В'ячеслав ЧорномазДо 125-річчя початку масового переселення українців на Далекий Схід

За даними останнього (2002 р.) перепису українці складають лише лічені відсотки населення Далекого Сходу Росії. Тоді як менше ста років тому ситуація, навіть за даними офіційної статистики, була принципово іншою. Згідно підсумків перепису 1917 р., українці складали практично 40% населення регіону, причому вони безумовно домінували в сільському населенню півдня Далекого Сходу – Приморщини та Приамурщини. Вони складали переважну більшість селян-переселенців, які на межі  ХІХ-ХХ ст.ст. заселяли ці території, що тільки почали освоюватись.

Крім офіційної статистики, це підтверджують чисельні свідчення сучасників, які описували типово український зовнішній вигляд більшости сіл Приморщини та Приамурщини. Треба зазначити, що переселення українців на Далекий Схід тривало протягом практично цілого ХХ ст. Воно призупинилося лише в 1990-ті роки з розпадом Совєтського Союзу та проголошенням незалежної Української держави. Відповідно українці зробили суттєвий внесок у формування сучасного населення та господарське освоєння Далекого Сходу. Не дивлячись на всі лукаві цифри статистики, значна частина сучасного населення регіону має українські прізвища, а багато сіл півдня Далекого Сходу (особливо Приморщини) й досі зберігають типово український вигляд.

Через це особливу актуальність набуває історичний ювілей, що припадає на квітень 2008 р. Це – 125-річчя початку масового переселення українців на Далекий Схід.

Достовірних свідчень про те, коли вперше українці з’явились на терені Далекого Сходу, знайти не вдалося, однак професор О.П.Георгієвський вважав, що окремі випадки їх проникнення сюди через Московське царство в числі служилих та торгових людей мали задовго до ХIХ ст. Ще починаючи від ХVII ст. Забайкальщина стає постійним місцем заслання українців. Так, за царя Михайла Федоровича (перша половина ХVII ст.) було заслано до Сибіру 180 запорожців, а в 60-х роках ХVII ст. - тисячі українських козаків та селян, що були незадоволені приєднанням України до Московського царства. Одним із перших українців про перебування якого на терені Далекого Сходу достовірно відомо, був гетьман України Дем’ян Многогрішний, якого 1672 р. було заслано до Нижньо-Селенгинську (Забайкальщина) царським урядом[1]. Як вважає О.П.Георгієвський, українці у складі козачих загонів досягали не лише Забайкальщини та верхньої течії Амуру, але водним шляхом діставалися також нижнього Амуру та Приморщини[2]. У другій половині ХVIII ст. (1765-1785 рр.) на Камчатку було заслано учасників Гайдамаччини. Тут з них та якутських козаків було утворено так зване камчатське козацтво, яке в майбутньому зазнало суттєвої асиміляції та метисації з місцевими тубільними народами, внаслідку чого на початку ХХ ст. лише окремі слова в мові камчатських козаків нагадували про їх українське походження.

Добровільне ж та масове переселення українців до Далекого Сходу пов’язане з включенням в половині ХIХ ст. Приморщини та Амурщини до складу Росії. Перша група українців ймовірно прибула до Далекого Сходу у складі переселенців-сектантів з Таврії 1859 р. Відомо, що невелика група українців-переселенців з Полтавщини прибула до Амурської області вже 1860 р. В 1861 р. переселенцями з Полтавської та Єнісейської губерній тут було засновано села Березівське, Богородське, Петропавлівське[3]. За свідченням того ж професора О.П. Георгієвського, першими українськими поселеннями в Амурській області стали засновані вихідцями з Полтавської губернії села Троїцьке (1863), Середньобільське та Новотроїцьке (1864)[4].

Однак на цьому етапі (до 1882 р.) число вихідців з України поміж переселенців було незначним. Масове переселення українців на Далекий Схід починається з 1883 р., коли було налагоджено перевезення переселенців морем з Одеси до Владивостоку. Так, 4 та 10 березня 1883 р. (за старим стилем) з Одеси до Владивостоку вийшли два пароплави «Россия» та «Санкт-Петербург», які прибули до порту призначення відповідно 13 та 20 квітня 1883 р. На першому перебувало 724, на другому – 780 перших переселенців, які подолали такий величезний морський шлях навколо майже половини земної кулі через Середземне море, Суец, Індійський та Тихий океани. Це були селяни – вихідці з Суражського (768 осіб), Чернігівського (552), Сосницького (239) та Мглинського (10 осіб) повітів Чернігівської губернії[5]. Ці переселенці заснували одні з перших сел на терені Приморщини - Іванівка, Жарикове, Григор’ївка, Павлівка, Борисівка, Воздвиженка, Миколаївка, Майхінське, Попова Гора[6].

Як зазначає один із організаторів переселенської справи на Далекому Сході Ф.Ф.Буссе, «було крайньо необхідно для успіху справи визвати господарів, які бажали поселитися в далекому краю тому, що лише за цієї умови можна було розраховувати на енергію переселенців у створенні нового господарства»[7]. Виходячи з цього факту, який виявився у наявності великої кількості прохань про дозвіл на переселення, а також близькості до порту, з якого було організовано переселення, царська влада при організації переселення зробили ставку на селян українських губерній і перш за все, Чернігівської. Це було пов’язано як з найбільшою гостротою аграрних проблем, що були властиві саме України – малоземелля та аграрного перенаселення. В Чернігівській губернії ці проблеми ускладнювалися ще й низькою родючістю земель.

Через це оголошення про набір бажаючих переселитися викликало таку велику кількість зголосившихся, що перші три партії переселенців, що було відправлено за державний кошт, були сформовані виключно з вихідців із Чернігівської губернії. В 1884 р. 1487 осіб переселилося з Суражського, 237 осіб – із Сосницького, 14 – із Мглинського, 12 – з Городнянського повітів. В 1885 р. кількість повітів, із яких відбувалося переселення, збільшується: Суражський (1193 осіб), Мглинський (423), Чернігівський (326), Городнянський (233), Кролевецький (165 осіб), Конотопський (144), Сосницький (35 осіб), Глухівський (5 осіб). Як зазначає Ф.Ф.Буссе, два найпівнічніших повіти – Суражський та Мглинський дали 5/6 усіх так званих «казьоннокоштних» переселенців (тобто тих, що було переселено за державний кошт) 1883-1885 рр. (Суражський - 3448 осіб, Мглинський – 447 осіб). Крім того, 878 осіб переселилося з Чернігівського повіту, 511 – з Сосницького, 235 - з Городнянського.[8]

Треба зазначити, що населення Суражського та Мглинського повітів мало перехідний в етнічному відношенні характер із чітко не визначеною етнічною свідомістю і мало в матеріальній та духовній культурі українські та білоруські риси. Згодом, уже в Приморщині, в умовах переважно українського етнічного оточення вихідці з цих повітів, як зазначає відомий статистик А.А.Меньщиков, стали самоідентифікуватися як «малороси» (тобто українці)[9].

Із переселенською партією 1883 р. було відправлено ходоків від селян, призначених до переселення на наступний рік, які надіслали на батьківщину найкращі відгуки про новий край. Через це, не дивлячись на значну дорожнечу переїзду морем, 43 родини з Сосницького та 2 з сусіднього Городянського повітів попросили дозволу на переселення в 1884 р. на власний кошт, письмово відмовившись від права на будь-яку допомогу від казни. Ці 45 родин (249 душ) поклали початок руху так званих «своєкоштних» переселенців. Перекази про умови переїзду та місцеві природні багатства Далекого Сходу, які повідомляли перші переселенці у своїх листах на батьківщину родичам та знайомим, швидко розходилися по окрузі, сприяючи росту кількости бажаючих переселитися навіть на свій кошт. Через це від 1886 р. переселення на державний кошт припиняється. На цьому етапі переселенський рух охоплює вже переважно південну частину Чернігівської губернії і, відповідно, фактично припиняється переселення з її північних повітів, де населення було найбільш незаможним і якому видатки на переселення були не під силу. В цей період починається переселення з Конотопського, Борзенського, Козелецького, Ніжинського, Стародубського повітів. Взагалі за перші десять років морського переселення (1883-1892). Суражський повіт дав 3467 переселенців, Чернігівський - 2608, Конотопський – 1436, Борзенський – 989, Сосницький – 950, Городнянський – 903, Кролевецький – 704, Козелецький – 672, Мглинський – 447, Н Ніжинський – 332, Стародубський – 157, Новозибківський - 20, Новгород-Сіверський – 15, Глухівський – 5.[10]

Починаючи з 1887 р. переселенський рух поширюється і на Полтавську губернію, охоплюючи сусідній до Чернігівщини Пирятинський повіт. А звідти, з поширенням переказів про новий край, до 1893 р. поширилося на 12 інших повітів Полтавщини. Найбільшу частину вихідців в цей період дали Пирятинський повіт (1215 осіб), Гадяцький (575), Лубенський (383), Роменський (331), Хорольський (325), Лохвицький (162), Переяславський (154) і, меншою мірою – Прилуцький (48 осіб), Зіньківський (19), Кременчуцький (16), Миргородський, Костянтиноградський (по 7 осіб) та Кобеляцький (3 осіб).[11]

