Друк
Розділ: Горлиця (Владивосток)
Тетяна Ткаченко
Тетяна Ткаченко

Адріанна Михайлівна Димська - одна із засновниць української громади у Владивостоці - відзначила свій 85-річний ювілей

Ще тільки спуститься на землю густий туман і високі трави нап'ються вранішньої роси, заспішить вона на свій город - так називає дачу, невеличкий клаптик землі далеко за містом, у густих заростях дерев і кущів, що загубилися серед розлогих сопок Сіхоте-Аліня. Вже друге літо поспіль майже нічого тут не садить: то все літа, літа і хвороби. Не ті вже сили, не ті…

Але приїздить сюди щоразу з великою радістю, бо тут у неї свої улюблені куточки: в одному розкинулись кущі калини й жасмину, в іншому щовесни горнуться до землі густі кетяги бузку, а неподалік, на осонні, м'яким яскраво-зеленим килимом розстелився барвінок. Скільки-то вже десятиліть, як привезла вона з відпустки з далекої Тернопільщини малесенький той кущик! Посадила, навіть і не в тій надії, що виживе він після довгої подорожі. А він кволів-кволів довгий час, а потім відійшов з дороги, поволі став приживатися на новій землі, згодом забуяв листячком, а навесні заряснів синьоокими квітами. За довгі літа скільки разів вона його ділила на кущики і роздавала всім: хто просив, а кому й сама доброзичливо пропонувала!..

Років двадцять тому я випадково потрапила на зустріч моїх земляків-українців. На той час я вже десять літ проживала у Владивостоці, приїхала сюди вслід за чоловіком-моряком, але туга за рідною домівкою, мальовничим куточком України, де минули моє дитинство і юність, не залишали ні на хвилину. Так хотілося почути рідне слово, поспілкуватися. Тим більше, що, працюючи в газеті і на радіо, як журналіст, мала перейти на російську.

Дотепер пам'ятаю свої враження від того вечора - я опинилася у великій дружній родині. Цікаво, затишно, приємно було не тільки мені, але й моїй маленькій донечці: українські пісні, рідна мова, добрі слова вітань і така щирість, душевність, доброзичливість, таке єднання, яке можливе тільки серед дуже близьких рідних людей.

Усі ці роки я почуваюся частинкою тої великої дружної української родини, яка так привітно зустріла мене колись, прийняла до себе. Я відчувала справжню радість, коли моя підростаюча дочка брала участь у заходах нашої громади, концертах і гастрольних поїздках; і неймовірне щастя, трепетне хвилювання, коли вперше одягла вишиту сорочечку своїй крихітній онучечці.

Я розумію, що все це сталося завдяки тій випадковій зустрічі, яка цілковито змінила моє життя, допомогла відчути себе тут, на краю російської землі, українкою, відкрила величезний світ для спілкування, зустрічей, а потім і для справжньої цікавої роботи, пов'язаної з організацією і проведенням концертів, конференцій, фестивалів. На цьому шляху було немало прикрощів і розчарувань, але радості, відкриттів, прекрасних зустрічей, творчого захоплення і задоволення - незрівнянно більше.

А головне, щоразу, коли я в чомусь сумнівалася, коли потребувала поради, я знала, куди звертатися. Я набирала телефон Адріанни Михайлівни Димської, і після розмови з нею все вже мало інший вигляд. Ситуація здавалася менш складною і заплутаною, а рішення - реальнішим і простішим.

Здається, за ці два десятиліття вона зовсім не змінилася - та ж м'яка доброзичлива усмішка, та ж простота і відкритість у спілкуванні, та ж сама щира зацікавленість і глибока переконаність у необхідності наших зусиль для збереження всього, що нам дороге: традицій, мови, пісенної культури. І так - усі шістдесят років її перебування в Примор'ї - відтоді, як приїхала випускницею Львівського політехнічного інституту за призначенням на Спаський цементний завод. Приїхала не сама, а разом з чоловіком Валентином Михайловичем Димським, своїм однокурсником і колегою.

Тут незабаром народилася старша донька Наталя, сьогодні лікарка в місті Хабаровськ, а через рік Валентина Михайловича як молодого перспективного фахівця перевели до Владивостока в раднаргосп керівником будівельного відділу. Молода дружина і мама працювала інженером у проектному інституті № 4 за профілем проектування підприємств будівельної індустрії, згодом об'єднаним з науково-дослідним інститутом будівельних матеріалів, в якому на той час вже працював після ліквідації раднаргоспів Валентин Михайлович - заступник директора з наукової роботи, кандидат технічних наук. Об'єднані інститути стали Промбуднііпроектом.

Протягом 33 років Адріанна Михайлівна працювала тут у різних відділах. На заслужений відпочинок вийшла головним фахівцем відділу, на рахунку якого - участь у проектуванні підприємств будівельної індустрії не лише в Приморському краї, але й майже по всьому Далекому Сходу: Камчатській, Сахалінській, Амурській, Магаданській областях.

Владивосток став для Адріанни Михайлівни і її сім'ї рідним - тут народилися молодші доньки Оксана і Оля, тут дорослішали, тяглися до рідних джерел шестеро внуків, тут прийшли до неї зрілість і мудрість. Через усе життя пронесла вона трепетне ставлення до всього, що нагадує їй Україну: вишивки, пісні, мови, якою, попри прожиті в Росії десятиліття, володіє вільно і переходить до спілкування нею, наче тільки що покинула Україну; літератури, яку знає глибоко і зберігає непогану бібліотеку вдома.

Людина вона дуже скромна, але за цим, безумовно, відчувається висока інтелігентність, шляхетність і дуже непроста доля. Адріанна Михайлівна - із сім'ї юристів, її дідусь закінчив факультет права Львівського університету, батько - Карловський університет у Празі. У 1939 році він був заарештований і засланий у табори, звідки вже не повернувся. А через рік і маму з двома дітьми вислали до Казахстану, звідки вони повернулися додому лише через п'ять років. Напевно, мама Ольга Григорівна і була для неї зразком дбайливого зберігання народних традицій і трепетного до них ставлення. До глибокої старості вона пам'ятала і співала стародавні українські народні пісні, чим викликала захоплення і подив у дітей та онуків.

Але все це відбувалося в сім'ї, близькому колі спілкування - серед друзів і знайомих. І лише одночасно з виходом на пенсію познайомилася Адріанна Михайлівна з товариством української культури Владивостока. На лекції-концерті «Вишневі усмішки» майстра художнього слова доцента Далекосхідного інституту мистецтв Альберта Яковича Мамонтова, сина відомого українського драматурга. Тоді ж зустрілася з бібліотекарем Ганною Макарівною Сербул і студентом історичного факультету Далекосхідного університету В'ячеславом Анатолійовичем Чорномазом, нині кандидатом історичних наук, відомим фахівцем з історії українських переселенців на Далекому Сході. Незабаром отримала запрошення на установчі збори товариства української культури Приморського краю, які відбулися 27 січня 1991 року і на яких її було обрано членом правління. У 1992 році у Владивостоці проходили дні української культури, в цих заходах брала участь велика делегація українських письменників. У музеї імені В. К. Арсеньєва зусиллями Адріанни Михайлівни Димської і Віталія Ілліча Кандиби була оформлена перша виставка українського побуту.

Товариство української культури відродило тоді в нашому місті традицію щорічного святкування Шевченківських свят (якій вже більше ста років). Після першого такого свята в 1992 році було створено український хор «Червона калина» під керівництвом Мирослави Степанівни Лизун, до складу якого увійшла й Адріанна Михайлівна. Цей колектив, котрий став згодом народним, провадив активну концертну діяльність, пропагуючи українську пісню у Владивостоці і його околицях, у тому числі - дуже активно на кораблях і у берегових військових частинах Тихоокеанського флоту.

У колективі співав також А. А. Євженко, Заслужений артист Росії, який більше п'ятдесяти років працював солістом ансамблю пісні і танцю Тихоокеанського флоту і мав безперечний авторитет на флоті. Завдяки йому «Червона калина» щотижня виступала з концертами для воїнів-тихоокеанців. Андрій Андрійович деякий час ще був художнім керівником хору після від'їзду Мирослави Степанівни до України, а потім, на жаль, хор припинив свою діяльність.

А. М. Димська разом з групою жінок перейшла в український хор і літературно-музичне товариство, створене великим ентузіастом збереження українських традицій на Далекому Сході, Заслуженим працівником культури Росії, поетом і композитором Анатолієм Ульяновичем Крилем, потім перейменоване ним же в Центр української культури "Горлиця".

Це був період активної творчої роботи, в яку включилася і Адріанна Михайлівна. Завдяки ентузіазму Анатолія Ульяновича, його вмінню об'єднати навколо себе однодумців, створити умови для проявлення здібностей кожного, вдалося провести перший фестиваль у Владивостоці, а також у містах Партизанськ, Спасськ-Дальній і Фокино.

У музеї імені В. К. Арсеньєва відбулася яскрава виставка «Вечора на хуторі поблизу Диканьки», в підготовці якої Адріанна Михайлівна брала найактивнішу участь.

Під час візиту до нашого міста делегації Української Всесвітньої Координаційної Ради на чолі з Михайлом Горинем у 2003 році нами була відкрита полиця української книги в Палаці залізничників. А зібрана вона головним чином зусиллями Адріанни Михайлівни. Багато літ пані Димська була хранителькою цієї бібліотеки, докладаючи немало праці для популяризації книг і їх збереження.

Сьогодні більшість заходів нашого Центру вже стали традиційними, їх чекають у місті і краю. Але, безумовно, все це сталося завдяки їм, старожилам нашої громади. Саме вони створили умови для існування і подальшого розвитку нашого українського товариства, багато десятиліть берегли і підтримували наші традиції, священне вогнище української культури.

І, перш за все, це Адріанна Михайлівна Димська, наша Берегиня. Цей образ стосовно неї виник вперше у 2007 році, коли ми готували IV Далекосхідний фестиваль української культури «Наша дума - наша пісня», подію, досі поки не перевершену за своїм розмахом і значимістю у нашому Далекосхідному регіоні. Він знаменував 100-річний ювілей початку організованої діяльності українських громадських організацій, і нам дуже хотілося на заключному гала-концерті передати естафету поколінь, яка б символізувала спадкоємність поколінь і непересічну цінність національних святинь.

І тоді згадалося, як у багатьох із нас з'явилася ота дуже поширена в Україні і оспівана в піснях квітка - барвінок. Я бачила, як плакали на сцені наші гості з України - артисти ансамблю пісні і танцю «Козаки Поділля» з Хмельницької філармонії, як плакали глядачі в залі, коли на вишитий рушник стала наша Адріанна Михайлівна з красивим кошичком заквітчаного барвінку, а назустріч їй - маленька дівчинка, наймолодша учасниця нашого фестивалю.

Це було так зворушливо і хвилююче. Але головне, це було глибоко символічно, бо всі ми знали, що для такої передачі естафети поколінь ми не змогли б знайти більш достойної людини, ніж наша Берегиня.

На тому ж фестивалі ми вперше зробили показ українських національних костюмів, представлених делегаціями з Якутії, Сахаліну, Хабаровська, міст нашого краю. Адріанна Михайлівна формувала колекцію нашого Центру, підготувала також текстовий супровід.

А коли в наступному 2008 році ми проводили фестиваль національної української моди, в усьому покладалися на її думку! Більш як півроку тривала активна підготовка - шилися сучасні костюми і плаття, з передачею у цих моделях національних українських мотивів (добре, що в цей період мені вдалося побувати в Києві і привезти тканини). Як знадобилася нам тоді безцінна книга про народний український стрій, яку отримали ми в дар від Всесвітньої організації жінок-українок Канади! І, безумовно, глибокі знання українського фольклору, величезний життєвий досвід Адріанни Михайлівни Димської.

Вона для нас - справжня Берегиня українських традицій, і коли виникло питання про те, як назвати вокальний ансамбль нашого Центру, думка у всіх була єдина - перед нами завжди був яскравий приклад вірного служіння справі збереження української культури нашої Берегині - Адріанни Михайлівни Димської.

Тому якщо Ви почуєте, що виступає вокальний ансамбль «Берегиня» Центру української культури Анатолія Криля «Горлиця», знайте, надихає нас вона, наша Берегиня.

Ми намагаємось її не підводити, наш вокальний ансамбль - Лауреат ІІІ і IV Приморських крайових фестивалів української культури «Солов'їна пісня», дипломант VII крайового конкурсу вокалістів «Пою тебе, мое Приморье» і Лауреат Далекосхідного та Міжнародного конкурсу вокалістів «Пою тебе, мой край родной».

Але ми ще лише на самому початку, і головне - йти її шляхом. Хай інколи дуже важким і тернистим, але єдиноправильним - щоб зберегти все, що з такою любов'ю плекала більш ніж півстоліття А. М. Димська, що складає нашу гордість і національну славу. Бо ми, як і вона, окроплені любов'ю з глибокого священного джерела нашої прадавньої української культури.

Правда, нам ще багато чому треба навчитись. Як зберегти в ньому чистою кожну краплину води, як додати чистоти кожним своїм вчинком і новим днем. Але у нас є чудовий приклад, яскравий образ нашої Берегині - Адріанни Михайлівни Димської. І ми йдемо йому назустріч. Через усі перешкоди. Збиваємо ноги об камінці черствості, байдужості, нерозуміння. Шукаємо її стежку. І йдемо назустріч мрії, її українській мрії...

Тетяна ТКАЧЕНКО,

Голова Центру української культури Анатолія Криля «Горлиця»

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Адріанна Димська
Адріанна Димська
Наша Берегиня - чудова господиня
Наша Берегиня - чудова господиня
Спадкоємність поколінь
Спадкоємність поколінь
Вокальний ансамбль 'Берегиня' на творчість надихає вона, Адріанна Димська
Вокальний ансамбль 'Берегиня' на творчість надихає вона, Адріанна Димська

На світлинах: Адріанна Димська. Наша Берегиня - чудова господиня. Спадкоємність поколінь. Вокальний ансамбль «Берегиня» на творчість надихає вона, Адріанна Димська.