Фільм «Загадка Норільського повстання», після присудження його авторові Шевченківської премії, показали на Першому національному телеканалі

Двадцять років тому колишні в’язні сумління і активісти «Меморіалу» вперше прийшли до Биківнянського лісу вшанувати пам’ять явно і таємно убієнних борців за Свободу. Третьої неділі травня, після низки релігійних і офіційних свят, нам годиться замислитися над вчинками і долями тих, кому, попри шалений опір самовладдя, вдалося зусиллям волі перегорнути важку сторінку вітчизняної історії. І не тільки тому, що ця дата вже підтверджена президентським указом про День пам’яті жертв політичних репресій. Свідків подій щороку меншає, суспільству ж потрібна правда. Встановити її слід бодай задля уникнення історичного дежавю, яке, всупереч твердженню класика марксизму, далеко не завжди буває фарсом.

25 травня 1953 року в Заполяр’ї почалося повстання в’язнів, що тривало до серпня, провістивши початок послаблення і подальшого розпаду політичної системи терору й насильства. Після нього були виступи в’язнів на інших островах «архіпелагу ГУЛАГ», а також революційні події в Берліні, Познані, Будапешті, Празі. До останнього часу про повстання в Норильському таборі було відомо, крім жменьки вцілілих його учасників, лише небагатьом історикам і правозахисникам. Та нарешті фільм «Загадка Норильського повстання», після присудження його авторові Шевченківської премії, показали на Першому національному телеканалі.

Потрапляючи за колючий дріт у табори, люди розуміли: там відбувається те ж саме, що й на так званій волі, тільки більш цинічно і жорстоко. Тому непокора в’язнів була не просто захистом власних прав, а продовженням боротьби за звільнення народів усього «соціалістичного табору» від Балтики до Тихого океану... Зазначимо, що тема опору в Гулазі була втаємничена до перебудови. Особливо боялися згадувати про українських повстанців, які разом із литовськими «лісовими братами» були організаторами і керівниками спротиву. Інерція замовчування затягнулася мало не до наших днів; приховувалися не так події самого повстання, як витоки і причини незламності волі його учасників.

Творче дослідження цих причин здійснив режисер Михайло Ткачук. У цілому, результат був очікуваний: українці трималися завдяки високій моральній культурі, релігійності — тобто духовними силами. Серед них вирізнявся автор «Історії України» професор Михайло Антонович. Героїні фільму розповідають, як вони, тоді ще дівчата, вишивали ікони й вірили, що Образ Божої Матері захистить і збереже людей від усякого зла. І на Святий Вечір за столом українців сиділи всі гулагівські народи — латиші, литовці, естонці, поляки, росіяни, грузини... навіть японці. Історик повстання Ала Макарова (Петербург) виявила, що в Норильську потерпали сини і доньки понад 100 різних народів. Навіть приказка була: якщо якоїсь нації там немає, то її не існує на Землі.

На наказ адміністрації припинити харчування в’язні відповіли винахідливо. Вони запустили повітряних зміїв з листівками. Змії летіли повз автоматників далеко за огорожу, іноді за 100 кілометрів, аж до міста Дудинки. Тих паперових зміїв охоронці розстрілювали, як людей. Та сталося те, чого так боялася радянська влада: про повсталий табір повідомили зарубіжні радіостанції.

— Жорстокий режим підтримувався з допомогою кримінальної «еліти», — каже один із керівників повстання, Степан Семенюк. — Через неї особливо потерпали «політичні», що й сьогодні подекуди позначається на нашому житті в Україні. Це — зближення, щоб не сказати — зрощення криміналітету із владними структурами. І щоби розірвати такий ганебний зв’язок, треба мати силу духу, знання і передусім політичну волю... В Норильську українці тоді перемогли. Мимоволі шукаємо відповіді на запитання: а чи вдалося б нам це нині?

Спільність доль дала їм розуміння біблійної істини: у людини є тільки два шляхи — до Світла і до Пекла. Росіяни — норильчанин Семен Головко і Леонід Трус із Новосибірська згадують: коли католик отець Григорій підніс хреста, табірники усіх націй та віросповідань стали на коліна і творили молитву разом. Між ними не було ніякої національної ворожнечі, тим більше антисемітизму, хоч начальство прагнуло в будь-який спосіб розпалити ці ниці почуття. І ще виявилося: за п’ять років до повстання вже ходив по руках підпільний рукописний журнал... Знову накладаємо норильські події на сучасність. Зрозуміло, чому владі завжди «не до книжок» — прояви культури і духовності для неї просто небезпечні.

Кадри давніх кінохронік і Майдану 2004 року мають одну дуже промовисту спільну рису. Портрети епізодичних і ключових героїв трисерійної стрічки дуже різні, але споріднені виразом внутрішньої сили, духовної цілісності. Це вам не згасла личина «благополучного» раба системи, це — обличчя Людини! Доказ переваги десятої музи над своїми попередницями? Не тільки.

«Власне, у цій історії відбулося не одне, а кілька див — писав у «Телекритиці» відомий режисер Микола Рашеєв. — Перше: Михайло Ткачук зняв цей визначний фільм практично сам, не користуючись підтримкою так званих фільмотворчих компаній, без державної (Міністерства культури) допомоги. Якби не участь у проекті Українського конгресу Канади і низки правозахисних організацій та фондів різних країн, картина просто б не відбулася. Крім творчості і професійної майстерності, Ткачук виявив справжній героїзм, подібний диву. Адже всю роботу над фільмом він практично виконав сам. Та головне диво — це саме Норильське повстання».

З вільних або невільних свідків тих подій брали «підписку» про нерозголошення. Боялися, що духом Норильська «заразиться» воля — тобто все суспільство. Цей переляк стискає горло можновладцям і дотепер. Вони, демократичні або ні, воліли б забути про «справи днів минулих». У фіналі фільму лунає звернення Степана Семенюка до українських державців: «У Норильську є пам’ятники японцям, прибалтам, росіянам, полякам. Немає досі пам’ятника загиблим у вічній мерзлоті українцям... Вшанування є на Соловках — може тому, що там загинули письменники, переважно наша еліта. Але ж українці в Норильську вели за собою всіх, були рушійною силою повстання. Росія відзначає 30 жовтня — День політв’язнів на державному рівні. Уряд Литви нагородив своїх «Норильських витязів» орденами. Треба і нам вшанувати пам’ять наших батьків і дідів, які кинули виклик жорстокій долі. Як той повітряний змій, що ніс світові правду про наше повстання».

Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ

http://www.dt.ua/3000/3150/66285/ № 19 (747) 30 травня — 5 червня 2009

На світлинах: Режисер Михайло Ткачук у Норильську. Кадр із фільму. Листівки над Норильськом.

Воздушные змеи Норильска

Фильм «Загадка Норильского восстания», после присуждения его автору Шевченковской премии, показали на Первом национальном телеканале

Двадцать лет назад бывшие узники совести и активисты «Мемориала» впервые пришли в Быковнянский лес, чтобы почтить память явно и тайно убиенных борцов за свободу. В третье воскресенье мая после ряда религиозных и официальных праздников нам приличествует задуматься над делами и судьбами тех, кому, вопреки безумному сопротивлению самовластия, удалось усилием воли перевернуть тяжелую страницу отечественной истории. И не только потому, что эта дата уже подтверждена президентским указом о Дне памяти жертв политических репрессий. Очевидцы событий уходят, а общественности необходима правда. Установить ее следует хотя бы ради избежания исторического дежавю, а оно, вопреки утверждению классика марксизма, далеко не всегда бывает фарсом.

25 мая 1953 года в Заполярье началось восстание заключенных, продолжавшееся до августа и возвестившее о начале ослабления и последующего распада политической системы террора и насилия. Потом были выступления узников на других островах «Архипелага ГУЛАГ», а также революционные события в Берлине, Познани, Будапеште, Праге. До последнего времени о восстании в Норильском лагере было известно, кроме горстки уцелевших его участников, лишь немногим историкам и правозащитникам. Но наконец фильм «Загадка Норильского восстания», после присуждения его автору Шевченковской премии, показали на Первом национальном телеканале.

Оказываясь за колючей проволокой в лагерях, люди понимали: там происходит то же, что и на так называемой воле, только в более циничных и жестоких формах. Поэтому непокорность узников была не просто защитой своих прав, но продолжением борьбы народов за освобождение всего «соцлагеря» от Балтики до Тихого океана… Отметим, что тема сопротивления в ГУЛАГе была засекречена до перестройки. Особенно боялись вспоминать об украинских повстанцах, которые вместе с литовскими «лесными братьями» были организаторами и руководителями сопротивления. Инерция замалчивания затянулась чуть ли не до наших дней. Утаивались не события восстания, а истоки и причины несгибаемой воли его участников.

Творческое исследование этих причин взял на себя режиссер Михаил Ткачук. В целом результат ожидаемый: украинцы держались благодаря высокой моральной культуре, религиозности, то есть силе духа. Среди них выделялся автор «Історії України» профессор Михайло Антонович. Героини фильма рассказывают, как они, тогда еще юные, вышивали иконы и верили, что образ Богоматери защитит людей от всякого зла. И в Святой вечер за столом украинцев сидели все народы, «населяющие» ГУЛАГ, — латыши, литовцы, эстонцы, поляки, русские, грузины… даже японцы. Историк восстания Алла Макарова (Петербург) выяснила, что в Норильске томились сыновья и дочери более 100 народов. Говорили, если какой-то нации там нет, значит, она и не существует на Земле.

На приказ администрации прекратить действо заключенные ответили весьма изобретательно. Они запустили воздушных змеев с листовками. Змеи летели мимо автоматчиков далеко за ограду, иногда за 100 км до самой Дудинки, сообщая миру: нас морят голодом и убивают! Тех бумажных змеев охранники расстреливали, как людей. Но произошло то, чего советские власти так боялись: о восставшем лагере сообщили зарубежные радиостанции.

— Жестокий режим поддерживался с помощью криминальной «элиты», — говорит один из руководителей восстания Степан Семенюк. — От нее особенно страдали политические, что и сегодня отражается на нашей жизни в Украине. Это сближение, точнее, сращивание криминалитета с властными структурами. Разрывая эту позорную связь, нужно иметь силу духа, знания и, прежде всего, политическую волю… В Но­рильске украинцы тогда победили. Невольно ищем ответ: удалось ли бы это нам сегодня?

Общность судеб помогла им понять библейскую истину: у человека есть лишь два пути — к Свету и в Ад. Россияне норильчанин Семен Головко и Леонид Трус из Новосибирска, вспоминают: когда католик отец Григорий поднял крест, все лагерники, без различия наций и вер, стали на колени и вместе молились. У них не было никакой национальной розни, тем более антисемитизма, как ни стремилось начальство разжечь эти низменные чувства. Еще оказалось: за пять лет до восстания уже ходил по рукам подпольный рукописный журнал… Снова проецируем норильские события на современность. Понятно, почему временщикам, власть предержащим, всегда «не до книг». Явления культуры и духовности для них просто опасны.

Кадры старой кинохроники и Майдана 2004 года объединяет одна примечательная черта. Портреты эпизодических и ключевых героев трехсерийной ленты очень разнообразны, но родст­венны выражением внутренней силы, духовной цельности. Это вам не угасшая личина «благополучного» раба системы, но лицо Человека! Доказательства преимуществ десятой музы Кино? Не только.

«Собственно, в этой истории произошло не одно, а несколько чудес, — писал в «Телекритике» Ни­колай Рашеев. — Первое: Михаил Ткачук снял замечательный фильм практически сам, не пользуясь поддержкой так называемых фильмопроизводящих компаний, без государственной (Минкультуры) помощи. Если бы не участие в проекте Украин­ского кон­гресса Канады, ряда правозащитных организаций и фондов разных стран, картина попросту не состоялась бы. Кроме творчества и профессионального мастерства, Ткачук проявил подобный чуду героизм. Ведь всю работу над фильмом он практически проделал сам. Но главное чудо — это само Нориль­ское восстание».

У вольных и невольных свидетелей тех событий брали подписку о неразглашении. Боялись, что духом Норильска заразится воля, то есть все общество. Эта боязнь сжимает горло власть имущим и ныне. Они, демократичные или нет, предпочли бы забыть о «делах минувших дней». В финале фильма звучит обращение того же Степана Семенюка к Украинскому государству: «В Норильске есть памятники японцам, прибалтам, русским, полякам. Но нет памятника погибшим в вечной мерзлоте украинцам... Их почитают на Соловках — может, потому, что там погибли писатели, наша элита. Но ведь украинцы в Норильске вели за собой всех, были движущей силой восстания. Россия отмечает 30 октября — День политзаключенных — на государственном уровне. Правительство Литвы наградило своих «норильских витязей» орденами. Нужно и нам почтить память наших отцов и дедов, бросивших вызов жестокой судьбе. Словно тот воздушный змей, несущий миру правду о нашем восстании».

Андрей ТОПАЧЕВСКИЙ.

Зеркало недели, № 19 (747) 30 мая — 5 июня 2009