Міський український клуб «Червона калина» відмітив своє 7-річчя

Звичаї, а також мова - це тi наймiцнiшi елементи, що об’єднують окремих людей в один народ, в одну нацiю. Мета нашого українського клубу – збереження й вшанування українських національних звичаїв, знайомство з українською історією, культурою. Ми також прагнемо допомогти росіянам ближче пізнати Україну, її культуру, традиції, щоб більше знати, а отже й поважати одне одного. Бо в сотнях сімей нашого міста переплелись долі українців та росіян. Нам відомо, як свято зберігаються в таких родинах рідне українське слово, книги, родові традиції, чудові українські пісні, народне мистецтво вишивки, розпису, різьби, писанки..

Вже сім років наш український клуб «Червона калина» у грудні відмічає свій день народження. Головний напрямок роботи клубу – відродження національних традицій. Ми щороку проводимо вечорниці та свято Миколая, святкуємо Різдво з кутею, Великдень з писанками, Купайло з очищенням вогнем та водою, а також «Вінок Кобзареві» у березні та День України в серпні.

Так само й цього разу у свій сьомий день народження влаштували українські вечорниці з варениками. В національних костюмах, з народними піснями жінки просто в залі ліпили вареники і з картоплею, і з сиром. А школярочки Лера Романець і Даринка Карчич роздивлялися на виставці візерунки та ручні шви на стародавніх рушниках і сорочках, деяким з них було понад сто років, дівчата пробували й собі вишивати хрестиком на п’яльцях. Знімати все це дійство прийшли представники нашого Злат-ТВ.

На виставці була й моя стародавня вишиванка з домотканого конопляного полотна, яка дісталася мені від моєї бабусі Неоніли Данилівни Кобзар (у дівоцтві – Кривулі). Вона народилася у 1888 році в селі Катеринівка Вовчанського повіту на Харківщині. Вона її вишивала ще дівчиною. А я в сімдесяті роки вишила з таким візерунком і собі вишиванку - щоби її одягати у свята, а бабусину зберігати як сімейну реліквію. Можна розказати цікаву історію про кожен рушник з виставки, від домотканих, вишитих заполоччю на справжніх вечорницях нашими прабабусями, до рушників з коленкору наших матерів, виготовлених у 30-х, 60-х роках біля лампи чи каганця, а також до сучасних, вишитих нашими майстринями яскравими акриловими нитками.

А коли вже ми з нашими гостями сіли до столу з варениками, коли були промовлені всі привітання нашому клубові з днем народження, то почалися розмови-спогади про вечорниці в Україні. Хоч в радянські часи й не відмічалися церковні та дохристиянські свята, та в Україні в народі завжди жили, не переривалися ті традиційні обряди, адже саме в них – душа нашого народу. А душа ж бо – невмируща, вічна!

Галина Парубок з Житомирщини розказала, як у них вдома пекли калету на Андрія, прикрашали цей корж родзинками та маком, як потім вони з сестрами малими танцювали зі своїм татком у той вечір, а мама з бабусею плескали їм у долоні. Віктор Макієнко зі Згурівки, що на Київщині, також з гумором згадував витівки свої та товаришів - парубків з їхнього кутка: то комусь ворота знімуть та випруть на хату, то дівчат налякають, то іще щось утнуть. Згадувалися не лише вечорниці, а й інші звичаї: дівич-вечір, саме весілля, обрядові пісні… І треба було бачити ті розчулені обличчя й ті сяючі очі наших людей… То були безцінні, святі години духовного єднання з нашою Батьківщиною.

І як же захоплено наші дівчатка їх слухали, як натхненно співали разом з усіма жартівливих пісень: «З сиром пироги», «А мій милий вареничків просить», «Ой ти гарний Семене!», «Ой під вишнею, під черешнею», розказували вірші українських авторів. А внучата-дошкільнята Яночка та Ніна у вишиваночках і віночках янголятами в танку кружляли перед нами, за що й отримали чимало гостинців від самого святого Миколая з України.

Лідія КОБЗАР-ШАЛДУГА.

Lidiya-Kobzar@yandex.ru

На світлинах: Валерія Романець за вишивкою. Спогади Галини Парубок про калету. Ліпимо вареники. Подарунок Яночці від святителя Миколая з України. Ніна Романуха пригощає варениками Юрія Філонова. «А мій милий вареничків просить»: Галина Парубок, Галина Лаврешова, Лідія Кобзар-Шалдуга, Ніна Романуха. «Несе Галя воду» - Тетяна Ваганова та Юрій Філонов.