Богдан Ступка - про Миколайчука, Іоселіані, «Бульбу» і майбутні прем'єри

Майже анекдот. «Богдане Сильвестровичу, - звертається до великого актора школяр, - а скажіть, чого ж то майже всі гетьмани українського кіно на одне обличчя - ваше обличчя?» Не знаю, що відповів би жартуну лицедій, а я з цього приводу зауважу: «Бо обличчя занадто виразне! Не тільки на гетьманів, а ще й на гурт генсеків вистачить».

Перший у списку (від нашого театрально-кінематографічного «блоку») - «і крапка!», як сказав би Віктор Андрійович.

Вже цієї осені Ступка виходить до загалу з гучною прем'єрою «Серце на долоні» (режисер Кшиштоф Зануссі), за яку актор отримав престижний приз Марка Аврелія в Римі на міжнародному кінофестивалі. Днями актор їде на зйомки до грузинського майстра Отара Іоселіані (фільм «Шантрапа»).

Взимку Олександр Роднянський обіцяє йому роляку в «Білій гвардії», екранізації роману Булгакова. У свою чергу Констянтин Худяков запрошує в блокбастерну кримінальну сагу «Якось у Ростові».

А от у Національному театрі імені Івана Франка, який святкує свій ювілейний - 90-й сезон, художній керівник бере чергову акторську паузу. І обіцяє (принаймні під час нашої розмови) вийти в новій ролі на рідну сцену років десь так через два. Мовляв, хай інші награються...

«Миколайчук для мене як Нострадамус»

- А тим часом, Богдане Сильвестровичу, на горизонті - один цікавий ювілей...

- А що ви маєте на увазі?

- Ну як же, сорок років старту кінокар'єри. Перший ваш фільм - «Білий плах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка. Стрічка, яку регулярно показують у переддень Незалежності, хоча вона оспівує дещо інші «світлі» ідеали.

- Це справді той фільм, який відкрив мені двері у світ кіно. Адже до того майже не знав специфіки кінозйомок.

І запримітила мене, саме років сорок тому, одна добра людина...

- Хто ж той хрещений батько?

- Уявіть - Осика. Леонід Михайлович побачив, як ми грали у Львові з актором Володимиром Глухим «інтермедії». І спалахнув бажанням «повінчати» мене з кіно. Так і трапилося.

Згодом я спілкувався на знімальному майданчику з режисером Іллєнком, геніальним Іваном Миколайчуком, який, до речі, написав сценарій до «Птаха», в тому числі і про свій край, свою родину (у картині - це родина Дзвонарів). Про час, у якому так багато було намішано...

І ту роль, яку зіграв я - Ореста - він писав «на себе».

Але доля, у вигляді ЦК партії, втрутилася в творчий процес. І Іван Васильович у фільмі грав брата Петра, який вибирає Червону армію, а я - Ореста, котрий іде у ліс до УПА.

-Чому ЦК партії все-таки не довірив Миколайчукові образ «лісового брата» Ореста? Це правда, що буцімто боялися зіпсувати позитивну харизму Івана Васильовича?

- У партії ж були свої «параметри» розподілу на ролі. До того ж дійсно комусь не хотілося «псувати» імідж Івана Васильовича, який раніше грав Тараса Шевченка у «Сні» Володимира Денисенка. Орест - образ (на той час) із негативним забарвленням. Такий собі «антирадянець», який каже: «Я - гуцул, я - ґазда в цих горах і я вирішую, кому в них жити!».

Так що певною мірою я навіть завдячую ЦК, що довірив мені таку відповідальну роботу...

- У цього фільму справді якась фатальна історія: на з'їзді КПУ його поливають помиями, потім один із вождів партії Петро Шелест сприяє потраплянню «Птаха» на Московський міжнародний кінфестиваль, потім міжнародні нагороди і насторожене ставлення в Україні... Чому?

- Страхувалися, мабуть, про всяк випадок.

- Ви часто спілкувалися з Миколайчуком на зйомках і після «Птаха»? І як би ви - і для себе, і для нас, а років вже минуло ого-го скільки, - його зараз охарактеризували?

- Ну що сказати? Він же був для мене як Нострадамус. Сказав колись під час зйомок «Птаха»: зіграєш Ореста і загримиш на увесь Союз!

Майже щовечора ми тоді спілкувалися. Розмовляли про мистецтво, про життя. То були чудові дні нашої молодості - на тлі прекрасної природи.

А зйомки на Буковині, в мальовничих місцях! Ось одна цікава деталь, яку часто згадую: режисер Юрій Іллєнко разом із дружиною Ларисою Кадочниковою під час зйомок жив у обійсті, де мешкала сім'я маленької Марії Матіос, нині відомої письменниці, а тоді дев'ятирічної дівчинки.

Після «Птаха», звісно, доля нас з Миколайчуком розводила: у мене - театр у Львові, потім у Києві, у нього - кіноекспедиції в різні куточки країни.

Але мені здається, що між нами завжди був духовний зв'язок. Він для мене як наставник. Хоча ми ж однолітки, одного літа народилися.

Пам'ятаю день, коли Івана Васильовича не стало. Ми якраз із Костем Петровичем Степанковим були в Одесі на «озвучці» в режисера Наталки Мотузко. Коли почули страшну новину, тієї ж миті помчали до аеропорту. Квитків на літак уже не було. Ми якось напросилися на борт.

І - Київ, Байкове. Ллє дощ, земля розходиться під ногами... Щось жахливе...

- Можливо, були інші ролі, які ви за «рознарядкою» партії також вимушено ділили в українському кіно з Миколайчуком?

- Та ні, більше нічого не було, крім «Птаха». Я, правда, інколи із сумом жартую: мовляв, мимоволі відібрав у Івана таку бажану для нього роль...

- І це, очевидно, стає приводом для бульварних спекуляцій, буцімто ви «перекреслили» йому кар'єру?

- Я нісенітниць не коментую... Знаю лише те, що знаю.

- Чому люди сьогодні так часто використовують мертвих, аби заплямувати живих, своїх сучасників?

- А звідки ж я знаю? Бо дурні, мабуть... Якось відпочивав у Кончі-Заспі і зустрівся там з академіком Патоном. Гуляли з ним на свіжому повітрі. І він запитує: «А вже розпочався опалювальний сезон у місті, Богдане? Ні? От дурні...»

Отака і моя вам відповідь - «бо дурні!».

«Мазепу і досі кортить розгадати»

- Гаразд, але ж бурхливі емоції деяких ваших колег стосовно того, що й Мазепу ви свого часу «перехопили» - а бажаючих зіграти гетьмана наприкінці 90-х
також було чимало?

- То був вибір режисера - Юрія Іллєнка. Хоча я спочатку не хотів грати Мазепу.

- Та невже?

- Так. Бо я тоді був міністром. І передбачав, що відразу ж почнеться: фінансування відкриває на себе і ролі собі вибирає.

Не хотілося того чути! Зіграти Мазепу мене переконали дві людини. Актор Дмитро Миргородський, з яким ми знімались у фільмі «Вогнем і мечем». І Єжи Гофман.

Я розумів, що Мазепа - феноменальний, бажаний для кожного актора образ. Але були й сумніви. А от Миргородський наполягав: такі сценарії трапляються дуже рідко, не проґав.

Вже потім я прийшов до Гофмана: «Ребе, ти наймудріший і найрозумніший... Мене ж битимуть на кожному кроці і говоритимуть, що дав гроші «на самого себе», якщо це зіграю...» І режисер відповів: «Навіть якщо ти не зіграєш тієї ролі, тебе однаково битимуть і лаятимуть, бо ти міністр...»

От так усе й склалося.

- Фільм Іллєнка, як відомо, має важку екранну долю, не всі його бачили. Кажуть, плівка «спочиває» десь у сейфі продюсера Дідковського. Але ж образ Мазепи і нині приваблює! От ви б зіграли знову гетьмана, але в новому кінопрочитанні - можливо, менш метафоричному?

- Я?! Звісно, це цікаво... Бо Мазепа - загадка. То таємна постать, яку кожному актору, режисеру, сценаристу кортить розгадати.

Пригадую, як свого часу мучився великий художник Данило Лідер, для якого, здавалося, всі таємниці розкрито в мистецтві, бо він був геній... Але ж казав у свої останні роки: «Богдане, мене мучить Мавка, хочу розшифрувати тайнопис Лесі Українки...»

- Богдане Сильвестровичу, наразі у вас досить несподівана робота в Отара Іоселіані, культового кінорежисера з бурхливою громадянською позицією. Його фільм називається...

- ...називається «Шантрапа». Одну з головних ролей грає внук кінорежисера. Це взагалі авторська історія. Є паралелі з особистим і творчим життям Іоселіані.

Я там з'явився несподівано. Продюсер Олег Кохан сказав режисерові, що буде у творчій групі і представник від України. Ним я і став... Граю впливового чиновника Держкіно...

- Такого собі Тимофія Єрмаша, якого звинувачували в «боротьбі» з прогресивним кіномистецтвом?

- Наш чиновник стає у фільмі послом Радянського Союзу у Франції... Я ж приїхав у Тбілісі: перші репетиції, перші дублі. І починається щось несподіване. Іоселіані каже мені: «Солнышко, Ступочка...»

Що ж то таке, думаю? Мене тільки в школі так колись називали - «Ступочка», додаючи певні прикметники.

Потім таємниця пестощів відкрилася. «Знаєш, - сказав згодом режисер, - я ж очікував на майданчику зірку, актора з вимогами, а можливо, й пихою, а ти... звичайнісінька людина!».

Так ми й порозумілися - на одній хвилі. Як кажуть у Львові - «так сі стало...»

- Цієї осені український глядач побачить іще один ваш фільм - «Серце на долоні», за який вас уже вшанували в Італії.

- Ніхто взагалі не передбачав нагороди. Під час зйомок я, правда, жартував: мовляв, непогано було б щось заробити за таку серйозну працю. І от - велика честь і несподіванка, приз Марка Аврелія.

- Ви ж, до речі, у фільмі олігарха граєте. З когось конкретного «списували» героя?

- Та ні! Просто фантазував. Бачив себе в запропонованих обставинах. До того ж грав польською мовою. Мову знаю. Але не так блискуче, як польські актори. І тоді я запропонував Зануссі - а він філософ, мудрець, - давай, кажу, дозволимо нашому олігарху розмовляти дуже повільно... Щоб я встиг ще й перекласти з української на польську! Та й олігархи - і наші, і їхні - вони ж нікуди не квапляться. Бо в них стільки мільярдів, що кожне слово на вагу золота.

- І все ж таки, мабуть, ви спостерігали за Абрамовичем чи Пінчуком, які справді знають «ціну» слову - зокрема в медіа?..

- Та кажу ж - ні! Я згадую час тих зйомок ще й у зв'язку з майже фатальним для мене випадком.

Якось після роботи відпочиваю в готелі. А по польському ТБ йде передача, присвячена знаменитому акторові Густаву Голубеку. Він грав, якщо пам'ятаєте, у фільмі «Все на продаж». Показують його інтерв'ю, подають роздуми. І от одна фраза, після якої мене підкидає: «У театрі і в кіно можна йти на будь-який експеримент... Але коли в тому експерименті немає любові до людини - то велике хамство».

Я наодинці з телевізором. І ця його світла думка, виявляється, завжди в мені сиділа, але я не міг чітко це сформулювати. А він узяв - і висловив...

- На кого такою «думкою» натякаєте? Може, на Жолдака?

- Я ж кажу: «так сі стало!». Вже неодноразово я розповідав і про прекрасний прийом стрічки Зануссі. Зокрема в Римі. Коли аудиторія сміялася, плакала, аплодувала. Взагалі не приховувала емоцій...

«У «Бульбі» пафосу занадто...»

- Ніхто, як відомо, не приховував емоцій і з приводу вашого «Бульби». Стільки галасу...

- «Багато галасу - даремно» - Вільям Шекспір.

- А Бортко, до речі, в одному з інтерв'ю знову ж таки досить емоційно розповідав, як ви дискутували з ним під час зйомок на ідеологічні теми. Він нібито переконував вас, що Русь свята в Гоголя - це і Україна, і Росія «в одному флаконі». А ви, мовляв, заперечували в стилі Кучми: «Україна - не Росія!».

- Він що, так сказав?

- Так.

- І все ж таки ми про це на зйомках не розмовляли. Інша річ - я про це думав... Але обговорення не було.

- Тоді навіщо режисер виносить такі речі на загал?

- Не знаю. Під час зйомок Володимир Володимирович говорив українською мовою. А зйомки, як відомо, проходили в Запоріжжі, Кам'янці-Подільському. Але якихось публічних диспутів - ні, цього не було.

Це вже коли вийшов фільм... Власне, то його власна позиція.

- Минуло вже кілька місяців від дня прем'єри «Бульби». У картини рекордні касові збори, кілька нагород на фестивалях, запекла критика. Попереду -телеверсія. Запитання просте: головний недолік цього фільму (на ваш погляд)?

- Може - пафосу занадто?.. І може в деяких сценах - зокрема з дружиною Бульби - забагато фантазії?

- «Бульба» Бортка залишиться поза часом? Чи все-таки стане знаком лише певного часу, нашого суперечливого часу?

- Гадаю, фільм витримає випробування часом... Витримає. Он як гарно сказав наш художник Сергій Якутович: «Я би подякував Росії, що вона все-таки зробила такий фільм - і саме про Україну!».

Ми ж тільки «хотіли». Але не змогли. І Депардьє хотіли, і багатьох інших відомих акторів. Але, очевидно, вже так випала карта, «так сі стало» - і зіграв я.

Хоча навіть не думав про цю роль! Як узагалі я міг помислити про Бульбу, про героя Гоголя, який і за фактурою далекий від мене? Двадцять пудів... А пуд - 16 кілограмів. Це ж 320 кілограмів! Звичайно, тут і гоголівська гіпербола. Але однаково - величезна відповідальність... Тому і вдячний Володимиру Володимировичу Бортку, що не побоявся відповідальності і запропонував мені такий образ.

- Яка сцена у фільмі виявилася найважчою?

- Кожна сцена важка. Особливо на конях. Або оті монологи. Або - «Чую, синку...»

- Чи втручалися ви, як авторитетний актор, в особливості суто режисерської концепції?

- Не дуже сильно втручався. Хоча вирішення деяких сцен пропонував. Наприклад епізод з люлькою. Адже він хоче померти саме в бою і ніби навмисно губить ту люльку. Нахиляючись, каже щось своєму коневі... Режисер до моїх пропозицій прислухався.

- У Росії вас краще стали сприймати після гучного успіху «Бульби» саме в сусідів?

- До мене там завжди добре ставилися.

- Знаю, що була ідея - вже у театрі - поставити «на вас» того ж таки гоголівського «Тараса»?

- Це крутилось у повітрі. Але інший київський театр почав роботу над п'єсою, яка передбачалася для нас. І ми вирішили не змагатися.

Хоча режисер Дмитро Черепюк придумав тоді цікавий «фокус»: на екрані - кадри з фільму, батальні епізоди, а потім уже на сцені - сам Бульба, ніби з потойбіччя. Тією ідеєю все й закінчилося. А Дмитро вже випустив «У неділю рано зілля копала» за мотивами Ольги Кобилянської - у нашому ж театрі.

«Нова сцена конче необхідна»

- Тоді... переходимо до любові... До вашого театру, який розпочав 90-й сезон. І от у зв'язку з ювілейним: чим суттєвим і знаковим вирізнився український театр початку ХХІ століття, знову ж таки - на ваш погляд?

- Ну, це глобальне питання... Якби я був Зануссі, я би вам сказав!

За весь український театр відповідати не буду. Скажу лише за наш. Я радий, що за ці непрості роки вдалося зберегти насамперед франківську трупу. Нікого не звільнили. Нікого не виставили за поріг. Більше того: поповнили трупу цікавими творчими особистостями - режисерами і акторами. Ці імена вам відомі. Вони активно працюють із сезону в сезон.

І головне - не зрадили глядача, який шукає, а можливо, й знаходить у нашому театрі відповіді на вічні питання, які й сьогодні хвилюють у творах Софокла, Шевченка, Достоєвського, Гоголя, Бомарше, Марло, - а це наш, франківський, репертуар.

Ювілейні плани - відомі. На кону - осіння прем'єра за твором Кобилянської. Попереду - Джон Бойнтон Прістлі, видатний англійський драматург і прозаїк, над його комедією працює Юрій Одинокий. Далі - один з найкращих сучасних драматургів Європи - Ерік Еммануель Шмітт (його п'єса «Бульвар злочинів»). Подальші плани пов'язані з творами Булгакова, Шекспіра.

- Хтось в'їдливий, можливо, смикне вас за рукав: а сучасні автори?

- А сучасні автори - Сергій Жадан, від якого чекаємо п'єсу. Його творчістю дуже захоплений Одинокий. А коли він захоплюється чимось, то знає твір напам'ять.

Одинокий - цікавий режисер. Ви тільки уявіть, що «Брати Карамазови», надзвичайно складний роман, цей режисер не просто переніс на нашу сцену, а зробив глядача своїм щирим союзником у великій виставі.

Зараз Юрій відкриває для театру зовсім нового автора - Люко Дашвара. Це псевдонім Ірини Чернової, можливо, хтось читав її талановиті твори - «Молоко з кров'ю», «Райцентр». Хотіли б стати першовідкривачами її творів саме в театрі. Можливо, не тільки на основній сцені...

- ...Ви все-таки не втрачаєте надії, що згодом відкриється і нова сцена, про яку мріяв іще Сергій Володимирович Данченко?

- Наш театр «включено» в реєстр культурних об'єктів - до Євро-2012. Можливо, 2012-го року така сцена і запросить глядачів? Сцена, яка театру конче необхідна! Там би могли творчо співіснувати і майстри, і актори-студійці. А згодом, дасть Бог, та сцена із залом на 200 місць стане і автономним художнім майданчиком? Дочекатися б. Я, до речі, мрію й про третю сцену! Мріяти ніхто не заважає. Але що ті мрії, якщо реальність -інша. На жаль.

- У чому ж тоді «гримаси» сценічної реальності? У тому, що український театр більшою мірою зараз потрібен «сам собі»? У тому, що загострилася боротьба між «бульваром» і «високими істинами», а також між творчістю та аморальними «високими інстанціями»? Чи в тому, можливо, що фаховий рівень театральної зміни - це частіше рівень ПТУ, а не солідних інституцій? У чому ж, Богдане Сильвестровичу?

- Я так відповім про «гримаси»... Влітку ми були з великими гастролями у Севастополі. Частенько туди їздимо. Там завжди франківців прихильно приймають. Але останній раз - щось неймовірне... Навіть для мене несподівано! Російськомовний регіон, складна ситуація (про яку ми читаємо у ЗМІ), і такий шалений прийом, постійні аншлаги - саме на виставах українського театру! І чому? Тому що ми ніде жодним словом не обмовилися про політику... Ми просто робили свою справу. Щиро робили. І так має бути скрізь. У державі, в театрі... Як казав один чеховський герой: «Справою треба займатися, панове, справою...» Тоді й розмов менше буде про негаразди, гримаси...

- До речі, ту фразу сказав чеховський професор Серебряков - не найкращий представник інтелігенції... І все ж таки - коли чекати вашу роль нову саме на франківській сцені? Ближче до ювілею, можливо?

- Я б не хотів загадувати наперед. Хоча є мрія, яку я вже колись озвучив... Мрію зіграти німого!

- Це як?

- Роль - без слів!

- Вам не вистачає часу вчити «гектари текстів» у класичній драматургії?

- Мені хочеться створити художній образ «без слів». Через рух, пластику, через крупний план, що можливо також і на сцені. Тепер шукаю таку п'єсу. І, уяви, про це дізналися. І вже навіть запропонували - Горбатого у п'єсі Славомира Мрожека.

-А якщо все-таки зі словами?

- Тоді, можливо, буде комедія. У Львові в мене були комедійні ролі. На сцені франківців - частіше драми, трагедії. Інколи думаю про шекспірівського Шейлока. А чому ні? Інколи - про мольєрівських героїв...

- Отже, з певним «тягарем» минулого ви хочете розлучитися саме з усмішкою?

- А чого плакати? Які там наші роки!

Олег ВЕРГЕЛІС

«Дзеркало тижня», № 38 (766) 10 - 16 жовтня 2009

http://www.dt.ua/3000/3680/67425/