lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 Кубанський енциклопедист, літературознавець і україніст Віктор Кирилович Чумаченко (1956–2017)

Кандидат історичних наук, доцент, керівник науково-дослідного центру при Краснодарській крайовій громадській організації «Співдружність Кубань – Україна» Анатолій Авраменко про кубанського дослідника Віктора Чумаченка

Єдиним і останнім справжнім україністом на Кубані до останнього часу був кандидат філологічних наук, професор Віктор Кирилович Чумаченко. Але 5 грудня 2017 року ми раптом втратили його.

За паспортними даними, майбутній професор і видатний вчений народився 26 квітня 1956 року, але він казав, що це помилка і завжди відзначав свій день народження 26 березня. Народився В. Чумаченко в станиці Ахметовська, яка згідно з указом від 22 серпня 1953 р. належала до Спокойненського району Краснодарського краю [11, с. 135]. На той час адміністративні перетворення відбувалися дуже часто – чиновники ніяк не могли заспокоїтись і віднайти оптимальну модель управління, не розуміючи, що якраз надмірне втручання в усі сфери життя шкодить нормальному розвиткові. За указом від 28 квітня 1962 р. Спокойненський район був приєднаний до складу Отрадненського [11, с. 140]. Подальші зміни адміністративних меж призвели до того, що Ахметовська опинилася у складі Лабінського району.

Батько майбутнього вченого, Кирило Петрович, був колгоспним ковалем, мама, Марія Федорівна, працювала в рільничій бригади. Здавалося, доля Віктора була запрограмована: діти колгоспників, як правило, повторювали шлях батьків. Проте хлопчик дуже багато читав, незважаючи на заборони. Навіть під ковдрою він підсвічував текст ліхтариком і читав. Про це він розповідав наприкінці життя, коли скаржився на поганий зір. Як не дивно, в далекій від крайового центру станиці була чудова бібліотека, де були твори всіх російських класиків, навіть кубанські видання 20-х років, комплекти старих російських журналів.

Для Чумаченка було справжнім потрясінням, коли він знайшов на горищах старі книги 1920-х – початку 1930-х років, видані на Кубані... українською мовою. Так він дізнався про те, що в радянській історії був нетривалий період українізації, коли створювали українські школи, друкували книги, журнали і газети, а потім усе раптом припинилося: видане українською мовою знищувалося, а представники української інтелігенції були репресовані. Небагато хто з них вижив. Це була заборонена тема – люди боялися навіть згадувати українізацію, так само як Голодомор і своє козацьке походження. Дізнавшись про це, Віктор Чумаченко почав шукати і дбайливо зберігати те, що випадково вціліло з українських видань, зокрема підручники і «Кобзарі» Тараса Шевченка. Десятиліття згодом його українська бібліотека стала найбільшою на Кубані. Її перлиною було зібрання «Кобзарів», виданих у різних країнах різними мовами. Тепер ми не знаємо, як складеться доля цієї бібліотеки, бо ставлення до всього українського в Росії вкрай вороже, особливо після початку агресії 2014 року.

Місцеві краєвиди і залишки старовини спонукали вивчати історію, слухати розповіді старих людей про минувшину, збирати байки та пісні, старовинні речі. Ще школярем Віктор Чумаченко очолив один з найкращих тоді на Кубані шкільних краєзнавчих музеїв.

На місці станиці, що розташована на правому березі р. Велика Лаба в нагірній лісовій частині краю, біля Карачаєво-Черкесії, спочатку було засноване в 1841 році невелике укріплення Ахметогорське (бо поруч була Ахмет-гора). Гарнізон складала рота піхоти та півсотні донських козаків. Під час закінчення тривалої Кавказької війни, у 1861 році були створені останні станиці Лабінської (або Нової) лінії, серед яких була Ахметовська. Першими поселенцями стали лінійні козаки, а також переселенці з Полтавської та Харківської губерній. Звичайно, Віктор Чумаченко цікавився історією станиці, а також походженням своєї родини. Він казав, наприклад, що один з маминих предків Гололоб служив у якомусь московському приказі ще в XVII ст. Можливо це сімейна легенда, але псевдонім Гололоб Віктор використовував у своїх публікаціях. За сімейним переказом, його прадід Іван Чумаченко переїхав з родиною у станицю Ахметовську з Воронезької губернії, де тоді великий відсоток населення складали українці.

Районна газета надрукувала перші вірші Чумаченка, коли йому було 13 років. На нього звернули увагу кубанські письменники В. Неподоба, І. Бойко, І. Варавва. Саме вони наставили Віктора на літературний шлях. У шкільні роки В. Чумаченко очолював краєзнавчий музей. У 1972 році він був переможцем на крайовому конкурсі «Чи знаєш ти свій край?»

За роки навчання на філологічному факультеті Кубанського державного університету (1973–1978) Чумаченко продовжував писати і друкувати вірші, невеликі газетні статті. У 1974 році вірші першокурсника були опубліковані в книзі «Горизонт», потім в збірниках «Стихи молодых» і «Щедрость». Згодом він працював як літературний співробітник Бюро пропаганди художньої літератури та редактор літературно-художнього часопису «Кубань» Краснодарської крайової письменницької організації (1978–1980), був старшим методистом, старшим редактором репертуарно-бібліографічного та редакційно-видавничого відділу Краснодарського крайового науково-методичного центру народної творчості і культосвітроботи (1980–1983). Він набував досвіду і прагнув до наукової роботи.

У 1983 р. В. Чумаченко отримав рекомендацію Краснодарської крайової письменницької організації і почав навчання в аспірантурі в Москві – в Літературному інституті імені М. Горького. Його науковим керівником був теоретик літератури Володимир Іванович Гусєв. У травні 1988 р. в академічному Інституті світової літератури відбувся захист кандидатської дисертації на тему «Жанрово-стильові тенденції в сучасній російській поезії (до теорії малих ліричних форм)» за спеціальністю 10.01.08 – теорія літератури.

Щоб мати можливість опрацювати максимальну кількість джерел у Росії, треба жити в Москві, або в Петербурзі. Тим більше, що Краснодар ніколи не був справжнім центром гуманітарних наук. Найбільша крайова наукова бібліотека імені О. Пушкіна вже в 70-х роках не мала місця для нових надходжень і деякі видання, що їх вважали неактуальними, там знищували, щоб звільнити місце для нових книжок, часописів та газет (це при тому, що можна було зайві книги передати в інші бібліотеки краю, до речі, дуже убогі). Це варварство триває і досі. Вороже ставлення крайової влади до історії козацтва, низький рівень наукової роботи у Краснодарі взагалі – все це спонукало В. Чумаченка шукати можливість продовжувати дослідницьку роботу в Москві. Але знайти там постійне житло неможливо для людини, яка не має великих прибутків, на роботу не брали без московської прописки. Тому Чумаченко впродовж 1987–1991 рр. працював викладачем літератури і російської мови Конаковського енергетичного технікуму.

Маленьке місто Конаково, що отримало назву на честь революціонера Порфирія Конакова, розташовано на південному сході Тверської (на той час – Калінінської) області. У вільний час Чумаченко залізницею добирався до Ленінградського вокзалу Москви дві з половиною години, щоб попрацювати в найбільшій бібліотеці СРСР. Звичайно, там він знаходив такі раритети, про які в Краснодарі навіть не чули. За таких умов улаштувати особисте життя було вкрай важко – Віктор Кирилович залишився на все життя неодруженим. Наука поглинала весь його час.

З кінця 80-х років навіть консервативна Кубань почала змінюватися – стихійно виникали козацькі громадські організації, які місцева адміністрація прагнула використовувати для досягнення своїх цілей. Відродження кубанського козацтва та реабілітація забутих імен письменників, науковців і краєзнавців давали надію на можливість реалізувати наукові проекти Чумаченка на рідній Кубані. У жовтні 1991 р. повернувся.

Згодом не раз я чув від Віктора, що в Краснодарі жодних наукових перспектив він не бачить, що треба знову повертатися кудись під Москву, щоб працювати у найбільших бібліотеках, спілкуватися з кращими науковцями. Але це потребувало великих грошей, а їх бракувало. І міцного здоров’я. А чому не в Україну, яку він дуже любив? Віктор відповідав на це: «А кому ми там потрібні? Вони свою науку не підтримують».

Чумаченко намагався брати активну участь у відродженні української культурної традиції на Кубані. Спочатку сподівався, що незалежна Україна підтримає, але марно. Дійсно, байдужість українських урядовців до проблем східної діаспори вражала. Численні спроби керівників українських громадських організацій (М. Тернавського, О. Голуба, М. Сергієнка, І. Скибіцької, О. Слободяна) отримати будь-яку фінансову допомогу від профільних міністерств чи в Генеральному консульстві у Ростові-на-Дону були даремними [Див., наприклад: 13]. Певний час за свій кошт ентузіасти української культури друкували мізерним накладом «Вісник Товариства українців Кубані». Саме там у 2005 р. було надруковане вкрай песимістичне інтерв’ю В. Чумаченка [12], на яке в Києві не звернули увагу ті, хто відповідає за зв’язки з українською діаспорою. До речі, це той самий рік, коли він став професором.

Якось у Києві один з керівників Українського інституту національної пам’яті із захопленням розповідав про свої подорожі Європою, де він вивчав проблему збереження національної пам’яті серед українців-емігрантів. Я спитав його: «А чому Ви жодного разу не були на Кубані і там не вивчали те ж саме?». Він розгубився і не знав, що відповісти.

Попри свої песимістичні настрої Віктор Чумаченко продовжував робити свою справу, навіть не сподіваючись на те, що ми побачимо її позитивні наслідки. Він працював на майбутнє. Любив Україну, добре розумів, що вона значить для справжнього кубанця. Саме тому був на стажуванні у 1994 р. в київському Інституті підвищення кваліфікації працівників культури України, багато працював у столичних бібліотеках.

Знайти у Краснодарі кандидату філологічних наук роботу за фахом дуже складно. Протягом 1991–1992 рр. В. Чумаченко працював головним спеціалістом з реклами та інформації Краснодарського сільськогосподарського науково-дослідного інституту ім. П. П. Лук’яненка. Нарешті його помітили і 1992 р. обрали на посаду в Краснодарському державному університеті культури і мистецтв (КДУКМ). З того часу він був завідувачем кафедри літератури (при тому, що доцентом став у 1995 р.), одночасно – деканом інформаційно-бібліотечного факультету (1993–1996 рр.), директором Науково-видавничого центру того ж університету, виконував обов’язки відповідального секретаря редакції журналу «Кубань: проблемы культуры и информатизации», потім став першим заступником головного редактора регіонального наукового журналу «Культурная жизнь Юга России» (1999–2013). Фактично всю головну роботу в журналі виконував В. Чумаченко, бо головним редактором була ректор І. І. Горлова, яка на це не мала часу. Саме Віктор Кирилович зробив усе, щоб цей журнал КДУКМ Вища Атестаційна Комісія визнала фаховим. Друкуватися тут для кубанських науковців стало престижним.

Робота забирала ввесь час. Але дуже заважала актуальна для Краснодару проблема – відсутність нормального житла, придатного для плідної наукової праці. Від ректора В. Чумаченко отримав службову двокімнатну квартиру у гуртожитку поруч із роботою. Це було зручно, але він міг там жити лише доти, доки працює в університеті. Подальша доля науковця нікого не цікавила. Саме там Віктор Кирилович поступово зібрав унікальну бібліотеку, витрачаючи всі вільні гроші на книжки. Він, звичайно, не знав, що йому ще доведеться боротися за право жити у власній квартирі.

Замість того, щоб вирішувати особисті життєві проблеми, як робить абсолютна більшість з нас, В. Чумаченко допомагав усім, кому цікава історія кубанського козацтва, місцева література, різні питання краєзнавства, або просто потрібна порада чи допомога в життєвій ситуації. Водночас із редагуванням наукового журналу в своєму університеті, він керував відділом історії в літературно-історичному журналі «Родная Кубань», що видається з 1998 р. (головний редактор – письменник Віктор Ліхоносов). Деякий час В. Чумаченко був також головою комісії з літератури Фонду культури кубанського козацтва, вченим секретарем регіональної громадської організації «Товариство українців Кубані» і редактором її газети «Вісник Товариства українців Кубані».

Дуже великі наслідки для Віктора Кириловича мало стажування в Німеччині у 1995 р. на філософському факультеті Українського вільного університету в Мюнхені. Сталося диво, можливо найголовніше в його житті. Два місяці він плідно працював там в університетській бібліотеці, де є всі діаспорні видання, зокрема й кубанські [14]. У СРСР цей науковий осередок вважався одним з головних центрів антирадянської пропаганди, «гніздом українських буржуазних фальсифікаторів». Але виявилося, що головними фальсифікаторами були саме радянські ідеологи, пропагандисти та псевдовчені, а в Мюнхені В. Чумаченко знайшов багато матеріалів, які знищували в СРСР та намагалися замовчувати.

Саме там він особисто познайомився з видатними вченими сучасності, яких не згадували радянські енциклопедії. Серед них був відомий український літературознавець, лінгвіст, культуролог Юрій Шевельов, який писав також під псевдонімами Гр. Шевчук та Юрій Шерех. Відомо, що він писав свої ґрунтовні наукові праці українською, англійською, німецькою, російською, польською, французькою мовами. Не важко уявити собі, якими очима після цього В. Чумаченко дивився на багатьох краснодарських професорів, які зазвичай не володіли жодною іноземною мовою, але критикувати закордонних «фальсифікаторів», чиї твори ніколи не бачили. Своїми культурними обріями такі «фахівці» нагадували хуторян. Віктора Кириловича обурювали кубанські традиції «кумовства и аккуратно прилизанной серости», внаслідок яких «талантливому человеку ни за что не состояться, что всякий, кто чувствует в себе хоть искру божьего таланта, должен убегать отсюда куда глаза глядят, желательно, в столицу, где есть возможность раствориться, исчезнуть с глаз завистливых и мстительных в своей бездарности кубанских нетопырей» [20]. Таке оточення часто викликало у Віктора Кириловича бажання залишити Кубань назавжди, бо навіть у Краснодарі справжніх інтелігентів ніколи не було багато. Але куди б він поїхав?

Інколи терпіти було вже неможливо, коли місцевий графоман вважав себе за класика і розповсюджував дурниці, а місцева адміністрація йому потурала і рекомендувала цю писанину вивчати в кубанських школах. Таким графоманом, зокрема, В. Чумаченко вважав відомого на Кубані краєзнавця Віталія Бардадима, який не мав історичної чи філологічної освіти, але повчав істориків та літературознавців, навіть не читаючи текстів, які піддавав нищівній критиці. Під псевдонімом Віктор Кирилович надрукував дуже різку, але справедливу критику книжок Бардадима [9]. Піднявся галас – всі зрозуміли, хто писав (бо крім Чумаченка так якісно написати ніхто не міг), один з авторитетних краснодарських істориків взяв під захист розгубленого Бардадима і надрукував зовсім не переконливу відповідь під псевдонімом «Сибіряков» (і теж всі зрозуміли, хто писав). Чому він це зробив? Мабуть тому, що Чумаченко на прикладі Бардадима критикував «манкуртів», які забули мову своїх батьків та дідів. Батько професора, який ховався під псевдонімом «Сибіряков» був з Вінниччини, а сам професор закінчив перший клас у Львові, про що потім мовчав і казав, що не розуміє української мови.

На Кубані десятиріччями замовчували літературну та наукову спадщину багатьох авторів, чия творчість не відповідала більшовицькій ідеології. Як писав пізніше В. Чумаченко, «Весной и летом 1933 г. на задворках станичных и городских библиотек запылали костры из украинских книг. В костер полетели сочинения Т. Шевченко, И. Франко, Л. Украинки, книги местных украиноязычных писателей» [17]. Навіть німецькі нацисти знищували набагато менше – за списками, а на Кубані тоді намагалися знищити все, що написано українською мовою. Такий комуністичний «книгоцид» нагадував середньовіччя. Деяких авторів забороняли навіть згадувати, інших згадували, щоб піддати критиці. Чумаченко повертав нам ці імена і тексти.

Щоб зрозуміти значення цієї подвижницької праці, слід згадати долю Юрія Дмитрієва – петрозаводського члена «Меморіалу», який знайшов місця страшних злочинів НКВС, де знищували тисячі невинних людей, у тому числі й урочище Сандармох. Серед інших, там загинуло багато українських митців, вчених та інших представників української інтелігенції – Марко Вороний, Сергій Грушевський (троюрідний племінник академіка Михайла Грушевського), Микола Зеров, Антін Крушельницький, Микола Куліш, Лесь Курбас, Валер’ян Підмогильний, Сергій Рудницький, Володимир Чехівський… Кати з НКВС та їхні спадкоємці з МДБ, КДБ та ФСБ приховували місця масових убивств від родичів загиблих і громадськості, а Дмитрієв знайшов, після чого туди почали приїжджати делегації з України, встановили дерев’яний хрест, а в 2004 р. – гранітний козацький хрест з написом: «Убієнним синам України»… А тепер Дмитрієва судить російська «юстиція», намагається його знищити за ґратами, а звинувачують поважну літню людину… в розповсюдженні порнографії! Хто ж в це повірить? Можна згадати ганебний «суд» над директором Бібліотеки української літератури Наталією Шаріною, та знищення самої бібліотеки. Перелік можна продовжувати. Чумаченко розумів, які можуть бути наслідки, але робив те, що вважав справою свого життя.

Приписати йому націоналізм було важко (хоча нема нічого неможливого для нащадків НКВС) – Чумаченко був дуже об’єктивною і толерантною людиною. Ось як оцінює його сучасний кабардинський професор Зухра Кучукова: «Все знали, что Чумаченко – великолепный текстолог, литературовед, культуролог: рукопись, которой коснулась его рука, превращалась в маленький шедевр, где "комар носа не подточит". В этом убеждается каждый, кто берет в руки экземпляры основанного им журнала "Культурная жизнь Юга России", который сыграл громаднейшую роль в развитии научного кавказоведения, консолидации ученых региона. Говорят, дружба народов состоит из дружбы людей и об этноколлективах, городах мы судим по отдельным его представителям. Благодаря Виктору Чумаченко, Краснодар и кубанские казаки у моих коллег и у меня ассоциируются с высокой культурой, врожденной интеллигентностью, душевной щедростью, тонким чувством юмора» [6, с. 113].

У Мюнхені В. Чумаченко відкрив для себе стільки нового, що лишалося тільки писати всю історію Кубані наново, але починати треба було з повернення забутих імен авторів, які творили у XIX–XX ст. Зараз важко навіть згадати всі імена авторів, тексти яких вивчав і публікував Віктор Кирилович: Яків Кухаренко, Василь Мова, Степан Ерастов, Микола Канівецький, Володимир Скидан, Симон Петлюра, Олександр Півень, Олександр Кошиць, Митрофан Дикарєв, Іван Подушко, Іван Прийма, Гаврило Доброскок, Пилип Капельгородський, Василь Барка (Очерет), Сергій Грушевський, Іван Дорожний (Міненко), Василь Дроздовський, Яків Жарко, Тимофій Іващенко, Михайло Клочков, Григорій Концевич, Юрій Коржевський, Федір Кубанський (Горб), Антон Лещенко, Юхим Литовченко, Семен Підгайний, Михайло Поночовний, В’ячеслав Потапенко, Василь Прохода, Василь Іванис, Павло Горгулов, Михайло Садиленко, Михайло Сало, Тихон Строкун, Омелян Розумієнко, Іван Шаля, Дмитро Нитченко, Олекса Кирій, Василь Орел… З деякими авторами, яким пощастило емігрувати, В. Чумаченко листувався, уточнював навіть дрібниці. Бо для нього дрібниць не існувало – кожна з них могла бути шляхом до нових знахідок, якщо є аналітичний розум.

Там, у Мюнхені, він вчився працювати як науковець європейського рівня. Особливо цьому сприяла спільна робота з Ю. Шевельовим над підготовкою до видання коментованого тексту твору дореволюційного кубанського літератора Василя Мови (відомого також під псевдонімами В. Лиманський, В. Мигуцький, В. Мигученко) «Куліш, Байда й козаки» [7]. З того часу Віктор Кирилович став найкращим кубанським текстологом – це видно, коли ми бачимо літературні та мемуарні тексти, що вийшли за редакцією Чумаченка. Не можна не погодитись із А. Й. Слуцьким – «ніхто з кубанських філологів й істориків ніколи так послідовно не займався публікаторською роботою» [14]. Маючи від природи чудову пам’ять, В. Чумаченко згадував фрагменти інформації, які складалися в систему, дозволяли зробити унікальну реконструкцію біографії чи події. Саме тому його коментарі, що завжди вимагають вивчення великої кількості довідкових матеріалів, набагато підвищують наукову цінність публікацій.

Енциклопедії, словники, різні довідники складали велику частину бібліотеки В. Чумаченка. Маємо приклад органічного поєднання дослідника, його наукової бібліотеки та особистого архіву. Крім того величезний обсяг інформації в комп’ютері. Практично кожен день він працював над текстами. Це був його спосіб життя – інакше він не міг. Кожен день нові знахідки і відкриття. Захоплений наукою, він забував стежити за станом свого здоров’я, а воно завжди потрібне, якщо ми хочемо продовжувати активне життя. Але слідкувати за цим не було кому.

Ґрунтовна ерудиція помножена на громадську активність, бажання згуртувати фахівців навколо цікавої проблематики спонукали Віктора Чумаченка бути ініціатором та організатором численних наукових конференцій, присвячених вивченню історії, літератури та культурної спадщини Кубані. Перш за все це «Кухаренківські читання» (1993, 1996, 1999, 2010 рр.) – конференції, присвячені пам’яті кубанського літератора і друга Тараса Шевченка – генерал-майора Якова Герасимовича Кухаренка, який був також виконуючим обов’язки наказного отамана Азовського а потім Чорноморського козацьких військ. Згодом це були «Кубанські літературно-історичні читання» (1999, 2000, 2001, 2002 рр.) та ін. Цьому сприяла багаторічна співпраця Віктора Кириловича з Краснодарським історико-археологічним музеєм-заповідником імені Є. Д. Феліцина, а також з його філією – Літературним музеєм ім. Я. Г. Кухаренка.

Він мав талант знаходити потрібних людей і залучати їх до співпраці. У Краснодарі це були видатний книгознавець, історик бібліотечної та бібліографічної справи Аркадій Слуцький, відомий історик чорноморського та кубанського козацтва Борис Фролов, український громадський діяч Микола Сергієнко та інші. Не раз приїжджали до Краснодару друзі та колеги Чумаченка з України – геральдист Юрій Савчук, етнолог Галина Бондаренко, історик Владислав Грибовський… Багато з ким він співпрацював тільки через листування (слава Інтернету!), наукові стосунки складалися в цілу мережу і нагадували зв’язки інституту, яким насправді був Віктор Кирилович.

Творчі контакти В. Чумаченка постійно зростали, як і його науковий авторитет. За ініціативою «Українського культурологічного центру» (м. Донецьк) та Донецького відділення НТШ, у 1998 р. Вадим Оліфіренко і Віктор Чумаченко створили унікальний посібник-хрестоматію для кубанських школярів 5–7 класів з української літератури і літературного краєзнавства «Козак Мамай» [10]. До книги ввійшли твори різних жанрів усного народного слова, вірші, оповідання, нариси кубанських письменників – Якова Мішковського, Якова Кухаренка, Василя Мови (Лиманського), Якова Жарка, Олександра Півня, Никифора Щербини, Івана Варавви, Дмитра Чуба (псевдо Дмитра Нитченка), твори видатних українських літераторів Тараса Шевченка, Марка Вовчка. Ця чудова книга містить тексти оригінальною українською мовою та її кубанською говіркою («балачкою»), адаптовані для російськомовних шкіл.

Наклад видання склав 3000 примірників, але внаслідок дуже стриманого (а інколи відверто ворожого) ставлення місцевої адміністрації до української тематики, книга не стала широко відомою, хоча автоекспедиція М. Гориня від «Української всесвітньої координаційної ради», що відбулася 2003 року, все ж виявила це видання в деяких кубанських школах. Цікаво, що вчителі в телеінтерв’ю для українських телеканалів гордо називали посібник-хрестоматію «Козак Мамай» «своїм» (тобто кубанським) виданням, хоч на першій сторінці надруковано: «Київ-Донецьк-Краснодар»). В. С. Білецький вважає це чудовою оцінкою: «значить книга, видана у Донецьку, не сприймається як чужорідний продукт, вона органічно влилася в сучасні процеси національно-культурного життя нащадків козаків-чорноморців» [3, с. 212–213]. На жаль, зараз знайти цю книгу читачеві непросто.

За ініціативою голови Донецького відділення Наукового Товариства ім. Шевченка (НТШ) В. С. Білецького, впродовж 2004–2007 рр. у Краснодарі В. К. Чумаченко створив невеликий осередок НТШ, до якого ввійшли А. Слуцький, С. Осецький, А. Авраменко, К. Вакуленко, В. Чурсіна, О. Нирко. Наукові праці членів цього осередку з того часу друкуються в «Донецькому віснику НТШ», де складають його тематичні «кубанські» розділи. За оцінками сучасного дослідника Кубані Дмитра Білого (спочатку донецького, а зараз львівського історика) – тут зібрана найбільша колекція публікацій кубанських вчених в Україні за останні роки. З 2008 р. Кубанський осередок НТШ перейшов під юрисдикцію головного в Україні – Львівського відділення НТШ [3, с. 213–214]. Але в сучасних умовах російської агресії проти України та відповідних міжнародних санкцій проти Росії пошук бажаючих приєднатися до НТШ на Кубані став дуже проблематичним: викладачі вишів, наприклад, своє членство в закордонних наукових організаціях повинні узгоджувати в «першому відділі» (орган нагляду ФСБ в російських вишах).

Якось я спитав Віктора Кириловича, чому він не шукає спонсорів на Кубані – наприклад відомий фольклорист, дослідник народних пісень, професор, художній керівник і генеральний директор Кубанського козачого хору народний артист Росії та України Віктор Гаврилович Захарченко має дуже великі прибутки, їздить з гастролями в різні країни, пісні, що співає його хор, українці сприймають як свої національні – хто як не він може допомогти надрукувати книгу україномовного автора, який колись жив на Кубані? Це дуже впливова людина, яка вирішує всі питання в крайовій адміністрації, він отримав від неї для свого хору (який є брендом Краснодарського краю!) дуже великий будинок колишнього Дому політичної освіти з двома концертними залами біля колишнього крайкому партії! На це Чумаченко з посмішкою відповів: «Захарченко ніколи нікому копійкою не допоміг». З часом я зрозумів, чому.

Потім я звернув увагу на двері кабінетів КДУКМ на поверсі, де працював Віктор Кирилович: на табличках я прочитав прізвища керівників: Туравець, Яремчук, Чумак… Це ж українські прізвища! Невже ж тут не можна знайти підтримки? А Чумаченко сумно подивився на мене, наївну людину, і сказав у відповідь: «Якщо Ви скажете їм, що вони українці, то вони перелякаються і будуть відхрещуватися від всього українського. Бо посада і кар’єра для них дорожче за все». Потім я, людина некубанського походження, переконався, що будь-яка спроба публічно обговорювати проблеми української історії і культури викликає сичання недоброзичливців, для яких це означає «націоналістичний шабаш», хоч таких претензій не мають громадські організації вірмен, адигейців, євреїв, чеченців та інших [2]. Тому, розуміючи політичну кон’юнктуру, В. Г. Захарченко завжди наголошує на тому, що його хор співає не українські, а кубанські козацькі пісні. Наприклад, «Розпрягайте, хлопці коней», «Варенички» та інші, чим завжди дивує українців, які співають те саме.

Більш того, на кошти крайової адміністрації при хорі Захарченка працює Науково-дослідний центр традиційної культури на чолі з професором Миколою Бондарем, головна мета якого – не тільки збирати і вивчати народну культуру Кубані, але й доводити кожного разу, що ця духовна спадщина не належить українському народові (щоб не було підґрунтя для сепаратизму!). Саме тому М. І. Бондар насаджує теорію, згідно з якою вже на початку XX ст. у Кубанській області нібито склався єдиний субетнос «кубанське козацтво», що відірвався від українського народу. Подібні фальсифікації завжди викликали обурення Віктора Чумаченка, який спростовував це у своїх публікаціях і писав, що «теория нового субэтноса (кубанцы – это русские казаки) носит идеологический, а не научный характер» [18, с. 199].

Розуміючи хибність своїх аргументів, М. І. Бондар навіть у наукових публікаціях інформував «компетентні органи»: «Хтось і чогось посилено працює над проектом створення могутньої української діаспори, на зразок класичної вірменської, що сформувалася, і конструйованої польської, яка б лобіювала соціально-економічні і політичні інтереси певних кіл. Цим пояснюються побажання, частково реалізовані, про створення своїх різнопланових організаційних, координуючих структур, українських шкіл, своїх ЗМІ, обов’язкової закупівлі (або видання) книг українською мовою, відкриття українських православних храмів (?), і тому подібне» [4, с. 141]. Звичайно, на ці сигнали у ФСБ не могли не реагувати.

Яким контрастом виглядають слова В. Чумаченка: «Чудовищно с моральной точки зрения "научное" утверждение, высказывающееся частью кубанских ученых и публицистов о том, что разукраинизация Кубани, начавшаяся в последних числах декабря 1932 г., была "благотворной" для нашего края. Те, кто его бездумно повторяет, забывают, какими чисто коммунистическими методами она проводилась: искусственный голод 1932–33 гг., насильственная депортация станиц с украинским населением в северные регионы, костры из украинских библиотек, массовые политические репрессии и, наконец, полное физическое уничтожение местной украинской интеллигенции. В результате подобной "благотворности" местное украинское население сократилось к настоящему времени по сравнению с 1926 г. почти в 10 раз – показатель, который с точки зрения современной науки можно характеризовать как этническую катастрофу» [18, с. 198–199]. Звичайно, таким аргументам можна було протиставити тільки наклеп у ФСБ.

Висновки не забарилися. Якщо російська держава зараз створює україністичний центр і фінансує його, це вже повинно насторожувати. У 2008 р. у Ростові-на-Дону несподівано виник Центр україністики Південного федерального університету на чолі з Едуардом Поповим, який уявив себе україністом. Було оголошено, що Центр планує підготовку різного профілю фахівців з України, а вже 19 грудня того ж року він організував свою першу (антиукраїнську, звичайно) конференцію «Геноцид і культурний етноцид русинів Карпатської Русі», з метою дестабілізації становища в Україні. На Інтернет-сайті «Кобза. Українці Росії» Е. А. Попов розмістив брехливу інформацію, що у Краснодарі є дослідники і організації «що щільно окупували українську проблематику з суто меркантильних міркувань. Отримуючи фінансування із закордонних фондів, ці вчені говорять лише те, що хочуть почути їхні ґрантодавці. Навіть записуються в "етнічні українці"». Гідну відповідь на тому ж сайті вмістив В. К. Чумаченко. Він не тільки спростував брехню, але й викрив цього «україніста» як працівника ФСБ, пояснюючи: «наклепники всіх мастей узяли на озброєння це універсальне знаряддя розправи зі своїми опонентами. Адже від нього так солодко пахне отрутою, контррозвідкою і шпигунством. Воно ефективне, тому що пускає по сліду жертви всіх собак, навіть якщо вона, ця жертва, ні в чому не винна» [24].

Викритого Віктором Кириловичем Е. Попова в 2009 р. взяли на роботу до Москви провідним науковим співробітником Російського інституту стратегічних досліджень. Колишній співробітник цього інституту доктор історичних наук Олександр Ситін так характеризує цю особу: «Сотрудник Института Э.Попов, которого, несмотря на его полную профнепригодность директор держал на работе за его православно-националистические взгляды, развернул в Ростове-на-Дону широкую деятельность в помощь "донецким повстанцам и борцам с фашизмом, сражающимся и умирающим за русский мир". Институт, правда, в глубокой тайне, принял самое непосредственное участие в проектах Славянская гвардия, Русский сектор и Русский вектор». Виявляється, що в цьому закладі розробляли аналітичні записки для Адміністрації президента і рекомендації, як боротися проти України [15]. До речі, зараз Е. Попов – провідний науковий співробітник Інституту російського закордоння у Москві, вважається політологом і так само продовжує писати антиукраїнські статті.

Звичайно, Віктор Чумаченко розумів, чим він ризикував. Далеко не кожна людина здатна на таку чесність і мужність, особливо на Кубані. Відчуваючи політичну кон’юнктуру, кубанські гуманітарії пишуть так, щоб помітила влада: якщо навіть не буде нагороди, хоч залишать на посаді в час, коли скрізь скорочують кафедри, знищують цілі напрямки науки. Яка, наприклад, може бути зараз наука в Кубанському державному університеті, якщо його очолює ректор-плагіатор? Досить подивитися на сайті «Диссернет» в розділі «Диссеропедия российских вузов» інформацію про цей університет – можна побачити розфарбовані сторінки кандидатської дисертації ректора, яку він захистив у 2006 р., з позначенням – що і звідки вкрадене (https://www.dissernet.org/expertise/AstapovMB2006.html), але це не заважає йому залишатися на посаді і керувати наукою, в якій він нічого не тямить.
Абсолютна більшість кубанських істориків та філологів зараз практично не знає сучасної української наукової літератури, навіть якщо вони пишуть про Україну. Для чого їм вивчати тексти «бандерівців» та «петлюрівців»? При цьому ці кубанські вчені штучно підвищують собі індекс Хірша, цитуючи один одного, і їм байдуже, що європейські та американські вчені знають їхні твори не більше ніж науковців Гондурасу чи Албанії. Серед кубанських гуманітаріїв дуже небагато справжніх вчених. Віктор Чумаченко був найбільш яскравою постаттю серед них.

Він плідно співпрацював з українськими колегами. Численні статті В. Чумаченка можна знайти в авторитетних довідкових виданнях, серед яких «Енциклопедія сучасної України», «Енциклопедія історії України», «Шевченківська енциклопедія», «Українське козацтво: Мала енциклопедія», «Енциклопедія української діаспори». Його добре знали українські вчені: Володимир Білецький, Сергій Білокінь, Галина Бондаренко, Олександр Боронь, Віктор Бурбела, Ігор Гирич, Владислав Грибовський, Роман Дзюбан, Віктор Дудко, Дмитро Єсипенко, Микола Жарких, Микола Железняк, Людмила Іванникова, Сидір Кіраль, Микола Кучеренко, Ірина Преловська, Олександр Принь, Костянтин Рахно, Олександр Рибалко, Юрій Савчук, Володимир Семистяга, Остап Середа, Надія Супрун-Яремко, Олесь Федорук... Хіба можна всіх згадати?

Не меншою була кількість його знайомих серед кавказьких вчених. Доктор філологічних наук, професор Кабардино-Балкарського університету Зухра Кучукова, яка тридцять три роки добре знала Віктора Чумаченка, пише: «Мы его называли "Большой советской энциклопедией", затем уже "Википедией", поскольку Чумаченко знал все – от античной культуры до мелочей в современной моде. Я всегда щедро пользовалась его бесценными, глубоко аргументированными  советами – будь то формулировка темы кандидатской, докторской, проведение конференции, разрешение каких-то психологических проблем, даже выбор спутника жизни (!), воспитание детей и др. Сидя в своей краснодарской квартире, он общался со всем ученым миром» [6, с. 112].

Маючи колосальну ерудицію, Віктор Кирилович писав ґрунтовні рецензії на енциклопедії, зокрема слід звернути увагу на його ретельний аналіз змісту української (у співавторстві з Б. Фроловим) та російської енциклопедій, присвячених історії козацтва [16; 19]. Пропозиції, що там містяться, допомогли виправити деякі помилки, заповнити певні прогалини в наступних виданнях згаданих книг, проте повноцінна велика наукова енциклопедія козацтва ще чекає свого часу.

В. Чумаченко висунув ідею створення «Великої Кубанської енциклопедії», але ідею підхопила і привласнила людина, нездатна це зробити науково і якісно, тому вже перший том містив численні помилки, а серед «видатних кубанців», про яких були написані хвалебні статті, виявилися особи з кримінальним минулим. Звичайно, треба було доручити цю справу Чумаченкові, але хто швидший, той і вхопив. Це прикро, тим паче, що на Кубані досі немає повноцінних енциклопедій. Ще гіршим за якістю був енциклопедичний словник з історії Кубані, що його видав професор Б. Трьохбратов у 1997 р. [26]. Про численні помилки цього видання писали в деяких рецензіях [1; 8]. Навіть ініціали В. Чумаченка, як одного з авторів, надрукували на останній сторінці з помилкою.

Інша перспективна ідея В. Чумаченка – створити серію «Бібліотека Кубані», куди мали ввійти книги авторів, яких вже забули, або чиї твори стали раритетами. Звичайно, потрібно було підготувати наукові коментарі, зробити текстологічний аналіз. Серед авторів певну кількість повинні були складати ті, хто писав українською мовою чи її кубанським діалектом. Переважну більшість таких текстів виявив, звичайно, Віктор Кирилович. Цю ідею теж підхопили і вона також була спотворена [Див.: 23]. Тільки коли надрукували 19-й том, згадали про Чумаченка і саме тому вийшло кілька книжок за його участі: «У истоков литературы Кубани» (від Антона Головатого до Степана Ерастова), «Исторические публицисты» (Прокофій Короленко, Іван Попко, Євгеній Феліцин) та ін.

Навіть вивчаючи наукову спадщину провідних дореволюційних кубанських істориків – Івана Попкá, Прокофія Короленка, Євгена Феліцина, Федора Щербини, філолог В. Чумаченко знайшов багато текстів, раніше невідомих місцевим докторам і кандидатам історичних наук. Зокрема, Людмила Галутво захистила дисертацію про Федора Щербину, що не стала науковою сенсацією, адже її авторка використала те, що змогла знайти в краснодарському та деяких інших місцевих архівах під час нетривалих відряджень (бо вони зараз не фінансуються університетами).

Справжньою сенсацією стало відкриття Віктора Чумаченка, який з’ясував, що особистий фонд видатного кубанського козацького історика, економіста і соціолога Федора Щербини в крайовому архіві (тут зберігаються оригінали і копії документів, привезених з Праги архівістом Г. Чучмаєм, за винятком «антирадянських книг» Щербини, що конфіскували прикордонники у Чопі) – це тільки невелика частина архіву, котрий у середині 60-х років таємно був переправлений із Чехословаччини до США. З’ясувати це допоміг американський історик Брайан Боук – один з друзів В. Чумаченка [5]. Тільки енергія Віктора Кириловича, його наполегливі пошуки, аналітичний розум і особисті зв’язки сприяли тому, що копії найбільш важливих документів з архіву Щербини нарешті були отримані у Краснодарі на початку 2008 року. Документи, які Чумаченку передали з Української вільної академії наук у США, привіз старший науковий співробітник Інституту історії України Національної Академії наук України Юрій Савчук, який був деякий час у Нью-Йорку. До речі, ще в жовтні 1998 р. саме Чумаченко знайшов на Ольшанському цвинтарі у Празі могилу Щербини. Тож саме завдяки йому стало можливим перепоховати прах великого кубанця у Краснодарі в 2008 р.
Але цю справжню сенсацію кубанські історики сприйняли дуже стримано. Набагато більше вони звертали увагу на україністичний нахил наукових досліджень Віктора Кириловича. Були й такі, що натякали «органам» на нібито антиросійську спрямованість його досліджень. На різних форумах в Інтернеті провокатори, що ховалися під псевдонімами «Казак», «Кубанец», «Студент» та іншими цькували професора, приписували йому різну нісенітницю. Деякі це робили у свої публікаціях під справжніми прізвищами. Але подвижник науки продовжував свою роботу, яку ми ще не можемо сповна осягнути.

Він хотів написати докторську дисертацію про найбільш цікавого кубанського україномовного літератора – Василя Мову-Лиманського. Ще з часів перебування в Мюнхені Чумаченко йшов до цього, виявив багато невідомих досі текстів, але не встиг завершити цю важливу роботу. Заважали інші проекти, які він вважав не менш важливими. Серед них – публікація творів Федора Щербини, отриманих з Америки. Найбільшої уваги В. Чумаченко приділяв виданню його спогадів, про що не раз писав [21; 22; 25]. Віктор Кирилович ставив мемуари великого кубанця на один рівень з «Тихим Доном» Шолохова, але ж ще не видані друком і його художні твори, серед яких є поезії та драматургія. В. Чумаченко встиг видати всі чотири томи спогадів, доля ж двох томів інших творів, що їх ніколи не друкували, ще не вирішена. У перспективі Віктор Кирилович бажав видати повне зібрання творів Щербини. Хто це буде тепер робити?

Поза сумнівом, Чумаченко зробив би ще більше, якби не несподівана виснажлива боротьба з ректоратом університету, якому він віддав 20 років свого життя. Після зміни ректора, нова адміністрація вирішила забрати в професора квартиру, яка вже була приватизована на законних підставах (перед тим Віктор Кирилович жив у різних гуртожитках близько 40 років). Виявився навіть претендент на його житло. Чумаченко двічі виграв суд проти свого ректорату (унікальна за своєю дикістю ситуація!). Допомогла громадська підтримка. 6 квітня 2012 р. кубанське телебачення у новинах показало сюжет «Как профессора хотели сделать бомжом». На захист відомого вченого став авторитетний письменник Віктор Ліхоносов, але виконуючий обов’язки ректора Микола Шадюк без сорому продовжував терор проти свого професора, на той час уже дуже хворого.

На одному з Інтернет-форумів Віктор Кирилович здивовано написав: «проглядывает в моей ситуации какая-то недальновидность наших руководителей. Всю жизнь я был по взглядам твердым "государственником", а теперь из меня сознательно и упорно делают диссидента. Ну, выгонят меня на улицу, буду я ходить по оппозиционным митингам, выступать против всего и вся, звать Русь к топору, коротать ночи в кутузках, вместо того, чтобы писать свои научные труды. Это кому-нибудь нужно? От этого будет кому-нибудь польза?» [27]. Але навіть програвши суди, ректорат вирішив помститися. Чумаченка позбавили посади завідувача кафедри, керівника наукового центру, передали журнал «Культурная жизнь Юга России» (який створив Віктор Кирилович) іншій людині, скоротили навантаження до мінімуму. На вченій раді професор Б. Трьохбратов публічно звинувачував Чумаченка, що той працює на українських націоналістів і погрожував написати у ФСБ, щоб там звернули увагу на колегу. Під цим приводом і відібрали журнал, де Віктор Кирилович нібито не те друкував, що потрібно.

Працювати далі в КДУКМ було неможливо. Вчений міжнародного рівня тут був не потрібен. Усі гроші професор витратив на суди, на ліки вже їх катастрофічно не вистачало. А лікуватися він мусив: страшна гіпертонія, діабет, усе гірший зір… Наприкінці 2016 р. хвороба не дозволила В. Чумаченку взяти участь у науковій конференції в селищі Кабардинка, а через рік (менше ніж за два місяці до смерті) він таки поїхав на наступну конференцію (це був Третій міжнародний науковий форум «Культурное наследие Северного Кавказа как ресурс межнационального согласия», 13–15 жовтня 2017 р., у селищі Кабардинка). Тоді я жив з ним в одному номері і бачив, як Вікторові було важко все: ходити, сидіти, стояти, лежати, говорити, навіть дихати. Ноги ледве витримували вагу тіла – треба було негайно щось змінювати в своєму житті! Але він нічого не міняв, тільки намагався встигнути зробите заплановане. Не встиг... Погана звичка працювати вночі за комп’ютером тільки погіршувала стан здоров’я.

У 2014–2017 рр. Віктор Кирилович працював старшим науковим співробітником відділу експертно-консультативної діяльності та проблем культурної і природної спадщини, провідним науковим співробітником відділу комплексних проблем вивчення культури Південної філії Російського науково-дослідного інституту культурної та природної спадщини ім. Д. С. Ліхачова. Директор цієї філії Ірина Іванівна Горлова фактично врятувала Чумаченка. Вона раніше була ректором КДУКМ і добре знала його як одного з найкращих працівників і видатного вченого. Але повернути Віктору Кириловичу здоров’я вона не могла.

До останньої миті В. Чумаченко багато працював, листувався, телефонував, тому коли у вівторок 5 грудня він не відповідав на дзвінки, це дуже здивувало всіх. Він помер у ніч з 4-го на 5-е грудня біля комп’ютера. Лікарі кажуть, що відірвався тромб. Коли нарешті увійшли до його помешкання, комп’ютер був увімкнутий. На останню зустріч з ним у Краснодарі прийшли приголомшені люди з різних вишів, музеїв, наукових та інших закладів, його друзі та добрі знайомі. Я не бачив нікого з КДУКМ, якому Віктор віддав стільки років. Можливо, коли там нарешті нова адміністрація зрозуміє, кого втратили, там з’явиться меморіальна аудиторія імені Чумаченка? Тільки як розповідати майбутнім студентам, чому він змушений був звільнитися звідти?

Родичі поховали Віктора Чумаченка в станиці Ахметовська, де він колись народився. А нам тепер лишається тільки усвідомлювати, кого ми втратили. Можна згадати, що він був автором понад 600 наукових праць, надрукованих у Росії, Україні, США і навіть Австралії. В. К. Чумаченко був заслуженим працівником культури України (1998), Кубані (2001) та Республіки Адигея (2016). Формально він філолог, але його багато хто називав істориком. А насправді він був енциклопедистом. Його наукові інтереси охоплювали літературознавство, україністику, етнографію і фольклористику, культурологію, кубанське краєзнавство, книгознавство, історіографію, джерелознавство... І все це було спрямовано головним чином на дослідження української Кубані, кубансько-українських літературних і книжкових зв’язків, кубанської літературної традиції як частини діалогу культур в умовах поліетнічного регіону.

Достойне життя Віктора Чумаченка заслуговує на створення пам’ятника, яким може бути книга спогадів про нього. Він очолював «Кухаренківські читання», «Кубанські літературно-історичні читання», тепер час починати міжнародні «Чумаченківські читання», бо його постать об’єднувала дослідників різних держав. Вічна йому пам’ять!

Анатолій Авраменко

ЛІТЕРАТУРА

1. Авраменко А.М. Достижения и недостатки двух новейших уникальных изданий по истории Кубани // Голос минувшего: Кубанский исторический журнал. 1998. №1/2. С. 66–69.
2. Авраменко А.М. Третя збірка «Кубань – Україна» і проблеми кубанської україністики (з практики діяльності сучасних українських громадських фундацій на Кубані) // Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. Т. 25. Історія. – Донецьк, 2009. С. 182–195.
3. Білецький В.С. Українці України і Кубані: рух назустріч один одному (до історії співпраці громадських організацій Донеччини і Кубані: 1992–2009 рр.) // Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. Т. 25. Історія. – Донецьк, 2009. С. 210–214.
4. Бондарь Н.И. Некоторые формы взаимодействия русской и украинской традиций в условиях Кубани // Кубань–Украина. Шевченковские чтения–2008. Историко-культурные связи Кубани и Украины: к 70-летию В.Г. Захарченко: метод. материалы науч.-практ. конф.: (избранные доклады). – Краснодар: Пресс-Имидж, 2008. С. 128–143.
5. Боук Б., Чумаченко В. «Американський слід» у долі наукового архіву Федора Щербини: від гіпотези до підтвердження її // Пам’ятки України: історія та культура. Київ, 2005. №3/4. С.190–199.
6. В. К. Чумаченко в воспоминаниях друзей и коллег [Электронный ресурс] // Наследие веков. Электронный научный журнал Южного филиала Института наследия. Краснодар, 2017. № 4(12). С. 107–114. URL: http://heritage-magazine.com/wp-content/uploads/2017/12/2017_4_pdf (дата обращения 12.01.2018).
7. Василь Мова (Лиманський). Куліш, Байда і козаки. Інтермедія до драми П.Куліша «Байда» з додатком листа Василя Мови до Василя Гнилосирова і драми П.Куліша «Байда, князь Вишневецький». Супровідні статті і редакція Юрія Шевельова і Віктора Чумаченка. Нью-Йорк, 1995.
8. Гололоб В. [В. К. Чумаченко]. Первый опыт кубанских энциклопедистов // Кубань: Проблемы культуры и информатизации. Краснодар, 1998. № 2. C. 53–54.
9. Гололоб В. Шельмующее краеведение: Бардадым В.П. Жизнь генерала Шкуро. – Краснодар, 1998. 96 с.; Бардадым В.П. Радетели земли кубанской. Краснодар, 1998. – 2-е изд., доп. Краснодар, 1998. 272 с.; Бардадым В.П. Кубанские портреты.  Краснодар, 1999. 288 с.; Бардадым В.П. Литературный мир Кубани. Краснодар, 1999. 200 с.; Бардадым В.П. Кубанские арабески. Краснодар, 2000. 320 с. // Кубань: проблемы культуры и информатизации. Краснодар. 2001. №1 (18). С. 56–59.
10. Козак Мамай: Навчальний посібник-хрестоматія з української літератури / Упорядники: В.В. Оліфіренко, В.К. Чумаченко. Київ – Донецьк – Краснодар, 1998. 224 с.
11. Основные административно-территориальные преобразования на Кубани (1793–1985 гг.). Краснодар, 1986. 394 с.
12. «Прощавай, Україно, ми були останніми...»: Інтерв’ю з ученим секретарем Товариства української культури Кубані, професором Віктором Кириловичем Чумаченком // Вісник Товариства української культури Кубані. 2005. № 2 (42). 7 листопада. [Електронний ресурс. Режим доступу]: http://kobza.com.ua/visnyk-krasnodar/1187-proshchavaj-ukrajino-my-buly-ostannimy.html (дата обращения 10.01.2018).
13. Скибицкая И.М. Из истории одной переписки, или Нужны ли украинцы Кубани Генеральному консульству Украины в Ростове-на-Дону? // Кубань-Украина: вопросы историко-культурного взаимодействия. Вып. 4. – Краснодар – Киев, 2010. С. 326–335.
14. Слуцький А. Сьогодні сповнилося 50 років з дня народження відомого кубанського професора-українофіла Віктора Кириловича Чумаченка // Вісник Товариства українців Кубані (Краснодар). 2006. 27 квітня. [Електронний ресурс. Режим доступу]: http://kobza.com.ua/visnyk-krasnodar/1365-ukrajinska-dusha-redaktora-visnyka.html (дата обращения 10.01.2018).
15. Сытин А.Н. Мракобесие Российского института стратегических исследований: взгляд изнутри [Электронный ресурс] URL: http://politconsultant.org/themes/metrazh/mrakobesie-rossiyskogo-instituta-strategicheskih-issledovaniy-viglyad-iznutri.html (дата обращения 11.01.2015).
16. Фролов Б.Е., Чумаченко В.К. Разговор по существу [Рецензія на кн.: Українське козацтво: Мала енциклопедія. Київ; Запоріжжя, 2002. 568 с.] // Культурная жизнь Юга России. Краснодар, 2003. №4 (6). С. 65–71.
17. Чумаченко В. Казачья литературная Голгофа (кубанские писатели, историки и журналисты – жертвы политических репрессий) // Третьи кубанские литературно-исторические чтения: Материалы научно-теоретической конференции (доклады, научные сообщения, публикации). Краснодар, 2001. С. 255–266. [Електронний ресурс. Режим доступу]: https://www.cossackdom.com/cossack21/chumachenko_golgofa.htm (дата обращения 10.01.2018).
18. Чумаченко В.К. Идентичность кубанского казачества (научный и идеологический аспекты проблемы) // Культурні зв’язки Донеччини з українським зарубіжжям: матеріали науково-практичної конференції. (Матеріали науково-практичної конференції, м. Донецьк, 17 грудня 2004 р.). Донецьк, 2004. С. 194–200.
19. Чумаченко В.К. Казачья энциклопедия: попытка №3. [Рецензия на кн.: Казачество: Энциклопедия. / Гл. ред. А.П. Федотов. М., 2003. 400 с.] // Культурная жизнь Юга России. Краснодар, 2004. №4. С. 79–86.
20. Чумаченко В.К. Светлая душа: К 70-летию со дня рождения В.И. Лихоносова // Культурная жизнь Юга России. Краснодар, 2006. № 2 (16). С. 3.
21. Чумаченко В.К. Воспоминания Ф.А. Щербины (к проблеме этнокультурной идентичности автора) // Кубань-Украина: вопросы историко-культурного взаимодействия. Вып. 3. Краснодар, 2008. С. 46–61.
22. Чумаченко В.К. Краткий путеводитель по воспоминаниям Ф.А. Щербины // Культурная жизнь Юга России. Краснодар, 2008. № 3 (28). С. 145–154.
23. Чумаченко В.К. «Кубанская библиотека» в свете проблемы идентичности // Культурная жизнь Юга России. Краснодар, 2009. № 2 (31). С. 71–74.
24. Чумаченко В.К. О гэбэшном «филиальчике» в ЮФУ: Ростовские украиноведы начинают карьеру с клеветы // Вісник Товариства українців Кубані (Краснодар). 2009. 1 лютого. [Електронний ресурс. Режим доступу]: http://kobza.com.ua/visnyk-krasnodar/2658-o-gbshnom-fylyalchyke-v-jufu.html (дата обращения 10.01.2018).
25. Чумаченко В. Шесть чувалов бесценного наследства: готовится к отправке в типографию четвёртый том шеститомного собрания сочинения казачьего историка Фёдора Щербины // Кубанские новости. 2014. 17 сент. С. 8.
26. Энциклопедический словарь по истории Кубани с древнейших времён до октября 1917 года / Под ред. Б.А. Трёхбратова. Краснодар, 1997. 560 с.
27. http://forums.kuban.ru/f1476/zasluzhennyj_bomzh_kubani_-_2_a-2588641.html (дата обращения 15.5.2012).


На світлинах: Кубанський україніст Віктор Чумаченко. Автор статті Анатолій Авраменко.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка