Друк
Розділ: Дослідження

«Бо немає нічого таємного, що не стало б явним…»

Українці Росії становлять найбільшу українську діаспору у світі. Згідно з даними останнього (на даний момент) загального перепису населення Росії 2010 року, українці посідали в країні третє місце (після росіян і татар) за чисельністю — 1 928 тис. осіб, або 1,35 % від усього постійного населення.

Загалом, з урахуванням не тільки українців-громадян РФ, але і трудових іммігрантів з України (за оцінкою Федеральної міграційної служби РФ), фактично у Росії мешкало понад 5 млн. українців. Зараз ця цифра знизилася приблизно до 3 млн. — трохи більше 1 млн. українців, які постійно проживають у РФ (без Криму!), плюс близько 2 млн. етнічних українців-іммігрантів.

Судячи з результатів мікроперепису населення 2015 року, українців-громадян Росії (в її міжнародно прийнятих кордонах) тепер менше, ніж чеченців, башкирів, чувашів, а також, можливо, російських вірмен і аварців — найбільшого народу Дагестану. Знижується не лише кількість, але і якість українців Росії. Точніше, виявляються їхні справжні обличчя.

Зазвичай люди носять маски, під якими важко розгледіти їх справжнє обличчя людини. Одні з найяскравіших прикладів облуди народжує політична лояльність. Майстерно носячи маску, люди роблять враження зовсім протилежне своєї сутності. Зображуючи потрібні емоції в потрібний момент, приписуючи риси характеру, які обов'язково сподобаються співрозмовникам, слухачам, люди намагаються досягти поставленої мети. Та чим більше людина виходить із зони комфорту, тим більше відкривається її справжнє обличчя. Воно визначається по нижньому рівню шкали допустимості слів, дій і вчинків. У запеклих суперечках, у тому числі при спілкуванні в соцмережах, не народжується істина, а проявляється справжнє обличчя людини.

Легко, приємно і навіть вигідно бути українськими активістами при прихильному ставленні до таких влади і суспільства. Тим часом, із кінця 1990-х років ставлення до українців у Росії поступово погіршувалося.

2014 рік став моментом істини для України та Росії, й особливо для українців Росії. Проте, ще восени 2013 року Галина Паладій із Петропавловська-Камчатського в інтерв'ю з Едітою Позняковою на Х Конґресі СКУ казала: «У Росії той, хто просто розмовляє українською, — вже герой. Багато українців у Росії бояться навіть розмовляти українською мовою. Коли якийсь конфлікт з Україною, то людина навіть боїться сказати, що є українцем, бо роботи позбудеться, першою потрапить під скорочення. Ті, хто просто розмовляють українською мовою, — вже герої. Вони насправді люблять свою Батьківщину і не бояться постраждати за неї».

Особливо важливий приклад керівників національних громадських організацій, інших активістів. Вони утворюють своєрідну мозаїку осіб діаспори та в цілому народу, причому саме в дні важких випробувань виявляються їх справжні обличчя. Відкрито підтримати Революцію Гідності, засудити агресію Росії зважилися нечисленні лідери українців Росії. Але вони були. І не тільки у Москві, де сконцентровані і авторитарна влада, і опозиція Росії.

Професор Стефан Паняк в Єкатеринбурзі на початку березня 2014 року рішуче заявив: «Новини російських каналів з України — це брехня в кубі!» І прозорливо зазначив: «Майбутнє не прогнозовано, тому що не відомо, що запланували в Москві. Вони явно реалізують якийсь план».

Незмінно діяльними та полум'яними Українками залишаються Лідія Блізнова з Омська, Наталка Романенко із Хабаровська, Наталка Литвиненко-Орлова із Мурманська та ін. А молодий мурманчанин Микола Малуха переїхав жити в Україну та був тяжко поранений у Донецьку.

Але багато хто (навіть із числа лідерів) злякався, зачаївся, спробував сховати від сторонніх поглядів свої симпатії до справжніх українців й України. Одні побоюються позбутися спокою та благополуччя рідних, інші — бізнеса. Бог їм суддя. Якщо вже вони стережуться публічності, то не буду їх називати.

Знайшлися й такі, які з ентузіазмом дурнів вітали «кримнаш».

Валентин Іващенко із Санкт-Петербургу у квітні 2014 року повідомляв про антиукраїнські прагнення Сергія Лісовського, Олександра Близнюка, Ігора Петренка та ін., цькування з їх боку справжніх українців: «Відбувається дуже великий тиск українофобів і манкуртів (і не просто так, а на рівні влади). Заборонено вести програми українською мовою на концертах, включати до програм навіть класичні і народні твори, де Росія показана в негативі».

Генеральні Консули України у Санкт-Петербурзі (і тодішній — Наталля Прокопович, і наступний — Леся Лозинська), на жаль, надають увагу та підтримку тим, хто не стоїть за суверенітет і територіальну цілісність України.

Мільйонер Микола Науменко з Оренбургу на свої кошти тримає українське товариство Оренбуржжя, будує там «Українське село», а в травні 2014 року розговорився: «Якщо аналізувати історію, то з позицій сьогоднішнього дня Радянський Союз у 1939 році допустив серйозну помилку, приєднавши до України чотири західні області: Львівську, Тернопільську, Івано-Франківську та Волинь. Вони нам навіть стратегічно не були потрібні. А після війни ми настільки послабили виховання молоді, правові інститути, що дали можливість бандерівцям виняньчити свої ідеї і піднести їх вже в наші дні. Сьогодні ми розплачуємося за ту помилку. Якщо б тоді повстанці отримали юридичну оцінку, то зараз Петлюра і Бандера не були б героями, як Робін Гуд. Необхідність фізичного розподілу вже неминуча. Східний народ не ляже під дула автоматів української армії або «товстолобиків» «Правого сектора». Нехай бойовикам навіть платять по тисячі гривень в день за участь в спецопераціях, а шахтарі в Донбасі сидять без грошей, але вони все одно чинять опір. До того ж ми погано уявляємо, як там одурманюють людей на рівні біологічного та електронного впливу… Нещодавно, наприклад, зустрічався з відомою духовною особою Оренбуржжя. Він розповів, як його колега-священик у Києві вийшов на майдан поспілкуватися з молоддю «Правого сектора». Хтось, використовуючи вітер, підпускав газ звеселяючого характеру. Люди перебували в наркотичному збудженні. Коли священнослужитель вийшов звідти, у нього боліла голова і він був збуджений. Це літня людина з дуже стійкою психікою. А як було молодим на майдані? Вони моментально заводилися. Такий вплив застосовується постійно, як у якихось сектантів. І в Одесі молодь вела себе неадекватно. Вони і батька з матір'ю вбили б у той момент». У міркуваннях М. Науменка не вистачає тільки «розіп'ятого хлопчика у трусиках».

Сургутянин Микола Ганущак 27 серпня 2014 року сказав, що ніколи не розділяв українців і росіян «як різні народи». Така собі Тетяна Малишева, яка була у друзях в мережі Facebook у низки українських активістів, на початку 2017 року підписала звернення до В. Путіна визнати так звані ДНР і ЛНР. Після цього деякі видалили Т. Малишеву з друзів. Віктор Гіржов навіть написав: «видалив рашистку». Інші вважають, що рахуватися другом такої особи в соціальній мережі ні до чого не забов'язує, а таким чином можна «отримувати необхідну інформацію».

Голова НКОУ «Криниця» з міста Пушкіно Московської області Тетяна Ключникова, після мого запита про таку подругу, написала 9 лютого 2017 року: «у мене в друзях сотні, я не відповідаю за їх дії і не несу відповідальності за їх погляди. Я їх не знаю і не спілкуюся з ними. Якщо колись вони забажали попроситися до мене в друзі — то їх особиста проблема. Ви маєте повне право зайти до них і повчити, як треба жити з вашого розуміння. Я нікого не вчу і в політику не йду. Я зберігаю нашу культуру!» Указом Президента України Віктора Януковича від 30 листопада 2013 року Т. Ключникова нагороджена орденом княгині Ольги III ступеня, який вона отримала у червні 2014 року, вже після багатьох подій. Втім, хизується вона колорадською стрічкою. Спроба відсторонитися від політики в авторитарних і тоталітарних державах обертається непрямою, а то й прямою, співучастю у злочинах.

Щодо «збереження культури». Зрозуміло, що автентичну українську культуру можливо зберігати на землях українців, які історично склалися. Відомо, що культурних відмінностей між такими етнічними групами українців як верховинці й поліщуки не менше, ніж між поляками та білорусами. У Московській агломерації, як і в більшості інших регіонів Росії, українська діаспора склалася з вихідців з різних українських земель, пісні тут лунають переважно в обробці та авторські. Можуть, звичайно, вивчити пісню записану на Бойківщині чи на Лемківщині, вразити слухачів в Україні, переважна більшість яких теж відірвана від автентичної творчої спадщини, але культурна діяльність російського українства цілеспрямована все ж на створення психологічного комфорту для себе і земляків, а також на пропаганду української культури.

На привеликий жаль, у Росії в усіх великих, нібито українських, творчих колективах домінують кримнашісти та пристосуванці. І у столичному регіоні, і на Далекому Сході (Зеленому Клині), і у професійному Кубанському хорі Віктора Захарченка, і в аматорських хорах Малинового Клину. Вони співають українські пісні, полюбляють українські страви, але не хочуть незалежної від Росії, у міжнародно визнаних кордонах України. Не хочуть демократії та свободи.

27 жовтня 2016 року керівники створеного в 2009 році на базі Національного культурного центру України у Москві театру «Еней» Лариса Білан і її чоловік Микола Решетняк на своїй сторінці в Facebook написали російською (мій переклад): «Диявол завжди спокушає свободою! А під виглядом свободи ці Райкіни хочуть перетворити країну в стічну канаву, по якій текли б нечистоти. Чекати ми не будемо, і я зроблю все, щоб захистити нас від американської демократії. Незважаючи на всі репресії, які вони поширюють по всьому світу!» На моє запитання про те, як може українка виступати проти свободи, отримав агресивну відповідь: мовляв, що вважаю за потрібне, те й пишу.

 Деякі лідери українських громад в Росії орієнтуються на так званий руський світ, заграють з путінцями, роблять вигляд, що не помічають російської агресії по відношенню до українців та України. Українцю, в тому числі й закордонному, може не подобатися керівництво України. Але справжній українець не може погодитися з крадіжкою в України її територій, втручанням в її внутрішні справи.

Якщо українець в Росії боїться відкрито виступати проти російського свавілля, то нехай іде з керівних посад в українських організаціях. Адже спрацьовує принцип «Мовчання — знак згоди». Згоди з діями Росії щодо України і українців. Виходить, що керовані такими боягузливими лідерами українські товариства підтримують агресію проти України.

Провели барвистий фестиваль? Російські провладні ЗМІ відразу ж: «Які ще потрібні докази, що в Росії розвивають українську культуру?! Що українці і росіяни — один народ?! Що Україна — окраїна Росії?! Раз українці не говорять про анексію Криму, про війну Росії проти України, то цього і немає!»

В Росії життя «українців»-пристосуванців, як і більшості населення, стає все гірше і гірше. Але влада все ще кидає «окраїнним» ревнителям «триєдиного народу» якісь крихти з панського столу, мовляв «хохлам» дозволяється розважати господарів танцями і співом (звичайно, не стрілецьких і подібних їм пісень).

На початку березня 2014 року, коли я подавав повідомлення у мерію Петрозаводська про проведення пікету «За територіальну цілісність України, невтручання в її справи», Світлана Рукавишникова (Товариство української культури «Калина») на репетиції хору «Українська пісня» агітувала за кримнашістський мітинг.

19 серпня 2016 року на круглому столі в «Укрінформі» у Києві на чиєсь запитання про ставлення до агресії Росії проти України Володимир Дорошенко з Уфи відповів: «Ми поза політикою». Я у очі йому сказав, що, коли йде війна, вбивають і калічать людей, така позиція українця — зрада України.

Ганьбить Україну в соцмережах Петро Коваленко із Красноярська. Олександр Криницький із Нижнього Новгороду співпрацював із українофобом Богданом Безпальком у той час, коли в Україні вершилася Революція Гідності. Б. Безпалька підтримали: Богдан Лаврів із Мурманська, Віктор Терешко із Магадана, Валентина Шерсткіна із Новосибірська, Олександр Люлька із Москви, Володимир Любченко із Казані.

Останній на початку березня 2014 року, говорячи про Революцію Гідності, заявив російською (мій переклад): «Це не демократія, а охлократія (влада натовпу)». На жаль, Татарстанській об'єднаній регіональній українській НКА на чолі з В. Любченком підпорядкована Нижньокамська «Вербиченька» (Євген Савенко, Людмила Найденко).

Поступово таємне стає явним, і С. Винник змушений був зізнатися українській громаді Омська, що вів перемовини про входження у структуру Б. Безпалька. Тільки у 2018 році москвич В. Семененко пояснив, що хотів за допомогою «своїх» регіональних НКА (як мурманське Катерини Ширко) здійснити рейдерське захоплення ФНКА «Українці Росії» Б. Безпалька. Як можна всерйоз сподіватися обіграти шулера на його полі?!

В Інтернеті є повідомлення про те, що головою оргкомітету установчої конференції Комі регіонального відділення Загальноросійського політичного громадського руху «Єдність» (основи «Єдиної Росії»), яка відбулася 22 січня 2001 року у Сиктивкарі був Олександр Павленко. Чи не той це Олександр Павленко, що у 2017 році підписав листа у підтримку протеже В. Семененка С. Винника?

У цьому листі О. Павленка названо Головою правління УНКА Комі, хоча є інформація, що 27 лютого 2016 року у Республіці Комі Головою правління НКА «Україна» було обрано прихильника «русского мира» Миколу Бейзака. Цікаво, що 25 вересня 2016 року О. Павленко розіслав лист українським активістам Росії, в якому у боротьбі за фактичне керівництво НКЦУ у м. Москві підтримав В. Скопенко, тобто протилежний В. Семененку табір. Друг В. Семененка та С. Винника Аркадій Шелест із Саратова 19 лютого 2014 року робив ось такі заяви російською (мій переклад): «Кращим варіантом було б, якщо б українську опозицію представляла одна людина. І, на мій погляд, така людина є — це Тимошенко, але вона сьогодні перебуває у місцях ув'язнення. Поки ж доводиться визнати, що сьогодні українську опозицію ніхто не контролює. Ви ж бачите, ситуація там поширюється як доміно — і в Одесі вже спалахує, і Львів майже цілком під контролем майданівців. І тому найгірший сценарій — не будемо забувати, що Україна — це ядерна держава і туди можуть бути стягнуті війська. Не важливо які — російські або НАТО».

4 березня 2014 року А. Шелест вважав, що «…зараз, в першу чергу, основним завданням є недопущення гонінь і знущань над людьми, які виконували свій обов'язок і залишилися вірними своїй присязі. В даному випадку я кажу про «Беркут». Тому що такі люди завжди становлять основу держави, і коли їх зраджують, то держава зникає і починається хаос, що ми і бачимо зараз».

А. Шелест перед кримським «референдумом», який було проведено під контролем Росії 16 березня 2014 року, у складі російської делегації відвідав місто Севастополь, що в той час означало підтримку анексії Росією Кримського півострова.

Ставленик В. Жириновського Василь Цока з Барнаула 10 квітня 2014 року розповідав російською (мій переклад): «Ми підтримуємо стосунки з багатьма містами і цілими регіонами України як західними, так і східними. Дуже великий відсоток їх населення сподівається на допомогу Росії. <…> Насправді Росія ні в чому не винна, це Європі та Америці потрібно виставити росіян у поганому світлі, так як вони витратили дуже багато грошей на цю заварушку. А що стосується Криму, то це був вибір його мешканців, так само як сьогодні вибирають Південно-Східні області».

10 вересня 2015 року Олексій Кривцов із Воронежа підписав угоду про співпрацю та взаємодію з «Єдиною Росією».

Марко Прокопович із Хабаровська публічно осуджує Н. Романенко за проукраїнську позицію. Так, коли проти цієї української активістки відкрили надумані кримінальні справи та облили зеленкою, у її присутності на засіданні Асамблеї народів Хабаровського краю сказав російською (мій переклад): «Так їй і треба!»

У 2015 році Тетяна Ткаченко з Владивостоку казала російською (мій переклад): «Одна жінка, отримавши російський паспорт, розридалася: «Прикро, що втратила громадянство України!». Я по-людськи її розумію, але в її рідному Лисичанську стоять війська, життя розділилося на «до» і «після». Звичайно, хочеться, щоб більшість українських біженців залишилася, адже край відчуває нестачу у трудових ресурсах. Я вважаю, що було великою помилкою виключати російську мову зі шкільної програми України. Як можна не знати велику російську літературу?»

Співробітництво з антиукраїнською владою — хіба це не антиукраїнська позиція? В авторитарних суспільствах імперій (по суті, а не за назвою) панує ірраціональна конформність (стадна поведінка). Втім, найхитрющі «ласкаві телята», а тим більш «кримнашісти» з числа активістів «українських» організацій у Росії намагаються не виявляти прихильність до російської імперської політики публічно, наприклад в соціальних мережах. Але їхні потуги обдурити усіх марні. В Євангелії від Луки (гол. 8, ст. 17) сказано: «Бо немає нічого таємного, що не стало б явним, ні таємного, що не стало б відомим і не виявилося б». Проявляться справжні обличчя і пристосуванців, і хитрунів, і зрадників, і дійсно Українців.

Поки жива людина, своїми вчинками вона може перекреслити все хороше, що робила протягом попереднього часу. Але може і щиро покаятися, виправити те, що можливо. Шанс побороти страх, повернути собі людську гідність є й у «мовчунів», і в інших пристосуванців.

Андрій Литвин

Джерело: Громада українців Росії, №2 (2), жовтень―листопад 2018 року

На світлині: Андрій Литвин