Спогади українця про перебування в «столиці» шахтарського краю

Шостий міжнародний конгрес україністів, що проходив з 28 червня по 1 липня 2005 року в Донецькому національному університеті, зібрав 611 науковців з 26 країн світу, з них 126 приїхало з-поза меж України.

Працювало понад сто секцій, з півтора десятка „круглих столів”, відбулися презентації кількох десятків нових видань, концерти, виставки, диспути, зокрема й неформальні, щодо шляхів розвитку Міжнародної асоціації україністів, вибори керівництва МАУ тощо. Новим головою МАУ став академік НАН України Ярослав Яцків – знаний вчений-астроном, голова Українського міжнародного комітету з питань науки і культури. Асоціацію україністів України, більш відому як Національна асоціація українознавців (НАУ), продовжує очолювати директор Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Рильського член-кореспондент НАН України Ганна Скрипник. НАУ має намір запровадити фіксоване членство зі щорічними внесками і структурувати свою роботу галузево й регіонально. На конгресі вручено дипломи Почесного доктора ДонНУ академіку Івану Дзюбі і професору УВУ в Мюнхені Богдану Осадчуку.

Коли коротко, то оце й увесь офіційний звіт про захід, як би його могли подати газети. Мій колега з Інституту журналістики професор Микола Тимошик обійшов у центрі Донецька всі кіоски, набрав оберемок місцевих газет і з сумом констатував, що ані словом жодна з них про конгрес не обмовилася. Утім, донецькі філологи таки знайшли йому пару спецвипусків багатотиражок та ще один офіційний друкований орган місцевої влади, де про подію фанфарно було написано не де-небудь, а на першій пальті. І навіть – це ж треба! – мовою українського громадянства. Трапився і якийсь непристойний листок, де було щось про незваних гостей і татарина...

Я з дитинства прив’язаний до Донбасу, де двоє моїх дядьків здобувало собі насущний хліб тяжкою працею, але з 1991 року в самому Донецьку не бував. Місто вразило мене блиском своєї модернізації, незвичної для наших обласних центрів, у чомусь і показушної (чого доволі і в столиці). І при цьому – якимось хворобливим підкресленням своєї... ні, не самобутності (це дісталося фаховим краєзнавцям), а свіжонавіяної мояхатаскрайності, окремішності, відрубності, зрештою, хоч як це парадоксально, – суто провінційним ностальгійним тяжінням до забобонів минулого.

Для приїжджих місто починається з вокзалу й готелю. Ні те, ні інше не зачепила доба української незалежності. Напис „Донецьк” на старому будинку вокзалу – мовою сусідньої Росії, усі вивіски разом з назвою в готелі „Шахтар”, куди нас поселили, – так само, як у Рязані чи Єлабузі. Готельну анкету пропонують заповнювати тільки російськомовну, хоча за всіма правовими канонами підпис під текстом неофіційною мовою чи двомовною мішанкою (коли відповіді проставлено іншою мовою) взагалі не посвідчує, що це є документ, який би мав до чогось зобов’язувати. Чи то готель не попередили, що приїдуть „націоналісти”, тобто ті, хто говорить по-українському, чи то не просвітили, що наша Конституція не зобов’язує розуміти радянської (переселенської) мови, а націоналізм, як каже юридична енциклопедія України, – це „утвердження належного місця певного народу серед інших націй, його національних інтересів та національних культурних цінностей”. Перемикаючи готельні телевізори, ми зробили відкриття, що на Донбасі П’ятий телеканал досі заборонено, зате власне московських та прицільно колоніальних – більше, либонь, ніж своїх.

Думалося: чому тоді немає білоруських, грузинських, польських, румунських, татарських, грецьких? Ми з моїм приятелем Олексою Дубовиком, що живе на вулиці „Інтер-націоналістів” у Сумах і очолює Сумську спілку патріотів, позначаємо такий „інтер-націоналізм” дефісом, протиставляючи йому порозуміння рівних і гідних дітей різних народів на ґрунті любові кожного до питомого голосу своєї історичної батьківщини і єднання через мову свого громадянства.

Довідка: за час від 1926 по 1937 рік чисельність населення за офіційними (вважаймо, прийнятними для влади) даними переписів зросла в УРСР тільки в одній області – Cталінській (на 154,5%), тоді як решта була знелюднена великим голодомором-етноцидом 1932-33 років. За цей самий період кількість росіян у Радянському Союзі зросла з 77 791 тисячі до 93 933 тисяч, а українців зменшилася з 31 194 тисяч до 26 421 тисячі (див.: Всесоюзная перепись населения 1937 г. Краткие итоги. – Москва, 1991, с. 44-45, 97). За переписом 2001 року в Донецьку проживало 493 тисячі росіян і 478 тисяч українців (разом 96% від 1 025 тисяч городян), мову своєї національності визнало рідною 99,3% росіян і лише 23% українців, тоді як українську назвало рідною тільки 0,7% росіян, а російську – 76,9% українців. Як бачимо, російщення переважає українізацію в понад сто разів. Хто ж кого тут силоміць асимілює? Хто досі так запопадливо втілює сталінську ідею „злиття націй”? Певна річ, – влада! Вона у місті Сталіно досі належить сортирним мочилам. Казали бо в Давньому Римі: чия влада, того й мова.

Згадаймо й кумира „Третього Риму” Костянтина Багрянородного, який вважав нормою режим одномовності в державі і схиляння всіх народів перед ромеями та імперією, які могли тільки дарувати свою дружбу всім іншим, називаючи їх підлеглими, рабами і варварами.

За помаранчевої управи офіційний і тіньовий Донецьк (де тут межа – досі не певні й самі донеччани) так само розігрує мовну карту, а з нею і політичну гру в одновекторну „дружбу народів” великоцарсько-совдепівського штибу. Вулиці, назви яких складають рафіновану сталінсько-брежнєвську ідейну семіосферу (пройдете по Р.Люксембург або Щорса, повернете на Ватутіна і дійдете до Артема, а там вже рукою подати до 50-річчя СРСР), обвішано плакатами з вимогою одержавити в Україні мову Росії. На цих плакатах – портрет Олександра Пушкіна, якому навхрест заклеєно рота, щоб усі знали, що в Донбасі російськомовлян хтось ущемлює і переслідує. От тільки хто – невідомо. Підозра, мабуть, має впасти на Київ, який нагадує тут про себе хіба що знятим на подарунок з Майдану Незалежності пам’ятником Архистратигові Михаїлу.

Портретів Т.Шевченка із заклеєним ротом у Сталін-сіті (Ахметовграді?) – жодного. Слід гадати, й місцеві українофіли та й просто порядні люди не бачать для такої форми протесту жодних підстав. Залякані криміналітетом? Чи відсутністю української влади? Прикметно, що навіть на „театрі кіно” ім. Т.Шевченка його ім’я подано у великодержавній фонетиці. Саме ж кіно, сиріч фокус, полягає у відверто „потойбічному” репертуарі.

Убивства, насилля, збочення, брутальний секс, сумнівні розваги – усе це під іменем Кобзаря! Якщо фільм американський, то лише в московському тлумаченні і на смак невибагливий, коли не хворий. Як подала 7 липня „Україна молода”, один хуліган з гурту біло-синіх ультра „Україна без Ющенка” (вони ж „Народжені революцією”) у самому центрі Донецька обквецяв пам’ятник Тарасові Шевченку написом білою фарбою „Я за русский язык”.

Правоохоронцям пояснив: це помста за Пушкіна. Бідолаха Пушкін! Знав би геніальний поет, на який смердючий ординський штандарт почеплять його образ, нізащо б не полишав свої світські шури-мури і рідної французької!

Є у Донецьку театр, назва якого поєднує аж шість означень і тим символізує не так цінності мистецтва (порівняймо: „Ла Скала”, „Глобус”, „Березіль”), як недорікуватість чиновників: Донецький обласний академічний український музично-драматичний. А ще й підкреслює, що актор є невільником. Учасникам конгресу люб’язно показали в цьому театрі п’єсу М.Старицького „За двома зайцями”. Точніше – пародію на українців і драматурга, режисерське передвиборче тлумачення, з якого випливає, що десь там у помаранчевому Києві (а сучасники Голохвостого і Сірків – кияни) віддавна мешкають якісь всуціль аморальні, меркантильні й бридкі опудала.

Їхню смішну малоросійсько-недоросійську суржикомовність, підсилену модерними англіцизмами й жаргончиком „нових українців”, відтінює чиста російська мова свідомо введених у п’єсу шекспірівських героїв: Клеопатри, Дездемони, Джульєтти та інших, – що втілюють молитовний книжний ідеал Проні Прокопівни, повчають і судять. У М.Старицького героєм і суддею є сам народ – носій здорової моралі. Це зберіг і відомий фільм. Навіть антигерої у класика живі і викликають не так відразу, як жалісливе співчуття. Адже на сміх він виставляє не особистість, не верству, тим паче не етнос, а людську ваду. Його комедія в найвищому сенсі трагедійна і не ставить на простій людині тавро гидоти. Вочевидь, яскраві позитивні типажі п’єси заважали режисеру глумитися над українством. Тому він їх або звів до карикатури (як-от Галю, Химку), або зовсім прибрав. Хіба міг у такій постановці фігурувати друг і захисник дівчини коваль – образ сили народу?.. Не дивно, що дехто з обурених глядачів до кінця вистави так і не досидів.

Гостинно прийняв гостей Донецький університет. Це було дуже помітно, як викладачі, а з ними й студенти старалися показати, що край свідомий своїх козацьких традицій і його український дух або, як тепер модно казати, менталітет, не зводиться до захоплення пісенним фольклором, танцями й вишивкою. Ректор Володимир Шевченко, однак, не робив таємниці з того, що грошей на проведення велелюдного зібрання держбюджет не передбачив і університету довелося брати півмільйонну позику. Певно, у такій скруті „нова” місцева влада за бажання могла б неабияк підсобити, а головне – продемонструвати свою прихильність і зацікавленість. Чільні особи таки прийшли. Щоб трохи потусуватися зі схожими весільними генералами в президії на урочистому відкритті конгресу, сказати вітальне слово і швиденько щезнути.

Власне, президія спорожніла наполовину вельми скоро. І приклад подав сам віце-прем’єр Микола Томенко, який, виголосивши свій соціологічний експромт, без жодних вибачень, ніби так і треба, пішов, не ставши слухати доповіді президента МАУ професора Марка фон Гаґена – відомого вченого, який започаткував фундаментальну україністику в Колумбійському університеті і подолав тисячі кілометрів задля участі в конгресі. Такий от собі у нашої європолюбної влади на її гуманітарній гілці „вишуканий” політес!

Жодних зустрічей з громадськими спілками Донбасу, бодай би з відверто антиукраїнськими (зрештою теж люди!), з пресою (який там прес-реліз!) чи газетними кіоскерами, з шахтарями чи бібліотекарями, влаштовано не було. Це при тому, що програма конгресу разом з додатком склала двісті сторінок і технічно цей тематично-іменний „путівник” було виконано майже бездоганно. Франкознавці зі Львова подивувалися, що в їхній секції самі тільки львів’яни. Тож вони сіли собі, погуторили в тісному колі та й поїхали, так і не пояснивши собі, навіщо їм було двічі їхати через усю країну.

Директор донецького Українського культурологічного центру доктор технічних наук Володимир Білецький, який лише завдяки своїй титанічній волі й працездатності видає на хронічному безгрошів’ї журнал „Схід”, „Гірничу енциклопедію”, десятки українськомовних книжок, нарікав на брак у програмі серйозної східноукраїнської проблематики і в’їдливо допитувався у членів оргкомітету, чому вони не зібрали конгрес на якихось островах в океані. Якщо на секцію краєзнавства Донбасу, казав він, прийшли четверо донеччан і один киянин, то навіщо їм МАУ? Що, власне, дав цей форум області й місту, крім клопоту? Що дала учасникам зустріч саме в Донецьку, а не деінде? Що дасть наступний конгрес Сімферополю чи Дніпропетровську, коли він там збереться через 3-4 роки?

Звичайно, науковий форум – не мітинговий майдан і повинен бути, як каже технологія, fool-proof – захищеним від дилетанта й дурня. Але не може він бути і багатоголосим монологом у насторожено-глухому контексті. Утім, хто б там на що не нарікав, особисто я вважаю, що мені дуже повезло, бо відчув фаховий інтерес донеччан і мав унікальну нагоду чотири дні поспіль говорити про словесність зі своїми колегами з Академії наук та київських університетів.

Нагадаю, що досі конгрес скликався кожні три роки: 1990-го – у Києві, 1993-го – у Львові, 1996-го – у Харкові, 1999-го – в Одесі, 2002-го – у Чернівцях. Ті, хто був на всіх конгресах, притьмом зауважували, що контакт із місцевим середовищем деінде був ширший і кращий. Чи може, надавши заходу камерності, нас оберігали від провокацій? Адже неподалік на площі Леніна нібито українська міліція дозволяла жовчно й злісно глумитися над Україною і людською гідністю, не зважаючи на те, що такий глум підпадав під цілу вервечку статей карного кодексу. Там на шатрі-„приймальні” біля кількох пустих наметів антиющенківці начепили плакатів з написами на взір: „У Донецьку люблять дивитися „Дорожній патруль”, тому що там показують мертвих киян”, „Галичина, забирайся в Польщу!” „Ще не вмерла Україна, але вже доходить! А із західних країв запашок виходить”. „Люди! Побудуймо стіну на лівому березі Дніпра!” „Ющенку зроблять на обличчі операцію в Ізраїлі і він стане жидівською мордою”. „Прочитав новину: Юлія Тимошенко – українська Жанна д’Арк. Коли ж її будуть спалювати на вогні?” Люмпенська дикість такої аргументації чимось нагадувала совдепівські туалетні кабіни без дверцят – щось за крок до феномену параші в комунраю нацкастратів.

Ізольованим, герметичним виявився не лише Донецьк, а й сам конгрес. Деякі секції, як-от „Народна культура за соціалізму й опісля” або „Капіталізм у Донбасі” вже у програмі було оголошено всуціль англомовними. З якого це дива? Справді, мова Шекспіра – міжнародна, глобальна, але тут вона – бар’єр для порозуміння, справжній Вавилон.

Без перекладачів, про яких ніхто так і не згадав, англізація форуму виглядає так само цілком недоречною, як і сверблячка російщення Тарасового краю, котра наїжачує проти себе багатьох. Недарма ж у резолюції конгресу мовна проблема домінує якраз у цьому розрізі і пропозиції для її розв’язання виписано найбільш обсяжно, виразно й конкретно.

Зокрема, 6-й Конгрес наголосив, що „уряд не виконує статті 10 Конституції України” і запропонував створити Комітет з мовної політики при Кабміні для „випрацювання програми та механізмів упровадження державної мови в усі сфери життя”. Також – оновити склад Правописної комісії на засадах фаховості, увести постійний контроль над виконанням мовного законодавства в ЗМІ, українізувати комп’ютери в державних установах і навчальних закладах, створити служби української мови при всіх державних управах і спеціалізовану мережу поширення українського друкованого слова тощо.

Слід сподіватися, що 7-й Конгрес підсумує, як виконано ухвали попередніх шістьох. І насамперед – наскільки ефективними були звернення вченого світу до установ держави.

Віталій РАДЧУК,

спец. для НОВОСТИ.dn.ua.

http://novosti.dn.ua/details/15779

На світлинах: Герб Донецька. Ректор ДонНУ Володимир Шевченко відкриває 6-й Конгрес МАУ.

Міжнародна асоціація україністів

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Міжнародна асоціація україністів (МАУ) — об'єднання науковців, які вивчають історію і культуру України й українського народу. Заснована у 1989 році на установчій конференції в Неаполі вченими НАН України, Українського наукового інституту Гарвардського університету (США), Канадського інституту українських студій, неапольського інституту досліджень Сходу.

Станом на 2007 рік Відбулося п'ять Міжнародних конгресів україністів — у Києві (1990), Львові (1993), Харкові (1996), Одесі (1999), Чернівцях (2002, Донецьку (2005)). В роботі І—IV конгресів взяло участь по 400—500, а V — понад 700 дослідників історії, філології, політології, науки, освіти, різних видів мистецтва України й українського народу з 25 країн Європи, Америки, Азії, Австралії.

Наступний Конґрес МАУ повинен відбутися 25-28 червня у Ялті, Крим на базі Таврійського національного університету.

Джерела

* Офіційний сайт міжнародної асоціації україністів

* Короткий енциклопедичний словник з культури. — К.: Україна, 2003. ISBN 966-524-105-2

http://uk.wikipedia.org/wiki