Друк
Розділ: Дослідження

До 175-річчя  Сергія Дяченка, якого казанці й досі вважають найкращим міським головою

Чимало людей, які народилися і виросли в Казані, або свого часу переїхали до нього, прославили це місто великими вчинками і справами. Одним із них є українець Сергій Вікторович Дяченко. Вперше про нього я почув багато років тому. Екскурсовод у розповіді про Дяченка, зауважив, що саме  завдяки йому Казань ще у ХІХ столітті «почала перетворюватися на європейське упорядковане місто». Отже, що це за людина, яку і сьогодні казанці шанують і вважають найкращим мером за всю історію існування свого міста?

Сергій Вікторович Дяченко народився у  Харкові 18  жовтня 1846 року в родині нащадків стародавньої української козацької шляхти, що проживала на Полтавщині (Пирятинський повіт). Один із предків Сергія Вікторовича на прізвище Чорнорудий, як стверджують історики,  свого часу займав місце думського дяка в Москві і після повернення на батьківщину за місцевим звичаєм отримав прізвисько  «Чорнорудий-Дячок». Його діти та онуки стали називатися «Чорноруді-Дяченки». Згодом первісне прізвище було відкинуто, і вони стали просто Дяченками.

Батько Сергія Дяченка Віктор Антонович Дяченко служив інженером шляхів сполучення і одночасно був відомим драматургом. Не першої величини, але в ХІХ  столітті його п'єси мали успіх, їх  ставили у багатьох театрах Російської Імперії, в т.ч. й на сцені Александринського театру у Санкт-Петербурзі і Малого театру в Москві. У казанському архіві я бачив афішу однієї з таких вистав «Гімназистка», де грала Катерина Піунова, до  якої в 1858 році в Нижньому Новгороді невдало сватався Тарас Шевченко.

Як і батько,  Сергій Дяченко  був  також різнобічно обдарованою людиною.  Вже в 11 років вільно володів  французькою, німецькою і англійською мовами, писав вірші, ще гімназистом брав участь у студентських виставах, а потім, будучи вже студентом, їздив з батьком по Росії, граючи, як актор, у його п’єсах.

Після навчання у харківській гімназії Сергій Дяченко у 1868 році успішно закінчив юридичний факультет Харківського університету. Почав працювати в судових установах у рідному місті, а через рік поїхав до Петербурга, де продовжив  службу у різних судових відомствах. При цьому не залишав сцену, грав у різних постановках, а також публікувався як драматург та публіцист під псевдонімом «Сергєєв».

У 1870 році Сергій Дяченко був переведений до Казані, хоча мріяв повернутися в Україну.  Спочатку в якості ревізора від Міністерства юстиції, потім був призначений членом Казанського окружного суду, обраний гласним земства і членом Казанської міської думи. У 1883 році Сергія Дяченка утверджують у званні почесного мирового судді. До цього у 1871 році він одружився з Марією Петрівною Карповою, дочкою місцевого поміщика, і відтоді вже назавжди пов'язав своє життя з Казанню.

У 1888 році Сергія Дяченка обирають міським головою Казані.  Свою діяльність на новій посаді він розпочав вельми незвично. Перше, що зробив, організував санітарний обоз, який почав позбавляти від сміття та нечистот двори та вулиці Казані. Це був лише початок. Протягом наступних 11 років міський голова Сергій Дяченко, який переобирався на цю посаду чотири рази, невпізнанно змінив Казань.

Завдяки його ініціативам та зусиллям було зроблено замощення міста, його  телефонізацію, побудовано міст через річку Казанка і дамбу біля цього мосту, збудовано електростанцію, центральні вулиці отримали електричне освітлення, запущено перший електричний трамвай, що замінив «конку». Розбиті три нові сквери - Миколаївський, Андріївський, Фуксівський. Нові земельні ділянки, а відтак і додаткові будівлі, отримали Казанський університет та ветеринарний інститут. Відкрито Будинок працьовитості (форма допомоги незахищеним верствам населення шляхом надання оплачуваної роботи, харчування та інколи житла), Ксенинську жіночу гімназію, училище для сліпих, читальні, міський ломбард, дешеві їдальні. Не менш важливе значення мали зусилля Дяченка організувати своєчасну медичну допомогу городянам, особливо для найбіднішої частини мешканців.

Дяченко став ініціатор проведення у Казані у 1890 році першої науково-промислової виставки. Захід до того в Казані небачений. На відкриття виставки приїхали перші особи Російської Імперії. Площа, на якій влаштовувалась виставка, потім стала Миколаївським (із 1924 р. Ленінським) садом, який радує казанців й досі.

Крім пам’ятника імператору Олександру II за ініціативи С.Дяченка в Казані було зведено пам’ятник ректору Казанського університет, видатному математику і одному з творців неевклідової геометрії Миколі Лобачевському (зберігся до наших днів). Сергій Дяченко був  також одним із творців Казанської художньої школи, де вже на початку ХХ століття навчатиметься Давид Бурлюк, засновником Казанського міського науково-промислового музею. що дав початок нинішньому Національному музею Республіки Татарстан і Державному музею образотворчих мистецтв Республіки Татарстан.

Та, перш-за-все, тодішня і сучасна Казань завдячує Сергію Дяченку наявністю залізничного сполучення -  будівництвом Московсько-Казанської залізничної колії, а  відтак перспективами подальшого економічного розвитку міста. З появою та швидким розвитком залізничної мережі у Російській імперії чимало багатих торгових центрів, що не мали такої мережі, виявилися позбавленими перспектив.  Одна з центральних залізничних магістралей із центру імперії до Сибіру пішла через Нижній Новгород, інша - через Самару і Уфу в обхід Казані. Казань у цьому випадку мала  залишитися на задвірках розвитку. Міський голова Сергій Дяченко розумів це як ніхто інший.

Він цілком справедливо вважав, що переінакшити рішення міністрів може лише імператор. І вирішив записатися на аудієнцію до нього. Два роки добивався цієї аудієнції і, нарешті, добився. «Государь занялся со мной так, -згадував потім Дяченко, - как я не ожидал. Он очень долго расспрашивал меня о Казани, почему я вышел из судебного ведомства и прочее. После надлежащих ответов на все эти вопросы я, наконец, начал приводить в исполнение свою желанную, задушевную мечту - стал говорить о дороге. Император слушал меня внимательно, и во взоре его я видел все более и более участия и одобряющих выражений. Государь пожал мне руку и сказал, что он непременно удовлетворит желание казанцев».

Втім монаршого благословення на будівництво колії до Казані виявилося недостатньо. Справа застрягла у бюрократичних перепонах. Тоді Сергій Вікторович пішов на хитрість. Він виписав з Казані сідло, яке було на виставці 1890 року та своєю оригінальністю привертало загальну увагу знавців, і подарував його одному з близьких товаришів царя. План Дяченка спрацював. Любитель верхової  їзди імператор Олександр III  не міг не помітити це незвичайне сідло, спитав звідки воно. А почувши, що це подарунок від казанського міського голови Дяченка, спитав:

- Хіба він ще тут?

- Так. Клопоче про залізницю на Казань.

Імператор трохи задумався, а, коли увійшов у покої палацу, взяв аркуш паперу і написав на ньому: «Скажіть Дяченку, що я днями покладу найсприятливіший кінець його клопотам. Він неодмінно поїде додому із дорогою».

Це лише один з незвичайних епізодів того, як міський голова Сергій Вікторович Дяченко, добивався задуманого. Якби хтось написав книгу про його діяльність, то вона стала б наочним посібником для сучасних мерів, прикладом того, як треба діяти і дбати про місто, управління яким довірили тобі виборці.

У 1896 р. за проектом архітектора Генріха Руша в Казані було збудовано і залізничний вокзал, що прикрашає місто й досі. Сучасники високо оцінили зусилля С.В.Дяченко - з 1908 р. привокзальна площа стала називатися площею його імені.

Після добровільного залишення посади міського голови Сергій Дяченко з 1903 по 1907 роки працює головою Казанського окружного суду, де знов таки відзначається своїми високими професійними і моральними якостями. Про його порядність та чесне служіння обраній справі красномовно говорить наступний факт. 1904 року зловмисники викрадали високошановану ікону Казанської Божої матері. Незабаром їх заарештували. Обурення цим злочином захопило усю імперію, і адвокати, які захищали злодіїв, перебували під сильним тиском громадської думки. Сергій Дяченко, який  головував на судовому процесі про викрадання ікони, виступив на захист адвокатів. Він сказав, що закон представляє захист усім, незважаючи на тяжкість скоєного злочину.  Тож, не випадково жителі Казані подарували саме йому срібний альбом з написом-«Судье-человеку». Погодьтесь, подарунок з таким написом, дуже дорогого вартий. 

Не стало Сергія Вікторовіча Дяченка у січні 1907 року на 61 році життя. В Казані збереглося чимало місць, пов'язаних з ім'ям цієї видатної людини. На вулиці Япєєва, 18, наприклад, зберігся будинок, в якому жила сім'я Дяченків. На жаль, казанці, які цінують величезний внесок Сергія Вікторовича в розбудову їхнього міста, й досі не спромоглися увічнити його пам’ятником чи, хоча б, бюстом.

У Сергія Вікторовича Дяченка було два сини. Після лютневої революції 1917 року в Казані працювала велика і активна українська громада, яка навіть вела листування з Українською Центральною Радою в Києві. Навесні 1918 року  її сліди губляться. Коли в Національному Архіві Республіки Татарстан я шукав архів цієї організації, в одному з протоколів знайшов згадку про допомогу, котру надавала громаді сім'я Дяченків. Що з ними стало після жовтневого перевороту - невідомо. Архів громадської організації теж знайти не вдалося.

Додатково: https://www.youtube.com/watch?v=pQMtM8Dq9RU

Євген Савенко,  голова Нижнєкамської НКА «Українське товариство «Вербиченька»

На світлинах:

1. Сергій Вікторович Дяченко, міський голова Казані у 1888-1899 рр.

2. Так виглядав впроваджений Дяченком санітарний обоз

3. Будинок міської управи, в якому працював голова С.Дяченко

4. Павільйон  науково-промислової виставки в Казані

5. Казанський залізничний вокзал

6. Пам’ятник математику Миколі Лобачевському

7. Залізничний міст через р. Казанка

8. С.В.Дяченко – голова Казанського окружного суду. Останнє прижиттєве фото

9. Українці Казані на площі Сергія Дяченка (зараз Привокзальна площа)