Професор Віктор Кондрашин - дослідник голодомору радянського селаЇх віддзеркалення в наукових дослідженнях і історичній публіцистиці

Тема голода 1932 – 1933 годов в СССР на сегодняшний день имеет богатую историографию. Поэтому попытаемся тезисно остановится на наиболее важных, на наш взгляд, ее аспектах, предложив их краткую характеристику в проблемно-хронологическом ключе, отнюдь не претендуя при этом на бесспорность и категоричность выводов.

Первое и самое главное – эта тема выходит за рамки чисто научной дискуссии и имеет общественно-политическое значение, особенно в последние годы в Украине, а в настоящее время начинает приобретать этот подтекст и в России.

По крайней мере, для меня очевидным является факт политической ангажированности украинских исследователей голода, некоторые из которых при всем моем к ним уважении в худших традициях дореволюционной российской и советской историографии обслуживают политику правящего режима, действия которого, по мнению подавляющего большинства россиян, а также многих украинских граждан противоречат интересам двух стран. И украинские коллеги лукавят, когда постоянно утверждают о том, что их концепция голода 1932 – 1933 годов в Украине есть чисто внутренне дело Украины и к современной России не имеет никакого отношения.

Вот лишь один факт, опровергающий данное заключение. Это последняя монография о голоде 1932 – 1933 гг. в Украине одного из ведущих сотрудников Института истории Национальной академии наук С.В. Кульчицкого под характерным названием «Почему он нас (имеется в виду И.В. Сталин. – В.К.) уничтожал?» (Киев, 2007). В ней автором наиболее полно изложена концепция «голодомора как геноцида» украинского народа. На обложке книги автор счет необходимым поместить мнение по данной проблеме заведующей кафедрой украинистики Римского университета «Ла Сапьенца» Оксаны Павловской, следующего содержания: «Почему Сталин уничтожал Украину?, – пишет Павловская,  – один из ключевых вопросов прежде всего русской истории. Пока россияне не признают Голодомор геноцидом, – как это сделали немцы с Холокостом, – их страна никогда не станет демократической. А растущая дистанция между Россией и Европой станет пропастью».

Еще один факт, свидетельствующий о том, куда в действительности ведет логика сторонников концепции «голодомора-геноцида».  Это так называемая «научная конференция», организованная в Киеве 24 ноября 2006 года Межрегиональной академией управления персоналом, Международной кадровой академией и другими организациями. Ее тема звучала так: «Международный форум о голодоморе в Украине: карательные органы еврейско-большевистского режима».  

Поэтому сразу же сформулируем главную идею нашего доклада, которую попытаемся далее аргументировать. Я категорически против вышеназванной постановки вопроса и считаю, что трагедия 1932 – 1933 годов в СССР должна не разъединять, а объединять Россию и Украину, братские украинский и российский народы, как общая трагедия, уроки которой помогут укрепить исторические узы многовековой дружбы в сложное время возрождения и становления государственности, движения стран по пути демократии и прогресса. Этой благородной цели, по моему глубокому убеждению, и обязаны посвятить свое творчество исследователи голода как в России, так и в Украине.

В настоящее время в исторической литературе и публицистике представлены две основные точки зрения относительно причин,  масштабов и последствий голода 1932 – 1933 годов в СССР.   Это сторонники концепции о «голодоморе в Украине как геноциде народов Украины» со стороны сталинского режима с целью не допустить выхода из СССР Советской Украины, и их противники, рассматривающие этот голод как результат просчетов сталинской политики форсированной коллективизации, неразрывно связанной с более общей проблемой индустриальной модернизации СССР, осуществлявшейся в конце 1920-х – 1930е годы насильственными методами в силу природы победившего в СССР сталинского режима. 

Первыми эту проблему подняли западные публицисты и ученые.  В концентрированном виде она оказалась изложена в трудах двух ученых – Роберта Конквеста и Джеймса Мейса. Среди серьезных исследователей в настоящее время их позиция с некоторыми оговорками поддерживается Андрео Грациози. Она воспринята учеными Института истории Украины Национальной академии наук.

Какова аргументация сторонников этой точки зрения. На мой взгляд, их две. Первая – действительно огромные масштабы жертв голода на территории бывшей Советской Украины (Западная Украины не входила тогда в состав СССР), по сравнению с сопоставимыми по размерам российскими регионами, например, в Поволжье. Второй аргумент – это коммунистическая идеология правящего режима в СССР, стремившегося к подавлению национальной самобытности народов, их унификации, особый статус в данном контексте Советской Украины.

В какой степени данная аргументация подтверждается достоверными источниками. На наш взгляд, очень и очень слабо. Главными из них являются свидетельства очевидцев голода в Украине, западных журналистов, решения Москвы и местных властей по изъятию из УССР продовольственных ресурсов, а также логические построения некоторых исследователей по поводу антиукраинской направленности национальной и всей политики Центра, основанные на примитивном антикоммунизме. Причем, как справедливо, отмечали российские участники состоявшегося в мае 2007 года в редакции журнала «Родина» круглого стола по проблеме голода 1932 – 1933 годов в СССР, странным в этом смысле выглядит позиции некоторых украинских историков, превратившихся из рьяных коммунистов в рьяных антикоммунистов. Прямых документов, указывающих на наличие у сталинского режима цели уничтожить украинский народ с помощью голодомора у авторов этой концепции не имеется. Таким образом, на наш взгляд, источниковая база сторонников концепции «геноцида голодомором» недостаточна и нуждается в дальнейшем расширении.

В то же время следует особо подчеркнуть, что украинскими исследователями и публицистами проделана огромная работа по восстановлению реальной картины голода в Украине в 1932 – 1933 годах.  Прежде всего, заслуживают высокой оценки выполненные в лучших академических традициях документальные сборники на эту тему, в которых показано, как это было на основе достоверных документов, в том числе ГПУ УССР (см. напр.: Голодомор 1932 – 1933 рокiв в Украïнi: документи i матерiали / Упоряд. Р.Я. Пирiг; НАН Украïни. Iн-т iсторiï Украïни. – К.: Вид. дiм «Киево-Могилянська академiя», 2007. – 1128 с.). Также несомненным достижением украинских и западных исследователей стало издание работ, содержащих свидетельства о трагедии переживших ею очевидцев (см. напр: 33-й: голод: Народна Книга - Мемориiал / Упоряд.: Л.Б.Коваленко, В.А. Маняк. -  КиÏв: Рад. письменник, 1991. – 584 с.)

Российские ученые и публицисты, как и многие зарубежные авторы, не разделяют официальную точку зрения руководства Украины и ученых Национальной академии наук Украины о голоде 1932 – 1933 годов в СССР как «геноциде голодомором народов Украины». 

Почему? Прежде всего потому, что она противоречит конкретно-историческому материалу, имеющемуся в распоряжении исследователей. Также и потому, что в настоящее время, на наш взгляд, объяснение истории России и Украины советского периода с позиций критики коммунистической идеологии, примитивного антикоммунизма уводит в сторону от истины. В этом плане можно привести очень популярную на Западе, а сейчас и в России, книгу американского историка Моше Левина «Советский век» (М.: «Европа», 2007) справедливо указавшего на этот недостаток исследователей советской истории.

Главным критиком концепции «голодомора – геноцида» выступают документы, изученные исследователями и введенные в широкий научный   оборот в монографических исследованиях и документальных публикациях.

Первым историком, выступившим против теории «геноцида – голодомором» был выдающийся историк-аграрник России В.П. Данилов, а также его коллеги по сектору истории советского крестьянства Института истории СССР АН СССР, а затем Института российской истории РАН, Н.А. Ивницкий и И.Е. Зеленин. Их трудами, а также привлеченными В.П. Даниловым другими историками и архивистами, осуществлены  международные научные проекты «Трагедия советской деревни: коллективизация и раскулачивание» и «Советская деревня глазами ВЧК-ОГПУ-НКВД», в рамках которых опубликовано огромное количество ранее недоступных для исследователей документов из центральных и местных архивов по истории коллективизации в СССР, в том числе голода 1932 – 1933 годов. Также выпущены в свет многочисленные статьи и монографии участников проектов по данной теме.

Особенностью проектов было участие в них известных западных ученых – противников концепции Конквеста – Мейса. Среди них – Р. Дэвис, С.Уиткрофт, Л. Самуэльсон. Во многом благодаря участию в проектах В.П. Данилова С. Уиткрофт и Р. Дэвис смогли написать совместную монографию, посвященную анализу ситуации в сельском хозяйстве СССР в 1931 – 1933 годах, ознакомившись с которой Р. Конквест в письме авторам книги заявил, что Сталин специально не устраивал голод в Украине, хотя и ничего не сделал для предотвращения трагедии (Davies R.W. and Stephen G.WheatcroftThe years of hunger: soviet agriculture, 1931 – 1933.  Palgrave Macmillan, 2004). 

В 1990-е – начале 2000-х годов в России появились исследования голода 1932 – 1933 годов на региональном уровне, в которых авторы следовали концепции В.П. Данилова и других ученых - противников «теории геноцида голодомором».  Среди них в первую очередь можно назвать публикации Е.Ю. Баранова, Г.Е. Корнилова о голоде на Урале, П.В. Загоровского и С.А. Есикова о голоде в Центрально-Черноземном районе, Т.Д. Надькина о голоде в Республике Мордовия, Н.Е. Кауновой о голоде в Среднем Поволжье, А.А. Германа о голоде в Республике Немцев Поволжья и др.

Почему вышеназванные российские и зарубежные ученые не согласны со сторонниками концепции «геноцида голодомором Украины» и считают, что эта трагедия всего советского крестьянства, результат осуществления в СССР сталинской модели форсированной индустриализации? Тезисно попытаемся перечислить их аргументы, с которыми  полностью согласны.  

Первый. Трудно поверить в то, а тем более подтвердить на документальном уровне, что индустриализация в СССР и связанная с ней сплошная коллективизация были задуманы Сталиным, чтобы погубить украинский народ. Такая постановка вопроса вообще нигде не зафиксирована в огромном комплексе документальных и иных источников на тему индустриализации и, на наш взгляд, просто абсурдна.

Между тем, связь индустриализации и голода очевидна, поскольку связана с голодным экспортом. Причем эта особенность советской индустриализации не является изобретением сталинистов.  Например, за 1887 – 1891 годы с целью получения источников для индустриализации из России было экспортировано примерно 10 млн. тонн зерна, результатом чего стал «Царь-голод» 1891 – 1892 гг. В 1930 – 1933 гг. из СССР было вывезено почти 13 млн. тонн. зерна, отсюда и масштабы трагедии в зернопроизводящих районах.

Второй аргумент. Теория «геноцида голодомором» выглядит неубедительно с точки зрения поведения сталинского режима накануне и во время голода. Если бы речь шла о геноциде, то ему следовало бы действовать по логике действий нацистов в «еврейских гетто» в годы Второй мировой войны, то есть довести дело до конца, прекратить доступ продовольствия и других материальных ресурсов в Украину. Между тем этого не происходило.

По нашим подсчетам, основанным на анализе источников, опубликованных в третьем томе сборника документов «Трагедия советской деревни: коллективизация и раскулачивание», в 1933 году в общей сложности Украина получила 501 тыс. тонн зерна в виде ссуд, что было в 7,5 раз больше, чем в 1932 году (65,6 тыс. тонн). Российские регионы (без Казахстана) соответственно получили 990 тыс. тонн, лишь в 1,5 раза больше, чем в 1932 году (650 тыс. тонн). 

Откуда взялось зерно для Украины? На наш взгляд, в том числе и за счет прекращения весной 1933 года хлебного экспорта из СССР, который снизился в 5 раз (с 1800 тыс. тонн в 1932 году до 354 тыс. тонн в 1933 году).  

Историкам известны документы о том, что Сталин в 1933 году лично санкционировал направление в Украину зерна в ущерб российским регионам. Вот лишь один факт. 27 июня 1933 г. 23 час. 10 мин. секретарь ЦК КП(б)У М.М. Хатаевич направил Сталину шифрограмму следующего содержания: «Продолжающиеся последние 10 дней беспрерывные дожди сильно оттянули вызревание хлебов и уборку урожая. В колхозах ряда районов полностью съеден, доедается весь отпущенный нами хлеб, сильно обострилось продовольственное положение, что в последние дни перед уборкой особенно опасно. Очень прошу, если возможно, дать нам еще 50 тысяч пудов продссуды». На документе имеется резолюция И. Сталина: «Надо дать». В то же время, на просьбу начальника политотдела Новоузенской МТС Нижне-Волжского края Зеленова, поступившую в ЦК 3 июля 1933 года, о продовольственной помощи колхозам зоны МТС был дан отказ. 

Вот другие факты того же рода. Согласно постановления Политбюро ЦК ВКП(б) от 1 июня 1933 года «О распределении тракторов производства июня – июля и половины августа 1933 года», из 12100 тракторов, запланированных к поставке в регионы СССР, Украина должна была получить 5500 тракторов, Северный Кавказ – 2500, Нижняя Волга – 1800, ЦЧО – 1250, Средняя Азия – 550, ЗСФСР – 150, Крым – 200, Южный Казахстан – 150. Таким образом, российские регионы, вместе взятые, получали 5700 тракторов (47%), а одна Украина – 5500 (45,4%). 

В этом же ключе следует рассматривать и решение Политбюро ЦК ВКП(б) от 20 декабря 1933 года о закупке 16 тыс. рабочих лошадей для Украины в БССР и Западной области. Учитывая реальную ситуацию в СССР в 1933 году, в том числе распространение голода и на территорию Белоруссии и Западной области, можно предположить, что Украина получила несомненную льготу в данной части, по сравнению с другими регионами страны.

И, наконец, «проукраински» выглядят даже решения Политбюро ЦК от 23 декабря 1933 года и от 20 января 1934 года о развертывании индивидуального огородничества, крайне необходимого в условиях начавшегося в СССР в 1930-е годы перманентного голода. «Идя навстречу желаниям рабочих – обзавестись небольшими огородами для работы на них собственным трудом в свободное время от работы на производстве», ЦК ВКП(б) постановило разрешить в 1934 году 1,5 млн. рабочих заняться собственными индивидуальными огородами. Из них «украинская доля» рабочих – огородников в общей массе рабочих СССР, допущенных к занятию огородничеством, составила 500 тыс. человек, или 33,3%! 

Есть факты, что в самый пик голода в российских регионах забиралось продовольствие для Украины. Вот лишь один пример. Шифротелеграмма И.В. Сталина и В.М. Молотова секретарю Центрально-Черноземного обкома И.М. Варейкису от 31 марта 1933 г. с требованием снять запрет и закончить догрузку Донбассу 26 тыс. тонн картофеля.

Четвертый аргумент – это единый и одновременный в своей основе механизм наступления голода в зонах сплошной коллективизации в СССР. Установленным фактом является распространение голодного бедствия в 1932–1933 годах за пределы Украины, на Дон, Кубань, Поволжье, ЦЧО, Южный Урал, Западную Сибирь. Совершенно исключительными по драматизму и последствиям стали события в Казахстане. Единым был механизм наступления голода - коллективизация, хлебозаготовки, аграрный кризис 1932 года, крестьянское сопротивление, «наказание крестьян с помощью голода» во имя укрепления режима и утверждения колхозного строя.

Третий аргумент противников концепции «геноцида голодомором» - это демографическая статистика, которая убедительно свидетельствует о пропорциональных размерах жертв голода в его эпицентрах, каковыми являлись зерновые районы.  Сравнительный анализ материалов переписей 1926 и 1937 годов следующим образом показывает сокращение сельского населения в районах СССР, пораженных голодом 1932 – 1933 годов: в Казахстане – на 30,9%, в Поволжье – на 23, на Украине – на 20,5, на Северном Кавказе – на 20,4%.  По мнению авторитетного российского демографа В.Б. Жиромской  от голода в начале 1930-х годов за пределами Украины, на территории РСФСР, без Казахстана, погибло не менее 2,5 млн. человек.

Какова же, на наш взгляд, суть подхода ученых, не поддерживающих концепцию «геноцида голодомором», к проблеме голода 1932 – 1933 годов в СССР?

1. Данный голод – результат антикрестьянской политики сталинского режима в годы первой пятилетки, ее просчетов и антигуманных мер по отношению к крестьянству, приведших к развалу сельского хозяйства страны и голоду. 

2. Его никто не планировал, но им воспользовался сталинский режим, чтобы заставить крестьян работать в колхозах и утвердить избранный им политический курс.

3. Голод имел региональные особенности, определившие его масштабы и последствия. Прежде всего, он ударил по зонам сплошной коллективизации, где власть столкнулась с активным крестьянским сопротивлением хлебозаготовкам и угрозой окончательного развала сельского хозяйства.

4. Ситуация в Украине определялась, прежде всего, зерновой специализацией республики, большой плотностью населения, оказавшимся в зоне сплошной коллективизации, направленной на решение зерновой проблемы, масштабами крестьянского сопротивления и ответными мерами центральной и местной власти по его подавлению и недопущения развала колхозного строя.

5. Голод 1932 – 1933 годов и общий кризис экономики Украины, также как и голод 1921 – 1922 годов, дал повод сталинскому режиму решать проблемы, связанные с национальным вопросом. Но в основе трагедии, также как и в других районов СССР, был не этот вопрос, а проблемы укрепления колхозного строя, экономики в целом, политического режима, решаемые сталинистами имеющимися в их распоряжении методами, связанными с природой победившего режима и личностью его руководителя.

Голод не выбирал народы. Геноцида не было. Голод 1932 – 1933 годов – трагедия советской деревни, в том числе Украины и России.

Виктор КОНДРАШИН, 

доктор исторических наук, профессор, зав. кафедрой отечественной истории и методики преподавания истории Пензенского государственного педагогического университета имени В.Г. Белинского.

Голодомор 1932-1933 рр. в Україні

На світлинах: Професор Віктор Кондрашин - дослідник голодомору радянського села. Голодомор 1932-1933 рр. в Україні.

Додатки:

Як влаштували Голодомор

Інформацію про голодний мор в Україні Сталін нейтралізував легендою про саботаж і шкідництво тутешніх куркулів

Останнім часом громадськість дізналася про велетенські масштаби українського Голодомору. Люди розуміють, що ця трагедія викликана не силами природи, а політичними діями. Та простіше показати її кількісні параметри, ніж пояснити причини: у конфіденційному листуванні Сталін і його найближчі поплічники користувалися мовою передовиць газети «Правда».

І все–таки реконструкція ретельно замаскованого злочину можлива. Механізми творення Голодомору виявлені і задокументовані. Аналіз фактів і зв’язків між ними виявляє причини злочину і заходи, якими його намагалися замаскувати.

Конвенція ООН про геноцид вимагає довести намір винищити частково або повністю певну людську групу, а не причини злочину. Нам, однак, треба виявити причини голоду початку 1930–х рр., який у радянські часи називали «продовольчими утрудненнями», а також його переростання в голодний мор на територіях, основну частину населення яких становили українці.

Навіть найстарше покоління не має досвіду дорослого життя у довоєнні часи, коли формувався «людський матеріал», придатний для Країни Рад. Правда про Голодомор за цих умов стає могутнім засобом лікування спотвореної історичної пам’яті. Проте в дослідженнях на цю тему слід уникати емоцій. Вони позначаються на об’єктивності й нерідко призводять до помилкових формулювань. Найбільш абсурдним є твердження про «геноцидну політику Кремля», яке ототожнює геноцид із генеральною лінією вождів партії. Насправді кремлівські можновладці не мали інтересу витрачати «людський матеріал» без особливої на те потреби. Генеральною лінією були масові репресії в їх сукупності, тому що без них не можна було нав’язати суспільству комуністичний спосіб життя. Голодомор був унікальним явищем, спричиненим конкретними обставинами місця і часу. Треба виявити ці обставини, аби довести, що в Кремлі не зупинялися перед геноцидом, коли виникала загроза втрати влади.

Чи винні хлібозаготівлі?

Правляча в СРСР партія в 1956 році піддала остракізму Йосипа Сталіна за масові репресії. Завдяки цьому в країні виникла нова політична ситуація: без зміни суті влади характер державного управління зазнав істотної лібералізації. На відміну від масових репресій, голод 1932—1933 років заперечувався в Кремлі до останньої можливості. Упродовж кількох десятиліть після ХХ з’їзду КПРС він залишався у свідомості радянських людей ірраціональним явищем. Коли заперечувати факт голоду стало неможливо, керівники партії оголосили його причиною надмірні хлібозаготівлі. Це підтверджувалося конкретними фактами і виявилося зручним для кремлівських вождів: вилучення хліба пояснювалося необхідністю здобути валюту, щоб оплатити закордонні замовлення для новобудов. Таке пояснення надавало вигляд раціональності злочинним діям Кремля. Мовляв, Сталін не зупинявся перед гідними жалю жертвами, щоб забезпечити обороноздатність країни перед загрозою іноземного вторгнення.

Тим часом зусиллями діаспори з кінця 1980–х років було доведено, що масштаби голодування в УСРР і на Кубані незрівнянно більші, ніж у неукраїнських регіонах європейської частини Союзу. Комісія Конгресу США з розслідування голоду 1932 — 1933 років в Україні на цій підставі зробила висновок про геноцид українців. Здійснені у незалежній Україні дослідження підтвердили цей висновок. Однак у Росії продовжують вважати український голод частиною загальноселянської трагедії. Деякі вчені визнають особливі масштаби Голодомору, але пов’язують їх тільки з тим, що УСРР і Кубань спеціалізувалися на вирощуванні експортної пшениці, а тому найбільше постраждали від безрозмірних хлібозаготівель. У зв’язку з цим треба відповісти на два запитання. Чи справді голод в Україні обумовлювався хлібозаготівлями, як в усіх інших регіонах, чи на його масштаби вплинула інша причина? Як сталося, що смерть мільйонів людей лишилася непоміченою в сусідніх регіонах?

Окрім хліба — всі запаси

Сталін прагнув довести до кінця розпочату Леніним реалізацію комуністичної програми партії. Для цього треба було ліквідувати товарно–грошові відносини і зімкнути міську економіку з сільською на засадах натурального продуктообміну. Однак у 1930 році він не спромігся загнати селян у комуни через опір, який найяскравіше проявився в Україні. Довелося погодитися з тим, щоб у селян залишився уламок приватної власності у вигляді присадибної ділянки. Цю поступку, на його думку, колгоспники мусили відпрацьовувати трудом на державу в громадському господарстві. Три роки підряд у них забирали хліб майже без відшкодування. Залишаючись з «паперовими» трудоднями, вони з кожним роком працювали все гірше. У 1932 році не менше половини урожаю загинуло в Україні внаслідок забур’яненості полів, перестоювання на пні, втрат під час жнив та перевезень. Подібна картина спостерігалася і в інших регіонах.

Уряду довелось скоротити асигнування на оборону і відмовитися від нарощування обсягів індустріального будівництва. У семи регіонах європейської частини СРСР запанував голод. У регіонах, що вирощували хліб, він охопив село, тому що держава забирала майже весь зібраний урожай. У «хлібоспоживаючих» регіонах голод поширювався серед міського населення, яке частково або повністю знімалося з централізованого постачання.

У січні 1933 року Кремль оголосив про перехід від безрозмірної контрактаційної системи заготівель до хлібопоставок на засадах натурального податку. Це означало, що держава відмовлялася вважати колгоспну продукцію своєю власністю і погодилася задовольнятися фіксованим податком. Внаслідок цього у селян з’явилося зацікавлення у збереженні урожаю. Колгоспи здобули автономне становище в директивній економіці. У країні залишилися товарно–грошові відносини. Держава–комуна, яку Ленін після повернення з еміграції у квітні 1917 року закликав побудувати, так і не була реалізована в цілісному вигляді.

У тому ж січні 1933 року Сталін здійснив запобіжну акцію терористичного характеру: вилучив у сільській місцевості України всі запаси продовольства. Українське село голодувало другий рік поспіль внаслідок конфіскації хліба урожаїв 1931 і 1932 років. Вилучення нехлібного продовольства переводило голодування в іншу якість. Якщо раніше гинули тільки ті, хто не мав налагодженого присадибного господарства, то тепер голодна смерть загрожувала кожному. Придбати продовольство селяни могли лише в магазинах мережі «Торгівля з іноземцями» (так звані «торгсини»), яку держава завбачливо просунула до районного рівня. Але врятуватися від голодної смерті таким способом могли лише ті, хто мав побутове золото.

Коли «хлібозаготівельники» забрали всю їжу, селяни опинилися у цілковитій харчовій залежності від держави. У цьому й полягала мета сталінської акції: змусити кожного відчути цю залежність і в такий спосіб попередити хоч і неорганізовані, але масові виступи голодуючих проти влади, які прогнозували чекісти. Таких виступів Сталін не міг допустити, щоб не втратити панівного становища на владному олімпі.

Технологія злочину

Дії сталінської команди в організації Голодомору документально встановлені. Наведемо п’ять свідчень, які складаються в єдине ціле.

1. 18 лютого 1932 року була опублікована постанова ЦК КП(б)У, а 20 листопада — постанова РНК УСРР, які мали однакову назву — «Про заходи до посилення хлібозаготівель». Підготовлені В’ячеславом Молотовим і відредаговані Сталіним постанови передбачали покарання боржників натуральними штрафами — м’ясом і картоплею.

2. 27 листопада того ж року Сталін розкритикував на об’єднаному засіданні політбюро ЦК і президії ЦКК ВКП(б) тих членів ЦК, які звинувачували його особисто в провалі хлібозаготівель. Причинами провалу він назвав саботаж і шкідництво в колгоспах. На саботаж слід було відповісти, як він висловився, «нищівним ударом». На початку грудня «нищівний удар» було завдано по жителях 400 українських сіл, занесених на «чорну дошку». За свідченням очевидців, у колгоспах і селянських садибах заблокованих сіл тривали безперервні пошуки прихованого хліба, супроводжувані натуральними штрафами.

3. 10 грудня Сталін звинуватив Миколу Скрипника у зв’язках з націоналістичними елементами. Вина українського керівника полягала в тому, що він добивався возз’єднання Кубанського округу РСФРР з УСРР і організував українізацію майже половини районів Північного Кавказу. 14 і 15 грудня таємними постановами ЦК ВКП(б) українізація поза межами УСРР була оголошена «петлюрівською» і припинена. Кремль зобов’язав ЦК КП(б)У і РНК УСРР забезпечити «вигнання петлюрівських та інших буржуазно–націоналістичних елементів з партійних і радянських організацій». В Україну на постійну роботу приїхав Павло Постишев. Залишаючись у ранзі секретаря ЦК ВКП(б), він організував чистку, в результаті якої півмільйонна КП(б)У була скорочена до 1939 року майже наполовину.

4. 1 січня 1933 року Сталін звернувся через ЦК КП(б)У до українського селянства з телеграмою, яка складалася з двох пунктів. У пункті першому повідомлялося, що селян не будуть репресувати, якщо вони добровільно здадуть хліб. Пункт другий стосувався тих, хто це попередження проігнорував. Такі селяни мали бути репресовані відповідно до закону від 7 серпня 1932 року про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації. З повідомлень ОДПУ генсек знав, що у селян нема хліба. Отже, метою телеграми, негайно продубльованої постановами нижчих структур владної вертикалі, були не хлібозаготівлі. Два пункти цього документа поєднувалися між собою таким чином, що сама собою виникала вимога, яка читалася між рядками: обшукати кожну селянську садибу! Іншим способом не можна було знайти тих, хто «ігнорував попередження», висловлене в пункті першому. За заявами людей, які пережили Голодомор, під час обшуків конфісковували все їстівне.

5. 22 січня Сталін власноручно написав лист ЦК ВКП(б) і РНК СРСР місцевим керівникам із наказом встановити блокаду УСРР і Кубанського округу, щоб припинити масові втечі голодуючих в інші регіони.

В офіційному листуванні навіть із грифом «цілком таємно» було заборонено вживати слово «голод». Заборона становила частину механізму організації Голодомору, бо паралізувала несанкціоновану Кремлем допомогу голодуючим. Санкціоновану допомогу регулювали через «особые папки». Документ, який встановлював заборону, не знайдений або не створений. Проте в ньому нема потреби. Кожний знає, що називати «продовольчі утруднення» голодом заборонялося 54 роки, аж до грудня 1987 року.

Треба зрозуміти головну причину жахливої трагедії — тодішню залежність українського народу від політичних рішень, які приймалися за межами України.

Чому Україна?

Радянський Союз, яким ми його пам’ятаємо, був країною з найвищим рівнем централізації державного управління. Людина там перебувала в цілковитій політичній та економічній залежності від загальносоюзного партійно–радянського центру. Проте до Великого голоду 1932—1933 і Великого терору 1937—1938 це була інша країна, яку навіть можна назвати союзом держав. Життя союзних республік–держав контролювали місцеві центри влади. Використовуючи конституційні важелі, вони боролися з прагненнями Кремля обмежити свої повноваження. З особливою підозрою в Кремлі дивилися на Україну — республіку з міцними традиціями національної державності, яка мала великий людський та економічний потенціал і була розташована на кордоні з Європою. Саме через це в ленінсько–сталінські часи Україна перебувала в епіцентрі масового терору. Саме тому в ситуації кризи Сталін скерував проти неї свій «нищівний удар».

У Конвенції ООН «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» геноцид визначають як «дії, вчинені з наміром знищити цілком або частково яку–небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку». Узгоджуючи параметри Голодомору з її критеріями, треба визначити, до якої групи потрапляє Україна. Це питання має принциповий характер.

Пов’язані з проблемою Голодомору дослідження і просвітницьку працю починала українська діаспора. Закордонні українці були громадянами країн перебування, і не дивно, що вони розглядали себе як етнічну, а не національну спільноту. Коли дослідження проблеми Голодомору було перенесене на Батьківщину, половина українських громадян прийняла точку зору діаспори, і у цьому не було нічого дивного: адже голодом винищували українців. Інша половина з порога відкинула версію етнічної чистки, що теж не було дивним: адже радянська влада не винищувала українців всюди, де їх зустрічала...

Сукупність історичних фактів свідчить про те, що можновладці Кремля ставилися до українців як до національної, а не етнічної спільноти. Навіть у гамівній сорочці радянської державності Україна здавалася їм небезпечною. «Як тільки справи стануть гірше.., — писав Сталін Лазарю Кагановичу 11 серпня 1932 року, — Україну можемо втратити».

У складі УСРР українці були нацією–державою, за радянською термінологією — титульною нацією. У складі Північно–Кавказького краю (РСФРР) вони були етнічною меншиною. Однак у Кубанському окрузі цього краю меншиною були якраз росіяни. «Вина» кубанських українців полягала в тому, що вони бажали приєднатися до іншої союзної республіки і перетворитися в такий спосіб на титульну націю. Фізичне (позбавлення продовольства) і політичне (припинення «петлюрівської» українізації) репресування Кубані було невіддільне від репресування УСРР як союзної республіки з українською титульною нацією. Населення обох українських регіонів репресували як національну, а не етнічну групу. Після Голодомору й одночасного репресування сотень тисяч представників національної інтелігенції українська державність перестала лякати кремлівських можновладців. У 1934 році Сталін схвалив перенесення столиці УСРР із Харкова до Києва — національного центру українського народу.

«Сумлінні колгоспники — за смерть ледарів і злодіїв!»

Фізична та інформаційна ізоляція УСРР і Кубані приховали масштаби Голодомору. Не менш радикально він маскувався загальним голодуванням у СРСР. І, нарешті, якщо інформація про особливо тяжку ситуацію в Україні просочувалася в інші регіони, вона нейтралізувалася пущеною в обіг Сталіним легендою про саботаж та шкідництво куркулів, які нібито господарювали в українських колгоспах.

Виступаючи в лютому 1933 року на з’їзді колгоспників–ударників, нарком землеробства СРСР Я.Яковлєв звинуватив українських землеробів у тому, що вони не спромоглися належним чином зібрати урожай, внаслідок чого «наробили шкоди урядові та самим собі». «Шкода урядові» полягала в невиконанні хлібозаготівельного плану. Якої форми набула «шкода самим собі», Яковлєв не уточнив, але закінчив так: «Із цього, товариші українські колгоспники, зробимо висновок: тепер час розплатитися за погану працю в минулому!».

Секретар ЦК КП(б)У Мендель Хатаєвич доповідав у березні 1933 року: «Відчувається витверезіння після того розгулу і загострення власницької, дрібнобуржуазної пожадливості, яку переживала більшість колгоспників під час минулих хлібозаготівель. Серед більшості тих колгоспників, які зовсім ще недавно тягали й крали колгоспний хліб, ставилися недбало до колгоспного майна, не бажали чесно працювати в колгоспному виробництві, помітно, що вони все краще усвідомлюють необхідність чесно і старанно працювати для колгоспу».

Усіх перевершив нарком землеробства УСРР О. Одинцов. У звіті про відвідання Київської області він написав, що побачив «звірино–голодних людей, у яких немає іншого бажання, окрім єдиного — будь–що і за будь–яку ціну з’їсти». Кінцевий висновок наркома прозвучав у найбільш цинічній формі: «Зростає свідомість людей, зокрема голодуючих, і злість проти ледарів і злодіїв. Сумлінні колгоспники — за смерть від голоду ледарів і злодіїв».

Жахливий цинізм поширювався й серед тих, хто вважав, що страждає через селянський саботаж. Звертаючись до призваних в армію колгоспників, політпрацівник Придніпровської дивізії повчав їх: «Ви голодуєте, проте у цьому ніхто не винен, нехай ледарі кивають на себе, їм треба нагадати гасло Леніна: «Хто не працює, той не їсть!» Ми знаємо, що не працюють буржуї, куркулі і ледарі. Тож нехай вони й не їдять!»

* * *

Маю дві монографії про Голодомор, друга з них з’явилася через півтора десятиліття після першої. Одна другій не суперечать, а розкривають різні грані цієї теми. Ті ж самі факти нерідко сполучаються між собою в іншій конфігурації, деякі з них набувають іншої ваги. Наприклад, сталінська новорічна телеграма українському селянству мені була відома з 1990 року, але тільки останнім часом я зрозумів, що саме вона поставила на «чорну дошку» всю Україну.

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ,

професор, доктор історичних наук "УМ"

Закрыть институт за отрицание Голодомора

Служба безопасности Украина высказалась в пользу прекращения работы украинского Института стран СНГ, мотивируя решение тем, что Институт организовал конференцию, в ходе которой отрицался Голодомор

Москва. 15 октября. INTERFAX.RU - Отрицание факта Голодомора как геноцида украинского народа - это достаточный, с точки зрения украинской спецслужбы, повод для закрытия научного учреждения. Во всяком случае, именно так объяснила свои мотивы Служба безопасности Украины, выступившая с инициативой прекращения деятельности украинского филиала Института стран СНГ. "Мы подтверждаем, что СБУ направило в министерство юстиции Украины обоснованные материалы, в которых мы просим согласно законодательству Украины снять регистрацию, и таким образом, прекратить деятельность филиала так называемого Института СНГ", - заявил и.о. главы СБУ Валентин Наливайченко на пресс-конференции в Киеве.

По словам Наливайченко, СБУ считает, что сотрудники филиала института на Украине, которые выступили организаторами в том числе конференции, которая отрицала факт Голодомора, должны нести административную ответственность, что предусмотрено украинским законодательством. "Их деятельность на территории Украина не должна продолжаться", - считает и.о.главы СБУ.

Директором Института стран СНГ является депутат Госдумы Константин Затулин, у которого в последнее время неоднократно возникали проблемы с въездом на территорию Украины в связи с его нелестными высказываниями в адрес украинских властей и заявлениями по Крыму и Севастополю.

Кстати, именно Затулин в апреле этого года подготовил текст заявления Государственной Думы РФ, в котором депутаты предлагали не спекулировать на теме голода 30-х годов в СССР и чтить память всех семи миллионов жертв вне зависимости от национальности. "Нет никаких исторических свидетельств того, что голод организовывался (властями бывшего СССР - ИФ) по этническому признаку. Его жертвами стали миллионы граждан СССР, представители различных народов и национальностей", - говорилось в документе. В нем подчеркивалось, что "эта трагедия не имеет и не может иметь международно установленных признаков геноцида и не должна быть предметом современных политических спекуляций".

"В результате голода, вызванного насильственной коллективизацией, пострадали многие регионы РСФСР (Поволжье, Центрально-Черноземная область, Северный Кавказ, Урал, Крым, часть Западной Сибири), Казахстана, Украины, Белоруссии. От голода и болезней, связанных с недоеданием, в 1932-33 годах там погибло около 7 млн человек", - говорится в заявлении.

Депутаты подтвердили приверженность положениям Совместного заявления делегаций ряда государств - членов ООН, принятого на 58-й сессии Генеральной Ассамблеи ООН в 2003 году, в котором выражено сочувствие миллионам жертв трагедии, независимо от их национальной принадлежности".

"Депутаты Госдумы, отдавая дань памяти жертвам голода 30-х годов на территории СССР, решительно осуждают режим, пренебрегший жизнью людей ради достижения экономических и политических целей, и заявляют о неприемлемости любых попыток возрождения в государствах, ранее входивших в состав Союза ССР, тоталитарных режимов, пренебрегающих правами и жизнью своих граждан", - отмечалось в заявлении.

Двадцать восьмого ноября 2006 г. Верховная рада приняла закон "О голодоморе 1932-1933 гг. на Украине", согласно которому публичное отрицание Голодомора 1932-1933 гг. является надругательством над памятью миллионов жертв и унижением достоинства украинского народа. Президент Украины Виктор Ющенко внёс поправки к этому закону, позволяющие привлекать к уголовной ответственности лиц, публично оспаривающих версию событий 1932-1933 гг., изложенную в законе.

Голодомор стал атрибутом различных фестивалей, выставок, концертов и благотворительных мероприятий, а серебряная монета "Голодомор - геноцид украинского народа" признана победителем конкурса Нацбанка Украины "Лучшая монета Украины-2007".

Политологи отмечают, что пропагандистские усилия властей Украины принесли плоды прежде всего в странах Восточной Европы и некоторых бывших республиках СССР, отношения которых с Россией не отличаются теплотой. В более широких международных форматах успехи борцов за признание Голодомора геноцидом были поскромнее. В мае нынешнего года провалилась попытка продавить резолюцию об "украинском Холокосте" в Парламентской Ассамблеи Совета Европы. Проект зарубили уже на уровне политкомиссии ПАСЕ, не согласившейся с предложением считать Голодомор 30-х гг. в России и на Украине исключительно трагедией украинского народа.

Недавно на пресс-конференции в Риме президент Украины Виктор Ющенко выразил убеждение в том, что Украина добьется внесения вопроса о признании Голодомора 1932-1933 годов в повестку дня 63-й сессии Генеральной ассамблеи ООН. Ющенко отметил, что Украина имеет поддержку Европейского Союза по этому вопросу. "Это впервые, когда такого рода резолюция получает единогласную поддержку", - добавил он.

Обозреватель Владимир Шишлин

/Интерфакс/

http://www.interfax.ru/print.asp?sec=1446&id=39481

15 октября 2008 года 

Антиукраїнські настрої в Росії: поминати Голодомор небажано

Російський МЗС завадив повноцінному проведенню на території РФ заходів, присвячених 75-м роковинам Голодомору. Про жертв трагедії 1932-1933 рр. повинна була нагадати акція «Незгасима свічка», яку в РФ за підтримки Світового конгресу українців організувало українське посольство. У Москві, а також низці інших російських міст були заплановані поминальні богослужіння, жалобна хода і вечори-реквієми. Але програму заходів довелося істотно скоротити. Російське зовнішньополітичне відомство виставило вимогу приводити акцію або в строгій відповідності з офіційною позицією РФ з питання Голодомору, або зовсім відмінити жалобні заходи.

У результаті акція «Незгасима свічка» так і не відбулася в Уфі, Оренбурзі і Краснодарі. Під питанням її проведення в Ростові-на-Дону. Основні заходи поминальної акції поки пройшли тільки в Москві і, можливо, відбудуться в Санкт-Петербурзі. У Білокам`яній, втім, шанування пам`яті жертв Голодомору обмежилося лише територією українського посольства в РФ і молебнем, який пройшов у Богоявленському кафедральному соборі (РПЦ). «Незгасима свічка» вже побувала в 29 країнах і після Росії вирушить до Вірменії.

Російські експерти і політики дали свою оцінку діям МЗС РФ і спробували пояснити УНІАН, з чим пов`язано неприйняття теми Голодомору в Росії.

Ян Рачинський, член правління міжнародного товариства «Меморіал»

ЗАВДЯКИ УКРАЇНІ В БАГАТЬОХ КРАЇНАХ НЕ ЗАБУВАЮТЬ ПРО ГОЛОДОМОР

Безумовно, треба зберігати пам`ять про жертви Голоду, від якого дуже постраждала як Україна, так і Казахстан, і деякі регіони Росії. В Україні про ці жертви пам`ятають. І, частково завдяки цьому, починають згадувати в інших місцях. Думаю, в цьому випадку дії російського МЗС були незграбними. 

Валерій Семененко, співголова Об`єднання українців у Росії 

РОСІЙСЬКА ВЛАДА ОСТЕРІГАЄТЬСЯ ЮРИДИЧНИХ НАСЛІДКІВ 

Такі дії російської влади є порушенням громадянських прав українців у Росії і не відповідають цивілізованим нормам демократичного суспільства. Позиція Росії відома - мовляв, це був просто голод на всій території Союзу. Але ми ж не проти, щоб пам`ятні заходи про загиблих проводили всі народи - татари, калмики, чуваші, інші. Якщо вони не хочуть проводити такі заходи, то це їх особиста справа. Тим більше що українська сторона погоджувала з місцевою владою план заходів, а офіційна позиція РФ була врахована. 

Ми хотіли обмежитися панахидами, вечорами-реквіями, зустрічами. Але в Росії не сприймають формулювання «геноцид українського народу». Очевидно тому, що остерігаються юридичних наслідків. Бояться, що це може бути використано в правовому полі - це, думаю, основна причина. 

Хоча ми прагнутимемо знайти компроміс з російською стороною - і надалі пропонуватимемо всім постраждалим народам приєднатися до нашої акції. 

Костянтин Затулін, перший заступник Комітету Державної Думи у справах СНД і зв`язках зі співвітчизниками

МИ В РОСІЇ НЕ ПОВНІ ІДІОТИ

Українська дипломатія розглядає акцію як елемент впровадження в українському суспільстві і міжнародній свідомості ставлення до подій давнього минулого як прямого злочину проти українців. Україна намагається і робить на цьому політику сьогоднішнього дня. Кажуть, аж до висунення Росії матеріальних претензій і вимог про компенсації. 

Але ми ж у Росії не повні ідіоти. Росія, яка декларує себе як правонаступниця СРСР, не може нести відповідальності за все те, що відбувалося в радянські часи. 

В даному випадку висунуто тяжке звинувачення в цілеспрямованому знищенні другої за чисельністю в Союзі нації - українців - шляхом створення штучного голоду. Це не відповідає дійсності. Можна говорити про злочини і помилки Радянського Союзу на Кавказі, де було депортовано ряд народів Північного Кавказу, можна погоджуватися або не погоджуватися з виселенням кримських татар, але геноцид українського народу з національних мотивів суперечить будь-якій історичній правді. Немає ніякого документального підтвердження, що в Радянському Союзі винищували українців. Інша справа, що сам голод став можливим через те, що більшовики ніколи не були сильні в сільському господарстві, і вони наламали тут дров. Це, безумовно, злочин, і він стосувався усього населення Союзу. 

Модест Колеров, голова союзу "Свободная Россия"

ПОМИНАННЯ ГЕНОЦИДУ - РІВНОЗНАЧНЕ РОЗПАЛЮВАННЮ МІЖНАЦІОНАЛЬНОЇ ВОРОЖНЕЧІ (?)

Тлумачення Голодомору як геноциду українців в умовах Росії є актом розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Голод 1932-1933 років торкнувся не тільки українців, але й усіх народів, що проживають на території як України, так і поза Україною.

Можна об`єднатися в пам`яті жертв Голодомору, але українське посольство має намір проводити акцію «Незгасима свічка» виключно в рамках української державної політики. Об`єднуватися з тими, хто підходить до вшанування померлих вибірково, з політичної, расової точок зору не можна. Саме тому МЗС РФ заблокував проведення цієї акції. Українська влада не відмовиться від формулювання «геноцид», тому їй потрібно звикати проводити такі заходи окремо. 

Роман ЦИМБАЛЮК,

власкор УНІАН в РФ

http://www.unian.net/ukr/news/news-278907.html

16.10.2008

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка