Грицько СиньогубВідповідь українськомовного росіянина русскоязычному украинцу 

До моїх рук неждано-негадано попали замітки Романа Барашева «Как украинцев на Дальнем Востоке заклинило», надруковані в «Еженедальнике 2000». Місце видавництва в місті Києві. Хто забув, то нагадую, що Київ – то столиця України, вільної та незалежної.

Звісно, що мене не могла не зацікавити оцінка автором «украинцев на Дальнем Востоке», оскільки я сам маю честь вважати себе таким серед собі подібних. Бо проживаю на Далекому Сході Росії вже 29 років, громадянин РФ і вважаю себе українцем. Тут виросли і проживають мої дочки. Народився і живе мій онук. Звичайно ж, що я не міг не ознайомитися з опусом «русскоязычного украинца», котрий проживає в Україні і стільки знає про далекосхідників.

По прочитанні заміток вияснилося, що винесений в заголовок висновок «пан-добродій» зробив після знайомства з виданням «Далекосхідна хвиля», що виходить на російському Далекому Сході і вміщує в собі творіння українськомовних росіян – етнічних українців, які проживають від Уралу, Сибіру аж до Сахаліну, Камчатки і Магадану в одну сторону, а в другу – до Амуру, Хабаровського та Приморського країв, Єврейської автономної області.

Читаючи глибокодумні умовиводи знавця життя простолюдина «в любой точке земного шара», я пригадав давній анекдот тих часів, коли ми жили ще одним кагалом, тобто, Радянським Союзом.

Так ось, роботяги поскаржилися Леоніду Брежнєву, тодішньому Генеральному секретарю ЦК КПРС, Голові президії Верховної Ради СРСР, голові Ради оборони і т.д., і т.п.

- Дорогий Леоніде Іллічу! – писали роботяги в своєму листі в Кремль. – Все у нас добре, всього вистачає. Ось тільки розпорядіться, будьте так ласкаві, щоб ті прокляті бюрократи випускали горілку в пляшках, які можна було б відкрити одними руками і без особливого напруження, а то зуби ламаємо, губи рвемо. Вік будемо Вам вдячними за таке полегшення.

Кажуть, що Леонід Ілліч взяв пляшку з гвинтовою різьбою, що стояла на столі, і сердито казав, легко відкриваючи її своїми, порушеними артритом пальцями: «І вічно їм чогось не вистачає! Розбестилися! Чого б ото жалітися та плакатися? Пляшка ж легко і вільно відривається двома пальцями». Леоніду Іллічу не до тями було, що горілчані пляшки на столі у нього і у роботяг різними були і по-різному закривалися.

То ж і Роману Барашеву (Р.Б. – в дальшому тексті), мабуть таки невтямки сучасне становище роботяг, коли він заявляє з сторінок свого «еженедельника»: «Лично мне в информационный вакуум в эпоху интернета верится с трудом – в любой точке земного шара элементарно доступно как минимум радио со всего света (и даже ТВ, если это высокоскоростной интернет…»

Так і кортить запитати, не вникаючи поки що у подальший текст: «Пане-добродію, а що ж воно таке - отой інтернет, та ще і «высокоскоростной»?» Вас, читачу, не вабить до такого запитання після авторитетних самовпевнених заяв Р.Б. і роботи на домашньому комп’ютері, який ви недбало відсунули в сторону при читанні тижневика «2000»? Бо ж Р.Б. чесно вважає, що коли йому спонсори-хазяї-видавці «2000» забезпечили отой самий інтернет та незакриті кредити по оплаті його користуванням (ті б гроші та на справи хороші!), то і в усіх усюдах панує та ж сама благодать. А чи знає Р.Б., що інтернет – далеко не загальнодоступна радіоточка в квартирі чи сільській домівці з репродуктором на стіні? Що радіомовлення ведуть приватні радіостанції на нових FM-радіохвилях, які не підходять для прийому тою вітчизняною радіоапаратурою, що мається у більшості населення з радянських часів? Що у телебачення тепер не радянські підходи в підходах до телеглядачів та і програми дуже і дуже далекі від потреб основної таки маси телеглядачів? Що у багатьох людей просто немає грошей, щоб купити якусь цінну річ? Шановний Р.Б., Ви хоча б зрозуміли, про що Ви пишете і для кого написали оте все, що  процитував вище?!

Спішу освідомити читачів, що то ще не все в статті Р.Б., що може зацікавити лікаря-психіатра, пробачте, «украинцев на Дальнем Востоке». «Тоска – и по Украине и по финансам – рефреном звучит в поэтических строках, представленных в журнале, - пише Р.Б. – Литературная тематика – основное наполнение журнала…- І робить нежданий висновок: - Что ни говори, а данная форма поддержания национальной самобытности абсолютно неестественна».

Ось так от, дорогі українці на Далекому Сході. А ми то думали, що Тарас Шевченко, зливаючи в віршах свою тугу по Україні, перебуваючи в засланні, тим самим облегшував свою участь. Своїми же віршами потім допомагав другим засланцям чи подорожуючим переборювати ностальгію, нудьгу по рідній стороні при перебуванні в чужих краях. А виявляється, що то нас заклинило!

Так що припиняймо складувати вірші, друкуватися на українській мові та впадати з ними в ностальгію. Бо «форма вашего самовыражения неестественна – Р.Б.». Ностальгуйте краще з пляшкою горілки. Щоб сподобалося Р.Б. та виданню, яке розповсюдило його творіння. То кого ж  заклинило?

Читаємо далі. «Разумеется, украинские строфы поэтов ДВ не имеют большой художественной ценности…» - ось так Р.Б. оцінює творчість авторів «Далекосхідної хвилі». А чого з ними валандатися? В Україні все великохудожнє - те, що надруковане різними «2000»-ми.

До того ж, в Україні «Далекосхідну хвилю» більше ніхто не прочитає, значить, ніхто нічого противного і не скаже, а от «2000» розповсюджується масовим накладом: читай – не хочу. Правда, по-руському. А все ж хотілося б чогось рідного, українського.

А далі Р.Б. в своїй статті розсусолює: «…однако редакция заявляет, что в условиях, когда не издаётся украинских книг и газет, каждое украинское слово – это гражданский подвиг. И «подвигов» в журнале хватает. Взять, к примеру, выражение «родилась в селі Криві Коліна, що є серцем України». Звучит!»

А чому б і не звучати?! Можливо, те село – самий географічний центр України? Ми ж подробиць не знаємо. Якби то «2000» надрукував на своїх сторінках якісь витримки з «Далекосхідної хвилі», то, мабуть, і це назвали б подвигом. А то ж все зроблено по давно звісній традиції неприйняття. Паплюжити українське звичніше…

Дальше - більше. Р.Б. дивується: «И сложно понять, как защита прав русскоязычных граждан соотносится с антиукраинской пропагандой? – І робить провокаційний висновок: - Ведь тогда выходит, что и то, чем занимаются украинские патриоты на ДВ, является пропагандой антироссийской». Настільки безапеляційний висновок може робити лише людина, впевнена в своїй правоті, поясненій багатьма прикладами, які підтверджують його завірення. Або ж… клієнт психіатра.

Оскільки оправдовується той, хто винен, я заявляю, що це чергова провокація. Таке вже було, коли критикували небачене та нечитане. Наприклад, активно осуджували неопубліковані в СРСР твори Олександра Солженіцина.

Заважає не Росія. Заважають жити і творити українцям в Україні якраз отакі «русскоязычные» українці. Не Росія і не «украинские патриоты на ДВ», а якраз вони вважають себе пупами Землі, представниками Великої Росії в усіх усюдах. І при тому забувають, що просто являються громадянами, наприклад. України. Це їм, як кажуть зараз, «западло». «Важко з’їсти і жаль покинути!». А треба прибиватися в громадянстві до одного берега: чи то російського, чи українського. З усіма витікаючими з того обставинами. І забувати про «языковые    бунты» на своїй-чужій території.

Настала пора дивуватися і мені. Цитую той уривок з статті Р.Б., що викликав мій подив. «Но больше всего меня поразил памфлет писателя из Макеевки Олега Завязкина «Мой сводный брат Москаль», опубликованный в разделе «Юмор». Уж где-где, но чтобы в хабаровском издании такую русофобию разводили… - глазам своим не поверил. «Там, откуда пошёл Москаль, остаются гипсовые ангелы с сифилитическими носиками, битые зелёные бутылки, презервативы, насаженные на кладбищенскую ограду, горы милитаризованного металлолома, дебильные сироты, испуганные шелудивые псы и  плохие дороги… Москаля нельзя оставлять возле вещи, которая стоит больше ломаного гроша – непременно украдёт… Что у Москаля ни спроси – обязательно соврёт… Спирт – это кровь Москаля… И так далее».

Шановний Р.Б., Зав’язкін пише з знанням теми, діла і історії. По великому рахунку, «Москаль п о ш ё л»… з Київської Русі. Пригадайте, будь ласка, історію зародження Росії – і Вам все стане ясно.

А в чому ж тут русофобія? Ви почитайте, послухайте Михайла Жванецького, Михайла Задорнова, подивіться «Комеди Клаб»… Ми – свої в Росії, ми – росіяни, москалі, і не вважаємо чужою для себе Україну. І дуже добре, що є на російському Далекому Сході люди, котрі уміють посміятися. А ще краще, що живуть родові корені, і ті ж родові отприски присилають родичам, землякам не просто епістолярію, а й свої художні творіння. Хай не дотягуючи по майстерності класиків з «2000». В т.ч. і Р.Б. Але все ж, все ж…

«Разве это юмор, разве смешно? –  пише Р.Б. – Или главный редактор (с «москальской», кстати, фамилией) не понимал, что эта публикация направлена на оскорбление своих же земляков, если не на разжигание национальной розни(!!!) Думаю, прекрасно понимал, но, очевидно, посчитал необходимым следовать историческим традициям и духу современных взглядов международной украинской диаспоры на вопросы сохранения украинской культуры».

Правду кажете, шановний пане-добродію! Який вже там «юмор»! «Юмор да сатира самонастоящие» - можливі тільки в «2000». Хіба ж ті українськомовні далекосхідники на що-небудь путнє спроможні…

Я нікого не збираюся ні осуджувати, ні засуджувати. Кожен вільний в прочитаному бачити те, що хотів би побачити. Шановний Р.Б. в журналі побачив Збігнева Бжезинського, і схопився за його публікацію. А статті «Мову для спілкування, як і країну для проживання, кожний вибирає сам», яка б’є по його теорії, не примітив… через три листки далі. Бо для чого ж йому націлювати на неї читачів «2000»? Їм за краще спустити змивний бачок в клозеті. Приймуть, мовляв, як свіжину. А й приймають же. Звикли до специфічного запаху… Тоді нате вам ще й книжечку…

Загально звісно, що газета живе один день. Потім розходиться по цитатниках, пам’ятних папках і нужниках. Покійний генерал-лейтенант Юрій Олександрович Алєксєєв, будучи начальником політичного відділу управління Далекосхідного округу внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ СРСР, часто любив повторювати: «Якщо нашої газети немає в солдатському туалеті, значить, солдати нашу газету не читають».

Замполітам рот і правда приходилося запасати газету для підшивок, бо начальник політуправління перевіряв наявність газети не лише в туалеті, а і в ленінській кімнаті, в ротній канцелярії, у замполіта роти і вище і т.д.

Мабуть, для того, щоб продовжити життя деяких опусів, надрукованих в «2000» протягом листопаду 2007 – червня 2008 років, цей самий тижневик підтримав їх життя клінічним методом (своя рука – владика) і видав вагомий (мається на увазі тільки вага, як фізична величина – маса) збірник циклу статей-памфлетів під назвою: «ХРОНИКИ Критикана Политиканова. Трезвый взгляд на украинскую политическую действительность» (Киев. Еженельник «2000». Издательство «Довіра». 2008). Написаних, як ви, мабуть, помітили, таки на російській мові.

І зразу ж запитання: Для кого ж призначаються матеріали, як що розглядується українська дійсність, а пишуть на російській мові? Думалося, що таке монодержавне питання повинно розглядатися на українській мові людьми, котрі знають українську мову. Та ще ж і надруковано в Україні. Або ж мався бути переклад на російську з української. До того ж, був би автор «Политиченко» - тут все зрозуміло. Українець, котрий рішив розповісти про долю-недолю України своїм братам росіянам на їх таки мові. Коли ж автор «Политиканов» (по Р.Б., явно з «москальським» прізвищем), то й «взгляд» цього київського «москаля» відповідний: «Мои уважаемые почитатели… виноват, нескромно вышло… Мои уважаемые читатели! От имени нашого зборища алкоголиков… да что это такое, волнуюсь просто… От имени собрания    аналитиков нашого общепита уполномочен представить первый том полного собрания протоколов поллитрбюро. Все как есть – от первой рюмки до дай бог не последней. Первая, скажу вам, пошла хорошо. И первая рюмка пошла, и первая книга. Вся сермяжная правда в одном флаконе… простите, фолианте. От пробки до пробки… т.е. от корки до корки…».

Як казав один мій знайомий прапорщик: «Така ось галіматня». То була цитата з передмови. Подумалося: а автори пробували почитати написане вголос, щоб перевірити звучання тексту на слух? Я так часто роблю по науці маститих журналістів та літераторів.

Продираючись через хащі словоблуду, все ж надіявся, що далі буде легше. Ні, не стало. Такі «языковые испражнения», звиняйте, мовні вправи розкидані по всій книжці. Ніби корова після гички пройшлася. Не знаю, чого хотіли досягти автори. Я так і не втямив, для чого було потрібне те словоблудство.

«Кто бы мог подумать, но Юлия Тимошенко – большой сторонник политической стабильности», - написав автор без особливої уваги до слова. Та й переплутав орієнтацію. Бо все ж Ю.Т. жінка, значить, іменник жіночого роду, і по ньому таки повинні бути зорієнтовані всі слова, зв’язані з нею. І слід було б написати «большая сторонница». Неповага до людини не дає кому б то не було шансу на порушення правил граматики. Це –  на 10-й сторінці.

Щоб яснішою стала наша дорога по сторінках «Хроники», давайте разом прочитаємо ще один уривок з памфлету (21-ша сторінка): «От террора и убивств середины 90-х сегодня Москва перешла к более изощренным методам «російщення України»: «На сьогодні інформаційний простір України майже повністю зрусифікований… продукція українського книжкового ринку на 2/3 складається з імпорту книжок московською (! - Авт.) мовою… Москва на програму «Русский язык» («…на поддержку и развитие русского языка в бывших республиках СССР») щорічно виділяє 2 млрд.дол. Левова частка цих коштів осідає у першу чергу в Україні: на безкоштовне розповсюдження антиукраїнських газет, підтримку промосковських політичних партій, організацій, телеканалів. Наслідком саме цієї політики стала естафета надання російській мові статусу регіональної у східних й південних областях, саме там, де українська мова практично не вживається». (Майте на увазі, що російський текст – то слова автора!). Просто «Аль-Кайда» какая-то московская действует! Так, видимо, должны подумать те, кто ознакомится с руховским текстом…»

А як же можна думати інакше після прочитання книги «Хроники Критикана Политиканова», де українського лише прізвища українських політиків. Бо, зокрема, те, про що йде мова в текстах, мені відомо в тому ж трактуванні з російських ЗМІ в Росії. Для чого вже тут рухівський текст…

До того ж, у мене склалося враження, що автори «гениальных шедевров» не люблять, не знають Україну так, як люблять і знають її ті українці, котрі змушені жити за межами Вітчизни, і уже не в одному поколінні ностальгують по рідним українським просторам. Це видно хоча б з того, що всі цитати літературних класиків приводяться по творам руських письменників та поетів, наприклад: Костянтина Толстого, Лева Толстого, Ільфа та Петрова, Михайла Булгакова, «мосфільмовських» та «ленфільмовських» таки кінокартин… І не має ні одного прикладу, цитаточки, посилу на творчість українських письменників. Хоча такі заміни були б вповні можливі - з Стельмаха, Коцюбинського, Кобилянської, Шевченко, Тесленко, Козачинського, Автомонова

Є немало звісних за межами України художніх творів, які в значній кількості випадків цитування автором могли б стати на місце прикладів з руських видань.

Воно, звичайно, класична література не має національності. Вона – всесвітня. Але ж… Але ж для подібного творчість українських літераторів треба б знати. По крайній мірі, людям, котрі пишуть про Україну і українців, повинно бути хоча б соромно за своє неуцтво. А так всі заявки про свою неперевершеність, навіть під прикриттям т.з. гумору та сатири, виглядять не зовсім респектабельно. Як і самі автори.

Жити у Україні і творити по російським образникам та на потребу російського читача, звичайно, похвально. Та, думається мені, що імідж українських політиків все ж виглядів би куди повніше, ясніше і чіткіше через художні образи таки українських кіномитців, поетів та письменників, героїв кінофільмів, мультфільмів.

«Для пущей образности…».

На 24-й сторінці видання читаємо: «Этим ребятам (Луценко и Кириленко. – Авт.) должности мэра Киева и спикера (не понятно чего – Г.С.) ослепили голову». Не зрозуміло – двілюдини, дві посади, а голова чомусь одна на двох. Чи то й правда в Києві так, чи то написалося так в ретивому запалі творчості… Та, до речі, й та «ослеплена». З неї що – ще й очі повидовбували? То ж треба такому трапитися…

А на 31-й сторінці автора потягло на перегляд сексуальних картинок. «…Выйдя из похмельного ступора, с изумлением обнаружил,  что Луценко и Кириленко уже лежат на Тимошенко. Свечку я, конечно, не держал, но Юрий Луценко сам похваляется: «Везде навязывается мысль, что мы с Кириленко легли под Юлю. Но если и легли, то не «под», а «на» Юлю…» С Юлией Владимировной я бы посоветовал Юрию Витальевичу быть поосторожней – та еще штучка: на ней где ляжешь, там и слезешь…»

Ви бачите, який тонкий знаток жіночого в прем’єрі України. Чи не сам пробував подвизатися в зальотниках, та залицяння обламалося?.. Ось тепер зловтішно і здає бідолашний предмет свого невдалого кохання. Та так відверто про те розповідає. Ні сорому, ні совісти… Ну не вдалося проявити себе, чого ж другим заважаєш, коли вони вже до таких стосунків підійшли…

А ця цитата з сторінки 33: «Президент з чувством исполненного долга поздравлял «свою націю» с им же учрежденным Днем Свободы (21 ноября)» і з сторінки 34: «Раньше на весь год одно только 1 апреля, а тепер есть еще и 22 ноября!..» Як бачите, одна дата трансформувалася в другу. Чому? В який же день святкується свобода українців –«21 ноября» чи «22 ноября»?  

Слід відмітити зразу ж, що авторство статей-памфлетів анонімне, бо приписується одному й тому ж «алкоголику – Критикану Политиканову – генеральному секретарю партии винных демократов». Від його ж імені йдеться повіствування, його ж волею – волею п’яниці і алкоголіка, не просихаючого ні до, ні після ні при написанні «гениальных творений». Правда, в кінці книги надруковані 42 прізвища і 7 портретів. Мабуть ті люди мають якесь відношення чи то до написання, чи то до друку, чи то до героїв публікацій, чи то до прочитання текстів…

Не помічено і особливих мовних, зображальних чи художніх авторських знахідок. Всі памфлети виготовлені, як котлети по трафарету для масового приготування і споживання в солдатській їдальні. З’їси, тобто, прочитаєш один чи два – вже не помилишся: не «по-київські» з ресторану. З «общепиту». В авторстві наступних розберешся. Звісно, не шедеври.  

Чим більше їх прочитуєш, тим більше дивуєшся: чи читали автори опусів (Бог з ним, з одиночкою-творцем «Политикановым»!) класиків української сатири та гумору, хоча б, наприклад, Олександра Ковіньку, Остапа Вишню, Леоніда Глібова, Євгена Гребінку, Квітку-Основ’яненко?.. Памфлетиста Ярослава Галана? З яких джерел черпали вони своє натхнення, що ні в одному памфлеті навіть натяків на український гумор, традиції українського памфлету не відчувається. Не кажучи вже про гостру політичну сатиру.

На мій погляд, це скоріше всього – статті-коментарії до подій в Україні на газетну потребу. Тобто, для одного дня життя. Прочитав – і в нужник. Бо ж від статті до статті одні й ті ж, звиняйте, «испражнения». Такий ось… гумор.

До того ж, ні в одному з 26 творінь не проглядається чіткий і ясний (та хоча б вже який!) портрет жодного українського політика, хоча прізвищ названо немало. Ними теж рідняться статті. Бо до текстів підходить всяке з них. Від чого, звичайно, ні уму ні серцю… Я таки прочитав всі творіння - «від обкладинки до обкладинки» - та ніщо не залишило в пам’яті моїй помітного сліду.

Виніс з прочитаного хіба що одне: як же треба не поважати країну проживання, щоб як сторонньому спостерігачу настільки зневажливо писати про діла в ній. Щоб написати подібне: «вообще в этом украинском парламенте…» Як же треба нехтувати державну мову («хворма протеста»), щоб скалячи зуби цитувати її по діалекту. На моїй пам’яті так писали лише американські автори та й то в 60-70 роки минулого століття про радянську дійсність. А ще наші таки радянські журналісти, письменники. Які уміли. І так заплутували читачів, що вже важко було розібратися, де ж та сама дійсність, а де фантазії чужаків. Бо й правда в їх писаннях вигляділа брехнею.

Все більше думається мені, що то – чужі люди в чужій країні, заробітчани. «Гастарбайтери» по-нинішньому. І від їх діянь не буде пуття ні в Україні, ні в Росії… То що ж таки в книжці?

Як написано в післямові невідомою групою товаришів, по всьому, добрих знайомих «Критикана»: «День за днём украинской политики – через призму стекла водочной бутылки. Это яркая политическая аналитика своего в доску мужика, что в карман за словом не лазит, пишет остро, смело, правдиво и доступно. Всем от него достаётся на орехи – и президенту, и премьеру, и министрам, и депутатам…»

Ну як не порадіти колегам по перу, як не подумати: «Ай, Моська! Знать она сильна…». А ще додати давнє журналістське: сам себе не похвалиш, хто ж добре слово про тебе скаже?!

Слід відмітити, що збірник дещо оригінальний, незвичний. Особливо - претензіями на еталон сатири та гумору, вагомість аналізу та оцінки тієї самої політичної дійсності в Україні в останній дистанції, непорушність своїх заяв… Так буває, коли людина бачить себе  ярмарковим стовпом, навколо якого в’ються всі ярмаркові діла. Та і взагалі заради нього ж і ярмарка організовувалася…

Можливо, кожна стаття по самостійності, надрукована в тижневику вживу, по свіжим подіям і рішила поставлене перед нею завдання, добре вигляділа на фоні других матеріалів «2000». Зібрані ж під однією обкладинкою кількістю аж 26 штук на 358 сторінок і видом як солдати-роботи з фантастичного американського кінофільму про завоювання Всесвіту, статті важко прочитати, а не те, щоб ще й зрозуміти, для чого і до чого написано. Памфлети-іронії, таким чином, перетворилися в таку «дурь и дребедень» ( вибачайте, то цитовані слова з одного із текстів), що диву даєшся: невже ж статті-памфлети видавали книжкою з добрими намірами до читачів?!

Як що трактовка в творіннях відповідає взаємовідносинам «москаля» «Политиканова» з місцевим населенням, то я не заздрю населенню. Скажу чесно: я б не потерпів над собою такої наруги.

Я не збираюся аналізувати, наскільки «трезвый взгляд на украинскую политическую действительность», як і сам стан політики. Бо, по-перше, не бачив, не чув, не читав опонентів «Политиканова». А, по-друге, діла політичні в другій державі, як і сама держава – поза межами мого впливу, оскільки розмова йде про країну,    громадянином котрої я не являюся. Я можу виразити лише свій погляд на обставини, події, факти, який не обов’язковий для виконання. І не може мати за собою якоїсь статті Кримінального кодексу. А ще оцінити видання з позиції журналіста, редактора, поліграфіста.

Своєрідною вибрана манера написання статей. Їх авторство анонімне. А реагування на анонімки, як відомо, були скасовані ще при радянській владі. Крім викликаючих особливу увагу. То ж я рішив прореагувати. Бо ж прочитавши з великою стійкістю і мужністю «фоліант» на 368 сторінок, заповнених убористим мілким шрифтом, я жахнувся. І захотілося комусь що-небудь сказати.

Куди там висловлюванням Бзежинського з приводу Росії! Плюнути і розтерти…

Анонімники, а разом з ними редактор видання Т.П. Гуменюк так жахнули по Україні та її політикам (не пропускаючи нікого), що, кажучи щиро, по-українському, їх такий словесний понос пройняв, що почали ср..и, мабуть, не знімаючи штанів. Не встигали, видно, добігати до нужника…

Статті в книжці – це ніби-то роздуми вічно п’яної людини. Хоча чи не в кожному памфлеті повторюється фраза: «Быть трезвым и трезво мыслить – не одно и то же», постійно буравила думка, що писали-таки добре «піддаті» люди. Знаю подібне з своєї журналістської практики, коли приходилося редагувати підготовлені журналістами до друку матеріали.

Колись давно, в 80-ті роки минулого сторіччя, приїхав до редакції газеты "Дальневосточный часовой" випускник факультету журналістики Львівського вищого військового політичного училища, молдаванин. Його Москва планувала, вибачайте, в Київ, ближче до домівки, бо був одружений. Та й Управління ВВ МВС СРСР в Києві іменувалося «по Українській РСР і Молдавській РСР». Куди ж ще послати національну кадру? Ближче до дому не має нічого. Але ж Київ відмовився брати, і його відправили до нас, в Хабаровськ, а від нас одного офіцера забрали потім. В Новосибірськ. З Новосибірську в Казахстан, а вже з Алма-ати – в Київ. Це, так би мовити, передмова.

Справа в тім, що початкуючий журналіст по своїй молодості обрав методу критиканства в подачі газетних матеріалів, насмішок, іронії… Спочатку це було ніби то навіть свіжою струминою. Та коли пішло пусте гигикання від теми до теми, від матеріалу до матеріалу – прийшлося зупиняти «гумориста». Пояснювати, що для того, щоб критикувати, треба самому дуже багато знати. То ж - учися, учися, учися. Він не піддавався, бо вважав, що його не розуміють. Та ще й затискують як «національну кадру».

За його роботою було цікаво спостерігати збоку. Особливо коли він, на його думку, знаходив щось оригінальне, то задоволено плескав в долоні, потирав ними, танцював навкруг столу мало чи не навприсідки, і вже далі писав стоячи. Після доводки матеріалів начальником відділу, заступником редактора їх розміщували в газеті. Сам автор не помічав викреслювань, перемін і т.п., вважаючи, що то все чисто – тільки його праця. Ми надіялися, що з роками його самовпевненість пройде – йому ж тільки 22. Після «кадетки» - «воєнка». Зразу ж служба… Обігріємо… Обітремо… Фейлетоніст для газети буде… Не судилося. Через два роки по рекомендації дивізійного психіатра комісували мужика по хворобі, зв’язаній з порушенням психіки. Шизофренія.

Так ось, читаючи «Хроники», я й подумав: а часом чи не випускники ЛВВПУ чи його наслідника до тепер управляються в «2000»?.. Дуже вже почерки та зразки подачі матеріалів схожі…

Грицько СИНЬОГУБ.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її. 

«Далекосхідна хвиля», 2009

Роман Барашев

«Хроники Критикана Политиканова»

На світлинах: Грицько Синьогуб. Роман Барашев. «Хроники Критикана Политиканова».

Додатки:  

Как украинцев на Дальнем Востоке заклинило

Роман БАРАШЕВ

Мне пришлось побывать на Дальнем Востоке (далее — ДВ) в возрасте 19 лет. Я встретил там начало развала СССР, путч... Авиасообщение прервано, и денег на обратную дорогу нет... Думал уже идти устраиваться на работу, но — слава советским летчикам! — подкинули до Харькова на грузовом самолете бесплатно.

С тех пор прошло почти два десятка лет, но мне по-прежнему снится та — пронзительная, полная надежд и тревог осень, будто я на самом краю земли и вот-вот увижу, что там — за краем. Память складывает увиденное в слова: Арсеньев, Спасск-Дальний, Хабаровск, Комсомольск-на-Амуре — в названия городов, через которые пролегал мой маршрут.

А недавно из Хабаровска мне прислали четыре номера журнала «Далекосхідна хвиля», и я с большим интересом принялся изучать, чем живут украинцы за тридевять земель, списался, было, с главным редактором по электронной почте, но вскоре интерес к общению утратил...

«Калiки, блукаєте ви по свiтi»

«Далекосхідна хвиля» (далее — «ДХ») издается в Хабаровске. Первый номер вышел в начале 2007 г., и Генеральный консул Украины во Владивостоке Александр Данильченко назвал это событием особой важности, «поскольку в регионе вышла первая полностью украиноязычная книга, засвидетельствовавшая, что вопреки большому расстоянию от этнической родины, местные украинцы не утратили связи с родным краем, не забыли свой язык, сохранили национальные корни».

Однако нельзя сказать, что это событие стало таким уж важным для многих дальневосточников с украинскими корнями. Всего было выпущено 4 номера «ДХ» (тиражом 500 экз. каждый, последний — в марте 2008 г.), и очевидно, что читательский интерес к украинскому слову на ДВ невелик.

Впрочем, он никогда большим не был, что невероятно гневило идейных украинцев.

Так, в газете «Українець на Зеленім Клині», выходившей во Владивостоке в 1917—20 гг. (она была первой украинской газетой, изданной не только на Дальнем Востоке, но и в Азии, вышло 42 номера), редактор и публицист Дмитрий Боровик чуть ли не проклинает украинских переселенцев за пассивность и равнодушие:

«...Ви гордуєте малою українською культурою, малими заходами, малою газетою...

Калiки, блукаєте ви по свiтi, як вiвцi... загубили i рiд, i iсторiю, культуру свою i звичаї, i самошанування... Крутять вас баламути i стрижуть хахлiв.

Служіть же найщирiше, прихиляйтеся до «вождів», може, плюнуть у ваш бік, може, в самую пику, а тодi, нiмi, жалiйтеся, ховаючись за Шевченка, перепрошуйте господарiв ваших степiв, зруйнувавших українськi вольности, повернувших правду-згоду Переяславську «рiвного з рiвним, вiльного з вільним» в кривду, в люте пiдданство-крiпацтво. Нехай!»

Национализм, как известно, зиждется на обособленности, неприязни к чужому. И подобный «праведный гнев» одного из идеологов создания второго украинского государства на ДВ нисколько не удивляет. Однако стоит заметить, что причина пассивности заключена вовсе не в том, что души украинских переселенцев не были исполнены любовью к родине, а украинское слово стало им чуждо, а в том, что они прекрасно понимали, что подобные игры патриотов их жизнь в лучшую сторону не изменят. Да и до бирюлек ли было?

Украинские села, русские города

Массовое переселение украинцев началось в 1883 г., когда открылся морской путь Одесса — Владивосток, и за пять лет на паромах Доброфлота на ДВ перебрались около 30 тыс. украинцев. К 1920 г. по Транссибирской железной дороге — более 300 тыс. Переезжали в основном крестьяне из Восточной Украины — Черниговской, Киевской и Полтавской губерний с верой, что едут в край сказочных богатств и к лучшей жизни.

К тому же каждому крестьянину царское правительство выделяло по 100 десятин земли, а тем, кто при деньгах, позволялось приобретать за небольшую плату и наделы посолиднее.

Историки отмечают, что на ДВ формировались украинские села и русские города. Украинские переселенцы занимались преимущественно земледелием, и согласно, скажем, переписи населения 1923 г., из более 221 тыс. украинцев Приморской губернии 217 тыс. жили в селах. Тогда как во Владивостоке в 1926-м жило около 108 тыс. человек: 60% — русских, 27% — китайцев, 6% — корейцев и 6% — украинцев.

И сегодня названия многих дальневосточных сел говорят сами за себя: Черниговка, Полтавка, Киевка, Чугуевка, Ромны, Тараща, Белая Церковь, Харьковка, Хрещатик...

А по данным переписи населения 1989 г., из 2 млн. 256 тыс. человек, живших в Приморском крае, украинцев насчитывалось 185 тыс., из 1 млн. 812 тыс. в Хабаровском — 112 тыс., из 1 млн. в Амурской обл. — 70,8 тыс.

Кто и зачем придумал называть все эти российские регионы по-украински — «Зеленим Клином», история умалчивает. Сказать, что украинцы вели серьезную работу по созданию автономии, не решаются даже национально озабоченные историки. Но каждый украинский студент, пишущий сегодня исторический реферат на тему «Украинцы на Дальнем Востоке», неизменно называет Приморье, Приамурье и другие территории ДВ Зеленым Клином, указывая, что его общая площадь превышала 1 млн. кв. км, то есть на ней могло разместиться примерно две Украины!

Но, думаю, глядя на карту, каждый студент, как и я, ломает голову: почему клин, если данная территория совсем на клин не похожа, почему зеленый, а не желто-голубой? На эти вопросы у историков ответов нет.

«Громадою обух сталить; та добре вигострить сокиру...»

В 1906 г. Павел Гладкий повесил объявление на украинском языке, в котором предложил украинцам собраться, но никто на его призыв не откликнулся. А в 1907-м собралось 6 человек из 18 украинцев, учившихся в Ориентальном. «Громада» — что и говорить.

Ребята организовывали любительские театральные представления, пели и танцевали, а в 1909-м решили проводить Шевченковские вечера. Но отметили лишь 48-ю годовщину смерти Тараса Григорьевича. Как именно проходило мероприятие, неизвестно, но сразу же после этого сам министр народного образования Александр Шварц подписал приказ о запрете подобных организаций и мероприятий в институте

Создать второе государство, чтобы вернуться в первое

11 (24) июня 1917 г. в Никольске проходит I Всеукраинский съезд Дальнего Востока, на котором 53 представителя из 20 организаций постановили «требовать для Зеленого Клина от центрального правительства в Петрограде широкой национально-культурной автономии и создания при российском правительстве министерства украинских дел». На повестке дня также стояли вопросы об открытии украинских школ и подготовке учителей, организации украинского войска и разработке статуса Дальневосточного украинского совета как центрального административного центра для украинцев Зеленого Клина.

К идее автономии националисты вернулись на III съезде, который проходил в Хабаровске в 1918 г., однако из 80 делегатов на нем присутствовали 50 крестьян, которых мало волновали вопросы политики, просвещения и культуры, но очень беспокоило низкое плодородие земель, плохие земельные наделы и обманутые надежды, — сельские делегаты призвали сплотиться, для того чтобы вернуться в Украину.

Историки пишут, что делегаты направили в Киев телеграмму с просьбой, чтобы украинское правительство требовало от российского признать Зеленый Клин частью Украины, но она якобы потерялась по дороге — так что документального подтверждения этому нет. Сама же инициатива — создать государство, которое желает покинуть население, выглядит весьма абсурдно.

Думается, очень немногим сельчанам удалось осуществить свою мечту о возвращении на историческую родину, а вот Юрию Глушко-Мове, председательствовавшему на съезде (второй признанный сегодня украинский национальный деятель на ДВ), пришлось вернуться в Украину после 1924 г., где он жил до 1942-го.

Стоит упомянуть и имя главы Маньчжурского окружного совета (создан в 1917 г.), первого консула Украины в Харбине Петра Твердовского, который во время Гражданской войны вел переговоры с белыми военачальниками о создании украинского военного объединения «Вільне козацтво», однако генерал Иванов-Ринов был отозван за «помощь украинской мазеповщине», «самозванцу-консулу» пришлось покинуть Харбин, а казаков арестовали, обвинив в склонности к большевизму.

К слову, именно в Харбин в годы огненные стекалась вся интеллектуальная украинская элита, здесь издавались украинские газеты, была открыта украинская школа, построена православная церковь Святой Покровы.

В 1918 г. последний, IV съезд дальневосточных украинцев был проведен во Владивостоке, а история украинского сепаратизма в крае закончилась в 1924 г. в Чите, где над политическими активистами был проведен показательный судебный процесс. Впрочем, приговор трем подсудимым был вынесен не за сепаратизм (хоть этот аспект и рассматривался), а за сотрудничество с белыми. Юрий Глушко-Мова был осужден на 3 года заключения, двое других — на 3 и 10 лет.

Криві коліна — серце України

Листая литературно-художественный и публицистический журнал «Далекосхідна хвиля», переходим ко дню сегодняшнему. На страницах «ДХ» (их 144 в каждом журнале) утверждается, что еще 20 лет назад в Приморском крае жили 185 тыс. украинцев, а сегодня живет 95 тыс., из которых только 9 тыс. (11%) знают украинский язык. Многие вернулись на историческую родину в начале 90-х после обретения Украиной независимости, свое злое дело сделала демографическая ситуация. Сегодня на постоянное место жительства на ДВ украинцы практически не приезжают.

Во Владивостоке работает центр украинской культуры «Горлица», который носит имя украинского композитора и поэта ДВ Анатолия Крыля, трагически погибшего от руки убийцы. Есть украинский хор «Красная калина», регулярно проводятся фестивали украинской культуры.

Однако активисты диаспоры — в печали.

«Мы не ощущаем никакого внимания со стороны Украины, — сетует Вячеслав Черномаз, историк украинского происхождения, живущий во Владивостоке.

В 1993-м профессор Иван Лученко из США пожертвовал 500 долл., на которые удалось возродить газету «Українець на Зеленім Клині», хватило на выпуск 5 номеров. В 1998 г. — после 80-летнего перерыва — был проведен V Украинский дальневосточный съезд, в котором принимал участие начальник управления украинской диаспоры Госкомнаца Украины Андрей Попок и член провода ОУН Павел Дорожинский. Подарили украинские костюмы для хора. И все.

Единственной общественной организацией, которая худо-бедно работает с дальневосточной диаспорой, снабжая ее изданиями «Українське слово» и «Самостійна Україна», является ОУН.

«Украина так и не стала украинским государством», — заключает из всего этого историк. И добавляет: «Надо понимать, что мы находимся за 10 тыс. км от Украины, это 9 часов на самолете, неделя на поезде, стоимость билета до Москвы — 300 долл., тогда как месячная зарплата здесь 100 долл.».

Подчеркнем этот весьма спорный вывод: Украина не может считаться государством, если финансово не поддерживает украинскую диаспору.

Но в следующем номере «ДХ» мы можем прочесть объемную статью другого дальневосточника, подписавшегося Грицком Синегубом, который удивляется русскоговорящим украинцам, тому, что они до сих пор не выучили украинский язык, и вопрошает:

«С какой радости за те налоги, что я плачу в России, в Украине должны учить русскому языку пусть даже российских граждан? Я должен платить за обучение русскому языку, потому что мы когда-то были в составе СССР? Нет уж. С приобретением независимости, суверенитета все то, что делалось другими, надо теперь делать самим».

Такой вот наблюдается в «ДХ» двойственный подход: на развитие украинской культуры в России — дайте, на развитие русской в Украине — «с какой радости»?

Кровь Москаля

В духе риторики, присущей «оранжевым» националистам, живущим в родном отечестве, звучат следующие слова: «Мы не можем выписывать украинскую прессу, получать украинскую литературу, не говоря о недоступности телевидения и радио. Российскими СМИ время от времени выливаются волны антиукраинской пропаганды — в деле Крыма, защиты прав русскоязычного населения, — что уничижает образ Украины в глазах российских граждан. В обществе бытуют примитивные, если не сказать — «дикие» представления о процессах, которые происходят в Украине».

Лично мне в информационный вакуум в эпоху интернета верится с трудом — в любой точке земного шара элементарно доступно как минимум радио со всего света (и даже ТВ, если это высокоскоростной интернет. С главредом «ДХ», как я уже упоминал, мы общались по электронной почте). И сложно понять, как защита прав русскоязычных граждан соотносится с антиукраинской пропагандой? Ведь тогда выходит, что и то, чем занимаются украинские патриоты на ДВ, является пропагандой антироссийской.

Заметим, что и «ДХ» не ограничивается публикацией одних только верных сведений о процессах в нашем государстве. Скажем, размещенные в журнале мысли Збигнева Бжезинского о «политически успешной» Украине, наверное, каждый украинец сочтет дикими.

А Генеральный консул Украины на Дальнем Востоке Александр Данильченко в интервью заявляет, что одним из первых указов президента Ющенко были установлены выплаты на рождение детей 42—45 тыс. грн., хотя на самом деле государство — уже после третьего повышения суммы выплат — выдает сегодня на новорожденного немногим больше 12 тыс. грн.

Но больше всего меня поразил памфлет писателя из Макеевки Олега Завязкина «Мой сводный брат Москаль», опубликованный в разделе «Юмор». Уж где-где, но чтобы в хабаровском издании такую русофобию разводили... — глазам своим не поверил: «Там, откуда пошел Москаль, остаются гипсовые ангелы с сифилитическими носиками, битые зеленые бутылки, презервативы, насаженные на кладбищенскую ограду, горы милитаризованного металлолома, дебильные сироты, испуганные шелудивые псы и плохие дороги.

Москаля нельзя оставлять возле вещи, которая стоит больше ломаного гроша, — непременно украдет...

Что у Москаля ни спроси — обязательно соврет...

Спирт — это кровь Москаля...» И так далее.

Разве это юмор, разве смешно? Или главный редактор (с «москальской», кстати, фамилией) не понимал, что эта публикация направлена на оскорбление своих же земляков, если не на разжигание национальной розни. Думаю, прекрасно понимал, но, очевидно, посчитал необходимым следовать историческим традициям и духу современных взглядов международной украинской диаспоры на вопросы сохранения украинской культуры...

Что ж это за «хохлы» без ненависти к «москалям», что за украинское издание, которое ни разу русских не подразнило?

Кстати, вы можете себе представить, чтобы в газете какого-нибудь российского культурного общества, работающего в Украине, появилось нечто похожее, но вместо «Москаля» стояло бы «Хохол»?

И зачем после этого жаловаться? «Стоило напечатать украиноязычный журнал, — признается Лозиков, — как отношение местной общины ко мне достигло не совсем доброжелательного направления. Даже в кругу людей, которых я считал своими друзьями».

На эту публикацию отреагировали дальневосточные пограничники. Пригласили редактора «ДХ» в гости, провели для него построение личного состава.

— Москаль Игнатенко, — зачитывал по списку командир пограничного гарнизона капитан Степан Ратай.

— Я.

— Москаль Петриченко.

— Я...

И так далее, не было названо ни одной русской фамилии. Александру Лозикову так и не объяснили, разыгрывают перед ним спектакль или действительно все «москали» — украинцы.

Но после того как полковник Тарас Григорьевич Шевченко прочитал Александру Александровичу украинское стихотворение... «Я ощутил, что меня вместе с Олегом Завязкиным обвиняют не полковник Шевченко, не «москали» на плацу с украинскими фамилиями, нас обвиняет украинская поэтесса Лина Костенко.

Первым делом я извинился перед капитаном и полковником, потом на плацу перед ограничниками. А потом... перед Украиной».

Похвальны, конечно, и признание ошибки, и извинения, и публикация об этом, но очевидно, что на извинения перед Россией (раз уж на то пошло) не хватило духа. Имидж надо соблюдать, иначе не жди поддержки ни от ОУН, ни от украинских русофобов, ни от американских профессоров.

...Почти два десятилетия назад пошла мода на усугубление проблем в русско-украинских отношениях. Вот и «Далекосхідна хвиля» явилась подтверждением растущей озлобленности по отношению друг к другу. И если меня нелегкая опять закинет на Дальний Восток...

http://www.2000.net.ua/c/63358 

«Хроники Критикана Политиканова.  

Трезвый взгляд на украинскую политическую действительность»

Первая пошла!

Здравствуйте, мои уважаемые почитатели... виноват, нескромно вышло... Здравствуйте, мои уважаемые читатели! От имени нашего сборища алкоголиков... да что это такое, волнуюсь просто... От имени собрания аналитиков нашего общепита уполномочен объявить о скором выходе первого тома полного собрания протоколов поллитрбюро. Все как есть — от первой

рюмки до дай бог не последней. Первая, скажу вам, пошла хорошо. И первая рюмка пошла, и первая книга. Вся сермяжная правда в одном флаконе...

простите, фолианте. От пробки до пробки...т. е. от корки до корки.

Иные действительность меряют своим аршином. А мы с мужиками — своим стаканом. Я уже как-то замечал, что быть трезвым и трезво мыслить — не одно и то же. К тому же бытие, как учили классики, определяет сознание. А мы пытаемся познание бытия производить в наиболее, по нашему мнению, приближенном к этому самому бытию состоянии.

Ну мы ж не виноваты, что состояние страны, до которого ее довели наши, извините на слове, политики, — будто с большого бодуна. Как, скажите на милость, поймешь и оценишь (да при этом умом не тронешься) нашу украинскую текучку, как проникнешься атмосферой происходящего — на трезвую-то голову?! Никак без бутылки не разберешься. Вот и приходится жертвовать печенью, входя в образ и подстраиваясь под ситуацию.

За помощью в этом богоугодном... ой, простите за богохульство... балогоугодном... извините, Виктор Иванович, что помянул имя всуе... благородном (выговорил!) деле мы обратились к нашим коллегам из «2000».

Коллегам не в том смысле, ну вы понимаете, не в каком... а в плане, что тоже пишут и анализируют, иногда даже не хуже нас.

В редакции хотя преимущественно и страдают хронической трезвостью (у каждого свои недостатки), но наш трезвый образ жизни... виноват, образ мысли пообещали поддержать. Даже командировали нам в помощь одного из лучших украинских художников-карикатуристов — Игоря Конденко: дабы наглядно изобразить художества наших, с бутылкой говоря, карикатурных политиков. За то редакции отдельное спасибо, хотя и понимаем, что спасибо в стакан не нальешь, но делиться нечем — все ушло на аналитику.

В протоколах моих мудрецов — вся хроника страны. И депресс... простите, прогресс экономики, и расцвет дурократ... виноват, демократии, и прочая...

т. е. я хотел сказать — стабильность властей в управлении подведомственным населением. Вся клиника... извините, классика украинской действительности: поиск виновных, наказание невиновных, награждение непричастных и прочие преступления без наказания.

Просим вас, мои уважаемые почи... читатели, активно включаться в подпивную... нет, с этим мы сами справимся... в подписную кампанию на первый ком... простите (вот ляпнул, тоже мне пиарщик!)... на первый том наших поллитри... аналитических упражнений.

Поднимаем стаканы за ваши успехи в труде и заработной плате! Ибо с последней, надеемся, и нам что-нибудь да обломится — каждый как может добывает свою поллитру к хлебу насущному.

Критикан ПОЛИТИКАНОВ,

гениальный... виноват, генеральный секретарь партии винных демократов

Сообразили на троих

На днях в редакции состоялась встреча с Критиканом Политикановым. Участники «круглого стола» крепко обмыли... Господи! И нас понесло туда  же... обмозговали деловое предложение нашего постоянного автора и решили — уникальному изданию быть!

Уже в сентябре все почитатели творчества Критикана смогут получить первый

том протоколов заседаний возглавляемого им поллитрбюро.

Это будет раритетное, можно сказать, издание!

380 страниц, вышедших из-под пера г-на Политиканова! Около 200 граммов, простите, карикатур Игоря Конденко, одного из выдающихся карикатуристов современной Украины! Дизайн книги подготовлен известным художником Александром Михнушевым. Они втроем соображали, как сделать «Хроники

Политикана Критиканова. Трезвый взгляд на украинскую политическую действительность» лидером книжного рынка.

Но поскольку «Хроники Политикана Критиканова. Трезвый взгляд на украинскую политическую действительность» книга подарочная, то в торговлю она поступит в ограниченном количестве.

Тот, кто захочет творческий поиск известного поллитролога и прочих авторов  «2000» приобрести с автографами Критикана Политиканова, Игоря Конденко и  Александра Михнушева, смогут сделать это по почте, выслав на указанный ниже счет 75 гривен, а также свой точный адрес, копию квитанции и контактный телефон.

Кто изъявит желание принять более деятельное участие в этой благотворительной акции, может внести 150 гривен. И получить книгу, а также специальную благодарственную грамоту с автографами всех сотрудников редакции — уникальная и незаменимая в хозяйстве вещь.

Если же вы хотите стать спонсором издания с условием, что ваше имя будет указано в книге, то Критикан Политиканов и члены его общепита обеспечат вам такую возможность всего за 250 гр. (в данном случае гр. — не грамм, а гривня), а также подарят вам книгу с автографами.

А редакция — уважит еще и благодарственной грамотой.

Ну а за 500 гривен ваше имя будет помещено в списке спонсоров вместе с вашим фото. С рюмкой или без рюмки в руке — по вашему выбору.

Для тех, кто жаждет разместить рекламу в книге, сообщаем, что принимается реклама только алкогольных напитков и закуски в придачу.

Для тех, кто мечтает стать генеральным спонсором книги — с особым посвящением в ее предисловии, специальный пакет предложений от Критикана Политиканова. Пошлите на его электронный адрес (Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її. ) свои контактные телефоны, и секретарь Критикана обязательно позвонит вам в этот же день, если, правда, не будет занят откупориванием бутылок. В последнем случае ждите звонка на следующий день, но сделайте скидку на творческую усталость накануне. Коллективу авторов нашего уникального издания сейчас каждый день приходится соображать на троих — как сделать так, чтобы их веселое настроение передалось всем, кто станет читателем новой книги.

Расчетный счет для проекта Критикана Политиканова:

ПП «Газетний комплекс  «ІНТЕРНЕТ-МЕДІА»

Код ЄДРПОУ: 30633937 Р/р 260023580 Райффайзен Банк Аваль м. Київ МФО: 300335

Наш адрес: 01103, Киев-103, ул. Киквидзе, 2/34. тел. для справок: (044) 569-8008 (доб. 214)

http://www.2000.net.ua/f/58502

№27 (421) 4 - 10 июля 2008 г

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка