Розмова з донькою Бориса Антоненка-Давидовича, письменницею, відомим лінгвістом, професором Московського державного університету друку Яриною Голуб

– Пані Ярино, доля Вашого батька склалася доволі трагічно: 23 роки радянських таборів, після якого чекістська влада не давала йому та його сім’ї спокою аж до самої смерті. Яким залишився він у Вашій пам’яті?

– Батько залишився в пам’яті незламним і непереможеним борцем. Він не потрапив до розстрільних списків, лише тому що не підписував жодного обвинувального документу. Попри фізичну слабкість, хворобливий стан і поганий зір, був сміливим до кінця, а після смерті дружини та ув’язнення сина Євгена, приїжджаючи до нього, я помітила, який він необережний...

– Чи дотримувався Борис Антоненко-Давидович конспірації?

– Батько не визнавав конспірації, але ми домовились, що коли йому треба було повідомити мене, щоб я приїхала по черговий рукопис, який він передав би мені на збереження, то батько мав написати в листі, що в нього заболіла голова. І в одному з листів він написав, що “голова поки що не болить, але, може, скоро й заболить”. Це ж анекдот із життя!..

Якось я надіслала йому відредаговані новели в посилці з яблуками, загорнувши їх у рушник із синьо-жовтими смужками, а потім запитала, чи сподобались йому кольори рушника? Він відповів: “Ой, це мої улюблені кольори”.

Він ніколи не ховався і так відверто критикував владу, що його можна було легко звинуватити в націоналістичній, антирадянській пропаганді. Але його звинувачували в тероризмі, до чого він ніколи не мав стосунку. Приставлений до мне від КДБ чекіст Віктор, який вимагав, щоб я віддала архів батька, дивувався “мужності та силі духу” Бориса Антоненка-Давидовича, розповідаючи про його поведінку в лікарні, де він помирав. Адже перед смертю батько оголошував голодування, і чекісти змушені були виконати його вимогу – дозволити зустрітися з Михайлиною Коцюбинською.

– Чи намагалася радянська влада “приборкати” той великий батьків потенціал, використати його в своїх цілях?

– Після повернення батька із заслання, його хотіли “приручити”. Спочатку йому запропонували членство в партії, але він пояснив, що ніколи до неї не належав, тому й поновлюватися не буде. Потім викликали його до ЦК і запропонували персональну машину з водієм, щоб він попоїздив Україною і написав, як “квітнуть колгоспи”, як чудово люди живуть у Радянській Україні. Цю книжку видали би для закордонного читача, а за неї він мав би отримати Шевченківську премію. На це Антоненко-Давидович відповів: “Моє перо не продається”.

– Ваш батько, крім прози, залишив чудові вірші. Якою була їхня доля?

– Ці вірші пам’ятала сама тільки я. Оскільки їх ніде не можна було тримати, колись батько записав вірші на касету й цю стрічку віддав мені. Я слухала й запам’ятала. Деякі вірші, наприклад, “Бранка”, я знала ще змалку, адже батько переказав цього вірша своєму товаришеві, з яким разом сидів у тюрмі. Він вийшов на свободу і передав вірша моїй матері, а від неї і я його вивчила.

Коли я була в Німеччині у своєї троюрідної сестри, мене запросили до Мюнхена на радіо “Свобода” для інтерв’ю. Відповідаючи на запитання, я часто цитувала тюремні вірші Антоненка-Давидовича. І тоді мені запропонували записати їх на радіо. Цей запис тривав три години, а потім вірші батька, доповнені українськими піснями, транслювало радіо “Свобода”. Їх слухали і в Україні, і в Росії. Опубліковано ж було значно пізніше, у Канаді, разом із “Сибірськими новелами”. Але я хотіла би здійснити перевидання батькових віршів окремою збіркою, оскільки той невеликий тираж швидко розійшовся. Ви можете переконатися, якою гарною українською мовою їх написано.

– Так, адже Антоненко-Давидович написав чудову книжку “Як ми говоримо” з проблем стилістики української мови.

– Він дуже вболівав за мову, не любив, коли її псували. Колись по телебаченню виступав міністр освіти, і говорив жахливим суржиком. Тоді Антоненко-Давидович надіслав йому листа, у якому дорікав: “Як же це ви, міністр освіти, не володієте рідною мовою! Ви заборонили друкувати мою книжку “Як ми говоримо” у видавництві “Вища школа”, але книжка вийшла у “Радянському письменнику”. Тож читайте її”. Приватного листа на адресу Міністерства освіти УРСР прочитала секретарка, а тоді й усі колеги. І через тиждень цього міністра звільнили з посади.

– Борис Антоненко-Давидович кохався у стилістиці української мови. А як сталося, що Ви стали російським мовознавцем? Що про це казав батько?

– Я завжди любила літературу, але розуміла, що за радянської влади ніколи не зможу писати так, як захочу. Закінчила літфак на Брянщині, потім можна було йти на кафедру літератури. Однак, я пішла на кафедру російської мови, щоби потім викладати. Батько дуже добре ставився до росіян. Він їх поважав і багато з ким товаришував. Коли ж він дізнався про мій вибір, то сказав: “Мені, звичайно, шкода, що ти працюватимеш не на українську культуру, але тішить те, що в тебе є ідея і ти будеш вивчати творчість видатного російського письменника Сергія Єсеніна”. Він читав мою “Стилистику русского языка”, яка вийшла в 1979 році й дуже сподобалася йому.

– Розкажіть, будь ласка, про вашу книгу “Мій батько – Борис Антоненко-Давидович”.

– Коли я виступала в Мюнхені на радіо “Свобода”, то цю передачу почув Дмитро Чуб, письменник і видавець із Австралії. Він дізнався, як мене знайти, зателефонував до німецького містечка Гельдейберґа (де я тоді перебувала) і попросив написати спогади про батька. Я намагалася в такий спосіб ушанувати пам’ять Антоненка-Давидовича – написала два маленькі нариси, які були опубліковані в Канаді. Але ці спогади мені зовсім не подобалися, тому я на деякий час залишила цю ідею. Та згодом я надіслала Чубові новий рукопис, і незабаром він видав книжку. Ці спогади закінчувалися фактом моєї зустрічі з батьком у Києві, уже після його звільнення. Потім вийшла друга частина спогадів. Порадившись із Чубом, який спонсорував видання, ми вирішили здійснити його в Україні, у Полтаві. А в Москві за допомогою тодішнього радника з культури Посольства України в РФ, поета Віталія Крикуненка було організовано презентацію цієї книжки.

– А яка доля спіткала рукописи Бориса Антоненка-Давидовича?

– Для рукописів батька мати знайшла хорошу схованку, коли чекала арешту в 1937 році. Ми жили в комуналці, і у вбиральні на антресолі стояла велика валіза – там вони всі й зберігалися. Коли маму заарештовували, то чекісти поперекидали все в її кімнаті, а в громадському туалеті ніхто не здогадався шукати. На початку 1941 року до мене прийшов мій брат Левко, син батька від першої дружини. Він забрав до себе всі рукописи. Але сталася трагедія – Левко помер навесні 1941 року, маючи тільки шістнадцять років. Рукописи залишалися в тіток, почалася війна, і вони тих рукописів не зберегли: спалили в печі під час німецької окупації.

– Утім, завдяки Вам побачили світ “Сибірські новели”. Як Вам удалося їх зберегти?

– Уся надія батька була на те, що я збережу його спадок, його архів. Він боявся, що чекісти змусять мене віддати архів їм. Коли я востаннє зустрічалася з батьком у Києві, він узяв із мене обіцянку приїхати на похорон. Я сказала: “Приїду, таточку, та ще не скоро!” Але йому ставало все гірше, його поклали в лікарню із запаленням легенів, і весь час поруч була доглядальниця. Батько здогадався, що до нього приставлено сексотку, яка мала дізнатися, в кого зберігається архів. І він зрозумів, що мені не треба приїжджати до нього в лікарню, бо з нашої розмови чекісти відразу про все б дізналися. Йому було також відомо, що ті рукописи, які він давав своїм друзям, було конфісковано під час обшуків.

– Чи цікавився архівом хтось із друзів батька або рідних?

– Коли на поминках Ярина Молодша (батькова пасербиця) та її чоловік Борис Тимошенко запитали мене, чи я зберегла рукописи батька, то я відповіла: “Усе, що було в мене, спалила, бо гебісти погрожували й вимагали віддати рукописи їм”. Навіть їм я не могла довірити таємницю – адже стіни теж “мають вуха”. За цю мою відповідь батькові друзі та його зять дуже гнівалися, а Яруся плакала. Утім, завдяки такій обачності, ті примірники, що я зберегла, залишились і з часом були надруковані в Україні.

– Багато моїх друзів-росіян були в захваті від творів Вашого батька. Чому ви вирішили перекласти їх російською мовою?

– Батько просив мене, щоб я переклала і видала його твори російською мовою. Коли Антоненко-Давидович повернувся в Україну після реабілітації, вийшла збірка “Вибране”, яку батько називав “перебраним”. А потім його твори взагалі не друкували. У Москві готувалася до друку книжка російською мовою, до 75-річчя, але її так і не видали. Єдина російськомовна збірка – це мій переклад “Сибірських новел” – “Прочитайте после моей смерти”, що вийшов у львівському видавництві “Каменяр” (попервах лише 300 примірників, тоді моїм коштом ще 1050). Я виконала прохання батька, але ж тільки до 100-річчя від дня його народження. 

– Борис Дмитрович писав щось про Українську національну революцію 1917 – 1920 років?

– Аякже! Він служив у армії Української Народної Республіки й розповів про це у спогадах “На шляхах і роздоріжжях”. Там ідеться про Громадянську війну в Україні. Але батько надрукував це лише в одному примірнику й не дав мені, бо за такий твір могли б заарештувати. Тато зберігав рукопис у себе. А коли під час обшуку його забрали, то він сказав: “У ваших сейфах надійно збережеться”. Через багато років ми звернулися до СБУ з проханням повернути цей рукопис, але нам відповіли, що все знищено, як матеріал, що не мав ніякої цінності. Потім Тимошенкові зателефонував якийсь чоловік і каже: “Якщо вас цікавить цей рукопис, то я його виніс із ЧК, і він зберігається у мене. Я можу його продати за дві тисячі доларів”. Урешті-решт Тимошенко купив ці спогади за п’ятсот доларів. Незнайомець призначив йому зустріч у Голосіївському лісі, і, незважаючи на велику небезпеку, чоловік Ярини таки зустрівся з ним. Незабаром ця книжка вийшла в світ.  

– Що розповідав Вам батько про Голодомор в Україні?

– Я народилася саме 1932 року, ми жили тоді в місті й знали, що робиться на селі. Батько оповідав, як у Києві ті, хто якось зміг із села втекти, жебракували й просили допомоги. Згадую, як він казав: “Я йду вулицею і бачу – сидить жінка-селянка й на руках тримає немовля. Вона вже мертва, а дитина смокче її мертві груди”. Він не встиг написати про це. У нього є одна новела “Протеже дяді Васі” про німу дівчину, яка пережила всі жахи Голодомору. 

– Незважаючи на те, що більшу частину життя ви мешкаєте в Росії, у вас чудова українська мова. Кому завдячувати?

– Мама дуже любила українську мову, і, щоб я не забувала її, зі мною завжди говорила тільки українською. Я їй подарувала радіоприймач, по якому ми слухали передачі українською мовою, з Києва. Вона цим дуже тішилася. Коли ж моя внучка Юля була маленькою, я читала їй українські казки. А син Олександр добре розуміє українську мову.

– Розкажіть, будь ласка, про свою маму.

– Після закінчення терміну заслання мою маму Наталю Карпенко викликали в 1944 році з Казахстану до Злинки, на Брянщину. Це зробила її знайома, Катерина Рубанова, з якою вони там потоваришували, Рубанова була в евакуації. Ця жінка, повернувшись на Брянщину, стала головою міськвиконкому. Мама працювала в “Бюро інвентаризації”, хоч за освітою була художницею, закінчила Київський художній інститут. Навесні 1944 року тітка привезла мене з Москви до мами. Вона дуже змінилась, я ніяк не могла вимовити слова “мати”, але, все-таки, потім звикла до неї. Спочатку було багато труднощів, не мали навіть що одягти. Мама довго ходила на роботу боса, з рулеткою та в гарній вишитій сукні, яку колись подарував їй мій батько. Але головне, що ми були разом! Із 1948 року вона стала викладати малювання в педучилищі, яке щойно відкрилося там. У Злинці мама знаходила час і малювати, її роботи експонувались у місцевому музеї. У мене залишилось багато картин мами, одну з яких вона назвала “Білих яблунь дим”, знаючи, що я займаюся Сергієм Єсеніним. Після закінчення школи я вступила до педагогічного інституту в Новозибкові (це місто знаходиться за 18 км від Злинки). Закінчила його, і мене, як відмінницю, рекомендували в аспірантуру – захистилась я в Києві.

– Чи давно Ви були в Україні?

– Кілька місяців тому. У день мого приїзду ми поїхали на кладовище, де збиралися біля могили батька. Із моєю названою сестрою Ярусею ми склали докупи наш спільний гонорар за перевидання творів батька, і вона поставила козацького хреста з рожевого каменя. Її син Богдан відслужив панахиду. Було багато друзів і шанувальників творчості Антоненка-Давидовича, була й Михайлина Коцюбинська, з якою він колись хотів одружитися. Опісля всі поїхали автобусом до СБУ, де показували фільм, знятий на основі нині доступних матеріалів. Я зупинилася в моєї аспірантської подруги Галини Вишневської і машиною її дочки змогла три дні поїздити знайомими місцями Києва.

– А як нині в Україні вшановують пам’ять Бориса Антоненка-Давидовича?

– Найбільше засмучує, що його навіть виключили зі шкільної програми. Батькових творів майже не друкують, про нього мало згадують. Коли я була в Києві, перше, на що я хотіла подивитися, це той будинок, де ми жили, бо там минуло моє дитинство, там збиралися батькові однодумці – Косинка, Підмогильний та інші. Будинок розташований на вулиці Стрілецькій, і в ньому тепер посольство Норвегії. Мені відомо, що на ньому була меморіальна дошка Бориса Антоненка-Давидовича, – її відкривали за мене. Це треба завдячувати моїй названій сестрі Ярині, яка дуже багато зробила для вшанування пам’яті батька. І коли ми під’їхали до будинку, де “мої вікна”, де заарештували маму, пам’ятної дошки я не знайшла (десь збоку невеличка нова дошка, на якій написано, що тут жила Леся Українка).

– На Вашу думку, чому так сталося?

– Щодо вшанування пам’яті Антоненка-Давидовича, то гадаю, що в Україні його намагаються забути. Можливо, через те, що Антоненко-Давидович у своїх поглядах був і українським патріотом, і заразом інтернаціоналістом. Ярина покладає надію, що до батькового 110-річчя вона зможе дістати дозвіл на поновлення дошки. Але я в цьому сумніваюсь. Хотілось би, звичайно, щоб і якусь вулицю в Києві назвали ім’ям батька. У Львові, до речі, така вулиця давно вже є.

– Чи буваєте Ви у Культурному центрі України в Москві?

– Культурний центр України в Москві для мене – це частинка рідної української землі, куди я приходжу, як на Батьківщину. Так уважають і більшість московських українців, які часто бувають на Арбаті. Цього року ми разом із центром плануємо провести вечір, присвячений 110-річчю від дня народження Бориса Антоненка-Давидовича.

– Які надії покладав Ваш батько на майбутнє України?

– Батько завжди мріяв, щоб населення стало народом. І я гадаю, що в Україні це сталося, коли на майдані Незалежності люди обстояли своє право на краще життя.

Розмову вів Юрій БЕЗКРОВНИЙ

Літературна Україна. – 2009. – №9. – 5 берез. – С. 1, 7.

(Текст подано з доповненнями)

На світлинах: Ярина Голуб. Борис Антоненко-Давидович.