В 1886 та 1889 рр. у складі переселенців з’являється декілька родин вихідців з Тираспольського та Херсонського повітів Херсонської губернії. Від 1889 р. починається переселення з Харківської губернії (Лебединський, Старобільський, Зміївський повіти), Катеринославської (Бахмутський повіт), Київської (Васильківський повіт), а також з Кубані та з Воронезької губернії, де практично половину населення складали українці. В 1888-1890 рр. переселилося декілька десятків осіб з Курської губернії, де українці складали близько третини населення. Треба зазначити, що переселення відбувалося як раз з тих повітів цих губерній, де переважало українське населення. Це – Острогозький, Бирючський, Павловський, Коротоякський, Валуйський повіти Воронезької, Новооскольський, Курський та Корочанський повіти Курської губернії.

Таким чином, взагалі на першому етапі масового переселення в 1883-1892 р. 95,3% переселенців складали вихідці з Чернігівської (12705 осіб, 75,9%) та Полтавської губерній (3245 осіб, 19,4%). З Харківської губернії переселилося 133 осіб, Кубанської області – 121, Воронезької губ. – 111, Курської губ. – 98, Херсонської – 40, Катеринославської – 15, Київської – 7 осіб. Тоді як вихідців із власне російських губерній на даному етапі нараховувалося лише 110 осіб.[12]

Враховуючи мішаний характер населення північних повітів Чернігівської губернії, Ф.Ф.Буссе робить висновок, що наприкінці ХIХ ст. у населенні Південно-Уссурійського краю (південна частина Приморської области) «переважаючий елемент … складають малороси, число яких не менш як 75% від усього числа душ»[13]. Взагалі тут, як зазначає Ф.Ф.Буссе, «малоросійський елемент якщо не домінує, то у всякому випадку дуже значний; він відбився на місцевій народній говірці, на типі побудов і переважанні биків, як робочої худоби в господарствах старожилів, на постійно повторюваних прізвиськах "кацап" та "хохол", якими обзиває сусід сусіда, при чому переважає останнє, зрештою, такий висновок підтверджують розпитання, зібрані мною з усіх майже поселень»[14].

Надалі переселення українців до Приморщини набуває ще більш масового характеру. Протягом наступного десятиріччя (1892-1901 гг.) сюди переселилося 41 664 осіб.[15], поміж якими переселенці з України складали 91,8%[16]. Посиленню міграційних процесів у цей період значною мірою сприяв голод від неврожаю, який мав місце на Україні в 1891-1892 р.[17]

Взагалі за період від 1883 до 1901 р. до Приморщини прибуло морем 55 208 осіб.[18] Поміж них 80,8% складали вихідці з Чернігівської, Київської та Полтавської губерній[19]. Переселенці цього етапу відомі під назвою «старожилів» (на відміну від «новоселів», що поселилися тут після 1901 р.). Головним чином переселенці морського етапу спрямовувалися до Південно-Уссурійського краю, який безпосередньо прилягав до Владивостоку, що був кінцевим пунктом морського маршруту. З другого боку, місцеві природно-кліматичні умови нагадували українському селянину рідну Україну і він залишався тут, «приваблений природою Південно-Уссурійського краю»[20].

Таким чином, у Приморщині українці із числа переселенців-старожилів щільно заселили Приханкайську долину, долини правих допливів р. Уссурі та Сучанську долину, що нагадували лісостеповий ландшафт України та були найбільш придатними для землеробства, складаючи тут від 58,2 до 91,1% старожильського населения[21]. До 1909 р., враховуючи природній приріст, старожильське населення Приморської области нараховувало 110 448 осіб, українці серед них складали 81,4%, росіяни - 9,5%, білоруси - 5,6%[22]. Характеризуючи економічне становище і, відповідно, рівень життя старожилів, треба зазначити, що 100-десятинний земельний наділ який отримували переселенці першого етапу, став основою для економічного процвітання цього прошарку далекосхідного селянства.

З початком ХХ ст. переселенський рух до Далекого Сходу зазнав особливо бурхливого розвитку. Закінчення будівництва Уссурійської (1897), Забайкальської (1900) та Китайської Східної залізниць (1902), які сполучили Далекий Схід через Сибір з європейською частиною Російської імперії, зробило можливим широку колонізацію краю сухопутним шляхом, оскільки організація залізничного сполучення значно облегшувала переїзд переселенців. Через це гужовий та морський шляхи втрачають своє значення і від 1903 р. морські перевезення переселенців остаточно припиняються. Переселення стало відбуватися лише залізницею через Урал та Сибір.

В межах цього етапу переселення необхідно зазначити нову переселенську хвилю, що розпочалася після 1906-1907 рр. та була пов’язана з так званою столипінською аграрною реформою. На цей період припадає найбільш масове переселення селян за всю історію освоєння далекосхідного регіону. За ці роки (1907-1917) до Приморської області переселилося 167 547 осіб[23], 76,7% яких складали переселенці з українських губерній (Чернігівської - 29,5%, Київської - 21,4%, Полтавської - 11,1%, Волинської - 7,1%, Харківською - 3,9%, Кам’янець-Подільської - 3,7%)[24]. Серед переселенців цих років переважала сільська біднота, головною причиною переселення якої стало безземелля. Основний потік переселенців даного етапу було спрямовано, головним чином, в центральні та північні райони Приморської області, оскільки південні, найбільш придатні для землеробства, були вже значною мірою заселені[25]. Відповідно, на відміну від старожилів-стодесятинників, що зайняли найкращі степові землі, що лежали ближче до шляхів сполучення, переселенці-новосели отримували землі гіршої якості у віддалених районах. Через це обзаведення господарством в таких природних умовах вимагало значних сил та засобів. Але, як правило, ні того, ні іншого у новосела не було. Тому більшість селян-переселенців цього етапу не змогли загосподаритися. Значна їх частина змушена була повертатись на батьківщину, інші йшли у найми до заможніших старожилів або на заробітки у місто.[26]

Таким чином, взагалі за період від 1883 до 1917 р. до Приморщини переселилось 179 757 селян з українських губерній, які складали 67,5% всіх переселенців[27]. Однак, якщо вважати, що значна частина переселенців, місце виходу яких залишилося невідомим (а таких було 58 741 осіб або 22%) також були українцями (що цілком ймовірно), то загальна частка українців поміж переселенців буде суттєво більшою. Згідно з даними обстеження селянських господарств Приморщини, що відбувалося 1909-1913 рр., українці складали 81,26% селянського населення Приморської области, тоді як росіяни - 8,32% та білоруси - 6,8%[28].

Факт абсолютного домінування українців в селянському населенню Південно-Уссурійського краю на початку ХХ ст. підтверджують багато сучасників. Так В.С.Ілліч-Світич свідчить, що «поміж полтавчан, чернігівців, киян, волиняків та інших українців, засельщики з великоруських губерній зовсім губляться, являючись ніби вкрапленими в основний малоруський елемент»[29]. Поважне офіційне видання «Приамурье. Цифры, факты, наблюдения» також стверджує, що «чистих малоросів» в селянському населенні Приморської області нараховувалося на початку ХХ ст. не менш як 75%. Це дало підстави авторам зробити висновок, що Приморщина на той час представляла собою «другу Украйну із значною домішкою білорусів»[30]. Складаючи переважну більшість селянського населення, українці утворювали в сільській місцевості Приморської області компактні, практично моноетнічні поселення.

Іншим регіоном компактного розселення українців в межах Далекого Сходу стала Амурська область. В період до 1880-х рр. поміж переселенців до Амурської області, як і до Приморщини, переважали росіяни. Роль переселенців з українських губерній (Полтавської, Харківської) на даному етапі була не значною. Від 80-х рр. ХIХ ст., з облегшенням умов переселення на місцях виходу, етнічний склад переселенців до Амурської області змінюється і переважне місце поміж переселенців починають посідати вихідці з українських губерній, головним чином - Полтавської[31]. Однак на цьому етапі переселення до Амурської області відбувалося, як і раніш, переважно суходолом через Сибір, що наклало свій відбиток на етнічний склад переселенців. Так, відносна вага українців тут була суттєво нижчою, як в Приморській області. В 1882-1891 рр. переселенці з України складали в Амурщині 46,5% (4977 осіб). Поміж них домінували вихідці з Полтавщини (3347 осіб), які складали 31,3% усіх переселенців. В 1892-1900 рр. частка переселенців з України підвищується до 59,6%[32].

За даними В.М. Кабузана, в 1883-1905 рр. до Амурської області з українських губерній переселилося 32 371 осіб, які складали 43,78% всіх переселенців цього етапу[33]. Головним чином це були вихідці з Полтавської губернії - 20884 осіб (64,51% всіх вихідців з України, або 28,24% всіх переселенців). Значно меншою мірою були представлені на Амурщині вихідці з Харківської - 1351 осіб та Чернігівської губерній - 1187 чел. Переселення до Амурської області з Правобережної України (з Київської - 977 осіб та Подільської губерній - 1013), так само як і з південних губерній (Катеринославської - 1876 осіб (2,8%), Таврійської - 722, Херсонської - 69, Бессарабської - 209, Дону - 2406 та Кубані - 1677) було незначним і розпочалося лише від 1900 р. Волинська губернія взагалі в цей період не брала участи в цьому процесі[34].

Відносна вага та чисельність українських переселенців до Амурської області збільшується в 1906-1917 рр. В цей час сюди переселилося 64169 вихідців з України, які складали майже половину всіх переселенців (49,75%), між ними з Полтавської губернії - 21163 (16,41%), Київської - 8764 (6,8%), Харківської - 7816 (6,06%), Чернігівської - 6846 (5,31%), Подільської - 5314 (4,12%) та з південних губерній - 14259 (11,06%). Волинь, як і раніш, не брала участи у переселенні до Амурщини.[35] Якщо взяти до уваги, що українці також були поміж переселенцями з Воронезької та Курської губерній (7255 осіб або 5,63%), Сибіру, Степового краю (сучасний Казахстан), Надволжя та інших регіонів, то їх частка буде перевищувати 50% у складі переселенців цього етапу.

Взагалі за даними В.М.Кабузана, в 1883-1917 рр. до Амурської області із власне українських губерній переселилося 81571 осіб (43,4% від усіх переселенців), практично половину яких складали вихідці з Полтавської губернії - 42047 чел. (22,4% всіх переселенців). З Київської губернії переселилося 9741 осіб (5,2%), Харківської - 9167 (4,9%), Чернігівської - 8033 (4,3%), Подільської - 6327 (3,4%), Катеринославської - 4053 (2,2%), Херсонської - 1122 (0,6%), Таврійської - 1074 (0,6%), Холмської - 39 та Волинської - 7 осіб. Крім того, із мішаних в етнічному відношенні регіонів, значну частину населення яких складали українці (Кубань, Дон, Бессарабія, Воронезька та Курська губернії), сюди переселилося ще 24233 осіб (12,9% усіх переселенців)[36]. Якщо взяти до уваги, що певну частину переселенців з цих регіонів складали українці, то їх частка у загальному складі переселенців буде ще більшою. Таким чином, відносна вага українців у загальному складі переселенців до Амурської області в період до 1917 р. буде складати не менш як 50%. Вище наведені дані дають підставу зробити висновок, що в Амурщині, так само як і в Приморщині, серед селян в дореволюційний період переважали переселенці з України[37].

Основна маса українських переселенців в Амурській області розселилася на родючій Зейсько-Буреїнській рівнині. Тут у семи волостях (Більській, Завитинській, Іванівській, Вознесенській, Краснояровській, Піщано-Озерській та Томській), що утворювали практично суцільну територію, що була розташована по течії чотирьох допливів р. Зеї – Томі з великим Горбилем, Білої, Будунди та Завитої, вони складали компактне, багато чисельне населення, нараховуючи у кожній волості більш, ніж по 500 родин. В усіх інших волостях їх мешкало більше, ніж по 200 родин, за виключенням Тамбовської волості, де їх нараховувалося менш 100 родин та Черняєво-Зейського підрайону (бл. 150 родин). Крім власне Амурської області, українці мешкали і на терені Амурського козачого війська.[38]

Побіч із селянством, українці були немалої мірою представлені і поміж амурського та уссурійського козацтва. Пов’язане це як із козачим переселенням з Дону та Кубані, де традиційно був значним українським компонент, так і з тим, що на Далекому Сході існувала практика приписання до козачого стану селян[39]. Початок цьому було покладено губернатором Приморської області П.Ф. Унтербергером в 1894 р., коли до складу Уссурійського козачого війська було прийнято деяке число родин переселенців-українців, які заснували с. Павло-Федоровка[40]. Формальною підставою для цього було те, що на Україні аж до початку ХХ ст. зберігався козачий стан, до якого належали нащадки запорожців і який відрізнявся від навколишнього селянського населення більш високим рівнем життя та освіти.

Взагалі за період 1850-1916 рр. до Далекого Сходу (Приморщину та Амурщину) з України переселилося 276 200 осіб, які, за підрахунками В.М. Кабузана, складали 56,54% всіх переселенців. Переважну масу українських переселенців (2/3) складали вихідці з Чернігівської - 68992 осіб (24,97%), Київської - 66709 (24,14%) та Полтавської губерній - 66703 (24,14%)[41]. Враховуючи, що значна частина переселенців не зазначила місце виходу і що поміж них також ймовірно значною мірою були українці, можна вважати, що частка українців серед переселенців до Далекого Сходу була ще вищою, складаючи не менш як 300 тис. осіб[42]. Таким чином, наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. українці складали головну масу переселенців, що заселили в цей час сільські місцевості Приморщини та Амурщини.

Всеросійський перепис населення 1917 р., зафіксував на Далекому Сході 421 тис. українців, які складали майже 40% (39,9%) загального населення краю[43]. В Приморській області мешкало 270,7 тис. українців, які складали практично половину (48,2%) всього населення. В Амурській області в цей час нараховувалося 147,4 тис. українців, які становили 43,2% її населення[44].

Компактність розселення була характерною ознакою колонізації українцями Далекого Сходу. Саме в наслідку цього в сільській місцевості утворювались практично суцільні масиви компактних українських поселень, що найбільше було властиве для Приморщини. Більш строкатим в етнічному відношенні було населення Амурської області. Однак, навіть на мішаних теренах українці мешкали в окремих селах, або, в крайньому випадку, в окремих частинах поселень, які «виразно відрізнялися своїм виглядом та побутом»[45]. В цьому полягала сила українців, бо ця етнічна компактність дозволяла їм зберігати свою культурну самобутність.

Терен колишніх Приморської та Амурської областей, найбільш компактно заселений українськими переселенцями, закріпився в українській етнічній свідомості під назвою «Зелений Клин». Первісно ця назва застосовувалася лише до частини терену Південно-Уссурійського краю, а згодом поширюється на весь південь російської частини Далекого Сходу. Її походження пов’язується з зеленим кольором буйної рослинності, який переважає тут, а також географічним положенням Південно-Уссурійського краю, що «клином» втиснувся поміж Китаєм та Японським морем. Крім того, слово «клин» використовується у значенні певної частини земного обшару – земельний клин.

В цих регіонах, як і на інших колонізованих українцями землях, вони намагалися відтворити середовище, яке максимально нагадувало батьківщину. Вже в офіційному російському виданні 1891 р. зазначалося, що степовий простір Південно-Уссурійського краю цілком нагадував собою «за характером місцевості, типу побудов та переважаючому населенню Малоросію»[46]. В господарському укладі та побуті перші переселенці з України зберегли багато характерних ознак української сільської культури – «мазані хати, садки, квітники та городи коло хат, планування вулиць, внутрішнє обійстя хат, подвір’я, господарське та хатнє майно, інвентар, а де інде одяг – усе це в окремих селах нібито цілком перенесене з України»[47]. Український селянин ніби пересадив свою рідну Полтавщину та Київщину на береги океану.

Далекосхідний етнограф В.А. Лопатін писав, що українці «цілком перенесли з собою Малоросію» на Далекий Схід. Зазначаючи схильність українців до традицій навіть у топоніміці, він звертав увагу на той факт, що тут «навіть назви сіл та місцевостей ті ж, що в Малоросії», бо «переселенці, приходячи в Уссурійський край, не бажали давати новим селищам та новим місцям інших назв, крім тих, до яких вони звикли у себе вдома»[48]. Такі назви, як Чернігівка, Полтавка, Київка, Чугуївка, Переяславка, Кам’янець-Подільське і досі зберігаються на Далекому Сході. Той же В.А. Лопатін зазначає, що «в таких районах на сотні верст можна почувати себе так само, як і в Малоросії»[49].

Подібні українські поселенчі землі, які за своїм ландшафтом та зовнішнім виглядом максимально нагадували залишену батьківщину, отримали в українській етнічній свідомості статус «Нових Україн». Відповідно по відношенню до українських поселенчих земель на півдні Далекого Сходу, поруч із назвою «Зелений Клин», використовувались також назви «Нова Україна», «Далекосхідня Україна», «Зелена Україна». В літературі використання назви «Далекосхідня Україна» зафіксоване вже 1905 р. в однойменній праці В.С.Ілліч-Світича стосовно до частини Південно-Уссурійського краю з центром в Микольску-Уссурійському[50].

Безперечно на вибір місць поселення вплинуло стремління зберегти в нових умовах звичний спосіб життя, між іншим і традиційні види господарської діяльності. Українці тяжіли до землеробства і, відповідно, не дуже охоче селилися в промислових районах. Таким чином, центральне місце в господарстві українців і на Далекому Сході залишалося землеробство, городництво та садівництво[51]. Саме тому вони особливо щільно розселилися саме в Південно-Уссурійському краю, де було багато вільних від лісу та придатних до обробки земель.

Українські селяни принесли з собою на Далекий Схід і традиційні способи ведення господарства й свій господарський уклад. Збереження традицій господарської діяльності виявлялося, зокрема, і у складі вирощуваних культур (перш за все – пшениця), і у використанні волів як робочої худоби. Крім рогатої худоби, українці традиційно утримували свиней та були постійними постачальниками сала на міські базари[52].

Приплив українців до Далекого Сходу тривав і в радянський період – практично на протязі всіх 20-80-х рр. ХХ ст. Українці в цей час прибували на Далекий Схід, рятуючись від примусової колективізації та Голодомору 1932-1933 та 1946-1947 рр., як в’язні ГУЛАГу та примусово депортовані, а згодом – в рамках організованого переселення до сільської місцевості, за оргнаборами для праці в морі, в рибній промисловості, за комсомольськими спорядженнями на будівництво промислових об’єктів , як військовослужбовці та молоді фахівці після закінчення вищих та середніх учбових закладів, а також в індивідуальному порядку в пошуках романтики, або високих заробітків. Однак в наслідку відсутності будь-яких можливостей для збереження національної ідентичності та задоволення національно-культурних потреб (національної школи, преси, професійних закладів культури) всі нові покоління українців, що постійно прибували в край на протязі цих десятиліть, зазнавали неухильної русифікації, а їх діти, що вже народжувалися тут, в більшості ставали «росіянами».

Динаміку чисельності українського населення Далекого Сходу в радянський період відбивають підсумки переписів населення, які проводилися в цей час Так, згідно перепису 1923 р. на Далекому Сході нараховувалося 346,1 тис. українців, які складали 33,7% (що суттєво менше, ніж за попереднім переписом 1917 р.), в 1926 р. – 303,3 тис. (24,4%), в 1939 р. – 361,8 тис. (14,1%), в 1959 - 429,5 тис. (9,9%), в 1970 - 377,7 тис. (7,2%), в 1989 – 543,4 тис. (7,9%). Однак фактично, в силу зазначених вище причин, значну частину населення регіону складали і складають досі русифіковані нащадки українських переселенців ХІХ-ХХ ст., які себе вважають росіянами, але зберігають певні українські риси в ментальності, мові, духовній та матеріальній культурі. Українську ж самосвідомість зберігають, як правило, особи, що народилися в Україні – переселенці останніх десятиліть.

Після ліквідації СССР та створення незалежної Української держави мало місце суттєве скорочення припливу мігрантів з України до Далекого Сходу і, більш того, мав місце процес повернення частини українців на батьківщину. У зв’язку із вище зазначеним, за наявності існуючих асиміляційних тенденцій, доводиться констатувати загрозу швидкого зникнення українського населення Далекого Сходу. Ця тенденція наглядно виявилася в даних останнього російського перепису 2002 р., згідно яких чисельність українців в регіоні, порівняно з підсумками попереднього перепису 1989 р., скоротилася практично вдвічі – з 543 438 до 256 378 осіб. Відповідно, приблизно вдвічі зменшилася і частка українців у населенні регіону - з 7,9% в 1989 до 4,4% в 2002 р.

Ще більш катастрофічно зменшилася чисельність українців, що володіють рідною мовою. Так, якщо за переписом 1989 р. практично половина (48,5%) українського населення Приморщини володіла української мовою (34,2% визнали її рідною та 14,3% заявили, що вільно володіють нею як другою мовою), то за даними 2002 р. українську зазначили як рідну лише 11,9% українців. В абсолютних цифрах кількість носіїв української мови скоротилася в Приморському краю Російської Федерації від 1989 до 2002 р. у 8 разів (від 89 768 до 11 224 осіб). Побутування української мови зараз на Далекому Сході обмежено побутовим спілкуванням окремих представників старшої генерації, що мешкають переважно у сільській місцевості, головним чином, поміж осіб, які народилися в Україні.

Таким чином, у світлі зазначених тенденцій ставиться під сумнів майбутнє української культури та мови і власне існування українського етносу в краю, який сто років тому було загосподарено й окультурено значною мірою завдяки наполегливій праці сотень тисяч українських переселенців.

В’ячеслав ЧОРНОМАЗ

(Владивосток)

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

 



[1] Нова Україна. Календар звичайний на рік 1921-ший. Владивосток, 1921. С.126.

[2] Георгиевский А.П. Диалектология Дальневосточного края в связи с этнологией. Владивосток, 1930. С.44.

[3] Кабузан В.М. Дальневосточный край в ХVII - начале ХХ вв. (1640-1917). Историко-демографический очерк. М., 1985. С.62-64.

[4] Георгиевский А.П. Указ. соч. С.44-48.

[5] Буссе Ф.Ф. Переселение крестьян морем в Южно-Уссурийский край. СПб, 1896. С.46.

[6] Кабузан В.М. Зазначена праця. С.96.

[7] Буссе Ф.Ф. Зазначена праця. С.94.

[8] Там же; Приложение 1.

[9]Меньщиков А. Материалы по обследованию крестьянских хозяйств Приморской области. Старожилы-стодесятинники. Т.3. Саратов 1912. С.157.

[10] Буссе Ф.Ф. Указ. соч. С.94. Приложение 1.

[11] Там само. Приложение. С.2-6.

[12] Там само.

[13] Там само. С.96.

[14] Там само. С.28.

[15] Аргудяева Ю.В. Крестьянская семья украинцев в Приморье (80-е гг. ХIХ - начало ХХ вв). М., 1993. С.21.

[16] Аргудяева Ю.В. Крестьянская семья у восточных славян на юге Дальнего Востока России (50-е годы ХХ в. – начало ХХ в.). М., 1997. С.28-29.

[17] Новицький М. Зелений Клин (Приморщина). Харкiв, 1928. С.17.

[18] Кабузан В.М. Зазначена праця. С.97.

[19] Меньщиков А. Материалы по обследованию крестьянских хозяйств Приморской области. Т.5. Новоселы (таблицы и тексты). Владивосток 1914. С.194-198.

[20] Иллич-Свитыч В.С. Дальневосточная Украина. Киев, 1905.

[21] Меньщиков А. Материалы по обследованию крестьянских хозяйств Приморской области. Старожилы-стодесятинники. Т.3. Саратов 1912. С.156-157.

[22] Меньщиков А. Зазначена праця. Т.1. Саратов, 1911. С.194.

[23] Кабузан В.М. Зазначена праця. С.148.

[24] Аргудяева Ю.В. Этническая и социально-демографическая структура сельской семьи у восточнославянского населения южных районов Дальнего Востока России // Дальний Восток России в контексте мировой истории: от прошлого к будущему. Материалы международной научной конференции. Владивосток. 1997. С.6.

[25] Кабузан В.М. Зазначена праця. С.144.

[26] Аргудяева Ю.В. Крестьянская семья украинцев в Приморье (80-е гг. ХIХ - начало ХХ вв). М., 1993. С..30, 63.

[27] Там само.

[28] Аргудяева Ю.В. Крестьянская семья у восточных славян на юге Дальнего Востока России (50-е годы ХХ в. – начало ХХ в.). М., 1997. С.35-36

[29] Иллич-Свитыч В.С. Дальневосточная Украина. Киев, 1905.

[30] Приамурье. Цифры, факты, наблюдения. 1909. С.718.

[31] Георгиевский А.П. Диалектология Дальневосточного края… С.44-48.

[32] Аргудяева Ю.В. Зазначена праця. С.28-29.

[33] Кабузан В.М. Зазначена праця. С.122. Ймовірно тут має місце помилка, бо при перерахунку на підставі данних В.М.Кабузана частка українців складає 47,9%.

[34] Там само. С.122-123.

[35] Там само. С.147.

[36] Підраховано за: Кабузан В.М. Зазначена праця. С.122-123, 147.

[37] Аргудяева Ю.В. Зазначена праця. С.35-36.

[38] Руднев В.А. Население // Труды Амурской экспедиции. Материалы статистико-экономического обследования казачьего и крестьянского хозяйства Амурской области. Вып.2. Т.2. Ч.1. С.110.

[39] Аргудяева Ю.В. Крестьянская семья украинцев в Приморье… С.118; Кутузов М.А. Уссурийские казаки: национальный состав национальной группы // Многонациональное Приморье: история и современность. Владивосток, 1999. С.74-75.

[40] Л-ко М. Українство на Далекому Сході // Нова Україна. Календар на рік 1921-й. Владивосток, 1921. С.128.

[41] Кабузан В.М. Переселення українців у Далекосхідний край // Український icторичний журнал. 1971. № 2. С.69-70.

[42] Там само.

[43] Черная Н.В. Украинское население России и СССР за пределами Украины (ХVIII-ХХ вв.) // Динамика численности и размещение. Расы и народы. М., 1991. Вып. 21. С.72-73.

[44] Винниченко І. Українці в державах колишнього СРСР: історико-географічний нарис. Київ, 1992. С.114.

[45] Кубiйович В., Свiт I. Зелений Клин // Енциклопедія українознавства. Словникова частина. Перевидання в Україні. Львiв, 1993. Т.2. С.775-776.

[46] От Владивостока до Уральска. Путеводитель к путешествию е.и.в. государя наследника цесаревича. Составлен Центр. Стат. Комитетом МВД. 1891.

[47] Новицький М. Зазначена праця. С.18.

[48] Лопатин И.А. Национальный вопрос на русском Дальнем Востоке // Новый Дальний Восток. Владивосток, 1923. Полутом 1. С.58-59.

[49] Там само.

[50] Иллич-Свитыч В.С. Зазначена праця.

[51] Арсеньев В.К., Титов Е.М. Быт и характер народностей Дальневосточного края. Владивосток, 1928. С.15-16.

[52] Там само.

На світлині: В'ячеслав Чорномаз.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка