Друк
Розділ: Далекосхiдна хвиля (Хабаровськ)

Действующий маяк на городском перекрестке Николаевска-на-АмуреПро подорож, пригоди і зустрічі з земляками в Хабаровському краї

Поки я плив по Амуру, в мене було таке відчуття,

ніби я не в Росії, а десь у Патагонії або в Техасі…

А.П.Чехов. «Острів Сахалін» 

ВЕЧІР У ПОЕТЕСИ

Все виходить не так, як хочеться…

Подивіться на карту Далекого Сходу Російської Федерації. Пряма лінія від Петропавловська-Камчатського до Южно-Сахалінська — найкоротша відстань між цими обласними центрами. Але з Камчатки на острів Сахалін не літає жоден пасажирський літак і не плаває жоден пасажирський корабель. Як мені туди дістатися? Вихід єдиний: летіти спочатку на Хабаровськ, а звідти — на Южно-Сахалінськ. Це — 1000 додаткових кілометрів і, ясна річ, зайві грошові витрати, але нічого не вдієш, бо така реальність…

У Хабаровську в мене все повторилось, як і в Петропавловську-Камчатському: жоден з телефонів не відповідав. Ні в голови товариства української культури Хабаровського краю «Зелений Клин» Марка Прокоповича, ні в його активістів — Олександра Сержанюка та Андрія Кобця. (З ними я зустрічався під час виконання першого етапу експедиції «Українці за Уралом»).

Залишивши важкий рюкзак у камері схову, поїхав з аеропорту в редакцію обласної газети «Тихоокеанская звезда». Там дали телефони і коротку довідку про мого земляка Олександра Лозикова: «Головний редактор україномовного літературно-художнього та публіцистичного журналу «Далекосхідна хвиля». Родом з Макіївки Донецької області. До військової служби на Тихоокеанському флоті і після неї працював на шахтах Донбасу та в геологорозвідувальній експедиції на Далекому Сході, у редакціях газет в Комсомольську-на-Амурі та в Хабаровську… Член Спілки письменників Росії. Автор 30 книг поезії, прози та літературної критики. З них 5 книг — українською мовою…»

Після зустрічі з Олександром Лозиковим (його справжнє прізвище Лозик, але в період русифікації на Донбасі воно стало Лозиков) ми, розклавши карти, розробили разом план моїх дій. Вирішили, що я не буду летіти з Хабаровська в Южно-Сахалінськ, а спливу на «Метеорах» вниз по Амуру до Ніколаєвська-на-Амурі, а звідти переберуся через Амурський лиман в північну частину Сахаліна і розпочну свій майже 1000-кілометровий маршрут до південного узбережжя острова, яке омивається протокою Лаперуза. А після цього з портового міста Корсакова відправлюся на Курильські острови.

На прощання мені влаштували прекрасний вечір у нашої землячки, чудової поетеси, учасниці українських хорів у Хабаровську «Вишня» й «Криниця» Валентини Грінцевич. (Вона родом з Гадяча Полтавської області, її дівоче прізвище — Красношапка).

Після фотографування «на добру згадку» пройшлися нічним Хабаровськом. Саме це місто за підсумками різних конкурсів визнане найупорядкованішим у Росії. Широкі проспекти, красиві будинки, різнокольорові тротуари з плитки, велична архітектура нових храмів, гарно одягнені й привітні люди… Саме таким запам’ятався мені Хабаровськ і після зустрічі в 2004 році, з хорошим почуттями до цього міста я залишав його і тепер.

А вперше я побачив Хабаровськ ще в 1973 році, коли студентом факультету журналістики Київського університету вилітав звідси у Магадан на виробничу практику…

НІКОЛАЄВСЬК-НА-АМУРІ. ДЕ-КАСТРІ. ЛАЗАРЄВ

Майже 900 кілометрів я плив на «Метеорі» від Хабаровська вниз по Амуру і з цікавістю розглядав у бінокль береги цієї величної й могутньої ріки. Погода була чудова, але я не зробив тоді жодного кадру, бо не було сюжету.

У Ніколаєвську-на-Амурі несподівано виявилося, що звідти на Сахалін не літають рейсові літаки і не плавають пасажирські судна. Звернувся за допомогою до глави Ніколаєвського району Валерія Долматова (Його дружина родом з України, а сам він навчався в Харкові). Вияснилося, що лише одна вантажна баржа попливе з Ніколаєвська-на-Амурі до порту Москальво (це північна частина Сахаліна), але не раніше, ніж через півтора-два тижні…

Дорога, образно кажучи, знову виставила мені гострі роги…

Вирішив їхати автостопом назад у селище Де-Кастрі (воно назване так у 1787 році на честь морського міністра Франції знаменитим мореплавцем Жаном-Франсуа Гало де Лаперузом), а звідти дістатися в селище Лазарєв, яке стоїть на березі біля найвужчого місця протоки Невельського. Звідти до острова Сахалін лише 7 кілометрів 300 метрів. «Перестрибнути» з хабаровського берега на сахалінський, як мені здавалося, не буде особливою проблемою…

Подолавши майже 500 кілометрів на попутних автомашинах, опинився нарешті в селищі Лазарєв. Але ще по дорозі до нього насунувся циклон — і все потонуло в тумані й дощі. Щодня я виходив з готелю на берег протоки Невельського і через оті 7 кілометрів 300 метрів вдивлявся в бінокль туди, де мав бути острів Сахалін. Але він, як міфічна Земля Саннікова, так і не з’являвся на горизонті. Лише на п’ятий день припинився дощ, розсіявся туман і вгорі зблиснуло хворобливим металевим диском холодне сонце…

Вузькою і довгою стрічкою з чорної землі, зеленого лісу і синіх зубчастих гір по той бік протоки виднівся Сахалін. Влітку 1849 року на транспортному кораблі «Байкал» мореплавець і дослідник далекосхідних земель Росії Геннадій Невельський першим пройшов через цю вузьку протоку з Японського моря в Охотське і довів усьому світові: Сахалін — це не частина Євразійського материка, а великий острів. Не півострів, як вважалося раніше, а острів…

Це визначне географічне відкриття ліквідувало ще одну білу пляму на планеті Земля…

ТРАГІЧНИЙ «СТРИБОК»

Близький острів Сахалін був для мене ніби шматок сала для голодного кота, якому лишилося тільки простягти лапу…

Щоб не платити гроші за готель, я перебрався з нього на плашкоут (плоскодонне несамохідне судно), на якому був шкіпером Роман Кришталь — земляк з Івано-Франківщини. Видимість після циклону стала доброю, але ще дув сильний вітер і тому з Лазарєвого через протоку Невельського до протилежного берега Сахаліну (там виднілися рештки села Погибі), не відпливав жоден катер. Нарешті мені пощастило: двоє хлопців-браконьєрів зібралися пливти на моторці з Лазарєвого на той бік до сахалінського берега. За символічну плату — дві пляшки горілки — вони погодилися взяти мене з собою. Коли я, нарешті, прибіг підтюпцем з важким рюкзаком до човна, щоб не спізнитися, з катера «Селігер» слідом за мною прийшов літній чоловік і твердо сказав:

— Хлопці, не беріть з собою нашого гостя з Києва, бо ви його втопите. І самі не пливіть, бо сьогодні сильна хвиля. Я ж моряк і добре знаю, що там робиться на течії…

Я пропустив ці слова повз вуха і вже підняв важкий рюкзак, щоб перекинути його в човен, але він притримав мою руку:

— Будь розсудливим. У тебе є ще вибір: лізти далі в петлю, або зробити крок назад.

Слова моряка, і особливо його пронизливий погляд, ніби штовхнули мене в груди. Разом з важким рюкзаком я поточився назад. І не сказав, а видавив з себе через силу:

— Я не попливу з вами… Залишайтесь і ви… Попливемо завтра…

Хлопці махнули на це руками, завели мотор і рвонули від берега…

Всі, хто був тоді на катері «Селігер», слідкували в біноклі за човном. Саме в тому місці, де була найсильніша течія, його вдарила сильна хвиля і вода залила мотор. Човен закрутило, як тріску. Один з мисливців сів на весла, а другий почав швидко вичерпувати воду відром. Моторка ще кілька разів виповзала на гребені крутих хвиль, а потім востаннє провалилася в яму... І всюди, куди не глянь, була тільки вода, вода і вода. Чорна, як оббита чорною тканиною труна. А на хвилях, під якими зник човен, плавала біла піна, ніби кинуті з неба білі квіти. Все! Кінець…

— Діставай, Миколо, зі свого рюкзака горілку та будемо відзначати твій другий день народження! — сказав той моряк з «Селігера» і злегка поплескав мене важкою рукою по плечах.

— Я віддав її тим хлопцям. Пляшки вже на дні. Зараз піду…

І я не пішов, а втомлено поплентався до магазину, який віднівся на горі неподалік від пам’ятника Леніну…

СТАЛІНСЬКИЙ ТУНЕЛЬ. КАТАСТРОФА ГІДРОЛІТАКА

Довго мелеться, та борошна не видно…

Так і в мене. Виявилося, що циклон не пройшов, а було лише короткочасне прояснення. Як і раніше, час від часу йшов рясний дощ, з моря наповзав густий туман, у дротах і в хвої дерев свистів вітер. Щоб не втрачати даремно часу, я розшукував у Лазарєвому старих людей і вони розповідали мені цікаві історії…

Одна з них — про спорудження підземного тунелю в часи Сталіна під протокою Невельського від узбережжя Хабаровського краю до острова Сахалін. Для цього неподалік селища Лазарєв у тайзі був створений спеціальний Нижньо-Амурський концтабір з великою кількістю необхідних спеціалістів: інженерів-проектантів, виконробів, шахтарів-прохідників, маркшейдерів, бетонувальників... Всього понад 40 тисяч чоловік. Підземні роботи велися з обох протилежних берегів. Але коли в 1953 році помер Сталін, спорудження тунелю, який вже був пробитий під протокою, чомусь припинилося. Старожили стверджують, що тунель був дуже секретним, а тому всіх зеків загнали в нього і затопили водою… Посеред протоки Невельського і тепер добре видно в бінокль вентиляційну шахту того тунелю, замасковану під кам’яний острів, а неподалік від Лазарєва місцеві слідопити розшукали потаємний вхід до секретного тунелю, але виявилося, що після припинення будівельних робіт вхід був зруйнований потужним вибухом і завалений залізобетонними брилами…

Пощастило мені познайомитися на хабаровському березі ще з одним земляком з України — майстром лісу Лазарєвсього ліспромгоспу Омеляном Мацевичем. Родом він з селища Перегінське Рожнятівського району Івано-Франківської області, але оскільки в рідних краях безробіття, то Омелян посезонно працює разом з великою бригадою українських лісорубів у далекосхідній тайзі — заготовляють деревину. Саме Омелян Мацевич разом зі своїми земляками у вересні 2006 року натрапив у важкодоступному місці на пасажирський гідролітак італійського виробництва, який у 1934 році вилетів з острова Сахалін і потерпів катастрофу на території Хабаровського краю. При ударі об сопку загинули всі — 9 пасажирів і 2 пілоти. Крім уламків літака та людських кісток на місці падіння лісоруби знайшли два мотори, шкіряну куртку одного з пілотів, багато монет того часу і маленький черевичок 12-літньої дівчинки-пасажирки…

Після транслювання відеозаписів з місця падіння гідролітака й обнародування архівних документів по Хабаровському і Російському телебаченню ніхто, на жаль, не відгукнувся. Останки загиблих будуть поховані в селищі Лазарєв…

Шкіпер плашкоута Роман Кришталь показав мені кладовище, на якому були поховані в 50-х роках солдати й офіцери з охорони в’язнів того сталінського концтабору, які споруджували тунель під протокою Невельського. Тих солдатів та офіцерів повбивали зеки, які намагалися втекти з каторжного концтабору в тайгу після того, коли дізналися, що їх затоплять водою…

Цікавим було для мене знайомство і з колишнім підводним диверсантом Володимиром Шаталкіним. У дитинстві він жив у селі в Приморському краю, де було багато засланців із Західної України. Частина предметів у початкових класах викладалася українською мовою і тепер, через кілька десятиліть, росіянин Володимир Шаталкін чудово декламував мені вірш Тараса Шевченка «Реве та стогне Дніпр широкий», переказував уривки з казок і навіть прочитав напам’ять українською таблицю множення…

Чудовий приклад для наших доморощених неуків з Верховної Ради, які не можуть, а точніше не хочуть зв’язати і три слова українською мовою…

Коли погода стала трохи кращою, Володимир Шаталкін возив мене на своєму автомобілі до нівхів у тайгу, в Чортову Бухту і на Мертве Озеро… Я фотографував цікавих людей і незвичайні місця, а Володимир жартома повторював: «Тобі, Миколо, журналістська слава, а мені — весь гонорар за всі фотознімки». Так буде чесно і по-братськи…»

Якось я піднімався один на сопку, щоб сфотографувати з неї селище, і зустрів там місцевих хлопчиків — вони збирали ягоди. Відповівши на їхні запитання хто я і звідки, хлопчики аби не налякати попередили мене про небезпеку такими словами: «Дядьку! Ви будьте обережними, щоб вас там ведмідь не вкусив. Вони і влітку бувають сердитими»…

НЕСПОДІВАНИЙ СТАРТ

Вночі я лежав один у каюті шкіпера плашкоута (Роман Кришталь ночував удома) і слухав по радіо музику та новини: «В Греції бушують лісові пожежі… В Канаді впав літак з пасажирами… Біля берегів Анголи пірати захопили торгове судно… Біля східного узбережжя Хабаровського краю триває потужний циклон»…

Я почував себе ніби миша в пастці, в якій вже набридло сидіти, але й вибратися з неї неможливо…

А на другий день ситуація різко змінилася. Ніби невидима гігантська мітла вітер очистив небо від хмар, а потім стих і зів’яв, ніби купол парашута після приземлення. В порт Лазарєва прийшла радіограма з Хабаровська, щоб звідти терміново доставили на Сахалін в порт Москальво якісь матеріали для нафтовиків. Для цієї роботи вибір випав саме на той плашкоут, де шкіпером був мій земляк Роман Кришталь. Поки завантажували судно, глава адміністрації Лазарєва Володимир Сергеєв зняв ксерокопії моїх документів і пояснивши комусь по телефону про мою ситуацію, відправив їх по факсу в управління ФСБ. Невдовзі звідти надійшла відповідь: журналісту з України дозволяється відправитися з порту Лазарєв у порт Москальво на плашкоуті, але при умові, що на це згоден шкіпер судна.

Мій земляк Роман Кришталь був тільки «за»…

І вночі, коли селище Лазарєв ще світилося гірляндою електричних вогнів, а в зоряному небі сяяв яскравий місяць, потужний буксир зачепив товстим тросом наш плашкоут і вивівши його по фарватеру в Амурський лиман, взяв курс на північний берег острова Сахалін.

Саме туди, куди я наполегливо, але безуспішно намагався потрапити багато днів…

Хабаровський край

Рядки із записів-побажань жителям України,

зроблені в моєму щоденнику земляками в Хабаровському краї

Вже 25 років я живу на Далекому Сході, але так і не звикла до цього краю, хоч і любила свого чоловіка і люблю своїх дітей…

Родом я з містечка Червонозаводське Лохвицького району Полтавської області. Думала колись, що проживу все своє життя на рідній землі в Україні, але вийшло по-іншому. Закохалася, вийшла заміж і поїхала в Хабаровський край разом з своїм чоловіком Сергієм Мартиновим, який після закінчення Кременчуцького вертольотного училища був направлений в Ніколаєвськ-на-Амурі. Жили ми з ним щасливо, але так несподівано й трагічно обірвався наш сімейний політ: 6 грудня 2005 року Сергій розбився на вертольоті МІ-8, коли він, як командир екіпажу, летів рятувати людей в тайгу…

Мій син Олексій хотів на 50-річчя свого батька вручити йому 50 троянд, а поклав на свіжу могилу тільки дві…

На цій землі, де я тепер живу, народилося троє наших синів — Володя, Олексій і Сергій. Для них їхня батьківщина — Далекий Схід, а для мене — тільки Україна, хоч я за паспортом і громадянка Росії. Коли мені стає сумно на душі, в пам’яті чомусь зринають слова пісні про стежину:

Чому, сказати я не знаю,

Живе у серці скільки літ

Ота стежина в ріднім краї —

Одним одна біля воріт…

На Далекому Сході живуть хороші, дружні й доброзичливі люди незалежно від національностей. Але з далеких берегів ріки Амуру через тисячі кілометрів сибірської тайги я кричу на той бік Уральських гір: «Я люблю тебе, Україно! Люблю ті місця, де народилася і виросла! Люблю своїх батьків, брата і сестру! Я пам’ятаю і згадую добрим словом шкільних учителів, однокласників і друзів!..»

Бажаю Вам усім миру й добра. Будьте щасливими в Україні мої милі серцю земляки!

З доброю пам’яттю про всіх Вас

Тетяна Мартинова (дівоче порізвище Богорад),

музичний керівник дитячого садка

в Ніколаєвську-на-Амурі Хабаровського краю.

19 серпня 2007 року

Я народилася на Кіровоградщині, де знаходиться Географічний центр України. Закінчила факультет журналістики Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка і з 1985 року живу й працюю на Далекому Сході. Цей край став для мене другою батьківщиною, бо тут моя сім’я, друзі, робота… Але ніколи не забуваю про Україну — мою колиску, з якої я пішла у світ… Слухаю новини і завжди переживаю за своїх земляків.

Спасибі тобі, Україно, за все, що ти дала мені в житті: за батьків, за хліб і воду, за школу, за вищу освіту, за перше кохання…

Бажаю вам, дорогі співвітчизники, радісного сімейного життя, стабільності в країні, міцного здоров’я, благополуччя та успіхів. Будьмо!

Надія Григорчук,

начальник загального відділу адміністрації

Ніколаєвського району Хабаровського краю.

20 серпня 2007 року

Яка несподіванка! Який сюрприз! Надворі дощ періщить, вітер до землі дерева гне, а до нас у будинок заходить журналіст з України… Він проїхав-пройшов тисячі кілометрів, щоб розшукати в далеких краях своїх земляків. Якщо діє така притягальна сила між нами українцями, то в нас є ще порох у порохівницях, бо ми не зміліли душею…

Спасибі за таку зустріч тим, хто відправляв у таку далеку дорогу Миколу Івановича Хрієнка!

Родом я з Слободи-Шаргородської, що на Вінничині. З 1981 року проживаю на Далекому Сході в селі Нігір, яке, можна сказати, заснували лісоруби з Карпат. Тепер тут проживає понад 120 українців. У цьому тайговому селі виросли і мої три сини та одна донька Надя.

З рідною Україною зв’язки не втрачаю і, по-можливості, провідую своїх рідних на Батьківщині. Низько кланяюся всім всім, хто мене знає і пам’ятає в Україні, і щиро бажаю своїм землякам щастя, здоров’я і благополуччя.

Ще не вмерла Україна!

Хай живе Україна!

Петро Настасюк,

колишній вчитель математики в селищі Рахів

Закарпатської області та в Нігірській середній

школі Ніколаєвського району Хабаровського краю.

22 серпня 2007 року

Низький уклін і найкращі побажання моїм землякам, однокласникам та однокурсникам лісотехнічного факультету Львівського лісотехнічного інституту 1976 року випуску, а також усім родичам. Я живий і здоровий.

Валерій Хомич,

головний інженер ТОВ «Лазарєвське»

Ніколаєвського району Хабаровського краю,

уродженець Любешівського району Волинської області.

28 серпня 2007 року

Дорогі земляки!

Я хочу бачити на ваших обличчях тільки щасливі посмішки, а на просторах України — тільки процвітання.

Тримайтеся і боріться за справді незалежну Україну.

Хай Верховна Рада працює не сама на себе, а на український народ, бо він її обирає і платить депутатам зарплату з своїх трудових грошей.

Шлю вітання і найкращі побажання всім землякам — українцям і, зокрема, моїй мамі в Долину Івано-Франківської області, братові Андрію і всій рідні.

Різьблений на дереві портрет Тараса Григоровича Шевченка і гуцульська вишивка на полотні моєї бабусі Маланки завжди в моїй каюті перед очима…

Цей запис у щоденник журналіста Миколи Хрієнка зробив моряк з мису Лазарєва

Роман Кришталь.

Ніколаєвський район Хабаровського краю.

Охотське море.

29 серпня 2007 року

Вид на центр  Хабаровска со стороны Амура

Набережная и Амурский утес в Хабаровске

Амурский утес в Хабаровске вечером

Журнал Далекосхідна хвиля

Николаевск-на-Амуре

пос. Лазарев. Хабаровский кр. Ульчский р-он.

Хабаровский край. Ульчский р-н. Вид с мыса Погиби (о. Сахалин) на мыс Лазарев

Редактор цього українського журналу  в  Хабаровську Олександр Лозиков

Шкіпер Роман Кришталь

На світлинах: Действующий маяк на городском перекрестке Николаевска-на-Амуре. Вид на центр  Хабаровска со стороны Амура. Набережная и Амурский утес в Хабаровске. Амурский утес в Хабаровске вечером. Журнал «Далекосхідна хвиля». Николаевск-на-Амуре. Пос. Лазарев. Хабаровский край. Ульчский р-н. Вид с мыса Погиби (о. Сахалин) на мыс Лазарев. Редактор цього українського журналу  в  Хабаровську Олександр Лозиков. Шкіпер Роман Кришталь.

Микола ХРІЄНКО.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.