Про земляків-українців з далекого острова

З дороги не може збитися тільки той, хто не знає куди йти…

Народна мудрість 

У РОЛІ ОБЛОМОВА

Назад повний вперед! Це не гра слів і не парадоксальний афоризм, а реальна ситуація: повертаючись з Курил назад на Сахалін — я вже рухаюся вперед додому.

Острів Кунашир, з якого навіть без бінокля вже видно Японію, став для мене точкою повернення…

Тайфун все-таки наздогнав наш корабель в Охотському морі, колючий сніг з густим дощем позаганяв усіх пасажирів з палуби в каюти і від того, що мені тепер немає чого фотографувати — я був просто щасливим.

І улюблена робота, якщо її виконувати щодня протягом багатьох місяців, теж набридає, як гірка редька…

Цей тайфун і сильний шторм заставили наш корабель ховатися в затишок за острови в океані, змінювати курс і тому наше плавання від острова Кунашир до острова Сахалін розтяглося ще на кілька додаткових днів.

Як добре, що тепер можна хоча б на аматорському рівні грати роль незабутнього Іллі Ілліча Обломова: спати, читати, спати, читати і знову спати…

КОРОТКО ПРО УКРАЇНСЬКУ ДІАСПОРУ

Поки я мандрував по Курильських островах, в обласній газеті «Советский Сахалин» за 19 вересня під заголовком «Від безкрайнього степу до безкрайнього моря» вийшла інформація з таким текстом:

«Люди кажуть: «Язик до Києва доведе». А мандрівника Миколу Хрієнка, навпаки, язик довів з Києва до Сахаліна. І язик цей (тобто мова. — Авт.) — український.

Справа в тому, що М.Хрієнко — журналіст, працює в газеті «Українська столиця». На російський Далекий Схід він забрався з метою подивитися, як тут живуть земляки. Журналіст-дослідник вже побував на Колимі (зокрема і в Магадані), на Камчатці, Командорських островах, у Хабаровському краї, проїхав з півночі на південь по Сахаліну, а у вівторок на пароплаві відправився на Курили. Кінцевим результатом цих поїздок мають стати газетні та журнальні публікації, радіо- і телеперадачі, фотовиставка і документальний кінофільм.

Про наших українців, зрештою, можна написати немало. Після війни за призовом «партії та уряду» на Сахалін з України переїхали тисячі сімей. Згідно даних перепису 1989 року, в нашій області проживало 46,2 тисячі українців — це 6,5 відсотка всіх жителів. Правда, наступний перепис 2002 року показав, що земляків Тараса Шевченка на островах стало менше — «всього» 21,8 тисячі чоловік, або 4 відсотки всіх жителів. За 13 років українська діаспора по чисельності перемістилася з другого місця на третє. Після росіян і корейців. Але українські пісні у нас, як і раніше, люблять і співають».

До цієї газетної інформації додам і такі дані. Максимальна чисельність всього населення в Сахалінській області (до її складу входять і Курильські острови) була зареєстрована в 1992 році — 719,2 тис.чол. А на 1 січня 2007 року кількість населення цієї області знизилася до 521,2 тис.чол. Після росіян і корейців кількість українців становить тепер 3,9 відсотка. А всього в Сахалінській області нині проживають представники 118 національностей і народностей, зібраних тут, ніби в Ноєвому ковчезі, з різних куточків планети Земля…

Але мене все-таки найбільше цікавлять не цифри, а живі люди. Українці-сахалінці… Скільки різних облич я побачив через об’єктив свого фотоапарата! А вперше мені пощастило фотографувати наших земляків з Сахаліну на сцені палацу «Україна», коли в серпні 2006 року в Києві проходив IV Всесвітній форум українців. Тоді виступав народний ансамбль козацької пісні «Воля» з Южно-Сахалінська, яким керує заслужений працівник культури України і Росії Людмила Засенко. На одному з своїх фотознімків, які передав тоді нашим землякам, я написав: «Ваш виступ у Києві, це не просто боротьба за перше місце, це — кавалерійська атака, яку не зміг зупинити ніхто. Прекрасно!..»

А в жовтні 2007 року і народний ансамбль козацької пісні «Воля», і народний ансамбль пісні «Долинонька» (ним теж керує Л.П.Засенко) стали лауреатами на IV Далекосхідному фестивалі української культури, який проходив у Владивостоці.

Коли звучала пісня «Реве та стогне Дніпр широкий» на слова Т.Г.Шевченка, то члени журі і всі глядачі в залі слухали її стоячи…

Про Людмилу Петрівну Засенко я міг би написати багато сторінок, бо які вагомі хоча б такі факти в її житті. Вона кілька років співала в знаменитому Черкаському державному українському народному хорі, яким тоді керував незабутній композитор-самородок Анатолій Пашкевич. Була солісткою і в хорі «Дарничанка», яким теж керував у ті далекі роки Анатолій Пашкевич…

Тепер крім пісенних ансамблів «Долинушка» і «Воля» Людмила Петрівна «виводить у люди» талановитих хлопців і дівчат у молодіжному ансамблі пісні «Славія» та «ставить на ноги» здібних дітей у пісенному ансамблі «Зернятка». Крім того, що Людмила Засенко має два почесні звання заслуженого працівника культури України і Росії, вона стала в 2006 році ще й лауреатом енциклопедії «Кращі люди Росії».

Скільки тисяч українців зігріли українські пісні в особистому виконанні Людмили Засенко та у виконанні тих чотирьох ансамблів, які вона створила і виростила!

Та що там говорити! На традиційних новорічних вечорницях, які називаються «Сахалінські Диканьки», знамениту на весь світ пісню «Реве та стогне Дніпр широкий» виконують під диригуванням Людмили Засенко навіть сахалінці корейської національності. І виконують так, що бере і за душу, і за серце…

Але і в найдовшій подорожі, якщо мандрівника не зупинить у дорозі смерть, настає час повернення додому. В останній день я попросив Людмилу Петрівну Засенко і її чоловіка Миколу Івановича Засенка одягти українські національні костюми і ми поїхали по найкрасивіших місцях Южно-Сахалінська, щоб я міг пофотографувати це подружжя серед золотистих беріз під голубим і сонячним небом.

Була пора бабиного літа. Саме о такій порі вже не мрієш про майбутнє, а мимоволі думаєш про своє минуле: що встиг зробити і що вже не зможеш зробити…

Люди дивилися на літнього чоловіка з жінкою в надзвичайно красивих костюмах і привітно махали їм руками: подружжя Засенків в Южно-Сахалінську знають в обличчя майже всі його мешканці, хоч їх у цьому місті багато — майже 200 тисяч…

Життя прожити — не поле перейти, якщо воно не заміноване…

Рядки із записів-побажань жителям України, зроблені в моєму щоденнику земляками на острові Сахалін

Україна дала мені все — виховала, поставила на ноги, вивчила і вивела в люди. Тут, на Сахаліні, я віддячую їй тим, що підтримую нашу українську культуру і зберігаю про свою батьків­щину світлу пам’ять… Моя мрія — поїхати на Вінничину в рідне село Кармалюкове взимку 2007 року і зустріти там Новий рік, гарно поколядувати. Я вже дуже скучила за всіма…

Любов Березовська (дівоче прізвище Кримковська), приватний нотаріус в Южно-Сахалінську.

16 жовтня 2007 року

Для мене Україна — це, передусім, неповторні запахи бузку і гіркуватого полину в донецьких степах, квітучих садів і скошеної трави на луках. А тут, на цьому острові, земля і квіти — без запахів…

Я поїхав на Сахалін у пошуках нового, бо був романтиком. Думав, що попрацюю три-чотири роки і повернуся додому, а вийшло — на все життя… Трохи сумно від такого повороту моєї долі, але ж це мій особистий життєвий шлях…

Хай все складається тільки на добре і в нас, у Росії, і там — у нашій Україні!

Володимир Сорочан,

головний редактор обласної газети «Советский Сахалин».

м. Южно-Сахалінськ.

16 жовтня 2007 року

Моє дитинство пройшло на Чернігівщині і на Сумщині, а в Диканьці на Полтавщині народилася наша перша донька Наталка. Люблю Україну всім своїм єством і все, що там відбувається, хвилює мене до глибини душі. Дуже хочеться, щоб мої земляки були щасливими й успішними людьми.

В знак подяки і поваги до України, я назбирав у 2004 році восени багато каштанів на вулицях Києва і тут, на Сахаліні в себе на дачі, виростив з них більше 200 маленьких саджанців. А коли вони підросли, то 65 каштанчиків я викопав і пересадив у міський сквер на честь 65-річчя Сахалінської області. Тепер «Українська алея» росте, міцніє і радує людей, серед яких є багато і наших земляків.

Микола Лугін (справжнє прізвище Лугина),

депутат Сахалінської обласної Думи.

м.Южно-Сахалінськ.

17 жовтня 2007 року

…А ще я хочу побажати нашим землякам: не лайтеся, не розділяйтеся, а навпаки — об’єд­нуйтеся. Багато з вас просто не усвідомлює, яке це щастя жити на своїй рідній землі серед своїх людей, а не на чужині, де не тільки інша мова, а й навіть птахи співають не так, як в Україні.

Бажаю всім вам тільки добра…

Ірина Мартиненко (дівоче прізвище Поліщук),

агент-касир Сахалінського транспортного агентства.

м. Южно-Сахалінськ.

17 жовтня 2007 року

У моєму житті було дві важкі ситуації, коли я не зі своєї волі залишала рідну Україну. Перший раз це сталося у жовтні 1969 року. Тоді я вийшла заміж і залишивши знаменитий Черкаський державний український народний хор (ним керував незабутній А.М.Пашкевич), поїхала за своїм чоловіком-офіцером Миколою Засенком у Польщу. А вдруге я залишила Україну в 1986 році, коли його направили на продовження військової служби на острів Сахалін.

Як і в Польщі, так і тут, на Сахаліні, я підняла прапор української пісні. Мій особистий девіз був і залишається таким: «Якщо я не можу в Україні жити, то все одно буду їй вірно служити». І я роблю все для того, щоб прославляти свою Батьківщину в Росії, давати життєву наснагу своїм землякам, які волею долі теж опинилися далеко від рідної землі і вже ніколи не повернуться додому…

Як найсвітлішу пам’ять про моїх батьків і рідне село Сушки (воно в Канівському районі на Черкащині), зберігаю материнські рушники і стару бандуру, яку ще в 1929 році разом з моїм батьком змайстрував мій дід Іван Митрофанович Кикоть. (Це, до речі, моє дівоче прізвище).

Нелегкий час переживає моя Україна, але я вірю, що такий талановитий і трудолюбивий народ підніметься з колін і житиме щасливо на своїй квітучій землі.

Миру Вам, злагоди і благополуччя, рідні земляки!

З повагою

Людмила Засенко,

керівник народних ансамблів пісні «Воля» і «Долинонька», заслужений працівник культури України і Росії.

м. Южно-Сахалінськ.

17 жовтня 2007 року

Україну не ганьбимо і на Сахаліні. Нашу сім’ю за те, що ми не п’ємо горілку і не палимо цигарки, тутешні люди називають старовірами. Але ж хіба це погано?!

Передаю вітання моїм землякам у село Нижні Ворота, що у Воловецькому районі на Закарпатті. Україна і Росія повинні дружити, бо ми — слов’яни, два братніх народи. Плюс Білорусія. Оце і все.

Юрій Шкірта,

житель села Піхтове Корсаківського району Сахалінської області.

18 жовтня 2007 року

Рятуючись від колгоспного рабства, я ще в 1962 році поїхав з села Пилипівки Фастівського району Київської області аж на острів Сахалін. Заробляв там гроші і завжди допомагав своїм батькам, рідним братам і сестрам, а їх у мене аж восьмеро. І ніколи не забував своїх земляків.

Бажаю всім українцям здоров’я, щастя і кращого достатку.

Анатолій Сідько,

активіст української діаспори в м. Южно-Сахалінську.

18 жовтня 2007 року

Людина без Вітчизни, як соловей без пісні. А тому ми і зберігаємо в своєму серці рідну неньку Україну, бо без неї ми загинули б тут, як мухи на морозі.

Володимир Соломко,

соліст народного ансамблю козацької пісні «Воля» в м. Южно-Сахалінську.

18 жовтня 2007 року

Нас, українців Сахаліну, об’єднує найголовніше — любов до своєї Батьківщини і до свого народу. Низький уклін тобі, моя Україно, бо я твій син незалежно від того, де я тепер живу. А вітання передаю своїм землякам у місто Олександрівськ Луганської області — там я народився і виріс.

Для мене образ України — це пісня про рушник, про рідну матір. Ми любимо тебе Україно такою, якою ти є, бо ми — твої діти, а ти — наша мати.

Юрій Шаповалов,

голова національно-культурної автономії міста Южно-Сахалінська, капітан 3 рангу в запасі, генеральний директор акціонерного товариства «Транспортна компанія»,

депутат міських зборів Южно-Сахалінська.

19 жовтня 2007 року

Микола ХРІЄНКО.

На світлинах: Cправжня українка, Заслужений працівник культури України і Росії, керівник хорів «Долинонька» і «Воля» Людмила Засенко. Голова товариства «Київська Русь» Микола Засенко і його дружина Людмила Засенко. Микола Виговський - колишній помічник покійного губернатора Фархутдінова, Людмила Засенко та Микола Хрієнко. Спогади про Диканьку Миколи Лугини, депутата Сахалінької обласної Думи. Трудова людина - соліст Сахалінського народного ансамблю козацької пісні «Воля» Анатолій Сідько. Фронтовичка з Александровьк-Сахалінського Генрієтта Кудієнко, учасниця двох війн - з Німеччиною і Японією. Юрій Шкірта з села Піхтове.