Створюємо мапу пам’яток української історії і культури на території РФ

Після моїх публікацій про перебування в Казані відомих українських істориків Михайла Грушевського і Дмитра Яворницького редакція «Кобзи» попросила розповісти в рамках її проекту дослідження пам’яток української історії і культури на території РФ також і про місця в столиці Татарстану, пов’язані з не менш відомою постаттю в історії України Давидом Бурлюком.

Про Давида Давидовича Бурлюка (1882 – 1967), всесвітньо відомого художника, поета і теоретика мистецтва, багато хто чув в першу чергу як про «отца русского футуризма» - нової течії в мистецтві і літературі початку ХХ століття. На жаль, мало хто з українців Росії знає про його українське походження і про те, чим була для нього Україна. Коли я почав збирати матеріали про Бурлюка і ділився своїми знахідками із знайомими, дехто навіть питав: «А ти впевнений, що він українець? Все таки Давид, ще й Давидович, а це ім’я поширене серед представників іншої нації…»

Бурлюк і Україна

Пов’язувати ім’я людини з її національністю доволі поширена омана. Сам Бурлюк з приводу цього у своїй автобіографічній книзі «Фрагменты из воспоминаний футуриста», згадуючи навчання в українській гімназії в Сумах, писав: «Не упоминаю, что порядком страдал от них [cверстников] также и за своё «еврейское» имя Давид». Насправді ж, предки Давида Бурлюка, який народився в Україні, на хуторі поблизу села Рябушки на Харківщині (нині Лебединський район Сумської області) - запорізькі козаки, чим він завжди пишався, підкреслюючи своє українське походження: «Пока пишу по-русски, а потом, может быть, и на родной украинский язык перейду. Украина … была и остаётся моей родиной. Там лежат кости моих предков. Вольных казаков, рубившихся во славу силы и свободы». У рукописі Бурлюка «Мое пребывание в Казанской художественной школе», опублікованому  в книзі американського дослідника  Ноберта Євдаєва «Давид Бурлюк в Америке», Давид пише про батька : «…добряк-отец, великан-запорожец  с карти­ны Репина, что голый на бочке сидит... - это «вылитый мой отец», если читая эти строки явится желание зрительно перед собой иметь образ родителя молодого дилетанта, решившего стать в два сче­та, при посредстве Казанской Художественной школы специалистом,  профессионалом-художником, маэстро, черт возьми».

За спогадами сучасників, Бурлюк говорив російською з помітним українським акцентом, а Володимир Маяковський, представляв його не інакше як: «Мой друг - хохол». Українська тема  - одна з провідних і у живопису Давида Бурлюка. Достатньо згадати хоча б такі його найвідоміші роботи як «Портрет Тараса Шевченко», «Казак Мамай» (1912) або  «Малоросы. Мои предки в походах (1912)».

Цікаво, що і український народ сприймав живопис Бурлюка як дуже близький йому за духом. Ще до революції 1917 року в артілі селянок на Черкащині ткали килими за малюнками Давида Бурлюка,що припали до душі керівниці артілі  Ганні Собачко, яка побачила їх на виставці в Києві. Про це мені розповів Дмитро Горбачьов – авторитетний український мистецтвознавець, який довгі роки вивчав життєвий і творчий шлях Бурлюка.

Та перейдемо безпосередньо до теми статті, до того як Давид Бурлюк опинився в Казані.

Навчання в Казані. 1989-1902 рр.

Чесно кажучи, вперше про Бурлюка я дізнався випадково  у часи перебудови зі статті поета Євгена Євтушенка в журналі «Огонек». Він цікаво розповів, як в 1956 році  був присутній на зустрічі з Давидом Давидовичем в Московському Літературному інституті. «Вот он, живой свидетель и творец истории, «сотрясатель» устоев дореволюционного общества, соратник и друг Маяковского», - писав Євтушенко. Коли ж пізніше сумський краєзнавець Олександр Капітоненко розповів мені,що життєвий шлях цього «сотрясателя устоев» пов'язаний із Казанню, загорівся знайти в її архівах відповідні документи.

Виявилося, що у 1898 році родина Бурлюків опинилася в Поволжі, через те, що батько Давида залишився без роботи. Пережити важкі часи їй допоміг приятель батька -- Никифор Іванович Єленєвський, керуючий маєтками графині Остен-Сакен, який прихистив Бурлюків  під Симбірськом, на хуторі Линівка ( у майбутньому Давид одружиться з його дочкою Марією Єленєвською).

 Влітку того ж року  до рук сімнадцятирічного Давида потрапила газета з програмою вступу до Казанської художньої школи,  і  в кінці серпня він разом з матінкою вирушив до Казані. Казанська художня школа в ті часи розташовувалася в будівлі, де зараз знаходиться гімназія №3 (вул. М.Горького, б. 16 /7).  Вона  практично не перебудовувалася і збереглася до наших днів.

 В казанському архіві  я знайшов власноручно написане юним Бурлюком подання (див. світлину) з проханням допустити його до випробування з малювання : «Его Высокородiю Господину Завъдывающему Казанской Художественной школой от мъщанина Давида Бурлюка. Прошенiе. Желая поступить въ число вольнослушателей, вверенной Вашему Высокородiю школы, имею честь покорнейше просить допустить меня к испытанiю по рисованiю; документы будутъ представлены по принятiю въ школу. Давидъ Бурлюкъ. 1899 года Августа 26 го». Зберігається в архіві також і документ про зарахування Бурлюка до школи.

Зустрів Давида  з мамою власноруч  директор художньої школи Григорій Антонович Медведєв. Ось як згадує про нього. Бурлюк: «…человек с черными усами и бородой, вкусно причмокивающий при разговоре. Григорий Антонович посмотрел рисунки, затем позвал архитектора Мюфке: смотрели вдвоем. Хвалили. Одобрили».

За спогадами Петра Дульського, казанського мистецтвознавця, який свого часу навчався з Бурлюком, «в Казанской Художественной школе были достаточно радушные отношения между учащимися» і панували «сердечность и дружественность в семье учащихся и руководителей школы». Тож не дивно, що юний Бурлюк там  буквально днював і ночував.

Оселився Давид в Казані на вулиці 3-й Солдатській в будинку Шуллер ( район сучасної вулиці Достоєвського біля Чеховського ринку) разом з іншим студентом Казанської художньої школи Гермогеном Цитовичем, онуком знаменитого російського письменника Сергія Аксакова , сьогодні більш відомого, як автор казки «Аленький цветочек». Харчувались молоді люди в їдальні на тій же 3-й Солдатській, яка, за спогадами Бурлюка,  «была не последним номером среди радостей жизни». На різдвяних канікулах Давид їздив до батьків у Симбірськ. Цікаво, що ті жили у двоповерховому дерев'яному будинку, який раніше належав родині Ульянових, і в стінах якого пройшли дитячі роки «вождя світового пролетаріату» Ульянова-Леніна.

В Казанській художній школі Давид Бурлюк навчався до масниці 1900 року. Після того  як батько знайшов нове місце служби в Херсонській губернії, Давид виїхав ближче до родини і  в 1900-1901 рр. продовжив навчання в Художньому училищі Одеського Товариства образотворчих мистецтв, але, за його словами, сумував за Казанню. Невдовзі він повертається до Казанської художньої школи, де викладачі виділяли його серед інших, як талановиту особистість, і вже восени 1901 року виставляє  в школі 100 своїх нових робіт.

Свою другу зиму в Казані до Різдва Д.Бурлюк провів в напівпідвалі на одній з вулиць, що виходять на річку Казанка. Шкода, що точної адреси я не знаю. Знайти зараз будь-які сліди того житла неможливо. Цей район міста в останні роки перебудувався дуже сильно. Запамяталася та зима Бурлюку так званими «набросками». За визначенням Давида Давидовича,  «это было род посиделок». Молодь збиралася у когось вдома, малювали, сперечалися про мистецтво, по можливості смачно їли. Тоді ж Бурлюк написав декорації для аматорської  благодійної вистави «Дядя Ваня».

На чергові різдвяні канікули (або як тоді говорили, вакації) Бурлюк поїхав до родичів свого приятеля Христофора Дунаєва (нащадка драматурга Олександра Сумарокова) в Лаішевській (в мемуарах Бурлюка - Лаптевській) повіт, що в 60 верстах від Казані. Вдень Давид писав етюди, і саме тут ним був зроблений ескіз хати з засніженими вікнами, який пізніше,  вже, в далекій Америці, художник відтворював багато разів.

Після повернення з канікул до Казані, Давида Бурлюка чекали приємні звістки. Його ескіз «Місячна ніч» був куплений викладачем Казанської художньої школи , відомим архітектором Карлом Мюфке. Інший ескіз «Млини над Дніпром» (в інших джерелах -  «На березі ріки »)  отримав 25 рублів премії і був виставлений в натурному класі школи. Саме його  згадує у своїх спогадах про Казанську художню школу  один з її випускників, всесвітньо відомий художник-конструктивіст  Олександр Родченко: «Среди ученических образцов висел довольно обыкновенный пейзаж, но в более сильных тонах и в более смелой манере. Это был этюд Д.Д. Бурлюка. Он до меня учился в Казанской художественной школе».

Казанську художню школу  Бурлюк не закінчив, бо після невдалої спроби поступити до Академії мистецтв в Санкт-Петербурзі, в 1902 році виїхав продовжувати навчання  в Мюнхені, а потім в Парижі. Втім, в 1930 році, опинившись вже в Америці, Бурлюк писав: «А Казань – люльку своего искусства, я всегда вспоминаю с улыбкой».

Другий приїзд Бурлюка до Казані. 1914 рік.

Наступного разу Бурлюк опинився в Казані в лютому 1914 року. У  1913-1914 рр.  група футуристів роз'їжджала по містах Російської Імперії з лекціями про своє нове мистецтво, лідером якого був Давид Бурлюк. Про те що Бурлюк як особистість був непередбачуваний, схильний до епатажу, я читав неодноразово. Але найсильніше враження про «дивацтва» Бурлюка  отримав, прочитавши статтю казанського журналіста Аделя Хаірова в журналі «Казанский альманах» за 2008 рік.

 Джерелом для статті послужив фейлетон в газеті «Казанский телеграф»  за 1914 р.,  що  зберігається у фонді рідкісних видань бібліотеки Казанського університету, на «скандальную выходку столичных поэтов» під час так званого «поезоконцерту», що відбувся 20 лютого того року  у Дворянскьому Зібранні (зараз Міська ратуша Казані). Афіша  сповіщала:

«Знаменитые московские футуристы устраивают лекцию  «О живописи и литературе».   Одна гастроль. Василий Каменский прочтет доклад «Аэропланы и поэзiя футуристовъ». Давид Бурлюк прочтет доклад «Кубизмъ и футуризмъ». Владимир Маяковский прочтет доклад «Достиженiя  футуризма». Они же прочитают свои стихи. Цены местам : от 4 руб. до1 руб.» 

 Поезоконцерт в Казані  почав сам Бурлюк. Він вийшов на сцену з розмальованим обличчям і оголосив: «Ваш Пушкин - говно, язык, на котором писал этот, якобы поэт, умер». Тут же прочитав зразок нової поезії:

Душа - кабак,

А небо - рвань.

Поэзия - истрёпанная  девка,

А красота - кощунственная дрянь.

Після Бурлюка на сцену вийшов  тодішній «король поезії» Ігор Северянін. Стриманий, одягнений як англійський лорд, він почав повільно декламувати свої вірші, а в цей час, над його головою на мотузяній  драбині  почав спускатися з під стелі огрядний Бурлюк, якого Северяніну  було не видно. Публіка охнула! Северянін продовжував декламувати :.«…Качель волны баюкает кораблики…», а Бурлюк в цей час розгойдувався на сходах над його головою. Публіка вмирала від сміху, а нічого не розуміючий  Северянін продовжував урочисто читати вірші. Надалі Северянін розірвав відносини з Бурлюком і навіть написав таке:

 Для отрезвления народа,

Который впал в угрозный сплин, -

Не Лермонтова с парохода,

А Бурлюков  на Сахалин

Маяковського на сцену Дворянського Зібрання  викотили напівлежачого на роялі. Він дув у самоварну трубу і читав вірші про «флейту водосточных труб». На ньому була жовта жіноча кофта з шкіряними латками на ліктях. Бурлюк щось «бринькав» на цьому роялі, свічкою підпалював паперові літачки, які робив зі сторінок «Евгения Онегина» і запускав  їх у зал. Хуліганили і знущалися «московські гості» від душі. Казанська публіка, як і казанська пресса, на виступи «знаменитых московских футуристов» реагувала по різному. Деяким сподобалося, але більшість лаяли, деякі пішли з концерту обурені. Але виручка від цього «поезоконцерту» була суттєвою - 15 000 рублів.

Під час того приїзду Бурлюка до Казані, в фотосалоні на вулиці Воскресенській (зараз – Кремлівська)  були зроблені і знамениті фотографії футуристів в циліндрах. Будівля, в якій  розміщувався фотосалон, збереглася, в ній  розташований зараз готель «Джузеппе». А на згадку їхнього виступу один з ресторанів в історичному центрі Казані називається «Желтая кофта».

Увічнення пам’яті про Бурлюка в Казані

Коли матеріалів про життя Бурлюка в Казані стало багато, українці Ніжнєкамська на загальних зборах прийняли рішення про початок роботи по підготовці документів про встановлення меморіальної дошки Давиду Бурлюку. Ми вже мали досвід встановлення в Казані меморіальних дошок історику М.Грушевському і співачці Оксані Петрусенко, і були готові до того, що це  дуже нелегка робота, яка вимагає терпіння, залізних нервів і фінансових витрат.

Починаючи її,  навесні 2007 року, я прийшов до  Казанської гімназії № 3, в стінах якої знаходилася раніше Казанська художня школа. Адже для встановлення меморіальної  дошки необхідно було отримати згоду юридичної особи, що розміщувалася в цій будівлі.

Її внутрішня архітектура не зазнала за 110 років суттєвих змін, тому, як колись і Бурлюк, я пройшов коридором зі склепінчастими вікнами, піднявся на другий поверх до канцелярії, запитав директора. У приймальні побачив стенд, присвячений видатним випускникам гімназії, серед яких були і портрети Давида Бурлюка, Петра Дульського і  Миколи Фешина. І хоча вчилися вони не в гімназії, а в художній школі,що колись знаходилася в цій будівлі, таке шанобливе ставлення до історії приємно вразило. Незабаром підійшов директор гімназії  Олександр Морозов. Розумне, тонке обличчя видавало в ньому потомственого інтелігента. Я розповів про свої пошуки і плани, Олександр Юрійович одразу все зрозумів і  обіцяв повну підтримку.

Ми дуже переживали, коли подавали на затвердження в Інститут мови, літератури і мистецтва ім.Галімджана Ібрагімова проект тексту меморіальної  дошки Бурлюку . Це була вже третя меморіальна дошка, яку НКА «Вербиченька» мала встановити  в Казані, і до цього погодження тексту татарською мовою проходило важко і нервово. Втім, цього разу все було на диво легко і спокійно.

Дуже важким виявився пошук коштів на виготовлення і відкриття дошки, а кошти були потрібні чималі. Урядові структури України, пославшись на світову фінансову кризу, відмовилися від даних нам раніше обіцянок, поставилися прохолодно до цих питань і спонсори. Ніхто не казав відвертого «ні», найчастіше просто не відповідали. Проте, українські активісти та небайдужі до мистецтва люди все ж знайшлися, і кошти на виготовлення меморіальної композиції «Вербиченькою» були зібрані.

Вже повний пакет документів, необхідних щоб отримати дозвіл на встановлення  меморіальної  дошки, подавав, згадую, з важким серцем. У цей день, 08 серпня 2008 р., почалася війна в Південній Осетії, коли і чим вона закінчиться - ніхто тоді не знав, і почуття внутрішньої тривоги не залишало нас. Чотири місяці тривало очікування відповіді. І тільки в кінці листопада  в  наших руках опинилася Постанова Кабінету Міністрів Республіки Татарстан  від 21 листопада 2008 року № 827 «Об установлении мемориальной доски на фасаде здания гимназии № 3 г. Казани».

Одним з перших про це дізнався відомий казанський скульптор Махмут Гасимов, в руках якого буде потім народжуватися меморіальна дошка. Двічі подовгу стояли ми з ним перед будівлею, в якій колись навчався Бурлюк, прикидаючи, де повинна висіти вона і як повинна виглядати. В результаті було вирішено: ​​праворуч від центрального входу в гімназію, на рівні другого поверху.

Урочисте відкриття меморіальної композиції, присвяченій Давиду Бурлюку відбулося 12 вересня 2009 року. На ньому були присутні перший заступник Міністра культури Республіки Татарстан Айдар Гайнутдинов, радник Посольства України в Російській Федерації Євген Герасимов, керівник Виконавчого комітету Ради Асамблеї народів Татарстану Микола Владимиров, співголова Об'єднання українців Росії та ФНКА «Українці Росії» Василь Бабенко, заступник директора Культурного центру України в Москві Людмила Гильманова та багато інших високих гостей. Уклін з малої батьківщини Бурлюка, Сумщини, привіз до Казані Голова Фундації ім. Д. Бурлюка в Україні Олександр Капітоненко. Мій заступник в НКА «Вербиченька» Людмила Найденко, зачитала вітального листа з США від онуки Давида Давидовича Мері Клер Бурлюк-Холт .

Того ж дня в Казані відкрилася виставка робіт Давида Бурлюка із зібрання місцевого музею і його робіт, привезених з Уфи. Також у день відкриття меморіальної дошки була проведена наукова конференція «Творча спадщина художника, поета, теоретика і пропагандиста новітнього мистецтва Д.Д. Бурлюка ». Її натхненником і організатором була кандидат мистецтвознавства, заступник директора з наукової роботи Державного музею  образотворчих мистецтв Республіки Татарстан Катерина Петрівна Ключевська. В тому, що в сучасній Казані інтерес до творчості і особистості Бурлюка не згас, велика заслуга цієї жінки.

Озираючись на зроблене, ми, українці товариства «Вербиченька», горді сьогодні тим, що завдяки нам в Казані є меморіальна дошка Давиду Бурлюку, на якій крім тексту російською і татарською є і текст українською. Він нагадує сином якої землі і якого народу був  всесвітньо відомий художник і поет.

Євген Савенко, голова голова Нижнєкамської  НКА «Українське товариство «Вербиченька» 

На світлинах:

1. Давид Бурлюк. 1914 р.

2. Гімназія №3, в якій колись розміщувалася Казанська художня школа, з меморіальною дошкою Д.Бурлюку на фасаді

3. «Прошеніє»  Бурлюка з проханням допустити його до екзаменів в Казанській художній школі

4. Давид Бурлюк. Казань, 1912 р.

5. Давид Бурлюк. «Казак Мамай», 1912 р.

6. Давид Бурлюк на світлині, зробленій в Казані в лютому 1914 р.

7. Афіша про виступ в Казані футуристів на чолі з Д. Бурлюком. Лютий 1914 р.

8. Меморіальна дошка  Давиду Бурлюку на гімназії №3, встановлена УТ «Вербиченька»

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка