Під однією буркою

Близькому другу української громади міста Набережні Човни Дені Сергійовичу Абрамошвілі виповнилось 70, а його грузинсько-українській родині - 50 років

Дені Сергійович незвичайна людина, із цікавою долею, яка тісно переплелась із українським народом…. Причина тому - його друга половина, дружина Зінаїда, яка привила йому любов до України. Він завжди активно приймає участь у житті української громади, є помічником голови Татарстанського об’єднання регіональної української національно-культурної автономії.

У грудні 2009 року журнал Дому Дружби Народів Казані «Наш Дом Татарстан» опублікував статтю про Дені Сергійовича Абрамошвілі, ось чому скориставшись нагодою, хочу викласти для вас свій переклад цієї статті українською.

Золотий грузино-український союз

Ми сидімо на просторій світлій веранді, яку буйно обвиває виноградна лоза. Грона великі, але ще зелені. «Цей сорт Ізабелла,- каже господар. - Чудове вино з нього вийде! «Начебто у Грузії»,- крутиться у голові. У той же час господиня пропонує тільки-но зварені вареники. Вона жаліється, що хотіла запропонувати й борщу, але часу не вистачило. Думка змінює свій хід: «Мабуть я на Україні». Через деякий час розумію, що по-іншому в грузинсько-українській сім’ї з півстолітньою витримкою бути не може…

Комсомольска путівка з любов’ю

Підтягнутий, оптимістичний Дені Сергійович важко несе велику сопку альбомів:

- Тут усі 50 років нашого життя, - сміється він….

- Дивіться, тут наш перший знімок, - додає Зінаїда Миколаївна. - Мені тут 17 з половиною, а Дені Сергійовичу - 19.

«Діти різних народів», - перше що приходить у голови при погляді на фотокартку минулого століття. Зінаїда - слов’янська красуня з великими, широко розкритими очима, Дені - видний кавказець: нос з горбинкою, кучеряве чорне волосся.

Але потім дізнаюся, що грузинсько-українські відносини могли й не здійснитися, якщо б Дені (ім’я перекладається як «Струм») - народжений у Хошурському районі Грузинської РСР - не отримав би після закінчення залізничного училища у Чіатурі комсомольської путівки до столиці Башкирії. Разом із земляками почав будувати під’їздні шляхи до Уфи. В вечері, нормальна справа, ходив до клубу на танці. Побачивши його, дівчата дивувались: у ті часи грузини у середній полосі Росії були такою ж екзотикою, як зараз темношкірі африканці.

Одного разу, щоб привернути увагу незнайомця, бійка Зіна попросила у нього гребінець.

- Гребінець їй був не потрібен, потрібен був привод познайомитись зі мною, - уточнює Дені Сергійович.

- Я взяла у нього гребінець, ми зайшли до клубу, - продовжує Зінаїда Миколаївна. - А дівчата навкруги почали шепотіти: «Хлопець такий гарний, але не наш».

- Коли я пішов її проводжати, то запитав: «Твоя мальчик есть?». Я хотів запитати, чи є у неї хлопець, але тоді ще не міг по-російськи ясно висловлювати свої думки.

- З того часу ми почали зустрічатись, а я тоді тільки у 8-й восьмий клас перейшла, - додає його дружина.

- О, яка ж вона була гарна: і лице, і фігура! - пригадує Дені Сергійович. - А як чудово танцювала, а як співала!

- Улюбленою піснею в хорі у мене була «Велична Ангара»…

- Це вам не «яблука на снігу». Зіна співала дуже красиво, - каже чоловік.

- Ми зустрічались 2 роки. Правда, одного разу посварились. І якщо б не мама Зіни - Валентина Федорівна Прокопенко, що стала і моєю мамою, то навряд чи ми були б разом….

Пам’ятаю, як вона запросила мене у гості. А я, клянусь, досі не знаю, чому купив Атлас Світу по географії і з ним прийшов….

- Чомусь, коли ми примирились, я вже ні з ким іншим не хотіла зустрічатись, - розповідає дружина. - В Дені мені подобалась доброзичливість та серйозність.

- Просто я усіх хлопців від неї «відбив», - сміється Дені Сергійович. - У клубі я усім заявив: «Это моя дэвушка!» Але у 19 мене призвали до армії. До того часу я сильно закохався у Зіну, не хотів її загубити. Але їй до 18 років бракувало півроку, ми не могли піти до ЗАГСу.

Що робити? Тоді я написав заяву до голови міста Уфа від комсомольця Абрамошвілі: «У зв’язку з тим, що я йду до армії, прошу дозволити мені одружитися ”. Нам це дозволили, і 14 серпня 1959 року ми зареєстрували наш шлюб в Уфимському ЗАГСі. Пам’ятаю, Зіна була тоді у яскраво-жовтому платті, усі казали, що це до розлучення, щастя не буде…

-Мамині подруги нарікали, що даремно віддає доньку за грузина: не знаєш, що від нього чекати, - пригадує жінка. - Але мати помітила, що Дені самостійний, не п’є, не курить. А через роки казала: «Була б в мене друга донька, також би віддала за грузина».

Чому перший Гоча, а другий Сергій?

Поки Дені служив в армії, в Уфі у нього народився син. У ті роки ми зовсім не знали грузинських імен, - уточнює дружина. - Але коли я подивилась фільм «Мамлюки», у якому розповідалось про двох грузинів, розлучених долею: один опинився у хрестоносців, а інший - у мусульман, то одразу дізналась про 2 грузинських імені- одного звали Гоча, а іншого Хвіча. Я вибрала ім’я Гоча. Хотіла, щоб ім’я Дені сподобалось.

- Ой, що було! Зіна відправила мені в армію телеграму, - додає Дені Сергійович.

-А телеграфістка, не зрозумівши імені, передала : «Вітаємо з Мочею Абрамошвілі!». Коли ж я повернувся з армії , Зіна мене застерегла що син підріс, заходь обережно. Але коли синок мене побачив, одразу до мене побіг. Рідна кров!

- Ось, дивіться, яким Гоча став, - Зінаїда Миколаївна вказує на фото гарного, серйозного чоловіка. - Він закінчив Військово-медичну академію імені Кірова у Петербурзі, там і залишився. Довгий час працював військовим лікарем, зараз невропатолог. А це наш молодший Сергій, він більше схожий на мене. Ми назвали його на честь діда - Сергія Георгійовича Абрамошвілі. Другий син закінчив Уфимський нафтовий інститут, зараз з сім’єю живе у Набережних Човнах.

У Абрамошвілі троє онуків: Ксенія - донька Гочі, Давид та Георгій - сини Сергія.

Секрети сімейного щастя

- У наш час до п’ятидесяти не всі навіть доживають, а ви стільки років разом! У чому секрет вашого подружнього життя? - цікавлюсь у родини Абрамошвілі.

- Не повірите, ми із Зіною - енергійні , холеричні, темпераментні! Я взагалі то енергійний кавказець!- додає чоловік. – Обоє - лідери: вона - начальник штабу, а я - командир! Для нас сварки не рідкість, але ми знаємо, що саме у суперечці народжується істина. І що б не було, ніколи не таїти зла - ми швидко відходимо…

- Так, ми дуже відкриті люди, - підтверджує Зінаїда Миколаївна. - Швидко забуваємо, що посварилися.

- Як у нас буває, вона питає: «Вареники з сиром робити?» Я відповідаю: «Так». Вона одразу ж перепитує: «А може, все ж таки з картоплею?» Я їй: «Я тільки-но відповів!»- сміється Дені Сергійович. Дружина примічає, що стабілізуючим фактором сімейного життя стала ясна позиція чоловіка у вихованні дітей: найголовніше - це образ життя батьків. Як хочешь, щоб діти поводились - сам собі так і поводься!

Так як голова сім’ї відрізняєтся особливою щедрістю та гостинністю, завжди повторює: “Діти та онуки мають сидіти за одним столом. Ще мій батько казав: «Вино п’ю, щоб співати, а не п’яніти!”.

Люблю тебе з юних літ

-Знаєте , я все життя пишу вірші, і більше усього - про мою кохану Зіночку, - кажучи про це, Дені Сергійович достає важкеньку папку з написаним .- Ось, наприклад, написано 8 березня 1996 року:

«Всегда помню о нашей встрече,

Люблю тебя с юных лет.

Мы целовались, когда шли в кино,

И с экрана смотрел на нас Гамлет»

- Так, у кіно ми завжди займали останній ряд, щоб цілуватися, - додає Зінаїда Миколаївна.

- А ось ще, написано 30 листопада 2001 року:

«Без солнца нет ростков,

Рассве без солнца не рассвет.

В доме как будто пусто,

Когда тебя в нем нет», - із почуттям читає її чоловік.

Цікаво, що про що б не говорили Абрамошвілі, у всьому видно, що вони єдине ціле: один починає, інший продовжує. А у той день, коли ми зустрілись, Дені Сергійович був у сорочці синього кольору у білу смугу, а жінка - у синьому платті у білий горошок.

- Клянусь, ми не домовлялись, - каже чоловік. - Але таке часто буває…

Наталія ВЯКІНА.

Фото автора з архіву родини Абрамошвілі.

Переклад підготувала заступник голови української національно-культурної автономії міста Казані Клавдія ТАТАР.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Перше сімейне фото 1959 року

На Камі, 1964

Молода родина з першим сином Гочею

В гостях у старшого сина, 1979

Фото з двома синами в Ленінграді

Грузинсько-татарський дует сопілкарів

На світлинах: Під однією буркою. Перше сімейне фото 1959 року. На Камі, 1964. Молода родина з першим сином Гочею. В гостях у старшого сина, 1979. Фото з двома синами в Ленінграді. Грузинсько-татарський дует сопілкарів.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка