«Донецька хвиля на Амурі»Про збірник художніх творів донецьких і далекосхідних українських письменників та його хабаровського автора із донецького міста Макіївки

Ця книга є свідченням безперервного довголітнього зв’язку з Далекосхідним краєм України та її художнього слова. До книги увійшли твори ( поезія, проза, публіцистика і критика) українських письменників з Донбасу (Донецької і Луганської областей України) Григорія Кривди, Галини Гордасевич, Василя Стуса, Миколи Руденка, Івана Дзюби, Івана Світличного, Володимира Біляїва, Леоніда  Талалая, Івана Білого, Вадима Оліфіренка, Віталія Павловського, Олега Зав’язкіна, Анатолія Мироненка, Павла Куща, а також твори українських письменників з Далекого Сходу Олександра Лозикова, Федора Приварникова, Валентини Красношапки, Василя Іванова, Віри Гриздренко, Наталії Дідух Володимира Шаповалова. А крім того ще і твори українських письменників, які відвідували Далекий схід і писали про цей край Василя Єрошенка , Івана Багряного, Олега Орача.

Книга стане у пригоді тим читачам, які шанують українську літературу, слідкують за її розвитком як в Україні, так і в східній діаспорі на Далекому Сході.

“Донецька хвиля на Амурі” може бути використана на уроках української літератури  в українських школах(суботніх і недільних) Далекого Сходу і на уроках літератури  в школах України.

УДК ББК84(2=Укр.) 0-54 Л-72 Олександр Олександрович Лозиков, Вадим Володимирович Оліфіренко. Донецька хвиля на Амурі. Збірник художніх творів донецьких і далекосхідних українських письменників. - Донецьк-Хабаровськ,2007 р.-320 с.

Про земляка і співавтора 

Лозиков Олександр Олександрович - український і російський письменник, видавець, редактор хабаровського літературно-художнього й аналітичного журналу ”Екумена” походить родом з Макіївки на Донеччині. Народився 10 березня 1939 р. у селищі шахти «Ново-Бутівка». Закінчив Макіївське РУ №3, працював ковалем і прохідником на шахтах Донбасу, 5 років служив на Тихоокеанському флоті. Офіцер запасу. Працював у геологічних партіях на Далекому Сході, об’їздив весь Мяо-Чан (Далекий Схід). Працював у крайовій газеті “Тихоокеанська зірка”, З 1986 р. працював старшим редактором у видавництві Хабаровського книжкового видавництва, головним редактором у видавництві ”Приамурські відомості”. Видав книжки поезії та прози “Серебряные травы”(1986), «Всепрощающий свет» (1988), «Стопроцентный мужчина»(1990 г.) та ін. З 1994 р. член Спілки письменників Росії.

Свої твори пише російською й українською мовами, перекладає на російську й українську мови вірші нанайських письменників, зокрема Гоші Бельди.

На сторінках журналу «Екумена» О.Лозиков друкує твори українських письменників для ознайомлення з сучасним літературним процесом в Україні українців «Далекого Сходу. Крім того, на сторінках “Екумени” представляється творчість українських письменників, які живуть на Зеленому Клину- Далекому Сході.

У 2007 р. О. Лозиков видав збірку творів відомих українських письменників «Донецька хвиля на Амурі», до якої увійшли твори відомих українських письменників-донеччан, Івана Дзюби, Миколи Руденка, Володимира Біляїва, Василя Стуса, Івана Світличного, Галини Гордасевич, Леоніда Талалая, Олега Орача, Івана Білого, В.Павловського та ін. Ця книжка стала переконливим свідченням довголітнього зв’язку України з Зеленим Клином - Далекосхідним краєм.

Олександр Олександрович Лозиков - український письменник поет і видавець на Далекому Сході, редактор хабаровського літературно-художнього й аналітичного журналу ”Екумена” походить родом з нашого Донбасу, з Макіївки. Свої твори він пише російською й українською мовами, перекладає на російську й українську мови вірші нанайських письменників, зокрема Гоши Бельди .Друкує на сторінках журналу “Екумена” твори українських письменників Далекого Сходу й  із України, переважно з Донбасу, мабуть, гостра ностальгія письменника-земляка знаходить розраду вйого душі  саме у цей спосіб- через ознайомлення через свій друкований орган далекосхідців з творами письменників-земляків з Донеччини - Василя Стуса, Миколи Руденка, Івана Світличного, Володимира Біляїва, Олега Орача, Василя Голобородька, Євгена Летюка, Григорія Кривди, Леоніда Талалая,Петра Бондарчука, Івана Білого, Анатолія Мироненка, Юрія Доценка, Олега Зав’язкіна та ін. Творчість Леоніда Талалая О. Лозиков подає у  двох аспектах – як поета і як публіциста. Так, у номері 15-му за цей рік (березень 2007) , крім віршів Талалая, наші далекосхідні земляки зможуть прочитати такий гостро публіцистичний нарис поета, як “Чи було слово Богом”.   Особливу увагу О.Лозиков, як редактор журналу “Екумена,” приділяє творчості видатного літературознавця і політолога, вихідця з Донбасу Івана Дзюби.

У березневому номері “Екумени” (№15)надруковано такі гостросучасні нариси нашого земляка, як  “Сучасне суспільне і церковне становище в Украні” і “Донбас – край українського слова”.

Щоб новітній стан розвитку української поезії на Донеччині став для далекосхідців зрозумілішим, О. Лозиков друкує в “Екумені” критичний нарис В. Оліфіренка ”Слово про поетів Донеччини” (Екумена”№15, березень 2007 р.).

А тепер кілька слів про Олександра Лозикова від нього самого:

Голос із далекого Приамур’я: Олександр Лозиков про себе 

У листі до свого земляка про своє життя він писав: “Народила мене мати в Україні, в Україні де степи, мов небо, сині, замість серця дала квітку полум’яну, - Батьківщиною бо зветься, не зів’яне... Народився в 39 році 10 березня в Макіївці, є там така шахта Ново-Бутівка. Макіївське РУ-3 зробило мене ковалем. працював ковалем на шахті 6-14, треста „Червоногвардійськвугілля”. Потім ГРОЗом, та прохідником на Ново-Бутівці. В проміжку 5 років віддав ТОФу (Тихоокеанському флоту). Служив на десантному кораблі. Офіцер запасу.

Коли в шахті трохи покалічило, збагнув, що прямувати до Музи треба не в забої, а, як писав Олег Орач, - під „гордим небом”. Взяв голову в руки, та й попрямував на схід сонця. В геологічній експедиції шофером об’їздив Мяо-Чан (Далекий Схід), а наприкінці 1968 року пішов у журналістику. Бо до того мої вірші, оповідання та нариси друкувалися  в газетах та часописах. Телебачення зробило декілька кінонарисів про українського поета, який пише вірші сидячи за баранкою спочатку МАЗа, а потім і КРАЗа. На Хабаровському телебаченні і на радіо в 60-роки читав вірші українською мовою, та, на жаль, тоді ніхто вірші українською мовою не друкував. Вперше під рубрикою „Рік України в Россії”, вірші, свої та інших авторів, українською мовою почав друкувати у започаткованій  мною  газеті „Солнышко” у 2000-2002 роки.

На початок 1984 року  одержав запрошення до крайової газети „Тихоокеанська зірка”, За два роки, окрім газетних матеріалів написав дві документальні повісті, і в січні 1986-го вже працював старшим редактором Хабаровського книжкового видавництва.

Потім посідав місце начальника відділу масово-політичної літератури. А разом з тим друкував книжки поезій та прози: „Серебряные травы” – 1986, „Всепрощающий свет” – 1988, „Стопроцентный мужчина” три повести- 1990 г., „Поэзии для друзей” – 1991 рік, а в 1993-му разом з митцями видавництва зареєстрували фірму „Літера”. Книжки друкували, але що з ними робити не знали. Продавати було соромно. В 1995 році зареєстрував газету „Дамы и господа” , вийшло аж сім номерів накладом в 5000 примірників. Поштарі газети продали, але грошей я так і не бачив. Двічі ходив: „Олександре, борги!” „Сашуню, дівчата по краплині получку одержали!” Тоді зрозумів я, що не моє це діло – зароблені гроші з бідних людей одержувати. Пішов головним редактором у видавництво „Приамурські відомості”, потім директором видавництва при мед. Академії, а вже далі відповідав за дві сторінки в газеті „Хабаровський експрес” та в газеті „Солнышко”. А книжок видано стільки, що жаль  і писати  Чотири з тридцяти – українською мовою. З 1976-го року член Спілки журналістів СССР, з 1994 – письменників Росії.

Ото й все, а що поза часом та простором -у моїх віршах.

Сестри Рая, Ніна, їх діти та онуки, живуть в Макіївці.

Далі до уваги читачів пропонуємо вірші нашого земляка Олександра Лозикова.

На Амурі - Україна

Досить, боже, глузувати

З м’якосердої людини.

Всі славетні та розп’яті

Перед смертю ми єдині.

За життям нема нічого.

Небо – чорна колотнеча.

Полетів би я до бога,

Та лякає далечина.

Полетів би я до нені.

Та нащо він нені здався

Син, що вбився в теревені,

України відцурався.

*

Від горілки рілля сива

Завжди бачиться зелена.

Українець не рудіє,

Як зелене листя кленів.

Українець йде по світу

Не щеням брудним та кволим,

Він веселку семицвітну

Посягнув стягнути в коло.

По Амуру хвиля ходить,

Дріботить мотором човен

Не шукайте від заброди

Переліку в долі чорній.

На Амурі України

Легкий подих відчуваю,

У садочку при долині

В Україні спочиваю.

Горобці тріщать на мові

При долині у садочку.

Не нахмурить місяць брови,

Коли я на нього скочу.

Ой ти, місяцю ясненький,

Добрий коник мій швиденький,

Ти неси мене до неньки,

Від веселки до веселки.

Над донецькими степами,

В небі хмар рожеві плями,

Від макіївських ливарень

Рожевіють в небі хмари.

Смачно плямкає губами

Повнотіла дужа домна,

Легкий вітер ковилами

Ходить весело, як вдома.

По Амуру хвилю гонить

Вітер лагідний місцевий.

І не сопки вже, а домни

Варять нам куліш крицевий.

Де заграва упівнеба,

(Добрі фарби у ливарні)

Літаки малюють ребра,

Білі ребра чорній хмарі.

Хай літун в кав’ярні бреше,

Що він небу п’ятки чеше,

За що з Дону до Амуру

Змурував собі конуру.

Він сміється, я зітхаю,

А чого вже й сам не знаю.

Лиш заплющу очі з хати

Зве додому рідна мати.

***

А чи була ота жінка

У мене, я й сам не знав.

Хтось у віконце зиркав,

Хтось мене звав.

Ранковий серпанок, вогким

Дотиком до чола,

Наче питає — доки

У тебе вона була?

Сльози з її обличчя

Втерти хотів, та вже —

Півні кричали трічи.

Хто ж її дожене?

***

Кожного вечора — дзвоник.

Вікно відчиняю — нікого.

Дзвоники опівночі,

Дзвоник о шостій ранку,

Вікно відчиню — нікого,

А на підлозі смуги

Від місяця, який з дитинства

Гойдає мене в колисці

Хатини, де я народився.

***

На ранок у вікнах Хрещатика

Палатимуть нові шибки.

Та я тобі не обіцятиму

Серця свого і руки.

Київ, тебе я ніколи

Не бачив навіть вві сні.

Твої кам’яні частоколи

Це не мої пісні.

За звичкою — до природи

Їхати, я лечу

В юність свою, то ж годі

Плескати мене по плечу.

Бо юність моя — Охотське

Море та океан,

Де скаржився Войцеховський

Радист наш на києвлян.

Отож, коли у вікнах Хрещатика

Заблимають нові шибки,

В Охотську за пляшкою плакати,

Будуть твої парубки.

Радист наш Войцеховський,

Боцман наш Горобець,

Щось про Київську осінь

Співатимуть, хай їм грець.

Мене душитиме розплач,

Хоч  я чоловік міцний,

Бо пісня про Київські ночі

До фені землі оцій.

***

Суцільний морок,

мертва порожнеча.

Тирлує телебачення людей.

Страхіття дійства,

та брутальність речі,

І ніяких тобі ідей,

Про вічність,

що лягла мені на плечі.

Вони

Коли заговорять степи,

Вони піднімуться в гори.

Коли заговорять гори,

Чвалатимуть в нутрощах моря. 

Звідтіль, сміючись зухвало,

Розбавлять самотність неба

Своєю дурною кров’ю,

Бо є в них така потреба.

Так де ж мені жити, мамо,

З палкою моєю любов’ю

До віршів, які вони пишуть?

***

Сон, який уже снився,

Життя, в якому смеркає.

Побут мій – бути одинцем,

З серцем, яке палає.

Відчуваючи, як стугонить,

Крізь сонячні промінці,

Кров твоєї долоні,

Забутої в моїй руці.

***

Хутенько дріботить на дзвоник

- Ви хто? – питає за дверима,

Мов вогник блимає очима.

Сміється з неї він, чи що?

В дитинстві налякала мати –

Не відчиняти тім, хто дзвонить.

А вогник блимає дверима,

А вогник спати не дає.

Ото вже й все, що в неї є.

***

Як можна шанувати Раду,

Коли немає з нею ладу.

Вона мишкує в боротьбі,

Щоб поклонитися... собі.

***

Коли випадає нагода,

Виходить на вулицю жінка, -

Спідниця задерта на стегнах,

Аж серце від жаги шкварчить.

Палаючими очима

Дивлюсь, як метляє волосся,

Ота демонстрація ніжок

Вугіллям палає в шлунку.

Тоді я іду до лікарні,

Пожалуватися на жінку.

На жінку, в задертій спідниці,

На лагідну жінку, яка

Моєю коханкою бути

Не хоче, бо сиве волосся

Не може палати, як сонце,

Над чорним від спеки чолом.

***

Сонце сідає, пітьма натікає

В тихий садочок.

Чи не до мене та зірка гукає?

Мало їй дочок.

Мало їй місяця. Жовтим волоссям

Він в небі метляє. 

Зірці свої подарунки підносить.

- Як ти? – питає.

Зірка зітхає. Зітхає так тяжко,

Що капає стогін,  

Краплинами сонця

на спогади наші,

На наше безсоння. 

І плаче сусідка-вдова у темряві,

Від гіркої слави,

Від рути-отрути,

від мертвого ліжка,

Де зірка принишкла.

***

Роздягаю, знімаю останню лушпину.

Милий мій, боже!

Наче сонце в очі –

Тіло твоє заворожене

Б’є мене та б’є без упину,

То в серце вдарить,

То в шлунок, то в печінку.

І все за останню лушпинку.

***

Оце срібло, що на долоні,

Дарую доні.

Синам, щоб в світі не блукати –

Шляхи до хати.

А хату – богові,

Він баче

Де мати плаче.

***

Невроз тривоги?

Ні! Неспокій мій

Огидою тхне з палких моїх надій,

Бо на чолі Вітчизни, на лиці

Мої синці.

Вадима ОЛІФІРЕНКО.  

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

». Колеги і земляки - учасники презентації «Донецької хвилі на Амурі» в Донецьку.

На світлинах: «Донецька хвиля на Амурі». Колеги і земляки - учасники презентації «Донецької хвилі на Амурі» в Донецьку.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка