В`ячеслав Ісайович Теркулов

Доповідна записка про необхідність створення державної цільової програми

Визначення проблеми, на розв'язання якої спрямована програма

Актуальною є проблема відсутності точної інформації про територію розселення українців за межами України, в першу чергу, в Російській Федерації, про сучасний стан їхньої мовної та культурної самоідентифікації, мовної компетенції, збереження національно-культурних традицій, історію проживання за кордоном.

Аналіз причин виникнення проблеми та обґрунтування необхідності її розв'язання шляхом розроблення і виконання програми

Східна Слобожанщина не є суцільною українською територією.

Східна Слобожанщина

Східною Слобожанщиною ми називаємо українські етнічні землі, які розташовані зараз у межах Курської, Білгородської та Воронізької областей Російської Федерації. Звичайно ж, Східна Слобожанщина не є, і ніколи не була суцільною українською територією. Поруч з нащадками українців живуть тут і нащадки росіян, які спільно заселяли ці землі, починаючи від 16-17 ст.ст. Але, тем не менш, ми можемо цілком природно визначити умовні кордони цієї української етнічної території. Тоді межа Східної Слобожанщини, розпочавшись на кордоні Брянської і Курської областей, простягнеться східніше Хомутівки, далі річкою Свапою до її впадіння у Сейм, потім Сеймом на схід від Коренева, залишаючи в межах Східної Слобожанщини Суджу, а за її обширом Велике Солдатське, піде на схід від Медвенки, обійме Курськ та Беседине, далі піде на схід паралельно Сейму, залишаючи за своїми межами Мантурове, а потім поруч з Яструбівкою річкою Осколом до межі Курської і Білгородської областей. Далі кордон Східної Слобожанщини прямує межею Білгородської області з Курською та Воронізькою, захоплюючи невеличкий окрайок Вороніжщини південніше Реп'ївки, потім знову кордоном цих двох областей, далі на південь від Солдатського, Доном південніше Лисків, південніше Липівки, на північ від Шестакова, залишаючи у своєму прикордонні Нижній Кисляй, Козлівку та Василівку, до річки Савали, та її руслом до впадіння у Хопер. І нарешті кордоном Воронізької області з Волгоградською та Ростовською областями, до державного кордону з Україною, і далі українським кордоном до межі Курської і Брянської областей.

Герб міста Острогозька - столиці Східної Слобожанщини

Проект СВУ (Соборна Велика Україна)

Вітаю Вас, друзі!

Мене звуть Ігор, народився і живу я у Росії, за фахом - історик, пишу в Інтернеті під ніком «Вірний зі Стародубщини», бо предки мої походять саме з цього українського краю, що знаходиться зараз у складі Російської Федерації. Є автором книги «Стародубщина. Нарис українського життя краю», яку можна побачити, наприклад, на київському сайті «Гайдамака».

http://www.haidamaka.org.ua/page_starodubvirnyj.html

Маючи на меті пропаганду та поширення серед українства як-можна більшої кількості вісток про життя та історію українців на наших етнічних землях за межами України, планую розпочати нову працю, у якій бажаю зібрати до купи та оприлюднити численні матеріали з життя наших братів та сестер у сусідніх з Україною державах. Розміщуючи ці матеріали в Інтернеті, на українських сайтах тих земель, що є історично близькими із відокремленими від України діаспоральними землями, 2012-й рік хочу присвятити вивченню історії та сьогодення Східної Слобожанщини, частини Слобідської України, що знаходиться в межах Воронізької, Білгородської та Курської областей Росії. Праця моя буде не лише збіркою авторських статей з відповідної тематики, але і своєрідним дайджестом найбільш впливових робіт інших авторів, які писали колись чи пишуть зараз про українську Східну Слобожанщину.

Великий герб України

Стародубська енциклопедія

З віків страждань, з віків руїни

Крізь кров'ю зрошені літа,

Встане нова моя Вкраїна,

Моя Вітчизна золота.

Андрій Кравченко, 1943 р.

Печатка сучасних стародубських козаків

Стародубська енциклопедія

Відродження стародубського козацтва. Аферисти. Стародубці та донці. «Кацапокозаки» чи «клоуни»? «Веселий екіпаж». Стародубські козаки у Білорусі.

Із незадоволенням стежачи за спробою організації українського громадського руху на Стародубщині, російська влада, тим не менш, змушена була більш прихильніше поставитися до стародубського козацького руху, адже відродження козацтва з початку 90-х років ХХ століття охопило величезні простори російської держави, у першу чергу Дон та Кубань, і московська адміністрація не могла не рахуватися з цими фактами. Але і тут влада зробила все можливе, аби нівелювати якомога сильніше національну складову цього козацького руху, змусивши козаків позабути свій національний зв'язок з Україною, перетворивши їх на «вірних слуг російської Вітчизни». Розпочавшись як щире прагнення козацьких нащадків відродити славну минувшину своїх предків, адміністративними намаганнями козацька справа дуже швидко перетворилася на бюрократичну чиновницьку організацію, верхівку якої відтепер складали не натхненні аматори предківської старовини, а адміністратори-посадовці, які виконували державне замовлення, фінансоване владою, на висвітлення козацької історії та сьогодення у потрібному для влади державному руслі. Так на рубежі двох тисячоліть зростало та занепадало новітнє стародубське козацтво.

'Ангел миру' з колони на 'новозибківському Майдані'

Стародубська енциклопедія

Український рух на Стародубщині на початку 90-х років 20-го ст. Економічний та культурний занепад громадського життя у Росії. «Злинківська ініціатива». Українці і сіверці. Стародубщина та Україна. Громадські організації стародубців у Росії. Стародубський рух у Білорусі.

Занепад Радянського Союзу та отримання Україною довгоочікуваної свободи у серпні 1991-го року породив у серцях багатьох українців Стародубщини (українців не обов'язково за паспортом, а скоріше за духом своїм) надію на те, що тепер зміниться на краще і їхнє національне життя, і на те, що незалежна Україна уважно слідкуватиме за дотриманням урядом нової демократичної Росії основоположних прав української національної меншості на своїй території. Сучасний дослідник стародубського життя Олександр Воропай згадує, що «в кінці 1991-го року, відразу після оголошення незалежності України, у нас (тобто на Стародубщині), з'явилася вельми енергійна партія з назвою ''Україна''». На хвилі національного піднесення українського народу ця організація, під гаслом «Пам'ятайте діти, чиї ви!», розпочала навіть, як натякає на це той же Олександр Воропай, «активну пропаганду за повернення Стародубщини до складу ''історичної батьківщини''». Але російська влада, певна річ, не могла допустити виникнення у краї вогнища антиросійського сепаратизму, тому за допомогою ФСБ «вирішила питання про ''історичну батьківщину'' дуже швидко».

Українцям, по суті, було відмовлено у створенні власних національних організацій на теренах краю. Дозволялося створити офіційне українське товариство лише в обласному центрі Брянську, де воно і виникло 1993-го року під назвою «Блакитна Десна». Але відірваність від справжніх центрів української культури на Стародубщині та постійні утиски і стеження за її діяльністю з боку місцевої влади призводили до того, що громада цього Товариства української культури тривалий час складалася лише з 15 осіб, а вже у середині 90-х років фактично розпалася, відчувши що займатися відродженням української культури в умовах постійної недовіри до себе з боку властей, є важкою та небезпечною справою. Після цього функції налагоджування нових зв'язків Стародубщини з Україною перебрало до своїх рук об'єднання «Стародубське козацтво», якому теж довелося торувати свій шлях у вельми небезпечних умовах, та шукати постійного компромісу як і з владою, так і з іншими козацькими організаціями Росії (про діяльність «стародубського козацтва» буде сказане у наступній главі).

'Тріумфальна арка' мера Івана Нестерова у Новозибкові

Стародубська енциклопедія

Урятування Москви від радіаційної біди урядом Михайла Горбачова за рахунок забруднення Стародубщини. Наслідки злочинної політики Москви для Стародубщини. «Столиця російського Чорнобилю».

26 квітня 1986-го року сталася жахлива катастрофа на Чорнобильській АЕС. Кілька днів після аварії радянський народ нічого навіть не знав про це, бо комуністична влада намагалася засекретити будь-яку інформацію про те, що відбувалося в ці дні на атомній станції під Києвом. І лише коли європейські радіологічні служби помітили раптове підвищення радіаційного рівня, що насувалося на Європу з території Радянського Союзу, та почали висловлювати свою стурбованість від цього, у радянських газетах, прямо напередодні травневих свят, з'явилися коротенькі повідомлення про те, що відбулося у Чорнобилі, але з запевненням, що наслідки цієї аварії не матимуть катастрофічного характеру для жителів України та навколишніх земель. Але сама комуністична влада у Москві під керівництвом генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова чудово розуміла, яку страшенну загрозу має для країни цей атомний вибух. Комуністи у Москві отримували тривожну інформацію про те, що отруєні радіацією хмари з України вітер несе прямо на Москву та центральні райони Росії. Тоді комуністичною верхівкою було ухвалене секретне рішення про те, аби підняти у повітря спеціальні авіаційні загони, та розпилити ці хмари до того, як вони наблизяться до суто російських земель. Цей наказ комуністичної влади було виконано, і радіаційні хмари з Чорнобилю розпорошилися отруйним дощем прямо над територією Стародубщини, і таким чином фактичним відданням на важку смерть від майбутніх хвороб жителів нашого краю, від радіації була врятована Москва і Росія.

Георгій Метельський

Стародубська енциклопедія

«Інтернаціоналізм та русифікація». Руйнація української культури на Стародубщині. Життя українців Стародубщини. Стародубщина та Україна. Патріоти української Стародубщини.

Політика, що проводилась радянською владою на Стародубщині по закінченні ІІ-ої Світової війни, мала ту саму мету, що і раніш - перетворити Північну Сіверщину на російський край, у якому б більш нічого не нагадувало про його історичний зв'язок з Україною. Впроваджувалась ця політика у життя двома засобами - нав'язливою пропагандою, яка ще зі школи привчала дітей, що ніякі вони не українці, а їхня мова є лише зіпсованою російською, та звичайним страхом, коли людину, що бажала відродити власну історичну пам'ять, звинувачували в «українському буржуазному націоналізмі», та лякали різноманітнішими тортурами за це. Так було, наприклад, з моєю бабусею, яку запросили одного разу до Новозибківського відділу КДБ, та оголосили, що на її адресу з Америки надійшла посилочка (а на початку 20-го ст. навіть зі Стародубщини була таємна еміграція до Сполучених Штатів, і серед переселенців були і наші родичі). Але від бабусі кедебісти вимагали, аби вона, навіть не бачачи, що у цій посилочці, написала під їхнє диктування «відписний» лист, у якому повідомляла родичів, що відмовляється від будь-якого спілкування з ними, як з «українськими націоналістами». Довелося бабусі, яка працювала у школі вчителькою, так і зробити, і що було у цій посилочці вона так ніколи і не довідалась, і вісток від родичів зі Сполучених Штатів більше не мала. Так радянська влада грубо втручалася у приватне життя власних громадян.

Чудотворна ікона Чубківської Божої Матері

Стародубська енциклопедія

Окупація Стародубщини німцями. «Новий порядок». Партизани. Розстріли нацистами євреїв. Співпраця нацистів зі стародубськими росіянами. Локітська республіка. Повернення до Стародубщини радянської влади. Український повстанський рух на Стародубщині.

22 червня 1941-го року нападом нацистської Німеччини на Радянський Союз розпочалася і для Східної України ІІ Світова війна. Радянські війська, не зважаючи на всю передвоєну агітацію про те, що Червона Армія розіб'є ворога «малою кров'ю на його території», швидко тікали на Схід, залишаючи німцям власну воєнну техніку - літаки та танки. Уже за півтора місяці після початку війни гітлерівці були на Стародубщині. Чудово розуміючи, що пройшовши Стародубщину та здобувши Брянськ, німецькі війська зможуть обійти Смоленськ з півдня та нанести удар на Москву, 16 серпня радянська Ставка Верховного Головнокомандування створила Брянський фронт, війська якого отримали наказ захищати територію Стародубщини не зважаючи на жодні втрати та не допускати німців далі на Схід. Для організації оборони краю Сталін направив у Новозибків свого друга ще з часів Громадянської війни маршала Будьонного, але горезвісний кавалерист колишньої Першої Кінної Армії не зміг розібратися у нових реаліях більш технічно розвинутих бойових дій, та поклавши в лісах під Новозибковим безліч радянських бійців, безславно на літаку тікав з фронту, залишивши решту армії просто напризволяще, оточеною з усіх боків ворожими військами. Вже 17 серпня німці здобули Сураж та Унечу, 18 серпня були у Стародубі, а 19 серпня 47-й танковий корпус другої танкової групи генерала Гудеріана вийшов на околиці Почепу, практично на колишній кордон між українською Гетьманщиною та Росією. Після важкого бою німці здобули Почеп та просувалися далі на Схід, займаючи навколишні села - Витівку, Калинівку та Зелений Кущ. Радянські війська закріпилися на східному березі річки Судості, неподалік від Почепу. 23 серпня радянська Ставка видає новий наказ, згідно з яким червоні війська мали не тільки не пустити німців далі на схід, обороняючи Судость та селище Погар, але й перейти у контрнаступ та відібрати в німців Почеп і Стародуб. Розпочалися нові важкі бої. Знову загубивши багато вояків, радянські війська повернулися до Почепу, але на здобуття Стародубу сил у них уже не вистачало.

Сплюндрована більшовиками церква у селі Високому Унецького району. Сучасний вигляд

Стародубська енциклопедія

Голод та більшовицькі репресії на Стародубщині 1919-го року. Відрив Стародубщини від України. Загравання Москви з білоруськими націонал-комуністами. Павло Розторгуєв. Радянські переписи. Незнищенність українського духу на Стародубщині. Петро Дятлів. Микола Рославець. Боротьба українців за Стародубщину.

Відразу по окупації Стародубщини розпочала радянська влада процес юридичного оформлення відриву цього краю від України. Вже через кілька тижнів після входу на Стародубщину Червоної Армії, у січні 1919-го року, Москва розглядає план створення окремої Гомельської губернії у складі Радянської Росії, до якої, разом зі східнобілоруськими землями, повинна була увійти й українська Стародубщина. Але для того, аби уникнути масового опору місцевих українців з приводу прийняття цього рішення, треба було репресіями приборкати стародубське населення, страхом змусивши людей відмовитися від будь-якого виявлення власних бажань та пошуку справедливості. А бажання перебувати у складі незалежної Української держави виявлялося в стародубських українців протягом 1917-1918 рр. дуже значною мірою, причому не лише в старих козацьких містах та українських селах, а навіть у старообрядських слободах та посадах, які з кінця 19-го ст. активно заселялися українцями. Так було, наприклад, у Клинцях. Ось що пише у своїх спогадах місцевий краєзнавець Павло Храмченко про події 1917-го року: «У перший травневий день, розповідав батько, на майдані була проведена велика демонстрація. Зібралися сотні людей з прапорами, транспарантами. Тоді в Клинцях різні партії вперше вийшли на вулицю зі своїми гаслами, тоді ж клинчани вперше побачили гасла із закликами "За самостійну Україну"». Увійшовши у грудні 1918-го року до Клинців, більшовики в першу чергу винищили саме цей український осередок міста, без жалю розстрілюючи на околиці посаду, біля міського парку, не лише чоловіків-українців, але й жінок та дітей, як про це розповідає той же Павло Храмченко. Такий самий геноцид проти українців відбувався й у Стародубі після заняття міста радянським полком Василя Боженка, так було і в багатьох інших українських містах та селах Стародубщини.

Фрума Хайкіна, кат українців Стародубщини 

Стародубська енциклопедія

Війна стародубців з більшовиками. Кара людська та Божа. Захоплення Щорсом Києва. Розуміння стародубцями нелюдської сутності більшовиків. Страта українцями Боженка та Черняка. Убивство Щорса. Втеча Хайкіної з тілом Щорса зі Стародубщини на Волгу. Тінь Щорса тяжіє над Стародубщиною.

Майже відразу по захопленні Стародубського краю більшовиками довелося місцевим жителям на власнім житті зрозуміти, чим відрізняється влада чужинська від рідної української. Разом з більшовицькою окупацією закінчилося для стародубців минуле привільне життя - мирне та сите, та розпочалося нове - примхливе та повністю залежне від жорстокої волі прибулих господарів. Більшовикам же у першу чергу потрібні були люді для свого війська, аби їхньою кров'ю здобувати для себе Україну та йти далі на Захід, будувати «всесвітню республіку Рад», а по-друге, потрібний був український хліб, аби годувати ним своє військо та своїх робітників у Москві та Петрограді. І першого і другого здобули вони зі Стародубщини вдосталь.

Ще під час підготовки операції захоплення Стародубщини розповсюджували більшовики по краю свої листівки, у яких розповідали стародубцям про те, що за радянської влади утисків ніяких нікому не буде, а житиме «трудящий народ» у мирі та спокої у новій, радянській Україні. Але з перших днів свого перебування у краї, довели більшовики своїми діями, що вся їх агітація була лише відвертою брехнею, словами, за якими не було реальної справи. Хоча раніше оголошувалося ними, що до Червоної Армії примусового збору не буде, людей збирали на мітинги, де під загрозою зброї зобов'язували записуватися до війська нібито «добровільно». Про такий «мітинг» у Клинцях весною 1919-го року згадує місцевий краєзнавець Борис Петрів.

Георгій Нарбут. Державний герб України

Стародубська енциклопедія

Вістки про німецьку революцію на Стародубщині. Спроба більшовиків нацькувати німців на українську владу. Початок агресії. Бої під Клинцями. «Стародубська різанина» більшовиками українців. Героїчний опір українського війська. Загибель кращих синів Стародубщини. Окупація краю.

Більшовики даремно часу не марнували. Вони тільки й чекали на початок німецької революції, аби, скориставшись тим безладдям, яке розпочнеться у німецькій державі, ввести свої війська на територію України та окупувати її. На меті більшовиків було розпалення ворожнечі поміж українцями та німцями, аби не дати їхнім арміям спільними зусиллями зупинити більшовиків у цій агресії. Тому більшовицький уряд на чолі з Леніним немало уваги приділяє ситуації саме на Стародубщині, адже головний удар проти незалежної України більшовиками сплановано зробити саме тут. Щорс же та інші ватажки більшовицьких банд отримують з Москви суворий наказ висловлювати до німецької армії приязнь та прихильність, «подружитися» з німцями, оголосивши спільним ворогом російського та німецького «трудового народу» тільки українців, яких треба змушувати до покірливості силою зброї. З цього періоду ленінський уряд починає показувати дивні фортелі, то забороняючи своїм псевдоукраїнським дивізіям, які з таким натхненням створював до того, називатися українськими, то вустами самого Леніна кидаючи німцям надію, що майбутня радянська Україна буде частиною радянської Німеччини, тобто робити все можливе, аби тільки схилити німців на свій бік та зорганізувати їхніми руками повалення незалежної України. Зрозуміло, як важко Щорсу було тепер виказувати приязнь до німців, яких він до того з такою маніакальною насолодою убивав, але після перебування у Москві та на Уралі він добре розумів, що буває з тими, хто не виконує наказів своїх кремлівських господарів, та як вірний пес, без зайвих міркувань виконував тепер усе, що вони від нього бажали. Свою ж хворобливу лють Щорс тепер переніс на українців, з якими воював не з меншою жорстокістю, як до того з німцями.

Микола Щорс

Стародубська енциклопедія

Цинізм більшовиків. Створення у Москві псевдоукраїнських більшовицьких організацій. Формування збройних частин на українському кордоні. Щорс на Стародубщині. Полк імені «товариша» Богуна. Криваві злочини більшовиків на Стародубщині. Відмова українців полку воювати проти незалежної України.

Не зважаючи на те, що радянський більшовицький уряд підписав 3 березня 1918-го року Берестейську угоду про визнання державної незалежності України, а в травні того ж року зобов'язався розформувати всі ті псевдоукраїнські збройні формування, які були створені червоними на державному кордоні з Україною, насправді жодне з цих рішень більшовиками не виконувалось. Вже 16 березня 1918-го року, тобто всього через тринадцять днів після підписання, Ленін, виступаючи на IV Всеросійському з'їзді Рад, назвав умови підписаного у Бересті договору «похабним миром». А в середині травня, відразу після підписання з Україною та Німеччиною нової угоди, в Кремлі приймається рішення про посилення підпільної антидержавної боротьби на Україні. Таким чином, для радянського уряду Росії всі підписані ним угоди були лише фікцією, чекали же вони на перемогу «всесвітньої революції» у Європі, а в першу чергу у Німеччині, яка знемагала у битвах Першої Світової війни з військами Англії, Франції та США. У більшовиків було налагоджено багато дружніх та ділових зв'язків із соціал-демократами Німеччини (а серед них, як і серед російських комуністів, було багато євреїв), і у випадку поразки Німеччини у війні, тамтешні соціал-демократи обіцяли російському урядові розпочати соціальну революцію у Німеччині. От тоді більшовики й сподівалися відмовитися від умов Берестейського миру, та розпочати свою агресію проти України. А поки вони готували на українському кордоні свої війська, цинічно називаючи їх «українськими», нібито це сам український народ хоче залізти знов під імперське російське ярмо.

Пам'ятник Героям Крут. Чернігівщина

Стародубська енциклопедія

Перехід Стародубщини до України за умовами Берестейського миру. Небажання більшовиків покидати Стародубщини. Щорс та інші бандити. Визволення Стародубщини українськими та німецькими військами. Більшовицькі провокації.

У лютому 1918-го року німецько-австрійські війська розпочали широкомасштабний наступ проти більшовиків по всій лінії фронту. Разом з ними у цьому наступі брали участь і війська Української Народної Республіки, які до того оборонялися від більшовиків на лінії Житомир-Коростень-Сарни. Під тиском німецьких, австрійських та українських військ більшовики почали швидко тікати з України, майже не чинячи опору своїм ворогам. Лише за кілька тижнів від більшовиків був визволений Київ, а на стародубському напрямі німецькі війська підійшли до Гомелю. В умовах загрози самому існуванню більшовицького режиму, новітні російські владарі змушені були згодитися на продовження мирних переговорів з країнами Четвертного блоку та Україною, які закінчилися підписанням представниками Радянської Росії 3 березня 1918-го року у місті Бересті на Берестейщині умов так званого Берестейського миру. Згідно з цими умовами Радянська Росія визнавала повну державну незалежність Української Народної Республіки, а також і її державні кордони, що були оголошені нею у ІІІ-му Універсалі. Таким чином, приналежність Стародубщини до незалежної України не повинна була викликати ніяких сумнівів для нової російської влади. Крім Росії, державну незалежність України визнали тоді ще п'ять держав - Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Румунія та Туреччина (тобто всі сусіди України, що мали власну державність).

Фрума Хайкіна - дружина Щорса, кат українського населення Стародубщини

Стародубська енциклопедія

Розбудова українського державного життя на Стародубщині. Більшовицькі провокації. Звірства російської ЧК на окупованій частині краю. Каральні дії Ленінського полка. Бажання мешканців Стародубщини жити у незалежній Україні. Міждержавні переговори України з Росією щодо Стародубщини. «Білоруський казус».

Майже одночасно з переговорами у Бересті про визнання більшовицькою Росією незалежності Української Народної Республіки, уряд УНР, що опанував уже ситуацією у Києві, 2-4 березня 1918-го року ухвалив закон про адміністративно-територіальний устрій України, згідно з яким Стародубщина, яка ще була окупована більшовиками, але згідно з підписаними ними умовами миру визнавалася частиною Української Народної Республіки, ставала повноправним утворенням у складі незалежної України - землею під назвою Сіверщина, а Стародуб її земським центром. До складу Сіверщини увійшло п'ять північних повітів Чернігівської губернії, тих, що за часів Гетьманщини входили до складу козачого Стародубського полка - Стародубський, Мглинський, Новозибківський, Суразький та Новгород-Сіверський. Своїм іменем ця земля України повинна була нагадувати її мешканцям, що саме тут найбільшою мірою збереглися стародавні традиції, мова та ментальність давньоукраїнського племені сіверян, територією існування якого були за часів Київської Русі землі Чернігівського та Переяславського князівств, але чий життєвий уклад після Батиєвого погрому 1239-1240 рр. зберігся найповніше саме на Стародубщині.

Почепські учителі. Фрагмент

Стародубська енциклопедія

Повалення царського уряду на Україні. Освітній рух на Стародубщині 1917-го року. Спроби Тимчасового уряду Росії відірвати Стародубщину від України. Боротьба українців Стародубщини та України за національну єдність. Підтримка українців Стародубщини з боку прогресивних діячів російської культури. Збройний рух українців Стародубщини. Підготування Тимчасового уряду до анексії Стародубщини. Тимчасова окупація Стародубщини більшовиками.

В лютому 1917-го року у Петрограді відбулася демократична революція, в наслідок якої в Росії нарешті була повалена самодержавна монархічна влада, а імператор Микола ІІ Кровавий змушений був відмовитися від імператорського престолу. Велику роль у перемозі революції в столиці Росії відіграли солдати Волинського полку, переважна більшість з яких була вихідцями з України. Усю повноту влади в Росії після повалення царату взяв на себе Тимчасовий уряд, який повинен був керувати країною до тих пір, доки не будуть проведені загальнодержавні всенародні демократичні вибори з метою утворення Загальноросійських Установчих Зборів, які й вирішатимуть подальшу долю Російської держави.

Українська архітектура у центрі стародавнього Сівська

Стародубська енциклопедія

Українство Східної Стародубщини у 19-му ст. Олександр Галич. Наукові дослідження про психологічну відмінність мешканців Східної Стародубщини від навколишніх росіян.

Не згасало українське життя у 19-му ст. й на Східній Стародубщині, не зважаючи на те, що цей край перебував на той час у складі Росії вже більше трьохсот років, та навіть адміністративно був відлучений від Стародубщини Західної та України, входячи до складу російської Орловської губернії. Але у ІІ-й половині 19-го ст., після відміни кріпацтва у імперії, економічні та культурні зв'язки поміж Східною Стародубщиною та Україною навіть пожвавилися, і до цього призвело будівництво залізниці від Москви до Києва, що прямувала через Брянськ та повз Східну Стародубщину, з'єднуючи таким чином цей край з усією Україною. Збідніле, пограбоване російськими поміщиками селянство Східної Стародубщини прямувало тепер цією залізницею на південь, на Україну, шукаючи роботи на підприємствах Донбасу, Криворіжжя та Брянських заводах у Катеринославі. Дехто з цих селян залишався на Україні назавжди, вливаючись до лав місцевого пролетаріату, інші же поверталася з заробітків додому, приносячи на батьківщину предківський український дух, та не даючи цим рідному краєві назавжди позбутися свого духовного зв'язку з Україною.

Вадим Модзалевський

Стародубська енциклопедія

«Білоруська авантюра» імперського уряду. Народні повстання на Стародубщині у 1905-1907 рр. Початок реакції. Нові пільги для старообрядців. Український рух. Вадим Модзалевський. Стародубщина в роки Першої Світової війни.

Початок 20-го ст. Стародубщина зустріла новими спробами імперського уряду відірвати наш край від України. Не спромігшись довести суспільству як так сталося, що за підсумками всеросійського перепису 1897-го року на Стародубщині опинилося лише трохи менше від 800 осіб українців, та яким чином кількість росіян у краї перебільшила 60%, при тому що кількість старообрядців тут не перевищувала 7%, імперський уряд зробив нову спробу довести світові, що Стародубський край не є українським. Не змігши знайти доказів того, що переважна більшість мешканців Стародубщини розмовляє російською мовою, імперські кола розпочали нові етнографічні та лінгвістичні розшуки, намагаючись тепер доказати, що сіверська українська говірка, якою розмовляють тутешні жителі, є відгалуженням білоруської мови, а не українською. В той час, коли імперськими силами на державному рівні чинилися всілякі перешкоди для українського слова, якому офіційно було відмовлено у літературному вжитку на Україні, уряд Російської імперії раптом виявив неабияку прихильність до національного білоруського руху, якому з початком 20-го ст. надається можливість майже без перешкод розвивати власну літературу та національно-історичну ідентичність. Таким чином державницькі сили Російської імперії намагалися розпалити ворожнечу поміж представниками української та білоруської інтелігенції, а Стародубщина в їхній уяві ставала вельми зручним плацдармом для втілення цих планів у життя. Так 1901-го року розпочинається так звана «білоруська авантюра» російського уряду на Стародубщині.

Міська печатка Стародуба з гербом часів Гетьманщини

Стародубська енциклопедія

Геральдична традиція в історії Стародубщини. Герби Західної Стародубщини. Східностародубська геральдика.

Наприкінці XVIII ст. урядом Катерини ІІ було ухвалено рішення про те, що відтепер кожне губернське, повітове та «заштатне» місто імперії повинно мати свій власний герб. Створенням гербів займалася Геральдична комісія у Петербурзі, але через те, що традиція створення гербів не була притаманною російському народові, петербурзькі герольди, більшість з яких була іноземцями на російській службі, часто вигадували герби для російських міст самостійно, спираючись на першу-ліпшу вістку, що мали вони про те місто, якому робили герб. Так символами російських міст на століття ставали незрозумілі ні кому з мешканців постаті, що не мали аж ніякого відношення до історії та справжніх реалій цього міста. Ця ситуація з гербами збереглася в сучасній Росії й дотепер. На гербі підмосковного міста Серпухова зображено павича, тільки через те, що герольди довідалися з джерел, що колись до сусіднього монастиря привезли такого птаха. І нехай павич той через кілька років околів, а більше тих птахів не було у Серпухові ніколи, символом міста, вигадкою іноземного герольда, він став назавжди. Вигаданими символами відзначалися й інші російські міста. На гербі іншого підмосковного міста, Коломни, навіки змалювали колону, хоча назва цього населеного пункту походить з фінно-угорської мови, а не від цього слова, а на гербі тверської Стариці - стару жінку в небагатому вбранні, не довідавшись навіть про те, що стариця, це старе русло ріки, на якому знаходиться місто.

Олександр Рубець

Стародубська енциклопедія

Родина Миклашевських. Олександр Рубець. Петро Левандо. Український рух у Мглину. Стародубці в Росії. Микола Миклухо-Маклай. Культурний зв'язок Стародубщини з Україною. Українці Почепу. Українці в старообрядських слободах.

Друга половина 19-го ст. стала періодом нового етапу розвитку українського національного культурного руху на Стародубщині. Тепер поруч із старою козацькою аристократією, яка очолювала цей рух раніш, на культурну арену краю виходить нова сила українства, представники більш широких кіл народних мас - рядового козацтва, селянства та міщанства Стародубської України. Зростання національної свідомості українського народу, що ширилось у цей час по всій Україні, торкнулося, звичайно ж, і її складової частини - Стародубщини. І як і скрізь на Україні, на Стародубщині цей рух об'єднав поміж собою усі національні сили, незалежно від майнового чи станового положення тієї чи іншої особи, адже в умовах постійного державного тиску з боку Російської імперії, тільки об'єднавшись та допомагаючи один одному, українці краю могли розраховувати на здобуття перемоги у боротьбі з імперським режимом за права українського народу на рідній землі. Як відомо, друга половина 19-го століття стала одночасно періодом нового наступу імперської державної машини на права українців - українська мова, згідно з валуєвським указом, була заборонена, а громадянам держави української національності постійно вбивалася у голову офіційна думка, про те, що ніякої «особливої» української нації «ніколи не було, нема та бути не може». Ось у таких скрутних умовах доводилося жити та існувати українцям краю.

Руслан Забілий

Як це було (ФОТО)

Ганс Кох ще раз намагався вплинути - він різко заявив головуючому, що той грається з вогнем. Стецько не менш різко відповів, що грається з вогнем не менше, як Німеччина, яка вже має досвід Першої світової війни...

В історії визвольного руху є чимало важливих, ключових дат. А якщо брати до уваги історію українського державотворення - то й в історії України. Йдеться про 30 червня 1941 року - день, коли у Львові було проголошено Акт відновлення української державності.

Два недавні друзі Гітлер та Сталін готувалися на європейській шахівниці розіграти партію, яка раз і назавжди мала змінити політичне обличчя Європи. Перший хід 22 червня 1941 року зробив Гітлер. Він не допускав думки, що в цю партію має намір втрутитися стороння сила - Організація українських націоналістів та її лідер Степан Бандера.

Церква Миколи Чудотворця у селі Старий Почеп

Стародубська енциклопедія

Адміністративні та економічні аспекти імперської політики на Стародубщині. Політика брехні та розбрату. Зубожіння місцевого населення. Індустріалізація. Переселення до Сибіру. Перепис 1897-го року. Український дух стародубської народної культури 19-го ст.

19-те століття позначилося для Стародубщини новим сплеском активності імперської адміністрації у намаганні перетворити цей край з українського на російський. Імперський уряд чудово розумів, що у роки Гетьманщини Стародубський полк був найрозвинутішим економічно серед усіх козацьких полків України, тому російська влада намагалася зробити все можливе, аби позбавити Україну тієї міцної бази, якою була для неї саме Стародубщина. З цією метою російська адміністрація у краї провадила тотальну русифікацію, підтримуючи неукраїнські елементи на Стародубщині, й у першу чергу росіян-старообрядців, протиставляючи їх адміністративно та економічно стародубським українцям.

Влад Мороко, Запоріжжя

РЕКОНВЕРСІЯ РАДЯНСЬКОЇ ПАРТІЙНО - ГОСПОДАРСЬКОЇ НОМЕНЛАТУРИ В ПОЛІТИЧНУ СИСТЕМУ УКРАЇНИ (1990-2008рр.)

Доброго дня, шановний пане Василь!

Прочитав на сайті матеріал «Про болючі моменти історії і «прості» спроби їх трактування» Н. Литвиненко-Орлової. Питання та проблеми, які підняті в ньому зачепили й мене. Дійсно - чому на 20 році незалежності дії влади дуже нагадують дії ЦК КПУ в 1989 - маю на увазі творення «керованої провокації». Ось наприклад цитата з секретного циркуляру розісланого обкомам партії 14 грудня 1989 р., як реакція на проведення Установчого з'їзду Руху: «…створити інформаційно-пропагандистські групи з числа членів партійних комітетів, депутатів місцевих Рад, профспілкового, комсомольського активу, авторитетних робітників і спеціалістів… Рішуче викривати намагання переводу всієї діяльності «Руху» в екстремістсько-сепаратистське русло…». Більше двох десятків років, а таке враження що опис 2011 р. Тому я вирішив надіслати свою статтю, яка може дати відповіді на багато питань, і в першу чергу на те, чому Україна знову опинилася в Східно-Європейському імперському заказнику.

З повагою,

Влад МОРОКО

Пам'ятник Олексiю Толстому у Красному Розi

Стародубська енциклопедія

Правнук гетьмана Розумовського. Відчуття Толстим Стародубщини як своєї справжньої батьківщини. Участь Олексія Толстого в українському русі. Толстой та Шевченко. Історичні погляди Толстого на Київську Русь та «зтатарщену» Росію. Сатира Толстого. На шляху до українства.

Найвизначнішим представником українського антиімперського культурного руху на Стародубщині у середині 19-го ст. став правнук українського гетьмана Кирила Розумовського, племінник сіверського письменника Антонія Погорільського, двоюрідний брат борців проти російського самодержавства Олексія та Льва Жемчужникових - Олексій Костянтинович Толстой.

Олексій Перовський, портрет К. Брюллова

Стародубська енциклопедія

Розумовські у Почепі. Перовські. Олексій Перовський - Антоній Погорільський. Символіка «подвійності» освіченого українства в Російській імперії. Олексій Жемчужников. «Журавлі». Лев Жемчужников і Тарас Шевченко. Повернення до України.

Стала притулком Стародубська земля й для нащадків останнього українського гетьмана Кирила Розумовського, якому після скасування Катериною ІІ гетьманського устрою на Україні залишився у володіння Почеп та маєток Красний Ріг неподалік від нього. Усі північносіверські володіння старого гетьмана перейшли у спадок до його сина Олексія, людини грубої, запальної та важкої вдачі. Володар незчисленних багатств і 53 тисяч кріпаків, граф Олексій Розумовський не мав жодного покликання до державних справ, але гроші й титул робили все за нього, і в роки царювання Олександра І син українського гетьмана був навіть міністром народної освіти Російської імперії. Звичайно ж, за близькість до імперського двору нащадку українських козаків довелося відмовитися від предківської мови, історії та культури, зрусифікувавшись та перетворившись зі справжнього українця на «природного» росіянина. Так само й дітей своїх «вельможний граф» бажав бачити росіянами, вірними слугами імперії та престолу, адже лише таким чином могли вони залишитися при владі та «у фаворі». Крім двох «законних» синів мав граф Олексій Розумовський й десять дітей позашлюбних, долею яких опікувався. Для п'ятьох дітей, матір'ю яких була Марія Соболевська, виклопотав граф дворянське звання і дав їм прізвище Перовських, за назвою свого маєтку під Москвою - там, де у місцевій церкві вінчався колись таємно його дядько Олексій з російською імператрицею Єлизаветою.

Меморіал Бороздни у Ведмедеві

Стародубська енциклопедія

Нащадки козацької старшини. Родина Миклашевських. Поширення «Історії Русів» зі Стародубщини. Осип Каменецький. Олександр Покорський-Журавко. Іван Бороздна.

Не зважаючи на ліквідацію російським урядом Гетьманщини на Україні, український рух на Стародубщині й у 19-му ст. не завмер, а продовжував ширитися далі. Представники Новгород-Сіверського патріотичного гуртка на цей час уже покинули урядову службу та жили у власних маєтках, у тому числі й на Стародубщині. Стародубщина ще з 17-го ст. стала місцем проживання для багатьох представників української козацької старшини. На початку 19-го ст. тут мешкали знані та поважані на Україні роди Миклашевських, Безбородьків, Завадовських, Рубців, Борозднів та інших. Їхні маєтки ставали центрами українського суспільного життя у краї. Тут, подалі від караючого ока російського царату, збиралися кращі сини українського народу, які читали та обговорювали «Історію Русів», що набула цього часу великої популярності на Стародубщині та розповсюджувалася у рукописних списках, мріяли про той час, коли Україна знову буде незалежною, та повернеться до рідного кола європейських народів. З усіх стародубських маєтків більшої слави набули Гринів та Понурівка - маєтки, що належали козацьким родам Безбородьків та Миклашевських.

Східна Стародубщина у 18-му столітті

Герб Трубчевська

Стародубська енциклопедія

Українські традиції Східної Стародубщини. Адміністративний розквіт та занепад Сівську. Трубчевська промисловість. Українська церква. Будівництво Троїцького монастиря у Сівську.

18-те століття стало часом подальшого відриву Східної Стародубщини від її західної, історичної частини. Залишившись поза межами української Гетьманської держави, Східна Стародубщина активно заселялася російськими військовослужбовцями та чиновниками, а імперський уряд наділяв місцевими землями своїх поміщиків, які розповсюджували на Східній Стародубщині характерне для Центральної Росії кріпацтво, що вельми гальмувало економічний розвиток цієї частини нашого краю, та все більше відривало Східну Стародубщину від решти українських земель та від Європи. Але, не зважаючи на це, у 18-му столітті Східна Стародубщина залишалася, все-таки, українським краєм: ментальність місцевого населення, його мова та звичаї, навіть архітектурне оздоблення його міст та сіл мало виразно українські риси. Іноземні мандрівники, яким довелося побувати у 18-му ст. на Східній Стародубщині, відзначали у своїх спогадах, що, приїхавши з Центральної Росії до Корачева, Сівська чи Трубчевська, вони потрапляли ніби у зовсім іншу державу, де місцеве населення мало у своєму характері та звичаях більше спільного саме з українцями, ніж з росіянами. Подекуди ці українські риси збереглися на Східній Стародубщині й дотепер.

Баня Богоявленської церкви у Стародубi

Стародубська енциклопедія

Релігійна література. Наука та освіта. Захар Валькевич. Микола Ханенко. Новгород-Сіверський гурток. Опанас Лобисевич та брати Дівовичі. Церковна архітектура. «Історія Русів».

Період після Полтавської катастрофи був часом повільного але рішучого наступу російського імперіалізму на українську державність в межах Гетьманщини. В умовах постійного обмеження та ліквідації національних прав українського народу, політичні установи Гетьманщини зазнали руйнівного занепаду, і єдиною цариною, де міг продовжуватися розквіт української національної ідеї, залишалася галузь культури, науки та освіти, тобто ті національні установі, які меншою мірою були пов'язані з адміністративно-політичним апаратом. В умовах імперського тиску саме діячі культури, науки та освіти перебрали на себе функції головних проводирів українського народу на шляху до здобуття нової державності та збереження великих надбань великих предків у боротьбі з тотальною русифікацією та паплюженням власної історії імперською владою. Не оминули ці процеси й Стародубщини, для якої 18-те століття стало часом неабиякого піднесення української національної культури у краї.

Іван Скоропадський, полковник Стародубського полку, 1706-1708 рр.

Стародубська енциклопедія

Полковники Стародубського полку. Полковники наказні та карабінерні. Сотники Почепської сотні.

До цього реєстру мною внесено імена тих полковників Стародубського полка, які відіграли найбільш значиму роль в історії Стародубщини та України, та чиї імена згадуються у цій праці.

З 1654-го по 1663-й рік Стародубський полк існував як частина Ніжинського полку Гетьманщини, а його полковники носили найменування наказних полковників.

Наказні полковники Стародубського полку (1654-1663):

Панас Єремієнко (1654)

Тиміш Оникієнко (1655)

Іван Гуляницький (1657)

Бл. п. Доктор Олександер Малицький

Відійшов у Вічність канадський дослідник діаспори у Росії

Ділимося сумною вісткою про те, що 16 березня 2011 р.в Калґарі, Альберта, у віці 85 літ відійшов у Вічність блаженної пам'яті, Доктор Олександер Малицький.

Др. Олександер Малицький народився 15 листопада 1925 р. в Чорткові,Україна в батьків Миколи й Ірини Малицьких. Гімназію закінчив в Чорткові. Воєнна хуртовина занесла його через цілу Європу аж до Канади. В Едмонтоні він з'єднався з ріднею, тіткою Оленою і Михайлом Росляками, які заопікувалися ним як рідним сином. Він, разом із своїм двоюрідним братом Ярославом Росляком, відразу вступили в Едмонтонський Університет, який він закінчив зі ступенем бакалавра і мастерс. Після чого переїхав до Синсинаті, США, де продовжив навчання в місцевому університеті. Там же в 1956 р. одружився з Ненсі Марія Малоні. В 1961 р., захистивши свою наукову працю, дістав ступінь докторату.

В 1964 р. з ріднею, дружиною, донею Наталкою та сином Андрієм переїжджає до Канади, діставши професорську позицію на факультеті германістики й славістики Калґарського Університету. Вільно володіє шістьма мовами і наполегливо вивчає мови: китайську, арабську і єврейську (іврит). На цій позиції видав понад 100 наукових праць. Стає співзасновником The Research Center for Canadian Ethnic Studies at the University of Calgary and the Canadian Ethnic Association (Дослідний центр канадійських етнічних досліджень при Університеті Калгарі та Канадійській етнічній асоціації).

Імперський герб України 1766-го року. Символ Стародубщини розташований у правому нижньому кутку герба

Стародубська енциклопедія

Турбота українських гетьманів про Стародубщину. Семен Галецький. Полковники-росіяни. Афанасій Радищев. Стародубщина на Великому гербі України 1766-го року. Яків Завадовський. Полковники-карабінери. Гетьман Розумовський у Почепі.

Посилення імперської реакції на Україні після Полтавської катастрофи різко понизило можливість українських гетьманів та полковників самостійно керувати власним народом, віддавши українське населення краю на поталу російській адміністрації. Майже єдиною можливістю зробити що-небудь на користь рідному народові залишилася праця у царині освіти та культури. Тому українським гетьманам та полковникам Стародубщини залишалося тільки вкладати гроші у розбудову культурного та релігійного життя рідного краю, адже допомогти Вітчизні по-іншому вони не могли. Але тут у них перед очима завжди був приклад їхнього великого попередника, гетьмана Івана Мазепи, під час гетьманування якого Стародубщина та Україна розквітли, перетворившись на край високої культури, науки та освіти. От і тепер, під час і після петровського лихоліття, українські гетьмани та полковники продовжували відбудовувати у культурному напрямку рідний край, сподіваючись, що настане час, і Україна, відродившись культурно, відродиться й політично. Не залишалася осторонь цього культурного процесу й Стародубщина.

Праворуч від арки, посередині, герб міста Стародуба

Стародубська енциклопедія

Нищення української автономії. Меншиков на Стародубщині. Російські полковники. «Дуровщина». Використання російським урядом старообрядців. Зубожіння українського населення краю. Ліквідація Гетьманщини.

Поразка українського визвольного руху в битві під Полтавою вельми швидко призвела до небаченої дотоді хвилі репресій, що також поглинула й Стародубщину. Небажання стародубського козацтва захищати російську державу під час входження шведських військ на Україну, так само як і економічне багатство земель Стародубського полка, неабияка роль Стародубщини у суспільно-політичному житті Гетьманщини – усе це змусило російський уряд прийняти рішення про встановлення імперського контролю над цими землями, про знищення тут всіма можливими шляхами українського духу, та встановлення російської гегемонії у Стародубському краї.

Карл XII Ґустав -- король Швеції (1697--1718). Картина Девіда Крафта, 1700

Стародубська енциклопедія

Полковник Скоропадський. Участь Стародубського полка у бойових діях у Прибалтиці та Польщі. Карл ХІІ на Стародубщині. Як росіяни Стародубщину руйнували. Відношення місцевих українців до шведів та росіян. Старообрядці. Рух шведського війська. Мазепа та Скоропадський. Народна пам'ять про Шведську війну.

Новим стародубським полковником після загибелі Михайла Миклашевського у 1706-му році став Іван Скоропадський. Він був соратником гетьмана Мазепи, так само, як і небіжчик Миклашевський. Проте похилий вік (йому було на той час уже 60 років), деяка природна обережність і нерішучість призвели до того, що у вирішальний для України час нової війни з Москвою Скоропадський не зміг прийти на допомогу своєму гетьманові. Навіть не зважаючи на власне небажання, став безвільною іграшкою в руках російського уряду.

У 1686 році в Росії випустили унікальну на той час монету - сівський чех

Стародубська енциклопедія

Нерозривний зв'язок поміж Стародубщиною Західною та Східною. Народна боротьба за волю. Місцеві козаки. Московська база у Сівську. Економічний та духовний зв'язок Східної Стародубщини з Україною. Києво-Печерська Лавра на Східній Стародубщині. Трагічна доля Корачева. Перед епохою нових випробувань.

Визвольна війна українського народу та створення Гетьманщини на теренах Лівобережної України значним чином позначилися й на суспільно-політичній ситуації у Східній Стародубщині. Відокремлена від загальної частини Стародубщини, східна її частина відчула у цей час палке бажання возз’єднатися з Гетьманською Україною у єдине державне тіло. Адже відчуття українськості, єдиного козацького духу з усією Україною було в цей період на Східній Стародубщині вельми міцним. Стихійні козацькі загони, на кшталт запорізьких, створюються тут скрізь – у Корачеві, Сівську, Трубчевську, і московський уряд довго ніяк не може приборкати цей народний рух, який загрожує російській владі прямою непокорою. І тільки з початком російських каральних акцій на Гетьманській Україні (по смерті Богдана Хмельницького), владі вдалося потрохи загасити український народний рух у Східній Стародубщині.  Про те як знищувався козацький рух на сході нашого краю і розповідається в цій главі.

Печатка Стародбуського магістрату 1696-го року

Стародубська енциклопедія

Біографія Ракушки. Письменник та історик. Державний діяч, дипломат та священик. Ракушка на Стародубщині. «Літопис Самовидця». Події на Стародубщині у «Літописі». Нащадки Ракушки. «Літопис Самовидця» та «Історія Русів».

Друга половина 17 ст. була також періодом виникнення та розвитку стародубської української літератури та історичної науки. Що, в свою чергу, невід’ємно пов’язана з ім’ям видатного українського державного діяча, дипломата, священика, першого літератора та історика Стародубщини Романа Ракушки-Романовського.

Михайло Миклашевський, козацький портрет XVIII-го століття

Стародубська енциклопедія

Біографія Миклашевського. Соратник Мазепи. Патріот України. Культурний діяч. Борець за українську незалежність. Загибель Миклашевського. Пам'ять про Миклашевського у Новозибкові. 

Роками найбільшого розквіту економічного, політичного та суспільного життя Стародубщини став час гетьманування на Україні Івана Мазепи, цього патріота нашої Батьківщини, що віддав своє життя справі визволення України. Вірним соратником Мазепи був стародубський полковник Михайло Миклашевський, який справою свого життя вважав визволення України від іноземного поневолення, та прикладав усі можливі зусилля для подальшого підвищення добробуту стародубців, для розвитку української культури на Стародубщині.

Полковий собор Різдва Христового у Стародубі.

Стародубська енциклопедія

Розквіт української культури на Стародубщині. Пожежа 1677-го року. Будівництво полкового собору в Стародубі. Інші церкви. Стародубські будівники, художники та музиканти. Народна освіта. Церква у Старому Ропську. Стиль українського бароко на Стародубщині.

Створення національної системи державності на теренах Гетьманської України призвело до помітного зросту української культури на Стародубщині в умовах вільного самостійного життя місцевих українців, і навіть спроби імперської Москви приборкати український народний рух, до певного часу не могли завадити її буйному розквіту. Друга половина XVII-го ст., а особливо час гетьманування Івана Мазепи, став часом великого розквіту культури та освіти у Стародубському краї, намагання гетьмана та полковника зробити зі Стародубщини ідеал майбутньої європейської України, знайшов вдячний  відгук у серцях стародубських українців, приклад вищого керівництва почали наслідувати адміністратори на місцях, сотники стародубських містечок намагалися у власних сотнях створити також осередки культури та освіти, і це все разом сприяло загальному підвищенню рівня культурного життя у краї.

Патріарх Нікон - автор церковної реформи 17 ст.

Стародубська енциклопедія

Причини переселень на Стародубщину за часів Гетьманщини. «Займанщина». Осадчі грамоти. Монастирські землі. Народні легенди. Виникнення старообрядських слобод. Містифікації російських істориків. 300-річчя Клинців. Старообрядці у Понурівці. Відмінності у житті українців та росіян на Стародубщині.

Економічний розквіт на Стародубщині за часів Гетьманщини призвів до кількісного зростання населення на теренах краю. Руїна, що розпочалася на Наддніпрянщині після того, як Росія та Польща домовилися між собою про розподіл України, стала причиною великого переселення українців з Правого берега Дніпра, а також і з південних районів Лівобережжя, найбільш потерпілих від постійних татарських набігів. Ці переселенці займали лісові хащі Стародубщини, розробляли лісові ділянки під ріллю, а заплави річок під сінокоси, крупні ділянки лісу закріплювали за собою як бортні угіддя. Цей період “вольного заселення” в історії Стародубщини залишився як “займанщина”, коли «кожен вольний був займати землі стільки, скільки йому було потрібно, розчисти - і твоє», як згадували про це нащадки стародубських переселенців у 19 ст. Лише за кілька років уся стародубська територія опинилася в руках земельних власників, серед яких була як козацька старшина Стародубського полку, так і прості козаки, яким належали величезні шматки території як рільної землі, так і лісових угідь. Але економічний зріст краю вимагав присутності великої кількості найомних робітників, а козаки не могли виконувати цієї функції, адже були у першу чергу військовим населенням, та постійні бойові походи не давали можливості займатися їм як-слід промисловістю, торгівлею та сільським господарством. Тому сприятливі економічні умови життя на Стародубщині у складі Гетьманщини викликали появу на теренах краю нових хвиль переселенців, на цей раз іноземних, з Росії та Білорусі.

Гетьман Іван Мазепа

Стародубська енциклопедія

Причини та наслідки економічного розвою на Стародубщині. Торгівля, промисловість та сільське господарство. Стародубська буржуазія. Зруйнування стародубської економіки імперською Росією.

Часи існування Гетьманської держави на Україні були періодом найбільшого розквіту економічного та культурного життя на Стародубщині. Позбавившись від іноземного поневолення, Стародубщина зазнала кращої доби у своєму розвиткові, а Стародубський полк на довгі роки став найрозвинутішою в економічному плані територією Гетьманщини. Були на це й об’єктивні причини. У другій половині 17 ст. Наддніпрянська Україна стала ареною збройної боротьби поміж трьома великими державами – Росією, Польщею та Туреччиною. Постійні військові сутички та татарські набіги призвели до цілковитого зруйнування економіки Наддніпрянщини, до початку сумнозвісної Руїни на Україні. У цій ситуації тільки землі Північної України, землі Стародубського полка стали надійною базою та тилом для збереження української державності, для створення розвинутої економіки, яка б могла задовольняти усім вимогам та потребам часу. На Стародубщину розпочинається переселення українських селян та козаків з інших регіонів України, постраждалих від регулярних воєн. Переселяються на Стародубщину й представники значних старшинських родин, які створюють тут власні маєтки, і таким чином також сприяють подальшому економічному розквіту краю. Так за часів гетьманування Самойловича та Мазепи на Стародубщині виникають великі господарства таких відомих в Україні родів, як Сулими, Кочубеї, Гамалії та Ломиковські, що будували на Стародубщині млини, буди, гути, рудні, широко провадили торговельні й фінансові операції. Напередодні Шведської війни дістав маєтності у Стародубському полку й генеральний писар Пилип Орлик (села Кривець і Риловичі, Топальської сотні), де побудував Карпівську рудню. Село, яке виникло поблизу від цієї рудні, одержало назву Орликівки, на згадку про майбутнього українського гетьмана. Створювалися на Стародубщині й власні сотницькі династії, які не лише керували рідними сотнями, але й вкладали величезні кошти у розбудову краю. До таких династій належали Рославці (1654-1709) і Губчиці (1710-1763) — у Почепській, Єсимонтовські — у Мглинській (1669-1732), Рубці — в Топальській (1669-1782) сотнях.

Декан філологічного факультету Чернігівського державного педагогічного університету ім. Т.Г. Шевченка Станіслав Пономаревський

Про Сьому (заочну) Міжнародну наукову конференцію

Українсько-Російський інститут Московського державного відкритого університету (Чернігів), Фундація доброчинних громадських ініціатив «Україна-діаспора» (Чернігів), Фонд професора Ореста Цапа (Вінніпег) проводять Сьому (заочну) Міжнародну наукову конференцію “Українство у світі”

До розгляду пропонуються питання за напрямками:

Член Національної спілки письменників України Вадим Оліфіренко

Дещо про навчальну книжку з української літератури

Демократизація суспільного устрою у республіках колишнього Радянського Союзу покликала до життя призабуту і притлумлену владою потребу відкриття у східній діаспорі шкіл з українською мовою навчання для тисяч дітей українського походження.

Намітилося кілька шляхів відродження української освіти в діаспорі : відкриття повнотижневих чи суботніх шкіл, впровадження у школах, де вчаться діти українців, класів з українською мовою навчання тощо.

Гетьман України Петро Дорошенко

Стародубська енциклопедія

Петро Рославець. Боротьба стародубців проти московської окупації. Культурна та політична єдність Стародубщини та України. Тимофій Олексіїв та Федір Мовчан. Брати Самойловичі. Страта у Сівську Григорія Самойловича. Початок відродження Стародубщини за гетьмана Мазепи.

Зразки кераміки з села Опішне

Асортимент глиняного посуду у весільному обряді Полтавщини

До середини ХХ століття невід’ємним елементом родинної та календарної обрядовості українців був глиняний посуд. Без його використання не обходилося й традиційне українське весілля. Щоправда дослідники весільної обрядовості на цей його незамінний атрибут уваги не звертали. Зокрема в праці антрополога, етнографа і археолога Хведора Вовка (1847–1918) «Шлюбний ритуал та обряди на Україні» написаній на основі джерел кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ століття (1882), про глиняний посуд зустрічаються скупі згадки. Досить часто згадуючи про весільні обіди та вечері, дослідник майже не вказував у чому і яку подавали страву1. Досі найбільш повним дослідженням використання глиняного посуду в народному весіллі є розділ «Глиняний посуд у родинній обрядовості» монографії керамолога Олеся Пошивайло «Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна» (1993 р.)2.

Гетьман Іван Виговський

Від Конотопської битви до Руїни

1654-й рік на Стародубщині. Створення Стародубського полка у складі Ніжинського. Перші бойові перемоги. Стародубщина за гетьмана Виговського. Участь стародубців у Конотопській битві. Руїна на Стародубщині. Створення окремого полка. Перший полковник.

У 1654-му році представники від стародубського козацтва у складі делегації Ніжинського полка брали участь у Переяславській Раді, коли було укладено союзний та воєнний договір між Україною та Росією. Саме на початку 1654-го року й було прийняте рішення про формування Стародубського полка, як окремої військово-адміністративної одиниці у складі полка Ніжинського. Взагалі-то стародубське козацтво адміністративно та територіально більше тяжило до Чернігова, але впродовж шестирічної війни з поляками сили як стародубців так і чернігівців були настільки виснаженими, що після смерті чернігівського полковника Небаби Чернігівський полк на деякий час перестав існувати, тому разом зі Стародубщиною Чернігівщина була підпорядкована Ніжинському полку, яким керував шурин Богдана Хмельницького Іван Золотаренко. Про виснаження сил стародубського козацтва за роки Визвольної війни свідчить той факт, що згідно з переписом 1654-го року у Стародубі налічувалося лише 538 козаків, хоча іще у 1648-му році вся Стародубщина надала Україні 36 тисяч здібного козацького війська. Але після створення Стародубського полка на чолі з наказним полковником, почалося нове масове зростання кількості стародубського козацтва, не зважаючи на ті обмеження, які існували згідно з козацькими реєстрами. Документи того часу свідчать, що населення стародубських сіл знову почало козачитись та записуватися в козаки. Тільки хворі та немічні залишалися у селянському стані, приписаними до магістратів Стародубського, Мглинського чи Погарського. Так відбувалося у селах Олехнові, Рохманові, Кустичах, Решітках та інших.

Олена Щербань (етнограф, Опішне)

Етнографічне дослідження

Дослідження весільного обрядодійства Диканщини я розпочну з села Великі Будища – колишнього сотенного козацького містечка, найбільшого в другій половині ХVІІ-ХІХ століть. Хоча в 1980-1990-ті роки весільний обряд Великих Будищ майже втратив традиційний колорит, нині це село – найбагатша скарбниця для етнологів у Диканському районі. Тепер у місцевому клубі функціонує єдиний в Україні музей весілля! Відкрито його було у вересні 2008 року. Організатор і керівник, ініціатор та фанатично віддана справі збереження свого, рідного – Оксана Борисівна Трипольська (принагідно висловлюю вдячність їй особисто, та усим, хто сприяв у збиранні поданого матеріалу), з допомогою місцевих жителів та школярів зуміли облаштувати його експозицію унікальними експонатами, створивши урочисто-таємну атмосферу давнього весілля, записали понад 100 весільних пісень, які співали колись у Великих Будищах. Але найважливіше те, що сучасні молодята в день свого весілля обов’язково відвідують цей музей, в якому учасники місцевого фольклорного ансамблю «Берегиня» зустрічають їх хлібом-сіллю, співають весільних пісень …

Гетьман України Богдан Хмельницький

Стародубщина під час Хмельниччини

Причини початку боротьби українців проти Польщі. Звільнення Стародубщини від поляків. Народна справа. Формування нових козацьких загонів на Стародубщині. Роль стародубців у визволенні України. Боротьба стародубців за волю у 1650-1652 рр. Народна пам'ять про Богдана.

Не зважаючи на те, що в складі Речі Посполитої економічний та соціальний розвиток  Стародубщини, як і рівень життя її мешканців, значно підвищився, невирішені національні та релігійні питання призвели до крайнього погіршення міжетнічних стосунків між українцями та поляками у другій чверті XVII ст. по всій Україні. Українська козацька еліта, яка стала в цей час поважною силою на теренах Наддніпрянщини, вимагала від польського уряду проведення важливих реформ у державі, серед яких чільне місце займала проблема перетворення двоєдиної Речі Посполитої на союз рівноправних суб’єктів – Польщі, Литви та України, а також вирішення релігійного питання, адже католицька влада Польщі поступово позбавляла православне населення України тих державних прав, що воно мало раніш, ще з часів перебування у складі Великого Князівства Литовського. Саме небажання уряду Речі Посполитої починати вирішувати ці проблеми, призвело до низки повстань на козацькій Україні, жорстоко подавлених польським урядом. Але приборкання цих повстань призвело лише до нового, нечуваного раніш, сплеску народної боротьби під проводом Богдана Хмельницького у 1648-му році, і ця боротьба українців за волю стала початком кінця могутньої Речі Посполитої. Держава, що вирішувала колись долю усієї Східної Європи, потерпівши поразку у війні з українцями, перетворилася незабаром на нікчемну іграшку в руках своїх сусідів – росіян, шведів, австрійців, а наприкінці XVIII ст. взагалі на довгі роки втратила свою незалежність. Такою була ціна, що заплатило польське суспільство за небажання вирішувати наболілі проблеми з українцями у 1648-му році.

Православна церква на місці католицького костьолу в Трубчевську

Під владою Москви

Роз’єднання стародубських земель. Злидні та негаразди на теренах російської Стародубщини. Гірка доля Корачева. Заселення Сівську українськими козаками. Сівська в’язниця. Перехід Трубчевську під владу Росії. Знищення залишків місцевої автономії.

Саме з періоду визволення Стародубщини з-під московської влади у 1618-му році, можна казати про розділення краю на дві половини – Східну та Західну. Більша частина Стародубщини увійшла до складу Речі Посполитої, де з’єдналася з іншими українськими землями. Менша частина, з містами Сівськом та Корачевом, залишалася у складі Московської держави. З цього часу розпочинається поступове формування розбіжностей у психології державного та суспільного життя, у своєму ставленні до Європи та Росії серед мешканців обох частин колись єдиного краю. Теренами Стародубщини простяглася невидима межа, яка розділила її простір на Схід та Захід, на сфери тяжіння до Європи та Азії. З одного боку – заселення краю російськими кріпаками, переміна місцевих прізвищ на російські, формування рабської покірливості та страху перед владою. З іншого – вільний козацький край, міста з магдебурзьким правом, дія Литовського статуту. Але попри всі намагання російської влади перетворити східних стародубців на звичайних росіян, відчуття своєї українськості, своєї єдності з усією Великою Україною ще дуже довго трималася у серцях місцевих стародубців, а близькість Західної Стародубщини, близькість Сіверщини, не давала забути про те, що вони є також справжніми українцями.

Після смерті короля Сигизмунда ІІІ

Капітуляція росіян у Смоленській війні

Початок війни. Бойові дії на Стародубщині. Банда Балаша. Поразка Росії у війні.

У 1632-му році помер польський король Сигізмунд ІІІ, який зробив такий вагомий внесок у розвиток стародубської економіки, у створення правових засад діяльності органів міського самоврядування та стародубського козацтва. Російський уряд вирішив використати добу „безкоролів’я” у Польщі задля своїх імперіалістичних планів, і, порушивши умови Деулінського перемир’я, розпочав бойові дії проти Речі Посполитої. Метою російського уряду було повернення всіх, відвойованих у неї Польщею земель – Смоленська та Сіверщини. Головні події цієї війни відбувалися під Смоленськом, чому й сама війна одержала назву Смоленської, але й на теренах Стародубщини сталося чимало знаменних подій, завдяки яким війська Росії зазнали поразки, а Стародубщина зберегла й цього разу свою свободу.

Але розпочиналася ця війна на Стародубщині нещасливо для українців. 17 листопада 1632-го року російські війська з Брянську на чолі з воєводою Алад’їним перейшли стародубську межу та оточили Почеп. Головні сили польсько-литовського війська були задіяні в цей період під Смоленськом, а місцеве козацтво було не настільки численним, аби довгочасно протистояти росіянам, та все ж місцевий гарнізон на чолі з урядником Яном Лапинським вирішив вийти на бій проти москалів, та у кривавій битві зазнав поразки. Почеп було здобуто росіянами, а місцеві збройні загони відступили до Стародуба. Стародубські українці розпочали справжню партизанську війну проти своїх загарбників. Цілий місяць московські воєводи не могли й носа показати з Почепу, бо всі ті загони, котрі вони висилали звідти, розпорошувалися та зникали на стародубських шляхах. Стародубські українці настільки відчули себе сильними, що у середині грудня вирішили навіть спробувати звільнити всю Стародубщину від російських військ, та пішли походом на Почеп. Але тут стародубці занадто переоцінили власні можливості. Під почепськими мурами російські воєводи знову взяли верх, та розбивши захисників Стародубщини, рушили слідом за ними аж до Мглина, який і здобули 20 грудня. Найбільш поважаних у Мглину українців на чолі з Іваном Мичурою привезли до Почепу, який став тимчасово головною російською базою в окупованому краї, та примусили „цілувати хрест государю” від імені всього мглинського населення 26 грудня. В той же самий час росіяни нанесли по Стародубщині удар з півдня – спочатку московські війська захопили Новгород-Сіверський, а звідти воєвода Єропкін рушив на Стародуб, який захопив наприкінці грудня.

Украинистика в России история, состояние, тенденции развития

Рецензія на видання книги "Україністика в Росії: історія, стан, тенденції розвитку"

Нещодавно у московській Бібліотеці української літератури відбулося представлення збірника "Україністика в Росії: історія, стан, тенденції розвитку" (матеріали першої міжнародної науково-практичної конференції 11-12 листопада 2009 року, м. Москва). З цієї нагоди в читальному залі була розгорнута експозиція, що містила видання російських украинознавців, зокрема й учасників торішнього наукового форуму, засідання однієї з секцій якого - "Українські освіта і друковане слово в Росії" - проходило тут же, в Бібліотеці.

Тож працівникам бібліотеки приємно відзначити, що усього лише кілька місяців після його проведення фонд російської україніки нашої Бібліотеки поповнився чудовим новим виданням - ваговитим томом, який увібрав у себе доповіді та повідомлення учасників конференції. В п'ятдесяти опублікованих на його сторінках статтях розглядаються різні питання історії, етнографії, демографії, мови, освіти, культури, сучасного громадського життя українців Росії. Матеріали збірника віддзеркалюють як тематичну широчінь українознавчих досліджень у Російській Федерації, так і їхню географію, яка охоплює під сучасну пору не тільки Москву та Санкт-Петербург, але й Оренбург, Краснодар, Волгоград, Бєлгород, Томськ, Твер, Уфу, Владивосток, Саратов...

В'ячеслав Чорномаз

Национально-культурное развитие украинского населения Дальнего Востока в начале ХХ века

Украинцы составляют вторую, по численности, этническую группу в населении Приморья и Дальнего Востока в целом. Их доля достигает 8,2% в населении Приморского края, 6,2% - Хабаровского, 6,7% - Амурской области. Однако в массовом сознании дальневосточников бытует несколько иное представление о доле украинцев в составе современного населения региона, особенно его южной части. В этом легко убедиться в разговоре с простыми приморцами, многие из которых считают, что украинцы и их потомки составляют гораздо более значительную часть населения Приморья, по сравнению с данными официальных переписей. При этом называются различные цифры - от 50 до 80% (1). Понятно, что эти данные носят весьма субъективный характер, но, тем не менее, они, в известной степени, реально отражают проблему присутствия украинского фактора в общественном сознании и истории юга российского Дальнего Востока, игнорировать которую, учитывая вклад украинцев в освоение региона, по меньшей мере, несправедливо.

Как известно, украинские крестьяне были одним из ведущих колонизационных элементов, осваивавших территорию южной части российского Дальнего Востока, которую они назвали Зеленым Клином. Это название широко бытует и по сей день в украинской литературе, как в Украине, так и среди украинской диаспоры. Именно сюда, на территорию бывших Приморской и Амурской областей, располагавших огромными просторами свободных, пригодных для ведения сельского хозяйства земель и был с 1880-х годов направлен основной поток переселенцев.