Репортаж з урановий копалень колимських таборів ГУЛАГу. Глава з майбутньої книги "Назустріч сонцю" журналіста Олександра Волощука 

Наприкінці серпня 2006 року довелося вперше відвідати колишню уранову копальню і табір Бутугичаг. Але то була, скоріше, „ознайомлювальна прогулянка”. Тому що найцікавішого, що міг побачити на руїнах одного з найпекельніших місць Колими, я тоді не побачив. Не знайшов зеківського кладовища, не піднявся на ОЛП („отдєльний лагєрний пункт”) „Сопка”, не побачив там дитячої гойдалки, яка й через 53 роки після ліквідації табору розгойдується на вітру. Тепер мав надолужити прогаяне, тим більше навіть мав намір заночувати в Бутугичагу, щоб наступного дня продовжити дослідження колишньої уранової копальні. 

Свій важкий рюкзак залишив в Усть-Омчузі, взявши з собою найнеобхідніше: спальний мішок, ліхтарик, ніж, флягу з водою, фотоапарат, сірники і похідний щоденник. Отець Аркадій повів мене на свій город, де ми разом „укомплектували” інший, маленький рюкзак, овочами, картоплею і зеленню на два дні походу. 

2 вересня після класичного англійського сніданку (вівсяна каша і чай) вирушив у путь. Темне і хмарне небо обіцяло дощ, та моїх планів вже ніщо не могло змінити. Від Усть-Омчуга до струмка Блукаючого проїхав 40 км по Тенькінській трасі на попутному „Уралі” (взагалі-то водій мав звертати на 34-у кілометрі, але, дізнавшись куди я йду, вирішив довезти куди треба). Перейшовши вбрід струмок, опинився на залишках колишнього Нижнього Бутугичагу – тієї частини табору, в якій знаходились переважно вільнонаймані робітники, що забезпечували роботу електропідстанції. Нижній Бутугичаг як селище продовжував існувати і упродовж 20 років після закриття уранової копальні, потім його останніх мешканців переселили в Усть-Омчуг. Зараз тут лише руїни, через які біжить струмок Блукаючий і йде на північ стара автомобільна колія. Саме звідси для всіх в’язнів Бутугичагу починалась табірна дійсність. У Анатолія Жигуліна прочитав про це: „...Машина в’їхала в селище і скоро зупинилась. Зупинилась, як я потім зрозумів, біля автобусної станції, і так близько до неї, що всі, ламаючи язики від незвичного поєднання літер, прочитали чорний великий напис на білому довгому щиті – БУТУГИЧАГ”. 

Триповерхова споруда колишньої електропідстанції – найвища в Нижньому Бутугичагу. Після закриття копальні в 1955 році в ній влаштували птахофабрику, але наприкінці 1960-х вимушені були закрити і її, бо кури почали нести ... сині яйця (начебто такий був на них вплив радіації). Поснідавши на другому поверсі колишньої електропідстанції/птахофабрики, почепив на пояс великий мисливський ніж (можливі зустрічі з ведмедями) і рушив уперед, на основний Бутугичаг. Висів густий туман і зона видимості обмежувалась 50-60 метрами. У 2006 році я зробив помилку, пішовши по руслу струмка, а не по старій дорозі (здається, я її тоді просто загубив), і тому значно ускладнив собі дорогу, коли вимушений був стрибати з одного берега на інший і продиратися через густі зарості кущів та низькорослих дерев. Тепер же тримався автомобільної колії і дістався до Бутугичагу значно швидше – 10 км пройшов за 2 години, тоді як двома роками раніше витратив на це більше 4 го дин. 

Опівдні справа від себе побачив високу споруду РОФу (рудозбагачувальної фабрики), поруч з якою – десятки тонн  відвалів крупнозернистої породи. То відробітки уранової руди – найнебезпечніше місце на території табору. Від 300 до 750 мілірентгенів на годину випромінює цей помаранчевий „пісок” (природна радіоактивна доза складає 25 мілірентгенів). Якщо тут увімкнути лічильник Гейгера, він тріщатиме безперервно, як і в самій споруді РОФу. А якщо підійти до 23 металевих бочок з урановим концентратом, які так і не встигли вивезти на військові заводи, то сигнал безпеки стане нестерпно гучним. Період напіврозпаду урану в цих бочках складає 230 років, лише після цього наближення до них стане для людини безпечним. Вдруге я піддав свій організм радіаційній небезпеці і упродовж 20 хвилин ходив по поверхах і цехах рудозбагачувальної фабрики. Жигулін писав, що тут, біля печей, де на металевих підносах випарювали воду з уранового концентрату після пром ивки, зеки працювали упродовж одного-двох тижнів, після чого вмирали, а на зміну їм приганяли нових рабів. Таким був рівень радіації. 

Дана місцевість знаходиться в районі потужного поліметалічного рудного вузла. Тут, в міжріччі Теньки і Детріна, зосереджені великі запаси золота, срібла, каситериту. Але Бутугичаг відомий насамперед покладами радіоактивних руд, зокрема таких, що містять уран. Величезної сили радіоактивний фон несе погибель для всього живого, в цьому і крилася причина масової смертності в зоні. Але радіація на Бутугичагу має нерівномірний характер. Десь вона досягає дуже високого, небезпечного для життя рівня, але є й місця, де фон цілком придатний для людей.  

Коли відчув, що в голові з’являється легкий, але поступово наростаючий біль, то залишив РОФ, дійшов до струмка і змив у ньому налиплий на кросівки урановий пісок. Для себе вирішив, що втретє з’являтись на залишках РОФу (якщо колись буде можливість знову опинитись на Бутугичагу), мабуть, вже не варто. 

Територія Бутугичагу величезна, вона складалась з п’яти окремих табірних пунктів – „Коцугану” (там знаходиться РОФ), „Дизельної”, „Центрального”, „Гірника” і „Сопки”. Щоб пройти по широкому міжгірному розпадку з одного його кінця (від „Коцугану”) до іншого („Гірніка”), а потім ще й видертися по крутому схилу на „Сопку”, треба витратити добрих 4-5 годин. Будинки, бараки чи їх залишки знаходяться всюди: в головній ущелині, у бокових розпадках, за сусідніми сопками, густо порізаними слідами пошукових шурфів і проваллями штолень. Щоб побачити Бутугичаг зверху, я піднявся по схилу сопки на висоту приблизно 100 метрів над поверхнею головної ущелини. Доводилося бути обережним: по-перше, ще в Усть-Омчузі мене попереджали, що будь-якої миті можна провалитися в одну зі старих штолень, а по-друге, чорне каміння, неначе навалене на схил величезною невідомою рукою, постійно вислизало з-під ніг. Радіація не вбила тут все живе – де-не-де на схилі росли  поодинокі невисокі модрини, а деякі великі і важкі каменюки обросли мохом. В одному місці на сопці людською рукою з каміння було складено близько 20 кубів правильної форми розмірами приблизно 1,5 на 1,5 м. Скоріш за все, таким чином розчищали схил сопки для влаштування безперешкодного підходу до уранових штолень. Коли досяг „Дизельної”, спустився з сопки в долину. Тут збереглися стіни двох великих просторих споруд, схожих на заводські цехи. Впав тільки дах, а товсті стіни ще простоять багато років. Колючий дріт, залишки вузькоколійки, через рейки якої дзюрчала вода невеликого струмка Чорт. Всюди можна знайти бутугичагські „сувеніри”: американські лопати з ще не струхлими держаками, ліхтарі, акумулятори, цвяхи, заіржавілі 820-грамові консервні бляшанки з-під тушонки. Судячи з двох териконів, тут знаходились уранові штольні. Перевівши погляд на схил сусідньої сопки, побачив три чорні отвори – це і були входи до штолень. Піднявся до них і почергово оглянув усі три. Два перших виявились завалені камінням, на останній чи то каміння не вистачило, чи то його вже встигли відкидати, але до третьої штольні цілком можна було пролізти. Що я і зробив. Перше, що відчув, протиснувшись у вузький отвір з ліхтарем у руці, це різка зміна температури. Якщо на поверхні було градусів 14-15 тепла, то в штольні панував холод. Зверху капала крижана вода, просочуючись через нещільну гірську породу. Висота штольні не дозволяла випрямитися в повний зріст, тому довелося йти пригинаючись. Спочатку стіни і дах штольні були обшиті дерев’яними стійками, далі углиб сопки йшла широка темна нора, прорубана у скельній породі. Вже у п’яти метрах від входу на стінах і внизу лежав товстий крижаний панцир, а далі світло ліхтаря вихопило з темряви справжні сталактити з криги. Можна тільки здогадуватись, в яких умовах видобували уранову руду приречені на повільну загибель зеки. Тут не могли допомогти ні гумові чоботи, ні плащі. Та й хіба були вони у безправних людей, якщо навіть замість імен та прізвищ вони мали лише номери на спинах зеківських роб?.. 

Територія табірного пункту „Дизельна” за 53 роки густо поросла деревами і кущами, частково сховавши від людських очей одноповерхові бараки. Я надибав один з них. Коли ступив на дерев’яний ганок, він піді мною провалився (дерево давно струхло). Всередині бараку не збереглося нічого, тепер там росте ліс і деревця простягають свої віти у пусті віконниці. Неподалік від цього бараку і руїн котельної набрів на кладовище табірної адміністрації. В тому, що це „офіцерське” кладовище, не було жодних сумнівів – про це свідчили дерев’яні тумби з зірками. Більшість могил розриті ведмедями, для яких немає різниці, чию могилу розвивати – зеківську чи офіцерську. Як немає різниці кого вбивати і для уранового випромінення. І тих, і інших ховали дуже неглибоко, хоча перших просто клали на каміння, другі мали такий привілей, як домовина. Людські кістки і дошки з розбитих домовин лежать тут же: в могилах, біля могил, під ялинками і модринами. Людині зі слабк ими нервами тут краще не бути. Я ж вже встиг звикнути, бо бачив і Біломорканал, і Воркуту, і „мертву” залізницю Салехард - Ігарка.

За „Дизельною” почалась територія окремого табірного пункту „Центральний”. Тут знаходилась адміністрація Бутугичагу, БУР („барак посиленого режиму”), табірний лазарет і одне з двох зеківських кладовищ. Дощ, який йшов з самого ранку, припиняючись лише на деякий час, раптом різко посилився. Довелося ховатись від важких крапель у підвал напівзруйнованого будинку адміністрації табору. Коли дощ вщух, я зайшов до БУРу приземистої споруди з грубо обтесаних валунів. Все залишалося таким, як і два роки тому: кам’яні „мішки” карцерів, міцні грати на вікнах, іржаві важкі замки на дверях. Той з карцерів, який знаходився ближче до кімнати конвою, був „привілейованим”: до нього через стіну могла потрапити якась часточка тепла від грубки, зробленої з великої металевої бочки. На залишках штукатурки в одній з камер ще можна побачити написи, надряпані цвяхом:   „30.ХІ.1954. Вечер”, „Убей меня” і напис латиницею в одне слово: „Doctor”. Щоб не мокнути під дощем, я на деякий час розташувався в кімнаті конвою, бо лише над нею залишався дах. Десь неподалік БУРу за табірних часів знаходився „лазарет”, куди приносили вже безнадійно хворих. Вихід з „лазарету” для його пацієнтів був тільки один – на кладовище, яке знаходилось поруч. Ось що пише про „лазарет” А. Жигулін: „Смертність в Бутугичагу була дуже високою. В „лікарській” спецзоні (правильніше назвати її передсмертною) люди вмирали щодня. Байдужий вахтер звіряв номер особистої справи з номером вже готової таблички, тричі проколював покійнику груди спеціальною сталевою пикою, встромлював її у гнійно-брудний сніг поруч з вахтою і відпускав чергового померлого на волю...” 

Коли в 1955 році табір ліквідовувався, то „лазарет” спалили вщент, від нього нічого не залишилось. Як і від прилеглого кладовища, на якому з 1945 по 1952 роки зарили 16700 чоловік (в 1952-у їх всіх бульдозером згорнули в болото). Єдине вціліле зеківське кладовище знаходиться на міжгірній сідловині навпроти „Центрального”. Щоб знайти його, я витратив багато часу, та ще й заблукав, обравши спочатку своїм орієнтиром автомобільну колію, що веде на залишки жіночого табору „Вакханка”. 

На поверхні сідловини всюди помітні акуратні, наскільки це дозволяє рельєф місцевості, рядами ледь помітних прямокутних кам’яних горбків. Над кожним з них колись були встановлені дерев’яні кілки з вибитими на жерстяних табличках (їх вирізали з консервних бляшанок) номерами. Тепер їх значно поменшало, бо час має властивість стирати з лиця землі все штучне. Картина частково така ж, як і побаченому кількома годинами раніше „офіцерському” кладовищі на „Дизельній” - чимало розритих могил. Причина та ж – ведмеді. Але дошок від домовин немає – покійників лише трохи прикидали зверху камінням. На перший погляд, кількість могил тут не така вже й велика – півтора десятка рядів кілків з номерами, по 50-60 могил в кожному ряді. Отже, тут знайшли вічний спокій близько тисячі чоловік. Але ближче до краю сідловини помічаю мітки іншого типу. Тут немає окремих горбків. На рівному майданчику кілки стоять так рясно, як зубці гребінки. Звичайні короткі кілки  – обрубане гілля  дерев. Вже без жерстяних табличок і номерів. Вони лише позначають місце. Так виглядають братські могили, куди померлих звалювали купами. Скоріш за все, такий ритуал” здійснювався взимку, коли не було можливості ховати кожного окремо, в промерзлому і твердому як бетон, грунті. Ями, в такому випадку, рили ще з літа. І лежить на цьому номерному і братському кладовищі безліч мучеників. Скільки їх? Ніхто не рахував. Повернувшись з мандрівки додому, я намагався за допомогою „інтернету” дізнатися про чернігівців, які загинули в Бутугичагу. Знайшов інформацію лише про одного з них – Григорія Володимировича Назима (до арешту був головою колгоспу в Чернігівській області). 

Колимська природа створила ідеальні умови для практично вічного збереження і тіл, і могил. Там, де могили пошкоджені, видно, що тіла покійних висохли, задубли на майже постійному сухому морозі (взимку температура тримається тут нижче 60 градусів упродовж 2,5-3 місяців. Літо коротке, сухе і знову ж-таки холодне. Збереженість трупів така, що інколи дозволяє розрізнити риси обличчя... По номерах на табличках можна у відповідних архівах легко знайти особисті справи похованих, дізнатися їхні імена. 

Влітку 2003 року на кладовище Бутугичагу приїхали колимські священики на чолі з єпископом Магаданським і Синьогірським Гурієм. Вони зібрали де можна було людські кісточки, поклали їх до спільної могили, зробили насип з каміння і встановили великий поклінний хрест. Тільки от ведмеді „похазяйнували” і тут – вони подерли дерев’яний хрест кігтями, зірвали з нього і розкололи надвоє пластмасову табличку. Коли я склав обидві її частини, прочитав такі віршовані рядки: 

В безымянных могилах

Мы закончили век.

Кто забыть о нас в силах,

Если он человек

Спускаючись з міжгірної сідловини в долину Бутугичага, на схилі сопки серед чорного каміння наштовхнувся на людські кістки. Не всі їх зібрали до спільної могили святі отці Магаданської церкви. Їх тут ще багато. Дуже багато... 

Попередні експедиції знаходили на зеківському кладовищі Бутугичагу чимало людських черепів зі слідами трепанації. Акуратно розпилені на пів дюйми вище надбрівних дуг, вони лежали в розритих звірами могилах, на чорних каміннях, під гілками кедрового стланика. Є свідчення, що в Бутугичагу діяла надсекретна медична лабораторія, в якій займались вивченням дії радіоактивності на організм людини. Тож можна здогадуватись і про існування успішно втіленої в життя державної програми, санкціонованої на рівні уряду СРСР. За аналогічні злочини колишніх нацистів до останніх років ХХ століття „ганяли” по Латинській Америці. Та лише по відношенню до вітчизняних катів і людиноненависників рідне їм російське відомство під назвою ФСБ виявляє повну глухоту, сліпоту і духовну амнезію. Чи не тому, що сьогодні в теплих кріслах сидять сини й онуки катів Бутугичага, Воркути, Джезказгана, Нової Землі? 

Забравши з БУРу рюкзак, вирушив до кінцевого на сьогодні пункту дослідження – окремого табірного пункту „Сопка”. Знав, що там збереглися споруди під дахами, де б я міг захиститись від дощу і переночувати. Щоб дістатися до „Сопки”, довелося по залишках вузькоколійки підніматись на досить значну висоту до заваленого важкими металевими пластинами входу в штольні, а звідти йти горизонтально по тій же колишній вузькоколійній залізниці, від якої залишились лише напівструхлі шпали довжиною не більше метра і залізні „костилі”. Йти довелося довго, більше години. Слід сказати, що на той час я вже встиг сильно промокнути під майже постійним дощем. Мокрим був весь одяг на тілі, а про взуття годі й казати – кросівки наближались до своєї повної загибелі. Нарешті дійшов до цілі. Перші порожні кам’яні „коробки” бараків і величезна штольня, в якій видобували каситерит, означили початок „Сопки” – найпекельнішого з п’яти табірних пунктів Бутугичагу. 

Табір “Сопка» - безперечно, найстрашніший за метеорологічними умовами. Крім того, там не було води. Вода туди доставлялась, як і всі вантажі, по бремсбергу і вузькоколійці, а взимку її отримували з розтопленого снігу. Але й снігу на „Сопці” майже не було, його здувало вітром. Етапи на „Сопку” рухались пішохідною дорогою по розпадку – і вище – по людській стежці. Це був дуже важкий підйом. Етапів з „Сопки” майже ніколи не було”...  Так пише про окремий табірний пункт „Сопка” Анатолій Жигулін. Пронизливо холодний вітер жене низькі хмари. Широта Аляски. Літо тут від сили два місяці на рік. А взимку мороз такий, що коли лити воду з другого поверху, то на землю падає вже сніг. Завдяки своїй важкодоступності цей великий шматок Бутугичагу зберігся найкраще серед всіх п’яти таборів. Будинки з „контрфорсами”, бараки під дахами, двері, де-не-де вціліли навіть шибки у вікнах. Чим далі я йшов по „Сопці”, тим більше вона нагадувала мені древнє печерне місто Чуфут-кале у Криму, з тією лише різницею, що „місто”, в якому зараз знаходився, люди залишили в середині ХХ-го століття, а не наприкінці ХІХ-го. Я йшов по вулиці з майже міським плануванням, будинки на якій споруджувались у двох рівнях, біля багатьох з них збереглись майстерно викладені з каміння сходи. Подумав, що коли „Сопка” була діючим табором, вона мала цілком пристойний, „цивільний” вигляд (звичайно, якщо не брати до уваги кількох рядів колючого дроту навколо „міста”, сторожових вишок, наджорстких природних умов і такого ж табірного режиму). Частина дахів на будинках і бараках збереглась, хоча внутрішні перекриття давно погнили і впали. Підійшов до одного з бараків, прочинив дерев’яні двері. Вони вели до невеликої кімнати, в якій стояли два металевих ліжка, а з дірок у стелі капала дощова вода. На долівці побачив великий алюмінієвий таз і вибілену часом напівістлілу зеківську робу. Спробував прочитати номер на спині, але в моїх руках тканина розлізлась як волога „промокашка”.   

На вулицях „Сопки” лежало чимало металевого сміття: іржаві вагонетки, відра, бочки, печі-„буржуйки”, лопати, металеві столи, консервні бляшанки. І всюди – колючий дріт. Наближався вечір і треба було шукати місце для ночівлі. Дослідивши „головну вулицю” табору, я знайшов більш-менш вцілілу споруду під дахом. Здається, колись це була слюсарна майстерня – визначив це по специфічних столах, металевій шафі та цілому складу слюсарних інструментів. Тут було сухо, а я в той момент найбільше потребував саме цього. Знайшлось і чимало сухого дерева, яке можна було б пустити на багаття. Єдина незручність – це сильні протяги, які породжував сильний вітер надворі і відсутність шибок на вікнах майстерні. Цю проблему вирішив, затуливши віконниці великими ящиками, що знайшов тут же. Не знаю, можливо, я був першим, хто влаштовувався тут на ніч після ліквідації табору в 1955 році... 

Дрова горіли жарко і весело, неначе півстоліття чекали, коли ж їх віддадуть на пожертву вогню. Досить скоро я зігрівся і просушив одяг, потім зайнявся приготуванням вечері. На Бутугичаг опустилась густа темрява, лише вітер гудів у старих штольнях і холодних кімнатах давно спорожнілих бараків. Я довго намагався заснути на долівці у спальному мішку, але сон довго не йшов. Не така то вже й легка справа – зберігати внутрішній спокій на місці, яке колись було справжнім пеклом і стало могилою для багатьох людей. Вночі був сильний вітер, який навіть з грохотом повалив мої „барикади” на вікнах. Коли нарешті „відключився”, мені наснився ... Бутугичаг і якісь люди, що розповідали про його „пам’ятки”. 

Прокинувшись о 8-й годині ранку, продовжив дослідження „Сопки”. Дощу вже не було, але сильний поривчастий вітер гнав через перевал (на ньому саме й з знаходиться табірний пункт) холодні білі хмари. Пересуваючись по території табору і фотографуючи, побачив раптом таке, що змусило завмерти на місці. Серед бараків, колючого дроту, уранових штолень і холодних вітрів тихо скрипіла ... дитяча гойдалка! Кілька секунд стояв наче вражений блискавкою. Картина була абсолютно нереальною, сюрреалістичною! На двох товстих стовпах з поперечиною, зроблена з металевих прутів і дошок, гойдалка була більше схожа на дитячу колиску. Невже тут, в цьому пекельному Бутугичагу були ще й діти? Вже пізніше довідався, що на „Сопці” жив разом з сім’єю начальник табору майор Малєєв, і для його дітей ув’язнені змайстрували цю гойдалку. А в Усть-Омчузі живе жінка, яка народилась в Бутугичагу. Дитинство в зоні... 

В іншому місці знайшов кілька десятків кружалець, вирізаних з дна консервних бляшанок. Здається, це були „заготовки” для чергових табличок на могильні стовпчики. Потім спустився в найбільшу олов’яну штольню, вирубану в товщі скелі руками зеків. Її глибина така, що в ній помістився б п’ятиповерховий будинок. В таких штольнях видобували „олов’яний камінь” каситерит, вміст олова в якому доходив до 79%. Й досі на дні штольні лежать відра, ломи, лопати і кирки, залишені тут після ліквідації табору. Далі піднявся на самісіньку вершину сопки і зайшов до будинку охорони. Незважаючи на те, що знаходиться в місці, яке обдувають всі вітри, він чудово зберігся. Всередині – утеплені войлоком стіни, велика глиняна піч, чотиримісні нари. З вікна будинку охорони очам відкриваються ті самі „Чорні камені”, які Анатолій Жигулін поклав у назву книги. Це – чудернацькі скельні утворення, фігури вивітрювання, які природа створила задовго до того, як тут з’явили сь перші люди. Але для тисяч жертв Бутугичагу ці „Чорні камені” стали уособленням смерті. 

На шляху до геодезичного знаку – найвищої точки сусідньої сопки – в сідловині побачив багато величезних і глибоких штолень, з яких також піднімали на поверхню каситерит. Глибина деяких з них доходить до 40 метрів, і все це було прорубано кирками в скельній породі. Як же треба ненавидіти свій народ, щоб змушувати його працювати в таких нелюдських умовах!.. На дні деяких штолень за десятки років утворились справжні озера талої води глибиною до 5 метрів. 

На цьому вирішив завершувати дослідження „Сопки” і спускатися вниз, щоб встигнути до вечора повернутись в Усть-Омчуг. Якби ще було кілька вільних годин, можна було б спуститися з „Сопки” по протилежному схилу і спробувати відшукати залишки великого жіночого табору „Вакханка”, який має не менш гірку „славу”, ніж Бутугичаг. Там утримували не тільки жінок, а навіть і дітей. Боже, в якій же країні жили люди 1930-х-1950-х років...

Приблизно за півроку до другого відвідання Бутугичагу я прочитав книгу волинського прозаїка і публіциста Петра Боярчука „Дорогами болю”. Працюючи над нею, він розшукав на Волині кількох колишніх в’язнів Бутугичагу, яким пощастило вижити в урановому пеклі і після повернення в Україну прожити ще багато років. Наприкінці 1940-х – на початку 1950-х років значну частину „поповнення” колимських таборів становили саме люди з Західної України, на яких радянський режим ставив тавро „вороги народу”, „націоналісти” і „бандерівці”. Чимало з них (особливо – волинян) перебувало й у Бутугичагу. За свідченнями героїв книги Петра Боярчука, навіть в умовах табірного режиму була створена підпільна організація. Ось що згадував про неї колишній „бутугичагець” Роман Пацула: „У таборі ми гуртувались за територіальним принципом, як земляки, друзі по недолі і спільній ідеї. На позір то було звичайне коло товаришів. Не мало начальство за що до них вчепитись”. Яку діяльність проводили підпільники? Писали українською мовою листівки-летючки патріотичного змісту. З рук у руки вони розходилися між в’язнями-українцями, підтримуючи в них дух українства. Якихось революційних закликів у патріотичному їх змісті не було, але вони надихали вірою в те, що мрія здійсниться і колись таки прийде жадана воля. Що задля цього всі повинні триматися на засадах людської гідності і допомагати своїм друзям поборювати всі труднощі. Головне ж – мусять пам’ятати, що у кожного з них є своя Мати, котра, сумуючи, чекає на свого сина. І вона упевнена, що син залишається вірним її наказам не кидатись, пускаючись берега, у продажництво, а жити правдиво і чесно. Езопова мова листівок прочитувалася політв’язнями легко. Але жоден слідчий не зміг би довести прихованої в н их „крамоли”. Дівчата з „Вакханки” потайки вишивали українські чоловічі сорочки, які неодмінно потрапляли до знайомих і незнайомих їм політв’язнів „Сопки”, „Центрального” та інших табірних пунктів Бутугичагу. У членів підпільного осередку була ще одна „сфера” діяльності. В таборі перебували не тільки „політичні”, а й звичайні „урки”. Адміністрація поблажливо ставилась до соціально близьких системі „законників” і „сук”, з числа останніх призначаючи нарядників. Вислужуючись, ті гамселили „ізмєнніков” і „бандьор” при кожній нагоді. Помста була жорстокою: одного підстерегли біля вбиральні,відлупцювали і втопили у лайні, другий „випадково” впав у шахту з 40-метрової висоти, третій просто безслідно зник. Без перебільшення, в умовах Бутугичагу діяла своєрідна українська служба безпеки. Опікувалась, коли поставала якась загроза, найбільш активними політв’язнями, їх життям та здоров’ям, а іноді навіть тим, щоб могли хоч спокійно відіспатися після зміни. Підпілля так і залишилось нерозкритим, збереглося навіть ім’я його фактичного ватажка – то був волинянин Іван Гой (помер в 1993 році на Кубані).

 В долину, де бере свій початок струмок Блукаючий, спускався з „Сопки” майже годину, зробивши невеликий привал на залишках ще одного окремого табірного пункту – „Гірника”. Там – лише руїни кількох великих бараків. „Гірник” – це офіційна назва табору, а в’язні Бутугичага називали його по-іншому – „Шайтан”. Мабуть, тому, що десь саме тут знаходилась таємнича шахта під літерою „Ц”. Ті, хто вижив у Бутугичагу, розповідали, що на „Шайтані” відбувались розстріли, а трупи скидали в шахту, заповнивши її під самий верх. Потім вхід у шахту „Ц” підірвали, а з геологоуправління у Магадані зникли всі плани Бутугичагу. 

За кілька годин, тримаючись русла Блуждаючого і стрибаючи по каміннях, пройшов „Центральний”, „Дизельну” і „Коцуган”. Коли за спиною залишилась рудозбагачувальна фабрика і уранові відробітки, я озирнувся і окинув очима цю велику мертву країну – Бутугичаг. Якщо колись втретє потраплю на Колиму, знову прийду сюди. Задля пам’яті тих, хто звідси вже нікуди не пішов... 

Олександр ВОЛОЩУК.

vecta_77@ukr.net

На світлинах: Олександр Волощук. Озеро Джека Лондона і гірський хребет Черского. Бутугичаг. Зовнішній вигляд уранових відробітків. Погляд на свободу з карцера - у штрафному ізоляторі. Дитяча гойдалка на ОЛП «Сопка». Могила засудженого А-33. Колима.

Додатки:

Кореспондент "Високого Валу", спецкор "Сіверщини" і "Білої хати" про мандрівку Росією автостопом і про свій подальший шлях після Усть-Нери

Доброго дня з сонячного Магадану! З Якутії виїхав 20 серпня на територію Магаданської області. Першою зупинкою було місто Сусуман (8 тисяч чоловік населення).

Два роки тому я зупинявся у Сусумані у місцевого барда Андрія Сорокача, але зараз його в місті не було. Але прийняв друг Андрія — Сергій Шевцов. Хотів здійснити сходження на гору Морджот (поблизу Сусумана), але завадила дощова погода.

Із Сусумана прибув до Ягідного, де на мене мала вже чекати посилка з книгами. Але вона ще не надійшла, хоча й була вислана авіапоштою за місяць до мого прибуття в Ягідне.

Зупинився вдома у настоятеля місцевого храму Іверської ікони Божої Матері отця Кирила. З Ягідного їздив в золотодобувну артіль "Кривбас", яку очолює Сергій Базавлуцький. Як і раніше, більшість золотодобувачів на "Кривбасі" — це люди з Дніпропетровщини (сам Базавлуцький — з Кривого Рогу). Прийняв мене як старого знайомого, тим більше, що я потрапив якраз на його день народження - 59 років. Сергій Семенович також надав фінансову підтримку моїй експедиції.

Після "Кривбасу" здійснив прогулянку на озеро Джека Лондона — одне з найкрасивіших місць Колими. Якщо до озера вдалося доїхати автостопом разом з рибалками, то зворотний шлях (56 км) довелося подолати пішки.

Також з Ягідного проїхав на "Серпантинку" — місце колишньої слідчої в’язниці НКВС Дальбуду, де загинули десятки тисяч репресованих. 2-3 вересня присвятив дослідженню уранової копальні Бутугичаг поблизу Усть-Омчуга. Два роки тому я був на Бутугичагу, але оглянув далеко не все. Тепер же подивився цей один з найстрашніших таборів ГУЛАГу по максимуму. Оглянув всі п’ять ОЛПів ("отдельных лагерных пунктов") Бутугичагу: "Коцуган", "Дизельну", "Центральний", "Сопку" і "Гірник", побував на двох кладовищах (зеківському і кладовищі конвоїрів та адміністрації).

Більшість могил розриті ведмедями (ховали ж бо на глибину не більше 30-40 см — суцільне каміння і скеля), лежать дошки з трун і людські кістки. Одним словом, жах...

Побував в уранових і олов’яних штольнях, фотографував. Майже весь день 2 вересня йшов дощ, тому промок.

Ночував на Бутугичагу, в ОЛПі "Сопка". Знайшов більш-менш вцілілий будинок — здається, це була слюсарна майстерня. Там було сухо, розвів багаття, зігрівся и висушився. Там же й ночував. Не знаю, чи ночував у цій майстерні хтось від часу закриття копальні в 1955 році.

В Усть-Омчугу мене приймав місцевий священик отець Аркадій (Заповітряний). Він родом з Вінничини, незабаром разом з дружиною і сином планує повернутись в Україну. До речі, процес відтоку людей, який почався наприкінці 1980-х, триває й досі.

Сьогодні населення Магаданської області не перевищує 180 тисяч чоловік (населення Магадана — 110 тисяч).

У столицю Колими – Магадан – приїхав 4 вересня. У цей день на місто налетів справжній тайфун з дощем і сильним вітром, але ось вже другий день після цього стоїть чудова сонячна погода.

Вчора зустрівся з головою місцевої національно-культурної української автономії "Колима-Славутич" Богданом Пиригом, на 7 вересня заплановані зустрічі з магаданськими українцями — колишніми жертвами масових політичних репресій 1950-х років.

Наступного тижня також хочу зустрітись з мером Магадана Володимиром Печеним і відомим на Колимі бізнесменом Олександром Басанським (обидва – українці).

Можливо, у суботу 13 вересня вилечу з Магадана на Камчатку (якщо не буде варіанта дістатись Камчатки Охотським морем).

До речі, в Магадані завдяки Богдану Пирогу і ще одному українцю — Роману Дубленичу (очолює архів обласного МВС) дістав черговий список жителів Чернігівщини, які були репресовані і відбували покарання на Колимі.

Згідно із Законом РФ "О реабилитации жертв политических репрессий" від 18.10.1991 № 1761-1 їх реабілітовано, вони (або їх родичі) мають право на матеріальну компенсацію.

Ось імена цих людей:

Галушко Іван Савелійович, 1910 р.н., проживав у Михайло-Коцюбинську

Бойко Іван Якович, 1919 р.н., проживав у с. Мочалище колишнього Ново-Басанського району

Олейник Микола Миколайович, 1915 р.н., проживав у с.Кам’янка Ріпкинського району.

Горбатюк Василь Миколайович, 1913 р.н., проживав у с.Лихачов Носівського району.

Олейник Іван Федорович (посмертно), 1919 р. н., проживав у с. Білоцерківці

колишнього Ново-Басанського району

Аржаной Михайло Петрович, 1912 р.н., проживав у Новгороді-Сіверському

Олександр ВОЛОЩУК,

Магадан

http://val.ua/culture/Culture/193110.html

За інформацією Gulag.ipvnews.org, у Бутугичагу знайшли свою смерть 380 тисяч чоловік. Це більше сучасного населення всієї Магаданської області. Саме тут велися суворо засекречені досліди на мозку ув'язнених.

Мандри по тюрмах і ссилках. Олександр Волощук, кореспондент "Високого Валу", спецкор "Сіверщини" і "Білої хати" про експедицію на Далекому Сході Російської Федерації.

На шляху з Амурської області до Якутії він познайомився з представниками української громади у Нерюнгрі. У цьому місті щонайменше третина українців.

Між Нерюнгрі і Алданом оглянув залишки великого гулагівського табору поблизу струмка Васильєвка.

Відбулась випадкова зустріч з бригадою шляховиків з Чернігова. Вони будують федеральну трасу Якутськ-Магадан.

Відвідав золотодобувну артіль "Кривбас". Більшість там – люди з Дніпропетровщини.

Після "Кривбасу" Олександр відвідав озеро Джека Лондона — одне з найкрасивіших місць Колими.

Два дні присвятив дослідженню уранової копальні Бутугичаг поблизу Усть-Омчуга – одного з найстрашніших таборів ГУЛАГу. Оглянув всі п’ять ОЛПів ("отдельных лагерных пунктов"). Побував на двох кладовищах – зеківському і кладовищі конвоїрів та адміністрації.

У столиці Колими – Магадані – Олександр зустрівся з головою місцевої національно-культурної української автономії "Колима-Славутич" Богданом Пирогом.

http://val.ua/culture/Culture/193205.html

11.09.2008 р. Високий Вал