lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 Формування постійного населення Півдня України

Олександр ДАНИЛЬЧЕНКО. Генеральний консул України у Владивостоці.Історична ретроспектива

Край, що одержав назву Південної України, територіально в кордонах колишніх Херсонської, Катеринославської та Таврійської губерній сформувався досить пізно і охоплював нинішні Одеську, Миколаївську, Херсонську, Запорізьку, Дніпропетровську області, частину Донецької й Кіровоградської областей, а також Крим. В географічному відношенні, попри всі численні відмінності й місцеві особливості, ці землі складали певну єдність, включаючи чорноземну степову й почасти лісостепову зони сучасної України з теплим, але посушливим кліматом.

Історично ці території також становили єдність. З давньоруських часів вони входили в сферу геополітичного впливу київських князів, пізніше протягом століть обживались бродниками й берлад-никами, згодом українським козацтвом, ставши ядром земель Війська Запорізького. Козацькі зимівники, що являли собою багатогалузеві аграрні господарства фермерського типу, швидко вкрили всю вищезгадану територію і поклали початок її економіч-ному освоєнню. Попри всі небезпеки, чисельність постійного українського населення причорноморських степів в цей період перевищувала 20 тис. чоловік. Однак прикордонний характер місцевості, безперервні війни з агресивними сусідами, татарські набіги протягом тривалого часу стримували дальший розвиток цих земель. Отже, мала заселеність і слабка господарська освоєність також надавали їм спільних рис. Постійне населення в значних кількостях не могло осісти й закріпитися тут, хоча безкраї родючі землі, сприятливий клімат і близькість теплих морів здавна приваблювали жителів Поділля, Подніпров’я, Слобожанщини.

Велику роль в подальшому історичному розвитку регіону відіграло його розташування на перехресті важливих сухопутних і морських транспортних шляхів.

Що стосується Криму. Примикаючи територіально до Південної України, Крим мав з нею чимало спільного стосовно не лише кліматичних особливостей, але й історичного минулого. Заселення та економічний розвиток Кримського півострова в XVIII — на початку XX ст., особливо його степової частини, також проходили багато в чому подібно й у .тісному взаємозв’язку з Причорномор’ям та Приазов’ям. Це спричинилось до складання між ними міцних і різнобічних зв’язків, які не тільки не поривались, а швидко поширювались і міцніли.

Більша частина сучасної Південної України — земля Війська Запорізького — ввійшла до складу Росії в 1686 р. за “вічним миром’’ між нею і Польщею. Заселення й господарське освоєння спершу її північних районів, значною мірою вихідцями з прилеглих українських губерній починаються з початку XVIII ст.; дещо активізуються в 30-х рр., але до 70-х рр. проходять повільно. Мало вплинули на них і спроби уряду використати іноземних колоністів з Балкан і Центральної Європи (сербів, поляків та ін.).

Для залюднення півдня України царським урядом спочатку було введено військово-адміністративне керування краєм і створено систему .військово-землеробських поселень. В 1752 р, на Право-бережжі Дніпра на площі близько 1,4 млн. десятин створюється військово-адміністративна одиниця під назвою Нова Сербія, в межах якої селились вихідці з Балкан: серби, чорногорці, валахи та ін. В 1761 р. їх налічувалось понад 7,5 тис, чоловік. Було сформовано два військово-лоселенські полки для захисту кордонів. Аналогічну структуру мала й створена в 1753 р. в Бахмутській провінції Слов’яно-сербія, яку населяли українці, росіяни, серби, молдавани. Нова Сербія та Слов’яносербія проіснували до 1764 р. і були ліквідовані внаслідок створення Новоросійської губернії.

В подальшому на історичній долі сербського населення півдня України позначилась його спорідненість з східнослов’янськими народами. Сербські переселенці, сприйнявши мову, звичаї та господарський уклад місцевого населення, швидко втратили свої національні ознаки і з часом асимілювали. Вже в середині XIX ст. місць компактного проживання сербського і взагалі югослов’янського населення на півдні України практично не залишилось.

Після російсько-турецької війни й підписання в 1774 р. Кючук-Кайнарджійеького миру масштаби переселення значно, зростають, поступово набуваючи надзвичайно високих темпів, що зберігались до кінця 20-х рр. XIX ст. Причорномор’я надовго стає основним районом заселення й колонізації Росії.

Переважну більшість переселенців становили українці, водночас зросла кількість росіян, молдаван; з Криму в Приазов’я переселились греки, вірмени, грузини. З 1786 р. тут з’явилися німецькі колоністи, спочатку меноніти: сектанти —анабаптисти голандського походження, а з 1803 р. — вихідці з Прусії і Баварії. Згодом в Причорномор’ї поселилась значна кількість болгар, а також білоруси, гагаузи, чехи, поляки та євреї з Балкан, Прибалтики, Білорусії та Правобережної України. Так поступово формувалась складна й своєрідна національна структура населення регіону, що стала важливим чинником його подальшого розвитку. Іноземні колоністи, на відміну від переселенців з центральних губерній, користувались значними пільгами з боку держави. Це зумовило заможність і економічну міць їх господарств, але водночас стало причиною багатьох суперечностей і конфліктів між ними та переважною більшістю переселенців, які були позбавлені таких пільг.

За соціальним складом серед переселенців переважали особисто вільні вихідці з різних станів, хоча значну частину становили державні та поміщицькі (особливо в перші десятиріччя XIX ст.) селяни з перенаселених губерній країни, а також військові поселенці, козаки й іноземні колоністи. Разом з тим специфіка освоєння й господарського розвитку регіону сприяла становому нівелюванню, оскільки кріпосницькі відносини не одержали тут такого розвитку, як у центрі країни. Ця обставина й приваблювала численних переселенців, стимулюючи швидкий і в більш прогресивних формах розвиток економіки в Причорномор’ї.

Заселення Криму, порівняно з рештою території Південної України, мало як спільні риси, так і свої особливості. На відміну від Північної Таврії, в Криму з давнини проживало досить багато чисельне населення, але розміщувалось воно дуже нерівномірно. Населення півострова, що лежав на перехресті торгових шляхів, не могло не бути багатонаціональним. За часів Кримського ханства найбільшу етнічну групу становили кримські татари: скотарі-кочівники, які жили в передгірних та частково степових районах. Міста, розташовані на узбережжі, населяли греки, євреї, вірмени, гірські: райони караїми, таври, степи поблизу Перекопа — ногайці. Постійного населення степова частина Криму, як і північна Таврія, майже не мала.

Загальна чисельність населення Криму наприкінці XVIII ст. не перевищувала кількох сот тисяч чоловік. Переважна більшість населених пунктів являла собою крихітні поселення з 5—7 будинків, лише декілька з них (Бахчисарай, Козлов, Карасубазар, Ак-Мечеть) нараховували від 200 до 1500 будинків.

У XVIII ст. внаслідок скорочення кількості грабіжницьких набігів на сусідні землі почався перехід кримських татар до осілості й землеробства.

Національна структура населення Криму наприкінці XVIII — в середині; XIX ст. зазнала певних змін. Наслідком загострення тривалого релігійного (а в тих умовах і міжнаціонального) конфлікту, яким уміло скористався в своїх інтересах царський уряд, став виїзд з Криму в Приазов’я в 1778 р. понад 31 тис. християн — греків, вірмен, грузин. Це погіршило й без того складне внутріполітичне та економічне становище Кримського ханства й полегшило приєднання його до Росії.*

3 кінця XVIII ст. в Криму, як і в усій Південній Україні, почина-ється широка колонізація майже незаселеної його степової частини. Але водночас перші кроки аграрної та русифіка-торської національної політики уряду й антиросійська пропаганда Туреччини викликали масову еміграцію кримських татар.

Зазначимо, що друга, ще більша хвиля еміграції мусульманського населення в Туреччину піднялась після закінчення Кримської війни. Загалом за кордон виїхало понад 230 тис. чоловік, в тому числі переважна більшість ногайців. Це зменшило кількість населення півострова майже наполовину Й різко змінило його національну структуру.

Державна колонізація шляхом переселення на вільні землі степової зони Криму поміщицьких та державних селян з центральних губерній країни виявилась мало успішною. За офіційними відомостями в 1867 р. в Криму проживало лише 15 тис російських селян. Тому широкого розмаху набула масова народна колонізація, головну діючу особу якої становило селянство найближчих українських губерній.

Серед переселенців була також значна кількість іноземців: греків, німців, болгар, вірмен, поляків, чехів та ін. В першій половині XIX ст. їх загальна кількість перевищила ЗО тис. чоловік. Особливою увагою з боку царського уряду користувались німецькі колоністи. Крім надання великих земельних наділів (65 дес. на господарство), вони звільнялись від військової повинності, податків, одержували позики на пільгових умовах та ін. Тому колоністські господарства економічно швидко міцніли.

Загалом же переселенці різних національностей приносили з собою кожен свої виробничі навички й культуру, що відповідно відбивалось на суспільно-економічному розвиткові регіону.

Суттєво відмінною була ситуація в містах Криму. Швидко розвивались ті з них, що стали новими адміністративними центрами, торговими портами, або обслуговували потреби армії і флоту. Більшість їх населення: чиновництва, військовослужбовців, робітників становили росіяни, які йшли услід за українським населенням. Тому, незважаючи на те, що серед сільських жителів росіян було зовсім мало, внаслідок вищеназваних змін їх частка серед населення Криму зростала. В цілому ж населення півострова ставало за своїм національним складом все більш строкатим.

Починаючи з 30-х рр. XIX ст. відбувається зниження темпів переселенського руху, а водночас — прискорення й поглиблення господарського освоєння регіону. Швидке зростання міст, поява промислових підприємств поряд з вичерпанням резерву вільних земель, змінюють характер і спрямування соціальних процесів. Найбільші з новоутворених підприємств належали державі, а кваліфікованих майстрів для них переводили з центральних районів країни, поклавши початок виникненню на півдні робітничого класу, більшість якого, таким ; чином, складали росіяни. Зародження робітничого класу завершувало формування соціальної структури населення Причорномор’я.

Воно вплинуло й на національну структуру, зумовивши поступове зростання серед населення краю частки росіян відносно інших етнічних груп. Причиною цього було те, що з середини XIX ст. чисельність цих груп збільшувалась лише за рахунок природного приросту населення, росіян же — значною мірою за рахунок механічного приросту переважно міського населення. Аналіз національної структури становить для нас особливий інтерес, адже саме в цьому регіоні ще в дореформений період найбільш інтенсивно протікали складні й суперечливі процеси, і пов’язані з тим, що в його заселенні брало участь багато народів.

Поряд з цим, формування в приморській зоні півдня України великих транспортних вузлів значно збільшило можливості спілкування людей різних національностей та верств населення. Згодом це стало однією з традиційних особливостей населення регіону, що певною мірою відбилося на психологічному складі його характеру.

Зокрема, на півдні, де різномовні переселенці часто жили разом, в одних населених пунктах, більш інтенсивними, ніж в інших регіонах Росії, були міжнаціональні контакти, що значно впливали на життя та етнічну самосвідомість не лише українців, росіян, а особливо таких малочисельних національностей, як серби, поляки, угорці та ін. З другого боку, прагнення зберегти національну самобутність спонукало деяких з них (чехів, шведів, почасти німців, греків, молдаван) до замкнутого способу життя, а водночас і до консервації традиційних його форм.

Отже, .важливою характерною рисою заселення Новоросії було те, що вона з самого початку становила арену інтенсивних міжнаціональних процесів. В них активну участь убрали представники ‘ багатьох різних народів, суттєво відмінних один від одного за звичаями, характером, рівнем і національної само-свідомості, господарського та культурного розвитку. Як відзначалось в звіті Херсонського губернатора за 1852 р., “жодна губернія не являє такої різноплемінності, як .Херсонська. В ній, крім гостей різних національностей, що становлять значну цифру, постійну осілість мають малоросіяни, великоросіяни, білорусці, серби, болгари, молдавани, греки, вірмени, німці, караїми і євреї”. Далі в документах згадуються також поляки, шведи, цигани, литовці, грузини, татари, ногайці, казахи, італійці, французи і мордва, загалом 22 націо-нальності. Кожен з цих народів вніс свої неповторні кольори в широку й різнобарвну палітру особливостей культури та побуту, господар-ського життя краю. Більш детально про кожного з них буде сказано нижче.

Інша важлива особливість формування населення Причор-номор’я полягала в тому, що протягом всього періоду заселення краю переважну більшість в національному складі, переселенців становили українці. Вперше його було визначено ще в 1779 р. Тоді українці становили 64,76% всього населення Новоросії, молдавани — 11,3%, росіяни — 9,85%, греки — 6,31%, вірмени — 4,76%, грузини — 0,45%, інші — 2,57%. Це був найнижчий процент українців за всю історію заселення краю. З 80-х рр. він швидко зростає, оскільки приплив іноземних колоністів скорочується, а переселенський рух з сусідніх українських губерній різко посилюється. В результаті український народ зіграв вирішальну роль в заселенні та освоєнні цього регіону, який, таким чином, приблизно з кінця XVIII ст.. приєднався до основної української етнічної території. З цього часу єдино правомірною стає його назва — Південна Україна.

До середини XIX ст., незважаючи на активне переселення німців, молдаван, євреїв, питома вага українців на півдні зросла до 73,52%. В 1858 р. найбільше українського населення було в Верхньодніпровському (9835%), Новомосковському (94,75%), Олександрійському (91,07%), Павлоградському (86,09%), Катеринославському (77,01%) повітах, найменше — в Тираспільському (54,11%) повіті /8/. Тобто українці переважну більшість становили в повітах, що примикали до Лівобережної України, але в усіх повітах Новоросії — більше половини населення.

Аналіз перебігу та результатів заселення й господарського освоєння півдня України в XVIII — першій половині XIX ст. свідчить про те, що вони йшли двома зовні схожими, але по суті різними шляхами. Урядова колонізація була спрямована на якнайшвидшу інтеграцію цих земель до складу Російської імперії й використання їх вигідного стратегічного розміщення та величезних природних ресурсів в інтересах правлячих кіл країни. Внаслідок урядової колонізації на південь України потрапила переважна більшість росіян, а також майже всі інші національні меншості (крім кримських татар, караїмів, ногайців та деяких інших).

Проте для українського населення регіону, що закономірно склало його більшість, заселення та господарське освоєння Причорномор’я йшло не внаслідок виконання урядових планів, а органічно продов-жувало багатовіковий, процес розростання тіла нації, розширення її етнічного ареалу. В зазначений період цей процес набрав лише більшого розмаху та інтенсивності, набувши форми масової народної колонізації. Масштаби її рік від року зростали.

Отже, різні спонукальні мотиви та шляхи їх реалізації призвели до різних кінцевих результатів.

В середині XIX ст. заселення Південної України в основному закінчується, чисельність та національний склад населення посту-пово стабілізуються. Подальше зростання кількості населення йде головним чином за рахунок природнього збільшення.

Друга половина XIX — початок XX ст.— це період швидкого економічного розвитку півдня України, чому сприяла відсутність тут пережитків кріпосництва. Стрімко розвивається промисловість Донбасу, ростуть портові міста Причорномор’я й Приазов’я. Південь України стає однією з головних баз товарного зернового госпо-дарства країни. Незважаючи на відсутність вільних земель, цей регіон зберігає притягальну силу для пригнобленого населення інших губерній. Але великі міграційні потоки на південь в пошуках роботи носять здебільшого тимчасовий, сезонний характер, мало впливаючи на національний склад постійного населення.

Деякі зміни в ньому відбулися в роки Кримської і російсько-турецької воєн. Вони були пов’язані із збільшенням кількості болгар та молдаван, що емігрували в Росію Потім дещо зростає переселення євреїв, Під час першої світової війни на півдні України опинилась певна кількість біженців з Закавказзя: вірмен, курдів, ассірійців та ін. .Але через відносну малочисельність переселенців ці події помітно не вплинули на національний склад.

Єдиним суттєвим чинником було значне збільшення в згаданий період російського населення, переважно в нових індустріальних центрах півдня України.

Таким чином, заселення та господарське освоєння невпізнанно. змінили вигляд посушливих і. безлюдних степів Північного Причорномор’я. Вони перетворились на район розвинутого сільського господарства й промисловості. Кількість населення зросла з кількох тисяч чоловік на початку XVIII ст. до понад 1 млн. чоловік в середині XIX ст. і продовжувала збільшуватись.

Вирішальна роль в його заселенні належить українцям, вихідцям з сусідніх губерній Лівобережної та Правобережної України. Цьому сприяли географічна близькість та звичні умови життя на нових місцях. Але з самого початку населення краю формувалось як багато-національне. Поряд з українцями в заселенні брали участь представники багатьох інших народів, завдяки чому національний склад його набув своєрідних рис. Строкатість національного складу населення зумовила в подальшому складність і суперечливість не лише етнічних, а й соціальних процесів, що протікали в регіоні.

На початок 20-х рр. чисельність населення трьох південних губерній України: Одеської, Катеринославської та Донецької складала 9195 тис чоловік, в тому числі: українців — 5852 тис (63,7%), росіян .— 1812 тис (19,8%), євреїв — 612 тис (63%), німців — 260 тис (2,9%), молдаван — 168 тис 0,9%), болгар — 83 тис (0,9%), греків — 93 тис 0,1%), поляків — 48 тис (0,6%), інших — 175 тис чоловік . Незважаючи на те, що ці дані через недосконалість тодішньої статистики досить приблизні, вони відображують дійсну ситуацію. Отже, протягом другої половини XIX — початку XX ст. українці становили переважну більшість населення. Водночас значно зросла частка росіян, а також євреїв, німців, зменшилась — молдаван, греків, деяких малочисельних народів.

Про точні цифри національного складу населення України можна з певністю говорити лише починаючи з перепису населення 1926 р. На початку 20-х рр. навіть уявлення про кількість національностей, що населяли південь республіки, не кажучи вже про їх розселення, кількість та розташування населених пунктів, чисельність, економічний та культурний стан, були досить приблизними. Отже, спробуємо реконструювати етнічну карту півдня України за станом на початок 20-х рр.

РОЗМІЩЕННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ГРУП ТА ЕТНІЧНА СИТУАЦІЯ В РЕГІОНІ

Чисельність, соціальна структура та економічне становище українського населення півдня України і в XX ст. значною мірою визначались результатами заселення та господарського освоєння цих земель. Як зазначалось вище, більшість українців потрапила сюди внаслідок масової народної колонізації цих територій в XVIII — першій половині XIX ст. Саме тоді українські селяни з перенаселених та малоземельних губерній Поділля, Подніпров’я та Слобожанщини, прагнучи вільних земель, великими масами рушили на південь та південний схід, залюднюючи неозорі степові простори Причор-номор’я, Приазов’я, Криму, а також Дону й Кубані, де незабаром виникли сотні українських сіл. На хід та результати цього процесу певним чином впливала і урядова колонізація, що спричинилось до появи тут, переважно в містах росіян, а також цілої низки іноземних колоністів, і формування багатонаціонального населення півдня України. Однак українці, розселившись повсюдно на його широкому терен і, складали більшість в усіх частинах і на всіх етапах освоєння та розвитку краю.

Переважна більшість (90,4%) українського населення проживала великими суцільними масивами в сільській місцевості, займаючись землеробством. Це визначило характер розселення на півдні України всіх національних меншостей. За таких умов етнічні групи, більшість населення яких також була сільською, утворювали в цій суцільній масі невеликі національні анклави (як, наприклад, німці, греки, болгари), або розселялись серед навколишнього українського населення (білоруси, поляки).

Навпаки, в містах півдня українське населення поступалось за чисельністю не лише російському, але подекуди й єврейському. Це також зумовлювалось як географічним станом регіону: та особли-востями його заселення, так і специфікою розвитку міст: спочатку як адміністративних, згодом — торгових та промислових центрів. Детальніше про особливості соціальної структури, господарського життя та побуту українського населення півдня України, зокрема про розміри землекористування, рівень добробуту та ін., йтиме мова в наступних розділах.

Найбільш чисельним і, разом з тим, найкраще вивченим серед національних меншостей півдня України було російське населення. Тому зазначимо лише, що, як і на решті території республіки, на півдні переважна більшість російського населення проживала в великих містах, складаючи — основу робітничого класу України. .Загалом воно становило тут до 40% міського населення. Деяка кількість росіян розселялася і в сільській місцевості, зокрема в Донбасі, а також поблизу Павлограда, Нікополя, Мелітополя, Первомайська. їх поселення мали вогнищевий характер, не створюючи, як у деяких інших народів, суцільних . масивів.

Багато росіян проживало в Криму, особливо в містах, де вони становили значну більшість населення. Водночас, в селах степової зони півострова їх кількість залишалась незначною, поступаючись кримським татарам і українцям.

Звичайно, вважати російське населення півдня України націо-нальною меншістю можна було лише умовно. Адже російська мова та культура як культура панівної в царській Росії нації, протягом довгого часу значно впливала на міське (зокрема українське та європейське), а також значну частину сільського населення, особливо в болгар-ських, молдавських селах Причорномор’я й Приазов’я. В умовах національного гніту це призводило до їх русифікації, а стосовно деяких малочисельних народів півдня, близьких за мовою та культурою до російського (білорусів, сербів, поляків), — навіть до асиміляції.

Провідниками русифікаторської політики царизму на півдні України здебільшого були представники заможних верств міста й села, міщанство, інтелігенція, служителі культу та ін., які серед російського населення регіону становили досить значний прошарок. Поряд з цим суб’єктивним фактором русифікації, значною мірою зумовленим великодержавницькою національною політикою царського уряду, не можна не брати до уваги й об’єктивного чинника цього складного процесу. Адже уніфікація трудової діяльності, пов’язана з великим машинним виробництвом, та формування в урбанізованому міському середовищі єдиної субкультури і умов життя зумовлювали асиміляційні процеси, які в силу зазначених вище обставин набули русифікаційного спрямування. А це відповідно відбивалося й на економічній та соціальній структурі, національній самосвідомості як українців, так і переважної більшості національних меншин.

Отже, в багатонаціональному середовищі за панівного держав-ного становища російської культури вплив місцевого російського населення на національний розвиток інших народів півдня значно перевищував його кількісний показник серед національностей краю. Зокрема це стосується великих міст, де і на початку 20-х рр. цей вплив був майже неподільним.

Німецькі землеробські колонії з’явились на Україні наприкінці XVIII ст. і до початку XX виросли в усіх губерніях» особливо західних і південних. Основна їх маса зосередилась на півдні, на вільних землях Причорномор’я й Приазов’я. На початку. 20-х рр. найбільш заселеними німцями були Олександрівський, Мелітопольський і Бердянський округи Катеринославської губернії, Херсонський, Миколаївський і Одеський — Одеської губернії. Німецьке населення в цих округах переважало за1 чисельністю всі інші національні меншості. Лише в Одеській губернії на той час нараховувалось 258 німецьких сіл.

В Криму німецьке населення розміщувалось переважно в степовій зоні (багатолюдні колонії Майфельд, Нейдорф, Цюріхталь, Ак-Шеїх та ін., частково в передгірній (Нейзац, Фріденталь). Певна кількість німців населяла й міста — Судак, Феодосію та ін. Всього ж на півдні України нараховувалось 854 німецьких колонії і 133 хутори , а чисельність німецького населення в 20-х рр. становила 385,5 тис. чоловік.

Німецькі колоністи користувались найбільшими серед інших іноземних колоністів привілеями з боку царського уряду. При його сприянні вони мали на півдні України найбільші за розмірами землеволодіння, які значно перевищували середні по округах. Культурне ведення господарства, зокрема застосування сільсько-господарських машин, високопродуктивної худоби, орієнтація на інтенсивні його галузі, а також широке використання найманої праці, забезпечили їм високий рівень добробуту. Німецькі села півдня України до 1914 р. були заможнішими за будь-які інші. Процент заможних селян серед німецьких колоністів перевищував 80%. Перша світова і громадянська війни підірвали економічну міць німецьких колоній. Ставлення уряду до них змінилось на протилежне. З початком війни колоністи були позбавлені звичних уже податкових і кредитних пільг, частини общинних земель, а пізніше — й права голосу на виборах до Установчих зборів. Зазнавши утисків з боку уряду, німецькі колонії згодом пройшли через довгі роки численних погромів, спустошення й розграбування. Це спонукало німецьких колоністів до створення загонів самооборони. Вони в роки громадянської .війни співро-бітничали з австро-німецькими окупаційними військами, що, в свою чергу, призвело до дальшого загострення відносин між населенням німецьких колоній та навколишніх українських сіл.

Політика “воєнного комунізму”, відверта недовіра з боку місце-вих органів влади й пов’язані з цим продрозкладки, конфіскації, масове позбавлення виборчих прав сформували у більшості німецького населення почуття ворожості до Радянської влади й місцевого українського населення, стимулювали емігрантські настрої. Лише виправлення допущених перекручень і помилок особливою комісією Президії ВУЦВК, що в 1924 р. на місцях з’ясовувала причини соціальної та національної напруженості навколо німецьких колоній, дозволило нормалізувати ситуацію.

Швидкому відродженню зубожілих німецьких сіл з введенням непу сприяло повернення їм частини конфіскованих земель, а також створення національних сільрад і районів в місцях компактного проживання національних меншостей, що почалось на Україні в 1924 р. саме з німецьких колоній.

Греки з’явились на півдні України в 1778 р., переселившись з Криму в Приазов’я. Вони складались з двох етнічних груп, що розрізнялися за мовою: греко-елінів (близько 60% загальної чисельності), які розмовляли на маріупольському діалекті ново-грецької мови, та греко-татар (40%), мовою яких була урумська, подібна до татарської. Обидві ці групи відбивали багатовікове співіснування з татарами в Криму.

Переважна більшість греків компактною масою проживала в Маріуполі та його околицях, а решта становила грецьке населення Одеси. За соціальним станом майже 90% маріупольських греків були селянами, близько 10% складали міська інтелігенція, дрібні та середні торговці. Під час перебування грецького населення в Приазові тут з’явилось 30 великих грецьких сіл, найбільші з них — Саргана, Велика Янісоль у греко-елінів, Мангуш, Старий Керменчик, Карань у греко-татар. Лише 5% греків проживали в селах із змішаним населенням, переважна більшість т в суто грецьких, і досить замкнута

Греки теж користувались пільгами іноземних колоністів з боку царського уряду, тому грецькі села виділялись серед навколишніх українських заможністю й підвищеними розмірами землеволодіння. В середньому на одне господарство припадало близько 30 десятин землі. Але, на відміну від німецьких колоністів, грецькі віддавали перевагу екстенсивному землеробству. Грецькі колонії були важливими постачальниками товарного зерна на експорт. И Приазовські греки в роки громадянської війни активно підтримували махновський рух, а в 1920 р. майже всі їх господарства підпали під масове розкуркулювання з відрізанням надлишків землі.

Й Національне будівництво в місцях проживання грецького населення почалось з запізненням, викликаним відсутністю статистичних даних про його чисельність і розселення. Воно ускладнювалось; з одного боку, тим, що більша частина грецької міської інтелігенції й міщанства була русифікована, а з другого — значною культурною відсталістю основної маси сільського населення, яке не мало навіть власної писемності.

Складною й суперечливою була історична доля єврейського населення півдня України. Значна кількість євреїв, близько 2,5 млн. чоловік, опинилася в Росії після розділів Польщі. З них понад 1,5 млн. чоловік — на території України. Царський уряд, встановивши так звану “лінію осілості” й заборонивши єврейському населенню володіти землею та іншими засобами виробництва, надовго визначив тим самим його соціальну структуру. Переважна більшість (понад 90%) євреїв Правобережної України, проживаючи в містах і містечках Подільської і Волинської губерній, займалась ремеслом та дрібною торгівлею. Єдиний виняток для них становив дозвіл переселення на вільні землі Новоросії.

Значна кількість єврейського населення прагнула під приводом виїзду на південь переселитись в міста Північної Таврії та Криму, поза “лінією осілості”, й повернутись до традиційних для нього в той час занять. Так сформувались досить багаточисельні єврейські общини в містах — торговельних центрах та морських портах півдня України — Одесі, Миколаєві, Херсоні, Катеринославі, Судаку, Керчі та ін. Разом з тим, в другій половині XIX ст. на Миколаївщині, Херсонщині, Єлисаветградщині та Маріупольщині виникло 38 єврейських землеробських колоній з населенням понад 42 тис. чоловік.

З’явились єврейські землеробські поселення і в Криму, переважно в його північній степовій частині, зокрема неподалік Джанкоя та Перекопу, засновані переселенцями з Вітебської, Гомельської, Волинської, а пізніше — й Херсонської губерній.

До 1914 р. більшість їх господарств була міцною, середняцькою. Але в роки громадянської війни, опинившись на арені бойових дій, вони зазнали всіх страхіть анархії, погромів і грабунків. Дві найбільші колонії Гуляйпільського повіту: Трудолюбівка і Нечаєвка були ліквідовані махновцями, населення інших скоротилось більш як на 8 тис. чоловік. Розміри їх землеволодінь різко зменшились, госпо-дарство занепало, житловий фонд було зруйновано на 80%. Це призвело, як і в німецьких колоніях, до поширення серед єврейського населення емігрантських настроїв, які пішли на спад лише в другій половині 20-х рр.

Державні кредити допомогли поступовому відродженню єврейських колоній. Цей процес хронологічно співпав з різким зростанням безробіття серед єврейського населення Поділля І Волині. З розвитком промисловості й торгівлі в містечках Правобережжя збільшувався надлишок робочої сили. Тому було вирішено розпочати планове переведення єврейського населення цих місцевостей на землю із залученням до землеробської праці. Оскільки на Поділлі та Волині вільних земель не було, то головними районами такого масового переселення стали Криворізький, Херсон-ський, а також Запорізький, Маріупольський і Первомайський округи.

Починаючи з 1923 р. поряд зі старими землеробськими колоніями створюються нові переселенські селища. На нових місцях пересе-ленців чекали значні труднощі, пов’язані не лише з прилученням до землеробської праці, влаштуванням, а також з пасивним, а подекуди й негативним ставленням місцевих органів влади і населення, яке позбавлялось перспектив розширення свого землекористування. Незважаючи на це, а також на безліч організаційних, фінансових та правових проблем, переселення проходило успішно, хоча і не набуло таких масштабів, які планувались спочатку. Та й не могло, звичайно, повністю вирішити питання про працевлаштування безробітного єврейського населення Правобережжя.

Загалом уже в середині 20-х рр. на півдні республіки виникло 37 нових єврейських землеробських колоній, зокрема: В Миколаївському окрузі — 3, Криворізькому — 7, Запорізькому — 8, Маріупольському — 7 . А наприкінці 20-х рр. лише в Запорізькому та Маріупольському округах їх було 47. Це дозволило поставити й незабаром вирішити питання про створення єврейських національних сільрад і районів, нормалізувати ситуацію.

3 вичерпанням фонду вільних земель в Північній Таврії центр переселення єврейської бідноти Перемістився за Перекоп, в степову зону Криму. Загальна кількість переселенців перевищила 24 тис чоловік. На основі численних єврейських поселень, що виникли тут, згодом було створено Ларіндорфський єврейський національний район. Багато єврейських землеробських колоній, і .відповідно єврейських національних сільрад, було в Сімферопольському, Фрайдорфському, Євпаторійському і Джанкойському районах.

Молдавани на півдні України проживали майже виключно в Одеській губернії, вузькою смугою вздовж лівого берега Дністра. Чисельність молдавського населення становила: в Одеському окрузі — 102 тис, Первомайському — 20 тис, Єлисаветградському — 14 тис, Миколаїв-ському — 11 тис чоловік. Крім цього, на Катеринославщині проживало близько 25 тис, в Донбасі — 15 тис. молдаван.

В Одеській губернії молдавани переважали в 151 населеному пункті — деякі з них становили великі села з кількістю населення від 2 до 6—7 тис чоловік.

Майже все молдавське населення півдня України займалось сільським господарством; переважно високоінтенсивними його галузями: виноградарством, тютюном, шовківництвом та ін. Крім традиційного укладу життя, до цього змушували велика скупченість молдавського населення: до 75 чоловік на 1 км2, і як наслідок — малоземелля. Більшість селянських господарств, досить слабо затронутих майновим розшаруванням, мали земельні наділи в межах 1—4 га, і лише найбагатші — до 30 та.

Молдавани, які населяли південно-західну окраїну колишньої Російської імперії, як і греки, зазнали сильної русифікації. Близько 80% їх було неписьменними. Мало відрізняючись від навколишнього українського населення за рівнем розвитку господарства, значна частина молдаван намагалась зберегти традиційну замкнутість в побуті. Господарство Подністров’я в роки першої світової та громадянської воєн зазнало великих труднощів, різко знизилась, подекуди в 10 разів, врожайність основних сільськогосподарських культур.

Прискорити відбудову й розвиток господарства, забезпечити можливість для повноцінного національного й культурного розвитку молдавського населення мало створення в 1924 р. у складі УСРР Автономної Молдавської СРР. Вона охоплювала територію компактного проживання молдаван на Україні з загальною кількістю населення 558174 чоловіки. З них молдавське становило 170580 чоловік. Тобто, навіть в місцях компактного проживання на Україні, молдавани жили досить розпорошено, складаючи набагато менше половини всього населення. А наявність значної їх кількості поза межами автономії вимагала відповідного врахування цієї обставини в подальшій роботі з національними меншостями.

Одну з чисельних національних груп півдня України становили болгари. їх розселення було зумовлене болгарською колонізацією кінця XVIII — першої половини XIX ст. — в перші десятиріччя XIX ст. вона носила масовий характер. Шукаючи порятунку від турецького гніту та репресій, на південь України переселились десятки тисяч болгар. Для них та гагаузів було виділено великий земельний масив в районі Белграда, надано пільги як іноземним колоністам. В середині XIX ст. на Україні нараховувалось 92 болгарські колонії.

Після приєднання в 1856 р. півдня Бессарабії до Молдавського князівства почалось активне переселення болгар в Приазов’я, де згодом утворилось 47 болгарських і 3 гагаузьких колоній, а! також в Крим, Близько 10 тис. болгар оселились в північних районах Криму, але, на відміну від сусідніх німецьких колоній, вони не утворили скільки -небудь суцільного масиву.

Отже, на початку 20-х рр. майже все болгарське населення України проживало на півдні — досить суцільними масивами в сільських місцевостях Одеської та Катеринославської губерній. їх господарську діяльність відзначали вища за середню норма землекористування, порівняно високий розвиток інтенсивних галузей сільського господарства.. Молдавани в АМСРР становили 64,5% всієї їх кількості на Україні.

До революції болгарське населення економічно було досить міцним. Болгарські села загалом менше від сусідніх німецьких або єврейських потерпіли в роки світової та громадянської воєн. Тому відродження їх йшло дещо швидше, хоча й зазнало згубного впливу посухи 1921 р.

Численну національну меншість становили також поляки. Але переважна більшість поляків проживала на Поділлі, Волині та Поліссі. Досить сказати, що з виділених в майбутньому 92 польських національних сільрад лише З розташовувались на півдні республіки: в Херсонському та Мелітопольському округам.

Польське населення на півдні було розпорошене серед навко-лишнього українського і своїх, власне польських, населених пунктів не мало. Лише в Одесі була невелика польська община. Решта поляків займалась сільським господарством, поступово втрачаючи національні особливості в господарстві, побуті та культурі.

Крім того, на півдні України тривалий час проживав ще цілий ряд малочисельних національних меншостей, різних за походженням та історичною долею, але таких, що додали й своїх характерних рис у життя цього багатонаціонального регіону. Про більшість з них лишилось зовсім мало відомостей, тому навіть приблизно визначити їх чисельність непросто. ‘

Зокрема, кількість білорусів на Україні, незважаючи на терито-ріальну близькість двох народів, була незначною. На півдні більшість з них, понад 13 тис. чоловік — потомки військових поселенців і поміщицьких селян, переведених сюди наприкінці XVIII ст. Вони осіли на Миколаївщині, в Межиріччі Інгульця та Інгулу, займаючись землеробством. Білоруське населення майже не відрізнялось від місцевого українського веденням господарства та побутом.

Майже не вивчене в літературі чеське населення України. Більшість його також проживала на Волині, частково Поділлі, але деяка кількість потрапила й на південь, переважно в Херсонську та Катеринославську губернії. 88% чехів були селянами (з них 3/4 — середняки) і до 1914 р. в Причорномор’ї виросли заможні чеські села, які стали прикладом культурного ведення господарства для їх сусідів. Чеські колоністи багато в чому були схожими з німецькими. Вони “також виділялись підвищеними нормами земельних наділів. Але переважало общинне землекористування й набагато менше використовувалась в господарствах наймана праця. Були чеські поселення і в Криму. Найбільше з них — чеська колонія Богемка, що була заснована 1861. р. поблизу Джанкоя вихідцями з північної Чехії, налічувало понад 1,5 тис. чоловік.

За рівнем культурного розвитку чехи спочатку також стояли вище від місцевого населення, але русифікаторська політика царизму, закриття шкіл з викладанням рідною мовою, насильницьке оправо-славлення призвели до зниження й навіть часткової втрати ними національної культури.

Революційні події на Україні чеське населення, що становило на той час відокремлену, досить заможну й майже не зачеплену класовим розшаруванням масу, зустріло насторожено. Підозра в симпатіях до білочехів, що повстали проти влади Рад в Сибіру, реквізиції й розкуркулювання періоду “воєнного комунізму” призвели до різкого скорочення землеволодіння й значного погіршення матеріального стану чеського населення. Це відштовхнуло основну його масу від Радянської влади, надовго визначивши його політичну пасивність. Але із введенням непу й врегулюванням земельних питань становище швидко змінили. Вже в 1925 р. земельні органи констатували, що в чверті чеських сіл ведеться зразкове сільськогосподарське виробництво.

Лише в середині 20-х рр. в зв’язку з підготовкою до виділення чеських адміністративно-територіальних одиниць було проведене спеціальне обстеження їх населених пунктів, яке дозволило уточнити чисельність чеського населення і його розселення. Разом на півдні,
в Одеському, Псрвомайському, Херсонському, Мелітопольському, Маріупольському та Бердянському округах нараховувалось 8 чеських сіл з населенням близько 2,5 тис. чоловік.

Гагаузи, вихідці з Балкан, в середині XIX ст. оселились на півдні Бессарабії та в Приазов’ї, де іх чисельність не перевищувала 1 тис. чоловік.

Татарське населення в межах тодішніх кордонів України (без Криму) проживало головним чином в Донбасі та Приазов’ї. Це переважно вихідці з Поволжя, які працювали робітниками на шахтах і копальнях. Мешкали вони в робітничих селищах досить замкнуто, мало спілкуючись з людьми інших національностей через мовні та релігійні бар’єри, майже суцільну неписьменність, а також постійні переїзди з одного шахтарського селища до іншого” в пошуках роботи. Разом з сезонними робітниками чисельність татарського населення становила близько 12,5 тис. чоловік.

Зовсім іншою була ситуація з кримськими татарами. Це єдина велика етнічна група півдня України, що мала багатовікову історію життя та національного розвитку на цих землях, хоч її й не можна, звичайно, вважати автохтонним населенням.

Кримські татари населяли степову та передгірну частини Криму, займаючись конярством, вівчарством, а з початку XIX ст. дедалі більше — землеробством. Чимало татар проживало й в містах, складаючи значну частину їх ремісничо -торгового населення.

Військово-феодальний устрій Кримського ханства сприяв консервації відсталих форм господарства і суспільної організації, а довготривала залежність від Туреччини зумовила .значний вплив мусульманської релігії й дуже низький (крім незначного прошарку національної інтелігенції) рівень політичної активності кримсько —татарського населення. Переважна більшість його була зовсім неписьменною.

На початку 20-х рр. кримські татари, чисельність яких становила 164,2 тис. чоловік, складали 25,9% всього населення півострова. Своєрідність етнічної ситуації в Криму полягала в тому, що слов’янське (російське та українське) населення на той час вже значно переважало татарське, складаючи 51,5%, а інше (головним чином євреї, греки, вірмени та нащадки іноземних колоністів — німці, болгари, чехи) не набагато йому поступалось (23,6%). Переплетення їх національних інтересів та тяжке соціально-економічне становище зумовили надзвичайну складність і суперечливість етнополітичної ситуації в Криму на рубежі 20-х рр. Ці обставини, а також особливості економічного розвитку та географічного положення півострова стали причинами створення 18 жовтня 1921 р. Кримської АРСР в складі Російської Федерації.

Ще декілька малочисельних національних меншин мали чимало спільних рис, зокрема дисперсне розселення, що значно усклад-нювало їх облік та ведення серед них культурно-освітньої роботи рідними мовами. Однак, були й суттєві відмінності в заняттях, побуті, професійному та освітньому рівні

Більшість литовців, як і поляків, потрапила на південь України в першій половині XIX ст. їх було вислано з західних губерній Росії за участь в революції 1830 р. Проживали литовці головним чином в містах Одеської, Миколаївської, Катеринославської та Донецької губерній. Чисельність їх за різними джерелами різнилася, не перевищуючи 10 тис. чоловік, і суттєво змінювалась внаслідок міграцій. Більшість з них добре володіла російською мовою, досить швидко русифікуючись.

Латиське населення в помітних кількостях з’явилось на півдні України після громадянської війни. Це були переважно бійці латиської дивізії, багато з них після її розформування залишились жити й працювати в Катеринославі, Олександрівську, Миколаєві, Одесі, а також в Кривому Розі, Каховці, Мелітополі. Дехто з них, одержавши землю, оселився на Лівобережжі Дніпра, поблизу Каховки, Чаплинки й Херсона. Кількість латиського населення теж швидко змінювалась.

Невелика кількість естонців проживала в Одесі та в Одеській губернії . Найбільшим естонським поселенням в Криму, що існувало з середини XIX ст., було село Джурчі, засноване переселенцями з Ярвамаського повіту.

Вірмени з давніх часів жили невеликими колоніями в містах півдня республіки. В роки громадянської війни кількість їх зросла за рахунок біженців, що рятувались від війни й турецького геноциду в Закавказзі. В той час це була досить люмпенізована маса, майже ніхто не володів ні російською, ні українською мовами. Тому адаптація до нових умов життя проходила в них важко і повільно.

Аналогічною була й ситуація з асірійцями, кілька тисяч яких теж емігрувало з Закавказзя на Україну.

Невелика кількість грузинів, які виїхали з Криму разом з греками, оселилася в Приазов’ї окремо, заснувавши село Гнатівку, що тривалий час в офіційних документах іменувалося грузинською слободкою. За довгі роки життя в Криму вони засвоїли греко-татарську мову і згодом в грецькому середовищі Приазов’я асимілювали.

В першій половині 20-х рр. почалось виділення землі в Одеській, Катеринославській і Донецькій губерніях для землевлаштування й переходу до осідлості кочових циган. Визначення їх чисельності (як осілих, так і кочових) ще потребує вивчення.

Не можна не згадати ще одну цікаву й маловідому сторінку заселення Причорномор’я вихідцями з Північної та Західної Європи. Дві невеликі общини іноземних колоністів, що оселились тут наприкінці XVIII ст., надавали йому своєрідності й неповторного колориту.

Особливу трупу колоністів складали шведські переселенці з Естляндії, з острова Дато — 880 шведів в 1782 р. оселилися на правому березі Дніпра поблизу Берислава. Перші роки їх перебування на півдні через невлаштованість були тяжкими. В 1800 р. шведи, хоч вони й не були переселенцями з-за кордону, одержали права іноземних колоністів, оскільки район колонізації значно відрізнявся від звичної для них північної природи.

Шведські колоністи заснували на півдні України села Альт —Шведендорф і Клостсрдорф, займались сільським господарством, рибальством в Дніпрі. Незабаром поблизу виникли німецькі колонії. Незважаючи на тісні стосунки з ними, маленька шведська община уникла асиміляції, зберігшись до наших днів. В 20-х рр. тут існувала єдина на Україні шведська національна сільрада.

Неподалік від Акермана в 1822 р. виникла колонія Шабо, засно-вана франкомовними швейцарцями, вихідцями з кантону Во. Переселення їх тривало до 1846 р. В 1862 р. в колонії нараховувалось 538 чоловік, а на початку XX ст. — понад 1 тис. чоловік. Добре прийняті місцевим населенням, французи швидко освоїлись на новому місці, вивчили російську мову, сприйняли місцеву культуру.

З кінця XIX ст. почалось їх розселення в Акерман, сусідні українські та молдавські села. В 1892 р. група колоністів заснувала на Дніпрі нову колонію Основа, потім Нова Шаба.

Незважаючи на малочисельність, швейцарські колоністи справили свій вплив на економічне та культурне життя півдня України. Основу їх занять становили виноградарство, виноробство, садівництво. Саме французи заснували відому, в Росії школу виноробства. Один з них, Ш.Тардан, згодом написав ґрунтовне дослідження про виноградарство й виноробство в Причорномор’ї, інший — Д.Доньї — створив оригінальну технологію виробництва шампанських вин. Ці традиції зберігаються й нині.

Перші десятиліття колоністи жили ізольовано, але з кінця XIX ст. посилюються контакти з місцевим населенням, мішані шлюби з українцями, росіянами, молдаванами, що призводить деяких з них до п’ятимовності (французька, німецька, російська, українська, румунська), а згодом — до поступової втрати мовних традицій і асиміляції. В 1922 р. більшість колоністів вже погано володіла французькою мовою.

Колонія проіснувала до 1940 р. Колоністи, що залишились в післявоєнні роки, сильно асимілювали, зберігши лише французькі прізвища.

Олександр ДАНИЛЬЧЕНКО.

Генеральний консул України у Владивостоці.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

«Далекосхiдна хвиля» №4

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка