Друк
Розділ: Далекосхiдна хвиля (Хабаровськ)

Українець на Амурі Олександр Лозиков.Нові прозові і поетичні твори

Певен я, що ні в чому не певен

Справжня правда - суцільна сумнівність,

Сумнівність у суті речей

І сумнівність у слові,

І сумнівність, що правда існує в природі самій.

Чекаючи Настю під тополею, я міркував, чи не прогулятися мені до озера, по той бік котрого, янтарями сяють взірці дощатого тину, а з-за дерев білими плямами очей підморгують мені дачні будівельки Василя Несторовича Іванова. Насті Данилюк, кореспонденту містечкового часопису, дуже хотілося побачити сад ветерана, написати про його нічні вагання, чи добре він зробив, що зостався жити на Далекому Сході, але забарилася Настя вже на півтори години, і тепер я чекав - може вона приїде останнім пароплавом, не встигнувши на попередній. Терпець мій підтримували пташки, вони так невгамовно щебетали в гущавині невеличкого лісочку, що серце моє тьохкало в такті лісового оркестру. Наближувався час прибування останнього пароплава, вже по втопленій в траву стежці вервечкою поспішали на зупинку дачники. Йшли вони бадьоро, наче й не було заповненої працею днини, за плечима у жінок висіли чималі торбини, в руках по важкій корзині з овочами та зеленкою. В такому налаш-товуванні завжди повертався додому Василь Несторович, але сьогодні його на дачі не було, хоча наша умова була залізною: приїхати другим рейсом, двадцять хвилин на одинадцяту.

Угледівши мене, жінка в солом'янім капелюсі затупцю-валася на місці. Мабуть осяяла її думка натрапити мужика, та заночувати з ним на своїй фазенді, бо хоч і острови навкруг, але одній завжди лячно.

- Ми зупізнюємося на останній пароплав, - грайливо повідомила вона. - Чи може ви бажаєте заночувати на острові, щоб зустріти тутешній світанок? Але, це ж дуже скрушно - коротати ніч одинцем?

Знати б що кореспондентка не з'явиться, зайшли б ми з жінкою до хати Василя Несторовича, переконатися, що він так і не приїхав, а потім вже... потім, як діло стане.

Я все ще вагався. Жінка, як спритна левиця, зготувалася до стрибка, навіть капелюха стягла, щоб показати своє й справді шикарне волосся.

„А якщо не з'явиться Несторович, не приїде кореспон-дентка, - майнула думка, - що я, справді, робитиму. Сидіти одинцем на острові, бо двері хатини Несторовича завжди замкнуті на величезний замок, а блукати по чужим будівлям не в моїх правилах.

Не знаю вже, що на мене найшло. Зиркнувши на годинник, я зрозумів, що жінка в капелюсі не встигне на останній пароплав, а Настя... якщо приїхала за хвилину-другу має прибігти.

Несподівано вітрець вщух, і я почув шерехтіння гілля на стоячих у воді верболозах.

- З-за мене ви запізнилися на пароплав, - голосно сказав я жінці. - Отже, наша доля бідувати ніч вкупі. Може скупаємося?

- Так замерзнемо. Вода в тутешніх озерах джерельна, холодна...

- Замерзнемо, підемо до Несторовича грітися.

У жінки було запалене сонцем, трохи веснянкувате лице. Мила усмішка, а що особливо здивувало мене - її очі. Вона так вразливо лупала своїми очами, синіми, з жовтими крапками, що мені перетинало вдих. На шиї, під очима ледь помітні тенета зморшок: жінка літня, одинока, згідна на недовгий дачний роман.

Знайомлячись, простягла долоню.

- Мене Кірою звуть.

Кіра чи Іра, я не втямив, але перепросити не спромігся.

- Ви, як бачу, не місцевий... Приїхали до Несторовича, але сусіди казали, що він раптово захворів. Так що доведеться вам гостювати в моїй халупці. Вона далеко не така, як у полковника Іванова, але пічка без припічка існує. Наваримо бульби, огірки є, помідори... немає, щоправда, чого випити...

Я задоволено всміхнувся.

- Без горілки гостювати не ходимо. Я сюди приїхав за яким бісом. Несторович наполягав бути, бо приїздить кореспондентка... Та, мабуть, вже не приїде. В неї задум написати репортаж... ніч на островах з ветераном війни...

- Приїдуть, хай собі воркують, а може ще й про нас щось напишуть.

І через хвилину:

- Приїхали таки, - зітхнула Кіра, побачивши на стежці Настю з Несторовичем. Вони йшли, жваво розмовляючи поміж собою про сади, котрі ростуть на острові завдяки старанням Василя Несторовича.

Схопивши за руку, Кіра втягла мене за крислатий в рожевих ягодах кущ шипшини.

- Не станемо їх чіпати, хай поговорять. Опівночі погрю-каємо в двері, ото буде сміху.

- Буде про що написати, - погодився я.

Несторович мабуть забув, що звав мене на таємничу вечерю. Ми з ним умовились приїхати другим рейсом, я дурнем проблукав весь день на спеці, а він приїхав останнім. Треба ж було якось помститися.

В те літо на Амурі вода була низька. У високу - вона хлюпає під самим тином дачі Несторовича. Дача Кіри стояла осторонь, метрів отак за сто далі по стежці, під розлогими березами. Ми не стали чекати поки Несторович з корес-понденткою зайдуть до хати, а відразу пішли лісовою стежкою, що обтікала озеро з Півночі. До дачі дійшли коли вже сутеніло. Ввійшли в хатинку. Окрім пічки вузьке ліжко, столик під віконцем, впритул до нього два дзиґлика, порепані, як дині на грядці. На підлозі килимчик, на столі в блюдечку каганець - скручений в ящірку віхоть вати в олії.

- Якщо запалимо піч, Несторович побачить... може прибігти.

- Нічого він не побачить, буде байки розповідати молоденькій кореспондентці. Я Несторовича добре знаю.

- А що як прибіжить?

- Не сидітиме ж він з нами до світанку, Кіро. Пляшок з горілкою у нього на грядках закопано більше, ніж у тебе картоплі.

Я витяг з торби й поставив на стіл пляшку коньяку, виклав шматок шинка, окраєць сиру і цілу буханку хліба.

- Ото вже попируємо, - всміхнулася Кіра, і я помітив як лице жінки сіпнулося тінню тривоги.

- Не бійся, - заспокоїв я Кіру, - на з тобою цієї пляшки на все літо вистачить. Пияка я ніякий.

Дрова в топці спалахнули відразу, за якихось двадцять хвилин бульба вже здіймала до стелі ароматну пару. Я запалив каганця, прикрив віконце важкою від вологи подушкою. Тепер нас ніякий звір не помітить. Про що ми з Кірою розмовляли? Спочатку про боби, потім про Несторо-вича, а згодом вже про огірки. Про коньяк в чарках ми навіть забули. Бо дуже тихим й лагідним було наше надвечір'я. Про себе Кіра розповідала мало: п'ять років як розбіглися з чоловіком, донька та син дорослі, правда, зробити її бабусею не поспішають. Бо дуже вчені. Донька терапевт, син викладає математику в школі. Ні я, ні Кіра довго не відважувалися натякнути на те, про що думали. Я запропонував спочатку нанести візит Несторовичу з його кореспонденткою.

Кіра взяла мою долоню в свої гарячі руки.

- А якщо вона напише в газету про наш візит, що скаже твоя дружина?

- Може щось і скаже, - заспокоїв я жінку.

В хатину Василя Несторовича нас майже покликали за дві хвилини до півночі. Не встигли ми дійти хвіртки, коли несподівано в нічній тиші пролунав веселий голос Несторовича:

- Заходьте, відчинено. Думали ми сліпі, та глухі, нічого не бачимо й не чуємо. Бачили ми, бачили, як ви кралися поза озером, навіть вечеряти не стали. На тебе чекали, дорогий наш Олександре. Настя натякала, що не прийдете, а я був певен що опівночі з'явитесь. Бо нашої ти, хохлацької вроди, кумедник одним словом.

Виявилося, Кіру він добре знав, на дичка яблуні прищеп-лював їй благородний, по далекосхідним міркам, сорт Аборигена. Вона навіть чмокнула його в щоку, і в мене виникла підозра, чи не були вони коханцями коли. Хоча Несторовичу й за вісімдесят, але полковник, що не кажи. Вночі сад мого героя казався непролазною гущавиною. Першим ділом я накачав води з його приватної свердловини, котру, треба сказати, він ніколи не приховував від сусідів. Води вистачало не тільки на поливи, але й на всю зиму. Був у Несторовича такий гріх, всю теплу добу таскав додому в пухирях свою приватну воду, бо не вірив, що міський водоканал забезпечує надійне очищення амурської фенольної води. Набравши цеберку, я заніс її до хати, схопив горнятко, і навіть непривітавши кореспондентку, випив два горнятка холодної, з нетрів Кабельного острова, води.

- Запарилися, Олександре, - засміялася кореспон-дентка.

Вона витирала рушником посуд, раз у раз поглядаючи на Несторовича, котрій, як півень біля курки, човгав домашніми черевиками біля Кіри.

- Бачу, доведеться тобі, Олександре, бути моїм кавале-ром, - допитливо поглядаючи на Несторовича, шуткувала кореспондентка. - Господар без ума від Кіри.

- Ні, - засміявся я, - отак він винюхує, чи встигли ми з Кірою повалятися в ліжку. Я собі думаю: ви тутечки, з нашим нічним героєм, встигли побитися об заклад. І скоріш за все - на пляшку коньяку. Ти, Настя, тривала - ні, а бабій Іванов - напроти. Я не помилився?

- Так воно й було, - озвалася Кіра, - Несторович звик поводитися з жінками, як півень з курками, ото ж він думає, що всі мужики такі стрибкі, без сорому і клею в голові.

- А хіба не так, - від задоволення собою у Несторовича сіпалося праве віко. - Ви книжки оцього бабія читали, якщо - ні, почитайте.

- Він бабій тільки в книжках, а на ділі соромливий, добре вихованій чоловік. Не рівня бойовим полковникам.

Я витяг з кишені й поставив на стіл почату пляшку коньяку.

- Будемо рахувати, що виграла дружба.

Раптом нам почулися приглушені чоловічі голоси. Я підійшов до вікна. За озером, за розлогою тополею, наче з Амуру виринувши, піднявся в небо жовтий, щербатий, схожий на перезрілу диню, місяць. А може то й була диня? Може вихор який налетів, зірвав диню з грядки Несторовича, і підняв у небо. Ту саму диню, яку господар планував зірвати ранком на сніданок.

Я відійшов від вікна. Сидячи на ліжку, Настя з Кірою пошепки обмірковували, як зробити репортаж з острова не тільки цікавим, але й проблематичним.

- Будуть вам проблеми, - помітив Несторович. - В таку добу літа бродять островом не тільки зайці, але й хижаки о двох ногах. Ви, жінки, не баріться, якщо прийдуть, шмигайте за оті дверці, й сидіть в каморі, як мишки. А ми з Олександром якось одіб'ємося.

Скептична усмішка на лиці Настени впевнила мене в тому, що вона не мишка й ховатися від злиднів по коморам не звикла. На острові часто-густо зустрічаються затоки, протоки, джерельця з холодною чистою водою. Ґедзів теж не так багато, як на застійних ставах правобережжя. На зелених горбах Кабельного острову молодики з дівчатками справляють свої перші шлюбні ночі, залітають сюди на моторних та весельних човнах рибалки, нишпорять чужими будівлями звільнені з в'язниці шахраї, а буває й збіглі злодії, котрим, як кажуть, втрачати нічого, зокрема своїх ланцюгів. Одного разу зустрів я на острові місцевого Донкіхота: худорлявого, довгого з вусами - він осміхався, коли хтось нахвалював президента. До міста іноді повертався весь в синцях з поламаними ребрами чи вибитими зубами. Проміж дачників йшла чутка, що на острові існують добрі духи, вони стають на захист жінок та дідів. Отим добрим духом був мій знайомий Леонід Нечипорюк, вільний митець, фотограф, людина трохи не в собі, але з магнетизмом справжнього артиста. Де він тільки не робив, після того, як перестало існувати книжкове видавництво: вартовим на оптовому ринку, рятівником на водах, вантажником, звідусюди його гнали за невгамовний характер, гострий язик, а деколи й за рукоприкладство. Несторовичу я якось розповів про Нечипорюка, але він був певен, що Леонід користується чужою славою. Примарне, дивовижне почуття. Ти розповідаєш людині правду, а вона прихильна вірити байкам. Отакі вони комуністи-ленінці.

Непрохані гості прийти не забарилися. Почувши скрип хвіртки, я визирнув у віконце прихожої, що йшла по причілку будівлі. Простір, від віконця до хвіртки, був заповнений квітучими астрами. ...Їх було троє. Ввійшли, як в приватну хатину. З переляку чи що, вони показалися мені велетнями, а - насправді звичайнісінькі хабаровські бомжі, молодики літ під сорок. Перший був кучматий, худорлявий, в чистій білий сорочці. Мені навіть здалося, що цю сорочку, з вишиванкою на грудях, я вже десь бачив.

Я вийшов назустріч, потис по черзі протягнуті непроха-ними гостями руки. Слідом вийшов Несторович. Руки він бомжам не подав, що трохи здивувало мене. Але на недовгий час. Майнула думка, що він спеціально провокує людей на свару, щоб добавити в репортаж Настени перцю. Але в хату гостей пропустив першими. Що теж було трохи чуднувато.

Побачивши жінок, бомжі плеснули долонями:

- Послухай, дідуган, позич нам до світанку своїх краса-виць. Ґвалтувати ми їх не станемо, але розважати ми вміємо. Якщо сам сподіваєшся вразити молоду та гарну своїм дідовим їством, це марна затія. Ладно - твій гість, зараз він від гніву щелепами зуби розчавить. А ти людина добра, як бачу.

Я чекав що скаже Несторович.

- Ні, хлопці, жінок ми вам не віддамо, - відповів він.

- Тоді заберемо самі, прийдеться оповити вас, як маляток, однією мотузкою, щоб до світанку не рипалися.

Вони випробували нас на міцність нервів. Мене била колотнеча, того й дивись, піду в рознос, як дизельний двигун, перегодований соляркою. Але Несторовича погрози бомжів наче й не чіпляли. Може йому казалося, що в коморі, замість миша, сидить добрий дух-захисник? А може сподівався вразити жінок своєю непохитною волею. Все ж таки корес-пондентка приїхала писати репортаж, головним героєм якого був саме він, учасних Вітчизняної війни, полковник Іванов.

- Ні, мужички-здоров'ячки, не станемо ми з вами плюн-друвати чужі городи, - озвалася зі свого кутку Кіра. - Та й випити у вас чи є що.

- А коньячок, що стоїть на столі?

- З коньячком ми до Несторовича в гості прийшли, не віддамо.

- Не віддадуть, як ти маєш? - спитав стоячого обік бомжа худорлявий в білий сорочці.

- Коньяк провокує мене на дурні дії, - відповів той, - не думаю, що Несторович приїхав на дачу без горілки, та ще з такою красунею. Ото ж хай відкуп дає... Замість двох жінок - дві склянки горілки.

Несторович гордовито випростався.

- Відкупу не буде. Але десь на картопляному полі я закопав три пляшки горілки. Закопав, коли збирав урожай. Та й забув де. Якщо бажаєте мати горілку, перекопайте це невеличке поле, знайдіть три пляки горілки, дві візьмете собі, а третю залиште. Бо я не дуже охочий до коньячних виробів. Дуже сумніваюся, що це справжній коньяк.

Худорлявий в білій сорочці повернувся до своїх друзів:

- А що, уважимо діду. Все ж таки герой Вітчизняної, полковник, відомий лікар-травник. Давай-но, господар, лопати, пошукаємо твою схованку.

Картопляне поле було невеличке, бадилля Несторович давно згріб до компостної ями, так що копати можна було не гаючись. Щиро сяяла нічна лампада - повний місяць, що давно вже був не динею, а величезним божим ліхтариком посеред неба. Копати бомжі почали одразу як одержали лопати. Ми стояли осторонь, як судді, гадаючи, кому першому потрапить під лопату пляшка з горілкою. Худорлявий аж рачки став, коли відкопав першу. Я думав він почне обтирати її сорочкою, але - ні, вихованим, я б сказав, добре освіченим був бомж. Другу та третю пляшку знайшли край поля. Раділи мов діти. Несторович пропонував прихопити огірків та помідорів, але бомжі гуртом замахали руками.

- Дякуємо за роботу, трохи м'язи розім'яли, а теперечки зробимо собі свято в місячному сяйві...

Мене чимало здивувало, що копці відмовились від огірків. Виходило, вони в них були. Майнула думка: а чи бомжі вони, чи не хвацький спектакль розігрував Несторович зі своїми сусідами? А Кіра? Може й вона акторка? Грають, щоб втішити кореспондентку, а заодно дати цікавий матеріал для репортажу. Таким чином вона привабить до газети добрий відсоток населення. „Роби гостеві те, на що він чекає", - виникла в голові любима приказка Несторовича. Та й копали мужики, як справжні фахівці, наче тільки копкою й займалися все своє життя. Копали з ретельністю людей, які роблять щось занадто кумедне, не за склянку горілки, а за якусь ідею. Вони були гідні своєї аури, аури гумористів, що звикли тримати в напрузі аудиторію.

Вже біля хвіртки Несторович нагородив їх радісною, погордливою усмішкою.

- Хиляйте на здоров'ячко, - проводив він копців якимсь начебто зів'ялим помахом руки. - А теперечки, шановні гості, - повернувся він до нас, - теперечки наша черга святкувати наше вміння робити важкі справи не докладаючи рук.

Проникливе почуття, яке володіло мною коли ми заходили до хатини, зникло ледь я вловив допитливий погляд Кіри. Щось підказувало мені, що я потрапив в казку тисячі другої ночі. Все зрівноважується, ніхто не страждає - Несторович крутить Поле чудес. Якщо це так, чи не перегне він палку, чи повірить кореспондентка в достовірність того, що робиться на острові. Що сучасна нічна пригода - звичайнісінька реальність?

Справжню бійку на подвір'ї Несторовича спровокував саме я, коли хвіртку ледь не зірвали з шарнірів два п'яних молодика, невиразних літ, але занадто міцних, щоб поставився я до них з безпечністю п'яного дурня. Першого з них я огрів кілком по спиняці, другий дістав мене. А коли вже Кіра почала лементу-вати, я прийшов до висновку, що це вже не спектакль.

- Якого біса швендяєте по чужім оселям, ламаєте та хапаєте, що належить старикам...

Ми фехтували дрючками коли на поміч мені прийшла Кіра, а потім звитяжно пролунав полковничий окрик Несторовича:

- Геть звідси, бо стрілятиму!

Він стояв з рушницею, націленою в живіт крокуючого в наступ бійця, і молодик раптово вщух, випустив долу палицю, і, смикнувши за рукав сорочки приятеля, мовчки пішов до відчиненої хвіртки. Спочатку я вирішив, що він злякався дрючка в руці Несторовича, але потім помітив край кукурудзяної грядки хабаровського Донкіхота, доброго знайомця, митця та фотографа, Леоніда Нечипорюка. Того самого захисника стариків та жінок, в існування котрого Несторович вперто не хотів вірити. Леонід підійшов, міцно потиск мені руку й мовчки вийшов слідом за бомжами. А тих наче вітром здуло, тільки кущі обіч стежки зашерехтіли.

Ми просиділи за столиком у садку доки не розчинився за озером навколишній ліс.

- Даваймо, Олександре, диню, - запропонував Несторо-вич. - Кажуть цей овоч, чи ягода, дуже велику користь приносить людині саме на світанку.

Мною давно володіла спокуса покуштувати похолоділу за ніч диню. Вона й справді була дивна. А який розлився аромат, коли Кіра її розсікла величезним, наче шаблюка, ножем.

Коли над лісом зійшло сонце, ми з Настею Даниленко, почимчикували на перший пароплав, а Кіра з Несторовичем зосталися займатися своїми дачами. Ступаючи стежкою слід в слід за мною, Настя запитала, чи вірю я в реальність минулої ночі. Чи справді таке буває, щоб одразу стільки самобутніх людей, копці, розбійники і добрий дух острову Донкіхот. Я признався чесно, такий спектакль можна тільки поставити. Якого біса прискіпала до мене Кіра. Спочатку начебто дихати без мужика не могла, а вийшло - я їй до фені.

Настя зупинилася посеред стежки, повернулася до мене лицем і, сяючи раптово потемнівшими очима, спитала:

- Кажуть, в оцю добу на острові спірея квітне, може пошукаємо? Жінка одна прохала, казала спірея в лісочку росте. А лісочок недалечко, там затишок, і люди не ходять...

Я знав, що спірея любить сонце, отож пожартував:

- А якщо ми в лісі не спірею знайдемо, а хлопчика?

- Можна й хлопчика, - трохи зніяковіло всміхнулася вона.

***

Життя давало мені можливість обрати нове минуле. Дурниця, скажете, такого в світі не буває. Але, так сказавши, ви зробите чергову помилку. Людина, як рослина, живе не тільки віттям до сонця, але й корінням до серця землі. Оте коріння має чимало розгалуженості, більша частина котрих існує поза нашою свідомістю. Ми забуваємо не тільки свої сни, але й деякі вчинки, зустрічі, розмови, навіть складені на життевих шляхах вірші, або афоризми. Ми забуваємо батьків, котрі повчали нас, як треба жити: вірити в бога, чи цуратися його. Збудити мозок на видання забутої інформації не велика проблема. Треба скинути з долоні сучасності все, що на ній лежить, налагодити добрі стосунки зі своїм серцем, яке безпосередньо пов'язано з серцем землі, а серце землі, в чому я певен, є той самий бог, з котрим ми надіємося зустрітися в небі. Мій друг Василь Несторович Іванов, фахівець провізор, наполягає, що зв'язок з богом можна держати через стовбури дерев, не забуваючи при цьому, що кожна людина має своє дерево. Мене він повчав обійматися з вербою, сам, притомившись в дорозі, припадав лицем до кленів, і я повинен признати, що вірш Сергія Єсеніна „Як чужу дружину обіймав берізку", має наукове підґрунтя. Саме береза підтримувала зв'язок поета з серцем землі, котре заховано під товщею розпеченої магми. Магма й обороняє серце землі від наукових замірянь людини.

Давайте спочатку повіримо, що знаємо відповідь на всі питання юнацтва. Тої доби такі питання якщо і виникали, не знаходячи на них відповіді, ми минали їх, як минаємо розчавлену автомобілем псину. Реагуючи при цьому саме не на смерть собаки, а на своє відношення до смерті. Чи здатні ми повернутись лицем до проблем юнацтва, чи можемо збудити кров текти в ритмі тої дивної доби? З таким питанням прийшов я одного разу до 85-річного фахівця провізора, україно-мовного поета за покликанням, Василя Несторовича Іванова. Подумки він вже давно жив минулим, писав вірші про рідне Поділля, надсилав чималу частину своєї ветеранської пенсії молодшій сестрі, котра скаржилася в листах на лиху долю. Чоловік її загинув, син та онуки сиділи без роботи, за моїм визначенням - не хотіли працювати, але Василь Несторович був певен, що Україна знаходиться в глибокий кризі, з тенет якої випростається не бистро. На терені рідного Поділля Іванов не був з самого початку війни, але добре пам'ятає біленьку хатку біля річки, вишневий садочок ,та зелені лани, що простиралися до самого небокраю.

Коли я прийшов до Іванова в будинок ветеранів Вітчизняної війни, він читав чарівну на мій спогад книжку Джона Апдайка „Кентавр". Привітавши, Василь Несторович дістав з холо-дильника пляшку горілки, налив по чарці, й хильнув свою в два ковтки. А коли заговорив, його голос лунав трохи гугняво - ще не встиг звикнути нових зубів.

- Усяка радість - данина богу, - сказав він, листаючи сторінки роману. - Загубив оце місце, де батько повчає сина... так-так, десь отут... знайшов, нарешті, ось послухай, що говорять герої Апдайка: „Усяка радість - данина богу. Досить було - серед бруду, у скруті, у злиднях - живій душі спізнати трохи радості, як тут-таки бог об'являв своє право на неї; у трактири, у класи, в будинки розпусти, в ослизлі, запльовані провулки, в найтемніші, чумні, найглухіші кутки в Бразилії, в Африці а чи в Китаї - скрізь, де людині припадала мить радості, бог украдався і брав її собі, в свою неосяжну обладу. А решта усе те, що не належало до радості - з погордою відкидалося геть, мов сміття - прах, що його ніколи й не було."

- Чи зрозуміло тобі, як Апдайк ставиться до бога. Це тобі не твої філософські витівки про тероризм Христа. Воно може й справді - хрест це плаха, на котрій розіп'ято мільйони талановитих людей, котрі скеровували до бога свої скарги за вкрадену у них радість. Може ще по стопочці? Першу нашу радість бог вже злямзив, треба повторити...

- А може не слід перегодовувати бога радістю, ви лікар, знаєте, що від переїдання може згоріти печінка.

- Ти хочеш сказати що бог завзятий пияка, - усміхнувся Іванов, сунувши розчепірені пальці в свою густу сиву кучму. - Якщо це так, хай насолоджується. Радість богу, а нам нудьга, що горілки в пляшці убуває. Що невистачить хильнути за батьківщину. Мати б нам божі можливості, а ще краще -крильця. Здинялися б ми зараз з тобою, я - до сестри в Поділля, а ти - до своєї Донеччини.

- Купуйте квиток на літак, й перо вам в зад...

- Літати вже лячно. Вісімдесят п'ять років.

- А на війні не лякалися?

- Хіба я наполягав коли, що не лячно було! Якщо кожен божий день бачиш розчавлених, розірваних на шматки друзів, радощів мало. Я думаю, що війна влаштовується богом, йому вона дещо схоже з великим постом. Які до бісу радості, коли ллється кров? Отак, деякий час бог насолоджується голодом.

Іванов замислився, намагаючись збагнути, чи є сенс далі говорити про бога. Потім, махнувши рукою, сказав:

- Даваймо почаркуємося за добре завтра України. За її світлу добу. Нас з тобою, з нашими російськими прізвищами українці не приймуть, як братів, але хто з нас більше українець треба ще порозуміти.

- Приймуть - не приймуть, в Росії росіяни по смітникам живуть, другі крамарюють на базарах під доглядом азербай-джанців та інших іноземців. У кого кошти - той і пан.

Василь Несторович не забував наповнювати чарки горілкою місцевого виробництва.

- Третя горобчиком полетіла, - крякнув він, закусуючи, шматками засмажених кабачків. - Надалі нам не треба сушити голови над об'єднанням братніх народів. Україна не може належати Європі, чи Росії. Хіба що богу знадобиться черговий великий пост.

Іноді Василь Несторович дуже влучно жартує. Він любить блазнювати, особливо з молодицями, а літні жінки, коли він пливе пароплавом на свою україночку-дачу, відверто зали-цяються до нього.

- У тебе, Васильок, добрі пільги, візьми мене дружиною? Попа знайдемо, повінчає нас...

- З попом і вінчайтеся, а я людина невіруюча, комуністом був, не зраджу присяги, котру давав радянський країні.

- Мабуть червону зірку собі на могилу приберіг?

- І зірку, і серпа з молотом. Навіть жінку, котра зі мною в труну ляже.

Жінки регочуть, а Васильок ляси точить, байки про свої амурні походження розповідає...

Але я відійшов теми.

- Ми існуємо, як народ, доки є в світі незалежна держава. Ми пишаємося рідною мовою, живемо хистом українського народу, його нелегким, але гідним минулим. За що і вип'ємо!

Мені страшенно не хотілося в черговий раз ковтати оцю місцеву гидоту.

- Краще, Несторовичу, прочитай лекцію Кентавра про історію світового людства.

Спочатку Іванов, потім я, ми довго перегортали сторінки роману, але необхідного місця так і не знайшли.

- Може лекцію Кентавра утяли цензори?

- Не може такого бути. Даваймо перевіримо, чи не шкодує деяких сторінок. Може якась читачка висмикнула собі на спомин про старого Казанову?

ЯЭ котрий вже раз, перегортав сторінки романа.

- Хто б міг подумати! Й справді бракує шести сторінок. Чи не тобі, Несторовичу, приспічило? Може зі п'яну сам і того...

- Скажеш теж... приспічило. Як ветеран Вітчизняної я маю добрячі пільги, на рулон туалетного паперу вистачає. Це зроблено кимсь з місцевих стариків -ветеранів. Два місяці мій Кентавр прогулювався по лабіринту Дома ветеранів. Дев'ять поверхів... ледь знайшов.

- І ніхто не скаржився, що не вистачає сторінок?

- Навіть натяку не було. Сучасне наше життя спрямоване від духовного до матеріального. Якщо людина вискубе улюблений шматок тексту, куди крокує вона?

- Думаю, вона деградує, Василю Несторовичу.

- А якщо вона кожного вечора читає оту лекцію Кентавра, міркуючи при цьому, якою буде нова доба у історичному розвитку людства. Ти заглядував останнім часом у книжкові магазини, що там продають знаєш?

- Багато чого продають, але нічогісінько українською мовою. Таке становище ми бачимо в сучасній Україні. А російські засоби масової інформації брешуть, що в Україні є проблеми з російською мовою. Брешуть безсоромно, я б сказав - злочинно.

Пити п'яту чарку я відмовився категорично.

- А за мою доньку? За куплену родиною машину, невже не вип'єш?

Василь Несторович добре знає, як подолати мою упертість, моє категоричне - ні!

Я намагався уникнути чергового тосту, замість чарки, взяв Апдайка й розгорнувши книжку, почав цитувати Кентавра.

„Мій ідеал - пройти своїм ходом на власний похорон. Раз ти продав ноги - значить продав своє життя".

Василь Несторович здивовано піднявся:

- Так ти що, справді читав Апдайка?

- Саме так, Несторовичу. Читав. На відміну від деяких книголюбів. Колдуел, герой Апдайка, говорив: „Що не день - то новий пень!" Таке не забувається.

- Так-то воно так... якби тільки пень, а насправді тисячі, мільйони пнів. І все на одну добу.

- Тільки не натякайте на кінець Світу. Кінця не буде. Доки є дві істоти, й одна другу намагається з'їсти, життя справля-тиме перемогу над смертю. Людину на землі змінять кентаври, або крокодили навчаться танцювати на крові розчавлених тварин свої оригінальні твісти.

Я справді віру, що кінця Світу не буде. Я не дозволю богові покуштувати шостої моєї радості.

- Не хочеш пити, співай, - наполягає Несторович.

Я співаю сумну пісню знесилених нудьгою по рідному дому в'язнів.

Хижий звір перетне мою долю,

Жовте листя засипле сліди,

Зі в'язниці лісами та долами

Буду бігти, не знаю куди.

Краще згинути в річці холодній,

Аніж знову вертатись туди,

Де керують державні конвойні

Скільки кому задати біди.

Певен я що до дому не дійду,

А як дійду, - дістануть кати.

Жовте листя засипле по сліду,

Щоб спромігся дістатись мети.

- Щось не чув я такої пісні, Олександре.

- Ми багато чого не чуємо. Чимало українців загинуло на Далекому Сході, у кожного була своя пісня. Здебільше - сумна. Десь вони літають оті пісні, торкають чийогось серця. Дізнатися б в якій хатині, в якій в'язниці, а деякі, віру, вночі співає сухе бадилиння на цвинтарях.

- Тебе послухати, - людська гіркота безсмежна.

- А хіба ні?

Моя пам'ять ціпко утримує розповіді Валентини, коханкиВасиля Несторовича, котра живе своїм домом, не залишаючи надовго свого Василька. Валентина Іванівна розповідає про нього не тільки як про бабія, але й про людину, яка спроможна безсоромно скривдити жінку. Про інтимні стосунки з жінками я Несторовича не питав, він людина незалежна, шляхи вибирає сам, а що до бабія, жінки гумористів люблять. Особливо - гумористів з добрими коштами. Коли до Будинку ветеранів прийшла літня дружина померлого генерала, полковниче честолюбство штовхнуло Василя Несторовича на знайомство з генеральшею. Він навіть персики, куплені Валентиною на свої кошти, приховав до тієї інтимної зустрічі. Такої зради Валентина Іванівна не знесла. Обурена, вона не лементувала, не сіпала полковника за жорстку сиву кучму. Зі слізьми в очах, мовчки вийшла з Дому ветеранів, з наміром не повертатися, але жіноче серце відхідливе...

Вона була молодшою за Несторовича на чверть віку. Запевняла мене, що її Васильок на дачі нічого не робить, що вона, його рабиня, з жалю виконує полковничі вказівки.

- Він обов'язково сконає жахливою смертю...

- Це жарт, Валентино? Вознесіння твого Василька буде непомітним, родина не озветься горем. Хіба що сестра в рідному Поділлі. Людина він добра, а що - бабій, так врода така. У Несторовича така жага свободи, що не може він примиритися з будь яким пригнобленням. У нього довго не нагостюєш: випили, поїли й пішли геть...

- Розвинені душі люблять мешкати на самоті, коли навколо крутяться гурти закоханих жінок. Особливо в такому віці. Нервове напруження відіймає чимало життєвих енергій. Кожен раз подумки ми навчаємося того, про що вже давно знаємо. А здається, повчаємося чомусь новому.

- Наприклад?

- Наприклад, генеральша. Хіба вона краща за тебе, Валентино. Чи може розумніша? Що нового вона принесла в його життя? Нічого не принесла! Хіба що звислі груди, та зніжені в генеральських кріслах сідниці.

- Васильок каже, що розпитував генеральшу про її вмерлого чоловіка.

- Так ти вже була в нього?

- Дзвонив, приходь, та приходь...

- Невже нічого нового не розповів тобі про свою генеральшу?

- Скільки разів вона зраджувала генералові.

- Багато начислила?

- Двічі з молодими лейтенантами, з сантехником, та з водієм сержантом. Дуже, казала, молодого генерала нагадував.

- А його, Несторовича, дружина зраджувала?

- Каже - ні. Хіба що, опісля того, як покинула. Покинула за все добре, що він їй зробив, за сина та двох дочок...

- Дурне діло не хитре.

Ми сидимо на верхній відкритій палубі річного трамвай-чика. Вітер куйовдить волосся на моїй голові, надуває парусом сорочку. Заплющивши очі, я намагаюся уявити собі про що думає, сидячи проти мене, Іванов. Про дачні справи? Про дочок та онуків? А може пригадує загиблих на війні друзів? Чи викладання військового діла на кафедрі університету?

- Ти заснув, чи що? - питає він трохи осиплим голосом.

- Гадаю, про що зараз думає Несторович.

Він поглянув мені в очі и похмурнів трошки.

- Подумки я балакаю зі сестричкою в Україні. Зі сестрич-кою та її онуками, котрих я ніколи не бачив, та й не побачу вже. Приїду до рідної оселі, а обіч жодного знайомого лиця. Я для селян чужий і вони чужі люди. Навіть сестра. Всі вони зосталися поза моїм життям.

- Це лячно.

- Я вмру від нудьги, опинившися на рідній землі. Зараз сумую по Поділлю, а на терені Поділля буду лити сльози по Олександру в Хабаровську.

- Не думаю, що буде саме так. В першу ж ніч прибіжить місцева молодиця, селяночка-хохлушечка, зачарує рідною мовою, і забуде Несторович про свого друга у Хабаровську.

- Якщо така прибіжить, може й забуду. Жінка вона й у Африці жінка.

Міцно зціпивши на потилиці пальці, Несторович почав розминати м'язи шиї.

- Все не так просто, як маєш...

- Звісно, не просто. Але зміна обставин - це можливість омолодитися.

- В моєму віці втрачати насиджене гніздечко небезпечно.

- Хтось з великих сказав: „Побачити та вмерти". Затишок, звісно, гріє. Надія дістатися доби, коли в Світі залишиться один або два ветерана Світової війни. Яке життя наступить! Вас будуть на руках носити, в молоці купати, своя лікарка, своя прислужниця, і сам президент на побігеньках.

Жінка, що сидить поряд з Несторовичем, загадково всміхається. Крізь зморшки на лиці просвічується її дівоча врода. Несторович ніяковіє, повертаючись до неї, його охайно виголене лице ледь помітно червоніє. А Валентина тим часом сидить на нижній палубі річного трамвайчика. Так наполягав Іванов. В дорозі вона йому ніхто, він залицяється до незна-йомих жінок, таким чином, підтримуючи добрий настрій. А Валентина - вона кухарка та безплатне додання до ліжка.

Грошей у Несторовича чимало, як під подушкою, так і в ощадній касі. Одержавши квартиру в Домі ветеранів, він за чималі кошти продав кімнату в двокімнатній квартирі. Не скажу, що він скупердяй, але до грошей ставиться так, наче жити йому в світі безліч років. Чимось він походить на брата моєї неньки, дядька Павла. Треба додати, що Павло Федото-вич теж писав вірші, будучи людиною скупуватою. Про нього я розповідав в одному із нарисів книги „Покарання любов'ю".

Описати характерні риси Василя Несторовича справа нелегка. Письменниця Ірина Лобода якось зізналася, що, зустрівши, намагається обійти Нестеровича сьомим шляхом. Бо жарти його бувають настільки безсоромними, що у людини не вистачає зухвалості на відповідь. Жарти Несторовича роззброюють жінку, вона може зів'янути, як підсічена косарем рослина. Дуже він любить прискіпатися до слів-паразитів.

- Ти давай, Несторовичу, не падай духом!

- Що ти мелеш, я нікому нічого не даю.

Він давить співрозмовника не ерудицією, а, навпаки, вмінням збивати з глузду. Він знуджує мене поринати в свої думки, надавши всіх вигод його красномовству. Іноді мені кортіло назвати його болотним пухирем, але вважаючи його літа, на таке звичайно не спромігся.

Якось зайшла річ про молоду жінку, котра з дочкою жила в кімнаті напроти. Ще в старій хрущовці, до переселення Несто-ровича в Будинок ветеранів.

- Гарною була хвойда, - зітхнув Іванов, - ласою до заможніх мужиків. І страшенно безсоромною в коханні, яке відбувалося в кімнаті, на очах десятирічного дівчатка.

- А ти що, в замкову щілину зглядував, шкодуючи, що не з тобою спить?

- А що... були й завидки, іноді я й сам спромігся б вдоволити молоду та гарну. Тільки острах був... вряди-годи траплялося таке на моєму шляху.

- А вмерла від сердечного нападу. Довели добродії -коханці.

- А тобі чого її жаліти, може й у самого яка думка була?

- Щось було, Несторовичу, але - пов'язане з присут-ністю розвиненої душі. У нас з нею розмова була... на автобус-ній зупинці. Я диву дався - скільки вона книжок прочитала, а з чоловіком, бачиш, невдача вийшла. Загинув у п'яній бійці. Тоді й почалося. Як писав поет Олександр Межиров: „Жіночій пошук це рейд по тилам ворога".

- Вона що, Межирова читала?

- Вона не знала, як видряпатися зі смітника, в котрий її швиргонула доля. А ти волав на неї, навіть до міліції закликав, щоб не заважала спати.

- Скажеш теж, закликав. А що вони витворяли... її коханці. Наклюкаються, з'їдять все, що було в моєму холодильнику, та ще й бешкетують. Скільки разів замки зі дверей зривали.

- Гаразд. Забудемо про неї.

- Даруй мені, не я почав цю розмову.

„Про політику ні слова", - зустрічав мене Василь Несто-рович, а сам починав з політики. Події в Україні нервували його, каменем на шляхах до незалежності Батьківщини він назвав якось Юлію Тимошенко.

- Дуже амбіціозна: Я - або ніхто! Вона не може прислужитися, їй доконче потрібно блискати на політичному Олімпі.

- Твоє зречення теж амбіціозне. Ми знаємо тільки те, про що нам триндичють російські ЗМІ. Я сам журналіст, телепкаю, як робляться сучасні новини. Знав і раніше, бо не вірив нікому. Особливо вчителям в школі.

- Ти йшов до пізнання істини іншими шляхами. Сам знаходив собі викладачів марксистко-ленінської філософії, вчорашніх політичних в'язнів, або злочинців, що прикидалися янголятами. Це ж так, Олександре.

- Не зовсім так. Свідками доби великих сталінських будов були вчорашні селяни, вони пишалися радянською владою, але не приховували усього, що в ній було кумедного та страхітливого. Були випадки, коли на будівництві мерців складували штабелем. Бо у будівників невистачало сил їх ховати. Хтось, скажемо, директор Комсомольського-на-Амурі залізничного музею Володимир Зуєв, наполягає, що молодь конала, відмовляючись їсти амурську рибу. Це відверта брехня. Не вистачало тої риби. Пити ялицевий настій пропонував лікар Пендріє, він таки знайшов ліки від цинги. Але дехто з хлопців конав саме від його ялицевого настою. Бо завезти тону часнику урядовцям влади не вистачало часу. Кажуть, була зима! Ні, Василю Несторовичу, свої шляхи до істини я прокладав цвинтарями та кладовищами.

- А сьогодні йдеш квітучими долами, чи не так?

- Не так, я йду смітниками, де плаче, пиячачи, радянська інтелігенція.

- На сучасних смітниках живуть тільки ледарі.

- А хто їх зробив такими.

- Ми з тобою, Несторовичу, зробили.

Він поглянув на мене з такою усмішкою, що я трохи запально почав розвінчувати улюблені його принадності радянської влади. Тоді я прочитав йому строфу його ж вірша:

Чи я спроможній щось додати

До тих зірок, що взагалі

Не можуть сяяти й волати

До сонця, стоячи в імлі.

Це про нас з тобою, Несторовичу. Що при радянській владі, що зараз ми волаємо тільки до бога, котрого, в чому ми певні, не існує. А волати до влади, що до сонця! Що зараз, що вчора, сонцю байдуже хто до нього звертається. Воно - сонце. Промінців у нього чимало, але кожен промінець добре знає, як осліпити людину, котра насмілилася заглянути сонцю в очі Бо промінець - дитина сонця, дитина влади... Зірок, котрі ледь виблискують в нічній імлі, промінці не бачать, та й не побачать ніколи. Якою б доброю та влада не була.

- Мене тішить, коли ти не віриш в те, про що говориш.

Знову оця саркастична усмішка. Несторович встав і почав очищати стіл від тарілок з виделками. Склянку з горілкою поставив під стіл. Я здогадався, що втомив його своєю розмовою.

- Добре, Несторовичу, я піду, треба здолати черговий номер газети.

- Напиши, що ТОЗ друкує багато брехні про лікарські трави. Я їм дзвонив, але мене не там чують.

- Добре, Несторовичу, давай, не хворій...

- Я нікому нічого не даю, Олександре!

Це було неправдою, ми пили його горілку, куштували вино, зроблене зі смородини, яку він зібрав у своєму садочку. А на склянці Валентина Іванівна наклеїла папірець з назвою вина „Васильок".

Якось зайшов на вогник, коли на дворі ледь засутеніло. Нестерович, як завжди, був обрадуваний приходу. У нього на той час господарила Валентина.

- Трошки посидьмо, пожартуємо, якщо Валентина збігає за шинком, вип'ємо мого домашнього винця, походь будемо славити дії нашого президента.

Лице Валентини не втратило згідливої усмішки, але я заперечив:

- Не жіноче це діло бігати по магазинах, коли мужики пиячити зібралися. Краще збігаю я...

- Але ти наш гість! - вигукнули разом Валентина і Василь Несторович.

- А коли так, гість завжди має привілеї перед господарями.

- Тоді підемо разом!

Іванову краще не перечити. В магазин ми йдемо удвох.

***

Хибне виховання робить нас агакалами влади. Дурному чиновнику розумна людина перечити не стане, їй не стільки лячно, скільки соромно сказати: ні! Щоб не говорив пред-ставник влади, на лицях присутніх мужиків та жінок сяє поблажлива усмішка. Вони соромляться своєї правоти, тому й не можуть признати за собою правди, котра все ж таки існує в очах або усмішці підлеглих.

- Це прикра помилка - ми знов на коні. Не на коні ми, бо чимало народу тупцюється на смітниках сучасності. Скільки підлітків покотом сплять в підвалинах будинків, скільки матерів з діточками викинуто з родинного гніздечка за несплату боргів. Кілком в серці стоїть пекучий біль. Читаю листи директорів сирітських будинків до місцевого авторитета Володимира Податєва (Пуделя). „Дякуємо за допомогу..." Багато листів, від бібліотек, пенсіонерів, лікарень, навіть з військових частин... Читаю листи Василю Несторовичу. Мовчить. Стискує пальці в кулаки.

- Якби зараз напад Гітлера ти б пішов воювати?

- Я - ні, а ви?

- Хіба що за Гітлера. Що роблять добродії, котрі поклали до кишені збудовані радянським народом підприємства? Гонять гроші за кордон. Купують в Америці чи Франції маєтки, стадіони, живуть в готелях, ходячі хезати на золотий унітаз.

Розпеченою крицевою голкою стоїть в серці пекучий біль. Сонячні списи протинають мозок. Сучасний вчитель хизує над Максимом Горьким, Тарасом Шевченко, проклинає Івана Франко за його революційні вірші. Вище когорти поетів шестидесятників ставить незначного Йосипа Бродського. В шкільних підручниках письменники з єврейськими прізвища-ми, про котрих ми ніколи не чули. Очолюють гурти геніїв зрадники свого народу, котрі замість того, щоб вчитися чи працювати, випендрювалися перед закордонними ідеологами знищення нашої держави. Що дав людству новоспечений геній Бродського? Проклав новий шлях до освіти? Чи защемить душа, коли ми читаємо його облишені болю вірші? Чи заплачемо, як плачемо над віршами Миколи Заболоцького, Дмитра Павличко, Гліба Горбовського та інших радянських поетів?

«Далекосхідна хвиля» №2.

До столу ми посідали о другій годині, я прийшов за двадцять хвилин раніше, а Лобода з Антоніною потрапили під добрячу таки зливу. Хмари з гнилого кута, себто з Півночі, тривають над Хабаровськом подовгу. Антоніна була незадоволена подорожжю з Південного мікрорайону, хатка Лободи стояла на відстані десяти хвилин повільного ходу. В дощ я почуваю себе хлопчиськом, якому життя не встигло ще відірвати крильця. Весь я наче біла хмарина в небі, легка, ледь не прозора. Але перед зливою, коли атмосферний тиск падає, я можу впасти в безпам'ятство, до того мені буває млосно, що в дитинстві мене виносили з трамваїв, кладучи обіч на траву. Дорослим я чіплявся за гілки дерева, щоб не впасти, і так стояв, поки небо не відкривало свої сита, щоб окропити мене рясним прохолодним дощем.

Сидячі за столом, Несторович розповідає про огірки, кабачки та гарбузи:

- З якою насолодою рослини п'ють небесну наливку, ото ж треба випити й нам, - всміхаючись, говорить він.

Лобода у відповідь мовчить, вона вперше потрапила до нашого загалу, авжеж, вона не Антоніна, котра запаленіла в словесних бійках з дачним народом.

- Почнемо з моєї домашньої, - стверджується вона, відкупорюючи пляшку, на котрій стоїть напис: „"Смородинова". - Це вино минулого літа, давайте покуштуємо, чиє смачніше, моє, чи Несторовича.

- Моє з екологічно чистого острову, - мовив Несторо-вич, - а твоє, Антоніна, з Чирків, кажуть, там недалечко атомне сміття заховали.

Думав буде образа - ні, Антоніна відпускає в лоба Несторовичу двійку щигликів, він ловить її руку, торкнув-ши ліктем пляшку з вином. Біла скатертина червоніє від сорому.

- Гратися за столом заборонено діточкам, а дорослі за столом грають, впадаючи в дитинство, - жартує Ірина Лобода. - Я думаю, Олександре, ми тутечки зайві...

Вона ще не звикла до поведінки Несторовича, за столом, на пароплаві, навіть по дорозі на пароплав. Він як шкідливе котенятко, не може щоб не погратися.

Тепер вже я відпускаю Лободі щиглика по кінчику її вродливого носика.

- Як казав Ібрагим Огли в романі Шишкова „"Угрюм-ріка", „"В чуже ліжко не лізь нишком". У кожної людини свої забобони. Треба однак визнати, що аромат у „"Сморо-динової" відмінний. Я з задоволенням покуштую.

Вино терпке, трохи кислувате, я б з більшим задово-ленням випив чарку горілки. Але знаю, що зараз Несторо-вич почне кепкувати з вина Антоніни.

- А теперечки давайте покуштуємо „"Василька", - наполягає він, - теж смородинове, але острівне...

Дегустатор я ніякий, але вино Антоніни мені подобається більше, аніж вино Несторовича. Він і сам думає саме так, але признати свою поразку учасник Великої Вітчиз-няної не може.

- Антоніна навмисне перекинула свою пляшку, аромат її вина не дає відчути весь смак мого „"Василька". Хіба не так, Олександре?

- Думаю саме так: вино Антоніни це збрижений сік смородини, а вино Несторовича з чималою дещицею горілки розраховано на добрячих пияк, щоб хильнули й одуріли від питва. Чи не так, Василю Несторовичу.

Він сплеснув руками:

- Що за життя настало, кожен свою думку має, та ще й наполягає, що думає саме так.

Сидячі край ліжка Несторович перераховує на пальцях своїх друзів, живих та мертвих. На мертвих не вистачає пальців, живі, окрема, Опанаса Омельченка, існують поза його свідомістю. Вони животіють наче в дрімотному сні, сновигають тільки чагарниками минулого.

- Не стій на протязі, - майже кричить він Ірині Лободі, й підсовує дзиглика поближче до себе, подалі від відчиненого вікна.

- А чого це він кричить? - Ірина навіть в питанні ігнорує Несторовича, бо звертається до мене. - Я що йому, дружина, чи дочка? Мені не дуже приємно знаходитися в вашому гурті. Отож я краще піду... - Тоді вже підемо разом, ніхто нам не може заборонити робити те, що ми не хочемо робити. Хто це сказав, чи не герой Апдайка? - питаю я Василя Несторовича.

Він мовчить, пильно вдивляючись в обличчя Антоніни, котра, підтримуючи нас, теж збирається покинути погордливого господаря.

Віра Лознякова зловживала усмішкою, виявляючи не дуже приємні зору зуби. Може й знала, що усмішка її не красить, або думала, що її усмішка - взірець вроди. А може намагалася облишити мене апетиту, бо зроблене Несторовичем рагу з овочів було й справді смачним.

Врешті вона вийшла з пропозицією почитати вірші, бо виявилося що вона їх складує з дитинства, що десь піввіку назад її вірша було надруковано в газеті „"Піонерська прав-да". Але читала вона нам сучасні свої вірші про кохання.

Він велет був. Він ніс мене до ліжка.

Навколо все гойдалося. По стелі

Розбіглися розколинки веселі.

Та я була бунтарка, а не мишка.

Несторовича наче біс за язика смикає. Він не любить коли хтось з його співрозмовників говорить довше, чим він сам.

- Сашко, - кричить, - візьми в шухляді мій гаманець, достань скільки треба карбованців, щоб надрукувати збірку поезій талановитої жінки.

- І не соромно тобі, Несторовичу, - докірливо гово-рить Лознякова. - Чи не від хробаків в заду оця твоя нетерплячка?

Ми з Несторовичем мовчимо, дивлячись одне на одного. Я не розумію, якого біса він хизує над жінкою. Мені сподобався її велет, палким подихом пристрасті руйнуючій стелю. Я кажу:

- Помовчав би ти, чоловіче. Невже тебе не цікавить, як кохають жінок велети?

- А хіба ще не кінець? - жартує господар.

- Як бачите, до кінця діло не дійшло. Треба спочатку донести жінку до ліжка. Вона хоча й вибрикує у велета на руках, але, таким чином, тільки розпаляє коханця.

- В такому разі пробачте... мовчу, - зображаючи на лиці почуття провини, зітхає Несторович.

Віра читає далі:

Я думала, він ліжко розтрощить,

А він трощіть колінами долівку.

Я до гумозних ласощів не звикла,

А він мене милує, аж пищіть.

Долоні, губи, пальці діє все,

Я думаю, чи не вросло в долівку

Те, що дала природа чоловіку,

Чи він його до мене донесе?

Кричу в нестями: дай твого кінця,

А велет скиглить, як маля в колисці.

Отак любов скінчилася оця:

Чи дурка я, чи велет помилився,

Бо жінкою він мабуть народився,

З тулубом ще й якого молодця.

- Таке з тобою й справді було? - питає після деякої паузи Несторович.

- Якби не було, не написала б...

Після недовгого мовчання Лознякова почала скаржи-тися на долю: боліє дочка, занепав духом чоловік, на дачі вишню їдять бурундуки, соняшники - шпаки, картоплю - личинки хруща.

- Од вже горенько! - хизуючи, схопився за голову Несторович, - треба тобі дати телефони друзів з медичної академії. Там тобі порадять що робити з дочкою та з чоловіком, а як збавитися нахлібників в вашому садку вам порадить Олександр, або його друг академік Кисельов. В цих справах вони фахівці кращі за мене.

- Може й потурбую коли ваших академіків, - занадто вже важко зітхнула Лознякова, розуміючі, що академіки не мають часу займатися її проблемами. - Здоров'ям не жартують. Але, доба така, ми втрачаємо надію. Скільки раз я вгамовувала чоловіка порадою забути про все, що було „"до", зібрати в тому „"до" все, що було дурного, але він там нічого дурного не бачить. Отак і закінчить своє життя з нудьги. Несторович встав і рушив було до телефону але я зупинив його:

- Цій жінці по-маяковському "років сто рости, не старіючі", а що до її чоловіка, в таку спеку навіть молодики хекають. А тут ще надмірна психологічна вага. Чоловік конає, коли дружина спідницею перед ним не метляє. Вам, господиня, Лознякова доброго б коханця, а ще краще - двох. Тоді очі заблищать, чоловіка на руках носити будете, а він забуде все, що було "„до". З вашим сучасним настроєм, мені самому захотілося зашморг на шию...

- Так де ж їх взяти, добрих коханців? На дурничку випити та поїсти - тільки оком поведи, а почнеш метляти спідницею, тільки того коханця й бачили.

- А як же поезії, - всміхнувся Несторович. - Заповзялася збудити коханця, читай йому поези Олексан-дра, якщо сама про секс писати не здібна.

- Перше треба добути досвіду. А в мене він звідки? Чоловік тільки й вмів діточок робити, два роки до кума бігала, поки кума вчителювала в школі... А кум теж все робив з острахом, біля вікна, щоб дорогу бачити... тудено-сюдено, й гонить за двері, бо дружина може з'явитися.

Оце „"тудено-сюдено" нагадало мені вечірні читанки в домі батьків. Років отак з п'ятдесят назад. А що ж ми читали тоді з сестричкою Раєю, чи не „"Павлинку" Янка Купали?

- Несторовичу, підкажіть, будь ласка, звідки оце „"тудено-сюдено".

Він чеше потилицю, встає, й дивиться на мене зверху, як шуліка на зайця. Чи намагається пригадати, чи підозрює що я маю намір утнути йому якусь штуку. Але Несторович - хохол, його на полові не зловиш.

- А коханенькі-рідненькі звідки, знаєш?

- З „"Павлинки" Янка Купали, приказка, якщо мені не зраджує пам'ять, хуторянина Степана Криницького.

- А "„тудено-сюдено" - приказка Агати, дружини його свояка Пусторевича.

- Скільки ж років минуло, Несторовичу, з тої доби, коли ти читав комедію Янка Купали?

- Думаю, Олександре, сімдесят п'ять.

- Сімдесят п'ять... і не забув героїв, я б сказав, не дуже видатного твору!

- На той час це був навіть дуже видатний твір. Кожна родина мала в себе книжки Янка Купали, українською мовою. Це зараз ми нічого не маємо. Спитай студента-медика, а ще краще - педика, хто такий Янка Купала, думаєш скажуть?

Я не відразу знайшов що сказати.

- Дехто скаже. Назве Тараса Шевченка, Івана Франка, навіть „"Повію" Панаса Мирного назвала мені одна русява студенточка, ніхто не назвав тільки Ольги Кобилянської, Марко Вовчка, і що особливо дивно - Нечуя Левицького...

- Нічого дивного, - всміхнулася Лознякова, - в Росії вже давно українських письменників не вивчають. Галопом по європам - російських, а ви хотіли - Кобилянську.

Ми ще довго сиділи, сперечалися, чи вивчають в Україні російську класику. Несторович був певен - вивчають, Лознякова - ні, я ж мав думку, що як в Росії так і в Україні чимало є людей, котрі не тільки знають, але й читали твори класиків обох країн. Не читають тільки сучасних авторів, бо українських, особливо на мові, в Росії не знайдеш днем з вогнем. А що до України, там книжкові магазини вщерть забиті російськомовними авторами. І майже немає книжок на мові...

Лознякова кричала: „Такого не може бути, щоб в Україні не було книжок на мові, там... так там...

В мене не було бажання сперечатися. Мовчав і Несторович. Що ми знали про становище в Україні, в брехню російських ЗМІ вірила хіба що Лознякова. Василь Несторович хоча й отримував листи від сестри з Поділля, її скиглення списував на бажання одержувати від нього як можна більше грошей.

Мені подобається життєва позиція Василя Несторовича.

Не вставай навколішки, не молися Богу,

Бо не божі люди, злидні та раби.

Бог частує гідних, Бог частує гордих,

Бог - він сам людина гідної доби.

А гідною доба може бути тільки тоді, колі людина встане в повний ріст, й простягши руки сонцю, скаже: „Спасибі тобі, друже, за теплий день й за ті добрі квіти, що квітнуть зранку на цвинтарях похоронених людством богів.

Склалися роки в життя неосяжне

У дрібних дощах, холодних ранкових росах - літо не літо, осінь не осінь, - нудив свою довгу сумну пісню пам'ятний мені серпень 1985 року. Іноді на Амур, на Хабаровськ, на села, розташовані на узбережжі Амуру, нападали зливи, затоплювали городи, підвалини домів, по Амурському бульвару Хабаровська йшла висока бурхлива вода, яка несла в Амур сміття, дошки, стільці, дзиглики, жіноче взуття, чоловічі капелюхи, а хмари посувалися й посувалися невідомо звідки, важки, чорні, приколоті до неба гнівливими гіллястими блискавками. На той час я був власним кореспондентом крайової газети „"Тихоокеанська зірка", в книжковому видавництві готовилася до друку книжка моїх поезій „"Срібні трави", редактором котрої був мій товариш ще по Комсомольську, Микола Кабушкин. Він мав невеличкий клаптик землі на дев'ятих створах Уссурійської протоки, взимку ми завезли туди дещо із будівельних матеріалів.

В таку негоду ризикнули ми з Миколою поїхати на дев'яти створи, де на узбережжі затоки почав він будувати собі невеличкий дачний будиночок, дещо схоже з хатиною Баби Яги. Несхожість тільки в тому, що хатка Яги стояла на курячих ніжках, а Кабушкин будував свою на бетонних палях, так що влітку при палючому сонці та низькій воді, під хаткою можна буде насолодитися прохолодою.

Ми довго йшли узбережжям невеличкої затоки, лякаючи гайворонів, та спочиваючої попід берегом озер жаб'ячої молоді. Ми пам'ятали, що поети покликані щиро ділитися з народом своїм сприянням світової (життєвої) красоти. Не забуваючи, що від самої людини залежить яким бути терену, на котрому розташовано його житло. Добрим чи злим, багатим чи злиднем, залежним, чи вільним. Коли зозуля кує нам довгі роки життя, Микола Кабушкин читає наголос вірша:

Ящірка

Сяйнула оком, шмигнув між камінням,

Як по жаровні, по жовтім піску.

Хвилі піскові віків поколінням

Точать каміння в пилюку пухку.

Що то за пошук в пісках неозорих?

Крадучись у світанкову добу,

Слизнути роси, побачити гори,

В'юнких пташок, або мушлі юрбу.

Склалися роки в життя неосяжне,

Як ланцюжок, від ковтка до ковтка.

Наше майбутнє, чи хтось ото скаже,

Доля його солодка чи гірка?

Мить - це життя, але думка осягне

Світом бездонним поняття того,

Чи золотої вершини ми прагнемо,

Чи над безоднею ми стоїмо.

Ящірка вісниця, лупає віками,

Слухає вертка цариця пісків,

Як по барханах над вмерлими ріками

Тихо лунає їх зоряний спів.

І, наче забувши далі, починає читати зовсім незнайомого мені вірша.

Чулою чую душею сум'яття природи.

Витекло світло. Скінчилася радість всесвітня.

Суне пітьма. Закипає безмежність свободи.

Ніч - наше мито.

Скелі палають. Просторінь кипить неохватна.

Сили небесні позвуть нас на дії великі.

Там, обкрай неба, де сонце стоїть, як загата -

Ніч вогнелика.

Берези стоять по коліна у воді, легенькі хвилі злизують сліди, що крокують за нами золотими пісками узбережжя. Осторонь жевріють головешки забутого дачниками багаття. Не зробили ми й десяти кроків, як вони зустрілися - вогонь та вода. Вода стала парою, а вогонь зник під важко дихаючим водяним простором.

- Назад підемо по паси у воді, - каже Микола, - а нам треба поставити опертя, пришити дошки, щоб не знесла течія. Та ще й зібрати огірки з помідорами.

Чорні гайворони походжають по пісочку, не звертаючи на нас уваги, ніхто не може заборонити їм зневажати нас. Ми човгаємо гумовими чобітьми по затопленій стежці, а гайворони ходять городами, пишаються собою, погордливо стоячі на жовтих гарбузах, як на п'єдесталі. Кавуни, якщо в кого й були, їх скуштували вночі місцеві рибалки, зеленими човниками плавають в воді їх невеличкі половинки.

За присадибною ділянкою Миколи - маєток письменника-фронтовика Володимира Івановича Кліпеля. Убога халупа, на даху жовті гарбузи. Володимир Іванович з торбинкою огірків поспішає на черговий річний пароплавчик.

- Ви тутечки не засиджуйтесь, - повчає він, - запізнитесь на останній рейс, будете ночувати у воді, бо мій дах упаде під вагою двох великих поетів.

- На ньому й покеруємо у Хабаровськ, - сміється Микола, - а гарбузи візьмемо за рятункові паси.

Володимир Іванович останнім часом пише філософські мініатюри. Читаю я їх з превеликою насолодою.

В своїх творах Володимир Іванович одразу лірик і політик.

***

„23 квітня побачив куртину яскравих лимонно-жовтих квітів. Не застили їм сонця чагарники маньчжурської ліщини, не мішали скелі снігу в балках і затінених місцях. Це наш сонцеликий пролісок - адоніс. Звуть його й горицвітом. Як і поміж других рослин цього сімейства, адонісі бувають отруйними. Тільки що говорити, коли серце радіє дивлячись на це чарівне утворення природи, котре першим квітне посеред голого лісу на промороженій землі, в добу, коли щоніч приходять на землю заморозки. Поміж рослин, як і поміж людей, є невибагливі і мужні, що заслуговують нашого шанування. ***

Оголосили підвищування цін на продовольчі та промислові товари одразу на сто а то й на двісті відсотків. Є країни, де підвищення цін на п'ять відсотків виводить людей на вулиці, вони бастують, бурхливо виражають протест, а ми все сприйняли наче незначну подію, якби так і треба, якби на це ми всі давно чекали. Нещодавно показали по телевізору опитування мешканців, як сказалася на їх житті серпнева криза. „"А ніяк, - відповіла жінка. - Ми й до кризи не мали що купувати!" Чи є ще де такий народ, терплячій, поступливий? Нас всі, кому хочеться, винять за рабську психологію, дурість, ледачість, пияцтво, розхитаність. Проживотіли б вони під такими державцями, заспівали б інакше.

З величенною торбою на спиняці, з цеберкою в руці, обмірковував проблеми суспільства, крокуючі по коліна в воді на річний трамвайчик, ветеран Вітчизняної війни, добрий, чесний чоловік і письменник, восьмидесяти-річний Володимир Іванович Кліпель. Багато книжок написав він за своє життя. Чимало намалював офортів, вирізав з коріння засохлих дерев лісових тварин та фантастичних героїв надрукованих і ще не написаних книжок. Якби я взявся йому допомогти - ні, не дозволив би. Дачу його, як і дачу Кабушкіна, на дев'ятих створах давно спалили, тепер йому дев'яносто, майже сліпий він й досі записує свої „"Дозвільні спостереження" (під такою назвою виходять його останні книжки), а недавно через поета, Ларису Винокурову, подарував мені ведмедя, сидячого в позі Лотоса. Трохи незграбно зроблений, ведмідь зворушує моє серце, я держу його, дерев'яного, в своїх долонях і думаю про незламні характери героїв Вітчизняної війни. Вони будуть стояти до останнього вдиху, кожен зі своїм озброєнням: з кульковою ручкою чи зі скальпелем, оставляючи нам чудові взірці свого незламного духу.

В серпневу повідь дахи дачних будинків на островах гомонять на пронизливі жіночі голоси, наче хтось без упину роздає ляпаси на всі боки, то бешкетують хвилі на вологих фанерах та дзвінких дошках. Дощ, як потяг, має недовгі зупинки й довгі перегони, але що дачнику дощ, коли треба рятувати не тільки овочі, але й всіляке майно, особливо те, що вміє плавати.

Амур прийняв на свої узбережжя чимало українського народу. Вода в цій річці ще не отруєна людською ненавистю. Тутечки легше дихати. Легше аніж колись в Україні. Я чимало думав - чому? Чому мені так важко жилося в Україні? З якого бісу сварилися сусіди, писали доноси куди не слід, аби тільки зневолити й без того зневолених людей. Батьки моєї першої коханки зненавиділи мене за те, що я був сином покаліченого у забої, не освіченого батька. Але й батько коханки робив у забої. Вони були п'ятидесятниками. Божі люди, а якою ненавистю палали очі жінки, в кімнаті котрої на стіні в золоченій рамі висіло біблейське зречення: „"І невже ти думаєш, о людина, що уникнеш божої кари!" Божою карою було боягузтво людей. Я не боявся загинути в шахті, боявся, що зненавиджу сусіда і вб'ю його за свою любов до нього. Коли велет Кочетов вдарив мого батька, я, флотський старшина, вискочив з дому, то отой велетень дав чосу, а потім заховався у вугільний ящик, доставати звідки я його не став, бо дуже було смішно. Смішно й огидно. Бити слабкого й старого - одна справа, а протиставити свою волю рівному - кишка тонка.

Тяжко мені дихалося в рідній моїй Донеччині, після повернення з Тихоокеанського флоту. Якби мене не забрили в 1958 році, як би не навезли на край світу, можливо я б давно загинув у вугільному забої, як деякі мої друзі. А вдихнувши океанський простір, почувши від земляків про те як їм жилося-моглося на рідній землі, я зрозумів, що з моєю впертістю та свободолюбством жити поміж комуністів та сектантів мені буде дуже скрутно. Чимало сектантів приходили по мою душу, коли я потра-пив в лікарню. Про що вони втокмачували мені? Що бог мене покарає рукою диявола. А дияволами були сектанти з кам'яними за сивим волоссям лицями. Я й досі іноді бачу вві сні дідуся з погрозливими очима в чагарниках рудої бороди. Чим він мене стращав? Спочатку повчав як треба жити: „Не пиячити, не смоктати, не кохати... Я без його повчання не пиячив, не смоктав... а що до кохання, так сам отой дідок голубом злітав з неба до ліжка молодих та гарних. Я так йому й сказав: „"Ти, дідуган, великий грішник, я на тлі твого життя - святий, а щоб диявол не спокусився на моє життя, я не піду твоїм шляхом. Краще бути з дияволом, чим, отаким, як ти - з богом". Отоді й майнуло на мене льодяним холодом від очей пресвітера. Його загрози мене не злякали, на той час я багато чого побачив в своєму житті, але я знав, що дідусь молиться не богові, а карбованцям, котрі мав від кожної обманутої людини. А кошти ті були чималими.

Прямо з лікарні, шкандибаючи з палицею в руці, дійшов я до залізничної касі, купив квиток на потяг, і в котрий вже раз майже тиждень плакав під мирний перестук вагонів далекосхідного потягу. Я ще гаявся, куди їхати, на Сахалін чи зупинитися в Радянський гавані? І там і там в мене були знайомі, мене кликали в листах жінки, кормили обіцянками друзі, але далі Комсомольська-на-Амурі мене не пустили. Потрібні були папірці від КДБ, а зустрічатися з робітниками цієї держави в державі мені дуже на той час не хотілося. Отож я залишився в місті комсомольської слави.

Що за місто таке чарівне,

Чи відпустить до неньки мене,

Чи прив'яже до синіх лісів,

Звідки линуть музики та спів?

Пішов на пошук роботи, робітники потрібні, але спочатку треба найти житло, прописатися в ньому, стати громадянином славетного міста. Махало життя наді мною прозорими крилами, чимало жінок за невеличку плату обіцяли мені теплий закуточок, але в первую ж ніч лізли до мого (свого?) ліжка, зводячи з глузду палкими поцілунками, домагалися слова, що вже завтра підемо регіструвати шлюб, і був гріх, був... зі ніч кохання погодився на все, а ранком, наче біс, спасаючи мене, прикинувся її чоловіком, - прийшов з торбою подарунків, і довелося мені назватися рідним братом невтомної в коханні красуні. „Не знаю, чи повірив пройдисвіт, що я брат, а не коханець, але розійшлися ми з миром. Мене покликали на жовтневі свята, на той час я вже мав роботу, житло, та на увазі - жінку, яка мені дуже сподобалася, Тамару Полякову з дочкою Світланою. Прийшов я до своєї "„званої" сестри, у Надії з Миколою ціла юрба гостей, усі напідпитку, після жовтневої демонстрації та мітингу. Почала до мене прискіпатися маленька та гарненька нанаєчка, дуже, казала, нам пощастить в житті. Як заспівала пісню на мові нані, дивну пісню дивним голосом, та ще під тихий рокіт бубна. Саме тоді вперше в місті Юнацтва я читав свої вірші:

Не стій осторонь, ти вогонь,

Я змерз, мені треба погрітися.

Долоню клади на долонь,

На віру мою обіприся.

Нас танець уносить, як вир,

Ти чуєш як стогне безодня,

Чи дасть нам щасливе сьогодні,

На завтра притулок і мир?

Пам'ятаю, що вірш цей був довгим, але зошити з віршами тої доби згинули не знаю де, в смітниках чи в полум'ї ревнощів моєї дружини Тамари. А приведені дві строфи запам'яталися тільки тому, що були вони проро-цькими, не нанаєчка бачила мене своїм коханцем, а Надія Колодяжна, дуже їй хотілося повалятися зі мною в ліжку вдруге. Й повалялися, був такий гріх - "сестричка з братиком". І з нанаєчкою було, тільки років отак через п'ятнадцять після жовтневого свята.

У Колодяжних я бував кожну неділю, її чоловік, Микола, теж писав вірші, правда російською мовою, бо народився в Комсомольську в родині комсомольців-добровольців, які прибули на будівництво в 1936 році. Віршів Миколи я не пам'ятаю, щось там було про революцію, про Буденного, про комуністичне завтра.

По неділям ми спілкувалися з Миколою, читали нові вірші, робили всілякі зауваження молоді, але подумки зверталися уяви: чи озветься в серці сучасної людини гуркіт кавалерії Буденного на майдані Кірова у Комсомольську-на-Амурі. Я питав Миколу, що ота кавалерія зможе привнести в наше життя, окрім крові та клопоту - де б сховатися від свисту шаблюк, від людей, звиклих рубати голови, наче соняшники, на сплюндрованих ланах Батьківщини. По вівторкам ми зустрічалися в кімнаті нанаєчки з дружиною Миколи, вона усолоджувала себе моєю невтомною жагою до її тіла, а мені було лячно, діз-нається Микола, докладе куди треба про мою антирево-люційну свідомість. Але Колодяжний був певен, що я рідний брат Надії. Ми й справді мали деяку схожість: русяві, кучеряві, світлоокі.

Моя дружина Тамара мала собачий нюх. З перших днів шлюбу вона вживала такі сцени ревнощів, що, впертий хохол, я зраджував їй не тільки з Наталкою.

Метеозведення на серпень - дощі зі зливами, мовчазні, наче їм відтяли язика, прохолодні ночі, похмурі ледачі світанки. Коли з неба сипав град, земля ходила ходором, потім довго не могла збавитися льоду, особливо в кущах смородини та бузку, або в затишку поза хатами та тинами.

В стані невпинного руху серпневі мусонні дощі пере-ходять у вересневі, й тривають деякий час, підіймаючи воду в Амурі на шість а то й більше метрів. Зруйновані вщент будівлі, розчавлені водою городи не доводять до розплачу господарів та господарок. Що встигали те збирали, а що зоставалося - візьми собі, боже, що мені негоже! Після серпневої повені люди встигали посіяти й зібрати редиску, але вереснева затяжна ставила хрест на сподіваннях землеробів, виростити до заморозків хоч би пучечок якоїсь там зеленухи.

Мета талановитого поета Асламова, як редактора, вис-кубти зайве, на його погляд, пір'ячко зі крил птаха, щоб стало воно прозорим, але літати з такими крилами немож-ливо, бо то вже будуть музейні взірці, а не поезії. Такого висновку я прийшов, читаючі книжку поезій Миколи Кабушкина „"Вікові верхів'я", видану Хабаровським книжковим видавництвом 1985 року. Рецензентом збірки був видатний російський поет Єгор Ісаїв. Не буду спере-чатися з Михайлом Феофановичем, не всі вірші й мені сподобалися в книжці Кабушкіна, як в книжках самого Асламова, та й в моїх теж. Кожен читач має надію знайти у поета своє бачення світу, свою пісню. А якщо щось не торкає серця, це ще не значить, що поет не досяг мети. У кожного поета свій читач, а редактору, котрий має слух тільки на свої вірші, за редагування краще не братися. За зразок візьмемо вірш Кабушкіна „"Північна квітка". Подаю його повністю.

То сонечко гріє, то вітер січе,

То стужа, то мжичка туману.

Під небо північне підставив плече

Підлісок близь хвиль океану.

Чи є в кого доля сувора така.

Він квітне під зблисками льоду.

Над льодом стає океан сторчака, -

Підлісок кепкує негоду.

Над мрякою півночі зблиски зірок,

Снігами срібляними сяє

Безмежність, бо землю шанує сам бог,

Під серцем її зігріває.

Щоб саме отут, де струмочок води

Під панциром льоду родився,

Скрізь стужу пекельну, каміння й льоди

Підлисок-квіточок пробився.

Чи морок посуне, чи сонце зійде -

Проб'ється скрізь мрячку туману,

Під небом північнім підлісок знайде

Мандрівник, дійшов океану.

За межами сну, обкрай смуги буття

Підлісок натхненно палає,

Небесним зіркам від земного життя

Нестямне тепло надсилає.

Редактор Михайло Асламов смачно, олівцем викреслив саме другу та п'яту строфи вірша. За яким бісом - не берусь гадати, але вірш від такого редагування втратив багато, а запозичив дулю, та й ту без масла. Я просліджував творчі знахідки Кабушкіна з 1965 року. Сказати що він був справжній хохол - нічого не сказати. Дід Миколи, Йван Кабушко, став Йваном Кабушкиним ще в Першу Світову війну, коли тугий на обидва вуха писар замість „"ко" вписав йому „"кин". Він пам'ятає тільки свою бабусю, гречанку за походженням, Олімпію, вона ще носила прізвище Кабушко. А вже дочка її, а також онуки стали Кабуш-киними. Одного разу Миколі з міста Чернігова, де народилася його мати, надіслали пакет, в якому лежав коржик з надписом „"Кабушка". Він й досі береже засушеним цей взірець своєї зв'язки з Україною. Раніш я думав, що його прізвище пішло від слова кабиця, росій-ською - очаг. Першою кабицею поета був Алтай, як спомин про гірке воєнне дитинство Микола написав поему "„Хліб мого дитинства". Хто знає що таке одні бурки на чотирьох погодків, читає поему зі слізьми на очах, а хто народився після голодомору сорокових та перших п'яти роковин п'ятидесятих, тому дещо в поемі бачиться сміш-ним. Наприклад, звісний в літературних колах критик Ігор Литвиненко висміював в своєму критичному нарисі строфи про бурки. Чи знає хтось з сьогоднішніх молодиків, що таке бурки. Питав. Кажуть, бурку чеченці взимку, як плащ носять. Зроблена вона з м'якого хутра, її навіть поет Лермонтов носив. Сам себе в бурці намалював. Яке після війні хутро. Бурки, взуття на ноги, бабусі нам шили з старих порваних ватних куфайок. Їх носили з калошами, в кого вони були, а ні - підшивали парусиною, щоб бігати по снігу, а вже весною - пробачте, краще босі ноги в льодовій калюжі порізати, аніж намочити бурки.

Мати вмудрила вже й бурки,

Та без калош в них куди...

Зараз взуття оте мудре

Днем нам з вогнем не знайти.

В них аніякого дива.

Од вже де щастя було

Мати з куфайки пошила,

Взувся, і діло пішло.

Сніг, чи хвища, чи морози,

Ладні б калоші були,

Щоб не утопив в невдовзі,

Йшов я в грязюці коли.

Бурки в усяку погоду,

Бурки для праці й для гри.

Чи знайдете краще моду

Дитинства глухої пори?

Ми, діти сорокових-рокових, так і не знайшли взуття краще за оті бурки. Та й не знайдемо вже ніколи. Бурки - це наше дитинство. Перший шкільний портфель зшитий з праної-перепраної парусини батькових штанів, з протер-тими в шахті колінами... Але заждіть. Мені здається, я не сказав про щось дуже важливе, про добро, яке завжди керує над злом. Я вже писав про поета Олександра Гаври-люка, котрого в рідному селі Телининці, на кінець двадця-тих селяни вибрали головою комитету бідноти. Коли пішли чутки про розкуркулювання заможних селян, Гаврилюк відмовився від посади й поїхав будувати ЗУГРЕС, а потім - Комсомольськ-на-Амурі. Щось подібне відбулося в родині Миколи Кабушкіна. У його дідуся Івана було семеро синів, жили вони в ту добу на Алтаї, в селі Кормига, й мали чимало землі. 1925 рік був занадто врожайним, родина не встигала зібрати зерно, й попрохала підсобити бідного сусіда, котрий за добру роботу одержав від Івана молодого коня, теля, й чимало доброго збіжжя. „"Бути тобі, хлопче, добрим господарем", - повчав Іван хлопця. За чотири роки багатого збіжжя хлопець не заробив, селяни обрали його головою комбеду, одного разу вранці він прибіг до Кабушкіних й оповістив Івана що назавтра його прийдуть розкуркулювати. "„Збирайте синів, вантажте на вози майно й тікайте, дядечку Іван, бо пустять вашу родину по вітру..." Запрягли Кабушкини в сім возів добрих коней, зібрали особливо важливе для життя на новому місті майно, й біля тисячі кілометрів промандрували в сторону Китаю. Осіли в Джаркенті. Бархани, піски, червоний вулканічний терен. В роки з добрими дощиками мали добрі врожаї, в засушливі - земля репалася, з барханів вітром посувалися розпалені піски, але це було краще, аніж загибатися на будівлях комунізму. В Джаркенті в родині Тихона Івановича Кабушкина й народився хлопчик Микола.

Конур-Олен

Скаче вершник розпаленим полем,

Де безмежність до болі в очах.

Не утишити жагу до волі,

Не позбутися суму в ночах.

Знеохоти здіймається птаха.

Степ - беж межі, як вирва - зеніт.

Скаче вершник, пилюкою пахне,

Та розпалений простір дзвенить.

Наче хлопчик в сопілочку грає,

Де відлунюють скель сторчаки,

Чи то зоряне небо співає,

Чи співають підземні струмки.

Залізти на піч, в пооткриті двері слухати, як шумить дощ, як дзвінко падають краплини на вогке пружисте листя бузку. Мушля в таку зливу не літає, вона спить в хащах, або мандрує розбурханими зливою струмками. Обернутися б мушлям, нехай несуть струмки до річок, річки - до безмежного океану. Від Джаркента до Китаю недалечко, але місто, в честь героя битви за Москву, вже зветься Панфіловим. Саме на цьому терені народився добрий гурт героїв-панфіловців, але Джаркент - місто на яру - зігрі-вало серце якоюсь таємницею, а Панфілов, якщо він герой, збудуйте йому пам'ятник в Джаркенті, погорди буде більше. Бо мати в добу війни, коли батька було вбито в борні, хіба не будувала перемогу? Од вже як син звертається до матері.

Не дивися на мене суворо,

Не чисти що вдосвіта встаю.

Я до лісу доїду не скоро,

Вісім років, а я не в строю.

Спить корова, а їхати треба,

Бо у хаті ні сіна ні дров...

За селом сніг до самого неба

Білий сніг, білий світ, біла нов.

Дідусь тільки й вміє прати шкарпетки в дощових трав'яних калюжах, там де, не просто трава, а трава-мурава, отой шовковий спориш, що вкриває після дощу не тільки стежки, але й степові шляхи, обіч котрих сумно шерехтять гілками припорошені пилюкою лісові смуги. А попід отими смугами зморена спекою людина окликає хлопчика.

Безрукому діду дістати кисет,

Спромігся, чого ж ото плачеш ти, шкет?

Достати з кишені кисета того,

У культі-обрубки подати його,

Злякався. Заплакав. Дід каже мені:

-Ти, синку, цигарку дідусю зверни?

Сьогодні письменнику Миколі Кабушкину сімдесят два роки. Він держить своє видавництво „"Ковчег". Можна висміювати деякі книжки, що він друкує, але на те вона й базарна економіка, щоб обслуговувати загал потрібною йому продукцією. Бажаєш визначитися поетом неси видавцю кошти. А з тих мізерних кошт візьмуть податок, а якщо маєш фахівців, - ще й не один. Видавництв зараз в Хабаровську більше аніж було їх в усьому Радянському Союзі. За роки демократії - жодної своєї книжки він не видав. Я питаю: Миколо, давай добірку нових віршів, бо вони ж в тебе є? „"Є, й чимало, але ти не надрукуєш, і ніхто не надрукує. Це вірші нової громадянської війни..." Я відповів, якими б не були його нові вірші, вони будуть надруковані в „"Екумені". Бо влада має знати, що думають про неї люди, котрим совість не дозволяє лукавити. Іноді така лють обурює, що пішов би з пасом „шахида", ні, не діток калічити, не конати людей в театрі, а конати оту владу, що гонить вчорашніх фахівців та їх діточок по смітникам та підвалинам Росії.

Отож, почекаємо на нові вірші від нашого героя, Миколи Кабушкина.

***

Болить мені бачити оте звірство, коли вчорашній товариш загрожує вбити сина, безмовне малятко. Якщо я скажу на суді що саме він загрожував забитому майорові, котрий відмовився продати йому за безцінь огулом двадцять п'ять військових вантажних машин. Нахапали вони тоді на гроші авторитетів зилів, газів та „уралів, а що з ними робити не знали. Так і пішли оті машини китайцям, як крицевий мотлох. В які тільки гидотні справи не впрягався мій товариш, Валентин Берстиньов, намагаючись стати найбагатшою людиною міста. Та, мабуть, знань невистачило, або житлового досвіду. Що він знав про торгівлю майном, поставляючи до друкарень рулонний папір та картон. Хіба що, як напоїти та згвалтувати жінку, щоб вона й не помітила що саме він з нею зробив.

Конав Валентин 1998 року з кулею в дурній голові. А був він занадто молодший за мене, вродливіший, мав дві вищі освіти - економіста та юриста. Не плохим, кажуть, був фахівцем, але ледарем несусвітнім. А конав так безсо-ромно, вимолюючи у вчорашніх друзів, сучасних катів собі клаптик життя, і, можливо, вимолив, якби не повзав навколішки по бридкому бруку, брешучи, не клявся, що неповинен... Бо кати теж люди, вони знищують гидоту, бо зневажають оту гидоту в собі. Почесним людям вони дають можливість виправдатися, якщо не прихованими десь грішми, так ділом.

Як мені жилося-моглося на початок дев'яностих? Зацікавлено! Наче сторонній спостерігав, як ще вчора добропорядні люди поперетворювалися в злодіїв, відомий місцевий фахівець впадав в злиденність, а вчорашній злидень прокинувся банкіром. П'ять років назад за видану книжку я мав добрий гонорар, теперечки ніхто мою нову книжку не купував, а коли так, треба було самовизначатися в голодоморі, як герой Нобелевського лауреата Кнута Гамсуна в романі „"Голод".

Мати божа, і звідки їх стільки принесло! Кажуть молодий поп у в'язниці усіх їх зізвав до Христа, і теперечки в божому сяйві вони повисипали в місто з вагонів потягу. Йдуть по перону поважно, наче й справді понесли в серці божу любов до гідного суспільного життя. Дружина тягне мене за рукав, подалі від їх неситих очей.

- Йдуть тож хай собі йдуть, не дивись на них, бо зацікавленість вони можуть сприйняти за презирство. Комусь щось не сподобається в твоєму лиці, вб'ють не вагаючись.

Юрбилися учорашні в'язні довкола своїх авторитетів. Вплив попа не заперечував їм ворогувати поміж кланами, дехто конав в дурних бійках. Що не похорон - міське свято: оркестри, куплена авторитетами міліція, рев клаксонів, болісні наголоси добре вдягнених холуїв від влади, чарки з горілкою, смачні цукерки, безліч цукерок, можна сипнути жменю до кишені, якщо й помітять - головою хитнуть на знак згоди: візьміть сиріткам, чого соромитися. А де батьки отих сиріток? Лежать, забиті злодіями, повздовж державних шляхів, бо не погодилися чемно віддати навантаженого комп'ютерами, чи іншим яким вереттям, напівпричепа.

Жоден герой Вітчизняної війні чи соціалістичної праці не мав, відійшовши у вічність, нічого схожого на могили забитих злодіїв. Їх могили з чорного мурмуру будувалися, як фортеці, де можна не тільки випити на спомин, але й зійтись в черговій бійці за переділ сфери впливу.

Не знаю, чи будуть коли зібрані докупи та видані твори нашого видатного режисера та письменника Олександра Петровича Довженка. У 1985 році мій приятель Микола Грабар, справляючи 50-річчя зі дня народження, сказав: „"Наш народ нагадує тютюн. Його весь час пасинкують. У нього велике листя, а цвіту де-не-де". Потім Микола додав: „Так сказав про наш народ Довженко". Який народ він мав на увазі - радянський чи зокрема український? Виникає питання: хто вони, люди, котрі займаються пасинку-ванням? Хіба не діти свого народу, будь він радянський, російський, чи український? І звідки у новоспечених діточок таке ставлення до своїх батьків, сестричок, братів та онуків? Що це - безглуздя, чи симптоми якоїсь важкої хвороби?

На все життя зосталася в моному серці незагоєною рана, котру нанесли мені викладачі Донецького педагогічного інституту. Дійство стоїть в очах, наче воно відбулося тільки учора. Глибока зневага й огида батька не була прочитана професором в його очах. Професор всміхався поплескуючи себе по колінах текою з папірцями.

- Якщо діти шахтарів підуть до вузів, хто працюватиме в забоях? Подумати тільки, дочка неука лізе до науки! Професору мабуть сподобалася фраза „"неук лізе до науки", він її повторив двічі, і зробивши наголос на словах „"свідком будете", покликав якогось дідуся з сивою кучмою волосся на голові. Чого злякався професор, я так і не дотепів. Ніяких загрозливих рухів з сторони батька, тільки глибока зневага й огида в очах. Так було відмовлено в освіті моїй сестричці Раїсі Олександрівні, відмінниці за навчанням у школі.

Думаєте з якого переляку родина Наталі та Йосипа Дідухів поїхали на Далекий Схід. Щоб синові Миколі дати освіту, не залишити неуком. На пам'ять приходять записи зі щоденника Олександра Довженка, про ставлення української вченої громади до української молоді, а взагалі - до свого народу.

„"На превеликий сум і жаль, коли оглянуся назад, на пройдене життя, треба визнати, що все, що зазнав я кращого в своєму творчому житті і в своєму навіть стано-вищі, все я зазнав у Москві посеред руського, а не вкраїнського суспільства. Од своїх я знав здебільшого образи і провінціальну дику зневагу. Бог з ними."

Мені, повірте, соромно було читати ці рядки. Сучасні недоторкані чиновники не підлягають критиці, все, що роблять журналісти чи письменники - зайве. Не тільки в Україні, але й в новій Росії. Навіть в колі людей, котрих я завжди почитав як своїх друзів. „З вовками жити по-вовчи вити". Варто було надрукувати україномовний журнал, як ставлення містечкового писеменицького загалу до мене досягло не зовсім доброзичливого напрямку...

Здається, було це влітку, на кінець серпня, спека в Хабаровську була неймовірна, я стояв навколішки біля розчиненого вікна, на протязі, й писав черговий нарис героєм котрого був поет за прізвищем Микола Кабушкін. Мозок мій кипів від пари - дев'яносто дев'ять відсотків вологи при ясному небі. Як таке могло статися. Микола натякав що в такі пекельні дні він п'є зелений чай, я теж випив склянку, але полегшення не помічав. Лице обтікало потом. Тіло під сорочкою палало, наче хтось облив мене окропом, закип'ятив воду на розпеченій плитці сонця. В такому пеклі хіба щось доладне напишеться? Ще раз гортаю сторінки нового рукопису Миколи Кабушкіна. Зупиняюсь на вірші „"Світ небесний". На мій погляд, він дуже легкий на переклад.

Світ небесний, світ туманний,

Ллється по снігам.

То реальний, то оманний,

Вічно світить нам.

Тимчасовий, дивовижний,

Вічний світ, живий.

Світ небесний, світ безгрішний...

Світ з дитинства мій.

Ллється щастям, чи сльозою

Між лісових крон,

І на землю, і в безодню,

В душу бісову й господню,

Взявши нас в полон.

Світ - це життя, промінці котрого ми бачимо в очах людини, звіра чи птаха, на листях дерев, рослин, квітів, в краплі води, чи в тенетах павука. Але що таке життя? На таке питання Кабушкін відповідає просто:

Сніжинка народить лавину.

Два кроки - і ти вже побіг

Дві крихти піску - це пустиня...

Спішить за хвилиною вік.

Безмежне обновлення крапель в безмежному життєвому просторі. Але щоб сяяти, краплині потрібні свої взірці, котрі він переосмислить і зробить висновок, якою молитвою поєднати свою душу з небом. Молитвами Шевченка, Пушкіна, Єсеніна? Пробував - не вдовольняє! Але як жити без поєднання з небом? І він витворює свою молитву, підмур'ям котрої стає його особистий життєвий досвід:

Душа торкне зірок і мить осягне вічність.

Струменить чорний лід крізь присмерк золотий,

Де на прискалках гір - ніч сяє плащаницею,

Над тишею води у сфері кам'яній.

У безумі душі вогонь і холоднечу,

Не об'єднавши, не розтягши їх.

Безмежний Всесвіт, й душу нашу вічну

Чи хто збагнув коли, чи хто коли постиг!

Ні, ні, і ні, сьогодні - ні, і далі буде - ні. Ми у в'язниці, з котрої немає виходу. Людство спіткнулося на дев'ятнадцятому віці, там де жеврів розум сьогодні жевріє шлунок. Голі сідниці жінок на сцені, кулінарні страви. Дивуючись на їх безліч, Музи пороззявляли роти, замість поезій з язика котиться голодна слина. Державі не до розуму, чим більше на землі дурнів тим легше урядовцям бога пиячити в золочених фортецях влади. З'явилася в Хабаровську якась закордонна тіточка, кажуть, десята вода на киселі від царя, котрий зігнав Росію в пекло грома-дянської війни. А теперечки ця бабуся роздовбує мера нашого міста за його справи, бо оті справи, як ви бачите, не дуже подобаються цариці, про родича котрої, царя Миколу, ще Тарас Шевченко писав:

...Добра не жди,

Не жди сподіваної волі -

Вона заснула: цар Микола

Її приспав. А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром,

Громадою обух сталить;

Та добре вигострить сокиру -

Та й заходитись вже будить.

А то проспить собі небога

До суду божого страшного!

А панство буде колихати,

Храми, палати мурувати,

Любить царя свого п'яного,

Та візантійство прославлять,

Та й більше, бачиться, нічого.

Сталили наші батьки вже обух і сокиру, шановний Тарасе Григоровичу, не допомогло. Панство зростає, як в лісі гриби після дощу, мурую храми й палати, а теперечки придбало собі царицю-куницю, щоб було кому молитися. Бо візантійський бог усім вже осточортів. За яким бісом спитаєте пишучі про Миколу Кабушкіна, я звернув увагу на вірш Тараса Шевченка. Все просто. Є у поета Кабушкіна багато віршів про те, що діється в сучасній Росії. Зараз він готовить таку добірку до друку. Але читати про обух та сокиру мені не дуже сподобається. Треба об'єднуватися проти цариці та урядовців Христа, бо під їх владою Росії ніколи з грязюки не вилізти. Чим більше в країні псів, псарів, та їхньої брехні про добренького бога, тим гірше живеться суспільству. Тож і ладу між громадянами та й усім людством ніколи не буде.

Олександр ЛОЗИКОВ.

«Далекосхідна хвиля» №3.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Оповідання

Бог - це освіта

Рештки життя Андрій Завірюха (а йому в жовтні стукнуло сімдесят) намагався прожити праведником. Але погано розумів, яке воно насправді праведне життя. Не смоктати, не пиячити, не шукати насолоди у чужих жінок, особливо одружених. До жінок Андрій Степанович поволі втратив жагу після піввікового ювілею, а в п'ятдесят шість, коли загинула його дружина, поклявся собі не зраджувати небіжчиці. Так воно й сталося, бо пиячив Андрій Степанович до паралічу мозку, правда попід тинами та в містечкових скверах не валявся, на карачках, але до дому доповзав. А за тиждень до того, як йому стукнуло сімдесят, зустріли його на вулиці дві жінки, в літах, але видні собою й неймовірно розумні. Почали розповідати йому про райське життя під крильцем Бога, не взявши кошт, дали йому дві брошури з кольоровими малюнками життя в Раю. На малюнках красуні жінки з малими хлопчиками сиділи на зеленій травиці, поряд з левами, антилопами та іншими тваринами. На узбережжі райської річки сиділи святі старики з молодими лицями, вони розповідали юнакам про щось дуже цікаве, бо очі молодиків сяяли великою вірою в щасливе безсмертя. На одному з малюнків молоді дівчатка слухали доповідь одного з божих апостолів. У апостола на лиці грала загадкова усмішка, одною рукою він держав теку з папірцями проповіді, а другою вказував на яблуню з золотими плодами. Чому вчив апостол молодих дівчаток одному Богу відомо, але усмішка божого фахівця Андрію Степановичу не сподобалася. Рукою він показував на яблуко, а оком обмацував груди молодих жінок. У Андрія Степановича майнула думка, що апостол відшукуєнайгарнішу. Але для кого? Для себе, чи для Бога. А може апостоли постачають дівчат до пекла, щоб згодом перетворити їх в чортиць. Не можуть же чорти жити без жіночих ласощів. Вони не святи, щоб відказувати собі в такій малості, як помитися з молодою дівчинкою в одному з пекельних котлів.

Розглядаючи малюнки, Андрій Степанович прийшов висновку, що книжку до друку готовив дурень, бо митець виразно показав, все, що надруковано в книжці, несусвітна брехня. Всі небіжчики в Раю кормляться святим духом. На який біс тоді оця рясна яблуня в райському садку? Коли вже там ніхто нічого не їсть, бо духи - святі, боже слово їм - компот, горілка і навіть огірок на закуску. Навіть лев, окрім як зівати, дивлячись на діточок, нічого робити більш не вміє. Навіть спати, бо вві сні леву може приснитися, як колись на землі він з'їв молоденьку антилопу, а пам'ять штука капризна. Хапне лев вві сні дівчинку, яка учора на його кучматій голові вчилася заплітати забавні косички. Хапне й останеться дівчинка без руки або без голови. Згодом Андрій Степанович дотепав, що яблуня в Раю існує, щоб спокушати святі душі. Не можуть же вони безліч років проводити в летаргічному сні. Люди, котрі попали до Раю, хоча й визнані святими, на землі вони чимало лиха грішному люду робили. У кого були гроші на попа, він їм за оті гроші відпускав усі гріхи, навіть вбивства, а безгрішна людина з'їсть огірок з чужого городу, її тутечки ж вписують в божу відомість, як грішницю. Бо без грошів поп гріхів не відпускає. Йому тех. гріховодити хочеться. І смоктати, і горілку пити, і прихожанок тягти до свого безсоромного ліжка.

А діти? Звідки в божому царстві беруться діти? Якщо це оті малятка, що вмирають при пологах, хто тоді оті жінки, що їх пестують? А куди поділися зрілого віку чоловіки? Невже вбиті на війні до Раю не попадають, а йдуть напрямки в пекло. Хто був на війні, тому пекло бачиться справжнім раєм. Купають загиблих в смоляних котлах вродливі чортиці. Та й смола ота не смола, а листячко з божого дерева мирта. В пеклі мирти не ростуть, в Раю - теж, ні на однім з малюнків не бачив я миртовогодерева. Звідки ж тоді постачають до пекла цю духм'яну страву? Й за які кошти? Може всі бізнесмені, минаючи чистилище, прямують до пекла, за попами вслід? Бо за добрі гроші в пеклі можна не тільки гарну чортицю, а й самого Бога купити. Так думає Андрій Степанович, розглядаючи кольорові малюнки в книжці, котру готував ва та підписував до друку сам Всевишній.

Бог, щоб ви знали, більш за все ненавидить попів. Звідки вони знають, що думає про людей Бог. Самих талановитих фахівців, вчених, поетів, попи знищували іменем Бога. А Бог плакав дивлячись на злодійства церковників. Яких тільки казок не придумували злодії, щоб дурити людей, а люди кормлять оцю вовчу зграю, відкривають попам душі, довіряють їм хрестити своїх діточок...

Від лютої ненависті до попів Андрій Степанович аж підстрибнув. Не треба було йому брати у жінок цю бісову брошуру. Тільки настрій спаскудив. Чи не краще подивитися телевізор, може щось про живу природу покажуть. Але по десяти каналам телебачення йшли бойовики, чоловіки з міцними м'язами, ганьбили й вбивали жінок, чергами з автоматів перекреслювали гурти народу. Дивитися на таку срамоту Андрій Степанович не міг. Висмикнувши шнура з розетки, порвав на шматки божу єресь, і пішов до друга-сусіда, щоб якось скрасити час до приходу незнайомки, яка своєю освіченістю в галузі літератури могла скрасити життя одинокого фізика. Кожного ранку, на протязі двох або трьох місяців, як на чатах, стояла вона біля крамниці, до якої Андрій Степанович щоранку приходив купити хліба та молока. Спочатку незнайомка намагалася всунути йому довідку про існування Бога, котрого, начебто, вона бачила сама, а бачачи, що Андрія Степановича гнітить процедура вербування, змінила тактику, почала приходити з книжками відомих письменників. На початок листопада морози сягають 20 градусів вночі, зелена трава перетво-рюється в чорну, щулячись від вітру, школярі йдуть до школи. а жінка, незважаючи на мороз, приходила до крамниці, всміхалася йому замерлим лицем, аж поки одного разу Андрій Степанович не витерпів та запросив її до себе. Вони навіть не познайомились. Подумки він називав жінку божою овечкою. Але останнім часом збагнув, щовона не така вже й дурна, щоб блеяти. Почала розповідати про письменника Василя Розанова. Начебто він говорив, саме гидке, що може статися з людиною, це озноб душі. "Людину кидає то в жар то в холод, вона не знає до якого берега гнати свій човен. Бо людина приходе в світ, щоб дивитися, а не робити. Все, що треба, за неї зробив Бог..." „А з'їсти ближчого свого, забити теля на шинок, а порося на сало, хіба це не робота? Хотілося б знати, яких тварин забиває на свята ваш Бог?" Жінка встала з тахти й відпустила Андрію Степановичу декілька щигликів в лоба. „Не юродствуйте, пане. Про гріхи я вже не кажу, всі ми на землі грішні, але треба іноді й покаятися..." „Я б покаявся, якби моє каяння допомогло Богу зійти на землю за вимогою письмових пояснень: чого я саме такий дурень, а поп - такий. Думаю, що Бог попів не любить, занадто багато вони брешуть, а ще більше гріховодять. Ти бачила священика, щоб за його плечима не було дві-три судимості за злодійства, а то й вбивства. Вбив людину, покаявся, тепер мене вчить, щоб я не став убивцем. Він не розуміє, що мені таке й в голову ніколи не прийде, бо у кожної людини є родина, котра його любить. А попу, як і його Богу, до фені людські болячки...

Такого тоді наговорив жінці Андрій Степанович, що вона збігла від нього, не попрощавшись. Довго потім петляла повздовж будинку, в якому він жив, але не заходила, збиралася, мабуть, з думками. Й зібралася таки, якось погримала в двері, зайшла, виклала на стіл з розхрис-таної теки купу папірців, і, сідаючі за стіл, запитала:

- Ви Лосева читали?

- Коли вчена людина приходить в хату, вона першою вітає господаря, чи не так, як там вас...

- Пробачте, подумки я була завжди з вами.

Її погляд зупинився на лобі Андрія Степановича, мабуть надіялася знайти на ньому сліди від своїх щигликів, але в глибоких зморшках побачила тільки краплини поту.

- Речі існують, але з'явлення, отже й їх ім'я не існує, якщо ви про це, пробачте, мене більше приваблюють філософії античних письменників. Вони не ховалися за словом, як боягузи за спинами своїх товаришів.

- З вами неможливо говорити, - спересердя жінкасіпнула теку, й папірці з надрукованими на них святими текстами розлетілися по долівці.

Андрій Степанович впав на коліна й почав складувати їх до купи. При цьому він говорив:

- А вся біда в тому, що ми з вам, люба жінко, й досі не познайомились. Іноді мені буває лячно, чи ви, часом, не божа вівця, котра зійшла з неба, щоб понести від мене нового божого сина?

Думав - обуриться, але ні, промовчала, тільки пильно подивилася йому в очі.

Склавши папірці докупи, Андрій Степанович поклав їх на стіл поряд з жінкою. Вона, підвелася, й протягуючи йому руку, сказала:

- Звуть мене, Валерія. Валерія Петрівна, по прізвищу Садкова. Я вчителька російської мови та літератури, вчителька в минулому часі. Мої погляди на учбові процеси не сподобалися директрисі. Так тому й бути. Зараз я в секті баптистів, але їх постулати сприймаю з докором. Я сама по собі, і бог мій існує не в небі, не в космічному просторі, а саме в тому, що ми називаємо освітою. Бог - це освіта. Я прийшла висновку, що ви людина різнобічно освічена, отож і приходжу я до вас, як до бога, котрий не зрадить мене, не згвалтує, а допоможе мені в скрутному стані...

Андрій Степанович дивився на її щоку, де ледь темнів вогкий слід від сльози, потім очі їх зустрілися, його підсліпуваті карі з прозорими блакитними очима Валерії. Від її очей йшла невідома йому сила, раптом йому стало жарко, з потилиці до п'ят його тіло вкрилося гарячім потом, а потім наче протяг пройшов по спині. Він навіть не помітив, коли вона встала й зайшовши за спину, по материнські ніжно доторкнулася вустами до його потилиці. Саме час йому було розслабитися, але долоні жінки лягли йому на щоки, і їх легке сповзання до шиї збудили в ньому нестерпний жах. Андрій Степанович випростався як пружи-на, повернувся до Валерії палаючим злістю лицем, схопив її руки і стиснув з такою силою, що вона, зойкнувши, присіла перед ним на коліна. З її очей бризнули сльози.

- Мені боляче, Андрію Степановичу... Я не думала, що ви такий палкий, такий ще зовсім спроможний мужчина...

„"Хто вона така, свята, чи злодій в спідниці?" Ця думка гнітила його, він не міг збагнути, як сталося, що він ледь не озвірів від її ласощів. Що його налякало в поведінці Валерії. То був істотний жах, наче хтось сповістив його про небезпеку. Він з трудом розчепив пальці на руках Валерії.

- Пробачте, я вже й забув як ото поводяться з жінками...

Вічна суперечливість думок, невгамовність бажань, невміння вгамовувати свої почуття. Йому хотілося погнати Валерію геть з кімнати. Андрій Степановича ще й досі гнітив магнетизм її очей. Оте раптове переміщення з-за столу за його спину.

Хто вона така, чи справді, вчителька літератури? Якщо так, має знати, який твір Михайла Коцюбинського йшов за шкільною програмою? А по якому було зроблено кінофільм? Спитати, але ж соромно. Подумає, злякався! Щоб не набути суперечки, завжди краще промовчати. Й бути насторожі, бо Валерія занадто молода, щоб обрати його коханцем. Він поволі остиг, прислухаючись до плину думок. В них була остерегла, холодна невіра в святість освіти. Хай вона й бог, але саме освіта робить людей завидющими, хіба не освічені люди вбивають стариків, щоб заволодіти їхнім житлом? А у нього така багата бібліотека. Не сучасні, але міцні ще меблі. Він не злидень якийсь, тридцять останніх років посідав місце директора хлібопекарського комбінату. Мав чималі зв'язки з славетними місцевими фахівцями. Він знову сидів на своєму місці за столом, знов Валерія цілувала його в потилицю, лагідно гладила по щокам, впиралася грудьми в його плече. Він наче засинав, розуміючі що попав під вміння Валерії навівати стан, з якого йому вже не вийти. Йому вже не хотілося, як декілька хвилин назад, зібратися волею, щоб врятувати своє життя. Андрій Степанович наче й не бачив як до кімнати, наче з неба, зійшов молодий чубатий парубок, як, сміючись, почав нишпорити в шухлядах його меблів, як порівнявшись з господарем хатини, відпустив йому в лоба пару щигликів.

Прокинувся Андрій Степанович від ранкових сонячних промінців, які саме впали на ліжко його небіжчиці дружини. Він ніколи не лягав спати на її місце, лише інодіприпадав лицем до білизни, яка ще не втратила ароматів її довгого, й в шістдесят золотавого волосся. Всміхнувся, згадавши Валерію: „"Бог - це освіта!" Так про що там писав Коцюбинський в повісті Fata morgana? Про заможних селян, котрі вгамували повстання злиденного люду... Освічені злидні в статусі бога знають як роздобути кошти, не вбиваючі стариків, можуть і вбити, але тоді вони втратять божественний статус. Вбивають ті, хто вірить не в освіту, а в бога, котрий відпускає грішникам їх провини, щоб було кому грішити далі.

Андрій Степанович встав, розгладив долонями зморшки на простирадлі дружини. Він все ще боявся побачити, що наробили злодії в його хаті. Але ходити весь час з зажмуре-ними очима не будеш. Він помацки дійшов до свого місця за столом, намацав коліном дзиглик, й сівши на нього, хвилини дві вагався, боячись розплющити очі. Нарешті він це зробив. Меблі були на місцях, в кутку біля вікна блимав блакитним оком його старенький телевізор. Грайливо виблискували на полицях за склом подаровані тещею бокали. Вся шухляди були чинно закриті, наче їх не торкалася хижа рука злодія. Андрій Степанович встав, відкрив шухляду, де завжди лежали гроші. Пенсія була на місці, він двічі перерахував її, кожного разу гримаючи лобом в скло, за котрим стояв порцеляновий посуд. Нічого не розуміючі, він зайшов до кухні, потім в свою спальню, в коридор, довго дивився на крючок, котрим завжди закривався на ніч. Все було, як завжди... окрема хіба ароматів білизни в ліжку небіжчиці дружини. Оті аромати були якісь не такі, не зовсім такі, начебто в ліжку побувала якась інша жінка. Хіба що Валерія, але чи була вона справді, ота Валерія? Чи не наснилося йому бува? Коли в сінцях продзенькав дзвоник Андрій Степанович навіть підскочив з переляку. Це було так несподівано, так дивовижно. Навшпиньки підійшов до дверей, осиплим від хвилювання голосом спитав: хто? Надіявся почути голос Валерії, але за дверима панувала тиша. А дзвоник дзенькав і дзенькав. Відчинити на дзвоник він не зважився. Щільно прикривши двері на кухню, взявся набирати номер міліції. У відповідь часті сердиті гудки. Дзвонив один, два, три... сім разів. Мабуть усі пішли відчиняти двері, - майнула думка. Зайшов до вітальні, впав на ліжко небіжчиці дружини, затуливши вуха подушками. І знову нестерпні збудливі запахи Валерії. Скільки отак пролежав, спав чи ні, так і нетямив. Коли прокинувся в кімнаті був повний погром, наче вибухом розметало по кімнаті речі, книжки, папірці, фотокартки з альбомів. В міліцію не подзвонив, довго сидів в ліжку, регочучі як божевільний. Андрію Степановичу було нестямно весело, особливо коли на кухні на столі побачив плішку горілки й шматок ковбаси. Там же білів шматочок паперу, на якому кульковою ручкою було написано: „"Я ще зайду. Валерія". Двері, як і після першого пробудження були закриті на крючок, наче нікого в його квартирі й не було. Ввечері Андрій Степанович пішов до церкви, розповів про свої фантастичні пригоди, і разом з попами дійшов думки, що двічі до нього в квартиру приходила небіжчиця-дружина. Вона й забрала кращі свої речі, коштові взірці, й гроші. "„Мабуть в пеклі теж бувають еконо-мічні кризи", - сказав поп, хлопаючи Андрія Степановича по спині.

 

Чотири бісеняти по темним закуткам

Занепавши в скруту після чергової свари з дружиною, послав я сусідку якнайскоріше купити мені пляшку горілки, а на останні сімдесят карбованців - ковбаси та окраєць хліба. Сусідка, Настя Присяжна, була років отак з десять молодшою за мене, мужня, мала сина та дочку. Дочка робила, син вчився, чоловік, якщо здибає де сотню-другу - несе додому, це взимку, а літом доброго фахівця-теслю хапали будівельники з ногами та руками. Особливо будівельники вірменської діаспори, у котрих цінний працівник той хто працює мовчки, навіть коли йому замість грошей дулю покажуть. А Микола Присяжний був саме такою людиною, слухняною, соромливою, працював зранку до заходу сонця, не пиячив, не смоктав цигарок, окрім праці, все це за нього робила дружина. Вона була негодна навіть дурну роботу зробити, ходила по сусідах, позичала гроші, немовби на хліб, а насправді на пиво. Спроможні сусіди позичали їй навіть на горілку з салом, бо кодексу честі вона трималася справно, борги повертала навіть взимку, коли чоловік сидів без зарплати. Віддав я сусідці, Олені, на горілку та ковбасу двісті карбованців. Вона так зраділа, що чмокнула мене в щоку, й стрибки побігла по східцях вниз. Сам я такими справами обертався за півгодини, але минуло дві-три години, а Олени не було. По куткам кімнати вже повзла вечірні тиша, сонце сідало в палаючу червоним полум'ям хмарину (кажуть, зранку буде дощ), дружина, яка після свари поїхала до матері, не поверталася. Я знав, що повернеться через два-три дні. Одинцем без горілки коротати ніч кому сподобається. В вухах й досі дзвеніли прокляття дружини: „"Щоб тебе, гаспиде, підняло та гепнуло!" З отим прокляттям в мозку пішов я до крамниці, яку було розташовано вкінці вулички, в двоповерховому будинку з червоної цегли. А майоріла крамниця - жовтим по чорному - рекламою „Втіха шлунку". Літери були жовтими, а полотно чи фанера чорні. З першого дня, як повісили рекламу, магазин інакше й не називали, як "„У Махно". „Сьогодні до Махно теляче м'ясо з Переяславки завезли! „Не купуйте у Махно горілку, бо палена, а кошти як за справжню беруть!

По дорозі в крамницю я міркував, чи вистачить мені терпцю жити з дружиною далі. На який грець терпіти її скарги. Все в неї не так, як у людей. Чоловік, себто - я, заробляє мало, її перевесниці по закордонам жаб'ячі лапки їдять, вина заморські п'ють, начебто вона п'є не заморські. Правда, засмаглими ми з дружиною поверталися не з італійських пляжів, а з місцевого ставу. За кордон я не їздив. Дружина разів з п'ять мандрувала до Китаю, двічі, правда, - цеглиною. Їздити за кордон цеглиною можна за невеличкі кошти, посібником човника: собі маєш везти тільки фрукти, та речі, в котрі одягнешся. Наприклад, з десяток трусів собі й стільки ж чоловіку, п'яток спідниць, під кофтою можна підперезатися двійкою штанців, а треті, теж під кофтою, надіти на шию. Жінка в такому вбранні справді походить на цеглину, бо ледь в турнікет просовується.

Продавцем "У Махно" в той день робила Тетяна Мельникова, той самий човник, з котрим моя дружина цеглиною двічі до Китаю їздила. Я спитав: чи не заходила сусідка Настя, ні, не заходила відповіла вона. А з дружиною, як я бачу, ви знову в розводі? Заглядала вона, злюча, як примара, питала, чи скоро в Китай поїдемо? Ти ось що, - вона поманила мене пальцем підійти ближче, - може ти, як мужик нездібний, ото вона й лютує?

Очі у Тетяни так і блищать, так і блищать, що їй відповідати?

- Заходь, перевіримо, що я за мужчина. Чоловічу роботу я справляв би справно, та у дружини замість муркотіння киці пазурі тигриці. Саме вона нездібна вдоволити чоловіка, - як і Тетяна, пошепки відповів я. - Кожну ніч п'яти обморожую, спроможність моя вгору пне, як рослина до сонця. А де воно сонце, коли за вікном ніч...

Тетяна засміялась:

- Ти ж не ображай її, тигри у нас під особою, державною охороною. А ти щось купувати прийшов?

- Пляшку горілки мені, трохи ковбаси, та ряжанку на сніданок. Треба з сонечком на дачу їхати, роботи там край непочатий.

Тетяна мовчки сповнила мій наказ, щось ще хотіла запитати, але в магазин зайшли покупці, і вона зніяковіло всміхнулась.

- Йди-но, тільки на змія не налягай, одинцям горілка душу не веселить.

Я трохи простовбичив посеред крамниці, вагаючись чи не купити мені пляшку пива, бо від дружини чув, що Тетяна в Китаї випиває стільки пива, що не знаєш куди воно лізе. Але не купив, махнувши подумки рукою, повільно попрямував до свого будинку.

Додому повернувся вже в сутінках. В кожному темному кутку сиділо по бісеняті, вони дивилися на мене блискучими очима Тетяни. Ще й всміхалися, ніби чекали, що я їх позву до столу пиячити. А навіщо вони мені здалися, бісові діти? Через брудні шиби до такої ж брудної підлоги просочилося місячне сяйво, жовтими чобітьми ставши посеред кімнати.

Я довго сидів мовчки, давлячись на пляшку з горілкою. Думки, як ластівки, метлялись в пустому просторіні моєї голови. Чи не прийшов час наблизити те, що може стати неминучим? Наблизити, щоб заподіяти рятунок. Інакше не встигнеш угледіти - де, яким чином і хто спровадить тебе з життєвого банкету? Розрадитися в годину туги кращеза все потрапити в коло добрих друзів, або жінок. Але де вони, друзі? Пиячити з алкоголіками я не люблю, бо вони всі геніальні, що не по їх - хапають ножа. Жінок позвати можна, але це теж наближення неминучості. Не сьогодні-завтра дружина про все дізнається. Ото вже буде сварка так сварка. Почне винюхати чи не Тетяниними духами пахнуть мої чересла. Вона, стерво, знає, що Тетяна ставиться до мене небайдуже. А нюхалка у моєї дружини ще та! В кімнаті вже зовсім темно, блищать тільки по закутках очі бісенят. Чекають поки я наллю та хильну першу чарку. Тоді вже вони вийдуть зі своїх закутків, сядуть до столу зі своїми пекельними горнятками, бо знають, що гостям наливати я люблю більше ніж собі. Так воно й станеться. Бісенята хороші співрозмовники, але сьогодні моя душа чекає на щось надзвичайне. Дуже мені хочеться, щоб прийшла Тетяна. Жалюгідний вираз мого лиця примушує бісенят шукати причину.

- Скупердяй наш господар, - чується з правого темного кутка.

- Так з-за дружини ж все... думаєте, до матері побігла. На ніч до матері? Вона саме зараз нашому господарю роги лагодить, бачиш як він лоба чухає, - чується з другого.

- А чом би нам не об'єднатися? - блимає Тетянине око з кутка за шкапою.

Мотляючи ріжками, біс четвертого кутка рупором притис долоню до вуха.

- Ніяк хтось східцями йде. Чи не господарка отямилася?

Першокутній, котрий сидів поблизу дверей, зблиснув очима.

- У господарки хода стрімка, а ця жінка йде повільно, наче сумнівається: чи є сенс турбувати бідолаху?

Дзвоник продзенькав так раптово, що я підскочив. Майнула думка: Тетяна!

До дверей йшов з острахом і нестямним бажанням роздягти й розкинути Тетяну на ліжку.

Тремтячими руками відчиняю двері і бачу... стоїть за дверима теща. Зроду я її такою не бачив: нафарбовані губи, підкреслені синім олівцем повії, біляве з легкою сивиною волосся відблискує золотом.

- Ти один? - питає.

- А з ким же ще мені бути? - відповідаю питанням на питання, роблячи при цьому реверанс, ледь не торкаючи коліном долівки. - Будь ласка, Степанидо Йванова, проходьте. Ви стерегти мене прийшли?

Теща грайливо підняла руку, скуйовдивши волосся на моїй голові, й палким динним „орбітом дихнула в ніс.

- Сварка у нас з дочкою вийшла. Що за мода бігати від чоловіка... Отож я й прийшла до тебе... хай потопчеться з онуками, діточками братця, може отямиться.

Побачивши на столі непочату пляшку горілки, тяжко зітхнула:

- Насамперед хотіла б сказати, що я дещо принесла. Добре винце, фрукти... Я ніколи не ставилася до тебе, як до сина, або зятя. Ти добра людина, заслуговуєш більшої пошани. Скільки раз я наказувала доньці - навіть найкраща людина може змінитися, якщо дружина почне утворювати нічні походеньки та зради... навіть з ненькою.

Останні слова теща добавила щоб заспокоїти мене. Вона дістала з кошика пляшку білого італійського вина, цілий арсенал фруктів од яблук до фініків. Спитала:

- Признайся чесно, подумки ти на когось чекав?

- Саме так, - відповів я, - з пообіддя був у такій скруті, що попросив сусідку, Настю, збігати в крамницю за горілкою. Але вона щезла разом з грішми. Вже шість годин десь блукає.

- А чоловік її хіба не вдома?

- А де ж йому бути, звісно вдома...

- Настя ще та пияка. Нап'ється, знов прибіжить циганити грошей.

Не встигли ми з тещею покуштувати білого італійського, як в двері подзвонили. Прийшла Тетяна.

- Я вас, Іванівна, у вікно побачила, коли обіч крамниці йшли, вирішила на хвильку забігти, - не розгубився човник. - Думаю собі, зайду, погуторимо, коли в черговий раз в Китай їхати.

- Іноді життя робить дуже круті звороти. Ще годину назад я не знав куди дітися від нудьги, а теперечки йде обертом голова, що ж воно буде далі. Три жінки - це жодної жінки, три тому, що в коридорі на східцях вже лунав п'яний голос сусідки Настіі. „"Як запобігти обставин, коли жінка відцуралася чоло-віка, виказуючи намір сісти йому на карк?"

Я не можу збагнути, хто це сказав, теща чи Тетяна. Я боявся що сусідка Настя зараз всантачить мені щось неймовірне. Поки ж ще вона цвірінькала своїм пташиним голосочком сороміцькі пісні:

Милий, куме, дайся,

Мене не цурайся.

Розчини штани під пасом,

Полапати дайся.

Щоб мені не дати

Чоловіку спати,

Впрягай, куме, свої воли,

Будемо орати.

Нам залишалося тільки хором приректи?

- Настена, посоромися діточок...

Але у п'яної сусідки що в голові то й на язиці. Я обереж-но поточився од дверей, сподіваючись, що сусідка піде додому спати, але теща подала знак, щоб я заспокоївся.

- Які кошти ти їй давав?

- Двісті карбованців.

Від потаєного сміху, очі у тещі стали прозорими. Вона була на п'ятнадцять років старша за доньку, але, якби не регіт біса в кутку за шкапою, я б визначився, що Степанида Іванівна від своєї жіночої вроди небагато відкреслила доньці. Я підійшов до неї на відстань випростаної руки.

- Не треба її чіпляти, Степа..., - Іванівна я проковтнув, бо з очей тещі на мене сяйнуло такою палкою усмішкою, що я оторопів. Раптом я зрозумів, що оця ніч не закінчиться п'яними теревенями жінок, кожну з котрих я подумки вже затаскував до ліжка.

Ствердно кивнув головою у відповідь, теща все ж відчинила двері і, схопивши сусідку за комір кофтини, майже затягла до кімнати.

- Тобі зі пам'яті не викинуло, що ти, Насте, мала повернутися з пляшкою горілки...

Настя вилупила на тещу свої зіпсовані п'яним серпанком блакитні очі.

- Так я ж ото й повернулася... з горілкою. - прошкандибавши пару кроків до мене відповіла жінка. Мене вразило, що очі у Насті були такі ж великі й блискучі, як у тещі й Тетяни. Якщо бісенята зі своїх кутків зиркали на мене жіночими очима, а в кімнаті чотири кутка, то згодом, окрім оцієї тройці, що гостює у мене, з'явиться ще одна, четверта жінка. Це вже було не смішно. В очах Насті було стільки п'яного сподівання, що я ледь стримав щиру посмішку подяки.

- Саме так, я принесла горілку, - виважено глядячи тещі в очі, сказала Настя. - Плошку я випила з надією, що кум висмокче скільки йому треба з вуст, або ще з якої частини мого тіла. Ви з Тетяною милувати мене не спроможні, в такому колі не спроможе і ваш зять, так що бути мені в боргах... З ранку я вже не буду жінкою-вулканом, а до майбутньої ночі занепаду зовсім...

Душа моя затерпла, бісенята в кутках грали з нею, як коти з мишенятком. З кожного кута, з темряви, висовувалися чималі дулі - діти пекла знали, що маючи на увазі трьох жінок я не матиму жодної. Бо з хвилини на хвилину задзвенить дверний дзвоник і до кімнаті влетить бойовим півнем моя невгамовна дружина.

Ми посідали до столу, я відкрив пляшку з білим італійським вином, наповнив блискучі порцелянові бокали.

- Перший тост за тобою, любий ти наш, - сказала теща, пронизуючі мене наскрізь своїми палаючими очами.

- Перший мій тост за те, щоб оця наша кумедна ніч не переросла в трагедію. Щоб душу Насті не отягчали борги, я вип'ю з її вуст принесену мені горілку. Щоб зручніше було пити, чи не спроможешся ти, Настю, сісти мені на коліна?

Тетяна посміхнулася, лице тещі ледь-ледь зачервоніло, а Настя розгублено дивилася то на Тетяну, то на тещу, тільки не на мене. Бісенята в кутках реготали, довбли ріжками білі крейдяні стіни, особливо ж розцвірінькалися, коли впритул до мене сіла сусідка Настя. Духм'янець від часникової страви або ще якої гидоти йшов такий, що я ледь здержався, щоб не закашлятися. Де тільки вона начіпляла на себе отих запахів, чи не по смітникам валандалася. Ще трохи й почне байдикувати, поповнить армію злиднів. Теща дивилася на мене, наче вперше бачила. Думала, мабуть, що скривлю носа, наче мене виховувалив якійсь оранжереї. А я в житті всякого нанюхався. Чорти втікали, а я терпів, щоб згодом звикнути. Але випити з вуст сусідки Насті горілку? Плечі Тетяни сіпалися від подавленого сміху. Очі тещі пронизували мене до кісточок: чи здержу іспит? Що було робити, цілуватися зі смітником, чи вдоволити тещу з Тетяною. Вони впевнені, що мене стоншить, виверне тельбухи... А тут ще Настя всантачила нам таке, що в мене вуха зів'яли, почервоніли, наче листя кленів. Вона заспівала:

За столом сиділа,

Кріпко набз..ла:

Оце тобі, мій миленький!

З-за стола йдучи,

Пер..ула двічі:

Це тобі тітоньку!

А вийшла надвір,

Нас..ла, як віл:

Оце тобі суперниця!

Співала вона, весело розмахуючи руками, посміхаючись регочучим в кутках бісенятам.

- Так ти вип'єш свою горілку, - вигукнула Настя, розстьобуючи блузку і підставляючи мені свою губи.

Я схопив її, посадив собі на коліна і вп'явся губами в її зламаного усмішкою рота. Настя почала нишпорити рукою, намацуючи гудзики на штанях, теща заплескала долонями, а Тетяна відпустила мені три щиглика в потилицю.

- Досить, одному смоктати, зверни увагу на гостей.

Я ледь відірвався від досить таки збудливого поцілунку сусідки.

- Все, я свої сто грамів випив, можеш йти спати, - важко дихаючі сказав я. - Йди, Настя, там тебе Микола жде...

Але сусідка здивовано дивилася на мої губи, наче не чуючи моїх слів.

Я не відразу розумів про що гуторить теща. Вогнем опікали серце її слова про божу освіту: невже й вона бачить бісенят, бачить як довбуть вони покарлюченими ріжками крейдяні стіни нашої хижі, де-не-де додовбли вже до цегли, маючи намір рушити житло й далі, аж поки не впадуть на наші голови сволоки стелі, на котрих моядружина поначіпляла різних спортивних споруджень. Якщо хижа рухне, нікуди буде повертатися моїй дружині, Таїсії.

Тетяна знову взяла пляшку з італійським червоним вином. Воно тільки називалося червоним. Італійська кров була майже чорною, ллючись зі пляшки, вона про щось бубоніла, сварилася, допере ніж попасти в порцелянові бокали, котрі вже років з десять, як подарувала мені теща. На якусь хвилину за столом запанувала мовчазна ідилія, навіть Настя перестала шмигати носом й витирати пальцями сповзаючу з очей сльозову. Черга говорити тост випала тещі, вона навіть підвелася з дзиглика, випнувши взірцеві на її літа груди. Я залюблено дивився на її ледь усміхнені вуста, на грайливий зблиск очей. Смачно обціловуючи губами кожне слово, теща сказала:

- Я маю певний досвід хто провокує суперечки в родині моєї дочки. Звісно - вона сама. Але чи закінчиться коли терпець у тебе, любий ти наш, чоловіче? Ми, всі три жінки, згодні стати твоїми коханками. Звісно, це має бути одна з нас? Так давайте вип'ємо за те, щоб твій вибір був щасливим. Бо взнавши про твоє щастя, дружина твоя стане покірною ясочкою... За твій вибір, Андрію!

Ми випили мовчки. Так же мовчки встала й попрямувала до дверей сусідка Настя. Мабуть її налякала можливість бути моєю обранкою. Теща проводила її за двері, повернулася й знову наповнила бокали.

- Тепер твоя черга говорити тост, - сказала вона Тетяні.

- Дякую. На мою гадку, - уважено глянула вона мені в очі, - на мою гадку, Андрій свій вибір зробив. Доки човник з цеглиною будуть мандрувати за речами до Китаю, ви зазнаєте щастя, бо як бачу, ви, Степанидо Іванівна, закохані в свого зятя. Ви ж з ним майже однолітки...

Бісенята в темних кутках наче збожеволіли. Вони ходили не на копитцях, не на руках, ходили на своїх покарлючених ріжках, розмахуючи одразу всіма п'ятьома, окрім ніг та рук, не дуже довгими, але ладно підстриженими в перукарні хвостиками. Їм сподобалася звістка, що теща стане моєю коханкою.

В ту ніч моя дружина, Таїсія, так і не прийшла. Ніяких пригод не було в нас і з тещею, бо Тетяна заночувала знами. А куди підеш в таку темну безмісячну ніч? Ранком, поки я спав, жінки пішли по своїм справам. Прокинувся я від удушливої нудоти в грудях. Подивився на сволоки стелі, на котрих висіли спортивні спорудження моєї дружини Таїсії. Підійшов. Повіситися на шкентелі, чи що? Підстрибнув, схопив руками кільця. Підтягнувся трохи, задрав до стелі ноги, дивлюся, під столом стоїть пляшка купленої вчора у Тетяни горілки. Сплигнув з кілець, дістав пляшку, поставив на стіл, сам сів на дзиглика напроти. З острахом зиркнув на стрілки годинника: двадцять хвилин на восьму. В цей час чоловік сусідки Насті, Микола Присяжний, йде працювати. Чи не прибіжить вона, зняти похмілля? Бо дуже учора набралася. А губи в неї солодкі. Хоча й воняють смітником, а солодкі... Так просидів я майже дві години: ждав Настю. Двічі чи тричі брав в руки пляшку з наміром відкрити, але пиячити одному не хотілося. Дуже жалів, що днем бісенята повертаються до пекла, виконувати свої пекельні справи. А сутінки в кутки прийдуть ще не скоро. О десятій хтось подзвонив в двері. Дзвоник був довгий, заливчастий, так завжди дзвонила моя дружина Таїсія. „"Не можна повернути того, чого не було, - майнула думка, - краще оці кільця на шию. Черговою чвари я не видержу. Починати все спочатку? Ні, тільки не з нею..."

Чергова довга порція дзвоника підняла мене на ноги, я відчинив двері, за котрими столи чотири бісеняти, чотири палаючі ока: два - тещі, а два - її молодшої сестри, Марини Іванівни.

- Зайшли похмелитися, - всміхнулася теща, - сьогодні в південь моя сестричка човником їде в Китай, погодився б ти поїхати з нею цеглиною. Кошти не потрібні, допоможеш привезти деякі речі, сам одягнешся. Отож поміркуйте удвох, а мені треба йти, у сина, Володимира, чергова свара з дружиною. Надумав розводитися, та куди... три малюка в домі...

Теща пішла, а Марина Іванівна почала поволі роздя-гатися... "„Оце тобі й четверте бісенятко", - промимрив я, падаючі перед нею на коліна.

Дещо про кохання

Мені приверзлося що за мною стежать. Щоб не наробити дурниць і заспокоїтися, я сказав собі: обережність не завадить, але підозра може виникнути з-за хворих нервів. Кажуть такої спеки й сухоти в нашому селі не було майже півтора сторіччя. Мій світогляд, що земля, саме той Рай про який попи брешуть, що він на небі, похитнувся саме від спеки. Я дійшов висновку що саме на землі існують Рай і Пекло. Рай, коли сучасно йдуть теплі грибні дощи, а пекло - коли природа усім нам, грішним і праведним, показує величезну дулю, й влаштовує пекло зо всіма його смоляними кадібками, в котрих чорти шкварять грішників. В отаке пекельне літо й стряслася за мною оця каверза, про яку мені й споминати сором. Але за склянкою пива, коли вже голова від хмелю йде обертом, язик сам собі голова. Отож почнемо спочатку. Працював я в ту пору водієм вантажної машини, моя громадянська дружина очолювала музей в селі Фестивальному, а кохав я вчительку з рудника Перевального. Вона була одружена за місцевим головою. Красень під два метри ростом і дуже охочій до жінок. Його називали хто Дон Жуаном, хто Казановою. А моя громадянська дружина - розпусним ведмедем. Коли я ставив рядком оці два слова, від них пахло зрадою. Бажаєте переконатися, уявіть собі, що ваша жінка саме так називає вашого сусіда. Одразу виникає думка, що дружина вже побувала в лапах ведмедя, бо два слова - розпусний ведмідь - свідчать, що жінка не така вже й байдужа до розпусника, якою виказує себе.

Я працював на підхваті у голови села Фестивального, фахівця-геолога, який з-за слабкого серця не міг вже бігати по горам та долам. Мене він теж особливо не навантажував, взимку, правда, розвозив по школам та домівкам вугілля та дрова, іноді їздив з директорами магазинів за продуктами на бази. Їдучи якось з Фестивального в Перевальний зіткнувся я з ведмедем. Правда, краєм бампера, бо збочив і влетів в кучугуру сухого гілля на узліссі. Ведмедю хоч би хни, погрозив мені ощиреною пасткою, та й пішов напростець шляхом, а мені завдав на три години праці, добре сокира при собі була. Довго рубив я гілки, розкидаючи на всі боки. Так захопився дурною роботою, що нічого не чув й не бачив. А як озирнувся, бачу ведмідь за спиною стоїть, одною лапою обперся на кузов, а другою забите місце на сідниці чухає. Я рота з переляку роззявив: куди бігти? Звісно, до кабіни. Відчинив дверцята, сів за кермо, й тільки-но двигун запихкотів, як ведмідь, зирячи до мене в скло кабіни, заговорив чоловічім голосом:

- Травмованого треба до лікарні везти, товаришу водій, а ви втікати надумали.

Я одразу втямив що говорить зі мною не справжній ведмідь, а переодягнений злодій. Бо не злодій рядитися в шкіру ведмедя не буде. Я застопорив дверцята, підняв скло, й кричу:

- В кабіну не впущу, хочеш їхати, лізь в кузов!

Ведмідь жестами показує, щоб я йому допоміг сісти в кузов, бо дуже болить стегно. Я йому відповідаю: знімай хутро, а сам починаю легенько робити зап'ятки. Ведмідь реве: я не можу роздягтися, бо - голий, від коханки з місцевого музею втік! Чоловік її нас застукав...

В місцевому музеї, про що я вже говорив, моя громадянська дружина, Настя, працює. Мене наче окропом обдало. Оцю саму шкіру мисливці тиждень назад принесли в музей, щоб митець, Дмитрик, зробив з неї опудало. А теперечки оте опудало тупцюється біля моєї вантажної машини. Наскільки я пам'ятав, у мисливця, Сергія Зощенка, котрий дістав музею шкіру ведмедя, було чимале черевце. Але цей ведмідь казався мені майже велетом, стрункий, та й на зріст майже на голову вище Зощенка. Когось він мені нагадував, але кого? На руднику Перевальному, розташованому в передгір'ях Мяо-Чану, жила вчителька літератури Ганночка Гринько. Разів з чотири вона запрошувала мене на уроки літератури читати свої вірші про Мяо-Чан. „"Мяо-Чан - срібні високі гори, скам'янілі душі і літа". В мене від Ганни Гринько голова обертом йшла, коли запросила вп'яте, я не приїхав. Вона зустріла, запитала: чому? Тоді я признався жінці, що жити без неї не можу, отож краще не бачити... Після того, майже рік, вона не дзвонила, не запрошувала до школи, читати учням вірші... Чув, що вона кохає свого чоловіка, стрункого вродливого велета, голову олов'яної копальні. На очі я його ніколи не бачив, але йшли чутки - бабій, пияка, всіх місцевих жінок перетрухав, навіть одружених. Але Ганна Гринько була певна, що її чоловік - святий.

Отож і впало мені на думку, що опудало, котре виско-чило з музею від моєї дружина, а зараз топчеться біля моєї машини, - чоловік Ганночки. Він намагається говорити утробним голосом, щоб я не впізнав його. Я відчинив дверцята й дозволив йому сісти до кабіни. А сам сидів і перераховував, хто з моїх знайомих має такий ріст. Щоб ще раз послухати його голос, я питав:

- Як почуває себе потерпілий? Чи зручно йому сидіти на шкіряних подушках?

Ведмідь начебто завагався, почав мацати боки долонею, шукаючі кишені. Але які кишені у ведмедя? В мене була підозра, що рядочком сидить саме голова Перевального, той самий, якого моя дружина зве розпусним ведмедем. Але я був певен, що він не смокче. Тут вже я зовсім розгубився. Якщо це не чоловік вчительки Ганні, то хто? Десь за два кілометри від Перевального ми потрапили в страшенну зливу. Хмари насунуло з північно-західних озер, а ми їхали на південь, отож і не помітили як нас накрила злива. Але з-за дерев вже виринали дахи будівель під червоною черепицею. Я керував машину до лікарні, але ведмідь вистрибнув з кабіни, ще й пожартував?

- Не мозоль мозок, за подорож розквитаюся глечиком меду, ведмідь, ніяк!

Йшов він, як справжній ведмідь важко перевалюючись, але щось в його ході було штучним, наче не п'ятами ступав він по землі, а занадто важкими протезами.

На кінець трудової днини заїхав я до дружини, Насті, в музей, начебто подивитися на опудало ведмедя. „"Покажи, - кажу, - що тутечки у вас лісовий ласолюб робить?" Думав, почне нишпорити по закуткам пам'яті, щоб щось мені збрехати. Аж, ні. „"Ходімо, - каже, - праця близька завершення". Заходжу, й справді - ведмідь стоїть, обійняв-ши стовбур дерева, й дивиться ніби в небо... „"А там, трохи вище на стовбурі - дупло з бджілками", - розказує дружина. Підійшов ближче, бачу, й справді шкіра, котру приніс мисливець. Тоді вже питаю: „А що за опудало збігло з вашого музею, - питаю, а сам пильно дивлюсь дружині в очі. Вона не зблідла, навіть не почервоніла, але очі, як мені здалося, підозріло сяйнули. Аж тут її співробітниця знайшлася:

- Останнім часом в нашому музеї наче причина яка зробилася. Забігав якось тигр, я ноги в руки й бігти, а дружина ваша не злякалася, коли я повернулася тигр втомлено пошкандибав до лісу. А сьогодні оцей ведмідь. Говорив наче мужик, басом, але здається мені, в шкіру ведмедя, як раніше в тигрову, вдягається якась жінка. Якого біса вона приходить в музей, не знаю, дуже кумедне це все... Я ж думаю собі, оте опудало цікавиться вашою дружиною. Ми, навіть, по сперечалися: Настя каже - в шкірі мужик, а я впевнена - жінка. Бо супроводжуючі ведмедя до дверей груди його помацала. - жіночі, молоді, й досить таки великі. Не такі як у мене, або у вашої Насті. У нашому селищі жінки з такими цицьками не знайдете. Може, мавка лісова?

По очам бачу, дружина моя не згодна з дівчиною, бо має на увазі, що таким чином до неї приходить залицятися якийсь місцевий красень.

- Добре, - кажу, мужик оте опудало, чи жінка, згодом взнаю. Я його сьогодні до Фестивального підвозив. Ледь не наїхав на шляху. Якщо жінка, то дуже стара з важкою ведмежою ходою.

- Так вона прикидається, - всміхнулася дівчина, - мабуть, акторка якась з Перевального. Там половина жінок актори. Я довго жила та вчилась на руднику Перевальному, таких коників може витворити тільки вчителька літератури, Ганна. Вона в місцевому театрі заправляє... Дуже, кажуть, талановита, як вчителька й акторка.

В мене аж вдих перехопило: їхав з Ганночкою поруч і не впізнав! Я ледь не застогнав від образи на себе. Але підозра, що моя дружина, Настя, валандається з головою копальні, чоловіком Ганни Гринько, обпікала душу. Поїхав я до Сергія Зощенка, спитав, чи не держіть він в якійсь шухляді шкіру ведмедя. „Це мій приробіток, - сміється мисливець. - Є в нас людина, яка дає добрі гроші за втіху побігати в шкірі ведмедя. А тобі, як бачу, теж запала така думка. Одягайся, коли так. Одягся я, й надвечір, коли почало сутеніти, зайшов додому, висмикнувши світло. Настя ледь не знепритомніла від бажання завалитися з ведмедем до нашого шлюбного ліжка. Схопила мене за руку й шепотить: „"Приходь сьогодні вночі, мій чоловік сказав що на тиждень їде в Хабаровськ..." Я ледь втримався, щоб не вдарити ведмежою лапою Насті межі очі. Але тільки й зробив що торкнувся своїм ведмежим вухом її стріливших гудзиками грудей. Вона аж застогнала від насолоди. Мабуть й справді побувати в обіймах розпусного ведмедя жінці - велике свято. Так напружилася, аж гудзики полетіли.

Вийшов я з рідної хати, самі розумієте, не в кращому гуморі. Дружина аж палає від бажання зрадити мене, і з ким би ви думали - мене зрадити саме зі мною. Але подумки зі своїм коханцем, головою олов'яної копальні, Гринько. Переодягся я знову водієм, шкіру ведмедя віддав мисливцю, Сергію Зощенко, а сам поїхав до рудника Перевального до вчительки Ганусі Гринько. Їду, а в голові вирує стільки думок, що жодної спіймати не можу. Дуже мені прикро було. Коли приїхав до школи, шахтарське містечко лежало в темряві, але у вікні вчительської горіла настільна лампочка. Я вийшов з кабіни і чемно привітався з вартовим.

- Ганна Гринько ще не пішла? - питаю.

Вартовий навіть капелюха зняв. „"Заходьте, - каже, Валерію Андрійовичу, - Ганна Петрівна сьогодні не тільки учням, але й усім нам ваші вірші читала. Вона й зараз сидить з газетою, мабуть вчить, щоб зі сцени прочитати. Дуже вона вас поважає, щоб знали".

Я не відразу втямив, про які вірші йде мова, але все ж збагнув: мабуть надрукували вірші, що пивроку назад відіслав до газети. Я про них вже й думати перестав.

Але відразу до вчительської не побіг. Сів на широкій призьбі посилкової школи, і якось моторошно мені стало. Вірші я складав саме для Ганусі. Відправляв до газети. Аж серце тьохкало. Казалося, дуже вони талановиті. Але зараз, подумки читаючі їх, палав від сорому.

Над скелями й терасами кар'єру

Аж у зірок перетинає вдих...

В мене теж перетинало вдих від хвилювання. Я знав, що зараз моя дружина спить з чоловіком Ганни. Але яка це ганьба, навіть думати про це, коли коханна жінка читає твої дурні вірші. Чи не краще скласти вірші про своє кохання, про пекучий біль в грудях... В мене виникла думка, сісти за кермо своєї вантажної машини й разом з нею, з машиною, поринути в вічність. Але яка може бути вічність, коли ти не склав палкого, ніжного вірша коханій жінці. Подумки я почав складувати такого вірша.

Навчи мене, вчителько, віри

В кохання велике та чисте,

Бо вставши сьогодні над виром

Простяг тобі серце несите...

А далі й того дурніше. Якщо не покохаєш, я себе вб'ю. Який сором, вимагати кохання шантажем. Хіба таких віршив заслуговує моя цариця...

Порив вітру з вологого межигір'я скуйовдив волосся на голові, торкнувся палаючий вуст.

- Та ви не вагайтеся, йдіть, - наставляв мене вартовий. - Ганна Петрівна зараз позве пити чай, а за чаєм почне розказувати яка ви талановита, чесна та добра людина.

Насправді, не минуло й хвилини як з розчиненого вікна трохи осторонь від місця де я сидів, пролунав голос Ганни.

- Михайло Олександрович, чи не вдарити нам по склянці кави?

- Можна й по каві, - відгукнувся вартовий, - тільки я тутечки не один, доставайте ще одну склянку.

Ганна Петрівна аж лягла на підвіконня, намагаючись побачити, кого має на увазі вартовий. А впізнавши мене, сказала:

- Добре що не опудалом приїхали. Мені й досі соромно за ту нашу зустріч на автостраді. Але я маю чим виправдатися... Але це потім, зараз ми будемо пити каву, й слухати твої вірші. Це нічого, що я до тебе на ти звертаюся? Здається, що надруковані сьогодні вірші складено саме для мене?

- А хіба ж ні, - всміхнувся вартовий.

Я не чекав від Ганни такого запитання:

- А ти знаєш, Валерій, куди сьогодні посунув мій чоловік?

Пауза була не дуже довгою. Мені стало легше від того, що відповісти зумів з легкою усмішкою.

- Нарешті я дізнався від якого розпусника-ведмедя у моєї дружини відскакують з кофти гудзики. Я вашого чоловіка, Ганно Петрівна, не знаю... ніколи, навіть, не бачив, але здається мені, що вас приваблює не сам розпусник-ведмідь, а його посада. Якщо він насправді існує, цей красень, від котрого поз'їжджали з глузду усі жінки нашого району.

Я сам не усвідомлював що говорив, наче який біс сіпав мене за язика. Мені спало на думку, що ніякого красеня ведмедя не існує, що Ганна Гринько і є той самий розпусник-ведмідь, по котрому сходять з глузду наші жінки. Що зараз моя дружина, Настя, сидить біля вікна, чекає коли ж то він прийде красунець-коханець, одягнений в шкіру ведмедя. Коли Ганна Петрівна почала читати мої вірші, читати так, що у мене сторчма стало волосся на голові, я цілковито зрозумів, що вона геніальна акторка, що в музей до Насті приходила саме вона, що вона ж збиває з пантелику місцевих жінок, котрі нестямно бажають зрадити своїх чоловіків, та й досі не зрадили, бо його попросту не існує ведмедя-розпусника. Не зробивши навіть глотка кави, я вистрибнув у вікно, завів свою колимагу, й погнав до мисливця Сергія Зощенка. Ледь розбуркав його, переодягся в шкіру ведмедя, й поїхав на перше побачення до своєї громадянської дружини, Насті. Вона й справді сиділа біля вікна. "„Боже, я думала ти ніколи не з'явишся, - шепотіла, тремтячі в палких обіймах лісового звіра. - Невже ти й справді, такий, такий... як розповідають про тебе жінки?" Я роздяг Настю, рвучи застіжки, викопирсався з ведмежої шкіри, в нестямі розідрав на жінці спідницю, а назавтра весь рудник знав, що до моєї Насті приходив розпусник-ведмідь, й кохав її так, що вона кричала від щастя на все село, вселяючи заздри в серця одиноких і одружених жінок... Треба сказати, що шкіру ведмедя у мисливця Сергій Зощенка я купив за чималі гроші, а теперечки іноді забігаю не тільки до своєї дружини Насті, але й до закоханих в ведмедя-розпусника жінок, як Фестивального так і Перевального рудників. Раз в тиждень буваю у Ганни Гринько, вона єдина знає, хто є хто, але мовчить, бо знає киця чию ковбасу з'їла.

Олександр ЛОЗИКОВ.

«Далекосхідна хвиля» №3.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Нариси

Яким чином, запитаєте, „"Далекосхідна хвиля" опинилася в прикордонному гарнізоні? Дуже просто. Чоловік нашого коректора Тамари Іванівни Шевченко, відставний полковник В'ячеслав Олександрович, довгі роки служив на кордоні, і дещо особливо, на його погляд, цікаве передавав своїм молодшим товаришам по службі. Таким чином командир прикордонної охорони, Степан Ратай, прочитав памфлет Олега Зав'язкіна „Мій брат - москаль". І дуже йому отой памфлет не сподобався. Через В'ячеслава Олександровича він передав мені запрошення приїхати на заставу, почитати москалям вірші, та розповісти якого ото дідька наші літератори кепкують з нього та його хлопців. Я приїхав, розуміючи, що відвідаю доброго прочухана від прикордонників. Але капітан Степан Тарасович Ратай зустрів мене дуже чемно, запропонував на вибір - чай, каву або коньяк, але я був занадто схвильований, і від частування відмовився. „Може потім, - сказав, - бо на п'яну голову усього не побачиш". Капітан погодився. Він позапрошував мене до плацу, на якому вервечкою ходили оті самі москалі, про котрих так недобре написав Олег Зав'язкін. Командував прикордонниками кремезний велетень-старшина за прізвищем Кожум'яка. Він зустрів нас з полковником за статусом Російської Армії, а потім, за яким бісом, я зрозумів не одразу, почав робити перекличку рядового та командного складу прикордонної застави:

- Москаль Ігнатенко? - лунав басовитий голос старшини.

- Є, - дзвеніло у відповідь.

- Сержант Казанюк?

- Є.

- Москаль Петріченко?

- Є

Отак до кінця, єдиного російського прізвища.

Я собі думаю: розігрують спектакль, щоб показати хто вони сучасні москалі. Якось мені не по собі стало. А старшина зробив своє діло, доклав капітанові, що ніхто з москалів за кордон не втік, а потім підходить до правофлангового й питає:

- Що ви хотіли прочитати нашому письменнику, москаль Ярухненко?

- Свій вірш читатиму, пане старшина.

Й справді прочитав, і не російською, а українською мовою. Вірша я не запам'ятав, бо дуже був нескладним. А тут ще підійшов до нас днювальний, приклав долоню до скроні:

- Товаришу капітан, вас полковник Шевченко кличе! На хвильку, каже, якщо є можливість...

- Скажіть Тарасу Григоровичу, зараз буду, - відповів капітан, чемно здинявши долоню до капелюха.

Отут вже я не повірив.

- Добрий ви спектакль поставили, товаришу капітане. На нашому кораблі було таке, майже всі українці, але нас тоді загалом привезли з України. А зараз де ви таких орліїв набрали? Я б хотів подивитися у військовий квиток вашого Тараса Григоровича.

Капітан знизав плечима:

- Без проблем.

Розмову з полковником ми почали українською мовою. Тарас Григорович читав мені вірші свого тезки, потім Лесі Українки, Івана Франка. Павла Тичини, Дмитра Павличка, і навіть, зрозумійте мої сльози, коли Тарас Григорович Шевченко прочитав вірша Лини Костенко. Вірша, котрого я не знав.

***

Вже почалось, мабуть, майбутнє.

Оце, либонь, вже почалось...

Не забувайте незабутнє,

Воно вже інеєм взялось!

І не знецінюйте коштовне,

Не загубиться у юрбі.

Не проміняйте неповторне

На сто ерзаців у собі.

Минають фронди і жиронди,

Минає славне і гучне.

Шукайте посмішку Джоконди,

Вона ніколи не мине.

Любіть травинку, і тваринку,

І сонце завтрашнього дня,

Вечірню в попелі жаринку,

Шляхетну інохідь коня.

Згадайте в поспіху вагона,

В невідворотності зникань,

Як рафаелівська Мадонна

У вічі дивиться вікам.

В епоху спорту і синтетики

Людей велика ряснота.

Нехай тендітні пальці етики

Торкнуть вам серце і вуста.

Я відчув, що мене разом з Олегом Зав'язкіним звинува-чують не полковник Шевченко, не москалі на плацу з україн-ськими прізвищами, нас звинувачує талановита українська поетеса Лина Костенко. Першим чином я пробачився перед капітаном та полковником, потім на плацу перед прикордон-никами. А потім... перед Україною. А потім прямо на плацу ми по черзі з Тарасом Григоровичем читали вірші великого Кобзаря. Читали доки горло не перетинали сльози. А москалі в вервечці стояли, по команді «струнко», хоча такої команди не було...

Полковник довіз мене до міста, міцно потиснув на прощання руку.

- Передавайте привіт В'ячеславу Олександровичу Шевченку, - сказав він, всміхаючись. - Від Тараса Григоровича Шевченка. Скажіть, що я знайшов гідну відповідь памфлетисту. Чи не так, Олександре Олександровичу?

- Саме так, - сказав я, - але кожна людина має право змальовувати сучасність так, як вона її бачить. Отож подякуємо Олегу Зав'язкіну за нашу зустріч, за наше знайомство. Бо як би не він, застава так би й не взнала своїх поетичних героїв.

Полковник поїхав по своїм справам, а я ще довго стояв під тополею на вулиці Тараса Шевченка, дивлячись йому вслід. Хоча машини його вже давно не було видно.

***

Миттю виконати наказ, на що наполягав мічман Щербина, я не спромігся, бо якусь хвильку насолоджувався звучанням його голосу, а вже в другу не зміг втямити, що ото був за наказ. З-за голосу мічмана я кожну ніч сидів на камбузі, чистив картоплю.

- Звідки тільки такі пришелепуваті беруться, - зітхав мічман, і я не міг збутися бажання, ще та ще раз слухати його покарання за свою глухоту.

Так відбувалося безліч разів. Матроси, дивлячись на мене, пальцями в скроні тикали. Деякі матроси зневажали мічмана, бридливо сахаючись, коли він заходив до казарми. Якось я запитав матроса Горобця, якого дідька він так недолюблює Щербину? Той навіть не відповів. Щось промимрив, стенув плечима, пошкрябав пальцем потилицю, але означитися висновком не зміг. Тільки старшина Голобородько якось помітив.

- Нашому мічману тільки в опереті співати...

Але сам мічман наполягав що йому в дитинстві ведмедиця на обидва вуха наступила. Щербину аж пересмикувало, коли його запрошували заспівати. З такою ж пропозицією одного разу звернувся до нього я.

- Я не телепень, - почав я здалека, - у вас, товаришу мічман, дуже приємній баритон. Заспіваєте, усі місцеві красуні ваші будуть. А співати я вам пропоную українські пісні про кохання.

- Ніяк ти щось в музиці тямиш, - всміхнувся мічман.

- Не знаю, тямлю я в музиці, чи ні, але чую як співають в камінцях узбережжя хвилі...

Мічман подивився на мене трохи здивовано, чи, може, мені так здалося.

- Хвилі, кажеш? В камінцях...

І все. З того часі мічман наче забув про мене. Сповнені презирства й відрази до Щербини старшини учбового корпусу, себто, хлопці, котрих у нас звуть „дембелями", теж помітили, що Щербина відчепився від мене, й одразу ж перейняли естафету... почали прискіпатися до мене, то поголився не так, то підперезався... А якось „дембель", старшина першої статті, Даренко, підняв мене вночі й наказав йти на узбережжя, співати йому під музику хвиль українські пісні про кохання. Не думаю, що мічман коли згадував про нашу розмову, або комусь розповідав, але підозра в мене така тоді виникла... Крадучись підходимо до стрімчака, і вже здалека чуємо пісню. Я відразу втямив, що співає Щербина. І як же дивно він співав. Так співав, що хвилі вже не шерехтіли, а підспівували йому, намагаючись зачепитися за каміння, щоб не віднесло їх в море від цього дивного співака, нашого мічмана Щербини.

- Ти напоумив його? - спитав старшина першої статті Даренко. - Кажуть, ти... І як тобі таке вдалося.

Мене трохи нервувало, що старшина, замість того, щоб слухати спів, лізе до мене з марними питаннями. Було в голосі мічмана щось від загадкових зітхань моря, від шерехтіння камінців під легкими долонями хвилі. Співав він довго, потім, чіпляючись руками за чагарники зійшов зі стрімчака, і підійшовши до моря, довго плескав в лице пригорщами морської води. Я здогадався, чому він робить це так довго. Мічман розмовляв з морем, вода розповідала йому про своє враження від його пісень. Потім він встав, і, простягши руки до моря, крикнув:

- Дякую тобі, великий нене, завтра я буду співати краще. І міічман співав. Співав кожну ніч, і кожну ніч ми приходили слухати його пісні. Спочатку зі старшиною першої статті Даренко, потім зі всіма „дембелями", а взимку - усією флотською школою в місцевім театрі драми. Мічмана запрошували співати у військовий ансамбль, але він відмовився. Була пропозиція їхати в Москву вчитися, не поїхав. Відмовився навіть давати концерти в театрі. Співав своїх пісень вночі морю, та хлопцям меломанам, які жертвуючи сном приходили нишком на узбережжя послухати мічмана. Через декілька років, як мені сказали, він вмер, співаючи ізі стрімчака пісень своїй ненці, своєму таємничому, вільному, і завжди натхненному морю.

***

Ніяких суперечок проміж нами не було. Жили, як ото кажуть, душа в душу. А в минулий вівторок дружина додому не прийшла. Вже тиждень як її немає. Дільничний міліціонер слухати мене не бажає: „Втекла твоя Хівря до Миколи Кабана, за його коштовним майном та довгим гуглем." А що ото за Микола Кабан, до котрого, начебто збігла моя дружина, міліціонер не говорить.

- Мені тільки вбивства з ревнощів не вистачає. Охолонь, знайди собі палку коханку, а вже тоді й сама вона, твоя Хівря, отямиться.

Мені дуже не сподобалося, що дільничний зве мою дружину, Наталку, Хіврею, а вдруге - сам грайливий настрій лейтенанта. Начебто нічого такого жахливого не сталося. Ну, втекла дружина до другого, ну, не попередила чоловіка. Що з того? Така вона наша сучасність. У жінок одне в голові - де коханця з торбою зелених знайти. А коли такий з'явиться, у жінки не тільки голова обертом йде. Забуває не тільки про чоловіка, але й про діточок своїх. Бо подумки вона вже в молоці або в шампанському купається. Може таке й буває. Купається жінка в молоці, день, тиждень, а потім... потім в багні, бо її вже в сідницю коліном хряснули...

Веселий у нас дільничний, побазікати - хлібом не частуй. Він навіть чарку горілки з свого сейфу мені подав. „Хильни, - каже, - й забудь. Йди до Леськи Бевзихи, вона теж мається, два тижні як чоловік її покинув. Чи не з твоєю Хіврею втік. Бачив я їх, рядком йшли...

Леська Бевз була жінкою чепурною, веселою, але на мій смак занадто худорлявою. А я до худорлявих не дуже, щоб дуже. Однією рукою обіймаєш, а друга рука другу жінку намацує. Бо одноруке кохання це справжнє каліцтво. Ні тобі маку, ні смаку.

- Ні, - відповідаю я дільничному, - до Леськи не піду. Дуже вона худорлява. Я звик до своєї, Наталка моя жінка тілесна, є за що потриматися.

- Треба було не триматися, а тримати, - сміється дільничний і тут вже пропонує другу мешканку містечка. - Коли так, йди до Мельничихи, в неї є за що триматися...

І регоче, наче скажений. Йому, бачте, до фені мої сердцеві болячки. Він глузує з мого розпачу. Я на свою дружину, як на ікону божої матері молився. Надихатися своєю Наталкою не міг.

Розмова моя з дільничним відбулася у вівторок, а в середу, я таки не стерпів, пішов до Леськи Бевз. Не гостити пішов, а спитати, чи справді її чоловік, Микола, до другої пішов. Бевзиха жінка з гумором, весела: „Як втік, так і прибіжить, - відмовляє мені. - Тільки не гріши на нього, не до твоєї красуні він почвалав. Остогиділо йому зі мною худорлявою Бабою Ягою гратися, до Мельничихи пішов. А до неї хто тільки не бігав. Всі ви, мужики, дуже до сала охочі. Вона мого Миколу на ліву цицьку покладе, а правою накриє. Мій аж верещіть від задоволення!

- А ви звідки знаєте, що верещить? - питаю я.

- Як ото звідки! Ходила я до коханців учора вночі, вікна у них розчахнуті, а вони в лужку кувікають та верещать як скажені. Спочатку я думала, таке в них палке кохання. Аж, ні! Лежать голі, вона йому байками голову морочить, а він регоче. Почекала я під віконцем, чекала, коли почнуть кохатися. Ледь не заснула. Байки ті, що вона розповідала... так собі... ніякого гумору. Але чоловікам нашим подобаються. Їй би зі сцени в чоловічому клубі оті байки розповідати...

Замовкла Леська, сіла на край ліжка та й заплакала. Я перед нею навколішки став, почав умовляти, щоб не плакала. Почав її долоні цілувати, потім коліна, а потім наче мене хвилею накрило. Розчулився, почав плакати разом з нею. А де сльози, там порозуміння. До самого ранку отак ми просиділи, вона - край ліжка, а я навколішки перед нею. Повернувся додому з легким серцем. Працював відчуваючи крильця за спиною. Подумки весь час був з Леською. Ніяк збагнути не міг, звідки у худорлявої Леськи стільки ніжного теплого тіла? Опівдні, після роботи, побіг до неї, дещо випити купив, добрих цукерок, ковбаси... Погрюкав у двері - мовчить. У вікно - за вікном тиша. Присів на порозі, чекаючи на Леську та й заснув. Нічого в цьому дивного, вночі в ніжність грався, ранком на роботу, а тутечки легенький вітрець, срібляні плями в калюжах. Прокинувся, бачу дільничний поряд сидить. А на дворі, чи сутеніє, чи світає - зрозуміти не можу.

- Справно ти варту несеш, - сміється лейтенант. - Приходила десь з годину назад твоя Хівря, питала, чи не бачив? Я збрехав, сказав, що ти до Мельничихи пішов. Вона туди, а там Микола Бевз під нашою красунею, як курча під свиноматкою. Вона цю свиноматку кілком по спиняці, а та її копитом в груди як лигне. Отямилася твоя Хівря вся в синцях, а як побачила, що в ліжку не ти, а Микола Бевз сидить регоче...

- Регоче, та й що далі?

- А далі твоя Хівря Бевза кілком по голові. А жінка вона, сам знаєш яка. На тобі м'язи накачала. Теперечки Микола в лікарні, твою Хіврю на допит в місто повезли, а Леська сидить в лікарні, чекає, чи зосталася в черепі Миколи хоч частина мозку. Бо без мозку яка він людина! А до Мельничихи не йди, злюча вона зараз, отим кілком, яким твоя благовірна, Бевзу мозок спотворила, переколотила в домі всі меблі, все скло в вікнах, кричить, що дійде черга до тебе. Так що, я тутечки не просто так сиджу. Охороняю тебе, хлопче, від нашого велета.

***

Внутрішнє самоспоглядання не завжди свідчить про загальне розвинення людини. Тіточка Марта, наприклад, звикла пишатися собою. Або уявленням на себе: „Яка я розумна, яка вродлива! Чоловіки на мене, як на мед мухота..." А насправді, йдуть до неї хіба що пияки-сусіди. Та саме й не до неї, а до самогону, котрий вона з буряків виробляє. Та ще й з тютюном, щоб у пияк очі повилазили. Щоб не мали тяму, чи б'ють їх, чи милують? Павло Неврода, місцевий безробітний, привів додому вдовицю Тетяну Повітки ну, а дружині каже, що це не Тетяна, не жінка, а чортиця, що тільки-но з пекла втекла. Що чортицю пекельне братство поставило за ним стежити. Тетяна сіпає себе за волосся, вказуючи на роги, а дружина Степана, Ніна Львівна, озброюється скалкою, щоб позбивати роги обом. Але поки що не збиває, очікує, сидить зі скалкою на ослінці та стиха стугонить:

- За що ти мені, боже, цього півника на шию посадив...

Тетяна після кварти самогону вірить, що вона й справді чортиця. Навіть Степан сахається від неї, коли вона звертається до нього з будь-яким питанням.

- А чи не залишилося в тебе, куме, трохи горілки в пляшці?

Або:

- Чи не погратися нам, діду, в кохання?

Тетяна зве Степана дідом за сиве волосся, в котрому павутиння та сміття більше ніж зів'ялого листя на жовтневій тополі.

Нарешті Степану вдається спровадити Тетяну. Він повертається до дружини, і ставши навколішки, просить вибачити його за зухвалий спектакль.

- Ти навіть не помітила що я тверезий, бо я великий актор. Я Гамлета колись грав, Дон Кіхота. Якщо не віриш, послухай...

Він починає декламувати уривки, і так захоплює дружину своїм темпераментом, що та не помічає, що за вікном вже сутеніє, що скалка випала з руки на килим, а образи в її серці як і не було.

Проказування Степана - сміх та гріх - не були облишені справжнього натхнення. Кожен з літературних героїв мав свій голос, свій характер, навіть лице. А коли Дон Кіхот починає сперечатися в вітряками, Ніна Львівна регоче зі слізьми в очах, а вночі довго не може заснути, оплакуючи його загуб-лений талант...

Ранком встає - Степан вже працювати пішов, але у Ніни Львівни думка - пиячити. Біжить чкаржитися сусідці:

- Наспіє мій час, ой, наспіє... Знайду собі коханця з грішми, подолаю в собі останні почуття жалю до чоловіка...

Сусідка знизує плечима:

- Любиш ти його, бо Степан людина, хоча й кумедна, але взірцева. Такого чоловіка пошукати.

- А як же його зради? Скільки ж можна терпіти...

- Дурна ти, Ніночко, - сміється сусідка. - Думаєш, Степан тобі зраджує! Навіть подумати смішно. Я, як бачиш, жінка вродлива, коли мій чоловік хворів, залицялася до твого Степана відверто. Був такий гріх, дуже мені кортіло його до ліжка затягти. Але він навіть не помітив моїх відверто красномовних натяків. Чула він вірші пише?

- Які вірші... похвальба урядовцям від влади!

В душі Ніна Львівна відчуває легкий подих образи на сусідку: бач яка, до мого чоловіка залицялася... А може й справді, не гуляє Степан. Треба почитати його папірці, про що він пише.

Поетичне натхнення Степана було занадто розмаїте, він писав не тільки вірші й нариси про людей з хворою психікою, але кожного разу намагався спіймати в очах хворого відбиток його вагань.

***

Себе ми самі робимо, заодно

Під себе перетворюємо світ.

Радіємо, коли дурне приходе,

Коли відходить - плачемо услід.

Я й сам не знаю, хто я, і навіщо

З'явився в світ, чи здібний я знайти

Той шлях, яким одного разу вийшов,

Щоб заблукати в нетрях самоти.

Щось не сподобалося Ніні Львівні в поетичному настрої чоловіка, з оцим віршем вона прийшла до мене. Що я міг їй сказати? Що сам давно втратив орієнтири в житті, що сам блукаю в нетрях самоти, бо ніхто мене не розуміє, і насамперед дружина...

Довго ми розмовляли з дружиною Степана, вона скаржилася на свою, я - на свою долю. Пішла Ніна Львівна від мене трохи пригніченою, записала телефон, але так і не подзвонила. Якось зустрілися на площі Слави, вона вся в сяйві вроди: тільки що з редакції місцевого радіо вибігла.

- Знаєте, Олександре, а мій чоловік вже тиждень як вмер. Теперечки я вільна птаха, можемо сьогодні зустрітися. Мені треба передачу про Степана зробити, а я в його віршах... самі розумієте...

Вона схопила мене під лікоть, чмокнула нафарбованими губами в неголене зранку підборіддя, і не чекаючи моєї згоди, потягла на зупинку автобуса.

- Я згодна на все, вино в мене є... ні-ні-ні, нічого купувати не треба. Ти мені сподобався ще тоді, але я не хвойда яка, щоб при живому чоловікові... А теперечки я вільна птаха, теперечки...

Ніна Львівна вертіла головою, тіпаючи своїм дивним довгим білим волоссям, і штовхаючи мене в бік своїми запамороч-ливими стегнами. В автобусі вона відверто пригорталася до мене, збуджувала коштовними духами, усмішкою, від якої в мене перетинало вдих, а потім ми зустрілися з її сусідкою, одного погляду на яку було досить, щоб я миттю охолов до Ніни Львівни. Я не міг сховати від сусідки свого приголомшення її вродою, на хвилину зовсім забув про Ніну Львівну. Одна думка блискавкою сяяла в голові: чи міг Степан не помітити такої красуні, чи саме не вона була каменем спотикання в його житті. Але вибух вже стався. Сусідка відчула моє захоплення її вродою, а я - її зацікавленість мною. І не ввійшов в розчах-нуті Ніною Львівною двері.

А що сталося зі Степаном, чи зраджував він дружині? Думаю - так воно й було. Сусідка довгі роки була його коханкою.

Олександр ЛОЗИКОВ.

«Далекосхідна хвиля» №4.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Поезії:

Наші зустрічі поза віком

Сумна пісня

Ми зустрітися запізнилися,

В скрутнім стані ми опинилися,

Я з дружиною, ти з чоловіком.

Наші зустрічі поза віком.

Наші зустрічі поза віком,

Я з дружиною, ти з чоловіком.

В скрутнім стані ми опинилися,

Бо зустрітися запізнилися.

Поза віком, поза сміхом,

Поза зливою сліз в нестямі,

Покохалися з тихим лихом,

Заглибились у вічні брами.

Поза віком, поза життям,

Піду я неземними шляхами,

Неземними шляхами нестями,

Мабуть, дійти судилося нам.

Доголилися, докотилися,

Не помітивши, зупинилися

Я з нелюбою, ти з нелюбим,

Наші зустрічі поза шлюбом.

Поза шлюбом діток голубимо,

Не вчимо їх батьків кохати,

Щоб в журбі шепотіли їх губи:

Україно, ти моя мати.

Поза віком, поза буттям,

Поза чорними смугами долі

Загубилися в рідному полі,

Мабуть так вже судилося нам.

Мабуть так вже судилося нам

Загубитися в рідному полі,

Поза чорними смугами долі,

Поза віком, поза буттям.

***

На Далекому Сході весна.

На Далекому Сході

Я проходжу повз тебе в нагоді,

Що мелодія серця ясна.

На Далекому Сході дощі

Лопотять без упину,

Не шукай мене в небі, мерщій,

Я землі не покину.

Я музиками серця озвусь,

Збуджу в пам'яті літа,

Що дощами тривалими б'юсь

В твоє серце тендітне.

Проридала весь травень весна

На Далекому Сході,

Сохнуть в зморшках червлені вуста,

Нидять дзвони мелодій.

Скільки ж можна тривати дощам,

Скільки ж можна тривати,

Бідним птахам в зелених кущах

Не давати співати?

***

У Зеленому Клину

На всі голоси

Українських пісень

Заспівали ліси.

Заспівали пташки

Українських пісень,

В жовтих краплях роси

Починаючи день.

Починається день

З українських пісень,

З українських пісень

Починається день.

У Далекому Сході

В світанкові часи

Українських мелодій,

На всі голоси,

Славлять горні масиви,

В легких дзвонах роси,

Українську Росію

В світанкові часи.

України сини,

Та російські брати,

У Зеленому Клині

Чи дійдуть мети?

Починається день

В передзвонах роси,

День співає пісень

Ще й на всі голоси.

Починається день

З наших братніх пісень,

З наших братніх пісень

Починається день.

***

Понад шляхом клубочиться пил.

Пил стоїть опівнеба.

На землі золотої доби

Нам дождатися треба.

Аж співають колеса в дорозі,

Коли в зиму на шлях

Ляже сніг, а по снігу морози

У срібляних буклях.

Не гальмую, надіюсь на крила,

Коли доля дала,

Над шляхами хурделиця біла,

На шляхах ковила.

Поза шляхом стирчать стовбури,

Підпираючи небо,

По наметах життєвої гри

Погуляти потреба.

Хто до потягу йде, хто на возі,

Як сторіччя назад,

Оставляє надію на осінь,

На жовтий листопад.

Не гальмую, надіюсь на крила,

Коли доля дала,

Над шляхами хурделиця біла,

На шляхах ковила.

***

Зоряного неба розум не осягне,

Тільки серце знає звідки та куди

Відлітає зірка, зірка відлітає,

Перехрестям долі, падає в горби.

Піду подивлюся, як вона палає,

Наче чиєсь серце в лісі миготить.

То пташками янгол, як дитина, грає,

Бо йому летіти в небо не кортить.

Бачу, зірка зиркає жінкою до мене,

Полохлива зірка в жовтих промінцях,

А довкола зірки полум'я зелене,

Білий слід падіння сяє наче цвях.

Щоб війти людині в полум'яні квіти,

Визволити зірку з неземних рослин,

Нам не вистачає мужності й освіти.

Зірка - дочка неба, що їй земний син!

Збудливого танцю краще б вже не бачить,

Краще б не дивитися в полум'я святе,

В сонячному сяйві сиджу я та й плачу,

Чи засяє зірки тіло золоте.

***

У червоному небі зелені шляхи,

А обабіч клубочаться чорні смереки,

Де лягають на землю страхіття довгі,

Наче пам'ять минулої чорної спеки.

Зоревими шляхами блукаємо ми,

Бо не знає початку й кінця наша доля,

Серце спекою марить, обходить громи,

Хоча й буде та спека тяжка, як неволя.

Перетяли все небо білі смуги журби,

Білі смуги кохання - червону недолю,

Ми по смугам йдемо, чорний пил на лоби

Осідає, здимаючись з чорного полю.

Хтось човна у схвильоване море жене,

Хтось до чорної хмари скерував свою мрію,

Та куди б я не йшов, ти не стрінеш мене,

Бо давно вже за хмари літати не вмію.

***

Забарилися півні, проспавши світанок рясний,

На кущах та деревах світанкові сяяли роси.

Що побачили півні у доброму довгому сні,

Що наснилося хлопцю у рясних кущах при дорозі?

Я до тебе прийду, твою хату знайду,

Я на півнів у серці не буду держати образи.

Той світанок, що здержував добру ходу,

Промінцями одяг обкрай шляху тополі та в'язи.

Я до тебе прийду, святкувати прийду,

Наші щирі пісні та надії мовчазні.

Вже піввіку як згинули наші сердечні зв'язки,

Ти в степи України, я в сутінь вбиваюся східну.

Нарікаюся з болем в свої теревені міські,

Я в минуле піду, та до тебе не прийду?

Вереснева пісня

Візерунками ночі від важкої доби

Я прийшов би до тебе, кохана,

Але ждуть на життєвих шляхах стовбури,

Та по сонцю журба нездоланна.

Ти в моєму житті, наче місяць в ночі,

То сполошено сяєш, то певно,

Є у місячнім сяйві дитинства взірці -

Ті що сяють щоночі й щоденно в лиці,

Ще й згасають щоночі й щоденно.

Ти гукаєш на мене, як сонце зійде,

Як засяє на тлі краєвиду,

У ранковий той час хай тебе не буде,

Бо зустріну я другу, не рідну.

Радість серця торкне и озветься воно,

Пелюшками дитинства засяє.

Де ж ти місяцю мій, щось не було давно,

Щось велике без тебе конає.

Візерунками ночі від важкої доби

Я прийшов би до тебе, кохана,

Тільки ждуть на життєвих шляхах стовбури,

По Украйні журба нездоланна.

***

Я знуджуся та не скажу,

Сліз гірких на очах не удержу,

Я мовчанням любов свою стверджу,

В вузол губи свої зав'яжу.

Як зустріну тебе на шляху,

Не скажу тобі жодного слова,

Бо не зможеться зробити мова

Добре діло в годину лиху.

Не краплини - хвилини життя,

Не бурулька, а доля марніє,

Знати б звідки той вітер повіє,

Я б утворив собі каяття.

Я б в мовчання з тобою не грав,

В вузол губи не став би в'язати,

Я б родинних пісень заспівав,

Що в дитинстві співала нам мати.

***

Ніччю над селами сяють стовпи світові,

Списами долі націлені в море журби.

Серце коцюбне і думка не в радість мені:

Як цілуватиму губи твої льодяні?

Над гіркотою розлуки, над виром гіркої доби,

Жовтого місяця в небі торкають стовпи.

НА Амурі Україна

Досить, боже, глузувати

З м'якосердої людини.

Всі славетні та розп'яті

Перед смертю ми єдині.

За життям нема нічого.

Небо - чорна колотнеча.

Полетів би я до бога,

Та лякатиме далечин.

Полетів би я до нені.

Та нащо він нені здався

Син, що вбився в теревені,

України відцурався.

*

Від горілки рілля сиве

Завжди бачиться зеленим.

Українець не рудіє,

Як зелене листя кленів.

Українець йде по світу

Не щеням брудним та кволим,

Він веселку семицвітну

Посягнув стягнути в коло.

По Амуру хвиля ходить,

Дріботить мотором човен.

Не шукайте від заброди

Переліку в долі чорній.

*

На Амурі України

Легкий подих відчуваю,

У садочку при долині

В Україні спочиваю.

Горобці тріщать на мові

При долині у садочку.

Не нахмурить місяць брови,

Коли я на нього вскочу.

Ой ти, місяцю ясненький,

Добрий коник мій швиденький,

Ти неси мене до неньки,

Від веселки до веселки.

Над донецькими степами,

В небі хмар рожеві плями,

Від макіївських ливарень

Рожевіють в небі хмари.

Смачно плямкає губами

Повнотіла дужа домна,

Легкий вітер ковилами

Ходить весело, як вдома.

*

По Амуру хвилю гонить

Вітер лагідний місцевий.

И не сопки вже, а домни

Варять нам куліш крицевий.

Де заграва упівнеба,

(Добрі фарби у ливарні)

Літаки малюють ребра,

Білі ребра чорній хмарі.

Хай літун в кав'ярні бреше,

Що зіркам він п'ятки чеше,

За що з Дону до Амуру

Змурував собі конуру.

Він сміється, я зітхаю,

А чого вже й сам не знаю.

Лиш заплющу очі, з хати

Зве додому рідна мати.

Олександр ЛОЗИКОВ.

«Далекосхідна хвиля» №2.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

З нанайської

Раїса Ходжер

Пісня

Срібляною ниткою витинаю хвилю,

Золотою ниткою - сонце на коні,

Ниткою зеленою - весняне весілля,

Ниткою блакитною - гори вдалині.

Візерунок срібляний - хані-раніна,

Витинаю золотий - хані-раніна,

Витинаю граючі - хані-раніна,

Пісеньку співаючі - хані-раніна.

Стелеться під голкою - рідна далина,

Плине голка рибкою у моїй руці,

Птахом моя думка сонця долина,

Серце мене збуджує на пісні оці.

Взимку звір у витинах гріється, сидить

В лісовій гущавини, у густій траві,

Птахи протинають крилами блакить,

Нові вірші пишуться в моїй голові.

***

Черемшина в лісі розквітає,

Яблуня розквітла лісова.

Травень гори снігу надихає,

Пелюшками вкрилася трава.

Білими пташинами летять

Весни, зупиняються в гаю, -

Соловейки у гаю не сплять,

Молодість відспівують мою.

Щемить моє серце від пісень,

Іноді засяє ніч, як день,

Ви б почули що ото за спів, -

Плачу від лісових співаків.

Щастя не буваю без журби,

Де ви весни радісні мої

Не мені співають солов'ї

Зі моєї світлої доби.

***

Місяць стежку витовк на протоці,

Вкрита річка лускою кети,

А по ній рибалка в оморочці,

Йду я та гадаю: чи не ти?

Я сідаю в човен, налягаю

В дві руки на весла, хай летить -

В оморочці милого впізнаю,

Дуже з ним зустрітися кортить.

Залітає вітер під сорочку,

Думаю - якщо ото не він,

Човен свій віддам за оморочку,

Підійму нелюбого з колін.

А якщо в човні мене догонить,

Місячною стежкою прийде,

Лускою сипне в мене з долоні -

Стане моїм любим хени-не.

***

Я птах з пораненим крилом,

Мені до неба не літати,

Шулік, жахаючись, чекати.

Я птах з пораненим крилом.

Поранена моя душа,

Вогонь у грудях ледь жевріє,

А то ще серце заніміє...

Поранена моя душа.

На моїй долі стільки ран,

Що вже не можу устояти.

Себе від болю відірвати,

У свій повірити оман.

***

Коли вже запізнилася любов,

Засуджувати нам її не треба.

Вона, як серце, б'ється в наші ребра,

Запалює багаттям нашу кров.

Нехай душа збентежено мовчить,

Хай соромно нам буде і мінливо,

Любов, як промінь сонця, гарячіть,

Палить, коли на нас надходить злива.

Коли вже запізнилася любов,

Повірте їй, як ненці, не обмане,

Вона глибин минулого досягне,

Коли вже запізнилася любов.

Переклав О. Лозиков

«Далекосхідна хвиля» №3.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Вірші 2008 року

Поезії молюся, бо вона

І є той Бог, який керує Світом,

Лікує душу якщо та сумна,

Зігріє тіло, в хлищу непокрите.

Вона мене рятує від біди,

З химерами життя жартує сміло.

Поезія, руйнуючи льоди

В моєму серці, зберігає тіло.

Вірші в мені стугонять, наче кров,

Вони спасуть від тяжкої хвороби.

Їх дзвони - ритми рідної природи,

Вони для мене - краща з молитов.

Я - Божий храм, музики і пісні

Відлунюють від мене поза часом.

Поезія, вона живе в мені,

Хибуючи над втомленим Пегасом.

Бо скільки б в світі не було богів

Усі вони народжуються словом,

Як кола на воді, як тихий спів

Зірок, що сяють людям і будовам.

Коли недоля виснажить до дна,

Коли в душі реве нестями вітер,

Поезії молюся, бо вона

І є той Бог, який керує світом.

***

Станіславу Жуковському

Від Донецьких пісень до Амуру

Докотилися луни,

Щирим сяйвом на долю похмуру -

Молодецькі буруни.

Чи музики палають в ночі,

Чи Донеччини зорі,

Отакі твої пісні гучні,

Отакі неозорі.

Про великі Чумацькі шляхи,

Про кипіння акацій,

Про великі державні кроки

До натхненної праці.

Докотилися луни, несуть

Їх невтомлені крила,

До Донеччини рідної звуть

Спілкуватися з тими, що ждуть,

Нас на рідних могилах.

***

Ті зустрічі, вони були

В житті, чи в мріях?

Що ще зустрінемося ми

Чи є надія?

Повітря рідного ковток -

Гірка моя колиба.

Горілки чарка, огірок,

Та скибка хліба.

За зустріч тости, за оте,

Що завжди нас єднає,

Таке велике та просте,

Аж вдих перетинає.

***

Доконає снага, до запалення

Доведе. Очевидно, колись

Получив я велике завдання,

Та зробити його забаривсь.

Може смуток в душі, може радість,

Може жінка вродлива якась

Від поради тягли до поради

Тож, йдучи, забарився не раз.

Наздогнати не кожен спромігся.

А які були хлопці, в які

Величаві події впряглися,

Щоб бездарно відійти в віки.

Працювали щоб жити не гірше

За сусідів, щоб свята були,

Щоб ратаям присвячені вірші

Доповняли святкові столи.

Щось не те ми робили, щось зайве

В святкуванні отому було,

Дні, як сполохи в небі, щезали,

В голові від горілки гуло.

Повмирали, від тяжкого суму.

Я і сам вже не маю снаги

До великих подій, що до глуму

Добрих друзів моїх довели.

Не благаю, бо так воно й буде,

Що було перебуде завжди,

Що поробиш, такі вже ми люди,

Від шинка живемо до нужди.

***

Безмежна тиша лісова.

Немає кращої у світі,

Я сиджу й слухаю як з віття

Злітають листячком слова.

Зайдеться серце, защемить,

Сльоза до вуст сповзе щокою.

Про що говорить ліс, - про волю,

Чого ж так листячко дрижить.

А тиша, що вона таке?

Є тиша тюрем та підвалин,

Говорять там про зле й зухвале,

А ліс - про добре та святе.

Аж плачу, йдучи між сосон.

Які м'які його килими.

Метляє ліс, як добрий сон,

Гілками сонячної зливи.

А тиша зблискує й дзвенить,

І, переповнюючи груди,

Життєві зламує запруди,

Хай навіть зламує на мить.

А все ж таки ми живемо,

Працюємо, ждемо, що діти

До лісу прийдуть відпочити,

Коли ми далі підемо.

Що не до тюрем діти йдуть,

Що не жебрацька жде їх доля,

Що буде ліс, і буде воля,

Й батьками вистражданий путь.

***

Я лісом йду, жовтий килим,

М'яко пружинить під ногами,

Серпанок, наче легкий дим,

Над берегами.

Ні звіра в лісі, ні комах.

Стою навколішки, чекаю:

Не може бути, щоб отак -

В усьому краю.

Не біль, а смуток на душі:

А що коли на день, на тиждень,

Поснуть в природі всі смішні

Та спішні?

Думки невиразні та злі,

А люди скажуть, що він верзе,

Не першою на цій землі

Людина щезне.

Спочатку звірі та ліси,

А божий суд вже буде потім,

Відкриють райські голоси

Шляхи голоті.

А всі багаті та дурні,

Що на землі зробили спеку,

Підуть з чортами на спині

У пекло.

Застигло все, не шерехтять

Осики вогкими гілками.

На південь птахи не летять.

Все спить в нестямі.

***

Паморозь заблимала на склі.

Менше сяйва в вікнах.

Квіти, що під вікнами росли,

На світанку зникли.

На душі, як в склепі, чи миша,

Чи нудьга шкребеться,

А чи й справді та нудьга смішна,

Чи мені здається?

Вуличками вітер дріботить,

Жовтим пилом грає,

Підіймає листячко в блакить:

Хай собі літає.

Тому так невесело мені,

Що на мужніх крилах
Вже шукаю в рідній далині

Зорі на могилах.

***

Ще не відійшла від молитов.

Чорною хустиною пов'язана.

Та, що Богу збуджувала кров,

Збуджувати мою зобов'язана.

Цілуватися великий гріх,

Чи різдво, чи хрещення,- не знаю.

Коли Бог поета переміг,

Хоч вбивайте, не піду до раю.

Я знайду коханку, бо не гріх.

Бог в очах дружини спочиває.

Я побіг на вулицю, побіг,

Там мене Богиня привітає.

***

Знову ніч, довга січнева ніч.

Скоро місяць люстерком засяє.

Може ти тепла мені позичиш,

Бо свого мені не вистачає?

Вдруге не подзвоню. Промовчиш,

Буду ніч в темряві коротати,

Слухати, як жалісно кричиш,

Звеш на мене зі своєї хати.

Не озвусь. Над містом луни йдуть.

Звеш мене так жалісно і млосно,

Аж ніяк не можу я заснуть

В твоєму заснуть різноголоссі.

***

Трохи вип'ю - заспіваю.

Вип'ю більше - засумую.

Як багато вип'ю, знаю

Чому плачу й вередую.

Вередую, та не скажу.

Плачу - краще не питайте.

По щоці сльозу розмажу.

Тож не звіть, самі хиляйте.

Друзі чарками махають:

Не чіпляйте, хай проспиться.

Не подасть дружина чаю,

Щоб мені отверезиться.

Добре що вона не лає:

Що робить, коли кортить!

Друзям чарки наповняє,

Пляшка в чарках дріботить.

Якщо піде до куточку

З Василем або з Павлом

Стрімголов я з ліжка вскочу

Бити бісові чолом.

***

Вночі прокинувсь: де моя дружина?

Коли дивлюсь, над дахом від труби

До місяця підставлена драбина,

Де благовірна з бісом їсть гриби.

Кричу до жінки, та вона не чує.

Або кепкує, або пил жене

З нічного неба, як мене почує,

Щоб вразити безкрилого мене.

Ніхто не вірить,

Що дружина з неба зирить

Всі натякають на одне...

***

Якщо бажаєте літати,

Літайте, поки не жонаті.

Коли одружитесь, тоді

Повільній радуйтесь ході.

Бо хто літає той шукає,

Кого шукає, сам не знає.

Дружина ж думає: в якійсь

Другій спідниці забаривсь.

Прийдеш, ото вже буде сварка.

Атака буде так атака.

Як одружився, не літай,

Ходи повільно та зітхай.

***

На дорозі сонце сяє.

Дмухне вітер, враз заграє

Промінців колиба.

Над багаттям дядько смаже

Скибку хліба, але каже:

- Це не хліб, а риба.

Окуляри надіває,

З хліба кісточки виймає,

Песику дає,

В ніс йому всує.

Не чекав такого лиха.

Бачу, дядько з глузду з'їхав:

Риби закортіло.

А у песика від сміху

Сіпається тіло.

Добрий дядько очі мружить.

Вудочка в руці,

Сивий дядько мій в калюжі

Ловить манівці.

В тій калюжі ходять дужі

Щуки та соми,

Поряд з рибами в калюжі

Плаваємо ми.

***

Смуток на серці, смуток

В рисах лиця.

Не може такого бути!

Гримаю на митця.

Я чоловік не кволий.

Навіщо ж на полотні,

В рисах мої долі

Ти малював свої?

Всміхнувся митець: осінь,

Як не бути сумним,

Отож я знайшов спосіб

Зробити мій сум твоїм.

***

Замислився, як стати

Багатим, щоб до страти

За всі свої шахрайства не попасти

За зраду владі,

Бо сучасні

Політики, це ватажки

Людей нечистої руки.

А гроші!

Та чи в грошах щастя?

***

Нелюба, а зустріну, спину

Пронизує холодний дрож.

Отож біжу я без упину,

Отож...

Дружина чує щось недобре:

З якого переляку,

Ти обминаєш оту кобру,

Як плаху?

Нелюба бо, - кажу дружині.

Дивись, як сяють очі,

А коли поглядом зупиниш -

Регоче.

- Не зупиняй, коли нелюба, -

Сичить дружина, біля клуба

Нелюба - бісики в лиці,

Як манівці.

За лікоть сіпає дружина,

А я не знаю, бо причина,

Як без нелюбої дійти

Мети?

***

Палають заграви ливарень,

Чи сонце так довго встає,

Чи місяць, розтятий на барви,

Спокою мені не дає?

В дитинстві я думав, що сяйво

Таке розповсюджене скрізь.

Над морем, над лісом, над ставом

Опівночі місяць яривсь.

Поїхав до моря, над морем

Бриніли гілками зірки,

І падали сяйва на гори,

Барвисті, та все ж не такі.

Буває мені неспокійно,

Гіркотно буває мені,

Коли я барвистої зливи
Не бачу на рідній землі.

***

Я не такий, якого ти хотіла

Побачити в своєму закутку.

Коли палаю жагою до тіла,

Не знаю, чи полюблю отаку.

Коли ховаю очі соромливо,

Або цілую рученьки, пробач,

Я лише дощ в коханні, я не злива,

Я не в житті, в поезії тлумач.

Вона коханців бачила чимало.

Сказали їй, що я в коханні лев.

Я соромився, а вона повчала

Де тактика потрібна, де маневр.

Я не прийшов, як обіцяв, злякався,

Або чогось там не порозумів,

Бо не левиця то була, а цяця,

Коли до ліжка дівчину повів.

Отож не знаю, що робити далі,

Забути, чи побігти в закуток,

Послухати слова її зухвалі,

Палкої вроди випити ковток?

***

Покличте, не прийду, бо занепав

В чужі турботи, та родинні справи.

Обабіч шляху не дійдеш до слави.

Якби не впасти. Коли вже не впав.

Не прийду, бо на те не маю прав.

Турботи віку - пил попід ногами.

Одинцем далі піду, а не з вами,

Якщо не впав.

***

Не стій на відстані, я твій

Коханець, чи сусід - не стій

На відстані. Що за потреба

Одинцем стати проти неба?

Стугонить серце навесні.

Загадка всесвіту, відкрийся

В своїй меті, не я - сусід

Святого деспота таївся.

А я кричав в ганьбі своїй:

Не стій на відстані, не стій!

Пісня про долю

Я пішов за тобою,

Моя доле.

Я пішов за тобою

Диким полем.

По не м'ятій траві,

По траві-мураві,

Я пішов за тобою,

За тобою.

Ти всміхалась здаля

Мені, доле моя.

Я до тебе гукав,

Я хащами блукав.

Та все далі від мене

Ти торила шляхи,

Моє віття зелене

Поховала в сніги.

Я пішов за тобою

Диким полем,

За тобою одною,

Моя доле.

Притомився в ході

Там де трави руді,

Ти покинула мене,

Моя нене.

На твої манівці

Без натхнення в лиці

Я зневірою йшов,

Бо тебе не знайшов.

Ти мигтіла все далі

Наче зірка вночі,

На діла мої вдалі,

На страхіття нічні.

Не піду за тобою,

Моя доле,

За твоїм непокоєм,

Диким полем.

По небесним зіркам,

По хмаринам-рокам

Не піду за тобою,

За тобою.

Я натхненний твій спів

Не завжди розумів,

Як хащами блукав,

Не на тебе гукав.

Раджу я тобі, доле,

Не знайти на шляхах,

Моє щастя бездонне,

Що блукає в віках.

***

Жовтнева ніч волоссям золотим

Метляє над копицею серпанку.

Тут все, як завжди, все як у житті -

В ночі надія, смуток зранку.

Дружина добра, не дурні сини,

Не знаю що отак мене нервує

Під золотим волосся восени,

Де зранку навіть вітер не вирує.

Пишу, але про що, кому вони

Потрібні почуттів моїх дрібниці

Під золотим волоссям восени,

Де зранку не співають навіть птиці.

Вигулюють собаки мужиків,

Мотузкою таскають за собою,

Як виснажився світ, як обіднів,

Тут лише пси говорять між собою.

Як хочеться зими, коли двори

Сніги накриють білим покривалом,

Метляють жовтим віттям явори,

Як ніч волоссям, хутко і зухвало.

Славетний день, даруй мені снагу,

Рви болем серце, розтинай судини.

Повзе серпанок, так своє коріння

Жовтнева ніч волочить на бігу.

Я щось забув, а що, не знаю сам,

Не знаю навіть де знайти забуте.

Немає поруч друзів, їх не чути,

Чи, може, не впізнав по голосам?

***

Вві сні її нахилене плече,

Й довге волосся застять мені очі.

Безбожне дійство, як воно пече,

Як розтинає павутиння ночі.

Надія є що буде все гаразд,

Що сонце золотими промінцями

Розбуркає, палаючих в нестямі,

Таких дурних, таких безгрішних нас.

Надіявся, все буде як завжди

Обійми, поцілунки, дивна втома,

Сусідка ж, тільки шибки загули,

Зробила все, як з чоловіком вдома.

Сумний був ранок, жінка крадькома

Пішла додому, золотим волоссям

Та рухом стегон зводячи з ума

Мене, що за ніч зробився дорослим.

Я звав її, молився, я чекав

Що забіжить, обійме, поцілує...

Дурний хлопчисько, так я занепав,

Що й досі від вспомину кров вирує.

Було воно солодке і гірке

Те свято, коли хлопчиком безусим,

Зазнав я вперше в неземній спокусі,

Жіноче тіло збуджено-палке.

***

Блудний твій син, до тебе плину

Моя Донеччина свята,

Ти - гідний подих України,

Її усміхнені вуста.

Російськомовна, незрадлива,

Ти, під долонею Москви,

Ще й досі мрієш мати крила,

В житті досягти висоти.

Та не досягнеш, ти забута

Й забита будеш в ті часи,

Коли з свого земного кута

Москві вугілля не даси.

Донеччина, мій краю рідний,

Я блудний син, та не кляну

Тебе за те, що тільки злидні

В своїм минулім спом'яну.

Що випроваджуючи сина

В далекий край, ламала крила

Що під музики чепурні,

Не посміхнулася мені.

***

Дзвінкий розмай і зорі, зорі.

Над шляхом пил та ковила.

А далі, далі тільки море,

Та хвиль засмажені крила.

Спочатку я дістався моря.

Наздогад морем далі йшов,

Доки над розмаєм ті зорі

Та рідні пагорби знайшов.

Тепер я знаю, де кінчається
Де починається земля,

І як країна називається,

Що в очі сяяла здаля.

Олександр ЛОЗИКОВ.

«Далекосхідна хвиля» №4.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Українська пісня

Долоню до грудей притулю

І враз відчую, як струмить,

По тілу кров земної кулі,

Як сяє сонячна блакить.

Дзвенять пташки на рідній мові,

Співають дідових пісень

Зелені сонячні діброви,

І в ніч співають їх і в день.

- Ти зіронько моя, - з дитинства

Долинуть неньчині слова,

Три стислих слова - рідна пісня,

Що в разі кожному нова.

Реве та стогне навіть в ясну

Погоду серце від журби,

Коли над вулицею гасла

Скликають нас до боротьби.

Спалахне смолоскипом серце,

Коли від друзів прозвучить, -

Якщо не хочу жити в герці,

Не треба рідну мову вчить.

Як можна не порозуміти

Мою залежність від батьків,

Для котрих був найкращим митом

Своїх дідів натхненний спів.

Як я люблю російську мову,

Отак і ви мою любіть,

Пишайтесь українським словом,

Яке керує зі століть.

Так ранком зі слізьми натхнення

Говорив я своїм братам,

Але братам було до фені,

Щоб не сказав, щоб не спитав.

Вони з огидою кривили

Роти, вони втікали геть

В Москву, вони кляли могили

Де їх батьків настигла смерть.

Ні, я не плакав, навіть гніву

В моєму серці не було,

Я слухав річ натхненну, співну,

То серце мовою гуло.

Рідного брата, що від мови

Батьків відмовився давно,

Любив без жодної умови,

Так серце мовою гуло.

Янина КЕЛИХ

***

Битим шляхом йдемо, од би знати

До якої мети?

Чи сусіда йдемо катувати,

Чи, затягши в кути,

Їх жінок та дочок ґвалтувати?

Чи у інші світи,

Як кати, посуваємо, брате?

Що віщує воякам заклятим

Битий шлях самоти,

Од би знати!?.

***

Двадцять років працюючі в небі,

Кожен раз, лише торкнусь землі,

Я не маю другої потреби

Як збагнути, в житті взагалі,

Чи землі мені треба, чи неба,

Бо потреба до неба така,

Що торкається серце у ребра,

Як двигун у крило літака.

***

До Москви летимо ми, до Сочі,

Я працюю щодня і щоночі,

Лише в Києві свята одні...

Так сподобався Київ мені,

Чи батьків - діточок України -

Просякають дитинства перлини

На святій українській землі?

***

Дотик сонця до лоба

Наче неньки вуста.

Що життя з нами робить,

Де конають літа.

Не лице, не статура

Так хвилюють мене,

Як життєва загата

Олександр ЛОЗИКОВ.

«Далекосхідна хвиля» №4.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Олександр Лозиков на своїй  дачі під Хабаровськом.

Хабаровський поет Олександр Лозиков читає свої вірші.

На світлинах: Українець на Амурі Олександр Лозиков. Олександр Лозиков на своїй дачі під Хабаровськом. Хабаровський поет Олександр Лозиков читає свої вірші.