До 90-річчя Кубанської Народної Республіки

У перший день 1920 року на Кубані в Єкатеринодарі тамтешня крайова Рада (вищий державний орган у регіоні) розірвала стосунки з конаючою білою Росією. З червоними кубанці порвали ще в лютому 1918-го і негайно стали воювати з ними. Власне, і те січневе рішення Ради означало війну, — але вже з білою Росією, і її Добровольчою армією. Втім, білим уже було не до кубанських «самостійників»... Одне слово, на самому початку того бурхливого року виникає суверенна українська держава на Кубані, яка налічувала кілька мільйонів жителів, здебільшого — вправних бійців і анітрохи не менш вправних господарників.

На схилі XVIII ст. Російська імперія завалює систему українського козацтва, і Січ іде в еміграцію. І все ж залишається певний значний її рудимент між Дністром і Бугом — «Чорноморське військо». Ось імперія, від гріха подалі, і десантувала його на Кубань. На неосвоєні, фактично те нічийні землі. Та ще й прикордонні: неподалік жили черкеські молодці, які лише символічно підлягали Стамбулу. Старіюча Катерина ІІ геніально прорахувала ситуацію. Виникла нова Запорізька Січ, яка цілком повторила структуру попередньої. От нехай вона і повоює з мусульманами, а заодно й освоїть ту землю. А за новими отаманами доглядатиме піший українець — генерал, граф Гудович. син останнього міністра фінансів останнього гетьманату. Ось так і почалася майже столітня війна «чорноморців», яка закінчилася страшним розгромом черкесів і не менш страшною їхньою еміграцією в єдиновірну Туреччину.

Кубанська Україна вчасно виправила відомий дефект Запоріжжя — його безшлюбність і женоненависництво. Нова Січ поруч із козаком поставила козачку. І інститут сім'ї забезпечив тій останній Січі господарське і культурне цвітіння. Імперська адміністрація, яка не терпіла української мови, тут зовсім не перешкоджала її вживанню у побуті. Так вона назавжди і залишилася на Кубані як певний лінгвістичний сигнал історичного походження місцевої спільноти. І ми бачимо тут українську етнографічну стихію, що перебуває в тіні сили, яка колись передислокувала цей багатоколірний світ, — світ, котрий унікальне зберіг пасіонарність своїх запорізьких предків. У лютому 1917-го згадана сила (тобто царська Росія. — Ред.) і зовсім зникла, а в квітні того ж року у столиці краю. Єкатеринодарі, виникає спочатку підкреслено козацька Військова Рада, яка потім - в умовах повсюдного демократичного бума, перетворилася на Раду Крайову.

Справа в тому, то на початку XX століття Кубань остаточно розкололася на «корінних» і «прибулих». Десь із царювання Олександра II, який лібералізував порядки на цих землях, сюди переселилися в пошуках кращої долі (особливо земельної) сотні тисяч українців. Величезна кількість їх залишилася взагалі без земельного наділу. А втім, і тут не минулося без інтриг петербурзького уряду, — нехай, мовляв, нова Січ розділиться на «патриціїв» і «плебеїв»,.. Ось так етнічне ядро Новоукраїни було навмисно розколоте. І при першому же гуркоті революції «іногородня» більшість іде до більшовиків...

На кубанській і суміжній тереторіях виникають дві антагоністичні українські держави: відмежована від більшовицької Москви Кубанська Народна Республіка (за ухваленою восени 1918-го Конституцією — цілком демократична, підкреслено парламентська) та Кубано-Чорноморська Радянська Республіка, яка також (але вже через крайню свою лівизну) порвала з більшовиками.

На початку 1918-го на кубанському полі з'являється новий гравець — Добровольча армія, яка відкочується сюди під ударами червоних із ворожої їй області Війська Донського з його притаєними столітніми козацькими образами на Москву . Денікінська армія одразу ж — і успішно — спробувала заволодіти багатою Кубанською областю, яка поступово і перетворюється на головний оперативний простір усе російської битви білих і червоних. Кубанська Рада починає розуміти, чим може закінчитися «союзництво» із Денікіним. Вона наважується на остаточний розрив і з червоною, і в білою Роси ю і планує союз із вільним козацьким Доном, із небільшовицькою Горською Республікою і Грузією . На Версальській конференції кубанські українці домовляються про федерацію з кавказькими горцями. Відповідно ухвалюється нова кубанська Конституція. Вона закріплює незалежність молодої держави, яка відтепер об'єднує і козаків, і мусульман.

Ось тут білі не витримали. Генерал Покровський, "білий ландскнехт" на кубанській службі, заарештовує найбільше «украинствующих» депутатів Ради і відправляє Їх на ешафот. Розлютовані переворотом кубанці масово залишають позиції. Залишившись без союзників, денікінці були змушені відступати по всьому фронту — від України до тієї ж Кубані, яка проголосила повну незалежність і міркувала про конфедерацію з майбутньою незалежною Україною...

Але історичний час уже втрачено. Спочатку Кубанська Рада залишає свою столицю, У травні 1920-го в Адлері, перед евакуацією, вона заявляє про збереження у вигнанні "кубанських інституцій "... А що було на самій Кубані? Після тієї епопеї зникає сама назва "Кубанська область." За помахом руки вождя вона була розділена на Краснодраський край та край Ордженікідзенський. У 1920-х на Кубані ще рятувалися від голоду на Півночі (тобто на Кубань прибували голодуючі з Півночі).

А вже у 1932 році сама Кубань у колгоспних лошатах починає помирати від голоду...

Василь СКУРАТІВСЬКИЙ,

«Народний оглядач».

http://www.haidamaka.org.ua/0005.html