Інституті соціальної та політичної психології АПН України засвідчили, що 15 відсотків громадян України займають антиукраїнські позиції. Ці громадяни й досі не хочуть визнавати української незалежності, зі зневагою, презирством і ворожістю ставляться до будь-яких проявів українськості і не сприймають найменших поступок на користь української мови», – констатував минулого року Владислав Кирей в «Урядовому кур’єрі». Інакше кажучи, йдетьтся про п’ятнадцять відсотків населення, котре, по суті, ототожнює/визнає/позиціонує себе з нацією-окупантом. Цим самим підтверджується факт існування в України «п’ятої колони», представники якої більш ніж привільно почувають себе у Верховній Раді.
«Ющенко перший в тисячолітній історії очільник України, який зрозумів, що саме дух і культура нації – фундамент її добробуту. Незаперечною заслугою президента Ющенка є політика виведення України із постімперського простору, на що мало хто звертає увагу. На мою думку, «втрата» України так болюче ударила по самолюбству Кремля, що ця рана болить і ще довго болітиме, спонукатиме кремлівських чільників на вчинки і заходи задля повернення втікачки, які не здатна намалювати моя уява. Найповніше визначення – на будь-які. Без огляду на мораль, на історію і зв’язки» [Леонід Капелюшний].
Консолідувати націю, об’єднати суспільство, українців найперш могла б спільна пам’ять про Голодомор, усвідомлення його причин і наслідків. Кремль це зрозумів вмент. Але у відкритий наступ, не криючись, перейшов, почавши брутально діяти через своїх клевретів тільки після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах, аби знищити паростки української державності й національного усвідомлення серед «хохлів» і «малоросів», у яких мало-помалу почала прокидитись національна гідність і самоповага. Наразі Москві вдається доволі успішно втілювати свої плани щодо майбутньої інкорпорації України. А все через те, що вчасно не була проведена деколонізація та дерусифікація. Віктор Ющенко встиг зробити лише кілька несміливих кроків у цьому напрямі (йдеться про визнання факту Голодомору на міжнародному рівні, про певні спроби науковців й архівістів щодо реабілітації ОУН-УПА, про відкриття утаємничених архівів КГБ), як Система одразу відчула, звідки виходить небезпека. Для неї (Системи) диверсифікація енергопостачання або ж ціна на газ для України не так важливі, як ідеологічне усамостійнення (самоідентифікація) пересічного українця. Вже наступного дня після підписання в Харкові «пакту Медведєва-Януковича» Владімір Путін визнав, що справа зовсім не в грошах, за які Росія без особливих труднощів могла збудувати не одну військову чи військово-морську базу в Новоросійську чи деінде. Все просто, «як манна каша». За Путіним, «головне – це не газ і навіть не флот , а розуміння спільності інтересів та історичних цілей». Основна мета Кремля – нівеляція України як суб’єкта міжнародної політики. Ідеологічні чнники відіграють при цьому чи не найважливішу роль. Москва добре на цьому розуміється.
Відтак дедалі виразніших обрисів набуває один із похмурих футурологічних прогнозів – можливості функціонування політично незалежного (позірно незалежного), але «русскоязычного государства Украина» із уже знаною в світі державною атрибутикою – синьо-жовтим прапором, гербом-тризубом, котрі милостиво залишать автохтонам як цяцьки.
Вже нині, «оцінюючи події історичного минулого України, офіційні оракули під облудною машкарою прагнення до об’єктивності, пошуків «золотої середини» почали ліпити якийсь химерний гібрид історичної правди з недавньою імперською брехнею, фабрикуючи напівправду, що страшніша в ідеологічній обробці мас за відвертий обман» [Георгій Бачинський].
І справді. Незабаром світ відзначатиме 65-ту річницю закінчення Другої світової війни. У Росії щодо святкування перемоги над гілерівською Німеччиною особливий погляд. Його Кремль понад усе прагне нав’язати Україні, котра під час війни втратила понад вісім мільйонів громадян. Крім владних важелів, Москва використовує найменшу нагоду (досить лише згадати «георгієвські»-«гвардєйскіє» стрічки на українських телеекранах) для пропаганди визначальної ролі «русского солдата» (Російська Федерація, як відомо, є правонаступницею почилого у бозі Совєтського Союзу) в «побєдє в Вєлікой Отєчєствєнной войнє», брутально використовуючи інформаційний простір сусідньої держави. Насамперед телебачення. Лукава кремлівська пропаганда проникливими голосами за кадром українською мовою розповідає про «наших солдатів», «наших визволителів», «наших розвідників», «наших резидентів»… Помовчимо. Подумаємо. Якщо йдеться про героїв колишньої метрополії, правонаступницею якої вважає себе нинішня Російська Федерація, то одне. «Своїми» для росіян, приміром, є агент-терорист Ніколай Кузнєцов. Але не є він «нашим розвідником». Для багатьох українців факт очевидний і зрозумілий. Та, на жаль, не для всіх. Для певної категорії телеглядачів і читачів закони формальної логіки безсилі. Архівні документи, скріплені печатками і підписами (якщо вони суперечать «єдино привильній політичній лінії КПСС-КПУ») не мають жодної ваги для фанатиків/симпатиків Лєніна-Сталіна. Переконувати Колесниченка, Симоненка, Вітренко, Грача і Ко у хибності/злочинності комуністичної ідеології справа марна, невдячна й марудна. Але таваріщі добре знають, як можна руйнувати історичні стереотипи. Тож не випадково архівною справою в Україні відає комуністка Ольга Гінзбург...
Вже два десятиліття поспіль точиться в Україні ІДЕОЛОГІЧНА війна, яку всіляко підживлює й провокує «п’ята колона», агенти впливу Кремля у Верховній Раді, а ще малороси у поріділих шеренгах комуністів і соціалістів, маргінальні «диванні» партійки, закордонні «доброзичливці»…
Ця віртуальна війна щораз більше набуває виразно етнічного забарвлення. Особливо це помітно в інтернеті. Та й телепростір уже має неабиякі «здобутки». Часто доходить до абсурду, який, втім, якнайкраще розкриває справжню суть так званого «стратегічного партнерства» між Росією та Україною. Так, у російському телесеріалі «Гончі-3», що демонструється на ТРК «Україна», герої кінострічки (міліціонери) за сценарієм натрапляють на слід польського (не традиційно для російського кінематографа американського, не німецького, а саме польського) розвідника/шпигуна Ковальського, який має розгалужені зв’язки в кримінальному світі. Та навіть не в цьому річ. Під час слідства з’ясовується, що Ковальський, якому допомагає резидент (його також показують у фільмі), користується послугами (sic!) українських конфідентів. Їх ефесбешник характеризує як ідіотів. Глядач має змогу побачити сцену арешту українського агента на прізвище Швець, звинуваченого у крадіжці технічних секретів. Під час затримання актор, що грає Швеця, по-українськи, з виразно російським акцентом, вигукує: «Я не розумію!». Відтак просить викликати українського посла. Та вже пізно. Справедливість торжествує. На російський копил. Але не щезає запитання: з якою метою сценаристові треба було розставляти ІДЕОЛОГІЧНІ акценти з виразно антиукраїнським і антипольським присмаком у загалом примітивному фільмі? Навіщо ТРК «Україна» взялася поширювати провокаційну відеопропаганду у вітчизняному інформаційному просторі? Найцікавіше, що саме ця серія «Гончих-3» вигулькнула на ТРК «Україна» 22 квітня, акурат наступного дня після підписання «харківських домовленостей» по Чорноморському Флоту. Не корелюється воно якось з «братерською» політикою Кремля. Щось недогледіли російські резиденти?
І ще. Коли у фільмі появився польський розвідник/шпигун Ковальський, мені пригадалась вельми промовиста світлина з інтернету (як мовиться в старовинній італійській приказці, якщо це й неправда, то добре придумано): на лоні гарної природи (очевидно, на лісовій галявині) сфотографовані Сталін, Берія (у Лаврентія Павловича за ремінь запхнута сокира), справа стоїть військовий і чоловік у цивільному, що тримає в руках оберемок коротких дощок. Під світлиною підпис, зроблений чітким каліграфічним почерком: «И. В. Сталин и Л. П. Берия выбирают место для посадки дерева. Аэродром под Смоленском, 10 апреля 1940 года».
Але це так. Між іншим. Просто подумалось, чи не саме за дерево, посаджене Сталіним, зачепився крилом літак президента Польщі Качинського акурат 10 квітня 2010 року? І ще подумалось, куди летить Україна?
Олег К. РОМАНЧУК,
шеф-редактор журналу «Універсум»,
член СОУ
| | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Sat May 8 06:11:02 2010
Вийшла ще одна цікава книга.
Василь Коломацький
КОБЗА
-------------------------
Читайте епископа Варнаву
Лиля Пальвелева
В Доме Русского Зарубежья в Москве состоялась презентация книги "Дядя Коля" против...". Это первая публикация записных книжек епископа Варнавы (Беляева), отказавшегося сотрудничать с советской властью. Записные книжки политзаключенного и тайного священника относятся к 1950-60 годам. Книга вышла в свет в Нижнем Новгороде, в издательстве "Христианская библиотека". Составитель, научный редактор и комментатор записных книжек епископа Варнавы Павел Проценко подчеркивает, что это не случайно.
– В Нижнем Новгороде Варнава получил кафедру епископа в 1920 году, был нижегородским викарием. Поэтому когда у церкви появились издательства, то именно нижегородское церковное издательство занялось изданием его трудов, "текстов из сундука", с которыми меня жизнь свела почти 30 лет назад, – говорит Проценко.
Этот сундук сохранила "духовная дочь" священника. После лагерей и сибирской ссылки он поселился в Киеве, где вел внешне тихую жизнь частного человека. Соседи знали его как "дядю Колю Беляева". Но в ветхом киевском домике шла насыщенная церковная жизнь. Сюда приходили люди старой культуры, которых не устраивал альянс православия и сталинского режима. Там же епископ Варнава делал свои дневниковые записи. По мнению Проценко, это уникальное документальное свидетельство времени:
– Он сразу поставил себе задачу, что описывает "хронику" того, что видит, потому что в газетах, как он говорил, хроника с 1917 года все сужалась, а с 1920-х годов была запрещена "окончательно". Что он имел в виду под хроникой? Реальную правду жизни. Вот эту реальную правду – то, что он видел, слышал и свои рассуждения – он и записывал.
Как говорит Проценко, записки Варнавы представляют собой связный текст, за которым встает лицо автора, его позиция:
– В своих записях он постоянно приводит цитаты на иностранных языках, часто по памяти; иногда из Библии – на древнееврейском; постоянно присутствуют отсылки к богословским трудам. Кроме того, он дает трактовку советской истории. У него была такая языковая установка, своего рода эксперимент: он совмещал тексты из Священного писания, личные наблюдения и тот багаж старой культуры, которую он помнил как живую. Все это пропустил через газеты. Он постоянно читал газету "Правда", "Блокнот агитатора", "Вечерний Киев" и даже вел список, сколько "правд" издается на территории Советского Союза – газет 50, разные "правды". Он их читал и делал выписки. Все время ссылался на Сталина, Ленина, цитировал, показывал их грубость, старался показать, что они, в общем-то, извратили христианство и фактически пытаются строить новый мир на христианских началах, но убрав из него христианскую любовь.
Вот то место в книге, где епископ Варнава записывает рассказ вернувшегося из заключения священника:
"Приехал он из города Ивдель. Это к северу от Свердловска. В этом городе простых жителей нет, все ссыльные. Но бесконвойные. А вот еще к северу, сто верст лесом, там начинаются лагеря, множество. Впереди этих лагерей – страшный кордон. На нем три тысячи человек, целый полк охраны. Никого не пропускают, как, по Евангелию, об аде сказано: "…так что хотящие перейти отсюда к вам не могут, также и оттуда к нам не переходят", "утверждена великая пропасть" (Лк. 16, 26). Но ее не переходят, а обходят тайными тропинками. В этих лагерях собрано так называемое тихоновское духовенство, которое, действительно, патриарха Алексия не признает и других об этом поучает, и разные "бывшие" люди, имевшие связь с заграницей, и прочие. Изоляция полная. Так, например, они не знали даже, что война была. И только когда после войны прислали к ним еще пополнение, они узнали, что была война".
Проценко подытоживает, чем же его так привлекла фигура епископа Варнавы , что он посвятил свою жизнь обработке его архива:
– Я занимался подпольной историей. Меня интересовал человек, который прошел через "печи" большого террора, выжил и сохранил преемство нравственного сопротивления; который не закрыл глаза ни на что. Все видел, помнил и пытался воздействовать на современников. В 1982 году киевское КГБ вынесло мне предупреждение. Как раз через несколько месяцев меня познакомили с тайной монахиней Серафимой, в миру Верой Васильевной Ловзанской, которая была хранительницей архива епископа и которая помогала ему при его жизни. Ей было тогда 84 года, и она ждала человека, который мог бы этот архив обработать. Но я должен был ходить на работу, иначе бы меня посадили: за мной следила милиция. Поэтому я днем ходил на работу в библиотеку, а ночью работал над архивом. Я понимал, что надо торопиться: либо я успею обработать и спрячу архив Варнавы, либо меня арестуют. С 1983-го по 1986-й год я работал по ночам, пока меня не арестовали.
Проценко приговорили к 3 годам лагерей. В этом – одно из объяснений, почему записные книжки епископа опубликованы только сейчас.
http://www.svobodanews.ru/content/article/2027207.html | | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Sat May 8 05:56:00 2010
Екзистенція Росії. Резистенс. Рефлексія. Пошук правди.
І ніщо не старіє.
Василь Коломацький
КОБЗА
------------------------
Ольга Берггольц: смерть,тюрьма, тюрьма, смерть...
Дмитрий Волчек
К столетию Ольги Берггольц вышел сборник "Ольга. Запретный дневник". В нем собраны дневники поэта, ее письма, избранные стихотворения, поэмы. Место Берггольц в русской литературе много лет определяли цензоры, не пропускавшие в печать значительную часть написанного ею. В результате имя поэта стало ассоциироваться с ура-патриотизмом.
В начале 90-х читатели узнали другую Берггольц – были опубликованы ее тюремные стихи и дневники. Но по-прежнему большая часть архива Ольги Берггольц закрыта для исследователей. Создатели сборника поэтому, в основном, пользовались перестроечными публикациями. Наконец-то они собраны вместе, и голос Берггольц – драгоценного свидетеля, показания которого нельзя оспорить, – зазвучал в сегодняшних дискуссиях о войне и сталинизме.
О своей работе говорит Наталия Соколовская, составитель сборника, выпущенного издательством “Азбука”:
- В сборник вошли дневники 1938-39 года, касающиеся тюрьмы, блокадные дневники, дневники 1949 года, где она пишет о сталинском колхозном ГУЛАГе в деревне Старое Рахино. Собранные вместе, снабженные комментарием, а также собственными текстами Берггольц, набросками к так и не осуществленной второй части книги "Дневные звезды", ее письмами, избранными стихотворениями и поэмами - это все дает ощущение невероятной взрывчатой силы.
Составителю сборника в прошлом году удалось получить доступ к некоторым материалам уголовного дела Ольги Берггольц, хранящегося в архивах ФСБ. Многие документы следствия воспроизведены в книге.
Из дневников Ольги Берггольц
14 декабря 1939 года
Ровно год тому назад я была арестована. Ощущение тюрьмы сейчас, после 5 месяцев воли, возникает во мне острее, чем в первое время после освобождения. Вынули душу, копались в ней вонючими пальцами, плевали в нее, гадили, потом сунули ее обратно и говорят: "Живи". Год назад я сначала сидела в "медвежатнике" у мерзкого Кудрявцева, потом металась по матрасу возле уборной — раздавленная, заплеванная, оторванная от близких, с реальнейшей перспективой каторги и тюрьмы на много лет, а сегодня я дома, за своим столом, и я — уважаемый человек на заводе, пропагандист, я буду делать доклад о Сталине, я печатаюсь, меня как будто уважает и любит много людей...
Значит, я победитель?
Ровно год назад Кудрявцев говорил мне: "Ваши преступления, вы — преступница, двурушница, враг народа, вам никогда не увидеть мужа, ни дома, вас уже давно выгнали из партии". Сегодня — все наоборот.
Значит, я — победитель? О нет!
Нет, хотя я не хочу признать себя и побежденной. Еще, все еще не хочу. Я внутренне раздавлена тюрьмой, такого признания я не могу сделать, несмотря на все бремя в душе и сознании.
Я покалечена, сильно покалечена, но, кажется, не раздавлена. Вот на днях меня будут утверждать на парткоме. О, как страстно хочется мне сказать: "Родные товарищи! Я видела, слышала и пережила в тюрьме то-то, то-то и то-то...". Но этого делать нельзя. Будет — исключение, осуждение и, вероятнее всего, опять тюрьма.
23 декабря 1939
Выступала на собрании о Сталине, выступала неплохо, потому что готовилась к докладу очень добросовестно, потом прочитала свой стишок о Сталине. Гром аплодисментов, все были очень довольны и т. д. Ровно год назад я читала этот стишок в тюрьме, будучи оплеванной, низведенной на самую низшую ступень, на самое дно нашего общества, на степень “врага народа”. ...Как этот слабый стишок там любили! Плакали, когда я дочитывала до конца, и сама я так волновалась, когда читала... Пока не стала думать: “Твоя вина!” Но, даже думая так о нем, не могла без волнения читать, я доклады делала с волнением, искренне.
Где, когда, почему мы выскочили из колеи?
Своими впечатлениями от книги “Запретный дневник” делится культуролог Борис Парамонов:
- Ольга Берггольц – трагическая фигура, и трагедия ее – не только личная, но общенародная, общероссийская…Ее немалый талант был не то что задушен, а сужен. Она стала поэтом одной темы: противостояния, на ее творческом горизонте не осталось других тем, весь мир ушел из ее стихов – тот мир, который так красочно и щедро представал раньше. И вот эта тема противостояния поэта злым силам очень удачно легла на ленинградские, блокадные стихи, тут была мотивировка – война, которая позволила этим стихам вообще прозвучать по радио и появиться в печати. Это уже много раз говорилось – что война вдруг и неожиданно сделала легальной, произносимой правду. Но война кончилась, и Ольге Берггольц больше хода не было. Лучшие ее стихи трагедийного звучания, вызванные воспоминаниями о собственных бедах, о гибели мужа в советском застенке, о собственном тюремном опыте, по определению оказались заблокированными. Но дело и не только в этом, страшнее было другое: Ольга Берггольц просто не могла уже писать о чем-либо еще. Многоцветный мир ушел из ее стихов – тот, который так выразительно представал в ее ранних стихах
Из дневников Ольги Берггольц
13 марта 1941 года
Иудушка Головлев говорит накануне своего конца: “Но куда же всё делось? Где всё?” Страшный, наивный этот вопрос все чаще, все больше звучит во мне. Оглядываюсь на прошедшие годы и ужасаюсь. Не только за свою жизнь. Где всё? Куда оно проваливается, в чем исчезает и, главное, — зачем, зачем?!
Перечитываю сейчас стихи Бориса Корнилова, — сколько в них силы и таланта! Он был моим первым мужчиной, моим мужем и отцом моего первого ребенка, Ирки. Завтра ровно пять лет со дня ее смерти. Борис в концлагере, а может быть, погиб.
Превосходное стихотворение “Соловьиха” было посвящено им Зинаиде Райх, он читал его у Мейерхольда. Мейерхольд, гениальный режиссер, был арестован и погиб в тюрьме. Райх зверски, загадочно убили через несколько дней после ареста Мейерхольда и хоронили тишком, и за гробом ее шел один человек.
Смерть, тюрьма, тюрьма, смерть...
- С Борисом Корниловым они разошлись очень рано. Они два года прожили вместе, родилась дочка Ирочка, которая умерла от тяжелейшей болезни сердца в 1936 году. В 1930-м она уже была вместе с Николаем Молчановым, своим вторым мужем. Он погиб в 1942-м, страшно погиб, от голода. После того, как он служил в Туркестане, у него была очень тяжелая форма эпилепсии. И он не мог есть, он умирал от болезни и от голода одновременно. И она описывает эти страшные муки, в которых он уходил, и как она себя вела при этом - это тоже уникальное свидетельство. В 1942 году она связала свою судьбу с Георгием Макогоненко, с которым они познакомились в Радиокомитете, это была ее большая любовь. Но вот бывают такие истории… Ольга Берггольц хранила верность Николаю Молчанову до конца и написала такую фразу: "Но самое главное, Коля - история нашей истошной любви и веры".
…В сентябре 1941 года началась блокада Ленинграда. Из репродукторов на улицах осажденного города звучал голос Берггольц.
Из дневников Ольги Берггольц
22 сентября 1941. Три месяца войны
Сегодня сообщили об оставлении войсками Киева...
Боже мой, Боже мой! Я не знаю, чего во мне больше — ненависти к немцам или раздражения, бешеного, щемящего, смешанного с дикой жалостью, — к нашему правительству. Почти вся Украина у немцев — наша сталь, наш уголь, наши люди, люди, люди!.. А может быть, именно люди-то и подвели? Может быть, люди только и делали, что соблюдали видимость? Мы все последние годы занимались больше всего тем, что соблюдали видимость. Может быть, мы так позорно воюем не только потому, что у нас не хватает техники (но почему, почему, черт возьми, не хватает, должно было хватать, мы жертвовали во имя ее всем!), не только потому, что душит неорганизованность, везде мертвечина, везде кадры помета 37—38 годов, но и потому, что люди задолго до войны устали, перестали верить, узнали, что им не за что бороться.
О, как я боялась именно этого! Та дикая ложь, которая меня лично душила как писателя, была ведь страшна мне не только потому, что мне душу запечатывали, а еще и потому, что я видела, к чему это ведет, как растет пропасть между народом и государством, как все дальше и дальше расходятся две жизни — настоящая и официальная.
24 сентября 1941
Зашла к Ахматовой, она живет у дворника в подвале, в темном-темном уголке прихожей, вонючем таком, совершенно достоевщицком, на досках, находящих друг на друга, — матрасишко, на краю — закутанная в платки, с ввалившимися глазами — Анна Ахматова, муза Плача, гордость русской поэзии — неповторимый, большой сияющий Поэт. Она почти голодает, больная, испуганная. А товарищ Шумилов сидит в Смольном в бронированном удобном бомбоубежище и занимается тем, что даже сейчас, в трагический такой момент, не дает людям вымолвить живого, нужного, как хлеб, слова...
А я должна писать для Европы о том, как героически обороняется Ленинград, мировой центр культуры. Я не могу этого очерка писать, у меня физически опускаются руки. Она сидит в кромешной тьме, даже читать не может, сидит, как в камере смертников. Плакала о Тане Гуревич и так хорошо сказала: "Я ненавижу, я ненавижу Гитлера, я ненавижу Сталина, я ненавижу тех, кто кидает бомбы на Ленинград и на Берлин, всех, кто ведет эту войну, позорную, страшную..." О, верно, верно! Единственно правильная агитация была бы — "Братайтесь! Долой Гитлера, Сталина, Черчилля, долой правительства, мы не будем больше воевать, не надо ни Германии, ни России, трудящиеся расселятся, устроятся, не надо ни родин, ни правительств — сами, сами будем жить"... А говорят, что бомбу на Таню сбросила 16-летняя летчица. О, ужас! О, какие мы люди несчастные, куда мы зашли, в какой дикий тупик и бред. О, какое бессилие и ужас. Ничего, ничего не могу. Надо было бы самой покончить с собой — это самое честное. Я уже столько налгала, столько наошибалась, что этого ничем не искупить и не исправить. А хотела-то только лучшего. Но закричать "братайтесь" — невозможно. Значит, что же? Надо отбиться от немцев. Надо уничтожить фашизм, надо, чтоб кончилась война, и потом у себя все изменить. Как?
Рассказывает составитель сборника "Запретный дневник" Наталия Соколовская:
- Во время блокады она погибала, у нее была дистрофия, и друзья отправили ее в Москву. Для нее было шоком, когда она поняла: в Москве о Ленинграде практически ничего не знают. Она пишет в письме мужу: "Здесь - заговор молчания вокруг Ленинграда (…), о Ленинграде правды не знают, правду о нем говорить запрещено (…). Будет ли возможность сказать когда-нибудь правду о Ленинграде, будет ли она когда-нибудь сказана? Вряд ли". И еще она писала: "О Ленинграде все скрывалось, о нем не знали правды так же, как о ежовской тюрьме. (…) Я рассказываю им о нем, как когда-то говорила о тюрьме - неудержимо, с тупым посторонним удивлением. (…) Трубя о нашем мужестве, они скрывают от народа правду о нас… В то же время Жданов присылает сюда телеграмму с требованием прекратить посылку индивидуальных подарков организациями в Ленинград, это, мол, вызывает "нехорошие политические последствия", - цитирует письма Берггольц Наталья Соколовская.
После войны началось новое завинчивание гаек.
Из дневников Ольги Берггольц
31 октября 1949
В день отъезда Юра прибежал из издательства дико взволнованный и сказал, чтобы я уничтожила всякие черновики, кое-какие книжонки из "трофейных", дневник и т. д. Он был в совершенном трансе — говорит, что будто бы услышал, что сейчас ходят по домам, проверяя, "что читает коммунист", т. е. с обыском. Кроме того, откуда-то запрашивали издательство, — какие из моих книг изданы.
Меня сразу начала бить дрожь, но вскоре мы поехали. Ощущение погони не покидало меня. Шофер, как мы потом поняли, оказался халтурщиком, часто останавливался, чинил подолгу мотор, — а мне показалось — он ждет "ту" машину, которая должна нас взять. Я смотрела на машины, догоняющие нас, сжавшись, — "вот эта... Нет, проехала... Ну, значит, — эта?". Уже за Териоками, в полной темноте, я, обернувшись, увидела мертвенные фары, прямо идущие на нас. "Эта". Я отвернулась и стиснула руки. Оглянулась — идет сзади. "Она". Оглянулась на который-то раз и вдруг вижу, что это — луна, обломок луны, низко стоящий над самой дорогой... Дорога идет прямо, и она — все время за нами. Я чуть не зарыдала в голос — от всего. Так мы ехали, и даже луна гналась за нами, как гепеушник.
Из воспоминаний Даниила Гранина, включенных в сборник "Ольга. Запретный дневник":
- Вот и похоронили Ольгу, Ольгу Федоровну Берггольц. Умерла она в четверг вечером. Некролог напечатали в день похорон. В субботу не успели! В воскресенье не дают ничего траурного, чтобы не портить счастливого настроения горожан. В понедельник газета "Ленинградская правда" выходная. Во вторник не дали: что, мол, особенного, куда спешить. Народ ничего не знал, на похороны многие не пришли именно потому, что не знали…
http://www.svobodanews.ru/content/article/2035287.html
| | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Sat May 8 02:51:57 2010
Топография террора 65 лет спустя
07.05.2010 19:47
Юрий Векслер (Германия)
В центре Берлина, неподалеку от Потсдамской площади, на территории бывших штаб-квартир СС и гестапо открыт выставочно-информационный центр "Топография террора". Его главная цель – сделать наглядной и доступной информацию о становлении и преступных действиях режима национал-социалистов.
Открывая выставочно-информационный центр "Топография террора", президент Германии Хорст Келлер сказал: "Здесь за письменными столами работали ответственные за нацистские преступления, преступники. Но также работали и те, кто лично мучал и убивал людей".
Число арестованных и подвергнутых репрессиям гестапо в берлинской штаб-квартире – 15 тысяч человек – может показаться на удивление скромным. Но ведомство гестапо было лишь небольшой частью репрессивного аппарата нацистов. Здесь же находился кабинет и ведомство Рейнхарда Гейдриха, начальника Главного управления имперской безопасности, осуществлявшего важнейшую для нацистов миссию – уничтожение еврейства, Холокост.
Как и во многих других случаях в истории ФРГ, следы нацистской истории никто не хотел видеть и вообще замечать
Нынешнее открытие специально построенного здания под экспозиции центра "Топография террора" венчает непростую историю, длившуюся более 20 лет. В 1982 году историк Кристине Фишер обнаружила на месте, которое внушало ужас берлинцам в нацистские времена и сравнивалось ими с воротами в ад, площадку для тренировок начинающих автомобилистов, пивную и свалку:
– Это было, как и во многих других случаях в истории ФРГ: следы нацистской истории никто не хотел видеть и вообще замечать. На этом месте оставшиеся следы истории нацистского периода были сознательно уничтожены. Было стыдно видеть, как выглядело в 1982 году это место страданий и ужаса. Мы собрали тогда группу из 50 человек и начали символические раскопки в поисках следов истории. Это была демонстрация, и она подействовала: городские власти санкционировали официальные раскопки, и в результате были отрыты подвалы гестапо, которые мы сегодня видим.
На переднем плане – подвал гестапо, далее справа – новый информационный центр "Топография террора"
Среди тех, кто поддержал тогда Кристине Фишер, был историк и директор нынешнего центра "Топография террора" Андреас Нахама. Пять лет борьбы Кристине Фишер и Андреаса Нахамы привели к тому, что с 1987 года на стенах подвалов гестапо под навесом была размещена экспозиция из фотографий и других документов о преступлениях нацистов. Ежегодно эту выставку под открытым небом посещало более полумиллиона берлинцев и гостей города.
Но построить здание удалось только 23 года спустя, лишь со второй попытки. Первое здание не было достроено, и в конечном итоге его разобрали, так как расходы на проект все время росли и город, затратив уже 15 миллионов евро, остановил строительство. На организацию второй попытки ушли годы и еще 26 миллионов, но теперь все малопонятные и неприятные неожиданности позади. Вот как комментирует этот период Андреас Нахама:
Наш центр наглядно показывает структуры нацистского государства, его центра зла, показывает, как была уничтожена демократия, как был организован и осуществлялся террор
– Некоторые объясняют все авариями, просто несчастливыми случайностями и неожиданными банкротствами; но, на мой взгляд, такие объяснения слишком близоруки. У этих событий были и содержательные причины, состоявшие в том, что многим не очень хотелось делать достоянием общественности механизмы создания и функционирования государства фюрера. Наш центр наглядно показывает структуры нацистского государства, его центра зла, показывает, как была уничтожена демократия, как был организован и осуществлялся террор. Все это происходило на глазах у всех, в центре города.
Я надеюсь, что все, кто будет сюда приходить, будут делать это с чувством собственного достоинства, не опуская головы. Это не место поминовения жертв. Это место исторической памяти и учебы. Мне кажется, что нам удалось создать на месте некогда открытой раны нечто вроде шрама истории. Прохожий споткнется взглядом об эту территорию, где нет зелени, где все серо, – и это именно то, чего мы хотим достичь. Мы хотим напоминать о том, как хотя и слабую, но действовавшую демократию Веймарской республики удалось в течение 120 дней превратить в диктатуру. Мы хотим напомнить: то, что произошло однажды, может произойти еще раз.
Часть экспозиции – коллаж из картотеки гестапо
На сравнительно небольшой территории по адресу Принцальбрехтштрассе, 8 при нацизме работали 7000 сотрудников. Из них только трое были после войны осуждены немецким правосудием. Интересно, что годы работы фонда "Топография террора" под руководством Андреаса Нахамы помогли открыть правду не только жертвам и их родственникам, но и детям нацистских преступников.
Беате Ниманд многие годы считала своего отца Бруно Затлера не причастным к преступлениям, тем более что он дважды проходил процесс денацификации и был признан невиновным. Но документы, обнаруженные фондом "Топография террора", неопровержимо засвидетельствовали его участие как в организации пыток заключенных тюрьмы гестапо, так и в самих пытках:
– Это было ужасно. Когда я познакомилась с документами, я просто заболела. На меня это ужасно подействовало. И у меня был выбор: либо вытеснить все это из сознания, из памяти, либо разобраться до конца во всем, что совершил мой отец. Я выбрала именно этот, второй путь.
Именно такому выбору большинства граждан ФРГ и помогает выставочно-информационный центр "Топография террора".
http://www.svobodanews.ru/content/article/2035694.html
Read more: http://www.svobodanews.ru/content/article/2035694.html#ixzz0nIKCGDN0
| | | | Георгій | Додано: Thu May 6 22:54:19 2010
А судді хто?
Хочу висловити скепсис з приводу оприлюднених п. Крикуненком результатів конкурсу на кращий переклад творів Б.-І. Антонича: як може оцінювати якість перекладів людина, що вважає себе українським письменником, яка допускається таких помилок:
"Організатори конкурсу щиро дякують всіх учасників за участь, за надіслані переклади творів Богдана-Ігоря Антонича..."
(http://www.ukrros.info/news/index.php?ELEMENT_ID=2047)?!! | | | | Рим | Додано: Mon May 3 05:20:58 2010
20-летие ТОЦ
25 января, на отчетно-выборном собрании Набережночелнинского отделения (НЧО) Татарского общественного центра (ТОЦ) им. Марата Мулюкова, активисты решили провести свой 20-летний юбилей 20 ноября 2010 года. ТОЦ основываясь на свой устав, имеет право реализовать национально-культурные права татарского народа политическими методами и вести политическую деятельность не только в Татарстане.
В течении 20 лет ТОЦ г. Набережные Челны проделал огромную работу в развитии родного языка, культуры, традиций, образования. Благодаря совместной работе руководства Татарстана и национального движения, мы добились следующих исторически важных достижений:
12 июня 1991 г. избран президент Республики Татарстан.
29 ноября 1991 года утвержден флаг Татарстана постановлением Верховного Совета Республики.
21 марта 1992 в Татарстане состоялся референдум, на котором почти две трети населения проголосовали за статус суверенного государства, субъекта международного права.
22 мая 1992 было принято Постановление Верховного Совета о статусе Татарстана как суверенного государства.
6 ноября 1992 была принята Конституция Татарстана как суверенного демократического государства.
14 июля 1993, государственный гимн Республики Татарстан исполняется в точном соответствии с музыкальной редакцией гимна, утверждённой постановлением Верховного Совета Республики Татарстан.
За эти годы многое произошло, мы вместе с вами многое пережили: были и взлеты, и падения, и снова взлеты. Неизменно было одно: годы идут, а мы продолжаем вести борьбу!
На 20-летний юбилей планируется приглашение представителей общественных, общественно-политических, религиозных организаций из России и из стран СНГ, творческой интеллигенции (писатели, поэты, ученые, артисты) и корреспондентов средств массовой информации (СМИ).
На данное время ведется работа над изданием книги, посвященной истории ВТОЦ и национального движения татар. Проведение юбилея, изготовление и рассылка пригласительных билетов, афиш, принятие и размещение его участников подготовка связана со значительными расходами. Материалы, документы, статьи и фото об истории национального движения татар можно отправить по адресу: 423823, Татарстан, Набережные Челны, Новый Город, 18/06, 51кв. А также обращаемся к руководителям предприятий и частным лицам с просьбой оказать финансовую помощь для издания книги наличными или перечислением на расчетный счет НЧО ТОЦ р/с 40703810120000000061 “Автоградбанк” г. Наб. Челны, ИНН 1650068424, БИК 049240748, к/с 30101810100000000748, КПП 165001001. Телефон: 8 (8552) 32- 28- 62, сотовый т: 8-906-330-47-73.
Председатель НЧО ТОЦ Рафис Кашапов | | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Fri Apr 30 03:55:04 2010
Ось це умови, в яких існує українська діаспора у Росії.
А нині керівництво Росії ще й в знущальному тоні критикує українську опозицію (мовляв, - хулігани).
З моєї точки зору хулігани - це ті, що позбавляють країну слова і плюралізму.
Василь Коломацький
КОБЗА
--------------------
Freedom House посчитал свободу прессы в России и Гамбии одинаковой
Международная организация Freedom House 29 апреля представила доклад об уровне свободы прессы в странах мира по итогам 2009 года. Результаты исследования представлены на сайте организации.
В ежегодный рейтинг свободы прессы, составленный по итогам исследований Freedom House, вошли 196 стран. Россия занимает в списке 175 место. Она делит его Гамбией и уступает одну позицию Конго, но лидирует по отношению к Вьетнаму.
Первую десятку занимают Финляндия, Исландия, Норвегия, Швеция, Бельгия, Люксембург, Андорра, Лихтенштейн и Швейцария. Германия находится в списке на 19 месте. США соседствует с Чехией на 24 позицию , в то время как Великобритания, а также Барбадос, Канада и Коста Рика расположились на 26 строчке, а Франция на 40. Худшие результаты по уровню свободы прессы показали Белоруссия, Бирма, Куба, Экваториальная Гвинея, Эритрея, Ливия, Иран, КНДР, Туркмения и Узбекистан.
По мнению составителей доклада, в общемировом масштабе на протяжении уже 8 лет наблюдается тенденция к сокращению свободы прессы. На сегодняшний день в стране со свободной прессой живет лишь каждый шестой. Улучшение ситуации со свободой СМИ авторы исследования отметили только в Азиатско-Тихоокеанском регионе. При этом в наибольшей степени ситуация ухудшилась на территории стран бывшего СССР и в Латинской Америке.
В докладе отмечается, что правительства России, Китая и Венесуэлы систематически вторгались в информационное пространство в интернете. Власти стран были замечены за введением цензуры и вбрасыванием в сеть публикаций, содержащих антидемократические и националистические взгляды, а также за ведением наблюдения за действиями граждан в сети.
http://www.lenta.ru/news/2010/04/29/media/ | | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Sun Apr 25 04:39:33 2010
Звернення інтелігенції України
http://www2.maidan.org.ua/n/petit/1272103632
Звернення інтелігенції України
Століттями українська спільнота ціною неоплатних жертв виборювала своє право на самостійне існування. Два десятиліття Україна важко й болісно народжує демократичну державу для вільних громадян. Минуло всього 50 днів, відколи новообраний президент Віктор Янукович, вступаючи на посаду, поклав і свою руку на Пересопницьке Євангеліє та присягнув виконувати приписаний цією посадою історичний обов’язок -- боронити суверенітет і незалежність України, додержуватися Конституції України, підносити авторитет України в світі. Що ж маємо натомість?
Стаття 17 Конституції України встановлює, що «на території України не допускається розташування іноземних військових баз». Політика держави в цілому, і Президента зокрема, мусить бути спрямована на дотримання в тому числі й цієї норми Конституції України. Тимчасом Президент з власної ініціативи підписує угоду про продовження перебування на території нашої країни іноземних військ на фантастичний для сучасної цивілізації термін -- 25 років. Крок безпрецедентний, хоч якими волюнтаристськими діями попереднього уряду його не виправдовуй. Те, що колись було політичною даниною так званому «перехідному періоду» перших років незалежності -- періоду державної та політичної невизначеності нації, -- закріплюється на ще мінімум 33 роки. Історичний годинник розвитку нації призупиняється. Покоління тих, кому за 40, може вже ніколи не побачити дійсно вільної, суверенної європейської України.
Підпис, поставлений під антинаціональною угодою, яскраво демонструє номенклатурно-феодальний стиль мислення правлячої команди. Одним корпоративним рішенням керівник держави обертає мільйони своїх співгромадян на фактично довічних заручників заможнішого сусіда -- поза всяким суспільним діалогом, незалежними експертами, правозахисниками й громадською думкою. Замість рішучості реформаторських дій, замість модернізації економіки проводиться не складна продаж національного суверенітету. Подібна «стратегія» управління державою власне називається просто -- узурпацією влади.
Перспектива, накреслена цією угодою, цілком недвозначна: це – посилення політичного та ідеологічного впливу російського типу державності в усіх сферах українського життя. Європейський вибір перетворюється на євразійський. А це, в свою чергу, означає небезпеку згортання всіх демократичних надбань та інституцій держави Україна, фактичну втрату власної державності та поглиблення розколу в українському суспільстві. Якщо сьогоднішня влада не схаменеться, Україну може очікувати доля, подібна до розділених Молдови та Грузії. Чи готовий народ України, всі ми, до такого сценарію? І в яких західних краях проїдатимуть тоді свої статки наші нинішні владоможці?
Ми апелюємо, перш за все, до громадськості України. Нам усім кинуто виклик як народові – в такій ситуації різниця електоральних уподобань стає другорядною. Сьогодні, як ніколи, час відчути себе єдиним конституційно повноправним джерелом влади в країні і згуртуватися на засадах національної солідарності проти спроби відібрати в нас наше майбутнє. Тільки наша єдність – єдність громадян, громадянського суспільства -- здатна вберегти нашу прекрасну й трагічну Батьківщину від перетворення її на плацдарм для бізнес-розборок олігархічних режимів -- чужих і власних.
Ми також, апелюємо до політиків, які опинилися в опозиції. Саме ваша бездіяльність і політична короткозорість, ваша підміна державної політики особистими амбіціями, ваші важкі помилки відкрили шлях цій зраді національних інтересів вашими наступниками. Не давайте спекулювати вашими невдачами. Вживіть усіх доступних вам засобів парламентської боротьби, аби не дати здійснитися цій ганебній угоді. Вона не повинна бути ратифікована Верховною Радою, бо наслідки такої ратифікації буде надзвичайно важко змінити навіть наступним президентам і парламентам. А для нашого суспільства вони будуть непередбачуваними. В тому числі – й для кожного з вас.
Час міжусобиць закінчився. Настає час дій, адекватних мірі історичного виклику, по-біблійному висловлюючись -- час збирати каміння. Незалежність України не є предметом купівлі-продажу. Саме тут пролягає червона лінія, якої ніхто не має права перейти.
Кожен громадянин України має це усвідомлювати. Кожен громадянин має діяти на своєму місці й у спосіб, який не дасть ганебній угоді здійснитися.
Єднаймося!
1. Оксана Забужко
2. Тарас Возняк, журнал «Ї»
3. Євген Бистрицький, доктор філософських наук
4. Ігор Коліушко
5. Борис Гудзяк - ректор УКУ
6. Роман Шиян
7. Михайло Комарницький - директор видавництва "Літопис"
8. Ірина Магдиш - редактор
9. Марія Зубрицька – проректор, ЛНУ ім. Івана Франка
10. Наталя Яковенко, професор, завідувач кафедри історії НаУКМА
11. Уляна Головач - УКУ
12. Андрій Павлишин - перекладач, історик
13. Володимир Ковтунець
14. Микола Рябчук
15. Юрій Головач
16. Наталка Білоцерківець
17. Олександра Коваль
18. Галина Усатенко
19. Олесь Старовойт – філософ
20. Ярослав Грицак -- історик
21. Орест Друль - політолог
22. Сергій Дацюк – філософ
23. Павло Полянський
24. Богдана Матіяш
25. Андрій Козицький
26. Павло Полянський
27. Лілія Гриневич
28. Людмила Тарас
29. Вахтанг Кіпіані, журналіст
30. Володимир Моренець, доктор філологічних наук
31. Світлана Шліпченко
32. Віктор Чумак - генерал-майор юстиції запасу
33. Володимир Турчиновський
34. Богдана Матіяш
35. Віра Агеєва
36. Тарас Добко -- перший проректор УКУ
37. Катерина Левченко
| | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Fri Apr 23 05:26:08 2010
Тут і анекдот.
Василь Коломацький
КОБЗА
----------------
Два галичанина діляться новинами:
-Вуйку, ти чув що проституція тепер не ганьба?
-А як так?
-А ось, президент у Харкові сказав, що повія - це не проститутка, а бізнесмен. Вона зміцнює гривню. Зрозумів?
| | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Fri Apr 23 05:17:59 2010
Після харківських "успіхів" Януковича залишається питання: чи зможе він здати всю Україну за 100 днів?
Ану подивимося!
Василь Коломацький
КОБЗА | | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Mon Apr 19 16:17:29 2010
Лист до німецького суду Івана Дем"янюка.
Василь Коломацький
КОБЗА
------------------------
ДЕКЛАРАЦІЯ
обвинуваченого
на критику суду та звинувачення
його поведінки в ході судового розгляду:
Я особисто вдячний людям, які надають мені допомогу в моїй безнадійній ситуації як хворій людині, будь то у в’язниці чи тут, у залі суду. Тому я особливо хочу подякувати медичному персоналу, який полегшує мої болі та страждання і який допомагає мені вижити на цьому судовому процесі, що є для мене мукою. Насправді я хочу вказати наступне:
1. Німеччина винна, що через війну на знищення Радянського Союзу я втратив свій будинок і батьківщину.
2. Німеччина винна в тому, що я став військовополоненим.
3. Німеччина винна у створенні таборів для військовополонених, де з метою цілеспрямованого обмеження достатньої кількості продовольчих пайків, я та мільйони інших полонених Червоної Армії були засуджені до голодної смерті, і тільки з Божою допомогою я вижив.
4. Німеччина винна в тому, що змусила мене по-рабськи працювати на німців у таборі для військовополонених.
5. Німеччина винна, що в цій руйнівній війні 11 мільйонів моїх співвітчизників були вбиті німцями, а мільйони українців, в тому числі моя любляча дружина Віра, викрадені німцями на примусову працю і рабство в Німеччину.
6. Німеччина винна, що тисячі і сотні тисяч моїх співвітчизників проти своєї волі стали німецькими співробітниками, і за допомогою сили і погроз вбивства примусово вступили до порочних програм геноциду проти євреїв, сінті, циган, слов'ян, українців, поляків і росіян, а сотні і більше ніж сотні тих, хто хотів відмовитися від цього, були за це вбиті німцями; понад усе, сотні тисяч людей були депортовані в Україну і страчені Сталіном чи навіки замордовані в сибірському ГУЛАГу й змушені працювати як раби на комуністів.
7. Німеччина винна, що роками змусила мене жити жалюгідним життям переміщеної особи у таборі для ПО [переміщених осіб] після закінчення війни.
8. Німеччина винна, що навіть після 30 років судового переслідування в Ізраїлі, США, а також Польщі, і за більш як 10 років позбавлення волі, більше 5 з них у камері смертників в Ізраїлі, на завершення свого життя, на 90 році, мене було насильно депортовано до Німеччини.
9. Німеччина винна, що на закінчення свого життя і наприкінці своїх сил, проти мене було протиправно висунуто безпідставне обвинувачення у співучасті вбивства 65 років тому, що є всупереч ЄКПЛ [Європейської конвенції з прав людини] Німеччини.
10. Німеччина винна в тому, що я животію більше 9 місяців у Штадельгаймі, у в'язниці, в ізоляції, поневолений – однак невинний.
11. Німеччина винна в тому, що я, не маючи можливості повернення, також назавжди втратив свою другу батьківщину, США.
12. Німеччина винна, що я назавжди втратив сенс свого життя, мою сім'ю, своє щастя, будь-яке майбутнє і надію.
Я відчуваю кожну хвилину, кожну годину, кожен день, кожний тиждень і кожен місяць з 12 травня 2009 року як військовополонений в Німеччині. Я переживаю цей процес як продовження своїх страшних спогадів з німцями, як продовження невимовного заподіяння шкоди, якої мені було завдано німцями. Я знову є повторною невинною жертвою німців. Я відчуваю це як невимовну кривду, що Німеччина за допомогою цього процесу робить з мене в'язня війни, військового злочинця. Я вважаю це нестерпною зарозумілістю Німеччини, що Німеччина зловживає мною, для того щоб відвернути увагу від військових злочинів, скоєних німцями, щоб за них забули, і проти істини стверджували, що справжні злочинці нацистських злочинів є ми, українці, та європейські сусіди нацистської Німеччини.
Я вважаю, що цей суд є механізмом рівності членів німецької організації СС і великої кількості "Німецьких травніків", що є виключно єдиною організацією, що звинувачує мене, уявного іноземного травніка, який не має нічого спільного з принципами справедливості і правом рівності. Мені вже доводилося захищати себе від обвинувачення прокурора Мюнхена в Ізраїлі. В Ізраїлі мене звинувачували у причетності до нацистських злочинів у Собіборі. Верховний Суд Ізраїлю з певністю визнав, що це звинувачення ізраїльської Прокуратури не має доказів, але вирок було ухвалено на основі звинувачення Собібору, і таким чином, беручи це до уваги, я вже піддавався арештам більше ніж 7 з половиною років. Я був ув'язнений в Ізраїлі за ці звинувачення проти мене 7 з половиною років, 5 з них у камері смертників.
Я відчуваю, що це є не сумісним зі справедливістю і гуманністю, адже більше 35 років я змушений захищати себе, як постійно переслідувану судом жертву Управління Спеціальних Розслідувань у США та кіл поза ним, особливо Всесвітнього єврейського конгресу і Центру Симона Візенталя, які живуть за рахунок голокосту. Тепер, на закінчення свого життя і наприкінці своїх сил, вже ведеться 30-й або 40-й судовий розгляд у цій справі і я вже не в силах боротися. Я безсилий проти цієї судової війни, що ведеться проти мене більше 30 років, яку німці в даний час продовжують проти мене замість БСР [Бюро спеціальних розслідувань].
ЕМRК - Die Europäische Menschenrechtskonvention (Deutsch) - Європейська конвенція з прав людини
OSI - Office of Special Investigations - Бюро спеціальних розслідувань
| | |
|
Гостьова книга 
Директор: Стефан Паняк (Єкатеринбург),