lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 Зелений Клин: чи є перспектива?
Друк
Розділ: Далекосхiдна хвиля (Хабаровськ)
В’ячеслав ЧОРНОМАЗ. заступник голови Центру української культури «Горлиця».Україна може остаточно втратити свою діаспору на Далекому Сході Росії

Масове переселення украiнцiв на Зелений Клин починає вiдбуватися з 1883 р. I вже на початку ХХ ст. вони складали до 80% населення Приморщина та десь 60% населення Амурщини. Пiсля повалення царату в 1917 р. на Зеленому Клинi починаються бурхливi процеси нацiонального вiдродження – створюються украiнськi нацiональнi органiзацii, починають виходити украiнськi газети, органiзуються першi украiнськi школи. Але пiсля встановлення в 1922 р. на Далекому Сходi советськоi влади органiзоване украiнське громадське життя тут було знищене, нацiональнi органiзацii розв’язанi, а iх активiсти заарештованi та засудженi на процесi у Читi 1924 р.

Внаслiдку цього за радянських часів, через відсутнiсть будь-яких можливостей для збереження національної ідентичности (громадське життя, преса, церква тощо), мало місце неухильне скорочення як частки українців у населенні краю, так і їх абсолютної чисельности. І це не дивлячись на постійний доплив українців до краю, що відбувався на протязі 1920-80-х рр. Вони прибували сюди і втікаючи від голодоморів та розкуркулення, і як репресовані, і як військовослужбовці, і як молоді фахівці за призначенням після закінчення навчальних закладів, і як переселенці (до сільської місцевости), і за оргнаборами для роботи, в першу чергу, в рибній промисловості і просто в пошуках романтики, або кращої долі та заробітку. Але все нові й нові покоління українців, що прибували сюди, неухильно русифікувалися.

Однак під час існування СРСР втрати від асиміляції компенсувалися припливом все нових мігрантів з УРСР. Після створення незалежної української держави, цей приплив майже припинився. Існуючим асиміляційним тенденціям, як ми вже зазначали, сприяє відсутність таких інститутів етнізації, як національна школа, преса, професійні заклади культури, церква. До цього слід додати багатолітню практику боротьби з так званим “націоналізмом” в СРСР, коли будь-які прояви національної окремішности розглядалися як небезпечні та ворожі і ці традиції у суспільній свідомості значною мірою зберігаються.

Окремою проблемою є відсутність об’єктивної інформації про Україну. Ми не можемо передплачувати українську пресу, придбати українську літературу, не кажучи вже про недоступність телебачення та радіо. Тоді як російськими засобами масової інформації час від часу виливаються хвилі антиукраїнської пропаганди (у справі Криму, захисту прав російськомовного населення, газових проблем тощо), що спотворюють образ України в очах російських громадян, в тому числі й українського походження. У суспільстві побутують примітивні, якщо не сказати “дикі” уявлення про процеси, що відбуваються в Україні, зустрічаються прояви антиукраїнської наставлености. Все це не сприяє збереженню української ідентичности в Росії й значно утруднює нашу діяльність.

Крім того сюди треба додати ще один специфічний фактор, який може не є актуальним для українцв европейської частини Росії і можливо Західного Сибіру, але дуже гостро стоїть для українців Далекого Сходу. Через існуючі транспортні тарифи ми фактично відрізані не лише від України, а навіть від европейської частини Росії. Для нас непереодолимою проблемою є зараз відвідання навіть Москви. Ми не можемо брати участі навіть у загально-російських заходах, які відбуваються в рамках ОУР. Треба собі усвідомити, що ми знаходимося від України за 10 000 км, це відповідно 9 годин літаком (або тиждень потягом) лише до Москви та щонайменше 500 дол. вартість авіаквитка лише в один кінець, тоді як середня місячна платня складає десь 300-500 дол. Це теж один з важливих факторів, який наочно характеризує умови, у яких нам доводиться працювати.

На протязі багатьох років тоненькі контакти, що ще існують між Зеленим Клином та Україною, підтримуються між близькими родичами та базуються переважно на людях старшої генерації, що народилися та виросли в Україні. Більшість з них вже вийшли з активного віку й не відіграють помітної ролі в житті суспільства. А з їх смертю й ці контакти уриваються. Молодь, що в більшости народилася та виросла тут, не володіє українською мовою, не знайома з національною культурою й не має достатньої мотивації для підтримання контактів з історичною батьківщиною.

Зазначені умови не сприяють збереженню української діаспори. Найближчим часом кількість українців на Зеленому Клині (а це переважно люди середнього й старшого віку) буде катастрофічно скорочуватися. Так, між переписами 1989 та 2002 р. чисельність українців на Далекому Сході скоротилася практично вдвічі, число володіючих українською мовою тільки в Приморському краю – вшестеро! Що можна протиставити цим руйнівним тенденціям?

Пора ейфорії, що мала місце на початку 90-х, минула. Сподіватись на велику громадську активність не доводиться - населення зденаціоналізоване, всі свідоміші виїхали в Україну, молодь зрусифікована, залишились ще літні люди, які не можуть фінансово підтримувати громадську діяльність, бо наші пенсіонери суттєво відрізняються за своїм життєвим рівнем від американських. А зараз потрібна саме копітка просвітня та інформаційна діяльність. На Зеленому Клині багато громадян, які в силу зазначених вище причин, мають родинні, культурні, історичні зв’язки з Україною й вони об’єктивно зацікавлені в отриманні правдивої й достовірної інформації про процеси, що відбуваються на історичній батьківщині, в ознайомленні з її історією, культурою, мовою. На цей час для широкого загалу населення краю властива вражаюча необізнаність у цих справах, що сприяє поширенню негативних і примітивних уявлень про Україну й українців. На той час, як у місцевих навчальних закладах вивчаються історія, культура, мови багатьох народів Европи й Азії, історія, культура та мова народу, який брав найактивнішу участь у заселенні та економічному розвитку Зеленого Клину і нащадки якого складають значну частину його сучасного населення, ігноруються. В краю майже цілком відсутні фахівці у галузі українознавства. Але збереження та відродження культури передбачає перш за все її вивчення. Тому, на нашу думку, необхідно створення тут наукових структур, які мали б зконцентрувати українознавчі дослідження, а також організація викладання україністики в місцевих навчальних закладах.

Але ця діяльність вимагає певних коштів. Сподіватися ж у наших реальних умовах на якусь суттєву “спонсорську” допомогу нереально, бо ми живемо в умовах “дикого” капіталізму і час добродіїв-меценатів схоже ще не настав та й податкова політика держави не сприяє благодійній діяльності підприємців. Тому на цей час національно-культурна діяльність ведеться на голому ентузіазмі. Але в сучасних умовах, коли для переважної частини населення найактуальнішою є проблема фізичного виживання, здобуття хліба насущного, цей ентузіазм поволі згасає.

Звичайно, що тут можна згадати про приклад західньої діяспори, яка сама, власними зусиллями здобула все те, що вона має. Але треба пам’ятати, що галичани, які становили переважну більшість західньої діаспори, жили в інших умовах і на батьківщині в Галичині, і згодом на еміграції, ніж українці Наддніпрянщини, що складають переважну більшість східної діаспори. Специфічні історичні умови розвитку Наддніпрянської України і за царату, і за радянських часів зумовили низький рівень національної свідомості її населення, а відповідно й східньої діяспори, відсутність традицій суспільної самоорганізації. Тому сподіватися найближчим часом на якісні зміни на краще, на значне підвищення громадської активності українців на Сході справа марна. Процеси асиміляції, поглинання української маси російською культурою відбуваються тут набагато інтенсивніше.

Сподіватися ж на підтримку держави, як російської, так і української не доводиться. Саме до таких висновків приходиш після 18-річного досвіду громадської діяльности на українській ниві в Росії. Єдина зміна в політиці, у всякому випадку нашої місцевої влади (а я думаю вона відбиває загальноросійські тенденції), полягає лише в тому, що якщо на початку 90-х років її представники казали нам, що “все це ваші приватні справи” і навіть більше - радили “забиратись звідси, якщо вам тут щось не подобається”, то тепер, після прийняття закону про національно-культурну автономію, просто кажуть, що на ці проблеми “нема грошей”, “не передбачено фінансування”. Тому здається, що цей закон було ухвалено лише для чужого ока, для “зовнішнього користування” - щоб полагодити справи зі вступом до Ради Европи.

Тривалий час ми не відчували жодної уваги і з боку України. Багато сподівань, які пов’язувалися з державною незалежністю, залишилися ілюзіями. Більшість гарних слів, що говорилися з високих трибун на поважних форумах, залишилися лише декляраціями. Україна, набувши незалежність, не стала Українською державою і це відбиваkjся і на її ставленні до української діаспори в Росії. Ми майже 15 років не мали підтримки української держави, на яку сподівались ще десять років тому - хоча б моральної, бо саме Україна мала домагатися від Росії дотримання міждержавних та міжнародних угод із забезпечення прав української меншини. І це в той час, коли Росія заступає активну, агресивну позицію у справі “захисту” російськомовного населення України.

Єдиний вийняток після 1993 р., коли нас відвідав депутат Верховної Ради України п. Олесь Гудима, що брав участь у У-му Далекосхідньому Українському з’їзді, це візита до нас 1998 р. тодішнього начальника Управління діаспори Держкомнацу України п. Андрія Попка та члена Проводу ОУН п. Павла Дорожинського. Та й ця візита мабуть сталася лише тому, що п.А.Попок був засновником і першим головою нашого товариства і їм керували певні сантименти. Під час цих відвідин були подаровані концертні костюми для нашого хору.

Позитивні зрушення в цьому плані проявилися останнім часом, значною мірою завдяки відкриттю 2005 р. у Владивостоці Генерального консульства України та перемозі на президентських виборах в Україні 2004 р. Віктора Ющенка. Так, значну увагу з боку України було виявлено до нашого ІV Далекосхідного фестивалю української культури, що відбувся у Владивостоці восени 2007 р. У фестивалі взяли участь тодішній Посол України в Росії Олег Дьомін та начальник відділу культури етносів та української діаспори Міністерства культури і туризму Україн Валентин Дудка. Відрядила Україна для участі у Фестивалі ансамбль пісні і танцю «Козаки Поділля», який став прикрасою нашого свята. Це був перший творчий колектив з України, що відвідав Далекий Схід за багато років, мабуть щонайменше з часів проголошення незалежності України. Обнадійливою подією стала й реалізація бюджетної програми України 1401150 «Заходи щодо підтримки зв’язків з українцями, які мешкають за межами України». Не дивлячись на сувору економічну кризу, яка більше ніж на півроку відсунула отримання грошей по цій програмі, тем не менш, завдяки їй ми провели минулого року ІІ Приморський крайовий фестиваль української культури, видали дві книжки та сподіваємося придбати оргтехніку.

Якщо ж говорити про стосунки із західною діаспорою, то безпосередні контакти з її інституціями, про необхідність яких багато говорилося на попередніх Форумах, відсутні. Певні контакти існують на рівні особистому. За цей час Владивосток відвідало також ще декілька представників західньої діаспори, але як приватні особи - це професор Іван Лучечко з США в 1993 р., п. Микола Дейчаківський 2000 р., пані Дора Турула з Чикаго 2007 р., які ласкаво надали нам добродійну допомогу. Пан І. Лучечко офірував на громадські справи 500 дол., на які ми видали 1993 р. 5 чисел нашої газети “Українець на Зеленому Клині”. Пан М. Дейчаківський передплатив для нас газету “Свобода” та відшукав і надіслав нам за нашим проханням деякі матеріали з історії Зеленого Клину. Пані Д. Турула офірувала 100 дол. Деякі приватні особи також надіслали нам значну кількість преси та літератури (головним чином на початку 90-х рр.), дехто через приватне листування члена Ради нашого товариства п. Василя Світальського і досі надсилає деяку літературу та передплачує для нас діаспорну пресу. За що всім цим людям та організаціям щира подяка.

Але ця ситуація не задовольняє. Особисто для мене, оскільки я є істориком за фахом і професійно займаюся дослідженням української історії Зеленого Клину, дуже актуальним є налагодження наукових контактів з відповідними українськими інституціями, в тому числі і західньої діаспори. Через відсутність подібних контактів, неможливість передплачувати українську наукову пресу та виписувати літературу відчувається абсолютна відірваність від українського наукового життя.

І на закінчення. Розмірковуючи над перспективами української діаспори на Зеленому Клині, доводиться констатувати загрозу її швидкого зникнення. Треба бути чесними перед собою і визнати, що якщо існуючий стан справ суттєво не зміниться на краще, то Україна може остаточно втратити свою діаспору на Зеленому Клині, яка могла б стати для неї містком до Азійсько-Тихоокеанського регіону, куди вступила нога українського селянина ще більше ста років тому, регіону, про значення якого в ХХІ ст., з огляду на існуючі тенденції світового розвитку, говорити багато не треба.

В’ячеслав ЧОРНОМАЗ.

заступник голови Центру української культури «Горлиця».

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

«Далекосхідна хвиля» № 2