Олександр ЛозиковУкраїнський письменник і видавець знайшов долю в краю на сході сонця

Поет і видавець, редактор хабаровського літературно-художнього й аналітичного журналу ”Екумена” Олександр Олександрович Лозиков походить родом з Донбасу – з міста Макіївки. Свої твори він пише російською й українською мовами, перекладає на російську й українську мови вірші нанайських письменників, зокрема Гоши Бельди. Друкує на сторінках журналу “Екумена” твори українських письменників Далекого Сходу й із України, переважно з Донбасу. Мабуть, гостра ностальгія письменника-земляка знаходить розраду в його душі саме у цей спосіб - ознайомлення через свій друкований орган далекосхідців з творами письменників-земляків з Донеччини - Василя Стуса, Миколи Руденка, Івана Світличного, Володимира Біляїва, Олега Орача, Василя Голобородька, Євгена Летюка, Григорія Кривди, Леоніда Талалая, Петра Бондарчука, Івана Білого, Анатолія Мироненка, Юрія Доценка, Олега Зав’язкіна та ін.

Творчість свого земляка Леоніда Талалая О. Лозиков подає у двох аспектах – як поета і як публіциста. Так, у номері 15-му за цей рік (березень 2007), крім віршів Талалая, наші далекосхідні земляки зможуть прочитати нариси поета “Чи було слово Богом”. Особливу увагу О.Лозиков, як редактор журналу “Екумена,” приділяє творчості видатного літературознавця і політолога, вихідця з Донбасу Івана Дзюби.

Так у березневому номері “Екумени” (№15) надруковано гостросучасні нариси нашого земляка, “Сучасне суспільне і церковне становище в Украні” і “Донбас – край українського слова”.

Щоб сучасний стан розвитку української поезії на Донеччині став для далекосхідців зрозумілішим, О.Лозиков друкує в “Екумені” критичниц нарис Вадима Оліфіренка” Слово про поетів Донеччини” (Екумена” №15, березень 2007 р.).

А тепер кілька слів про самого видавця і письменника Олександра Лозикова.

Голос із далекого Приамур’я: Олександр Лозиков сам про себе

У листі до свого земляка Вадима Оліфіренка про своє життя він писав: “Народила мене мати в Україні, в Україні де степи, мов небо, сині, замість серця дала квітку полум’яну, - Батьківщиною бо зветься, не зів’яне... Народився в 1939 році 10 березня в Макіївці, є там така шахта Ново-Бутівка. Макіївське РУ-3 зробило мене ковалем. працював ковалем на шахті 6-14, треста „Червоногвардійськвугілля”. Потім в забої грозом та прохідником на Ново-Бутівці. В проміжку 5 років віддав ТОФу (Тихоокеанському флоту). Служив на десантному кораблі. Офіцер запасу.

Коли в шахті трохи покалічило, збагнув, що прямувати до Музи треба не в забої, а, як писав Олег Орач, - під „гордим небом”. Взяв голову в руки, та й попрямував на схід сонця. В геологічній експедиції шофером об’їздив Мяо-Чан (Далекий Схід), а наприкінці 1968 року пішов у журналістику. Бо до того мої вірші, оповідання та нариси друкувалися в газетах та часописах. Телебачення зробило декілька кінонарисів про українського поета, який пише вірші, сидячи за баранкою спочатку МАЗа, а потім і КРАЗа. На Хабаровському телебаченні і на радіо в 60-ті роки читав вірші українською мовою, та, на жаль, тоді ніхто вірші українською мовою не друкував. Вперше під рубрикою „Рік України в Росії”, вірші, свої та інших авторів, українською мовою почав друкувати у започаткованій  мною  газеті „Солнышко” у 2000-2002 роках.

На початку 1984 року одержав запрошення до крайової газети „Тихоокеанська зірка”. За два роки, окрім газетних матеріалів написав дві документальні повісті, і в січні 1986-го вже працював старшим редактором Хабаровського книжкового видавництва. Потім посідав місце начальника відділу масово-політичної літератури. А разом з тим друкував книжки поезій та прози: „Серебряные травы” – 1986, „Всепрощающий свет” – 1988, „Стопроцентный мужчина” три повести - 1990, „Поэзии для друзей” – 1991, а в 1993-му разом з митцями видавництва зареєстрували фірму „Літера”. Книжки друкували, але що з ними робити не знали. Продавати було соромно. В 1995 році зареєстрував газету „Дамы и господа” , вийшло аж сім номерів накладом в 5000 примірників. Поштарі газети продали, але грошей я так і не бачив. Двічі ходив: „Олександре, борги!” „Сашуню, дівчата по краплині получку одержали!”

Тоді зрозумів я, що не моє це діло – зароблені гроші з бідних людей одержувати. Пішов головним редактором у видавництво „Приамурські відомості”, потім директором видавництва при медичній академії, а вже далі відповідав за дві сторінки в газеті „Хабаровський експрес” та в газеті „Солнышко”. А книжок видано стільки, що жаль і писати. Чотири з тридцяти – українською мовою. З 1976-го року - член Спілки журналістів СССР, з 1994 – письменників Росії.

Ото й все, а що поза часом та простором -у моїх віршах... Сестри Рая, Ніна, їх діти та онуки, живуть в Макіївці.”

Треба відзначити, що О.Лозиков друкує в “Екумені “ твори далекосхідних українських письменників, які там живуть здавна чи там і народилися., або жили певний час на цій землі і писали про неї. Цей напрямок публікацій журналіст веде під заголовком “Амурська хвиля”..

На сторінках “Екумени” читачі ознайомилися з життєвим шляхом і творчістю видатного японського  письменника, українця за походженням Василя Єрошенка родом із Воронежчині. Він ще на початку минулого століття бував на Далекому Сході в Японії ів  Китаї, зокрема відвідав Владивосток , писав про цей край.

З “Екумени” читачі дізнаються про відомого українського письменника Івана Багряного, який переховувся у Зеленому Клину в Буреїнському і Суджанському районах Далекого Сходу в 1935 р. Цей край він  відобразив у романі “Тигролови”, змалювавши життя української родини тигроловів в Уссурійській тайзі.

Лозиков друкує вірші далекосхідного українського поета і культурного діяча Анатолія Криля, який став помітною особистістю на Далекому Сході, розгорнувши широку культурно-просвітницьку діяльність серед українців.

Отже Олександр Лозиков надав своєму журналу переважно російськомовного спрямування українського літературного змісту.

Далі до уваги відвідувачів “Кобзи” пропонуємо вірші нашого земляка Олександра Лозикова.

На Амурі – Україна

Досить, боже, глузувати

З м’якосердої людини.

Всі славетні та розп’яті

Перед смертю ми єдині.

За життям нема нічого.

Небо – чорна колотнеча.

Полетів би я до бога,

Та лякатиме далечин.

Полетів би я до нені.

Та нащо він нені здався

Син, що вбився в теревені,

України відцурався.

*

Від горілки рілля сиве

Завжди бачиться зеленим.

Українець не рудіє,

Як зелене листя кленів.

Українець йде по світу

Не щеням брудним та кволим,

Він веселку семицвітну

Посягнув стягнути в коло.

По Амуру хвиля ходить,

Дріботить мотором човен

Не шукайте від заброди

Переліку в долі чорній.

*

На Амурі України

Легкий подих відчуваю,

У садочку при долині

В Україні спочиваю.

Горобці тріщать на мові

При долині у садочку.

Не нахмурить місяць брови,

Коли я на нього вскочу.

Ой ти, місяцю ясненький,

Добрий коник мій швиденький,

Ти неси мене до неньки,

Від веселки до веселки.

Над донецькими степами,

В небі хмар рожеві плями,

Від макіївських ливарень

Рожевіють в небі хмари.

Смачно плямкає губами

Повнотіла дужа домна,

Легкий вітер ковилами

Ходить весело, як вдома.

*

По Амуру хвилю гонить

Вітер лагідний місцевий.

И не сопки вже, а домни

Варять нам куліш крицевий.

Де заграва упівнеба,

(Добрі фарби у ливарні)

Літаки малюють ребра,

Білі ребра чорній хмарі.

Хай літун в кав’ярні бреше,

Що він небу п’ятки чеше,

За що з Дону до Амуру

Змурував собі конуру.

Він сміється, я зітхаю,

А чого вже й сам не знаю.

Лиш заплющу очі з хати

Зве додому рідна мати.

***

Де стовбур у дерева влади, хто знає?

Це дерево гіллям рослини ламає.

Якщо отой стовбур знайти та зрубити,

Рослина нова починає кільчити,

За тиждень гілля розростається так,

Що стовбура влади не знайдеш ніяк.

***

А чи була ота жінка

У мене, я й сам не знав.

Хтось у віконце зиркав,

Хтось мене звав.

Ранковий серпанок, вогким

Дотиком до чола,

Наче питає — доки

У тебе вона була?

Сльози з її обличчя

Втерти хотів, та вже —

Півні кричати тричі.

Хто ж її дожене?

***

Кожного вечора — дзвоник.

Вікно відчиняю — нікого.

Дзвоники опівночі,

Дзвоник о шостій ранку,

Вікно відчиню — нікого,

А на підлозі смуги

Від місяця, який з дитинства

Гойдає мене в колисці

Хатини, де я народився.

***

На ранок у вікнах Хрещатика

Палатимуть нові шибки.

Та я тобі не обіцятиму

Серця свого і руки.

Київ, тебе я ніколи

Не бачив навіть вві сні.

Твої кам’яні частоколи

Це не мої пісні.

За звичкою — до природи

Їхати, я лечу

В юність свою, то ж годі

Хлопати мене по плечу.

Бо юність моя — Охотське

Море та океан,

Де скаржився Войцеховський

Радист наш на киян.

Отож, коли у вікнах Хрещатика

Заблимають нові шибки,

В Охотську за пляшкою плакати,

Будуть твої парубки.

Радист наш Войцеховський,

Боцман наш Горобець,

Щось про Київську осінь

Співатимуть, хай їм грець.

Мене душитиме розплач,

Хоч я чоловік міцний,

Бо пісня про Київські ночі

До фені землі оцій.

***

Мерехтливими хвилями грає

На вітру твоє дивне волосся.

Мерехтливе волосся кохаю,

Наче в хвилю, в волосся пірнаю.

Як оце удалося, не знаю?

Як мені удалося!

***

Суцільний морок, мертва порожнеча.

Тирлує телебачення людей.

Страхіття дійства, та брутальність речі,

І ніяких тобі ідей,

Про вічність, що лягла мені на плечі.

Вони

Коли заговорять степи,

Вони піднімуться в гори.

Коли заговорять гори,

Чвалатимуть в нутрощах моря.

Звідтіль, сміючись зухвало,

Розбавлять самотність неба

Своєю дурною кров’ю,

Бо є в них така потреба.

Так де ж мені жити, мамо,

З палкою моєю любов’ю

До віршів, які вони пишуть?

***

Сон, який уже снився,

Життя, в якому смеркає.

Уклад мій – бути одинцем,

З серцем, яке палає.

Відчуваючи, як стугонить,

Крізь сонячні промінці,

Кров твоєї долоні,

Забутої в моїй руці.

***

Хутенько дріботить на дзвоник

- Ви хто? – питає

За дверима,

Мов вогник блимає очима.

Сміється з неї він, чи що?

В дитинстві налякала мати –

Не відчиняти тім, хто дзвонить.

А вогник блимає дверима,

А вогник спати не дає.

Ото вже й все, що в неї є.

***

Як можна шанувати Раду,

Коли немає з нею ладу.

Вона мишкує в боротьбі,

Щоб поклонитися... собі.

***

Коли випадає нагода,

Виходить на вулицю жінка, -

Спідниця задерта на стегнах,

Аж серце від жаги шкварчить.

Палаючими очима

Дивлюсь, як метляє волосся,

Ота демонстрація ніжок

Вугіллям палає в шлунку.

Тоді я іду до лікарні,

Пожалуватися на жінку.

На жінку, в задертій спідниці,

На лагідну жінку, яка

Моєю коханкою бути

Не хоче, бо сиве волосся

Не може палати, як сонце,

Над чорним від спеки чолом.

***

Сонце сідає, пітьма натікає

В тихий садочок.

Чи не до мене та зірка гукає?

Мало їй дочок.

Мало їй місяця. Жовтим волоссям

Він в небі метляє.

Зірці свої подарунки підносить.

- Як ти? – питає.

Зірка зітхає. Зітхає так тяжко,

Що капає стогін,

Краплинами сонця

На спогади наші,

На наше безсоння.

І плаче сусідка-вдова у темряві,

Від гіркої слави,

Від рути-отрути,

Від мертвого ліжка,

Де зірка принишкла.

***

Сина повчала мати:

Дмухати -  мухи з хатини гнати,

А дмухати – дитину кохати.

Отак мене вчила мати.

А коли мати навчила дмухати,

Не можу я, навіть здаля,

Дмухати на немовля.

***

Роздягаю,

знімаю останню лушпину.

Милий мій, боже!

Наче сонце в очі –

Тіло твоє заворожене

Б’є мене та б’є без упину,

То в серце вдарить,

То в шлунок, то в печінку.

І все за останню лушпинку.

***

Оце срібло, що на долоні,

Дарую доні.

Синам, щоб в світі не блукати –

Шляхи до хати.

А хату – богові,

Він баче

Де мати плаче.

***

Невроз тривоги?

Ні! Неспокій мій

Огидою тхне з палких моїх надій,

Бо на чолі Вітчизни, на лиці

Мої синці.

Вірші нанайського поеа Гоши Бельди у перекладах Олександра Лозикова

Надсилаю ряд перекладів Гоши Бельди. Це дуже цікава людина, талановитий поет і прозаїк, але не маючи освіти, не був підтриманий навіть нанайськими письменниками. Так і залишився він народним поетом. Його пісні співають, оповідання читають і гумористи, а він зараз в селі Дада лежить прикутий до ліжка крововиливом у мозок. Ніхто. окрема мене його не перекладав. Олександр.(з листа Олександра Лозикова до В.     Оліфіренка- ред.)

Георгій Бельди з книжки “Пісня доброго шамана”

Птаха

Уламком веселки пташина

Сліпить очі й душу бентежить.

— Я заспіваю про свого сина,

Що зіркою з неба за нами стежить.

   Птаха:

 — Очі б мої тебе не бачили!

— Замість рушниці при собі маю

Серце ослаблене від зажури,

Сядьмо до купи, я заспіваю

Пісню про наші життєві мури.

     Птаха:

    — На полові мене не зловиш.

— Птахо, я острах твій поділяю,

Коли ми втрачаємо рідного сина,

Ні пекла не треба тоді, ні раю,

Крила пускаємо ми безсило.

Птаха: Я таке знаю...

— Пісень ми співали отут під в’язом,

Ділилися з сином своїми вдачами.

Птахо, давай поплачемо разом?

Птаха: Давай поплачемо.

Веселий день

Я з дружиною рибачів.

Лиш вчеплюся в хвіст удачі,

У дружини приступ сміху, що за жінка отака!

Від образи ледь не плачу,

Упустивши свою вдачу,

А дружина знай регоче: ха-ха-ха.

Спересердя кров палає,

Коли вдача утікає

Це зачіпка реготати, ще й яка!

Навіть щука з нами грає,

В річку радісно пірнає,

Та махає нам плавцями: ха-ха-ха.

Ми з дружиною рибалимо,

Хай даремно, хай невдало,

Хай сміється жінка в радощах палка.

Наш сусід рибалка, схоже,

Зрозуміти нас не може,

А регоче з нами разом: ха-ха-ха.

***

На війні братів убито,

А мене брати конали:

Не дали мені освіти,

Всю собі позабирали.

Напишу — сміються вуса,

Бо освіти я не маю,

Вірші діткам та бабусям

Попід вербами читаю.

— Хто такий? — мене питають

Видатні поети міста.

— Я — ніхто, пісень співаю

Без освіти їх складаю.

— То й співай собі, — сміються,

Носом шмигаючи довгим.

— Й звідкіля тільки беруться,

Добрі рими у небоги?

Я своє натхнення маю.

Бачу, де не опинюся,

Як пісень моїх співають

Молодиці та бабусі.

— Твій народ талановитий, —

Видатні поети кажуть,

— Подивись, в які молитви

Рідне слово люди в’яжуть!

— То мої, — кажу їм, — твори!..

А поети знай сміються:

— Й звідки, — кажуть, — нам на горе,

Брехуни такі беруться.

***

В капцях на босу ногу

Йшло берегом дівча.

Худе, руде, їй богу, —

Засмажене курча.

Присіло на узліссі

Послухати пташок,

Гілки й зелене листя

Зробили затишок.

Полискувала річка,

Метелики товклись

Біля її обличчя,

Напудрені якісь.

Хотіли одяг дати,

Напудрити лице:

Не взнає й рідна мати

Чиє дівча оце.

В одвід дівча сказало:

— Я гарна без рум’ян,

Кохає мене вдало

Мисливець юний, Йван.

У нього друзі тигри,

Ведмеді, та вовки,

Він пише добрі книги,

Діла його тривкі.

На квіти посідали

Метелики в журбі,

Вони про Йвана знали

Страхіття, ще й які.

Лежить у лісі мертвий

Її коханець Йван,

Бо дуже був упертий,

Не ласий на обман.

Із кулею у серці,

З рушницею в руці,

Лежить він і сміється:

— Стріляйте, молодці!

Ви, поки я не стрілив,

Стріляйте, бо не час,

Мені втрачати крила,

Поезії з-за вас.

Сидить дівча, сміється,

Співає в самоті,

А Серце Йвана б’ється

У нього в животі.

Рибацькі дива

Гей-гей, хэні-нэ, гей!

Як спіймав рибак тайменя, гей!

З човна виплигнув, тайменя осідлав

І, наслідуючи крука, закричав:

— Гоа, гак-гак!

Як побачив, що на березі олень,

Розчепірившись, скубе собі траву,

Його ноги, наче ніжки у стола.

— Чо-опок, — чвакає в грязюці, — чо-опок-чва…

Гей-гей, хэні-не, гей!

Озирнувся, аж у човна заєць сів,

Свої вуха, як вітрила, розкосив,

— Хєні-не, — гукнув рибалка, — нам везе!

На таймені під оленя, він підплив,

Як силач, на плечі звіра підхопив.

До дружини йшов рибалка і кричав

Доки дивишся, — кричав, — на диво це,

В океан човна вітрило віднесе.

***

Полюю на дикого звіра,

На доброго велетня мапу,

Над виром високої віри,

Під доглядом божого зраку.

Добрячим він лікарем буде,

Волає до мене надія.

А серця торкає огуда,

Брудними хащами рудіє.

Ти, мапа, не стій, наче камінь.

Ти маєш мене полювати,

Чекає тебе з діточками

Їх добра ведмедиця мати.

Рушниця нестерпного болю

За сина, що скиглить у ліжку,

І совість ламає і волю,

За що я себе зненавиджу.

Полюю на дикого звіра,

На себе полюю... на себе,

Над виром високої віри,

Під доглядом серця і неба.

(Мапа — ведмідь)

***

На Амурі хуртовина —

Біле полум’я до неба.

— В хуртовину вчити сина

Як рибалити не треба.

Суперечити дружині

Я не вмію. В білій піні

Чи лузаю я насіння,

Чи крихтини хуртовини?

Як спіймаю добру щуку,

Зробить щука диво-дивне —

Візьме лагідно за руку,

Й приведе до мене сина.

Посідаємо рядочком.

Хочу синові сказати:

Опікати має дочку,

А не сина добра мати.

Щоб в тайзі не занепасти,

В хуртовині не пропасти,

Щоб мисливцем добрим бути,

Треба серце батька чути.

На Амурі в хуртовині,

Як спіймаю щуку, нене!

Хай піде вона до сина,

Приведе його до мене.

Свято

Син на груди червону квітку

Причепив собі і мені.

Наче серце кровить на свитку,

Наче рана в борні.

Каже дочка: — нічні салюти

Будуть в небі лунати.

Серце грюкає, аж не чути

Як стріляють гармати.

Повставали діди й гадають:

Що за свята такі,

Чи салюти у небі лунають,

Чи згорають зірки?

Стежка-струмок

Люблю я стежити, як стежкою

Йде наче жолобом вода,

Ніхто ту воду не обмежує,

Така стрімка її хода.

До річки чи до ставу спрямлена,

Біжить вона проміж рослин,

Не скорена мирським обставинам,

Дзвонить на різні голоси.

Минувши втомленого спекою,

Що під крилом тополі снить,

Біжить по глицям під смерекою,

Пожовклим листям дріботить.

Отак тече, куди — не знає.

Джерело має чи не має,

Не знає, й знати не кортить,

З пташками в камінцях співає,

Днем стежку сонце золотить

Ночами з нею місяць грає,

Пірнає в зоряну блакить.

***

Звір причаївся, стежить оком:

Чи ворог я йому, чи ні,

Я перед ним жива істота,

А не мисливець у борні.

Плечима дужими поводжу,

В очах запалюю чортів,

Я звіром в очі звіра входжу,

Щоб з переляку затремтів.

Конає день, йде дрож по стегнам,

Гудуть смереками яри,

До океану ойкумена,

І лише крок до злої гри.

Звір щирить рота, він святкує

Мою поразку, звір реве.

Від того реву вітер дує,

За серце острахом бере.

Загнати кулю межі очі

Ведмедю, доки сам не ліг,

А десь під серцем жаль лоскоче,

Біль перехоплює подих.

Від жалю ноги каменіють,

У звіра змучене лице,

Кому розкажу — не повірить

Як дійство творилось оце.

Я геть пішов, ведмідь гілками

Недовго слідом шерхотів,

До мене праотці гукали,

Ліс задоволено гудів.

Розкажу синові — повірить,

А лочі — в скроню пальцем ткне,

Бо міркою своєю змірить,

Недобрим словом дожене.

Лочі — руський

***

Без догляду не може жити влада,

Бо хижий зір у влади над усе,

Не можуть діти влади без поради

Збагнути, що за трясця їх трясе.

***

Опалює натхнення помсти,

Я не людина, я — кілок,

Занадто він важкий та гострий,

Його здіймаємо удвох.

Я й моя ненависть, ми схожі,

Одне натхнення нас веде,

Бо з ненавистю ми порожні,

З краплями смутку де-не-де.

Немає остраху, безодню

Натхнення помсти зве в свідки —

Кілок лягає на долоню,

Бо йти не може в зап’ятки.

Яка потреба катувати

В сльозові ворога шукати

Солодкий присмак доброти,

Чужі руйнуючі форти.

***

В самотині жити звичка

Гонить мене до струмочка.

Сіла хмара невеличка

На бадилля, наче квочка.

У дружини не долоня,

А важка дошка крицева.

На ніч зве, а ранком гонить

Чоловіка геть від себе.

Замахнувся я на жінку

За горілку, що розбила,

У вікно мене як гілку

Геть жбурнула моя мила.

Над струмком веселий місяць

Зве мене води напитися,

Бо лікує від образи,

Й проміннями гріє м’язи.

***

Я б робити пішов, та раненько,

Стежка ватою вкрита добренько.

Я не знаю, якого він трясця

Свіжий ранок в ганчір’я одягся.

Скрізь хащі до джерела прямую,

Там про море струмочок міркує.

Уклекнувши колінами в глиці,

Я з криниці напився водиці.

Іще довго дружина у ліжку

Буде спати, тихенько, як мишка.

Запалив би багаття, як вчили —

Сірники у кишені звогчіли.

В лісовому серпанку звогчіли,

Де русалки сміятися вчили,

Де наметом в зелене узлісся

Жовтий місяць запасти спромігся.

Лоцман

Хвастонув, що русло знає,

Що пливти наполягає,

Що до міста за годину дійдемо.

Не дійшли, — на камінь сіли,

Все пальне мотори з’їли.

Другий день на дикім пляжі сидимо.

Лоцман знай собі базіка

Що чорти задали лиха,

Над багаттям варить юшку, наче кок.

Каже, що на оморочці

Ходив тут и днем і вночі,

Й не чіплявся за який то будь кілок.

— Хай, — кричить, — на камінь сіли,

— Хай пальне мотори з’їли.

Не люблю, — каже, — мужицького ниття.

Погуторю, каже, з богом,

Не моргнувши навіть оком,

З молу знімемо і катір життя.

***

Дзьобатий місяць на ялинці

Стиха всміхаючись мені,

В лице жбурляє жовті глиці,

Скубе ялинку вдалині.

Куди не піду пильно стежить.

Чи охоронець він, чи кат?

Пірнає промінцями в межі,

В тенета одягає сад.

Мене охоплює неспокій.

Не можу захисток знайти, —

Рожевий місяць, руки в боки,

Гуторить з всесвітом на „ти”.

А я не знаю, що робити,

Коли не слухають мене,

Не тільки місяць, — рідні діти,

А чому, розум не збагне.

***

Рушив проти волі батька

Ліс сокирою рубити.

Не недоля винувата,

Що у лісі сина вбито.

Підняла береза крила,

Щоб на парубка не впасти,

Тільки листя добра сила

Від сокири тої згасла.

Кожним листиком на гілці,

Як крилом, вона махала,

Не хотіла бути вбивцем,

Помираючи, зітхала.

***

Що робити, коли жити

Дуже тяжко стало в світі,

З ранку духом занепав,

Жалем сам себе конаю,

Де горілки взяти, знаю,

Та не знаю й досі чом її не взяв.

Кажуть, пільги добрі маю,

Гроші паками хапаю,

А куди я їх діваю, де вони?

Сам не знаю де ховаю?

Не в шампанському ж купаю

Жінку ту, що завітає в мої сни?

Зранку холодно у хаті.

Дров урядники пихаті,

Без червонця навіть діду не дадуть.

Ждуть доки схоплю сокиру

І почну трощить квартиру,

Зву чинів до себе з миром,

Так не йдуть.

Не життя, а цирк, громада

Може цирку тому й рада,

Тільки я не знаю дітися куди,

Від нудьги занепадаю,

Де горілки взяти, знаю,

Та боюся, що доведе до біди.

***

Полетіти до зірок

Мріяв Арме, зробить крок,

Бачить — зірка з неба темного тікає,

Якби знати, як спіймати,

Причепити зірку в хаті,

Може згодом вона Арме покохає.

Розставляв тенета він

Та на весь зелений клин,

Думав, зірку ту, що падає, спіймати,

Якби знати він умів,

Що у зірки на умі,

За хвоста б схопив красуню та за патли.

— Краще звіра полювати,

Аніж зірку, — каже мати,

— З глузду з’їхавши, життя вона конає.

Ти без сенсу, любий сину,

У селі знайдеш дружину,

Що на місяця тенета розставляє.

***

Біжить, як на свято мисливець в тайгу,

А я у своєї рушниці в боргу.

Побачу тварину — аж серце в поту,

Не можу стріляти в тварину оту.

Дружина наврочила мабуть мені,

Щоб з трактором я заробляв трудодні.

Та трактор мисливцю до серця не ліг,

Підняли мене трактористи на сміх,

Коли я з рушниці, як трактор зривів,

Замовкнути дурня того не зумів.

***

У сусіда дружина добра,

Як піде в тайгу чоловік,

Вона мені знаки робить,

Щоб я до неї прибіг.

У неї горілка добра,

Ще й чарка в дві кварти є,

Вона мені знаки робить,

Що вип’є й мені наллє.

Я б випив з нею горілки,

Тільки острах у мене є,

Що, зустрівши мене у хвіртки,

Чоловіка свого взнає.

Не піду я до сусідки,

Поки не зроблять ліків,

Щоб мала сусідка сенс,

А не спокусу на секс.

До тебе

Коли, занепавши, покликав на тебе,

Мене підняла ти до самого неба.

Припав до джерела напитись, тоді

Угледів твоє відбиття у воді.

Де грається річенька з віттям рослин,

Я слухав сережок твоїх передзвін.

Не дощ стукотів у віконце моє,

А серце, закохане серце твоє.

Вітрець, що посріблив зелений килим,

Віконця задмухав диханням твоїм,

Щоб я олівцем на вологому склі,

Вночі написав свої кращі пісні.

***

Не треба втручатися в справи,

Коли оті справи чужі,

Коли вони справи держави,

Якою посіли вожді.

Не треба втручатися в діло,

Коли в тебе сенсу нема

До діла, якого кортіло,

Та мати ума не дала.

Не треба кричати на площі,

Що бачиш державні шляхи,

Якими йдуть люди хороші,

З другої крокують ноги.

В яку б ти не чепурився

В державну чи другу ходу,

Ти, брате, не з неба звалився,

З якою б бідою не бився —

Накличеш на нову біду.

***

Така була весела та наївна,

Днем муркотіла кішкою в плече,

А ніччю спантеличувала дивом,

Гірке вино міняла на смачне.

Я хворим був, мені не вистачало

Кохання, що давала крадькома,

Бо муркотіти може навіть чайник,

Коли його довести до ума.

Тепер, коли у мене є коханка,

Яка мене підносить до зірок,

Замість гіркого, падаючі навзнак,

Солодкий мій кохаєш огірок.

***

Не потолоч, ми люди діла,

Ми йшли шляхами до мети,

Земля від наших ніг гуділа,

Ворожі падали форти.

Хто нас принижує, за очі

Бридкою потолоччю зве.

Ми люди діла, ми робочі,

Ми сяйво людства грозове.

Ми повертаємося, чуєш,

Посівши владу, лиходій

Познаєш ти, чого коштує

Єдина сила наших дій.

***

Там де ходять добрі люди

Ми розпалимо багаття,

Хай тягар життя облегшить

Добрим вогником воно.

Розпаляємо багаття,

Хай встає воно до неба,

Щоб прийшли на вогник люди,

Що блукають на шляхах.

Ти куди поете дівся,

Я в хащах тебе шукаю,

Мій всю ніч на стежці в лісі

Сяє вогник золотий.

На шляху мисливця ніччю,

На дорозі оленяра,

Наче сонце на світанок

Я багаття розпалю.

На шляхах людей багаття

Моя доля розпаляти,

Щоб у світі заблукати

Не доводилося нам.

Пісня шамана

Танцем молодість була,

Як вогонь вона гула,

Закликала відьма в гості,

Бісеня кричало тости,

Де за вдачу та любов,

Пили біси мою кров.

Розганяючи негоду

Не шукали в світі броду,

Якщо бубон рокотів,

Не скакав я, а летів,

Сам бурхан задравши морду

В небо стрибнути хотів.

Раптом яглицю розхилив

Мій голесенький синок.

— Де блукав так довго, сину,

Обійшов лиху годину,

Скільки стежок перетовк?

Син мовчить, затявши рота,

Чому в лісі опинивсь,

Бубон слухати охота,

Чи з бурханом одруживсь,

Син мочить, в очах німота,

Може золотом розживсь?

Добрий діду, стань з могили,

Обійми свого внучка,

Голови мій син не схилить,

Смерть у діях не гнучка,

Дзвінко гонить в серці хвилі

Чорна синова кучма.

Тут Чингир — мій прадід виник,

Сивий, кучмою трясе,

На траві, як на килимі,

Головніший над усе,

Він сидить, впрягає в рими

Хлипке воїнство лісне.

— Двір повкривали гадюки, —

Заспівав Чингир, — з розпуки

Хати дранкою бринять,

Якщо Кеєм буде спати

Піде полум’я на хати

Хижим катом погуляти,

В боки Кеєма шпилять.

Гріє сонцем на бугрі

Діточок гадюка,

Ходи Гісе, з-за гори,

Черевиком грюкай.

З моря Киїка з’явись,

Друг Кингтяса, гостем,

З неба протягом вломись

Лоча довгоносий.

Пильнувати на діток

Досить тобі, мати,

Сядьмо разом в закуток

Буднем міркувати.

Мудрий амба підкажи,

Що мені робити,

Коли смажать на межі

Бурханів наймити?

Зве до розуму Алхан

Глупого бурхана,

Якщо з’являється, бурхан —

Хай навчить шамана.

До землі, де на віки

В’є гніздечко птаха,

Покажи мені шляхи,

Біалтака.

До землі, де на гільцях

В’є гніздо лелека,

Донеси на промінцях,

Сіулєкє.

— Двір повкривали гадюки, —

Заспівав Чингир, — з розпуки

Хати дранкою бринять,

Не спромігся Кеєм встати,

Не прийшов ніхто до хати

В боки Кеєма шпилять...

Бурхан — ідол

Чингир, Кєем — чоловічі імена

Гисє — японка

Киика — Охотское море

 Біалтака — богиня місяця

Сіулєке — богиня сонця.

З нанайської переклав Олександр ЛОЗІКОВ

На захисті морських кордонів далекосхідного краю

Пам'ятник в  Хабаровську першопроходцям. 1983 р.

На світлинах: Олександр Лозиков. На захисті морських кордонів далекосхідного краю. Пам'ятник в  Хабаровську першопроходцям. 1983 р.

Вадим ОЛІФІРЕНКО,

Донецьк.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка