Микола Хрієнко, журналіст
Микола Хрієнко, журналіст

Заслужений журналіст України Микола Хрієнко провів детальне дослідження перебування Тараса Шевченка на засланні

10 років заслання

Арешт. Дорога в Оренбург. Орська фортеця. Експедиція на Аральське море. Арешт. Дорога на берег Каспійського моря. Новопетровське укріплення. Експедиція в гори Кара-Тау і Ак-Тау. Караульна служба біля батареї №1. Звільнення із заслання. Під вітрилами на човні через море в Астрахань. "Євромайдан-2013" і Шевченко.

Найголовніша цінність в житті - саме життя…

(Хтось не з мудрих, а з відважних та непокірних).

КОРОТКІ СПОГАДИ ПЕРЕД СТАРТОМ

Всьому свій час…

Вперше я почув про Шевченка від своєї матері - простої селянки.

Вперше відчув надзвичайну силу і неймовірну глибину поезії Тараса Шевченка тоді, коли нам, студентам-першокурсникам факультету журналістики Київського університету, Заслужений артист України Анатолій Паламаренко прочитав його вірші та уривки з поем. Той весняний день, та фантастична зустріч в аудиторії №32 стала для нас, молодих, душевним потрясінням і несподіваним відкриттям глибокої істини: ти належиш до сильного і волелюбного народу. І не просто належиш, а є його живою частиною саме тепер, саме на цій землі, саме в цей час…

Свою Україну любіть.

Любіть її… Во время люте,

В останню тяжкую минуту

За нею Господа моліть.

Ці пронизливі слова, ніби потужні рентгенівські промені, молодий Тарас написав у травні 1847 року в тюремній камері каземату Третього відділення таємної жандармерії в Петербурзі, куди його ув'язнили після арешту в справі Кирило-Мефодіївського братства. І кілька студентів нашого першого курсу, незважаючи на погрози партійного керівництва факультету "бути виключеними за підтримку своєю присутністю збіговиська українських буржуазних націоналістів", пішли весною 1972 року до пам'ятника Тарасу Григоровичу Шевченку, що стоїть навпроти червоного корпусу Київського університету. Пішли туди не в ті дні, коли можна, а саме 22 травня - в день перепоховання поета на Чернечій горі біля Канева…

У кожного тоді були свої мотивації. Скажу чесно, що особисто я стояв неподалік від пам'ятника Шевченку не в знак протесту проти комуністичної влади, а через журналістську цікавість… Тоді вперше в житті я побачив своїми очима жовто-блакитний прапор з тризубом, автозак із заґратованими віконцями, співробітників КДБ з кінокамерами в руках і учасників того зібрання 22 травня 1972 року - людей інтелігентних на вигляд і зовсім не схожих на тих озлоблених українських буржуазних націоналістів, яких я бачив до цього в радянських кінофільмах.

Саме того дня, але в різний час, двоє наших однокурсників - Валерій Лазаренко і Віктор Цимбал - поклали квіти до пам'ятника Тарасу Григоровичу Шевченку. Пізніше їх затримали співробітники КДБ і ті 15 кроків, які кожен з них пройшов по гранітних східцях вгору та горизонтально по кам'яній плиті впритул до п'єдесталу, стали для Валерія Лазаренка і Віктора Цимбала фатальними: обом студентам-відмінникам наші університетські викладачі, які вчили нас бути завжди чесними і справедливими журналістами, поставили на весняній сесії по 3 двійки на екзаменах - і вони одразу були відраховані з нашого курсу за неуспішність.

Оперативність, єзуїтські методи і жорстокість розправи над двома беззахисними студентами за те, що вони поклали куплені за свої гроші квіти до пам'ятника Тарасу Шевченку "не в той день" - були вражаючими.

Коли Валерій Лазаренко отримав на третьому екзамені третю двійку, то поки він їхав на автобусі від університету до студентського гуртожитку №4 на вулицю Ломоносова, ректорат уже видав наказ про його відрахування, а в кімнаті гуртожитку, де він мешкав, за вказівкою згори комендант забрав з його ліжка не тільки постіль, а й матрац, попередивши співмешканців кімнати: "Якщо ви дозволите Лазаренку перебувати у вашій кімнаті - то ви всі троє теж будете відраховані з університету…"

До кінця сесії Валерій Лазаренко ночував у нашій кімнаті 27-А, пробираючись в гуртожиток через вікно читального залу на першому поверсі. Ліжок було четверо, а нас - п'ятеро. Тому ми по черзі спали на підлозі, підстеливши привезений мною кожух із далекого Сибіру.

Коли після останнього екзамену автор цих рядків та мої однокурсники Анатолій Шилошій, Валерій Марущак і Леонід Самойленко роз'їхалися з нашої кімнати на літні практики, то Лазаренко залишився без даху над головою. Щоб не мучити своїх батьків-учителів тяжкою звісткою про вигнання з університету, Валерій влаштувався робітником на цегельний завод у Києві. Через тиждень директор того підприємства звільнив його з роботи "за систематичне невиконання денної норми". (Після дзвінка з КДБ хтось з робітників кілька разів спеціально крав у Лазаренка брезентові рукавиці й оскільки він не міг знімати з конвейєра голими руками розпечену цеглу, то недавній студент, ясна річ, не виконував і денну норму).

Солдатську службу Валерій Лазаренко проходив у будівельних батальйонах на території Росії в лісах Калінінградської області: довбав ломом мерзлу землю для спорудження ракетних пускових майданчиків. Коли ми зустрілися після його дембеля в Києві, то Валерій пожартував: "Денну норму в будбаті я завжди виконував на всі сто процентів, бо КДБ не давав вказівки красти в мене рукавиці. Тільки замполіт батальйону майор Орєшкін час від часу нагадував мені: "Рядовой Лазаренко! Не отпускай длинные усы. Ведь у человека, у которого они закручиваются, развивается склонность к национализму".

Коли ми, колишні однокурсники Валерія Лазаренка, вкоренилися в журналістиці, то в ті далекі роки допомогли йому вибратися з глибокої ями, в яку його збила радянська влада: тодішній редактор Вінницької обласної молодіжної газети "Комсомольське плем'я" Олександр Рущак взяв його в штат редакції на роботу. Після закінчення заочного відділення філологічного факультету Вінницького педінституту Валерій Лазаренко багато років працював власним кореспондентом парламентської газети "Голос України" і Радіо "Свобода". За високу результативність в журналістиці йому вже в роки незалежності було присвоєно звання "Заслужений журналіст України". Він випустив у світ більше 10 книг своїх поезій. Одна з них має назву "15 кроків". Саме тих 15 кроків, які він пройшов тоді по гранітних східцях до пам'ятника Шевченку і поклав до нього весняні квіти 22 травня 1972 року…

Після розправи в Київському університеті завдяки особистій витримці й силі волі цікаво склалося життя і у Віктора Цимбала. Як і раніше він живе у Вінниці, а Валерія Лазаренка, який теж жив у Вінниці, вже немає на цьому світі: раптова смерть збила його на ходу, ніби солдата, який йде в атаку.

Смерть мого давнього і вірного друга стала для мене однією з найгірших і найтяжчих втрат за все моє життя…

І коли я проходжу тепер повз пам'ятник Кобзареві біля Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, то в моїй пам'яті зринає той далекий день - 22 травня 1972 року. По крутих гранітних східцях піднімається вгору красивий чорнявий юнак у білій вишитій сорочці з пучечком жовтих і синіх квітів. Він тримає їх у лівій руці. Саме в тій руці, яка ближче до серця. Зробивши дванадцять кроків по східцях, Валерій Лазаренко ступає ще три кроки по кам'яній плиті до п'єдесталу. Дивиться знизу вгору на величну постать Кобзаря і кладе квіти на рожевий граніт…

Тоді, 22 травня 1972 року, ті п'ятнадцять кроків були подвигом, на який відважувалися тільки найнепокірніші…

ДОРОГА В ОРЕНБУРГ

Наш поїзд мчить з Києва прямо на Схід…

Це початок моєї 33-ої журналістської дослідницької експедиції. Але яким буде її фініш - я не знаю…

Раніше, починаючи ще зі студентських років, я здійснив чимало піших і лижних походів. Перші маршрути пролягали по Колимі, Евенкії та по Кольському півострову… Завдяки публікаціям про ці подорожі мене після третього курсу факультету журналістики Київського університету тодішній ректор республіканської газети "Молодь України" Ілля Іванович Ільницький взяв на штатну роботу в редакцію. Фотоапарат і блокнот, рюкзак, намет, компас, географічні карти, бінокль, мисливський ніж і спальний мішок стали невід'ємною частиною моєї журналістської роботи. Особливо результативним був масштабний авторський проект "Похід через Атомний полюс". Тоді, вивчаючи життя й виживання людей після розпаду Радянського Союзу, я пройшов пішки за 10 етапів від крайньої північно-західної точки України до її крайньої точки на південному сході, а також подолав дорогу від селища Грем'яч (крайній населений пункт на Півночі України) до мису Сарич - крайньої точки нашої країни на Півдні в Криму. З 3 247 кілометрів 1 061 кілометр пролягав по радіоактивно забруднених територіях Чорнобильської зони…

А всього на сьогоднішній день у моїх дослідницьких маршрутах за всі минулі роки вже подолано пішки, на лижах і на байдарках по річках майже 7 тисяч кілометрів…

Коли мої журналістські проекти почали охоплювати величезні території нашої планети, то я почав використовувати так званий "комбінований метод". Тобто рухався по землі не тільки пішки, а й на різних видах транспорту. Вивчаючи життя українців у Канаді - подолав 6 657 кілометрів, а маршрутна частина журналістського проекту "Українці на Балканах" по Македонії, Сербії, Хорватії, Боснії і Герцоговині становила 2 713 кілометрів.

Я розшукував наших земляків-українців по далеких світах - і водночас відкривав для себе і моїх читачів ті невідомі землі, на яких вони жили, працювали, народжували дітей, навчали їх української мови, українських пісень, читали їм українські казки і розповідали про далеку Україну, де жили їхні предки і де тепер живуть їхні родичі…

Але серед усіх моїх журналістських проектів найважчим, найцікавішим і найнебезпечнішим для мене був проект "Українці за Уралом…"

Під час І етапу, який тривав з 7 липня 2004 року по 11 лютого 2005-го, я подолав на різних видах транспорту від Києва через Урал, Західний Сибір, Хакасію, Східний Сибір, Далекий Схід, Якутію, Колиму й Чукотку до селища Уелен і мису Дежнєва 27 тисяч кілометрів (з них 530 кілометрів пройшов пішки від Полюсу холоду до знаменитої Колимської траси), а разом зі зворотною дорогою в Україну весь дослідницький маршрут дорівнював довжині екватора Землі - 40 тисяч кілометрів.

Під час ІІ етапу, який тривав з 16 червня 2007 року по 19 жовтня 2007-го, моя дорога пролягала знову по Колимі, а потім по Камчатці, Сахаліну, Командорських і Курильських островах. Загальна довжина виконаного маршруту до кінцевого пункту - острова Кунашир і назад до Києва - 33 тисячі кілометрів.

А маршрут ІІІ-го завершального, етапу, який розірвався на дві частини, пролягав переважно за Північним полярним колом від Чукотки аж до Кольського півострова. Його загальна довжина - 45 тисяч кілометрів.

Якщо сплюсувати всі результати, то вийде загальна цифра - 118 тисяч подоланих кілометрів. В цілому я пробув у дорозі 417 днів, тобто 1 календарний рік і 52 дні.

Але всі ті подолані маршрути, коли я напружував всі свої сили, щоб досягти фінішу, стали для мене минулим - залишилися тільки яскраві спогади про пережите, побачене і почуте в тих далеких краях.

Щоб знову відчути дорогу - треба знову стартувати з Києва…

І ось тепер наш поїзд вже наближається до російського кордону… Я з тривогою чекаю тієї миті, коли він зупиниться на станції Валуйки і в наш вагон ввійдуть російські прикордонники для перевірки документів…

Вже глибока ніч, а тому всі мої супутники давно ніжаться в постелях - тільки я сиджу одягненим, ніби маю намір вийти зі своїм важким рюкзаком на наступній станції. "Господи, допоможи мені хоч цього разу!.."

Дістаю з польової сумки червону папку і ще раз перечитую газетні рядки:

ВІДОМОМУ УКРАЇНСЬКОМУ ЖУРНАЛІСТУ МИКОЛІ ХРІЄНКУ ЗАБОРОНИЛИ В'ЇЗД НА ТЕРИТОРІЮ РОСІЇ

"Микола Хрієнко, Заслужений журналіст України, учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, їхав до Москви з благородною метою - для підготовки матеріалу для нашої газети з траурного мітингу 26 квітня на чорнобильському меморіалі на Митинському кладовищі. Там поховані 27 ліквідаторів аварії на ЧАЕС…

Коли редакція зв'язалась з Миколою, щоб дізнатись, як іде підготовка матеріалу в Москві, ми почули сенсаційну новину: Миколу Хрієнка не впустили на територію Російської Федерації…

- 24 квітня я відбув до Москви поїздом №142 Київ-Москва, - розповів журналіст. - О 21.00 за київським часом на російській залізничній станції Суземка після прикордонного контролю троє людей у військовій формі, які представилися представниками прикордонної служби, повідомили, що я мушу зійти з поїзда і пройти з ними. На мою вимогу дати пояснення таким діям російські прикордонники відповіли, що мені заборонено в'їзд на територію Російської Федерації, мої паспортні дані внесено до списку нев'їзних. Цей список - цілий "талмуд" завтовшки в три пальці. Після проведення протокольного допиту, під час якого прикордонники з'ясовували мету, а також деталі моєї нинішньої поїздки та моїх попередніх візитів до Росії, мене депортувати в Україну поїздом №89 "Москва-Жмеринка". У понеділок 25 квітня о 1 год. 20 хв. я повернувся до Києва.

"День" звернувся до МЗС України, де доволі швидко відреагували на ситуацію…"

(Газета "День", 27 квітня 2011 року)

МИКОЛА ХРІЄНКО МОЖЕ ЇХАТИ В РОСІЮ

"…У вівторок, одразу після звернення редакції нашої газети, МЗС України направило ноту в посольство Росії з вимогою пояснити причини інциденту. Ми не отримали прямої реакції з посольства Росії, але, як розповів "Дню" директор Департаменту інформаційної політики МЗС України Олег Волошин, учора відбулася телефонна розмова першого заступника міністра закордонних справ Руслана Демченка і російського посла Михайла Зурабова, з якої стало відомо, що на даний час всі зауваження зняті й обмежень Миколи Хрієнка на в'їзд на територію Російської Федерації немає…"

(Газета "День", 28 квітня 2011 року)

МИКОЛІ ХРІЄНКУ ЗНОВУ ЗАБОРОНИЛИ В'ЇЗД РФ

Спеціального кореспондента "Дня" Миколу Хрієнка, який їхав з Києва до Москви, щоб підготувати репортаж про траурний мітинг 26 квітня на Митинському кладовищі, де поховані 27 загиблих ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС, - вже вдруге не впустили до Росії. Автора проекту "Українці за Уралом" зняли з потяга на прикордонному пункті.

Офіційна причина - журналіст знаходиться у списку осіб, яким заборонено в'їзд до Російської Федерації. Нагадаємо, минулого року, після аналогічного інциденту посол Росії в Україні М.Зурабов запевнив, що з Миколи Хрієнка будуть зняті всі обмеження для в'їзду на територію Російської Федерації. За словами журналіста, він звернеться із заявою до МЗС України з вимогою до Російської Федерації з'ясувати ситуацію. Подробиці - цієї п'ятниці на шпальтах Прес-клубу "Дня".

(Газета "День", 26 квітня 2012 року)

Кілька моїх звернень, а також офіційні листи редакції газети "День" в різні державні інстанції Росії та України щодо зняття заборони на в'їзд до Російської Федерації позитивних результатів не дали. І виконання маршрутної частини мого журналістського проекту "Слідами Тараса Шевченка", який я планував завершити повністю ще в 2011 році, зависло в повітрі…

Але хто стукає в двері - тому їх відчиняють. Підтвердження - ось цей останній зразок мого епістолярного жанру і відповідь на нього, в яких, ніби в щасливій лотереї, співпали і номер і серія.

Начальнику Управления федеральной миграционной службы по Чукотскому автономному Округу Российской Федерации

Заслуженного журналиста Украины,

участника ликвидации последствий аварии

на Чернобыльской АЭС, члена Национального

союза журналистов Украины

Хриенко Николая Ивановича

Заявление

В связи с тем, что после моего пребывания в г.Анадыре с 27 апреля 2009 г. по 3 июля 2009 г. мне закрыт въезд на территорию Российской Федерации (был снят российскими пограничниками с поезда Киев-Москва 24 апреля 2011 г. и повторно 25 апреля 2012 г. во время поездок как участник ликвидации последствий аварии на Чернобыльской АЭС на Митинское кладбище в Москву, где похоронены 27 погибших сотрудников ЧАЭС), прошу Вас сообщить мне следующее:

1. В связи с чем мне запрещен въезд на территорию Российской Федерации?

2. Какой срок действия запрета на мой въезд в Российскую Федерацию?

3. Другие сведения или замечания, если они касаются моей личности по этому поводу.

Жду ответа.

Надеюсь на Вашу личную порядочность исходя прежде всего из того, что я, как украинский журналист, не опубликовал ни в украинской, ни в российской прессе ни одной моей строчки или фотоснимка, которые были бы недружелюбны к народу современной России. Как и прежде я поддерживаю дружеские связи со многими гражданами Российской Федерации и надеюсь, что эта досадная и неприятная для меня конфликтная ситуация будет урегулирована компетентными органами России.

Г. Киев

31 октября 2012 г.

P.S. К данному заявлению прилагаю ксерокопии письма на мое имя из Министерства иностранных дел Украины, моего паспорта, удостоверений "Заслуженный журналист Украины", "Участник ликвидации последствий аварии на Чернобыльской АЭС", а также копии информаций из газеты "День" за 27 апреля 2011 года и 26 апреля 2012 года.

Після тривалої мовчанки не з Москви, а саме з того далекого краю, де над Євразійським континентом сходить сонце і його перші промені освітлюють мис Дежнєва, на мій лист надійшла така відповідь.

Федеральная миграционная служба

(ФМС России)

Отдел Федеральной миграционной службы

по Чукотскому автономному округу

(ОФМС России по Чукотскому автономному округу)

г. Анадырь

Уважаемый Николай Иванович!

Отделом Федеральной миграционной службы по Чукотскому автономному округу всесторонне рассмотрено Ваше обращение по вопросу закрытия въезда на территорию Российской Федерации.

Считаем необходимым разъяснить следующее, что Вам закрыт въезд на территорию Российской Федерации с 23.12.2010 года по 19.04.2013 года на основании пункта 4 статьи 26 Федерального закона от 15 августа 1996 г. №114-ФЗ "О порядке выезда из Российской Федерации и въезда в Российскую Федерацию" въезд в РФ иностранному гражданину или лицу без гражданства может быть не разрешен в случае, если иностранный гражданин или лицо без гражданства два и более раза в течение трех лет привлекались к административной ответственности в соответствии с законодательством Российской Федерации за исключением случаев, когда федеральным законом предусмотрен запрет на въезд в Российскую Федерацию иностранного гражданина или лица без гражданства после однократного совершения ими административного правонарушения на территории Российской Федерации.

Учитывая, что в течение последних трех лет Вы дважды привлекались к административной ответственности на территории Российской Федерации, решением ОФМС России по Чукотскому автономному округу Вам закрыт въезд на территорию Российской Федерации с 23.12.2010 года по 19.04.2013 года.

С уважением,

Врио начальника А.А.Шамраев

Лист офіційний. Але чи не вийде раптом і цього разу так, як сталося тоді після запевнень Посла Росії в Україні пана Зурабова?..

Нарешті і в наш вагон ввійшли російські прикордонники в зелених кашкетах. Я подав їм свій паспорт і міграційну карту. Ось в комп'ютер вже введено мої дані - і через кілька секунд на його екрані з'явилися закодовані цифри-відповіді… Якщо заборону на мій в'їзд до Росії не знято, то мене знову знімуть з поїзда, оформлять протоколи і депортують в Україну. І знову я буду писати листи… Спочатку Медведєву, а потім - Путіну…

Несподівано офіцер-прикордонник повернув мені паспорт і побажавши щасливої дороги - зачинив двері вагона…

До ранку я не спав. Як чудесно їхати вперед на схід в невідомість і навіть у небезпеку, ніж знову вимушено повертатися додому - не досягши своєї мети…

А вдень, наговорившись зі своїми цікавими супутниками в купе, я довго сидів за столиком біля вагонного вікна і милувався новими й свіжими для мене краєвидами. Дійсно вікно вагона - це найкращий телевізор у світі! Бо те, що бачиш на екрані - забувається, а те, що побачив крізь вагонне вікно - запам'ятовується назавжди…

Тоді, у вагоні поїзда, мені пригадалися рядки з автобіографічної повісті Тараса Шевченка "Близнецы", в якій він устами свого героя Сави Сокири розповідає про свою дорогу з України в Оренбург: "Переправясь через Волгу, я в Самаре только пообедал и сейчас же выехал. И после волжских прекрасных берегов передо мною раскрылась степь, настоящая калмыцкая степь. Первая станция от Самары была для меня тяжела, вторая легче, и глаза мои начали осваиваться с бесконечными равнинами".

Приблизно такі ж пейзажі я бачив з вікна і тепер, через багато-багато років. І сонце таке, як тоді. І небо. Тільки сріблясті смуги на ньому від реактивних літаків засвідчували: нині не ХІХ, а ХХІ століття.

«Я американський художник і американець плоттю і кров'ю, але те, що я бачив з творів Шевченка-художника, і те, що я знаю про нього як про поета, викликає найглибші почуття щирого захоплення його талантом і творчістю. Я пишаюся цими творами, немовби я сам українець. Ваш Шевченко - це і мій Шевченко. Я люблю і ціную Шевченка».

Рокуелл Кент,

американський художник і письменник

ХХ століття.

АРЕШТ НА ДНІПРІ

ШЕВЧЕНКО В ОРЕНБУРЗІ. ОРСЬКА ФОРТЕЦЯ

Суха історична хроніка засвідчує. Після доносу студента університету Святого Володимира Олексія Петрова 3 березня 1847 року про те, що в Києві існує Кирило-Мефодіївське товариство, на засіданні якого читалися "явно протизаконні" вірші Тараса Шевченка, закликались "малоросіяни до повстання" і виявлялась "ненависть до царської фамілії" - почалося ретельне слідство жандармами Третього таємного відділення. Згодом у Петербурзі було заарештовано М.Гулака, у Варшаві - П.Куліша, в Києві - М.Костомарова, Г.Андрузького та інших. У вилучених при обшуках паперах "братчиків" були знайдені рукописні копії Шевченкових поезій "Сон", "Кавказ", "Великий льох" та інші. Усі вони, як і раніше надрукована збірка віршів "Кобзар" та поема "Гайдамаки", були уважно вивчені чиновниками таємної канцелярії і стали для поета основним аргументом обвинувачень. На паромній переправі через Дніпро з села Седнева до Києва 5 квітня того ж 1847 року Шевченка було арештовано і під конвоєм доставлено в Петербург. Слідство тривало до 30 травня. Воно не довело тоді членства Тараса Шевченка у Кирило-Мефодіївському товаристві ("действовал отдельно, увлекаясь собственной испорченностью"), але вірші українського поета були такими сильними і небезпечними для самодержавного ладу кріпосної Росії, що слідчі Третього відділення таємної жандармерії вважали: "По возмутительному духу и дерзости, выходящей из всяких пределов, он должен быть признаваем одним из важных преступников".

Щоб не допустити небажаного політичного резонансу в самодержавній Росії, суду над членами Кирило-Мефодіївського товариства не було: за пропозиціями Третього відділення жандармерії кожного покарали таємно "по высочайшему повелению". Найтяжчий вирок було винесено тому, хто був найнебезпечнішим: "Художника Шевченко за сочинение возмутительных и в высшей степени дерзких стихотворений, как одаренного крепким телосложением, определить рядовым в Оренбургский отдельный корпус с правом выслуги, поручив начальству иметь строжайшее наблюдение, дабы от него ни под каким видом не могло выходить возмутительных и пасквильных сочинений".

Пропозиції Третього відділення таємної жандармерії про покарання учасників Кирило-Мефодіївського товариства цар Микола І підтвердив повністю. Але у вироку Шевченку з'явилося додаткове формулювання: "Под строжайший надзор, с запрещением писать и рисовать". Його дописав сам Микола І. Пізніше український поет і художник зробить у своєму щоденнику такий висновок: "Навіть трибунал під головуванням самого сатани не міг би винести такого холодного і нелюдського вироку".

У щоденнику від 1 липня 1857 року Тарас Шевченко, згадуючи ті давні й драматичні події з арештом, таємним вироком і резолюцією царя, напише: "Странное, однако ж, это всемогущее призвание. Я хорошо знал, что живопись - моя будущая профессия, мой насущный хлеб. И вместо того, чтобы изучить ее глубокие таинства, и еще под руководством такого учителя, каков был бессмертный Брюллов, я сочинял стихи, за которые мне никто ни гроша не заплатил и которые наконец лишили меня свободы…"

Ці рядки будуть написані через багато років, а поки що після таємного вироку 30 травня 1847 року поштові коні несуть непокірного поета і художника в супроводі озброєного фельд'єгеря Карла Віддера з Петербурга в Оренбург на заслання. Скільки триватиме неволя - він не знав, бо ніде не зазначено термін покарання. Це теж додатковий психологічний тягар. Можливо, тільки власна смерть стане звільненням від тяжкої неволі…

Колись давно, ще маленьким хлопчиком, Тарас ходив далеко-далеко за своє село шукати "залізні стовпи" на яких тримається небо. Тоді він не знайшов їх, зате тепер від Петербурга до Оренбурга його шлях позначений 2110-ма смугастими чорно-білими стовпами. Не тими, що підпирають небо, а тими, що відмічають кожну подолану версту, яка дорівнює 1 066,8 метра. Ці смугасті чорно-білі стовпи стануть своєрідними символами його невільницького шляху на всіх етапах життя, навіть після смерті, коли Т.Г.Шевченко повертатиметься в труні з Петербурга в рідну Україну…

На восьму добу після виїзду з Петербурга об 11 годині ночі 9 червня 1847 року поштові коні привезли опального поета і художника в далекий Оренбург - і за ним зачинилися важкі двері жандармського управління…

МІСТО-МАНДРІВНИК. ЄВРОПА-АЗІЯ

ЗУСТРІІЧІ З УКРАЇНЦЯМИ. МУЗЕЙ-ГАУПТВАХТА

Сучасне місто Оренбург вразило мене передусім своєю чистотою і впорядкованістю. Жителі в ньому неспішні й доброзичливі. Серед них є дуже багато українців. Це місто цікаве не тільки своєю багатою історією, а й тим, що біля нього протікає ріка Урал, правий берег якої знаходиться в Європі, а лівий - в Азії. Обидва береги з'єднуються кількома мостами і тому протягом одного дня можна побувати багато разів на двох континентах нашої планети.

Цікаво й те, що Оренбург кілька разів переносився з одного місця на інше, і тому екскурсоводи в музеях називають його містом-мандрівником. В далекому 1773 році Оренбург штурмували повстанські загони Омеляна Пугачова, тут навчався в льотному училищі перший космонавт світу Юрій Гагарін, в цьому місті кілька разів побував Тарас Григорович Шевченко. Останній раз 15 днів (з 27 квітня по 12 травня 1850 року) в камері-одиночці головної Оренбурзької гауптвахти - після доносу прапорщика Ісаєва та арешту поета-засланця. Тепер у приміщенні тієї гауптвахти Меморіальний музей Т.Г.Шевченка. Я доторкався долонями своїх рук до тих кам'яних плит, по яких ходив у солдатських чоботях наш великий поет-художник.

Разом із музейними працівниками, в тій камері-одиночці ми розсипали землю з Географічного центру України, яку я привіз в Оренбург з Добровеличківки Кіровоградської області. Просипавшись у щілини між кам'яними плитами, наш український чорнозем назавжди залишився як символ пам'яті там, де "карався, мучився… але не каявся" великий поет…

Оренбург - це єдине місто на планеті Земля, де 27 березня 1993 року з ініціативи письменника-літературознавця Л.Н.Большакова було створено "Інститут Тараса Шевченка", який став структурним науково-дослідним підрозділом Оренбурзького державного університету. Десять років "Інститут Тараса Шевченка" очолював Леонід Наумович Большаков - відомий вчений-дослідник творчості геніального українського поета. Інститут проводив дослідження біографії Т.Г.Шевченка періоду його 10-річного заслання, активно займався видавничою діяльністю, організовував наукові конференції… Інститут розвивав культурно-просвітницьку діяльність: курирував проведення щорічних мистецьких фестивалів "Шевченківський березень" і "Шевченківські читання", допомагав також в організації святкувань української культури в усіх районах Оренбурзької області, активно співпрацював з музеями Тараса Шевченка, відправляв дослідницькі експедиції для вивчення українського фольклору на Південному Уралі та підтримував широкі гуманітарні зв'язки з науково-освітницькими закладами і громадськими організаціями України…

Доречно сказати і про такий факт: за своє творче життя Л.Н.Большаков (помер він у 2004 р.) написав і випустив у світ понад 60 книг, переважна більшість яких про Т.Г.Шевченка. Ці книги дійшли до читачів не тільки українською та російською мовами, а й польською, грецькою, словацькою, пушту, вірменською…

В нинішній час "Інститут Тараса Шевченка" хоч і припинив своє існування у колишньому форматі, але та науково-дослідницька база, яка була створена за минулі роки, сповна використовується в різних напрямках, зокрема, і в українських бібліотеках, у музеях та в загальноосвітніх школах…

За три дні перебування в красивому місті на берегах Уралу однією з найцікавіших були зустрічі з активістами Оренбурзької обласної української культурно-просвітницької громадської організації імені Т.Г.Шевченка, яку вже багато років очолює Микола Петрович Науменко. Саме завдяки його ентузіазму та особистим коштам в Оренбурзі споруджено оригінальний двоповерховий Український будинок-музей, в якому представлено різнопланові матеріали й експонати про колишню та сучасну Україну, зокрема, і про наших видатних земляків, які жили колись і живуть тепер в Оренбурзькій області. Серед них - і Тарас Григорович Шевченко.

ЗУПИНКА В ОСТРІВНОМУ. МІСТО ОРСЬК

Мені пощастило…

Ще в Києві на презентації енциклопедії "Зелений Клин", яку створив і випустив у світ активіст Далекосхідної української діаспори В'ячеслав Чорномаз, я випадково познайомився з кандидатом історичних наук і викладачем Уфимської філії Московського державного гуманітарного університету імені М.О.Шолохова (Росія, Башкортостан) Денисом Чернієнком.

Дізнавшись тоді, що я збираюся виконувати журналістський проект "Слідами Тараса Шевченка", він запропонував: "Давайте частину запланованого маршруту виконаємо разом. Ви беріть на себе туристичне забезпечення експедиції, а я відповідатиму за її наукову частину. Такий альянс обов'язково дасть хороші результати, адже я вже багато років досліджую життя і творчість Шевченка". Я погодився без вагань, бо відчув: переді мною стоїть енергійна, наполеглива і порядна людина…

І ось тепер, після кількох днів нашої спільної роботи в Оренбурзі, ми з Денисом пізно ввечері попрощалися з головою української діаспори Миколою Науменком і її активістами - Віктором Пономаренком, Оленою Поповою-Маринченко, Тамарою Чащиною-Страшенко… А наступного дня рано-вранці на автомашині, яку нам надали наші земляки-українці в Оренбурзі, вирушили в Орськ - туди майже 300 кілометрів. Водій авто Борис Фролов попередив: "Якщо побачите по дорозі щось цікаве для фотозйомки, скажіть - і я зроблю зупинку".

В автобіографічній повісті Т.Шевченка "Близнецы" є такі рядки: "До станции Островной он (головний персонаж повісті Сава Сокира. - М.Х.) только любовался окрестностями Урала… Но подъезжая к Островной, он вместо серой обнаженной станицы увидел село, покрытое зеленью… Подъезжая ближе к селу, ему действительно, представилась малороссийская слобода: те же вербы зеленые, и те же беленькие в зелени хаты, и та же девочка в плахте и полевых цветах гонит корову. Он заплакал при взгляде на картину, так живо напомнившую ему прекрасную родину. У первой хаты он велел остановиться и спросил у спящего на призьбе усача, можно ли будет ему переночевать у них?

- Можна, чему не можна. Мы добрым людям рады.

Он отпустил ямщика и остался ночевать.

Здесь он впервые в Оренбургском крае отвел свою душу родною беседою…"

З тих документальних матеріалів, які передав мені раніше мій супутник Денис Чернієнко я вже знав, що Острівна - це колишня станиця біля Орської дороги, а тепер - село Острівне Саракташського району Оренбурзької області. Це одне з ранніх українських поселень в Оренбуржжі, засноване в 1812-1813 роках жителями Кінель-Черкаської слободи - нащадками черкас (українців. - М.Х.), які переселилися туди раніше. В селі Острівному, в якому проживало більше 500 мешканців, Тарас Шевченко побував тоді, коли його доставляли етапом по дорозі з Оренбурга до місця солдатської служби в Орську фортецю.

І ось тепер звернувши з Орської дороги, ми під'їхали до центру села і вийшли з автомашини. Ще темно, ще не світиться жодне вікно, але вже біліють хати і чути, як за верболозами шумить річка. Пахне полином. Кукурікають півні. Ніби далека пожежа в степу над горизонтом починає червоніти краєчок неба… Ось пам'ятник загиблим жителям Острівного на фронтах Великої Вітчизняної війни. Серед них багато українських прізвищ: Бурлуцькі, Богаченки, Ісаєнко, Коваленко, Савченко, Садовий, Середа… А ось на цьому хресті, якщо добре придивитися, можна прочитати на металевій табличці такий напис: "На сем месте в начале ХХ века благочестивыми людьми был воздвигнут храм архангела Михаила. В 1930 году безбожниками храм был разрушен. Памятный крест установила Свято-Троицкая обитель поселка Саракташ 17 сентября 2004 года".

Несподівано з бокової вулички, яка виходить до школи, почулося скрипіння ратиць і повз нас пройшло кілька корів. За ними йшли дві молоді жінки. Привітавшись, я запитав у них: "А чи є в Острівному люди, які розмовляють українською мовою?" Вони здивовано подивилися на мене і відповіли: "У нашому селі всі старі люди розмовляють українською мовою. І пісні на святах та на весіллях співають українські. А тих, хто заповідає перед смертю, одягають перед похоронами у вишиті сорочки або кладуть у труну український рушник". - "А музей тут є?" - "Ні! Є тільки ось цей камінь, на якому вибито напис про те, що Острівне засноване переселенцями з України. Тут навіть Тарас Григорович Шевченко побував, коли його везли на заслання в Орськ…"

Коли ми виїхали з Острівного на дорогу, то побачили праворуч від неї смугастий чорно-білий верстовий стовп і відлиті на металі слова: "Страдаю, мучаюсь… но не каюсь! Т.Шевченко."

Поруч барельєф поета і дата - 1847 рік.

Сонце вже піднялося над горизонтом і в його промінні сріблясто-золотистими хвилями вигинається під подихами вітру степовий ковил. Біля обчухраних скаженими зимовими буранами одиноких беріз видніються, ніби табунці колючих їжачків, далекі копички сіна. Над хвилястими відрогами Уральських гір - м'яке небо пастельного кольору. Тут все не таке, як в Україні. І степ, і небо…

Саме ці місця бачив і Тарас Григорович Шевченко. Він пив воду з тих самих придорожніх джерел і дихав цим повітрям, яке влітку обпалює обличчя нестерпним жаром, а взимку люди кашляють від лютого морозу, ніби в легені разом із повітрям потрапляє дрібно потовчене скло…

ОРСЬКА ФОРТЕЦЯ. ПОЧАТОК МУШТРИ

В Оренбурзі Тарасу Шевченку видали військову форму. "Коли він приміряв штани, мундир і шинель, аж тоді уявив своє майбутнє, і в нього набігла сльоза; але він зумів не виказати своїх почуттів у казармі", - так написав у своїх спогадах про поета його земляк Михайло Лазаревський.

З Оренбурга Шевченка відправили на солдатську службу в Орську фортецю, розташовану за 250 верст на південний схід. Казахи називали те військове укріплення на степовому березі річки Урал Яман-кала, тобто, Погань-місце.

"По-моему, это самое приличное ей (Орській фортеці. - М.Х.) название", - написав Т.Шевченко в автобіографічній повісті "Близнецы". І додав ще й такі рядки: "А страшная пустыня, ее окружающая, казалась мне разверстою могилой, готовою похоронить меня заживо… Переехавши по деревянному, на весьма жидких сваях мостику, мы очутились в крепости. Это обширная площадь, окруженная с трех сторон каналом аршина в три шириною да валом с соразмерною вышиною, а с четвертой стороны - Уралом. Вот вам и крепость!.. Вот что оживляло первый план этой сонной картины: толпа клейменных колодников, направлявших дорогу для приезда корпусного командира, а ближе к казармам на площади маршировали солдаты".

Того ж дня, 22 червня 1847 року, рядового Шевченка було зараховано в 3-тю роту 5-го батальйону першої бригади 23-ої піхотної дивізії. З ранку наступного дня командир 5-го батальйону капітан Мєшков почав особисто муштрувати "колишнього художника" на плацу фортеці марширувати "учбовим кроком у три темпи" та навчав проколювати мішки з соломою штиком "в один, два або три підскоки…" Капітан Мєшков постійно нагадував рядовому Шевченку, що "прокалывние штыком набитых соломой мешков должно осуществляться молниеносно и с лихим видом…"

А попереду, до звільнення Тараса Шевченка із заслання, було ще 10 років, 3 місяці й 27 днів…

"Солдаты - самое бедное, самое жалкое сословие в нашем православном отечестве. У него отнято все, чем только жизнь красна: семейство, родина, свобода - одним словом, все", - такий запис-підсумок зробив Шевченко у своєму щоденнику 14 червня 1857 року.

Сучасний Орськ - це місто контрастів…

Ще в давні часи саме тут перетиналися шляхи торгових караванів з Персії, Китаю, Індії та країн Середньої Азії. Від назви ріки Ор походить і назва міста Орськ, яку місцеві дотепники "розшифровують" так: "Особый район ссыльных каторжников". І небезпідставно. Адже саме тут в різні часи відбували покарання декабристи і петрашевці. В роки сталінського терору біля Орська знаходилися концтабори для репресованих радянських громадян, а пізніше - для німецьких військовополонених. Старі жителі Орська пам'ятають величезне кладовище з дерев'яними стовпчиками на могилах, на яких виднілися написані білою фарбою номери. В роки активного будівництва комунізму на тому кладовищі спорудили Комсомольську площу, а від неї - Ленінський проспект, який пролягав "до світлого майбутнього" по людських кістках…

Нині жителі Орська пишаються тим, що доля українського поета і художника Тараса Шевченка тісно пов'язана з історією цього міста: тут споруджено красивий пам'ятник Кобзарю, іменем Шевченка названо й міську бібліотеку, педагогічний університет, міський парк… Є також і музей Тараса Григоровича Шевченка, який відвідують гості Орська з усього світу.

Орська фортеця, яка стала для українського поета тюрмою, проіснувала 126 років. У 1861 році, коли в імперській Росії впало кріпосне право, фортеця на горі Преображення теж втратила своє військове значення - і тепер замість неї на вершині гори стоїть красива церква Преображення Господнього. Багато віруючих моляться в ній і за упокій душі Тараса Шевченка для якого Біблія була найулюбленішою книгою в світі…

Іноді один день, проведений в інших

місцях, дає більше, ніж десять років

життя дома.

Анатоль Франс,

французький письменник ХІХ-ХХ століть

«Правда, протягом цих десяти років я бачив те, що не всякому і за гроші вдасться побачити».

Тарас Шевченко,

український поет, художник і мислитель ХІХ століття

СЛІДАМИ ЕКСПЕДИЦІЇ НА АРАЛЬСЬКЕ МОРЕ

Кордон - це межа, що розділяє території держав.

Пройшовши російський і казахстанський контрольно-пропускні пункти, я переконався остаточно: заборону на в'їзд до Російської Федерації мені дійсно знято - і якщо в дорозі не трапиться щось надзвичайне, то я подолаю цей маршрут, як і попередні, до кінця…

Після Оренбурга і Орська наша дорога з Денисом Чернієнко тепер пролягає вже по території Республіки Казахстан - до берегів Аральського моря. Свій шлях на картах ми проклали так, щоб він якомога точніше збігався з тим 750-кілометровим маршрутом, яким рухалася з 11 травня 1848 року від Орська до Аралу військова науково-дослідницька експедиція в складі якої була і флотська команда під керівництвом морського офіцера капітан-лейтенанта Бутакова. В цю флотську команду завдяки його наполегливим клопотанням було прикомандировано і рядового Тараса Шевченка для "змалювання берегових видів Аральського моря". Це було необхідним для підготовки майбутнього звіту про результати експедиції для Генерального штабу російської армії.

Забігаючи наперед, треба сказати, що зі своїм особистим завданням "колишній художник" Тарас Шевченко справився блискуче.

Під час виходу з Орська експедиція на Аральське море складалася з 1500 однокінних підвід. Весь обоз, сформований в окремі загони, охороняли піхотна рота, дві сотні верхових козаків та дві артилерійські команди з двома гарматами. Пізніше, 25 травня, після переправи через річку Іргиз до кінного обозу приєднався ще й караван з 3 000 транспортних верблюдів і 565 казаків-погоничів під прикриттям півтори сотні кінних козаків та однієї гармати з обслугою. На маршруті від Орська до Аральського моря всю експедицію, до якої входили і флотська команда капітан-лейтенанта Бутакова, очолював генерал-майор І.Шрейбер. Весь 750-кілометровий перехід від Орська до Аральського моря і далі до військового укріплення Раїм, що знаходилося тоді неподалік берега ріки Сир-Дар'ї, тривав з 11 травня по 19 червня, тобто 39 днів.

Після того, коли на верфі біля Раїма було складено дві шхуни "Константин" і "Николай" (їх доставили з Орська кінним транспортом у розібраному вигляді), розпочалася комплексна гідрологічна експедиція з вивчення Аральського моря в Середній Азії, якою керував талановитий дослідник і вмілий командир капітан-лейтенант Бутаков.

Наукові дослідження Аральського моря та його берегів, включаючи й зимівлю на острові Кос-Арал, тривали з 25 липня 1948 року по 11 вересня 1849 року. Тобто, майже 14 календарних місяців.

А 10 жовтня члени експедиції, до якої входив і Т.Шевченко, відбули під керівництвом капітан-лейтенанта Бутакова з укріплення Раїм в Оренбург для опрацювання зібраних матеріалів…

Пізніше, після завершення нашої спільної подорожі по Росії і Казахстану, Денис Чернієнко передасть мені з Уфи в Київ копію щоденника офіцера Генерального штабу, учасника Аральської експедиції штабс-капітана Олексія Макшеєва, під назвою "Путешествия по Киргизским степям и Туркестанскому краю". Там, зокрема, я прочитав і такі рядки: "На первом переходе (з Орська до Аральського моря. - М.Х.) я познакомился с Т.Г.Шевченко, который служа рядовым в Оренбургском линейном батальоне №5, был командирован, по просьбе лейтенанта Бутакова, в описную экспедицию Аральского моря для снятия береговых видов. Я предложил несчастному художнику и поэту пристанище на время похода в своей джуламейке (критий однокінний візок у вигляді юрти для ночівлі. - М.Х.) и он принял мое предложение. Весь поход Шевченко сделал пешком, отдельно от роты, в штатском плохоньком пальто, так как в степи ни от кого, а от него в особенности, не требовалось соблюдения формы. Он был весел и, по-видимому, очень доволен раздольем степи и переменою своего положения. Походная обстановка его нисколько не тяготила…"

А ось ще один опис у щоденнику О.Макшеєва: "Первое впечатление, которое произвела на меня киргизская степь, было в высшей степени грустное. Солнце ярко палило необозримую равнину, покрытую желтым, уже высохшим, ковылем. Пыль от повозок широкою полосою закрывала часть горизонта. Кругом все было тихо, и только скрип от телег мерно нарушал эту мертвую тишину. Казаки и башкиры повесили носы. Солдаты затянули было песню, да скоро умолкли. Даже лошади, как будто предчувствуя, что им предстоит дальний и трудный путь, лениво и вяло тащили свои возы. Только киргизы (так називали тоді казахів. - М.Х.), наши вожаки посыльные, беспечно и весело ехали впереди, глазея по сторонам, как будто находя особенную красоту в этой безграничной пустыне…"

В автобіографічній повісті Т.Шевченка "Близнецы" словами Саватія Сокири описано те, що побачив і пережив український поет і художник під час того багатоденного походу від Орська до берегів Аральського моря.

"Мы остановились на том самом месте, где вчера на предшествовавший нам транспорт напала шайка хивинцев (жителі Хівинського ханства в Середній Азії, яке знаходилося в пониззі ріки Аму-Дар'ї. - М.Х.) и несколько человек захватили с собою, а несколько оставили убитыми. И здесь я в первый раз видел обезглавленные и обезображенные трупы, валяющиеся в степи…"

"Пройдя Уральское укрепление, мы два раза останавливались на озерах, а третий ночлег и дневку провели на речке Джаловлы. За этой гнилой речкой начинаются страшные Каракумы (черные пески)… Бывалые в Каракумах рассказывали ужасы, а мы, разумеется, как небывалые, слушали и ужасались".

"Никогда в жизни я не чувствовал такой страшной жажды и никогда в жизни я не пил такой гнусной воды, как сегодня. Отряд, посылаемый вперед для расчистки колодцев, почему-то не нашел их, и мы пришли на гнилую солено-горько-кислую воду. А вдобавок ее в рот нельзя взять, не процедивши: она пенилась вшами и микроскопическими пьявками".

"С восходом солнца открылася перед нами огромная бледно-розовая равнина. Это - высохшее озеро, дно которого покрылося тонким слоем белой, как рафинад, соли… Я долго не мог отвести глаз от этой гигантской белой скатерти, слегка подернутой розовою тенью… На противоположной стороне с высокого бугра я любовался не виданною мною картиной, будучи сам атомом этой громадной картины. Через всю белую равнину черной полосою растянулся наш транспорт, то есть половина его, а другая половина, как хвост черной змеи, извивался, переваливаясь через песчаные бугры. Чудная, страшная картина!"

"Еще переход, и мы увидели на горизонте, к югу, едва заметную синюю горизонтальную линию. То было Аральское море. Унылый транспорт мгновенно оживился. Как бы почувствовал свежесть в воздухе, отрадное дуновение моря. На другой день мы уже купались в Сары-чеганаке (залив Аральского моря)… Жару было в тени 40°, а в раскаленном песке в продолжение 5 минут яйцо пеклося всмятку".

Нарешті передовий загін кінного та верблюжого транспорту з Орська підійшов до Раїмського укріплення, де учасників експедиції до Аральського моря зустріли майже всі солдати та офіцери військового гарнізону. Обличчя в них були бліді й безрадісні, ніби в арештантів…

Після перепочинку флотська команда під командуванням капітан-лейтенанта Бутакова, до якої входив і художник-документаліст рядовий Шевченко, почала готуватися до плавання на двох привезених шхунах по Аральському морю, щоб вивчити його глибини, течії, острови й береги і вперше створити достовірну карту цього величезного солоного озера на планеті Земля…

(Далі буде)

Микола Хрієнко,

Заслужений журналіст України

Додаткова інформація:

http://www.vesti.dp.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=19299:-q-q-&catid=150:2011-09-10-06-37-03&Itemid=587

https://rozmova.wordpress.com/category/%D1%85%D1%80%D1%96%D1%94%D0%BD%D0%BA%D0%BE-%D0%BC%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0/

http://svitua.org/index.php/tsikavo/nashi-dosiahnennia/item/777-%D0%B6%D1%83%D1%80%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%96%D1%81%D1%82-%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D0%BA-%D0%BC%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0-%D1%85%D1%80%D1%96%D1%94%D0%BD%D0%BA%D0%BE-%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%B9%D1%88%D0%BE%D0%B2-%D1%81%D0%BB%D1%96%D0%B4%D0%B0%D0%BC%D0%B8-%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%B0-%D1%88%D0%B5%D0%B2%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%B0

http://tsn.ua/ukrayina/ukrayinskogo-zhurnalista-ne-pustili-v-rosiyu.html

Київський журналіст Микола Хрієнко на тому березі Каспійського моря, від якого після 10-річного заслання Тарас Шевченко відплив на рибальському човні
Київський журналіст Микола Хрієнко на тому березі Каспійського моря, від якого після 10-річного заслання Тарас Шевченко відплив на рибальському човні
Ранок над українським селом Острівне
Ранок над українським селом Острівне
Тут почалося заслання Т.Г.Шевченка
Тут почалося заслання Т.Г.Шевченка
Ріка Урал в районі Оренбурга є природним кордоном між Європою і Азією.
Ріка Урал в районі Оренбурга є природним кордоном між Європою і Азією.
Місто Оренбург, одиночна камера-гауптвахта, в якій після доносу прапорщика Ісаєва Тарас Шевченко перебував під арештом
Місто Оренбург, одиночна камера-гауптвахта, в якій після доносу прапорщика Ісаєва Тарас Шевченко перебував під арештом
Пам'ятник Кобзареві в Орську
Пам'ятник Кобзареві в Орську

На світлинах: Микола Хрієнко. Київський журналіст Микола Хрієнко на тому березі Каспійського моря, від якого після 10-річного заслання Тарас Шевченко відплив на рибальському човні. Ранок над українським селом Острівне. Тут почалося заслання Т.Г.Шевченка. Ріка Урал в районі Оренбурга є природним кордоном між Європою і Азією. Місто Оренбург, одиночна камера-гауптвахта, в якій після доносу прапорщика Ісаєва Тарас Шевченко перебував під арештом. Пам'ятник Кобзареві в Орську.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка