На якутському острові «Архіпелагу ГУЛАГ» за умовною поштовою адресою „ЯД-40” (глави із майбутньої книги «Назустріч сонцю»)

Нерюнгрі. Перевал Дунчин пуп

Від Тинди до самого Якутська іде так звана АЯМ – Амуро-Якутська магістраль, яка в автодорожніх атласах позначається лаконічніше – М 56. Дорозі цій років із 150, але й досі на багатьох ділянках вона виглядає не набагато краще, ніж в середині ХІХ століття, коли по ній ходили верблюди (звідси ще одна неофіційна назва АЯМу – „верблюжий тракт”). Щоб проїхати по цій федеральній трасі від початку до кінця, треба мати справну машину, залізні нерви, великий запасний бак бензину і кілька запасних коліс. Взагалі-то в Якутії є кілька трас федерального значення. Вони тягнуться на тисячі кілометрів, з’єднуючи північні міста. По них багато їздять, але назвати більшість з них дорогами язик не повертається. Тут говорять – напрямок, маючи на увазі розчищену від лісу, нерівну, слизьку від глини поверхню в зоні вічної мерзлоти, по котрій якось можна їхати. Влітку 2006 року на АЯМі сталась так звана „розморозка” траси – після кількох днів сильної спеки поч ала танути вічна мерзлота і дорога „попливла”. В пастці опинилось близько 700 машин на ділянці від Улуу до Качикатців. Упродовж 7-10 днів, поки в „пожежному” порядку проводилась насипка грунту, водії жили на трасі, проклинаючи АЯМ, розводячи багаття і харчуючись тим, що у кого було.

Від Тинди до Нерюнгрі (відстань між цими містами рівно 200 км) доїхав на п’яти машинах. У 2006 році в Нерюнгрі я зупинявся вдома у українки з Донеччини Лариси Студенікіної, тепер же мав іншу „вписку”. В цьомі місті живуть дві двоюрідні сестри Сергія Воробйова – директора чернігівського туристичного магазину „Адреналін”. Він і запропонував зупинитись в одної з них. Коли приїхав у Нерюнгрі, виявилось, що одна із сестер – Наталія – поїхала у відпустку „на материк” і її квартира була тимчасово вільна. У неї мене й поселив В’ячеслав – чоловік Оксани, другої сестри.

- Ось вам ключ, можете кілька днів пожити тут, все одно нікого немає. Їжу знайдете в холодильнику.

Візуально „дослідивши” двокімнатну квартиру, я зрозумів, що живуть у ній жінка з маленькою донькою, чоловічих „слідів” у ній не було. „Очоловічивши” чужу квартиру своєю присутністю, наступного дня зайнявся власними справами в Нерюнгрі. Їх було небагато, оскільки докладним ознайомленням з містом і життям у ньому українців я займався двома роками раніше. Здійснив традиційний візит у редакцію газети та зустрівся з настоятелем місцевого храму Казанської ікони Божої Матері отцем Сергієм (Богачовим). Він не зміг пригадати мене і спочатку навіть попросив показати паспорт. Але в процесі подальшої розмови зацікавився в отриманні книги „Автостопом на край світу”, в якій кілька абзаців були присвячені історії нерюнгрінського храму.

- Ось вам 500 рублів. Це на пересилку книги і на хліб насущний. До речі, можете пообідати в нашій трапезній.

Від обіду я не відмовився, хоча голодним і не був. А потім, зібравши рюкзак і віддавши В’ячеславу ключі від свого тимчасового притулку, залишив Нерюнгрі. У планах на сьогоднішній день було досягнення залишків великого гулагівського табору поблизу струмка Василівка за 160 км від Нерюнгрі. Виходити з міста на АЯМ надто довго, тому доїхав на рейсовому автобусі до селища Чульман. Вийшовши за межі населеного пункту, обрав зручну позицію на вершині невеличкого перевалу. Через 20 хвилин зупинилась вантажівка з „лебідкою” в кузові. Саме в кузові водій і запропонував мені їхати.

- Пробач, але в кабіні немає місця. Якщо в кузові влаштовує, то залазь.

Їхав не тільки „з вітерцем”, а й з пилюкою. Та все ж краще погано їхати, ніж довго стояти. За дві години досягли якутського села Хатимі. Я відразу пригадав, що у 2006-у саме в Хатимі мені вперше у тій подорожі трапився „таксист”, який за підвіз хотів грошей. Цього разуысторыя повторилась – перед піднятою рукою зупинився „УАЗ-буханка” (улюблена машина якутів), заповнений людьми і пакунками. Я відразу збагнув, що це маршрутний автобус, який везе пасажирів у Якутськ, і звичайно, за гроші. А водій вже шукав очима місце в салоні для чергового пасажира з рюкзаком. Довелося вибачатись:

- Пробачте, у вас таксі. А я подорожую автостопом.

- Що, грошей немає?

- Та гроші-то є, просто я пересуваюсь на попутних машинах і безкоштовно. Це принципово.

„УАЗ” поїхав по пильній дорозі на Якутськ, а я залишився чекати безкоштовного транспортного засобу. У потрібному мені напрямку проїхало кілька машин, на дверцятах яких був однаковий напис – „Автопробег Нерюнгри – Якутск. Против СПИДа”. Потім зупинився ще один „УАЗ”, в салоні якого було троє працівників нерюнгрінської птахофабрики. Вони їхали рибалити на одну з тутешніх річок.

- Сідай, мандрівник. Довеземо до Дуньчиного Пупа.

Я помітив, що з трьох рибалок тверезим був тільки водій, але в машину сів, бо особливої небезпеки для себе не вбачав, та й інтуїція підказувала, що остерігатись немає чого. Разом з рибалками проїхав кілометрів із сорок. В дорозі з’ясувалось, що крім вудочок мужики везуть із собою рушницю. Коли із придорожніх кущів раптом вибіг заєць і один з п’яних пасажирів почав вимахувати у машині зарядженою рушницею, довелось похвилюватись. Це ж, погодьтесь, не жарти – заряджена зброя в руках п’яної людини. На щастя, спусковий крючок ні до чого не приторкнувся, а згодом водій відібрав рушницю і поклав поруч з собою.

- Ну тебе до біса, Михайло! Ще вб’єш кого сп’яну...

Долаючи невисокий гірський хребет Західні Янги, піднялись на перевал Тит. Тут завжди є „острівки” снігу, який не розтає навіть у найспекотніше літо. Наступним перевалом був Дуньчин Пуп. Тут рибалки звертали до річки, а я мав чекати наступну машину. На прощання мені побажали щасливої дороги і подарували буханець хлібу. До табору „Василівка” від Дуньчиного Пупа залишалось 19 кілометрів. До речі, про назву. Якутські водії розповідають, що років з 80 тому на вершині перевалу стояв будиночок, в якому жила чи то якутка, чи то евенка на ім’я Євдокія (Дунька). В ті часи навколо існувало чимало золотих приїсків, а от жінок не було. То й повадились золотарі ходити до Дуньки, щоб скористатися нею як жінкою. Вона начебто не відмовляла, але ставила умову – спочатку їй у пупа треба було насипати золотого піску. Правда це чи просто легенда, сьогодні, мабуть, вже ніхто не скаже. Але назва перевалу залишилась.

Чекати довелось довго. Кілька машин зупинятися не захотіли, а потім тривалий час їх взагалі не було. Я вже почав досліджувати перевал, намагаючись знайти залишки дуньчиного будинку. Аж ось зупинився „джип”, водій якого запитав:

- Це ви сьогодні в Нерюнгрі у храмі були?

- Так, я.

- Значить, це про вас отець Сергій мені розповідав. Він просив підвезти вас, якщо зустріну на дорозі. Сідайте. Мене звати Юрій Ковальський, за батьком я українець, хоча й народився в Сибіру. Їду в Якутськ, можу й вас туди довезти.

- Та ні, мені значно ближче, до залишків табору на Василівці.

Дізнавшись, що я досліджую тему масових політичних репресій, Юрій Ковальський висловив особисте прохання:

- Вам в Україні це буде значно простіше і легше зробити, ніж мені тут, в Якутії. Я хочу дізнатися правду про свого діда, Степана Казимировича Ковальського. Народився він поблизу Ізяслава, а в 1937 році його заарештували, звинуватили в антирадянській агітації і виселили в Луганську область. Вже там менше ніж через рік заарештували вдруге і розстріляли. Я хотів би дізнатись, в чому його звинувачували, де розстріляли і де поховали.

Я пообіцяв спробувати допомогти, хоча й розумів, що це не зовсім просто, адже пошук могло серйозно ускладнити те, що я не є родичем С.К.Ковальського. Справа від дороги з’явились руїни триповерхової споруди з бутового каміння. Це була колишня електростанція великого гулагівського табору „Василівка” і я вийшов з машини.

Табір „Василівка”

Якутія стала використовуватися як місце заслання в середині ХІХ століття. Тоді це була „тюрма без грат” для політичних засланців – тайга і відстані охороняли краще від будь-якого конвою. Тому, хто сюди потрапляв з причини власної „неблагонадійності” для імперської влади, нічого не залишалось, як обживатися, вчити якутську мову, займатися просвітництвом. Але радянська влада принесла зовсім іншу „виправно-трудову культуру”. Спочатку в 1940-і роки в Якутію висилали на спецпоселення фінів, німців, латишів, литовців, які отримали можливість повернутися на свої батьківщини лише після смерті Сталіна. Для більшості з них Якутія стала дійсно тюрмою, з якої вийшли далеко не всі. Однак спецпоселення – це ще не „зона”.

В 1930 році з’явився печально відомий ГУЛАГ, а в 1934 р. – його якутський територіальний орган, що отримав телеграфний код „Олень” і поштову скриньку „ЯД-40”. В Якутській АРСР розташовувалось 11 таборів, найбільшим з яких був Індигірський ВТТ Дальбуду. Він існував з вересня 1949 по липень 1958 р., його управління дислокувалось в селищі Усть-Нера, і утримувалось в ньому до 13900 засуджених, зайнятих на видобутку золота, олов’яної і вольфрамової руди, будівництві ЛЕП. Та треба зазначити, що табір – це поняття адміністративно-територіальне, і тому один табір міг бути розкиданий на великій території і складатися з кількох ділянок-зон. В Якутії в’язні ГУЛАГу виконували найрізноманітніші роботи – від дорожнього і житлового будівництва до видобутку радіоактивної сировини у ВТТ будівельно-експлуатаційного управління № 11.

На початку 1940-х років у Південній Якутії, в місцевості, яка називається Василівкою (по імені невеликої річки), з’явилось незвичайне для тих часів поселення – кілька десятків невисоких будинків по обидві сторони АЯМу. Але в окрузі ніхто достеменно не знав, що це за поселення. Його мешканці нікуди не виїжджали, не передплачували газет і не брали участі у районних змаганнях. Ділянка дороги, що проходила повз поселення, посилено охоронялась, водіям заборонили рухатись на малій швидкості, зупинятися і брати попутних пасажирів. Хоча ніхто з „василівців” і не намагався зупиняти машини. Тут знаходився один з найсуворіших таборів ГУЛАГу, в якому за колючим дротом п’ять тисяч в’язнів, засуджених на 25 років за політичними та кримінальними статтями, щоденно піднімали з шахт і штолень моноцит, який вміщував уран-235. Отримуючи при цьому колосальну дозу радіоактивного опромінення.

Василівський виправно-трудовий табір знаходився між двома сопками у долині, по ній часто „гуляють” сильні вітри, особливо взимку. Влітку тут весело зеленіє стланик – невеличке хвойне деревце з гнучким тонким стовбуром і молочними шишками. А взимку він стелеться і приникає до землі, його засипає снігом. Зимою це місце перетворюється на безкінечну білу і мертву долину з холодним вітром і важким небом. А зима триває тут вісім місяців...

У серпні 2006 року я проїхав повз табір „Василівка”, так і не оглядівши його (бо тоді  мало що знав про нього). Тепер же вирішив дослідити табір досконало. Розпочав з руїн електростанції – судячи з усього, найвищої споруди на території колишнього табору. Вона побудована з бутового каміння і досить непогано збереглась. Навіть дерев’яні перемички над вікнами досі не струхли (мабуть, їх робили з модрини – найміцнішого дерева в Сибіру). Чого не скажеш про внутрішні дерев’яні перекриття і бетонні сходові марші – всі вони попадали донизу. Підвали електростанції виявились повністю затоплені водою. Перейшовши на інший бік траси, потрапив безпосередньо на територію табору „Василівка”. Тут на великій площі знаходяться руїни бараків та виробничих приміщень. Час і природа зруйнували їх, але з лиця землі ще не стерли. Роздвигаючи руками стланик і кущі, я оглядав один барак за іншим. Здебільшого вони були дерев’яні або глинобитні. Дахи всюди попровал ювались, на 1-1,5 м над землею височать тільки залишки стін, серед трави, жовтих та фіолетових квітів іван-чаю лежать дверні косяки та віконні рами. Під ногами можна знайти форми для випічки хлібу, алюмінієві ложки і миски, заїржавілі відра, цвяхи, інші металеві предмети. І майже всюди під ногами – колючий дріт. Він дряпав ноги і чіплявся за взуття, наче не пускаючи чужинця в страшну історію цього місця. Табір „Василівка” займав значну територію і, якщо дивитись зверху, то мав вигляд чітко спланованого поселення з кварталами і вулицями, що перетинались під прямим кутом. Кожен барак обкопувався невеличким ровом. Трохи далі виднілись залишки споруди із загратованими вікнами - БУРу („барак усиленного режима” або просто штрафний ізолятор) та виробничих приміщень. Неподалік побачив купи металевої стружки – відходи з майстерень. Оглядаючи БУР, напоровся ступнею на дерев’яні дошки з незагнутими цвяхами, - нічого страшного. А ще далі, кілометрів за три на захід, виднілись відвали тих самих шахт, з яких видобували уран. Хоча, здається, попутно з ураном у „Василівці” із земних надр діставали ще й слюду, про що свідчили її шматочки, розкидані по всьому табору.

Як це багатьом не здасться дивним, але я вирішив заночувати саме тут, на руїнах табору. Коли вранці спілкувався в Нерюнгрі з отцем Сергієм, він не радив цього робити, бо, мовляв, спокійного сну на цьому місці не буде. Та я вважаю себе людиною з сильною психікою, та й кудись йти-їхати вже не було сенсу, бо насувалася ніч. Тож знайшов місце для намету, назбирав дров (на них пішли дошки, зібрані на руїнах сусідніх бараків) і облаштувався до ранку. Поруч з місцем своєї стоянки наштовхнувся на вкриту іржою кабіну післявоєнної вантажівки марки „ЗіС”, біля якої лежала звичайна скляна пляшка. Коли подивився на її дінце, побачив дату відливу – IV 52. Тобто, ця пляшка була виготовлена у квітні 1952 року, ще за життя Сталіна і пролежала на території табору більше півстоліття.

Розпалив багаття і повечеряв. Сонце сіло за обрій, небо над яким стало палаюче-рожевим. Відчутно похолоднішало, з рота йшов пар. Так, коротке якутське літо скоро скінчиться і залишки табору „Василівка” знову вкриє холодний сніг, заховавши під собою до наступної весни німі свідчення людських страждань і смерті, що були тут 55-60 років тому.

8.8.2008. Спав спокійно, а вранці піднявся на вершину сопки, щоб побачити табірне кладовище. На вході до нього встановлені два великих хрести, які добре проглядаються з траси. Один з цих хрестів встановив протоієрей Сергій Богачов, настоятель нерюнгрінського Казанського храму. До того часу, як православні люди почали доглядати за кладовищем, знайти людські кістки на ньому було так же легко, як цвяхи на території табору. Багато могил було розрито: „попрацювали” мисливці за черепами. В середині 1990-х років на „чорних ринках” то тут, то там почали з’являтися кубки, попільнички та інші речі з людських черепів. Отець Сергій став цікавитись – звідки взяті людські останки? З’ясувалося, з Василівки... Настоятель храму в Нерюнгрі та інші священики кожного року приїжджають на кладовище, служать по загиблих і померлих панахиду. При житті їм радості не було, то нехай хоч зараз їхні душі упокояться. На деяких з могил встановлені православні хрести. Мабуть, н е тільки священики доглядають за кладовищем, можливо, на ньому з’являються і родичі тих, хто знайшов вічний спокій у цій мерзлій землі.

Походивши між могил і ямок, між зеленого стланику і по траві, вийшов на трасу і обрав позицію для автостопу за мостом через струмок Василівка. Сьогодні, 8-го дня 8-го місяця 2008-го року я мав дістатися міста Алдана. Стояв довго, за годину проїхало близько десятка машин, але зупинятися чомусь не хотіли. Тут ще й дощ розпочався. Нарешті біля мене зупинилась перегінна „Тойота” з транзитними номерами. Молодий водій переганяв машину з Тинди в Якутськ. Поїхали разом. Дізнавшись, що я кілька днів тому пройшов західною ділянкою БАМу, водій розповів, як сам колись переганяв вантажівку марки „Магірус” із Таксімо в Тинду.

- Там, де немає автомобільних мостів, а вода висока, доводилось користуватися залізничними мостами. Щоб раптом не зіштовхнутися з поїздом, платив диспетчерам на залізничних станціях, щоб вони робили для мене „вікно”, тобто гарантували, що в певний проміжок часу по даному мосту не проїде жоден поїзд. Ну а я вже заїжджав на насип і їхав по шпалах. На вантажівці зробити це можливо, на іншій машині – ні.

- А скільки доводилося платити диспетчерам за власну безпеку?

- Як з ким домовишся. Одному 8 тисяч рублів, іншому – 12 тисяч.

Майже сто кілометрів до Алдану проїхали за годину. Алдан – найбільший золотодобувний центр Якутії, своєрідний російський Клондайк. За півстоліття він перетворився з дерев’яного барачного селища на сучасне місто. У Алдана свій неповторний колорит, тут поруч з житловими будинками шумить вікова тайга. А знамениті алданські тополі - неначе символ міста, що як зелений росток пробилося через товщу років і золотоносної породи назустріч своєму майбутньому. В цьому невеличкому провінційному містечку видобуваються десятки тонн золота для державної скарбниці, тут живе багато пенсіонерів, колишніх „зеків” і сучасних „бічів”. В Алдані і навколо нього чимало українців, в основному це ті, хто був депортований після другої світової війни із західних областей України та їхні нащадки. Навіть є український вокальний ансамбль „Журавушка”, яким керує Марія Атаманчук.

Два роки тому я зупинявся тут у інженера Юрія Олександровича Ращупкіна – дуже доброї і гостинної людини. Він був радий прийняти мене і вдруге, але саме в цей час знаходився у відрядженні. Коли телефонував йому з Тинди, Юрій Олександрович запевнив, що вдома буде його дружина Ольга Іванівна, тож мені нема про що турбуватись. Однак, коли приїхав у Алдан, телефон Ращупкіних мовчав. Вирішивши, що Ольга Іванівна на роботі, я вирушив до місцевого храму Новомучеників і Сповідників Російських. Його настоятель отець Володимир радо зустрів несподіваного гостя з рюкзаком із далекої України і навіть запропонував зупинитись при храмі, якщо не вдасться додзвонитись до Ольги Іванівни. На моє прохання розповісти про історію православ’я на алданській землі отець Володимир запропонував поїхати до одного з парафіян – Костянтина Вельковського.

- Я в Алдані людина нова, а Костянтин в місті живе давно і все знає. До того ж, він був одним з перших, хто відроджував у Алдані православну віру.

Колишнього авіатора і депутата міської ради Костянтина Вельковського ми застали за творчим процесом – він вирізав з дерева кухонний підніс. Не відриваючись від роботи, Костянтин запросив до розмови.

- Кажуть, що до будівництва в Алдані храму Новомучеників православ’я у місті не було. А звідки ж тоді у тутешніх якутів і евенів такі прізвища, як Карамзін, Гермогенов, Зосімов? Десь тут вони хрестились, не їздили ж в Якутськ. Я дивився авіаційні карти 1937 року, так от на них позначено кілька православних храмів у Алданському районі. Але то вже були руїни, бо від початку 1920-х і до кінця 1980-х Алдан був містом атеїстів. Під час перебудови першою в місті з’явилась католицька громада, бо тут чимало нащадків зісланих поляків і литовців. В 1993 році „прокинулися” й православні. Я навіть особисто їздив у Москву на прийом до Олексія ІІ за патріаршим благословенням на будівництво храму. Перший храм облаштували в колишньому клубі авіаторів, вівтар там, пам’ятаю, зробили на місці гардеробу. А храм Новомучеників і Сповідників Російських був збудований силами всього міста на дійсно мученицькому місці – раніше там стояв будинок НКВС з в’язнице ю у підвалі. Проект храму розробив, як це не дивно, не архітектор, а його перший настоятель отець Сергій Богачов.

- Той самий, що зараз служить в Нерюнгрі?

- Він самий. Отець Сергій, мабуть, найбільший сподвижник віри в усій Якутії. Так от, збудували храм в 1997 році, а освятили 2 серпня 1998-го. Тож якби ви приїхали в Алдан на шість днів раніше, то потрапили б на свято 10-річчя нашого храму. Але ми завжди раді гостям, тим більше мандрівникам, які цікавляться історією православ’я. Сподіваюсь, отець Володимир вас добре прийняв?

Коли зібрались повертатись до храму, я ще раз зателефонував на квартиру Ращупкіних. Ольга Іванівна була вже вдома і чекала мене. Зустріла гостинно і з посмішкою, як давнього і доброго знайомого.

- Ще не втомився подорожувати, Олександр? Мий руки і сідай за стіл. Чоловік нещодавно телефонував, цікавився, чи вже приїхав ти. А незабаром має подзвонити Іван (син Ольги Іванівни і Юрія Олександровича. – О.В.), - він зараз на армійській службі, аж в Тіксі, на березі моря Лаптєвих.

За смачною вечерею Ольга Іванівна по-материнськи лагідно дорікала мене в тому, що через свої безкінечні мандрівки я й досі не створив власної сім’ї. – „Я б свого Івана ніколи б у таку дорогу не відпустила.” За освітою Ольга Іванівна - біолог, і, за її словами, любить точні науки. А ось гуманітарні не любить...

У цей день, 8.8.2008-го, у світі трапилися дві значущі події. В Пекині стартували XXIX Олімпійські ігри, а в Південній Осетії розпочалась швидкоплинна війна Росії з Грузією. Звичайно, про те, що відбувається на Кавказі, доводилось дізнаватись з російського телебачення. Зрозуміло, якою була та "офіційна" інформація - погана Грузія напала на бідну і нещасну Південну Осетію, а хороша Росія повинна вступити у військові дії, щоб врятувати власних громадян. З першого дня війни я не став ні на бік Грузії (хоча дуже люблю цю країну), ні на бік Росії (хоча русофобом ніколи не був і не стану). Чому? Бо знаю, що таке локальна війна. В таких війнах немає переможців і немає правої сторони. Бо винні всі. Тому що гинуть і страждають насамперед мирні люди.

Мені не довелося на власні очі бачити такі війни. Але доводилося бачити їх наслідки. В Придністров’ї і в Чечні. Розмовляти з людьми, які через них пройшли. Ходити по зруйнованому вщент Грозному і між дитячих могил на міському цвинтарі Беслана. Війна - це завжди нечувана жорстокість. Жорстокість обапільна. Під час війни у Придністров’ї молдавські снайпери вбивали жінок і дітей. Придністровські ополченці, схопивши снайпершу-найманку, згвалтували її всім батальоном, а потім розстріляли з гранатомета. У Чечні російським солдатам бойовики різали голови, а "федерали" під час однієї із "зачисток" винищили майже все мирне населення села Галаушки.

У серпні 2005 року особисто довелося побувати в Південній Осетії. В той час там ще було відносно спокійно. Подорожуючи удвох з товаришем по Грузії, вирішили відвідати Цхинвалі. Перед містом - три блок-пости: спершу грузинський, далі стояли миротворці, останній, третій пост, був осетинським. Перші два пости пройшли без проблем, а на осетинському у нас забрали паспорти, посадили в машину і повезли в міський відділ міліції Цхінвалі. Там з вуст начальника міськвідділу ми почули наступне:

- Ребята, вы к нам приехали не с той стороны. Если бы приехали со стороны Северной Осетии, мы бы вас приняли с распростёртыми объятиями. А так вы приехали со стороны Грузии и доверия к вам нет - а вдруг вы грузинские шпионы.

Нас фактично депортували з Цхінвалі. Повертаючись в Горі, зупинили машину, в який їхав старший слідчий прокуратури Горійського району на ім’я Георгій. Він повертався з прикордонного села у Південній Осетії, де був по справі викрадення осетинами 11-річного грузинського хлопчика. Георгій розповів, що за останні два місяці це був вже шостий подібний випадок, чотирьох з п’яти дітей викрадачі вбили. Викрадали осетинських дітей і грузини. Така ось війна. І чи варто шукати правого в ній?

Росія завжди бореться з наслідками, але не з причиною. Наслідки - це Чечня і Будьонновськ, Беслан і "Норд-Ост", підірвані будинки в Москві і Південна Осетія. А причини слід шукати в першій половині XIX століття, коли Росія зі зброєю прийшла на Кавказ. Сьогоднішній Кавказ - це клубок, який надзвичайно важко розплутати. Це справжнє мінне поле, вибухи на якому лунатимуть і через 10 років, і через 50, і через 100.

Я кілька разів був на Кавказі і вважаю, що усвідомив менталітет кавказьких народів. "Якщо ти приходиш до нас з миром, ми приймемо тебе як кращого друга, як близького родича. Тільки не приходь до нас зі зброєю". Це стосується і грузинів, і чеченців, і тих же осетин, і дагестанців, азербайджанців і всіх інших. Але у Москви завжди було своє бачення "кавказького питання" і навряд чи щось зміниться у найближчі роки. Щоб розв’язати кавказький "вузол", потрібні два чинники - час і мудрі політики. З другим чинником у Росії великі проблеми. Тож, скоріш за все, будуть ще і нові Беслани, і нові Осетії. Мінних полів в Росії багато. І не тільки на Кавказі...

Олександр ВОЛОЩУК.

vecta_77@ukr.net 

На світлинах: Поклінний хрест на кладовищі табору Василівка. Шлях на Магадан. На трасі між Нерюнгрі і Алданом. Табір «Василівка» - руїни барака. «Табір Василівка» - руїни ще одного з бараків. Табір «Василівка» - форми для випічки хліба.