lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 Тарас Шевченко в Казані

Створюємо мапу пам’яток української історії і культури на території РФ

Говорити про Тараса Григоровича Шевченка одночасно дуже легко і неймовірно важко. Особистість неоднозначна, багато в чому суперечлива. Сам Шевченко вважав себе, в першу чергу, художником, вчився в Петербурзькій Академії Мистецтв, заробляв на життя ремеслом художника, а вірші писав побіжно, для себе, вважаючи це справою незначною. Але саме вірші дали йому світову славу і одночасно стали причиною його глибокого нещастя.

Шевченків «Кобзар» став основою української літератури так само, як і творчий спадок Пушкіна – російської.   Не втратили досі своєї актуальності і художні роботи Шевченка. Особливо вдячний Тарасові Шевченку, як художнику, Казахстан. Малюнки, створені ним на засланні, часто є єдиним документальним джерелом інформації про  втрачений побут, старовину та історії казахського народу. Спадщина Шевченка - це не тільки малюнки та українські вірші. Тарас Григорович писав вірші, поеми, п'єси, вів щоденник також і російською.

Не одного разу, і, від нібито, далеко не дурних людей, доводилося чути таке: «Ну, что вы носитесь со своим Шевченко? Стихи в  Украине писали до него и после него. Хорошие, веселые стихи, а Шевченко писал  о грустном».  У відповідь на це я кажу: «Ось, приклад сучасної  російської поезії. Леонід Філатов написав дотепну сатиричну поему про сучасних російських «царів»  і «царьків» «Про Федота-стрельца, удалого молодца» Почитати її за столом у колі приятелів - мила справа. Але в бій, на смерть, на каторгу з цими віршами не підеш. Потрібні вірші іншого звучання. Саме такі, які писав Шевченко.  Вірші, що осмислювали історію нації, її звершення і поразки, втілювали в собі дух нації, тому він і стоїть в Україні на першому місці».

Як відомо, у 1847 році  в Києві було розгромлено Кирило-Мефодіївське братство, до якого входив Т.Шевченко.  Слідство тривало кілька місяців. Шевченко був старшим за багатьох, йому було вже 33 роки, він не був найактивнішим членом братства, але постраждав більше за інших. Вирок був суворий - заслання в солдати, «без права рисовать и писать». Інші члени організації отримали різні покарання. Наприклад, Микола Костомаров один рік провів у Петропавлівській фортеці, потім, до 1856 року, був засланий до Саратова. Студенти Київського університету, члени братства  Іван Пасяда і Георгій Андрузький, були відправлені доучуватися в Казанський університет (у вироку дописано «... а потом на службу в Великороссию»). Пасяда закінчив у 1848 р. Казанський університет і тоді ж вибув до  Рязанської губернії, а  Андрузького  1848 року було переведено на службу до Петрозаводська.

«Казань-городок – Москвы уголок»

У вересні 1857 року Т.Шевченко повертався із заслання на пароплаві «К[нязь] Пожарский»  по Волзі. Слід сказати, що це був не зовсім звичайний рейс. Астраханський промисловець Сапожников орендував (тоді говорили «абонував») пароплав  і подорожував по Волзі з невеликою кількістю запрошених.  26 і 27 вересня пароплав зупинявся в Казані,  і Шевченко оглянув місто.  З пристані вирушив в Кремль, потім в університет. Він хотів дізнатися про долю своїх соратників по Кирило-Мефодіївському братству Івана Пасяди і Георгія Андрузького. Нічого про них не довідався, але оглянув будівлю університету і центр Казані. Що ще він побачив і де побував? Звернемося до щоденника Тараса Григоровича:

«Казань-городок – Москвы уголок». Эту поговорку слышал я в первый раз в 1847 году на почтовой станции в Симбирской губернии, когда препровождался я на фельдъегере в Оренбург. Какой-то упитанный симбирский степняк, описывая моему препроводителю великолепие города Казани, замкнул свое описание этою ловкою поговоркою. Сегодня поутру увидел я издали Казань, и давно слышанная поговорка сама собою вспомнилась и невольно проговорилась. Едва пароход успел положить якорь, как я выскочил на берег, поместился за четвертак в татарской тележке и пустился в город. Как издали, так и вблизи, так и внутри Казань чрезвычайно живо напоминает собою уголок Москвы: начиная с церквей, колоколен до саек и калачей, – везде, на каждом шагу, видишь влияние белокаменной Москвы. Даже башня Сумбеки, несомненный памятник времен татарских, показалась мне единоутробною сестрою Сухаревой башни».

Ця цегляна вежа в центрі Казанського Кремля, побудована на початку XVIII століття, стоїть досі. Має оригінальну архітектуру і помітно виділяється на тлі інших будівель. Належить, як і відома Пізанська башта,  до числа «падаючих» -  верхівка відхилена від центральної осі вже на два  метри. Неподалік  від неї розташований палац Президента Татарстану.

Йдемо далі…  Вулиця Кремлівська від університету. «Большая улица (конечно, Московская), - пише Тарас Григорович, - ведущая в Кремль, смахивает на Невский проспект своею чопорностью и торцовой мостовою. Улица эта начинается великолепным зданием университета, украшенного грандиозными тремя ионическими портиками. Жаль, что этому прекрасному зданию недостает площади. Оно бы много выиграло, и монумент певца Екатерины  (пам’ятник поету Гавриїлу Державіну – Ред.) не красовался бы на дворе в миниатюрном палисаднике, меланхолически созерцаемый рудою коровою».

Зараз ця вулиця називається Кремлівською. Вона починається від Університету та закінчується біля стін Кремля. На фасаді будівлі 15/25 (колись номери готелю  «Франція», а нині готель і піцерія «Джузеппе») в 2006 році українцями Нижньокамського товариства «Вербиченька» було встановлено меморіальну дошку Михайлу Сергійовичу Грушевському, який в 1915 році жив в цьому будинку під час заслання.

В кінці ХІХ століття тут зупинявся також український і російський письменник Валентин Галактіонович Короленко. У 1858 році в цьому ж будинку деякий час жила і актриса Катерина Борисівна Піунова (після одруження Піунова-Шмітгоф – Ред.), в яку був закоханий Тарас Шевченко. А колишня вулиця Московська (зараз Клари Цеткін), про яку пише Шевченко, розташовується в районі Адміралтейської Слободи, де в ті часи була пристань для кораблів.

До цього додам, що в бібліотеці Казанського університету зберігається у гарному стані «Острозька біблія», надрукована в місті Острог на Волині в 1571 році Іваном Федоровим (в Україні його знають як Івана Федоровича Москвіна), а також копії двох художніх начерків олівцем, зроблених Кобзарем в Казані, які  привезла з Києва директор музею С.Писарєва. У щоденнику Шевченка читаємо: «По случаю принятия нового груза пароход наш простоял до 11 часов утра у казанского берега. Пользуясь этим редким случаем и хотя пасмурною, но не мокрою погодою, я вышел на берег и сделал два абриса: общий вид Казани и вид на Волгу против Казани и села Услон».

Щодо  згаданого ним пам’ятника Г. Державіну, то у 1931 році він  був відправлений на переплавку. З отриманої бронзи Казанське трамвайне депо робило втулки для трамваїв. Зараз копія пам'ятника стоїть в парку на вулиці Горького

Читаємо казанський щоденник Т.Шевченка далі: «Возвращаясь на пароход, я увидел в правой стороне от дороги памятник, воздвигнутый над костями убитых при взятии Казани царем Иваном Лютым. Это усеченная пирамида с портиками, поставленная будто бы на том самом месте, где стоял шатер царя Лютого. Печальный памятник».

Йдеться про каплицю, де поховані воїни, загиблі під час взяття Казані Іоаном Грозним в жовтні 1552 року. Каплицю Шевченко бачив по дорозі на пристань з Адміралтейської дамби. У 1857 році річковий порт був не там, де зараз, а в десяти верстах від Казані, в районі Адміралтейської  Слободи. У наш час каплиця стоїть на острові, що  утворився при заповненні водою низовини після створення Куйбишевського водосховища

У своєму щоденнику Шевченко також записав, що перед цим бачив юрбу народу, що поспішала подивитися на страту злочинця. Тарас Григорович не захотів бачити це видовище, найняв візок  і повернувся на пароплав: «Выйдя на улицу, я услышал глухой шум барабана и увидел густую толпу народа, провожавшего на казнь преступника. Чтобы не встретить эту гнусную процессию, я своротил в переулок и в числе бегущих смотреть эту процессию я увидел молодую девушку с шарманкою за плечами и ободранного мальчика с тамбурином в руках. Мне сделалось не грустно, а как-то особенно скверно, и я опять за четвертак взял татарскую тележку и возвратился на пароход».

Я вкрай зацікавився цим фактом. Переглянув стоси літератури, провів багато годин в архівах. Навіть звертався до музею поліції, в якому зберігаються архівні документи до 1914 року. За їхніми даними, публічні страти в Казані не проводилися з 1847 року. Остання страта відбулася над відомими в Казанській губернії розбійниками Биковим і Чайкіним. Це були далеко не «робін гуди», а дійсно бандити, які могли запросто розпороти живіт вагітної жінки. Один з них помер після 8 тисяч шпіцрутенів, другий після 10 тисяч. Скелети цих розбійників досі перебувають в анатомічному музеї Казанського Університету. До того ж, публічні страти проходили досить далеко від Університету, на Арському полі (на цьому місці зараз побудований фешенебельний готель і торговельний комплекс «Корстон»). Саме на цьому місці брат письменника Льва Толстого Сергій бачив сцену покарання солдата шпіцрутенами, і цей випадок ліг в основу широко відомого оповідання Л.Толстого «Після балу».

Казань і  соратники Тараса Шевченка

Ім'я Тараса Шевченка, і все, що пов'язано з ним в Казані, викликає жвавий інтерес не тільки серед українців. Згадаємо знов у цьому зв’язку  членів Кирило-Мефодіївського братства Івана Пасяду та  Георгія Андрузського, яких Шевченко намагався відшукати в Казані.  У щоденнику він записав: «Проходя через двор (Казанського університета – Ред.), встретил студента с порядочно синим подбородком, почему я заключил, что он не новичок в здешней аудитории. На этом основании я обратился к нему с вопросом, не помнит ли он Пасяду и Андрузского. Он сказал, что не помнит».

У далекому 1961 році В'ячеслав Васильович Арістов (нині покійний), в той час співробітник відділу рукописів Казанського Університету, виявив і опублікував кандидатську дисертацію Івана Яковича Пасяди (Посяденка), який після слідства у 1847 році, нагадаємо, був переведений доучуватися з Київського університету в Казанський. У судовому вироку щодо нього було сказано:  «за писания… в преувеличенном виде о бедствии малороссийских крестьян… вменить в наказание содержание под арестом, отправить в Казанский университет для окончания курса наук». Відомий також відгук Георгія Андрузького про І.Пасяду: «Шевченка почитал великим поэтом».

На жаль, Тарасу Григоровичу так і не судилося знов побачити в Казані товаришів по братству . Пасяду, як ми знаємо, відіслали з Казані в Рязанську губернію, а от доля Андрузького склалася більш трагічно. Георгій Львович Андрузський, 19-ти років, син полтавського поміщика,  у 1848 році, після закінчення курсу в Казані, дисертацію захищати не став (можливо, тому, що швидко втрачав зір), був відправлений на службу до Петрозаводська. У 1850 році під час обшуку у нього знову знайшли рукописи «злочинного змісту». Через це п'ять років він просидів в підвальній одиночній келії монастиря на Соловецьких островах.

У 1854 році Російська імперія почала війну з Туреччиною. Потім, на стороні турок виступили англійці і французи. Англійські кораблі з'явилися під стінами Соловецького монастиря влітку 1854 року. На його захист, крім солдатів-інвалідів, встали монахи, добровольці, і навіть ув'язнені. Короткозорого Георгія Андрузького озброїли старою рушницею і відправили на фортечну стіну. Після закінчення бойових дій він був звільнений, і в 1856 році повернувся до Києва.

Про подальшу долю Івана Яковича Пасяди  також довгі десятиліття нічого не було відомо, поки в 1961 році не була виявлена ​​і опублікована його кандидатська дисертація. Тема дисертації: «Значение первых произведений Гоголя в русской литературе вообще и их заслуга для народности» (до речі, перша дисертація про творчість Гоголя!) Дисертація була актуальною за змістом і різкою за формою. Ось яку вбивчу характеристику життя сучасного йому суспільства  дає Пасяда: «Время, в которое не возбуждается ни мысль, ни чувства… Продолжительность… ужасного настоящего убивает в нас всякий зародыш на мысль и чувство: живём, и в то же время нет жизни». Як актуально це і для нашого часу!

У 1869 році І. Пасяда повернувся в Україну. Він був призначений директором Коростишівської учительської семінарії. Це був перший в Україні навчальний заклад, який готував педагогів для народних шкіл. Дев’ять  років Пасяда був директором семінарії, прищеплював демократичні традиції і український національно-патріотичний світогляд своїм студентам. За це і поплатився. Був звільнений з семінарії, йому заборонили займатися педагогічною діяльністю в Україні. Іван Якович змушений був далі вчителювати у Воронежі, в Оренбурзі. Тільки у 1894 р. повернувся в Коростишів, і в тому ж році помер.

Коли я дізнався, що в Казані зберігається дисертація соратника Тараса Шевченка, мені дуже захотілося побачити її, доторкнутися до одного з зразків вічних цінностей, що належить українському народові і українській історії. Стелла Володимирівна Писарєва, директор музею Казанського університету, познайомила мене з Ельмірою Ісхаковною Амерхановою, завідувачкою відділом рукописів і рідкісних книг наукової бібліотеки Казанського університету. Зараз вона очолює відділ, яким довгий час керував В.В.Арістов. Ельміра Ісхаковна доброзичливо зустріла мене, показала дисертацію Івана Пасяди. Зізнаюся чесно, беручи в руки дисертацію, написану українцем в далекому 1848 році, відчував душевний трепет і тремтіння в руках. Доля черговий раз посміхнулася мені. Мільйони українців не знають про цей документ.  Тисячі знають, але не бачили його. А я тримаю в руках сторінку української історії. Тримаю, гортаю, читаю, написане соратником Великого Шевченка.

Незримі нитки доль

Незримі нитки, що зв'язують Тараса Шевченка з Казанню, часом можна знайти в найнесподіваніших місцях.  Наприклад, у  20-ти кілометрах від Казані розташована обсерваторія імені Володимира Павловича Енгельгардта, який в 1901 році пожертвував чималі гроші для побудови Казанської обсерваторії і обладнання її оптичними приладами. Володимир Енгельгардт був сином поміщика Павла Енгельгардта, у якого «козачком» служив в дитинстві майбутній просвітитель України Тарас Шевченко. Обсерваторія працює до нашого часу.

В обсерваторії зберігається архів, залишений В.П.Енгельгардтом перед від'їздом до Німеччини напередодні Першої Світової війни. Я особисто бачив величезний манускрипт, в якому розписано генеалогічне древо сім'ї Енгельгардтів. Там же зберігається план українських маєтків Енгельгардтів, на якому вказана і Кирилівка, де народився Тарас Шевченко.

Будувалася і обладнувалася Казанська обсерваторія під наглядом Дмитра Івановича Дубяго, астронома, ректора Імператорського Казанського Університету. Саме він допоміг відомому українському вченому, історику Дмитру Івановичу Яворницькому 29 квітня 1901 року захистити магістерську дисертацію в Казанському університеті. У Національному архіві Республіки Татарстан зберігається лист Дмитра Івановича Яворницького Дмитру Івановичу Дубязі з словами подяки за допомогу. Після смерті засновник обсерваторії Д. І. Дубяго був похований в склепі, побудованому на кургані за проектом архітектора Мюфке. У цьому ж склепі в 2014 році був перепохований В. П. Енгельгардт, який з 1915 року покоївся на кладовищі Дрездена. Такою була його воля, і нащадки виконали її через 100 років!

Ще одна цікава ниточка. Під час відвідування Тарасом Шевченком Казані, в 25-ти верстах від міста, в селі Кокушкіно, жив відставний штабс-лікар Олександр Дмитрович Бланк, який лікував в 1837 році хворого Шевченка в Петербурзькому госпіталі св. Марії Магдалини. Це саме той Олександр Бланк, який є  дідусем по матері В.І.Леніна. Ось так несподівано іноді переплітаються  долі відомих людей.

Нерозділене кохання Тараса Шевченка

Довгі роки в Казані жила Катерина Борисівна Піунова - Шмідгоф (17.11.1843 - 27.11.1909) актриса, знайома Тараса Шевченка по Нижньому Новгороду, якій він допомагві в її сценічній кар’єрф, на якій на початку 1858 року хотів одружитися,

Про висоту почуттів  поета до юної актриси говорить лист Тараса Шевченка до Катерини Піунової від 30 січня 1858 року: «Я вас люблю и говорю это вам прямо, без всяких возгласов и восторгов. Вы слишком умны для того, чтобы требовать от меня пылких изьяснений в любви, я слишком люблю и уважаю вас, чтобы употреблять в дело пошлости, так принятые в свете. Сделаться вашим мужем для меня величайшее счастье, и отказаться от этой мысли будет трудно…..»

Каті було 16 років, а Шевченку -  43. Весілля  не відбулось. Поетові було відмовлено і незабаром Шевченко виїхав до Москви, потім до Петербурга. А Катерина поїхала в Казань, грала в Казанському театрі більше 20 років, стала «примою« театру, вийшла заміж, народила трьох синів. Дивним чином Тарас Шевченко зумів розгледіти в 16-річній  молодій  акторці великий талант.

Дослідники життя Кобзаря сказали про Піунову  чимало неприємних слів. Сама Катерина Борисівна за все життя жодного разу не сказала жодного поганого слова про Шевченка. Більш того, в її особистому альбомі фото Тараса Григоровича розташовувалося на почесному місці.  А свою відмову Шевченку вона пізніше вважала помилкою, мовляв, не змогла в юні роки оцінити генія.

У Казані актриса жила у власному будинку на вулиці Нижня Федорівська (зараз це вулиця Федосіївська, що йде уздовж річки Казанки). У казанському архіві збереглися документи, що стосуються цієї споруди. Сам же будинок не зберігся, зараз на цьому місці елітне котеджне селище, де в одному з будинків у  2005 році жив президент України Віктор Ющенко під час святкування 1000-річчя Казані.

У Національному Архіві Республіки Татарстан зберігаються афіші Казанського театру за 1868-1872 роки. Прізвище Піунової з ініціалами, яка  грала головні ролі,  писалося великими літерами не тільки в загальному списку артистів, які беруть участь в даній виставі, а й в заголовку афіш, такими ж літерами, як і назва вистави.

Директор музею театру  імені В. Качалова Ю. Благов (нині покійний) зробив мені копію з фотографії Піунової ,що зберігається в музеї театру. Такий фотографії не було навіть в Київському будинку-музеї Шевченка, хоча в цьому музеї про Шевченка є все. Коли восени 2013 року я привіз до музею фотографію Піунової і виданий в Нижньєкамську буклет, присвячений Шевченку, мені вручили повне семитомне видання творів Т.Г. Шевченка і великий офорт Кобзаря. Я пишаюся цими подарунками. Так само як пишаюся пам'ятною медаллю СКУ, якою був  нагороджений до 200-річчя від дня народження Т.Шевченка.

Пишаюся тим, що своїми знахідками в Казанському архіві зміг додати і своє слово в «шевченкознавстві». В моє серце Шевченко прийшов в ранньому дитинстві, коли мені, маленькому,  бабуся Марія Прокопівна Донченко читала «Заповіт« Шевченка. Читала з таким почуттям, яке я більше ніде і ні у кого не чув. Я слухав її, затамувавши подих. Мій улюблений вірш Шевченка надруковано в кінці «Кобзаря»:

Чи не покинуть нам, небого,
Моя сусідонько убога,
Вірші нікчемні віршувать,
Та заходиться риштувать
Вози в далекую дорогу,
На той світ, друже мій, до Бога,
Почимчикуєм спочивать.
Втомилися і підтоптались,
І розуму таки набрались,
То й буде з нас! Ходімо спать,
Ходімо в хату спочивать…
Весела хата, щоб ти знала!..
Ой не йдімо, не ходімо,
Рано, друже, рано –
Походимо, посидимо –
На сей світ поглянем…
Поглянемо, моя доле…
Бач, який широкий,
Та високий, та веселий,
Ясний та глибокий…
Походимо ж, моя зоре…
Зійдемо на гору,
Спочинемо, а тим часом
Твої сестри-зорі
Безвічнії попід небом
Попливуть, засяють.
Підождемо ж, моя сестро,
Дружино святая!
Та нескверними устами
Помолимось Богу,
Та й рушимо тихесенько
В далеку дорогу –
Над Летою бездонною
Та каламутною.
Благослови мене, друже,
Славою святою…

Євген Савенко, голова  Нижнєкамської НКА «Українське товариство «Вербиченька»

На світлинах:

1. Тарас Шевченко. Автопортрет, 1857 р.

2. «Казань», 1857 р. Один з малюнків Шевченка, про які він згадує у щоденнику.

3. Т. Шевченко.  «Против Казани», 1857 р.

4. Нерозділене кохання Шевченка Катерина Піунова

5. Катерина Піунова. Світлина з музею Казанського театру  імені В. Качалова

6. Дисертацію Івана Пасяди можна знайти в бібліотеці Казанського університету

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка