Друк
Розділ: Далекосхiдна хвиля (Хабаровськ)

Свято-Успенський собор у місті Гадяч. Дещо з поетичної творчості Валентини Гринцевич (Красношапки)

Землячка Лесі Українки на Амурі

Хабаровська українка Валентина Гринцевич родом з міста Гадяча Полтавської області, з "найукраїнішої" України, як назвала рідний Гадяч велика поетеса Леся Українка. Дівоче прізвище Валентини - Красношапка. Батько її Федір Михайлович Красношапка з села Бодаква сусіднього Лохвицького району Полтавської області (малої батьківщини одного із засновників ОУН Дмитра Андрієвського). У Велику Вітчизняну на фронті познайомився з сибірячкою з Красноярську Марією, але в 1943 році був тяжко поранений, зостався без ноги. Та Марія знайшла свого Федора і стала його дружиною. Валентина, старша дочка в родині Красношапків, народилася в землянці. Ії молодші сестри Ніна та Віра - в недобудованій хаті.

Коли в 1954 році почали селянські садиби обкладати надсильними податками, переїхали в Сибір до родини її матері. Там, у Красноярську, Валентина Федорівна Красношапка закінчила політехнічний інститут за фахом інженера-будівельника. Там же познайомилася з майбутнім своїм чоловіком Юрієм Олександровичем Гринцевичем, з яким невдовзі одружилися і переїхали в Хабаровськ до його родини.

Працювала у виробничому, а потім плановому відділи будівельного тресту. Керувала профспілкою треста. Коли запропонували організувати ансамбль, спочатку відмовлялася, а сім років тому хор «Хабаровська вишня» під її керівництвом почав своє довге успішне життя. Тоді й почала спочатку перекладати вірші з російської на українську мову, а потім і писати. Хоча на мою думку, писала і раніше. Валентина - незрадливий багаторічний староста клубу дачників «Урожай». Донька її Тетяна - журналіст, працювала в "Комсомольській правді", останнім часом у тиждневику "Мерідіан", син Дмитро - підприємець. Сама Валентина друкувалася в газеті дачників Далекого Сходу «Сонечко» (головним редактором якої 7 років був я - Олександр Лозиков).

В «Хабаровській вишні» Валентина та її подруги співають японським та іншим делегаціям. А те, що вона пише українською мовою, я взнав, коли почув пісню, яку з російської вона переклала на українською.

До Спілки пісьменників україномовних авторів у нас в Хабаровську не приймають. Навіть мене скоро виженуть, бо за останні роки пишу тільки на українській мові. Україномовні автори почали друкуватися у нас в регіоні, коли в 1999 році я видав перше число журналу "Екумена". Зараз готую вже 23-те число цього журналу. В ньому друкую авторів, які живуть на всіх теренах земної кулі, пишучи українською, білоруською, російською і навіть англійською мовами, якщо вони за походженням з СРСР.

Олександр ЛОЗИКОВ.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Сестри Красношапки Віра, Ніна і Валентина (з квітами).

Валентина (в блакитній кофтині) співає.

Валентина Гринцевич (Красношапка) вдома з книжкою-казкою для дітей.

На світлинах: Свято-Успенський собор у місті Гадяч. Сестри Красношапки Віра, Ніна і Валентина (з квітами). Валентина (в блакитній кофтині) співає. Валентина Гринцевич (Красношапка) вдома з книжкою-казкою для дітей.

Деякі вибрані вірші Валентини Гринцевич (Красношапки)

Яке життя, коли лопоче дощ...

Яке життя, коли лопоче дощ

Про таємниці ночі, про осоння,

Бо саме теплим літом почалось

Моє блукання і моє безсоння.

Осіння ніч, яка ж вона довга.

Холодна хвища дріботить у вікна.

А то раптово тиша натягла,

Така важка, якої я не звикла.

Як жити, коли все у нас не так,

Бо я не знаю, що робити далі,

Коли живемо зграями собак,

Бездомних псів в загиблому кварталі.

***

Бог, коли він літає,

Харчується планктоном неба,

А небесний планктон - це пара

Пролитої людством крові,

Незалежно то кров істоти,

Чи вбитої в борні дитини,

Аби більше було отої пари,

Що стане планктоном неба.

«Далекосхідна хвиля» № 1

Я не знаю, куди що ділося

Відбулося не так, як хотілося.

Я не знаю, куди що ділося.

Ранком сонце зійшло і щезло,

Сіла в човен, зламала весло.

А куди несе течія

Не питайте, не знаю я.

***

Довго думала, що робити,

Чи вставати, чи далі спати,

Бо не хочуть вставати діти,

Ждуть коли їх підніме мати.

Хто кого переспить питали,

Пообіддя прийшло, всі сплять.

- Мамо! - діти кричати стали,

Тільки матері вже не встати,

Замовчала на віки мати,

Довго матері спочивати.

От же, дітки, пора вставати.

***

Ми з тобою стрілися вві сні,

Потім зустрічалися щоночі,

Тільки-но заплющу свої очі,

Ти приходиш в сяйві і в росі.

Довго цілуватися не вмів,

Не навчивсь вуста мої відкрити,

У вві сні з'явились наші діти,

У вві сні відлунював твій спів.

А тепер, коли тебе немає,

Я не знаю, хто мене кохає,

Чи не тебе бачу у вві сні,

Коли прийдеш в сяйві і в росі?

«Далекосхідна хвиля» № 2

В горах

Ліс. Кам'яна площина.

Річка уходе під скелю.

Річка, прозора до дна,

Люстерцем сяє в пустелі.

Там під горою внизу,

Стрічкою білого шляху,

Бачу машини повзуть,

Маленькі, наче комахи?

Довго сиджу на горі,

В сонячне небо дивлюся.

Щось впізнаю в оцій грі,

Тільки сказати боюся.

Біси занесли сюди,

Чи янгол у гори покликав.

Я загубила сліди,

Птах у тайзі не кувікав.

Як мені звідси зійти,

Сили де взяти та волі?

Сісти на хмару й пливти

Над сторчаками недолі.

***

Над сторчаком, що вп'явся списом в небо,

Де у зірок перетинає вдих,

Упасти в вирву виникла потреба,

Я геть пішла, утримуючи крик.

В вогкій печері стала я на крила,

Але злякалась зійти з сторчака.

Хоча землі торкнутися кортіло,

Знівечена, в печеру я втекла.

В отій печері, де немає світла,

Живу я рік, і два, і три живу,

Ні осені не знаючі, ні літа,

На зимні свята друзів не позву.

Я знаю, що не так живу, як треба.

Як треба - теж не знаю, я мовчу,

Торкаючи пальцями того неба,

Над котрим чорним полум'ям лечу.

***

Поезія - ліхтарик проміж слів.

Коли вона торкнеться мого серця

І серце добрим полум'ям озветься,

Бо в ньому залунає тихий спів.

А що вона таке - хіба знайдеться

У мові таке слово, щоб за мить

Пізнати сенс життя, і зрозуміти,

Нащо й кому життя оце дається.

«Далекосхідна хвиля» № 3

Я шукала тебе, гукала,

Роки втоми на серце лягли,

Коли зірка на землю впала,

Добрі луни тоді були.

Якщо серця твого торкнулися

Луни, як ти змовчати міг?

Прокотилися світом луни,

Обминаючи твій поріг.

Я давно обірвала струни.

Не шукаю тебе, не зву,

Та блукають по світу луни

Тою вірою я й живу.

***

Хвилясте море трав, за яром

Гора, червоне сонце за горою.

Насуне ніч на землю незабаром,

Заблимають зірки над головою.

Заплачу, як згадаю про дитинство.

В яру криницю, нам льодову воду

Підносило джерельце, так барвисто,

Так радісно гойдало мою вроду

У неспокійнім люстерці води.

Та де тепер криниця, вже сліди

Хвилясте море трав заполонило.

В яру смітник: старі машини, біло

Виблискують шматки брудного скла,

Шкарпетки, пляшки, гіпсова рука,

Жіночі груди, цегла... Від дитинства

Втікаю степом, де воно тепер?

Кому дарує весни? Жовте листя

Мені назустріч падає з дерев.

Чого така заревана? - питає

Мене дружина брата. - Вітер гаєм

Пройшов такий, що сльози полилися

З моїх очей. Куди, не знаю, дівся,

Залишивши сльозову на лиці,

А на душі дитинства манівці.

***

Прилетіла в Україну

Я на гривни брата.

В Україні степи мрійні,

В білім сяйві хата.

Повернулася, не можу

Знайти собі місця,

По Хабаровську проходжу

Місто Гадяч сниться.

В Україні сонце сходить

Не так, як на Сході...

Діти кажуть, що за мода,

Може, мамо, годі!

Над Амуром сонце сяє,

Золотить хмарини,

А мені не вистачає

Сонця України.

***

Заповзає річка в підвалини будинків.

Ходить по долівкам, щось собі міркує.

Ми до сонця звикли, до місяця звикли,

А сусідка-річка в домі нас нервує.

Заповзає річка під столи та шкапи,

Щось ото лопоче, коли ми спимо.

Кажуть, вже недовго важкі її лапи

Будуть не давати грати в доміно.

Вересневі зливи, що за насолода -

Вулички річками зробили й ждете

Часу, коли сонце плюхнеться у воду,

Вересневе сонце, сонце золоте.

«Далекосхідна хвиля» № 4

Коли я прийду

Я прийду, коли тебе не буде,

Щоб сказати потім, що була,

Що у відповідь сміялись люди,

Коли річ про тебе завела.

Що було жінок у тебе безліч,

Що усі красунями були,

Що пакунки подарунків везли,

Щоб від страв ломилися столи.

Я прийду, коли твоя недоля

Під вікном сидітиме твоїм,

Та на білім тілі твоїм голім

Штемпелів наставить недоїм.

Ні тобі пакунків з подарунками,

Ні признань в кохані, я прийду,

Щоб хоч трохи освітити сутінки

У твоєму старому саду.

***

Начепив колечко не на пальця,

А на пупа, та й пішов гуляти.

- Не мужик, - дівчата кажуть, - супер,

Гратися навчивсь у немовляти.

Ланцюжок на грудях волохатих

Зблискує промінням золотим.

Кажуть, що паночок, окрім хати,

Має за кордоном добрий дім.

Падають дівчата непритомні,

Як побачать голого вдівця,

Всі жінки в палкім його полоні -

Мають воду пити не з лиця.

Я йому подарувала квітку,

Квітка не сподобалась вдівцю.

- Краще на сорочку з оксамиту,

Ніж на квітку тратитись оцю.

- Він панок розумний, бережливий, -

Добра слава по містечку йде,

- Він піде на все ради наживи,

Ради грошів він на все піде.

В церкву жінку не позвав вінчатися:

- Ти не перша в мене, од же знай,

Самі, щоб попам не скористатися,

Вдома обвінчаємось давай.

Ланцюжок не золотий, а мідний,

Та й на пупі щось воно не те,

Гроші є, а в хаті ходять злидні,

Навіть сонце й те не золоте.

Спека

На Амурі пекло, на пісочок

Я наче на припічок лягла.

Сонце натікає в чорні очі,

Чорна неміч душу затягла.

Пожовтіло листячко, від спеки

В червні пломеніють явори.

Ні хмаринки в небі, ні лелеки,

Ні пісень на радість дітвори.

На Амурі спека, навіть в лісі

Рожевіють крони у сосон.

Майже сон про дощ давно не снився,

Самий добрий, самий дивний сон.

***

Усунули з посади Горбачова,

Щоб розтягти вітчизну на шматки,

Віддати гідність за свободу слова,

Лишитися великої мети.

Мозок залишив Єльцин за кордоном,

Як гепнувся на землю з літака,

А Путин той говорить, наче стогне,

Лежить на ньому тяжкість отака.

Як жити далі? На панів робити,

Чи може полювати на панів,

Рушниць накупувати, та трощити,

Усіх хто нам на карк сьогодні сів?

Все, що було, повернеться, надія

У мене є, що буде все гаразд,

Доки у грудях серце пломеніє

Та ненавистю будоражить нас.

***

Від білизни, що на мотузки

Ти зранку вішаєш, в очах -

Метелики в зеленім лузі,

Ромени в хаті при свічках.

Дружина спить, а ти весь клопіт

Береш на два свої крила -

На добре серце, та на опит,

Отой, що я тобі дала.

То ж бігай, любий мій, цвірінькай.

У молодої жінки сни

Набуті іншої позики,

Що має осінь до весни.

***

На зелених промінцях осік.

Блимають ліхтариками роси.

Я тебе зустріла навесні,

Розпустила на осоки коси.

Твої груди вогкі, запашні,

Твої руки трохи дурнуваті,

Я б поцілувала від душі,

Як би ми зустрілися у хаті.

А в осоці птахи гомінкі,

Та зелені погляди жаб'ячі,

Ну які тут можуть бути вдачі,

Можуть бути радощі які?

На зелених промінцях осік

На півслові жах мене осік.

***

Підемо до лісу, коли літо

Памороки сонечком заб'є.

Якщо дощ твоє волосся вискуб,

Подарую я тобі своє.

Твоє чорне, а моє біляве,

Не біда, що будеш ти рудий.

Встали в лісі велетнями трави,

Роздягайся й падай хоч куди.

Ти чого регочеш? Ти злякався,

Що комахи жити не дадуть.

Ну яка тобі до того трясця,

Ти худий, нехай мене жеруть.

Не багатий буде їм улов,

Як сполум'яніє моя кров.

***

Вітер сіяв мжичку за вікном.

Скло в вікні ходило ходуном.

Що мене занесло в твій гараж,

Де пиячив весь твій екіпаж.

Я пила горілку, як усі ви,

Регіт мій відлунював в серцях

Твоїх друзів, трохи правда сивих,

Але кожен виглядів, як цвях.

- Хто така, - вони тебе питали.

- З літака, - посміювався ти.

- Там дівчата птахами літали,

Мій літак обсіли, як кроти.

Лиш одну спіймати довелось,

З того мабуть ми і сміємось.

***

Сину нічого робити,

На дивані, як теля,

Розкидав свої копита,

Сонцю блимає здаля.

Сонце мружить свої очі,

Бо від синових очей

Промінець його лоскоче,

Не лоскоче, а пече.

Знати б хто кого осилить,

Сонце сина, чи синок

Скине сонце з небосхилу,

Щоб не бігти до дівок,

А дивитись на луну,

В довгу темну дивину.

***

Товклися сутінки на схилах

Далеких гір, а ми сиділи

Гуртом на білих камінцях,

В лісних рожевих промінцях.

Товклася річка невеличка

На перекатах, від води

Холодний подих на обличчя

Свої наскладував сліди.

Наталка пісню заспівала

Про хлопця, що добіг Байкалу,

Катюшу" Галка затягла,

Що вийшла заміж за орла.

Я ж ненародженому сину

Співала рідну Україну.

***

Що не кажіть, а жити хочеться.

Нехай поспати не дають,

Нехай нудьга в души хлюпочеться,

А іноді спіткає лють,

Така, що хочеться трощити

Все, що під руку попаде.

І все ж солодко мені жити,

Хоч и скорботно де-не-де.

Читати, думати, писати,

Своїх діточок лікувати,

Та чоловікові, коли

Засне, хитливі навівати,

Про молоде кохання сни.

А як хотілося б кохати!

***

В зеленому куточку, де бузок,

Де лілії лісні та орхідеї,

Не треба мені сипати в мозок

Твоєї, друже любий, ахінеї.

І я була освічена не менш,

Книжок багато добрих прочитала.

Чого ж ото мене за бидло ймеш,

Мовчати я не буду, як мовчала.

Ото ж іди, пияч до срамоти.

Горілка ото й все твоє натхнення.

А я тобі триндикала - лети,

Не важно вже - від мене, чи до мене,

Аби струміло сонце висоти

На квіти, та на листячко зелене.

***

Давай зберемося до купи

На хвильку в затишку душі,

Де шкільний вчитель шкірить зуби

На наші стрічки та прищі.

Який ти сивий, Опанасе,

О, боже, невже це Остап.

А де Микита, де наш красень,

Юнацького кохання раб?

Поліг в Чечні? А де Микита,

В Афгані вбито? Ото так...

Палає в серці чорний свиток

Життям оплачених атак.

Ми мовчимо, бо навіть патли

Нам ні з кого повискубати.

***

Я, дочка, та чоловік.

Чоловік промовив тост

За розорений колгосп.

Я горілки за Христа

Грамів випила до ста.

А дочка сказала так:

- Я хильну за ваш натяк,

Що кишеня вже пуста

У колгоспу й у Христа.

***

Мені за сорок, чоловікові

За п'ятдесят, ми молоді.

Ми не вантажимося ліками,

Стримкі в роботі і в ході.

То не біда, що павутиння

В волоссях зблискує, біда

Не в тому, що лягають тіні,

Не в тому, що наполягла

На душі звичка - утікати

Від хвиль руйнуючих мозок.

Ми живемо на перекаті,

Відчувши втому від казок,

Від обіцянок, від надій,

Від тебе, вік наш добродій.

***

Чи позве, чи сама піду,

Чи на щастя, чи на біду,

Тільки серце моє болить,

Коли довго дивлюся в блакить.

Десь під Вінницею мій дім.

Там могили батьків, і грім,

Що в дитинстві мене лякав,

В землю блискавок навтикав.

То ж ростуть отам золоті,

Мої деревця в самоті,

То ж так серце моє болить,

Коли довго дивлюся в блакить.

***

Життя не таке вже й руде,

Щоб битися за червоне.

А злива над степом гуде,

В веселих рослинах тоне.

Чи виростимо хліби,

Чи будемо воювати

Під гаслами ринку - аби

Життя на шлунки розтяти.

***

Коли молодою була -

Робила, співала бува,

Ростила діточок.

Торкалися серця слова

Наче скрипки смичок.

А зараз наче щось

Здвинулося в голові.

Старий смичок знайшовсь -

Граю на одній струні.

«Донецька хвиля на Амурі».

Додатки:

Вечір у поетеси

У Хабаровську в мене все повторилось, як і в Петропавловську-Камчатському: жоден з телефонів не відповідав. Ні в голови товариства української культури Хабаровського краю «Зелений Клин» Марка Прокоповича, ні в його активістів - Олександра Сержанюка та Андрія Кобця. (З ними я зустрічався під час виконання першого етапу експедиції «Українці за Уралом»).

Залишивши важкий рюкзак у камері схову, поїхав з аеропорту в редакцію обласної газети «Тихоокеанская звезда». Там дали телефони і коротку довідку про мого земляка Олександра Лозикова: «Головний редактор україномовного літературно-художнього та публіцистичного журналу «Далекосхідна хвиля». Родом з Макіївки Донецької області. До військової служби на Тихоокеанському флоті і після неї працював на шахтах Донбасу та в геологорозвідувальній експедиції на Далекому Сході, у редакціях газет в Комсомольську-на-Амурі та в Хабаровську... Член Спілки письменників Росії. Автор 30 книг поезії, прози та літературної критики. З них 5 книг - українською мовою...»

Після зустрічі з Олександром Лозиковим (його справжнє прізвище Лозик, але в період русифікації на Донбасі воно стало Лозиков) ми, розклавши карти, розробили разом план моїх дій. Вирішили, що я не буду летіти з Хабаровська в Южно-Сахалінськ, а спливу на «Метеорах» вниз по Амуру до Ніколаєвська-на-Амурі, а звідти переберуся через Амурський лиман в північну частину Сахаліна і розпочну свій майже 1000-кілометровий маршрут до південного узбережжя острова, яке омивається протокою Лаперуза. А після цього з портового міста Корсакова відправлюся на Курильські острови.

На прощання мені влаштували прекрасний вечір у нашої землячки, чудової поетеси, учасниці українських хорів у Хабаровську «Вишня» й «Криниця» Валентини Грінцевич. (Вона родом з Гадяча Полтавської області, її дівоче прізвище - Красношапка).

Після фотографування «на добру згадку» пройшлися нічним Хабаровськом. Саме це місто за підсумками різних конкурсів визнане найупорядкованішим у Росії. Широкі проспекти, красиві будинки, різнокольорові тротуари з плитки, велична архітектура нових храмів, гарно одягнені й привітні люди... Саме таким запам'ятався мені Хабаровськ і після зустрічі в 2004 році, з хорошим почуттями до цього міста я залишав його і тепер.

А вперше я побачив Хабаровськ ще в 1973 році, коли студентом факультету журналістики Київського університету вилітав звідси у Магадан на виробничу практику...

Микола ХРІЄНКО.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

http://kobza.com.ua/content/view/2532/100

Про малу батьківщину поетеси

Місто Гадяч, в минулому столиця України, розташований в мальовничій місцевості Полтавщини на правому березі Псла. Ще в скіфські часи на родючих землях в заплавах рік Псла та Груні охоче селилися люди. А сам Гадяч, як місто, веде своє літочислення з Х-ХІІІ століть, коли проходили будівництво Посульської оборонної лінії. В 1442 р. Поблизу Гадяча будується Красногірський Миколаївський монастир. Отже Гадячу близько 500 років, що підтверджує карта „Границы Литовской Руси в 1533 году", де зазначений Гадяч - єдине місто з теперішньої Полтавщини, що свідчить про його значимість у ті часи.

Територія міста на даний час становить 1778 га. За переписом 2001 року в Гадячі проживають 22,7 тис. чоловік.

В місті активно працюють 8 заводів і комбінатів. Продукцію вентиляторного заводу „Горизонт", ДП „Гадячсир", ЗАТ „Гадяцький м'ясокомбінат" добре знають за межами району, області і навіть України.

Соціально-економічний розвиток міста, його благоустрій в більшості пов'язаний з нафтогазовидобувною промисловістю. Гадяч по праву вважається містом працівників нафтової та газової промисловості: розвідники надр, буровики, оператори, транспортники і будівельники - такі провідні професії поширені в місті. Перший нафтовий фонтан вдарив у 1958 році. Насьогодні сотні свердловин дають цінну енергетичну сировину.

Полтавський філіал інституту бджільництва ім. І.П. Прокоповича виник на базі Української дослідної станції бджільництва, яка з 1953 року знаходиться у м. Гадячі. З 1990 року філіал підпорядковується інституту бджільництва м. Києва.

Гадяцька однорічна сільськогосподарська школа - один з провідних навчальних закладів України, в якому готують спеціалістів з бджільництва. Її було організовано в 1932 році як районну колгоспну школу для підготовки фахівців масової кваліфікації сільськогосподарського виробництва.

Державне училище культури ім. І.П. Котляревського в м. Гадячі майже за півстоліття свого існування підготувала для культурно-освітніх закладів тисячі спеціалістів. Серед них заслужений діяч мистецтв України О.М. Юзефович, заслужений артист України Віталій Скакун, чимало працівників культури України та інших відомих людей.

Професійно-технічну освіту надає Гадяцький професійний аграрний ліцей, де для підготовки з кожної професії є необхідні кабінети, лабораторії, майстерні, приміщення для технічного обслуговування, обладнані навчальні майданчики.

Місто має навчально-виховний комплекс, чотири школи, школу-інтернат, гімназію, 5 дитячих садків. Працюють Будинок дитячої та юнацької творчості, станція юних техніків та юних натуралістів, є дитяча спортивна та музична школи.

Завдяки мальовничим краєвидам з тінистими сосновими борами, розмаїтими березовими гаями, блакитнооким красенем Пслом, Гадяч по праву вважається окрасою Полтавської області. Це місце, куди із задоволенням приїжджають відпочивати жителі не тільки сусідніх міст, а й сусідніх країн, насолоджуючись первозданною красою місцевої природи, затишком міських вулиць і загальною атмосферою дружелюбності та гостинності.

Щире вітання з "найукраїнишої" України. Так назвала рідний Гадяч Леся Українка, так може сказати зараз кожен житель, кожен гість міста. Невелике місто, районний центр, яке має велику і величну історію, працює і розвивається сьогодні, долаючи труднощі. Сучасний  Гадяч  - місто нафтовиків і газовиків. Навколо міста розташовані нафто- і газодобувні промисли, газопереробні підприємства. Інфраструктура міста тісно пов'язана з нафтогазовим комплексом. Як міський голова, я всі свої зусилля спрямовую для блага жителів, для їх гідного життя та праці на рідній землі. Запрошую до співпраці всіх, хто зацікавлений у розвитку взаємовигідного бізнесу, вкладання коштів у розвиток виробництва й інфраструктури міста з метою отримання стабільного прибутку. Сподіваюсь, що наші зустрічі в майбутньому сповнять Вас відчуттям надійності і стабільності партнерства. Щиро зичу усім добробуту, міцного здоров'я, успіху, взаєморозуміння і взаємоповаги.

З щирою повагою міський голова Тетяна Савченко

http://www.gadiach.osp-ua.info