Дослідження

Створюємо мапу пам’яток української історії і культури на території РФ

Після моїх публікацій про перебування в Казані відомих українських істориків Михайла Грушевського і Дмитра Яворницького редакція «Кобзи» попросила розповісти в рамках її проекту дослідження пам’яток української історії і культури на території РФ також і про місця в столиці Татарстану, пов’язані з не менш відомою постаттю в історії України Давидом Бурлюком.

Розв’язати їх має книга краснодарського історика Анатолія Авраменка

З'ясувати походження назви населеного пункту, в якому живе людина - таке ж природне бажання, як дізнатися свій родовід. І якщо пояснення найменувань кубанських станиць, заснованих після переселення Чорноморського козачого війська на Кубань, можна встановити на основі збережених документів, то назви курінних селищ, відповідних куренів Запорізької Січі, таять в собі багато нерозв'язних загадок. До сих пір в публікаціях зустрічається чимало фантазій про час походження куренів та їх назви. До того ж, на Кубані багато назв піддалися спотворенню, а деякі були знищені тими, хто прагнув стерти історичну пам'ять козацтва.

Створюємо мапу пам’яток української історії і культури на території РФ

У далекому 1992 році на залізничному вокзалі в Харкові я купив тоненьку книжечку в м'якій обкладинці. У ній цікаво і яскраво були описані життя і побут запорізьких козаків. Автором книги був Дмитро Яворницький. Не скажу, що я став палким шанувальником Яворницького, але це ім'я в пам'яті тоді «зачепилося». У 2005 році мій друг з українського міста Суми Олександр Капітоненко надіслав мені, українцю Татарстану, невелику замітку про вченого, в якій в числі інших фактів про життя Яворницького було зазначено, що магістерську дисертацію він захищав в Казанському університеті. На той час я вже мав позитивний досвід роботи в архівах, тож, як тільки випала нагода, вирушив до Казані, впевнений, що знайду документи, пов’язані з цим періодом життя видатного вченого. Як виявилося, я  помилявся, але про це трохи згодом…

Створюємо мапу пам’яток української історії і культури на території РФ

У попередній публікації (Михайло Грушевський в Казані. Частина перша) я зупинився на завершенні пошуків документів, пов’язаних із перебуванням Грушевського в Казані, звідки він у вересні 1916 року  переїхав до Москви.  Знайдені мною документи виявилися невідомими для вчених в Україні, тому викликали в колі істориків широкий резонанс. Документи я знайшов в січні 2004 року, а вже в червні того ж року був запрошений на наукову конференцію, організовану в Ніжинському державному університеті імені М.Гоголя. Я не переказував відомі факти і не філософствував на порожньому місці. У моєму виступі прозвучали конкретні факти і були представлені до того невідомі документи. Здивовані діячі українського руху з Канади і Європи буквально засипали мене питаннями про перебування Грушевського в Казані, про український рух в Росії.

Створюємо мапу пам’яток української історії і культури на території РФ

Від редакції. Місяць тому публікаціями «Невозвратные потери» і  Палати гетьмана Мазепи  «Кобза» започаткувала новий проект опису  пам’яток  української історії і культури, що знаходяться  на території Російської Федерації. Продовжують наш проект унікальні спогади голови Нижнєкамської національно-культурної автономії «Українське товариство «Вербиченька» Євгена Савенка про дослідження і увічнення місць, пов’язаних із перебуванням у Казані і Симбірську (нині Ульянівськ)  українського історика і політичного діяча, автора «Історії України-Руси», професора Михайла Грушевського:

Історія і доля  доля Української бібліотеки в Москві

Феномен справді незбагнений: кілька мільйонів українців, які віддавна мешкають на неозорих просторах Росії як її громадяни,  нібито добровільно відмовилися  від свого національного «я». Вони давно вже змирилися з тим, що в тій державі немає шкіл чи бодай класів із українською мовою навчання, зникли українознавчі кафедри при університетах. На противагу українським реаліям, де російської більш ніж треба,  там не друкуються українською газети, журнали, книги, не мовить мовою їхніх пращурів радіо, телебачення. Упродовж останніх років українці Москви, як і всієї Росії, мовчазно спостерігали за тим, як у їхній столиці конав останній оберіг генетичної пам’яті – Українська бібліотека в Москві.

Рік 2019-й:   ще одна важка для діаспори «зима» позаду. Чи дочекаємося «відлиги»?

Протягом минулого року «Кобза» відповідно до свого призначення і головних  редакційних цілей і  завдань намагалася ретельно і якомога повно інформувати читачів про діяльність українських громад в Російській Федерації. Дякуємо за це, насамперед,  нашим активним дописувачам – Володимиру Павуку,  Євгену СавенкуЛюдмилі Найденко, Петру Лісничому, Валентину Іващенку, Ярославу Копельчуку, Анатолію Авраменку, Едіті Позняковій (Мочевус). І цілковито заслужено Володимир Павук з Новосибірську і Людмила Найденко з Нижнєкамську   були визнані переможцями в номінації «Українець року в Росії» сайту «Кобза» за 2019 рік. Втім, джерелом наших публікацій були не тільки повідомлення наших кореспондентів, але й регіональні видання, сайти українських організацій, сторінки у Facebook, тощо. Тепер з цих шматочків інформаційної «мозаїки» склалася певна картина, яку можна побачити і осягнути вже в цілому. Зазначимо, що перші п’ять місяців 2020 року до цього «панно» майже нічого не додали, хіба що і та «мозаїка», що була, тільки продовжувала «осипатися».

Редакція сайту «Кобза» визнала одним з двох переможців  у щорічній номінації за підсумками 2019 року «Українець року в Росії» заступника голови НАК «Українське товариство «Вербиченька» з міста Нижнєкамська (Республіка Татарстан) Людмилу Найденко. Пропонуємо читачам біографію переможниці.

Людмила Валентинівна Найденко народилася 21 жовтня 1959 року в місті Ізюмі на Харківщині. По закінченні школи у 1978 році разом з майбутнім чоловіком Віталієм переїхала до Татарстану на будівництво Камського автомобільного заводу в м. Набережні Човни. У 1980 році перебралися до сусіднього Нижнєкамська, де вирішили оселитися назавжди. Але народжувати дітей, сина Євгена та донечку Яринку, їздила в Україну в Ізюм.

Редакція сайту «Кобза» визнала переможцем у щорічній номінації за підсумками 2019 року «Друг України у Росії» політичного аналітика, історика, керівника Центру українських досліджень Інституту Європи РАН Віктора Мироненка з Москви. Пропонуємо читачам біографію переможця

Віктор Іванович Мироненко народився 7 червня 1953 року у місті Чернігові (Українська РСР) в родині партійного працівника. Радянський комуністичний політик, керівний діяч ВЛКСМ та КПРС. Член КПРС з 1975 року.

Как исчезает коренной народ Сибири

80 лет назад, в 1939 году, вышел указ президиума Верховного Совета РСФСР о ликвидации Горно-Шорского национального района. Последствия этого решения шорский народ не может преодолеть до сих пор – и вряд ли уже преодолеет. Сегодня представители древнего народа шорцев (как этнос он сформировался более полутора тысяч лет назад) говорят: у них ничего не осталось – ни родного языка, ни природы, ни поселков, основанных их предками, ни привычного образа жизни. И самих шорцев становится всё меньше: сейчас в разных городах и селах их насчитывается от силы 10 тысяч.

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка